Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Любовно-eротична лірика



Hosting Ukraine


*

Євгенія ЧУПРИНА

Євгенія ЧУПРИНА


БДЖОЛА

З бджолою божевільною змагалися
Ми біля лампи, чи я встигну вбити
Її без постраждалих і без галасу,
Ну тобто, щоб не встигла укусити

До того, як… Зробила це без жалю, та
При цьому я була незвично тихою,
Бо ви мене у серце встигли вжалити
А потім вже кудись собі поїхали.

Я знаю, анітрохи не страждали ви,
Ви не бджола, і багатьох вже жалили,
У вас життя тривалість не залежить

Від того, чи в жінок втикали жало
І чи втекли, тому-то вам все мало,
Жене вас хіть, набридлива, мов нежить.

***

Загибель, божевілля і кохання,
Кохання і загибель божевілля,
Хто гарно вжалить – жалить наостаннє,
Не знаєш, чи то пекло, чи дозвілля.

Поети, що поезії рожали,
Мов немовлят, в житті не хочуть раю,
Чоловіки, що дійсно вміють вжалити,
Як бджоли, після того помирають.

Важливий дар – розпізнавання болю,
Переживання болю, як події:
Чоловіки бувають – наче бджоли,
Чоловіки бувають – наче змії,

І почуттів вологі блискавиці
Спалахують, бо грім живе у пульсі.
Тепер чекай, розширивши зіниці,
Хто з вас помре, як він тебе укусить.

***

Була у Клеопатри кобра –
Зміюка лагідна і добра,
Петлею на розкішних грудях
Висіла вдома і на людях.

Бува, у пристрасному шалі,
Чоловіки її чіпали,
І кобра їх тоді кусала,
Не знаючи про власне жало.

Зі сплячим гадом Клеопатра
Одна верталася з театру,
Із вух вона виймала перли,
Від того, кажуть, і померла.

Була у кобри Клеопатра…

***

Звідки береться саме це бажання –
Вражати жіночі серця, наче вражі?
Хижий самець свою жертву заманює,
І жалом у груди такий не промаже.

Як він підлазить, як лагідно ластиться,
То сором’язливо, то раптом розкуто.
Чи то така це моральна гімнастика,
Чи то духовна така камасутра?

Такий заведеться – то гірше за воші,
Такому шепочеш на вушко у шалі:
Візьми моє тіло, візьми мої гроші,
Візьми мою подружку – тільки провалюй!

***

Якщо у шевелюрі, наче воші,
Заводяться несамовиті бджоли,
Ти голову свою ховай у кошик,
Нікому не показуй цього болю.

Бо добрим людям до чужого гною
Так байдуже, що марні і надії.
Коли ти в серце вжалена бджолою,
Тебе врятують ну хіба що змії.

Бо в вічності розтягнута отрута –
Це вже скоріше приворотне зілля,
Що смерть тобі, то іншим – камасутра,
А що кохання – іншим божевілля.

***

Треба мати сміливість, щоб бути без тями,
А тебе оплітають, неначе сітями,
Як отямишся, щоби не дуже буяв.
Зараз люди бояться усього живого,
Але поки живеш, ти звикаєш до того,
Та й помреш, розумієш – цей досвід я мав.

Більшість просто не знає, як хочеться бути,
Задля того ти щиро приймаєш отрути,
Задля того ти щастю у очі плюєш,
І заводиш любовні стосунки з мерцями,
Що на вигляд живі, та з такими серцями,
Що його, наче зомбі, з рушниці не вб’єш.

А бджола божевільна над квіткою лампи,
Як актор у вогнях інфернальної рампи
Свій останній трагічний гуде монолог,
І у світі пливеш, як у чорному морі,
І усюди предметів медузи прозорі,
І ти знаєш, що той, хто цим править – не бог.

Євгенія Чуприна
(під творчим редагуванням Олесі Мудрак)

Големія

***

	  ***

… дикі очі божевілля ліхтарів 
ллють світло на сніг –
неначе на цукор – абсент.
Мовчазно-причинні,
вигукують 
 голосами демонів
уривки жахливих історій.
                            іст
                                ор
                                    ііііііііііііййй…
От, жив скульптор
у Празі,
у минулому столітті.
Створив мармурову жінку,
Назвав Големією
ієєєю… ле…мі…мі…ЄЄЄЄЄ…ююю

Закохався.
Від невдалого руху-
ліплень недбалих..
довго страждав…
На кути дму-хав …
стояв коло вікон
дощу світового…

Тримав у  руках глини
теплу скрипку:
її тугі струни,
як спина шляхетної панни,
і нерухома тінь диригента…
Тоскні хмари, і 
урочисто
ллються звуки
неба.
Відтоді  відчував себе, 
не як творець – як об’єкт, 
почав мислити знизу угору,
блукати руїнами чорних книг
ночами – 
залитими  ліхтарями і сонцем,
місяця, зір,
із літер складалися речення
із літер складалися речення
і цими реченнями,
 ніби сходинками,
                            наче сходинками,
              схо-дин-ка- МИИИмімімі…-
у підпілля розуміння,
млосно падав у обійми мімімі
знань сердечних,
 у хижі
            неповних знань….
А Големія серед майстерні - 
ню -
потворна і безпорадна,
із сардонічною посмішкою
на завужених вустах.
 
