Поезія  Усяка всячина  Прислів'я, приказки  Хихітня



*

Ясунарі КАВАБАТА
ЛЮБОВНІ НОВЕЛИ

З японської переклав Мирон ФЕДОРИШИН

МАМИНЕ ПЕРШЕ КОХАННЯ

1
Саяма сказав Токіе, своїй дружині, що тепер Юкіко не повинна ні мити, ні прати, бо по такій роботі погано лежатиме пудра і дівчина не матиме гарного вигляду під час шлюбу.
Токіе повинна припильнувати, вона ж сама жінка. Але цього він уже не казав, адже Юкіко — дочка його давньої коханої.
Дружина кивнула без тіні незгоди.
— Добре. Нехай піде зо два рази до косметичного кабінету, там її попудрять і вона трохи звикне до косметики.
Потім покликала Юкіко.
— Юкіко-сан, поки що не треба нічого ні мити, ні прати. Бо на весілля будуть негарні руки, як то пишуть у журналах... Кажуть, на ніч добре мастити руки сметаною й натягати рукавиці.
— Ага.
Юкіко саме вийшла з кухні й витирала руки. Вона слухала вклякнувши на порозі. Навіть не знітилася, тільки кивнула головою, підвелась і пішла знову до кухні.
То було позавчора... А нині обід варила знов-таки Юкіко.
Так думав собі Саяма, тож заглянув до кухні — Юкіко зачерпнула мисочкою окропу й язиком, як кішка, куштує й солодко жмуриться.
Саяма не витримав і підійшов до дівчини.
— О, з тебе буде добра молодиця. — Він торкнувся її плеча. — Про що ти думаєш, коли куховариш?
— Коли куховарю?.. — Юкіко запнулася.
Юкіко любила варити, вже з третього класу гімназії допомагала Токіе, а торік, як закінчила школу, то ніби зовсім перебрала до своїх рук кухню, і не раз можна було почути, як Токіе просить у неї поради:
— Юкіко-сан, прошу глянути сюди.
Тепер, коли Юкіко мали видавати заміж, Саямі чомусь спало на думку, що страви Юкіко мають достоту такий самий смак, як страви Токіе.
Так буває не лише між матір’ю й дочкою чи між сестрами. Саяма згадав своїх двох старших сестер. Тоді вони ще жили в селі, перед заміжжям дочкам казали куховарити, щоб училися. Страви молодшої сестри завжди мали солодкавий присмак і з неї кепкували.
Коли Саяма навідувався до села, то страва, яку готувала старенька мати, була приємна, хоч тепер йому зовсім не смакувала. Але він нічого не казав. Мабуть, теперішній смак його кухні Токіе принесла з рідного дому. Юкіко минало шістнадцятий, коли прийшла в дім Саями, і скоро перейняла смак дружини. Й з ним вона йшла заміж. Дивно та й годі... — втім, так буває не тільки зі смаками.
——

Цікаво, чи смаки Юкіко припадуть до вподоби нареченому, Вакасуґі?
Думки про Юкіко розчулили Саяму.
Він зайшов до покою, глянув на годинник з пташкою і майже вигукнув:
— Ой, скоріше давайте обід, бо мій поїзд відходить три хвилини по першій.
— Уже даємо.
Юкіко спішно принесла обід, а тоді вже покликала служницю, яка за хатою кришила деревне вугілля.
Юкіко також сіла до столу й прислуговувала Саямі та Токіе.
Саяма глянув на руки Юкіко. Не скажеш, що вони дуже огрубли від кухонної роботи. Мабуть тому, що білі, а головне — молодість. Цнотливо лагідна шия, здавалось, пашіє теплом.
Раптом Саяма засміявся. Дружина здивовано звела очі.
— Що сталося?
— Он, Юкіко з перснем.
— То й що? То ж від заручин. Подарував наречений, і я сама сказала, щоб вона носила його.
Юкіко почервоніла, як рак, збентежено зняла перстень і сховала його під дзабутон*.
——
* Дзабутон — подушка, на якій сидять на підлозі в японському домі.

— Пробач, пробач мені. В тім нічого смішного, але таку вже маю погану звичку, що сміюся, коли мене щось дивує... А коли сумно, то на самоті я навіть регочу.
По таких словах виправдання Юкіко ще більше випросталася, й здавалось, вона вже не може всидіти.
Дружина так і не добрала, чому чоловік сміється, й від того було якось прикро.
Він зібрався в дорогу заздалегідь, і по обіді відразу вийшов. Юкіко вже чекала на нього коло брами з течкою.
— Ну, я пішов. — Він простягнув руку, але вона сумними очима глянула на нього й похитала головою:
— Я проводжу вас до автобуса.
Саяма подумав, що вона хоче про щось поговорити.
Саяма їхав до Атамі, де мав вибрати готель для весільної подорожі Юкіко з Вакасуґі.
Він навмисне йшов поволі, але вона не починала розмови.
— Який готель замовити? — запитав він, хоча вже не раз про це була мова.
— Який сподобається.
Поки чекали на автобус, Юкіко мовчала.
Вона ще трохи постояла й тоді, як Саяма сів в автобус, а потім опустила листа у поштову скриньку при дорозі. Не кинула, а легенько всунула листа, мовби вагалася.
Саяма оглянувся й з вікна автобуса побачив її в спину біля поштової скриньки. Він подумав, чи не ліпше було б видати дівчинку заміж десь у двадцять два-двадцять три роки.
На конверті була чотирисенова марка. Цікаво, кому вона посилає його.

2
Готель для весільної подорожі можна замовити телефоном чи листом. Токіе так і радила чоловікові. Але Саяма сказав, що в дорозі він собі поміркує над сюжетом нової п’єси.
Юкіко, відколи пам’ятає себе, — і тоді, як поневірялась у вітчима, і тоді, як її взяли до себе Саями, завжди була мовби дармоїдкою. Якби то хоч на утриманні родичів, а то в якомусь дивному становищі. Мабуть, почувалася, мов у в’язниці.
І тепер, коли вийде заміж, чи не вперше матиме своє життя і свій дім.
Завтра Саяма виявить їй своє піклування тим, що сам будить її вранці, у день шлюбу, — хай ще сильніше відчує, що вільна й незалежна. А готель треба обрати такий, щоб був простір ясного неба й виникало враження, мовби ти вийшов з темниці на вільне поле.
Південні готелі Атамі з відкритим простором на море та мис — це саме те, що треба. Але, може, в дуже розкішному готелі або там, де багато весільних пар, по-дитячому соромлива Юкіко почуватиметься ніяково. В тих новомодних фліґелях на взір чайних будиночків, що з’являються останнім часом, мабуть не сховатись від чужого ока.
Врешті він обрав готель, що мав фліґель у стилі старовинних орендних особняків. Вони були розсіяні у великому саду, що розлігся на горбах і переходив у гайок. Водограї й ставки також мали природний вигляд. Це було тихе місце. В такому фліґелі покійно, як у рідній хаті. Навіть ванна є. І добре, що гори близько.
Саяма заглянув знадвору в один з таких фліґелів і подумав, що тут трохи затемно. Але відразу вирішив зупинитися на ньому й повернувся до своєї кімнати в головному корпусі.
Мав намір днів зо два відпочити від усього, то не взяв із собою жодної книжки. Та по двох годинах неробства вже нудився.
— Отак-то. Вже й набридло, — пробурмотів собі під ніс.
А втім, чим особливим він сушив собі голову в інші дні, що надавало йому ваги ділової людини?
На кіностудії мав не так багато роботи. Хоч йому ледве перейшло за сорок, як сценарист Саяма вже потрапив у синекуру. Не мусив щодня ходити на роботу.
Справа стояла так, що з огляду на свій великий досвід екранізацію нецікавих романів він міг накинути своїм молодшим колегам, а сам тільки б наглядав, та й писав би те, що хотів, і здавалося, міцно стояв би на ногах.
Та по суті він вже перестав бути штатним сценаристом. Кіностудія тепер не мала з нього великої користи.
Саяма, звиклий до бурхливих змін у кіно, останнім часом почувався неспокійно: він як та сполохана кінозірка вже в літах, коли доводиться переходити на ролі старих жінок, думав про дальше життя.
Вагався: чи триматись посади сценариста, чи покинути кіно й вернутися до драматургії, з якої починав?
Один великий театр замовив йому п’єсу для вистави на лютий наступного року, і Саяма подумав, що це слушна нагода змінити своє життя, бо до театральної роботи давно не брався. В курортному готелі він хотів спокійно подумати над п’єсою.
Але всі зусилля були даремні, в думках перебігали тільки уривки сцен з кінофільмів, які писав нашвидкуруч. То було як примара минулого, бо в тих сценах виступали кілька кінозірок, про яких сьогодні вже ніхто не знає, де вони й що роблять.
Він намагався зліпити все те докупи, та виходив трафаретний кіносюжет, така собі банальність, і в цю мить йому стало шкода своєї розтраченої молодости.
А коли спробував міркувати інакше, ніж штатний кіносценарист, то така нудьга огорнула душу, аж не міг усидіти на місці.
— Може, викликати дружину? — розсміявся Саяма і почав голитися.
Токіе була на одинадцять років молодша від нього, але вміло посідала своє місце в родині. Вона майже забула про свою молодість, і всі її помисли були про дітей. Саяма вважав, що це відповідає законам природи. А такого, як він, котрий у своїй роботі мусить змагатися з молодими навіть тепер, та й надалі, природа колись, мабуть, покарає.
Саяма згадав, що мати Юкіко — Таміко вже в тридцять два чи тридцять три роки була така виснажена, аж здавалось, її суглоби ось-ось розсипляться.
Одного разу вони зустрілися. Вже минуло понад десять років від їхньої останньої зустрічі. Вона тоді сказала:
— О, ви досягли багато. Я також рада.
Ці слова прозвучали так щиро і так несподівано для нього, що він навіть не заперечив. Вона ще докинула:
— Я завжди дивлюся ваші твори. Часто й дочку беру собою.
Такого Саяма зовсім не сподівався, а від слів «ваші твори» навіть зніяковів. Він тільки екранізував чужі романи, а скільки там було того «ваші твори» в інтерпретації на екрані? Та й сценарії писав на замовлення, а не з власної волі. І слова про кінофільми як про «ваші твори» пролунали як насміх, а не похвала.
А що обставини не вимагали захищати амбіцію сценариста, то він аби змінити розмову, запитав про її дитину... Та дитина — Юкіко, яку тепер видає заміж.
Шість років тому стався такий випадок. Токіе з дітьми поверталася з магазину, коли бачить — коло брами стоїть якась жінка й оглядає їхній дім.
Токіе подумала, чи не піти заднім виходом. Але незнайома, побачивши господиню, раптом кинулась утікати, мов кіт, що вкрав шмат м’яса. Та вона не добігла до дороги, а похилилася на чиюсь огорожу й там уклякла.
Злякана дружина розповіла про це чоловікові:
— Ану піди, поглянь.
Саяма подумав, може та жінка має якісь справи до кіностудії. Та коли вийшов, там уже нікого не було. Він запитав Токіе, що то була за жінка.
— Чогось підозрілого в неї не було, але вона, здавалася, хворою.
— Хворою?
В цю мить їхню розмову перервав жіночий голос знадвору. Токіе переглянулася з чоловіком і вийшла, а повернувшись, геть змінилася на обличчі.
— Ти знаєш, це Таміко-сан.
— Таміко? — він зірвався з місця, а Токіе його спинила:
— Ти що, хочеш побачитися з нею?
Вона глянула на нього так гнівно, що він аж відступив назад.
— Га? Що?..
— Паталаха, — фуркнула Токіе, і коли він намірився йти, гукнула дітей і вийшла з ними тильними дверима.
Саяма стояв розгублений. Почувався винним перед дружиною, але й був сердитий на неї.
Справді, хіба це не безвольність, коли ні сіло, ні впало з’являється кохана, що колись покинула його, а він мало не біжить і готовий запросити до хати. Для дружини це, мабуть, нестерпна образа.
Але Саяма подумав, що та жінка, певно, потребує грошей, хоча почуття давнього кохання ані ворухнулося в серці.
Він побоювався, що гостя могла почути викрики дружини, тож прибрав поважного вигляду.
Саяма несподівано й для себе привів гостю до свого кабінету.
— Ваша дружина, мабуть, має мене за нахабу, — кілька разів повторила Таміко. — Якби вона не завважила мене там, то нині я, певно, й не побачила б вас. Останнім часом кілька разів приходила під вашу браму, але не заходила, щоб справді не здатись нахабою.
Таміко так принижувалася, що жаль було на неї дивитись. А Саяма був для неї дорога й близька людина. Виходило, не тільки на словах, а й на ділі він для неї найдорожча людина.
Саяма був під враженням, мов би вчинив Таміко щось зле, ще й поводиться зухвало.
Він поцікавився, як ся має Таміко. Вона докладно розповіла про себе. Чоловік, за якого перше віддалася, занеміг на сухоти, тож вони поїхали в його село. Там чотири роки доглядала хворого, аж до його смерти. П’ять років тому вдруге вийшла заміж, за теперішнього чоловіка, Неґісі, взяла з собою і єдину доньку. Вона говорила таким тоном, мов сповідалася на щось перед близькою людиною, здатною її зрозуміти.
— Ох же і намучилася я! То була моя кара... Тоді я сама випустила своє щастя, то що вдієш, терпи. У гірку годину згадую вас, і тоді мені дуже прикро. Сама винна.
То кара їй, що покинула його. Якби вийшла за нього, то, мабуть, була б щаслива, казала Таліко.
Неґісі був гірничим інженером, певний час тинявся по Кореї, а коли вернувся додому, то брався до різних махінацій. Якщо щастило знайти десь роботу, то незабаром його виганяли, бо був дуже зарозумілий. Таліко часто навіть не знала, де він, тож їздила по шахтах і шукала свого чоловіка. Нарешті, думала вона, осядуть у Токіо. Тут він посилав її на заробіток у пивнички, та тільки трохи збереться грошей, як знову кудись повіється.
За довгі роки поневірянь Таміко стала живою руїною, а серце й нирки були вже такі слабі, що лікарі дивувалися, як вона ще тримається на ногах і навіть працює. Й нині, коли втікала від Токіе, в очах потемніло і вона впала безсило. Їй здається, що колись вона впаде і вже більше не встане.
На обличчі Таміко не було ані крихти рум’янцю, руки кістляві й сухі. Волосся поріділо.
Таміко сказала, що остаточно вирішила розлучитися з Неґісі.
Потім вона попросила позичити їй п’ятсот єн, бо хоче відкрити чайну, аби якось вижити з дочкою.
Хтозна чи за п’ятсот єн можна купити добру чайну, засумнівався Саяма. Та й чи зможе вона вистояти серед таких же підприємців, що плодяться, як мухи? Й чи з таким здоров’ям витримає?
А Таміко відповіла:
— Один чоловік по сусідству має гарну чайну, хоче повернутися на батьківщину й каже, що якби я взялася до цього діла, то продав би мені зовсім дешево, разом з товаром, тож я могла б почати від завтра. Та й дочці це подобається, бо вона ненавидить вітчима.
— Скільки їй?
— Минає тринадцятий. Скоро закінчить школу, тоді зможе допомагати в чайній.
Потім Таміко почала захоплено розповідати, яка та чайна й де вона.
Саяма відповів, що не має таких грошей. Може, якби спробував, то десь би нашкріб, але зараз не має.
Таміко, що вважала, ніби: Саяма «досяг багато», здається, не вірила йому. Але засоромилася та й розплакалась. Її взяв жаль, що не змогла позичити грошей і з самого початку дістала відкоша. Вона здавалася знесиленою до краю.
Вони не були фізично близькі, то вона могла бути не байдужа йому.
Саяма знову поцікавився дитиною. З думкою про те, що та вдалась у молоду Таміко, він запитав:
— Подібна до тебе?
— Ні, здається, не дуже. Має великі очі, і всі кажуть, що гарна. Тре6а було взяти її з собою. Юкіко добре знає вас, бо після фільмів я часто їй про вас розповідаю.
Саяма скривився. Дружина, Токіе, ще не повернулася, й він переживав, бо пішла з дітьми.
Таміко далі розповідала про свою скруту й про те, що їй дороге минуле. Раптом вона діткливо мовила:
— Саяма-сан, серйозно...
Він не розумів, що вона має на увазі. Чи своє бажання розлучитися з Неґісі і з допомогою Саями придбати чайну? Чи те, що прийшла сюди лише задля того, аби побачитися з ним?
Таміко посиділа зо дві години.
Токіе повернулася надвечір. Перший погляд на чоловіка заспокоїв її, то вона й не докучала йому розпитами про гостю. Він розповів їй усе про Таміко, сказав, що приходила просто так.
— Все-таки посміла просити грошей. Позичиш?
— Звідки, як нема... Де ти ходила?
— Була в парку з дітьми.