Якби ліхтарі могли говорити,
а не тільки зливати це
мертве світло
у наші налякані очі,
вони би сказали нам,
звідки приходять демони,
сказали б, навіщо
їм душі,
тремтливі, як пухнасті кролики,
такі дурні і хтиві.

Як повідали демони
про празького скульптора,
 бо шукали шлях …
 І,
 в
щільно стиснуті вуста
Големії,
вклали табличку,
де у звичайність буколічної глини 
додали зоряний флюїд,
місячну кров змії, 
амбіції сірої жаби,
драконів пух
та яйця феміністки,
і над цим усім
по-блюзнірському написали
ім’я Бога живого.
                          Жив ОГО…

І Големія встала
на свої несвоючі ноги,
вона розплющила очиська
під важким чолом неандертальця…

Вона осягала кам’яним єством 
ідею існування
з метою неясною і руйнівною,
бо всі надфізичні вияви
мають мету,
а досягнувши її,
 вибухають зсередини,
наче порхавка. 
Мозок її мармуровий – 
практичний і кайфовий :
Хочеш жити – не сягай 
                                     свого творця,
хочеш жити – зрозумій мету свого творця
і не виконуй,
о, ідеальна коханко!
Бо ідеальна коханка –
зоря трансцендентного ареолу…
І в транс трансформуєш життя

якщо не хочеш вибухнути,
наче порхавка!

Якби ліхтарі існували для того, щоби світити,
а не зливати в нас морок,
якби вони не були шибеницями
більше, ніж самі шибениці,
якби вони
за допомогою слів освічувались.. освячувались..
як це у мить душевного страждання,
час від часу, роблять поети,
вони би сказали нам своїм мовчанням…
Їх мовчання здається химерним,
воно - диявольське,
штучне, як Зелена фея
серед рожевих вербних херувимів.
Бо в усіх штучних творіннях -
диявол – 
-	волає!
аааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!

О, жахлива коханко, пекельна коханко,
ти прийшла у цей світ, 
щоб не лиш окреслювати, а не окрилювати Його,
ти не будеш втілювати мрій рій,
будеш жахопомазницею,
пройдеш по снах 
босоніж – 
ніж – 
залишаючи криваві сліди,
розриватимеш  серця
мармуровими іклами,
смерть жіноцтва, сумління чоловіків…
дихання на спокій,
ти людство мріяти перевчиш,
і буде лише розпач 
над попелищем вій-я-ти…

Ковтнув ліхтарі фінал…
І тоді мовчазні їх історії -
обірвані…
як могутній терпець Творця,
і тоді до скороминучої Големії 
приходить обрис Єви
і каже: йди геть,
йди геть, неоковирна, не-коронова-на-
забери своє військо демонів
і кривавим небом
ви потягнетеся
у високе пекло,
де зникнете,
немов крапки
у мухи в зіницях.
Йди геть, бо ти – абзац…
бо
не завжди той, хто мріє,
вміє мріяти,
бо
не завжди він мріє про те,
про що мріє,
а без любові мрії Міріам
не вгадаєш,
лише побачиш мінливу поверхню.
Зрозумій, мармурова істото,
що той, хто мріє сам, 
насправді хоче бути чужою мрією,
той, хто хоче бути творцем
насправді хоче бути творінням,
він не хоче любити, а хоче,
щоб його любили.
Він хоче, щоби його ліпили.
Позбуватися мрій –
то вмирати,
саме слово
як на духу!!!
Візьму майстра Твого абсолюту
і зліплю з нього  –
реального чоловіка,
нероздільно мого.

Він вибухатиме регулярно,
регулярно регулюватиме вічність,
регулярно репрезентуватиме реакції…
а не бухатиме регулярно,
і скаже Господь,
що це добре!

Амінь.
         Амінь.
Амінь.
 І нині. І – по всяк час. І на віки вічні...
	  

Євгенія Чуприна. Фотограф: Олесь Ульяненко

Євгенія Чуприна. Фотограф: Олесь Ульяненко

Євгенія Чуприна (Пані Абатиса)

Hародилася у 1971 році у Києві. Лідер творчого угрупування "Куртуазний мартіархат", координатор Міжнародної літературної премії ім. Олеся Ульяненка, член Українського віділення ПЕН-клубу, член НСПУ.

*
Нагору