3
У готелі, на гарячих водах в Атамі, де він залагодив весільну подорож Юкіко, йому згадалися слова її матері:
— Саяма-сан, серйозно...
Вони прозвучали, як насмішка з нього. А ще, як нарікання Таміко на своє нещастіння з чоловіками.
І коли він допомагав ховати її, а тепер видає Юкіко заміж, то це завдяки милосердю дружини.
...А два місяці по відвідинах Таміко був такий випадок. Ввечері, коли Саяма прийшов з кіностудії, Токіе сказала:
— Нині знову приходила Таміко-сан. З дитиною.
— Що-о, з дитиною? З якою дитиною?
— Непогана дівчинка. Гарна. Гарніша від матері... Ото було б цікаво, якби виявилася твоєю дитиною.
Його трохи здивувало, що вона говорить про це так спокійно, ще й кепкує, то запитав:
— А ти запросила її до хати?
— Атож, оце щойно пішла, ввесь час розповідала про себе. Слухаєш і думаєш, яка це нещасна людина. Ніяк не могла виговоритись.
Токіе, здавалося, вже не відчуває жодної неприязні до Таміко, а навіть співчуває. Їй самій, видно, було приємне це співчуття.
Саяма навіть уявити собі не міг, що Токіе і Таміко зможуть розмовляти відверто, як дві соратниці, хоча з боку Таміко вже не було загрози родинному спокою.
З почуттям, що тепер знає про ту жінку більше, ніж сам Саяма, Токіе мовила:
— Вона каже, що розлучилася з тим інженером, Неґісі, чи як там його.
— Розлучилася? А, чайну, цікаво, відкрила?
— Здається, ні.
Токіе назвала її справжньою жінкою, що думає й про майбутнє єдиної дитини. Відтоді Таміко не навідувалась, але за півроку він випадково зустрів її на Ґіндзі.
Вона йшла за ним, як і колись, рада зустрічі.
Він згадав, що дружина хвалила її дитину. Таміко засяяла усмішкою й сказала, що хоче, аби він також побачив дочку, і тут же почала шукати таксі.
— Так відразу? — знітився Саяма, мовби його тягли силоміць.
А Таміко мовила:
— Ми там самі, не турбуйтеся.
У хаті одного з завулків кварталу Адзабу за тесаним столом сиділа над книжкою Юкіко, вдягнена в матроску. Мабуть, навчалася в дівочій гімназії.
Мати кликнула її. Юкіко підійшла і вклонилася, як личить дівчинці, а потім знову мовчки сіла. Вся її постава мовби казала, що вона знає Саяму й без маминої рекомендації.
— Добре, добре, вчися, — сказав Саяма, а дівчинка привітно всміхнулася, кивнула головою та й сиділа собі перед гостем.
У хаті не було жодних пожитків, але прибрано, і від того ще більше віяло холодом. Саяма подумав, чи хоч було кому допомогти їй переїхати сюди. Таміко мала трохи кращий вигляд.
— Тоді я була ще зовсім дитина і нічого не розуміла, — Таміко знову завела мову про старе. — Я жила химерними мріями... А коли взялася за розум, то завжди в душі просила вашого прощення, але й на думку не спадало, що ви зласкавитеся на зустріч зі мною.
Саямі було ніяково від присутности дівчини.
Мати глянула на дочку й мовила:
— Не звертайте уваги. Вона все знає... Вона навіть питала мене, чи личить нам приймати приязнь вашої дружини.
Цікаво було, як вона розповідає дочці про своє перше кохання.
— Крім мене, вона нікого не має. Чи не могла б я попросити вас опікуватися нею, якби зі мною сталося непоправне? Думаю, я досить розповіла їй про вас.
Слова Таміко прозвучали вельми дивно.
Саяма сприйняв їх за простодушну довіру. Та коли прикинути, що Таміко хтозна чи справді мала бажання з його допомогою купити чайну, то виходить, що вона просить його полюбити Юкіко. Певно, що, крім двох своїх чоловіків, знала, мабуть, ще не одного й не одному була наліжницею, уявляла собі, що станеться з її дочкою, коли та опиниться на вулиці.
Так чи так, а Саяма був уже немолодий. І почуття стали не такі чисті, як у юності.
Не одна жінка повчала Саяму, що стосунки між статями без близьких взаємин — то дитяча забава.
І першою з них була Таміко.
Тоді, коли вони були заручені, вона, як каже, була ще зовсім дитина й нічого не тямила. Та молодий Саяма однак не міг збагнути, чому наречена раптом охолола до нього й вийшла за іншого. Врешті, причина, певно, та, що він не домагався її близькости. Це звичайна річ, але тоді така думка дуже вразила Саяму.
Це було так, мовби якийсь приблуда у брудних чоботах розтоптав його квітку, яку він плекав і яка була йому дорога. А тепер залишилось одне — дивитися, як сліпий плотський потік підкосив його дівчину і забрав з собою.
Навіть по її втечі з тим чоловіком він зайшов до неї додому. Але Таліко знизала плечима:
— Після того, що сталося, я вже нічого не варта.
— Що сталося, те сталось. Хіба від того ти перестала бути сама собою?
Саяма казав, що думав. А Таміко схопилася й почала метушливо замітати кімнату, мов би хотіла вимести і його.
Потім Саяма шкодував, що тоді не забрав її силоміць. Справа була не в тому, хто з них дужче кохає Таміко чи хто принесе їй щастя, а в тому, що перемагає груба сила.
Зраду нареченої він вважав своїм проколом і не звинувачував її...
Студентом організував товариство вивчення театру, а потім — і студентський театр. Одного разу замість відсутньої акторки прийшла інша дівчина. То була Таміко. Невдовзі він освідчився їй, і вона відразу дала згоду. По закінченні університету Саяма потрапив на кіностудію. Кіно — то був його ідеал, як мистецтво новіше від театру. З Таміко він мав намір дати йому новий розквіт. Він і її влаштував на кіностудію. Одружуватися не поспішав, бо від того, що вона вийде заміж, її талант хтозна чи розквітне. Йому подобалося, що він, мов цілком безсторонньо, протеґує дівчину, яка вже належить йому. А одружиться вже по тому, як вона вдало зіграє роль. Отож він був у заручинах, мов у солодкому сні. А якийсь нікчемний кінокритик, що приходив на кіностудію в своїх справах, запаморочив їй голову, нібито зробить рекламу, і спокусив його наречену.
Таміко народила дитину й поїхала в село, там доглядала чоловіка до самої його смерти.
Саяма був у розпачі від втрати коханої й мало не плакав, коли в трамваї чи автобусі його рука торкалася кімоно молодої, як і Таміко, сімнадцяти-вісімнадцятирічної дівчини.
А коли повертався з роботи, то вже нікуди не йшов, бо сподівався, що ось зараз до нього повернеться вона.
І от тепер, понад десять років опісля, Таміко сидить перед ним, а він вже не має й крихти бажання спізнати жінку, що подібна на дорешти зужиті вичавки.
Таміко каже, що ввесь час згадувала його, а в душі просила прощення, і навіть своїй доньці, Юкіко, розповідала про нього як про дорогу людину. Але ж хто з них зрадив кохання?
А все через те, що Таміко впала в біду, а Саяма, як вона каже, «досяг багато». Це хіба що розрада в горі — у своєму смутку й жалю вона живе мріями про Саяму, бо, гадає, якби вийшла за нього, то тепер була б щаслива.
А коли й так, навіть попри її непевні сподівання, йому раптом спало на думку, що вона принаймні пронесла через усе життя те кохання й не дала згинути почуттям юности.
Зерно кохання, посіяне й забуте, таки дало плід, хоч не дуже гарний. Як же зібрати це прив’яле, жниво?
І тепер Саяма подумав, що тоді, націлившись на все життя Таміко, він від самого початку спровадив її на шлях поневірянь. Скільки втратив він від того, що покохав її, зазнав зради, суму й забуття?
...Саяма посидів і пішов.
Вони провели його.
Дорога йшла вділ. Юкіко ступала трохи осторонь, понад канавою.
— Юкіко, — покликала мати, але дочка знову не підійшла.

4
«Мама Таміко померла. Юкіко».
Така телеграма надійшла в квітні наступного року.
— Юкіко... Отже, телеграму дала Юкіко. Дитина залишилася сама, тепер їй буде тяжко. Чи не поїдеш допомогти? — сказала Токіе.
Ті п’ять звуків, «Юкіко», чомусь запали йому в душу.
Цікаво, що мала на гадці дівчинка, надсилаючи йому звістку про смерть матері. Адже в тому домі на Адзабу він був тільки раз, а потім від них не було ні слуху ні духу.
— Хтозна, коли похорон... А якщо йти до похорону, то, певно, треба взяти трохи грошей.
— Ну, що вдієш... але невже ти аж так... — роздратовано заговорила дружина. Що ж, вони не мають перед небіжкою обов’язку-ґірі, який треба виконати, але, — дружина схаменулася: — Нема ради. Назвемо це останнім громадським обов’язком, так? Несподіване лихо, — мовила вона трохи усміхнено й принесла йому жалобне вбрання.
У домі Таміко були якісь люди, мабуть сусіди, та хтозна чи хтось із них знав його. Тому він покликав:
— Юкі-цян, Юкі-цян!
Вибігла Юкіко. Така метка, аж не подумаєш, що в неї померла мама.
Вона побачила його й наче дуже здивувалась, але в ту ж мить її обличчя засяяло невимовним щастям, а потім личко зашарілося.
О-о, добре, що прийшов, — Саяма аж відітхнув.
Він мовчки підступив до фігури Будди, а Юкіко за ним.
Саяма поставив свічку.
Юкіко сіла в головах матері, схилилася й мовила:
— Мамцю, — тоді підняла біле рядно над лицем небіжки.
У ту мить над усе його вразила поведінка Юкіко. Вона сповістила матір про його прихід і показала йому її лице.
Саяма дивився на спокійну, жовту, як віск, Таміко.
— Гарне лице, — тихо мовив Саяма. Юкіко кивнула головою.
— Мамця...
— Що — мамця?
— Просила, щоб я вас не забувала, — раптом залилася сльозами дівчина й затулила лице обома руками.
— Тому ти дала телеграму?
— Так.
— Добре зробила, дякую тобі, — Саяма поклав руку на її плече. — Юкі-цян, не плач, не треба. Як будеш плакати, то людям буде прикро.
Вона кілька разів згідно кивнула головою й втерла очі.
Він накинув на лице покійної біле рядно.
Вже увімкнули світло.
Саяма не міг так відразу піти, але й стояти тут було незручно, бо опиниться в непевному становищі. Він підступив у куток кімнати, щоб трохи оббутись. Юкіко тут же принесла йому і дзабутон, і чай, і попільничку. Вона кріпилася з усіх сил, але догоджала тільки йому, інших гостей мовби й не бачила. Дівчина вже не така мала, то що скажуть люди? З такою думкою Саяма попросив її вийти з ним надвір.
Але він не знав, як сказати Юкіко, що в печалі їй не личить опікуватись тільки ним, хоч вона це чинить несвідомо.
— Хто ті люди, що допомагають тобі?
— Покликати?
— Ні... Чим почастуєш людей, які залишаться на ніч?
— Не знаю,
— Конче треба щось замовити. Тут є десь ресторан?
— Є.
— То ходім.
Вони йшли вділ темною вуличкою. Саяма був сумний. Юкіко знову трималася краю канави.
— Йди посередині.
Юкіко стрепенулася і підійшла впритул до нього.
— Ой, сакура розцвіла!
— Сакура?
— Ага, он там, — і Юкіко кивнула на огорожу великого особняка.
— Юкі-цян, ти мабуть не маєш грошей. — Саяма простяг їй гроші, але вона не брала, мов це було щось страшне. — Може, будуть потрібні! — Він хотів усунути їх їй за пазуху, але дівчина вивернулася й гроші розсипались на бруківці.
Саяма вже схилявся.
— Я підберу! — виразно мовила дівчина, уклякла й залилась гіркими сльозами.
Коли підвелася, то й далі ще плакала.
— То негарно, як ти не перестанеш плакати, коли повернемося додому.
Потім, уже вдома, сусіди в усьому радилися з Саямою.
Мабуть, розважили, що до Саями треба ставитися поважно або й в усьому звірятися на нього.
З села приїхав старенький батько померлої, вбогий селянин, який одно просив пробачення, мов не знав, що тут діється.
А сусіди, щоб почуватися вільніше, наполегливо радили Саямі піти поспати,
— Юкі-цян, ти також уже втомилася, вчора не спала, то йди відпочинь. Як не поспиш, то завтра зле почуватимешся. В сусідів на горі є місце, відведи туди дядька.
Юкіко стояла й чекала поруч Саями, то він також пішов до сусідів нагору.
У кімнаті на шість татамі постелили на трьох. Скраю спала якась жінка, то Саяма ліг під стіною.
Посередині раз-у-раз переверталася з боку на бік Юкіко.
— Не спиться? — озвався Саяма, і дівчина тут же розридалася.
Він на віддалі легко обняв її за шию. Вона схопила його руку і припала до неї лицем.
Коли долоня намокла від її теплих сліз, Саяма вже нітрохи не сумнівався, що це до нього переходить сумне кохання Таміко.
— Не можеш заснути?
— Еге.
— Тобі сумно?
Юкіко похитала головою.
— Моя ковдра тхне, аж зле...
— Що-о?
Саяма нахилився й понюхав. Постіль мала сильний запах чоловічого тіла.
Він раптом відчув у ній жінку.
— То поміняймося. Тут спав хтось із чоловіків.
Вранці в крематорії Юкіко розплатилася грішми, які їй дав Саяма.

5
У день свого весілля Юкіко таки сама приготувала сніданок.
— Юкі-цян, годі! — озвалася Токіе таким тоном, як сварять дітей, аж Саяма прибіг глянути, що сталося. Юкіко лагодила бенто* дітям до школи.
——
* Дерев’яне пуделко, в якому японці беруть із собою в дорогу чи на роботу рис із приправами та ін. їжа, яку беруть із собою.

— Не турбуйтеся, тітонько. Мені це приємно, бо вже востаннє.
Вона подала дітям бенто і мовила:
— Маєте.
Потім узяла дітей за руки й вийшла з ними з хати. Токіе глянула на них, усміхнулась:
— Це останній громадський обов’язок, пам’ятаєш?
— Так... до самого шлюбу, це й буде останнім громадським обов’язком.
— Так?.. А може, це ще не все?
...Вони взяли до себе Юкіко не так від домагань Саями, як від милосердя дружини.
Невдовзі по похороні він написав Юкіко, але лист повернувся з поміткою, що адресат вибув і його адреса невідома.
Одного разу Токіе пішла до універмагу й зустріла там у буфеті Юкіко. Та була тепер офіціанткою.
— Так зраділа, що я її признаю. Жаль, що покинула школу й живе в гуртожитку... Ти б запросив її перебратися до нас.
По тій розмові Юкіко прийшла в їхню родину.
Її послали вчитися в гімназію, а вдома вона щиро бралася до хатньої роботи — від догляду за дітьми до кухні. Дружина й забула, що це дочка давньої коханої чоловіка, і дуже вподобала собі дівчину.
А перед весіллям дівчину записали до родинної книги Саямів, щоб надалі вона була їхньою прийомною дочка, — і це також з ласки дружини.
Один кравець з кіностудії, що для побічного заробітку висватував дівчат, якось побачив Юкіко і приїхав з пропозицією. Токіе зацікавилась.
— Юкі-цян покірна, і це добре, але іноді чомусь сумна, тож добре б було видати її заміж. Та й, мабуть, не личить так довго тримати чужу дівчину, — сказала дружина.
Вакасуґі, за якого сватали дівчину, зо три роки тому закінчив університет і тепер працював у банку. Він не мав близьких рідних, а для Юкіко це була добра пара.
Дівчина відповіла, що цілком звіряється на них.
Вранці в день шлюбу, коли Юкіко мала відходити з дому, по прощальному слові дівчини Токіе, стоячи за врочистим столом, мовила:
— Юкі-цян, якби тобі часом там було несолодко, то повертайся до нас.
Від цих слів з очей дівчини покотились сльози, вона плакала, затуливши лице руками. Потім вибігла з кімнати.
— І нащо таке говорити?
— Ну, якби то рідна дочка, то я б не казала, — відтяла йому Токіе, — але не сказати того їй було б безсердечно.
— Як почнеш...
— Нічого не сталося. Майже кожна молода плаче, як іде з рідного дому. Гадаю, її сльози свідчать, що вона має себе за нашу дочку.
У великому сінтоїстському храмі в кварталі Іїдабасі від молодого Вакасуґі було чотирнадцять родичів, від молодої Юкіко — тільки двоє та подружжя Саями. У просторій затіненій шлюбній залі панував смуток.
На весільний бенкет, крім двох Саяминих товаришів з дружинами, запрошено ще з десять однокласниць молодої. Ці дівчата в барвистих кімоно дуже скрасили весілля.
Саяма, займаючи місце родичів молодої, сказав:
— Гарна молода, що й казати. Як царівна...
— Справді, коли її вдягали, я сказала, щоб трохи виповнили груди...
— Груди? Що: підмостили?
— Прикуси язика, — буркнула дружина.
Але його обсіли докучливі спогади про Таміко, й він не міг прикусити язика. Навіть озирався на вікна, чи, бува, душа Таміко не споглядає на дочку, яка з неї молода.
— Ти диви! Юкіко їсть усе, що їй подають.
— Ага. Я їй казала, щоб їла. Тепер молоді добре їдять. Думаю, було б гірше, якби не їла.
У весільну подорож вони її не проводжали. Токіе радила провести до вокзалу, але Саяма був проти.
— Родичі молодої не проводжають.
Тяжкий сум огорнув їх у машині, як поверталися з весілля.
Спочатку їхали тихо, ні пари з вуст, а потім Саяма задумливо озвався:
— Весілля було дуже гарне.
— Так... Цікаво, чи цим я вже відбула свій обов’язок щодо Таміко?
— Ах, не жартуй.
— Ет... Тобі подобалася Юкі-цян?
— Подобалася, — спокійно відповів Саяма.
— Тобі було незручно переді мною, а інакше міг би ще не видавати її заміж... Ліпше побула б вона в нас ще три-чотири роки. Я й не гадала, що стане сумно, — так само спокійно мовила Токіе.
— Що не кажи, а це жорстокість — видавати дівчину заміж.
— Жаль... Якби вона частіше бувала на людях до шлюбу, якби ліпше знала Вакасуґі, то не було б так тяжко на душі...
— Можлиіо.
— Рідній дитині не хочу нікого радити. Хай сама когось покохає. Хай віддається з любови.
Старшою дитиною Саямів була дочка.
На третій день Саяма прийшов у новий дім Вакасуґі та Юкіко, які вже повернулися з подорожі, щоб разом з молодими, як велить звичай, піти вклонитися сватові. Але тут на нього чекала несподіванка — в кімнаті сидів Неґісі й кричав на Юкіко.
Неґісі накинувся й на Саяму, мовляв, чому він видав Юкіко заміж без його відома. Певний час Неґісі був вітчимам Юкіко, це так, але Юкіко не вписана в його родинну книгу, та й Таміко розлучилася з ним, отож з усіх сторін його домагання незаконні.
Неґісі вліз у машину й сказав, що разом з ними поїде і до родичів Вакасуґі і до свата. Саяма, щоб позбутися його, зупинив машину перед якоюсь кам’яницею й покликав у підвал на розмову. Коди повернувся, Юкіко в машині не було. Він подумав, що вийшла на кілька хвилин, та хоч скільки чекав, вона не приходила.
Він подумав, що вона могла втекти до нього, Саями, тож порадив Вакасуґі повернутися додому.
Але того вечора Юкіко не прийшла і до Саяминого дому.
Чи вона щезла зі страху, що Неґісі не дасть спокою цій новій сім’ї? Чи не наклала на себе руки?
Саяма подзвонив найближчій шкільній приятельці Юкіко.
— Так, перед весіллям я отримала від неї довгого листа...
— Листа? Що вона пише?
— Чи слід говорити?
— Кажіть.
— А-а, я напевне не знаю, але чи не була вона в когось закохана?
— Що? Закохана? В кого?
— Не знаю... Але вона написала: мама її навчала, що ні шлюб, ні щось інше не може вбити першого кохання, та вона вирішила вийти заміж, як їй велять, і так далі.
— Що?
І тут Саяма заплющив очі, не випускаючи трубки з рук.
Наступного дня Саяма прийшов на кіностудію, бо мав спішну справу, а тут на нього вже з самого ранку чекала Юкіко.
Сказати, що то з його дурости чи з необачности? — Але він вирішив тепер цього не торкатися.
— Неґісі-сана вже можна не боятися.
— Та, він тут ні до чого.
— Щось інше тебе гризе... Токіе сказала тобі, що як буде несолодко, то вертайся...
Юкіко втупилась у вікно.
— Тоді я думала, що ваша дружина щаслива.
Це було єдине зізнання Юкіко в коханні, єдиний докір Саямі.
Саяма й сам не знав, чи везти Юкіко до Вакасуґі, чи ще куди?
У Саямине серце блискавкою вдарило сліпуче кохання, яке від Таміко перейшло на Юкіко.

НАСНИЛОСЬ ДІВЧИНІ

1
Кухарі Кен’їці минало тридцять шостий, коли він негадано одружився.
В тім, не сталось нічого несподіваного, бо парубоцтво не було його гаслом, та й справу полагодили, як годиться, через свата, але принаймні в колі його приятелів це жваво обговорювали. Може тому, що наречена виявилася занадто гарною як на нього.
Серед приятелів трапилися й такі, що каялись, бо зарано одружилися. Тепер усі дивились на Кухару зовсім інакше, мовляв, ти ба, який спритний! Казали, нібито на посаг дружини він нарешті почне власну справу. Всі вони були добрі приятелі, та вже давно прикидали, що Кухара так чи так відкриє власну клініку. Ні, казали інші, він цілиться на професора в альма-матер. Що не кажи, а дивно, як по одруженні Кухара привернув до себе таку увагу.
По закінченні стоматологічного факультету Кухара пішов асистентом у медичний університет. Хотів зробити ім’я, а потім набратись досвіду й, звичайно, здобути науковий ступінь. Але ж по захисті дисертації ще довгі роки лишався в лабораторії. Здавалось, він уже забув і про практику, й про власну справу, а вирішив піти в патологи.
Кухара став узірцем дивака, який ніколи не одружиться. Навіть його давнім, ще з студентських літ, друзям годі було підступитися до нього. А що останнім часом він напустив на себе вигляду великого вченого, то й друзі почали триматися на поштивій віддалі.
Він і сам здивувався, що по одруженні привернув до себе таку увагу. Навіть давні друзі, приходячи в гості, ніби розмовляли тепер якось інакше. А коли йшов з дружиною, то, здавалося, всі, хто озирається, мають його за неабияку людину.
Кухара думав не про наслідки — матеріальні чи нематеріальні, а про те, що Харуко, народившись на світ, принесла з собою не тільки красу, а й щастя. Він також боявся, щоб своєю нерозважною вдачею не зранити її неторкнуту душу.
Водночас усі приятелі дивувалися, що така дівчина, як Харуко, ледь не посивіла в дівках. Мала вигляд двадцять три-чотирирічної, хоча уже двадцять сьомий.
— Ще й тепер є закопані скарби. Отже, варто йти на пошуки скарбів, еге ж?
Кухара тільки посміхався на такі слова, що з них прозирали й заздрість, і кепкування. Він був подібний до людини, що спить спокійно, чекаючи своєї миті, й нікому не сказав, чому Харуко так пізно вийшла заміж.
Але в такі хвилини мимоволі згадував дивні слова свата: «Згодом їй не раз улаштовували «мимовільні» побачення, й завжди хлопці з першого погляду закохувалися в неї по самі вуха.
Врешті й батьки махнули на все рукою, бо зрозуміли, що несподіваними зустрічами справу також не зрушиш, її серце опиралося самій думці про одруження. Останні три-чотири роки дівчині вже й не натякали на заміжжя.
Але сват сказав, що з Кухарою все інакше. Вони мовби випадково зустрілися в театрі. Його відрекомендував як лікаря, до якого зверталася її мати в університетській клініці. Проте то було таке ж, як і раніше, влаштоване побачення. Але цього разу вона не відхилила знайомства.
Для батьків то була радість, мов ясний день після довгої ночі.
Але Харуко наполягала, щоб Кухарі розповіли про ту давню історію... Харуко мала хлопця, який любив її без взаємности й помер.
Сват навмисне подав це як легковажну пригоду: через нещасливе кохання юнак учинив показне самогубство.
Так чи так, а Кухару здивувало, що дівчина, живучи в добрі й теплі, через якусь пригоду хотіла змарнувати свою молодість.
Звичайно, Кухара відповів, що це похвально, коли дівчина має чисті почуття... Але так і до нього казав не один жених.
— Я бачу, ви все розумієте... — потупив очі сват. — Якби це відбувалося в давні часи, то дівчина, хоч і не безвинна, мабуть, пішла б у монастир.
І все-таки Кухара хотів почути все від самої дівчини. Не для того, аби потім визначити свою подальшу поведінку, бо вже остаточно все вирішив, та й у його віці чоловік одружується мовчки. Просто він відчував якусь насолоду в тому, що така красуня зізнаватиметься йому в своєму минулому.

2
У родині Харуко дівчат до заміжжя не тримали в чотирьох стінах. І коли дівчина, якій сповнилося аж двадцять сім років, сама йшла на побачення з тим, що сватався до неї, то для батьків це була радісна й приємна подія.
До того ж їх непокоїла думка: коли Харуко тепер не прийме пропозиції Кухари, то вже, мабуть, назавжди лишиться старою дівкою. Й батьки ходили довкола неї навшпинячки.
Кухара в її товаристві був під враженням якоїсь чарівної ніжности й ніяк не міг почати розмови про ту пригоду. А коли почав, мовляв, «сват мені казав, чому ви так довго не виходили заміж, але...» — то Харуко тільки кивнула головою, а вид споважнів, мовби вона вже давно чекала на таку розмову. Її повіки почервоніли.
Кухара побачив, що вона відразу перемінилася на безпорадну дівчину, й ніяково додав:
— Коли ви даєте мені згоду, то ваші почуття змінилися?
— Я й сама не знаю. Але, може, тому, що ви лікар.
— Тому що лікар?
На таку дитячу відповідь він отетерів. Чи вона собі клеїть з нього дурника?
— Ах, так, вам лікар, мабуть, найбільше пасує, — не стримався Кухара, — бо з погляду медицини ваша відмова від заміжжя — то своєрідна душевна недуга. Але це зовсім легка й виліковна недуга.
По ній не було видно, що вона сприйняла ці слова як глузування. Дівчина мов поринула в якісь свої думки.
Кухарі аж моторошно стало: в думки закралася підозра, чи не має вона щось від мономанії або недоумкуватости.
Втім, очевидна річ, у її серці залишилася досить глибока рана, якщо через той випадок досі відмовляла всім женихам.
Спочатку треба було її розрадити, і коли той вузол сам по собі розв’яжеться, дати їй нитку розмови, яка мимоволі приведе до зізнання про ту давню історію.
Він сказав, що не має наміру порпатися в її минулому, а тільки хоче стерти його й тоді взяти шлюб з нею. Як ото кажуть, тяжко самому, легко вдвох. Він ще додав: шлункової недуги позбуваються блювотою чи промиванням.
— Справді, — кивнула Харуко. — Я також хотіла поговорити щиро. А там — як знаєте.
— Я почав цю розмову не для того, аби потім передумати, а щоб очистити вашу душу.
— Так, але... — Йому видалося, ніби вона знову пильно глянула на нього. Харуко зашарілася, потупила голову: — Даруйте за примху, але спочатку ви, може, розповісте про себе?
— Я?.. Про себе?..
Харуко кивнула. Ледь знизала плечима.
— Про що я маю розповідати?
— Як — нема про що? — Харуко була здивована. — Знаю: виправдуватись маю я, але якщо ви не маєте чого розповісти, то це дуже прикро.
- Я й справді не маю чого розказувати.
Та вона, звичайно, не повірила йому. До того ж йому самому власні слова видалися неправдивими.
І що більше він стояв на своєму, то більше це викликало підозру.
— Чому ви так ухиляєтеся, Кухаро-сан? У такому разі й мені важко говорити. Не знаю, що й казати.
Здавалось, двері до серця Харуко раптом зачинилися.
— Виходить, тільки на мою долю випав сум.
Того разу вони розійшлися без відвертої розмови.
А взагалі відмова Харуко була слушна.
Що й казати, нормальний чоловік, який до тридцяти шести років парубкував, таки знав хоч одну-двох жінок. Харуко міркувала за здоровим глуздом. Але, може, її уява сягнула поза здоровий глузд? Може, подумала, що коли він вирішив побратися з нею, хоч знав про самогубство того юнака, то й сам має глибоку рану, через яку до тридцяти шести років уникав одруження? Чи не буде їхній шлюб, так би мовити, солідарністю?
Може, вирішила віддатися за товариша в біді, щоб утішати й прощати одне одному?
Так чи так, а його намір почути тільки її зізнання був нісенітницю.
І коли Харуко сказала, щоб спочатку він розповів про себе, Кухарі видалося, що його шпигнули в найболючіше місце.
Він, звичайно, не безвинне ягня, але коли зважився на одруження, то не лишав по собі жодної жінки, за якою б тужив або перед якою мав би якісь обов’язки.
Він не був ненависником жінок, та й не боявся жіночого духу, але йому якось не щастило на жінок, чи як там?
Мабуть, так уже є, що коли до певного віку чоловік не ожениться, то це ущерблює йому повагу, і врешті жінки уникають його. Може тому він і не зчувся, як став кабінетним ученим.
Мабуть, тому його одруження з Харуко приятелі мали за несподіванку.
Сам Кухара дивився на все простіше, а як зважити на теперішні обставини, то що там за неласка в жінок, коли він врешті засяг такого великого щастя, як Харуко. Але її несподіваний удар примусив його озирнутися на минуле.
Хоч він тепер гордий і радий, що не має в чому зізнаватися їй, але хіба не виявив своєї нечесности, що відразу щиро не сказав про це? Словом, він мучився думкою, що йому таки бракує щирости.
Може, в його щоденному житті є щось неправдиве?
По таких роздумах Кухара дійшов висновку, що Харуко цілком слушно не повірила йому, й стало смішно з самого себе.
Але якщо вона не зізнається йому, поки він сам не буде відвертий, то чи не вигадати якусь любовну історію й видати це за правду?

3
Отак через Харуко Кухара поринув у химери кохання. Він перебирав у пам’яті одну за одною всіх жінок, яких тільки знав, — від подруг дитинства до пацієнток і медсестер клініки.
Це була безглузда забава. А коли намагався на місце коханої поставити Харуко, то в цих химерах не відчувалось ні живих барв, ні щирости.
Так і сталося, йому не пощастило на вабець своїх вигадок витягти зізнання Харуко.
Та й що було слухати про самогубство юнака через Харуко, така собі нехитра історія.
Він і вона були двоюрідні брат і сестра, вона на два роки молодша. В дитинстві жили по сусідству, разом росли, а потім батько дістав посаду якогось начальника в провінції, то разом з родиною виїхав з Токіо. Вони листувались, а літні й зимові канікули проводили разом на морі чи в горах на лижах і були раді, що разом. У старших класах його листи вже були подібні на сентиментальні любовні послання. Потім, коли вчився в токійській гімназії, то жив у домі Харуко, й врешті освідчився їй у коханні. Вона відразу відмовила йому, бо між двоюрідними братом і сестрою шлюб неможливий. Тієї зими він уперше вибрався на лижі сам. Підчас хуртовини нерозважно пішов у гори і впав в ущелину, його врятували, але від удару в груди опинивсь у лікарні. Там він і заподіяв собі смерть. Лишився довгий лист на ім’я Харуко. Уривки з нього були й в газетах. Якби він помер у палаті, то обійшлося б без розголосу, але він кинувся з урвища в море, то щоб не звинуватили лікарів, його передсмертного листа показано газетярам, і про той випадок писали як самогубство через нещасливе кохання.
— Харуко-сан, скільки ви тоді мали років? — нарешті здобувся на слово Кухара, бо не знав, що казати.
На загал ця історія була така банальна, що він мав сумнів, чи то не вигадка. Здається, Кухара не раз читав про таке в газетах.
Та, мабуть, усяке кохання видається трохи банальним, коли подають загальний зміст.
Звичайно, тільки від його хворобливої фантазії виникло сподівання, що коли така дівчина, як Харуко, досі не вийшла заміж, то за тим криється надзвичайна трагедія.
Щоб боляче вразити серце Харуко, досить банальної історії.
То не був шалений пал хвилевого кохання. Милі серцю спогади багатьох літ єднали їхні серця.
— Харуко-сан, ви любили його, хіба ні? — запитав він, а вона нелукаво кивнула:
— Так, якщо піти далеко назад... Але то було в дитинстві.
— Через те нещастя родичі, мабуть, погнівалися? — запитав він з відвертим натяком, а вона відповіла безперечним тоном:
— І дядько, і тітка не такі люди, щоб докоряти мені.
— Отже, ви свій обов’язок-ґірі сповнили аж надто?
— Ґірі?... А так, може, то було ґірі?
Але її справжнє зізнання на тім не закінчилося.
На час того нещастя вона мала дев’ятнадцять років, а за рік її вже сватали. Вона не перечила, і все вже було полагоджено, та, довідавшись про те самогубство родичі нареченого відвернулися.
Те розірване сватання тяжче вразило її, ніж смерть брата в перших.
І, мабуть, тоді в саму душу запала думка, що вона вже не зможе вийти заміж, бо покохала Катаґірі, за якого її сватали.
Може, перше її кохання — саме Катаґірі, а не той брат у перших. Може, саме тому, що кохала Катаґірі, вона почала згадувати, чи не кохала й двоюрідного брата.
Так, вона боялася, що й друге сватання розладнається через те самогубство, та все ж іще чекала на Катаґірі.
Невдовзі по формальній відмові Харуко потай зустрілася з Катаґірі. Бо він обіцяв, що переконає батьків і одружиться з нею.
Харуко не мала наміру приховувати від Кухари сватання Катаґірі. Якби був запитав, то розповіла б і про це.
Але по розповіді про того брата він усім своїм виглядом натякнув, що цього йому досить, тож Харуко змовчала.
Все-таки їй тяжко було згадувати Катаґірі. Тим більше, саме тоді, коли посватався Кухара, вона довідалася, що Катаґірі вже давно одружився з іншою, й почувалася зневаженою.

4
Наступної по шлюбі ночі в готелі, коли вони були в весільній подорожі, Харуко придивився сон про покійного брата в перших.
Вона не добрала, чи то було в його домі на селі, чи в її родинному домі. Входить до кімнати, і раптом бачить його над столом. Бона стала як стій. Глип — а вона майже гола. Харуко прокинулася на свій крик.
Її лице пашіло невимовним соромом.
Раптом усе її тіло пройняв холодний дрож. Вона схопила чоловіка за руку. Аж тепер, коли отямилася, що двоюрідний брат давно небіжчик, перелякана на смерть, промимрила:
— Пробач...
І досі тремтячи, вона всім тілом вона припала до чоловіка.
Тієї ночі їй спало на думку, ніби своїм заміжжям учинила злочин проти померлого брата, та коли повернутись у минуле, то цей сон був мов страшне перелюбство.
Але й брат у перших, і Катаґірі, так би мовити, вже примарніші, ніж сон, щезли, мов далекі тіні. Пізні квіти мають тільки барви, і вона без жалю віддала Кухарі свою незмарновану юність.
Він сказав:
— Думаю, таким, як ми, що терпляче чекають, поки знайдуть бажану пару, прислуговує сама природа. — Але Харуко не спромоглася відповісти йому чи може зі свого минулого.
А втім, притаманна їй людська чеснота переповнила вінця і, здається, принесла велике щастя в цей новий дім.
Аж ось одного разу Кухара мимоволі згадав:
— Пам’ятаєш того передсмертного листа? Чи не було в ньому чогось дивного?
— Ну, якщо ти завів про це мову, то може щось і було, — спокійно відповіла вона.
— Знаєш, мало б щось бути. В лікарні, де був твій двоюрідний брат, працює товариш мого товариша, я попросив його подивитись історію хвороби. Той мав страшне нервове виснаження. Більше того, був на порозі неврозу й знав про це. Здається, то зовсім не було самогубство через нещасливе кохання. Може це сталося тому, що він не вистояв перед душевною недугою і вже не знав, що робить. А ти в тім не винна.
— Ой, що ти кажеш? Коли ти довідався?
— Вже давно.
— То чого ж відразу не сказав, а щойно тепер? — проникливо глянула Харуко на чоловіка, і в ту мить її пойняла думка, що якби знала про це раніше, то могла б вийти заміж за Катаґірі.
Вона здивовано відігнала ту думку й скривилася сумною посмішкою. А Кухара мало не врочисто докинув:
— Але ми одружилися також завдяки безглуздю.
— Таки так.
— А ти тяжко пережила, тобі було нелегко, й на це треба зважати...
Відтоді вона почала спокійно згадувати небіжчика. В її пам’яті ожили літні канікули на морі і зимові прогулянки на лижах.
Але тепер у ній почав щезати повів того, що називають даним природою щастям.

ВОНА ВЖЕ ЙДЕ

Під землею загуготіло, дім задрижав, шибки задзенькотіли.
— О, вже! — радісно вигукнув Сакіо й вискочив на веранду.
В садку, що був часткою змішаного лісу, пронизливо закричав фазан.
То був перший цього літа досить великий вибух вулкану Асама.
Видно було, як у клубах диму, що стовпом знявся з кратера, феєрверками бухає вогонь. Чи то блискавки? Чи розпечене каміння?
Батько й мати Сакіо спостерігали виверження, спокійно сидячи в кріслах. З вікна тої кімнати добре було видно вулкан Асаму й не конче виходити на веранду.
В Каруйдзаві навіть ціна на земельні ділянки залежала від одного: видно чи не видно Асаму. Вже стало звичаєм, що й орендарі вілл та відвідувачі спочатку, мов привітання, говорили, що видно Асаму.
Ця віддавна славна гора не тільки окутувалася хмарами й туманом, а й разом з порами року та дня змінювала свій колір, хоч це був звичайний незгаслий вулкан, а сама гора зовсім лиса.
Вілла Сакіо стояла на осонні пагорба до півдня, а що з заходу, звідти видно Асаму, також схил, то змішаний ліс було вирубано тільки там. Для затінку від західного сонця залишили один великий в’яз.
В’яз стояв самотньо, ніщо не заступало його, віття, що росло вільно й розлого, тяглося на захід, трохи обвисло, й здавався він більший від самого дому. Дрібне листя тремтіло навіть від такого легкого повіву, якого не відчуває людина.
В дитинстві Сакіо щоліта закохано милувався тим в’язом. Він називав його зеленою парасолею щастя. Пам’ятав, як колись давно мати сідала в плетене крісло під тим в’язом, брала на руки його, а він дивився на небо, що проглядало крізь листя.
Ще змалку, коли Асама вивергалася, він завжди вискакував на веранду, й батько сміявся з нього. Він і сам не знав, чому так чинить.
І веранда їхнього дому заходила з півдня на захід, щоб було видно Асаму.
В’яз був трохи на південний захід, Асама — праворуч від нього, трохи на північний захід.
Того разу, коли Сакіко вискочив на веранду, була місячна ніч.
У спокійне небо, що в місячнім сяйві ясніло далеко, знялися клуби диму.
Вони мовби злились у велетенську скелю. Мовби двигнули м’язами землі.
Спочатку здавалося, що то не дим, а страшною силою спресоване якесь тверде тіло.
Потім виверження, знявшись на висоту кількох тисяч сяку, заслонило небо й розсипало попіл на віддалі не одного рі. Здавалось, то постріл з гармати Землі, а в ньому вся її сила. Хтозна, чи є ще інша форма, в якій, можна було б побачити таку велику потугу.
Та й це не цунамі, що вдаряє об скелю, тут можна спокійно дивитися на такий згусток сили.
Фотографи, коли чатують на виверження Асами, мовби змагаються в тому, щоб схопити мить вибуху. Сакіо також намагався не пропустити цього.
Згодом дим перестав витягатися й розповзатись на всі боки, вибуху наче й не було. Напруга ослабла, все стало тепер не таке чарівне. Феєрверків-блискавок у клубах диму вже не було. Коли бачиш мить вибуху, то забуваєш про страх, груди переповнює почуття радости, а коли дим заслонить небо аж над головою, то відразу бере страх.
Це так, мовби людина, зненацька відчувши силу Великої Природи, і сама набирає сили, а потім слабне.
Цього разу Сакіо мав нагоду надзвичайно добре побачити виверження, бо вибіг відразу на підземний гуркіт.
Місячне небо плоскогір’я підсилювало відчуття тягара тих клубів диму, подібних до кам’яних брил.
А що допіру звечоріло, то багато людей бачили це. Але його огорнула самота, здавалось, тільки він бачить це виверження. Мов у безлюдний світ пустелі прийшов гнів духа Землі.
Раптом усе затихло, як на мертвім полі.
Сакіо обняв одною рукою круглий стояк веранди й німо дивився.
Клуби диму корчилися, скручувались і потроху витягалися.
Дим клубочивсь плавно, але йшов угору метрів двадцять на секунду. За хвилину вже був на висоті тисячі метрів.
Вітру не було, й клуби диму знялися рівним стовпом, а голова розкрилась, як гриб чи парасоля.
Потім дим розійшовся довкола.
Заступив небо просто над Сакіо.
Дим ішов із заходу, а місяць був напроти — на сході, і там, де стикалися клуби диму з місячним сяйвом, залишалося тьмяне світло, мов смуга туману.
Сакіо відчув, що та хмара гострого світла, об яку розбивається товща диму, сіє страх.
І в цю мить його плеча торкнулася рука Хіроко.
Йому блиснула думка, чи запах тої жінки не є запахом виверження.
Він так зачудовано спостерігав виверження, що серце його лишалось відкритим.
Сакіо був під враженням, що запах її тіла вдихнув глибоко-глибоко у свої груди. Плече затремтіло.
— Страшно, еге? — мовила Хіроко і прихилилась до нього.
— Зовсім ні.
Сакіо видалося, що його голос прозвучав пронизливо, і він похилив голову.
В садку, десь поряд з криками фазана, ледь пробивалося місячне світло, а земля була темна.
Він знову глянув угору.
— Страшно, га? — знову прошепотіла Хіроко.
Хмара чорного диму, як зловісна запона, заслонила місячне сяйво й потроху спадала вділ.
— Зовсім ні, — непривітно озвався він.
— Невже? Сакіо-сан, ви так любите дивитися на виверження?
— Я не казав, що люблю.
— Але навіть ваша мама щойно так сказала. А коли вискочили, вона засміялася, що ви дивна дитина.
Хіроко говорила так, як у дитинстві, але голосом закоханої людини. Клуби диму полонили й її, а відчуття страху було більше, ніж вона сама відчула.
Сакіо мовчав.
Його серце полонила дівоча лагідність її голосу, та чомусь огорнув смуток, мабуть, від спогадів дитинства.
Хіроко, поклавши пальці на його плече, мовби дала знак:
— Ходім до хати?
— Еге.
Він стояв.
— Доки будете так дивитися? Цікаво?
Але й вона не йшла.
— Сакіо-сан, ваша мама дуже недобра жінка, — Хіроко ледь усміхнулася. — Спочатку оглядала мене, а потім здивовано сказала, що я добре засмагла. І додала, що якби була жива моя мама, то цього року казала б мені грати в теніс чи щось таке. Нащо було згадувати про мою маму. Тож я встала й прийшла сюди. Вона отямилася, що забагато наговорила, але... Негарно, що я встала й пішла. Мені ніяково, то ходімте разом до кімнати.
— Коли померла твоя мама?
— Мама? — Хіроко відповідала мовби пальцями на його плечі. — Коли я мала сім років. Того року, як я пішла до школи. Бо народилася в першій половині року.
Він тілом відчув навіть м’якість її пальців. Здавалось, вони гарячі.
Щоки запашіли від одчуття, що її пальці торкаються його ключиці, а він був тільки в сорочці поверх літньої білизни.
— Невже те, що я їм сказала, було таке несподіване для батька й матері Сакіо-сана? — мовби міркувала вголос вона.
Він не відповів. Не мав, що відповісти, а ні, то мусив побороти дитячий сором.
— Вони, здається, дуже здивувалися. Чи я не прийшла, щоб сказати все?
Сакіо далі мовчав. В ньому вже заворушилося невиразне обурення, але тут по бляшаному дахові заторохкотіло. Це нагадувало сильний град, але звук був дрібніший і глухіший.
— Ой! — Вона перелякано обняла його за плечі. — Як моторошно.
Удари дужчали. На дах падало каміння. Било й по листях дерев.
— Стережіться, Сакіо-сан! — Вона хотіла відтягти його, але він не поступався.
— Дарма, все гаразд. То тільки вулканічний пісок.
— Пісок? То не пісок, а каміння.
— Ні, то ще називається вулканічним піском. Менше як три міліметри — вулканічний пісок.
— Ого! — вона була здивована.
І дах і садок озивалися метушливим перестуком. Звук був нерівний, і від того ставало ще моторошніше.
Хіроко заціпеніла.
— Сакіо! Сакіо!.. — гукала мати.
— Сакіо-сан! — трепетливо промовила Хіроко й поклала другу руку на його плече, мовби тягнучи назад: — Тут справді небезпечно.
— Нічого, нічого, — він мало не силою вивернувся.
— От біда! — Хіроко похитнулася. — Такий дивак.
А потім звіддалік глянула йому у лице.
— Ой, Сакіо-сан! Ви плачете? Чому?
Сльози бігли з його очей.
— Чому? Пробачте. Через мене?
— Ні.
— А що завдало жалю?
— Я не маю жалю.
— А чому?
Сакіо й сам не знав. Він навіть не усвідомлював, що плаче.
Може, коли почув, як падає на дах дрібне каміння, щось перевернулося в душі?
Йому на очі найшли сльози тільки тому, то навіялося щось чисте й ніжне з дитинства, про що вона й гадки не мала.
Втім, Сакіо подумав, що це від зарозумілости п’ятнадцяти-шістнадцятирічного юнака.
Вона стояла, припавши до нього, а на душі було неспокійно.
— Попіл падає, — мовив Сакіо.
Тихим шерехом попіл падав на листя дерев.
Дрібне вже де-не-де стукотіло каміння.
— Так. Попіл падає. Скоро буде спокійно, — мовила вона.
— Еге ж.
— Сакіо-сан, ви вже також спокійні.
Він на це нічого, не відповів, тільки сказав:
— Мабуть, далеко сягає той попілопад. — І глянув на небо.
Місячна ніч, скаламучена, мов важкий сірий туман, тепер здавалася непривітною півтемрявою. Обоє насторожено слухали, як на садок сиплеться попіл.
— Гарно шелестить? — тихо мовила вона, поглядаючи на нього. — Що ж, я йду. Ви не будете плакати?
Він мовчав.
Вона попрощалася з його батьками через вікно.
Мати вийшла на веранду й радила перечекати, поки перестане падати попіл. Сакіо озвався:
— Мамо, парасолю.
— Ага, — мати покликала служницю й звеліла принести парасолю.
— Мамо, ще одну.
— Так, Сакіо!.
— Ні, не треба. Все гаразд, тьотю, — мовила Хіроко, вийшла в садок і рушила дорогою вділ.
Сакіо пішов навздогін.
Вона, почувши його кроки, зачекала під великим горіхом.
— Дякую, я до міста. — Хіроко тримала парасолю над Сакіо. — Знаєте, мені парасолі не треба.
— Я понесу.
— Не треба.
— Понесу.
— Так?
Хіроко передала парасолю Сакіо.
— Минулого літа, коли було велике виверження, я поставив цю парасолю в садку верхом до землі.
— Набралося попелу?
— Так. Третина відра.
Вони ішли розмовляючи, й Хіроко знову легко обняла його за плечі.
Під одною парасолею так іти було зручніше, але він замовк.
Хіроко лагідно озвалася:
— Що сталося? Знову жаль?
Вони перейшли з лісової стежки кладкою й вибралися на широку дорогу. Падало тьмяне місячне світло.
— Хіроко-сан, чому ви виходите заміж? — несподівано запитав він.
Вона здригнулась, але ясно всміхнулася.
— А що? Що дивного в тому, що я виходжу заміж?
— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, — випалив він і додав тремтливим голосом: — Хоча Хіроко-сан подобається багатьом... Я знаю.
— Йти в дім людини, якої добре не знаєш, так? — наспівом повторила вона, як папуга. — Отаке скажете.
— Для мене це якось дивно, — роздратовано сказав він і, знизавши плечима, скинув її руку.
Він уважав за неввічливе, що дівчина, яка виходить заміж, так просто обіймає його за плечі.

Перекладено за виданням: КАВАБАТА Ясунарі. Айсуру хітотаці. «Сінцьося», Токіо, 1972.
© Мирон Федоришин, переклад, 2004.


*
Нагору