Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Стефан Цвейг
Чародій кохання

З книги «Три співці свого життя»

Він сказав мені, що він — людина вільна, громадянин всесвіту.
Мюра про Казанову в листі до Альбрехта фон Галлера від 21.VI. 1760 року.

Казанова — можна сказати, особливий випадок, поодинокий щасливий випадок у світовій літературі вже тому, що цей величний дурисвіт потрапив до пантеону світлих умів; зрештою, так же несправедливо, як і Понтій Пілат у символ віри. Адже його поетичне дворянство не менш легковажне, аніж зухвало складений із літер азбуки титул — Шевальє де-Сенгаль; кілька віршиків, створених між ліжком та картярським столом, на пошану якоїсь молодички, відгонять мускусом й академічним клеєм; щоб дочитати його «Ізокамерон» — страхіття серед утопічних романів, — треба мати ягнячий терпець у віслячій шкурі, а коли наш любий Джіакомо починає, на додачу до всього, філософствувати, доводиться стримувати щелепи від судорожного позіхання. Ні, Казанова так же мало має прав на поетичне дворянство,, як і на місце в Готському альманасі, й тут, і там він паразит, вискочень без заслуг і родовитості. Але так же відважно, як він, волоцюжний син актора, піп-розстрига, розжалуваний вояка, підозрілий шахрай і "fameux filon" (цим почесним званням його нагороджує паризький начальник поліції, даючи йому характеристику), все життя прихитряється бувати в імператорів і в королів та, зрештою, вмерти на руках в останнього дворянина, принца де-Ліня, так і його мандрівна тінь втерлася у коло невмирущих, бодай і в ролі нікчемного дилетанта, unus ex miltis — попіл у розмаяному вітрі доби. Але — цікавий факт! — не він, а всі його славетні співвітчизники й величні поети Аркадії, «божественний» Метастазіо, шляхетний Паріні etutti quanti стали бібліотечним мотлохом і поживою для філологів, тоді як його ім’я, оздоблене шанобливою посмішкою, й у наші дні не сходить з уст. Існують всі підстави гадати, що на його еротичну іліаду чекають ще велика будучина й запальні читачі в той час, як «Визволений Єрусалим» Торквато Тассо та «Вірний пастух» Гваріні, вшановані історичні реліквії, лежатимуть непрочитані в порохняві книжкових шаф. Одним ходом пройдисвіт-гравець обіграв усіх поетів Італії з часів Данте і Боккаччо.
І ще безглуздіше: для такого величезного виграшу Казанова не ризикує ні найменшою ставкою; він просто-напросто знецінює безсмертя; ніколи не відчуває цей гравець величезної відповідальності справжнього митця, не відчуває під хтивим теплом світу темної відлюдькуватої панщини в копальнях праці. Він нічого не знає про відлякуючу насолоду починів і трагічну, вподіб вічній спразі, жадобу завершень; йому невідоме мовчазно владне, ніколи не задоволене прагнення форм до земного втілення й ідей — до звільнення від ширяння в небесах. Він нічого не знає про безсонні ночі, про дні, перебуті над похмурим, рабським шліфуванням слова, доки, зрештою, зміст виразно й райдужно не заблищить у лінзі мови; не знає про різноманітну й усе ж невидиму, неоціненну, іноді лише з плином, століть визнану роботу поета; не знає про його героїчне зречення тепла й широчини буття. Він, Казанова, — Бог за свідка! — завжди полегшував собі життя, він не віддавав на пожертву суворій богині безсмертя жодної крихти своїх радощів, жодного золотника насолод, жодної години сну, жодної миті своїх утіх; він жодного разу в житті не поворухнув пальцем задля слави, і все ж вона потоком ллється в його кишені й живить крапля олії світильник кохання, доки дійсність ще милосердно дарує цьому пестунові всесвіту кілька уламків цяцьок, йому не спадає на думку заводити знайомство із суворозорим духовним привидом мистецтва й серйозно бруднити пальці в чорнило. Тільки вже випханий усіма за поріг, висміяний жінками, самотній, зубожілий, імпотентний, перетворений на тінь невідмовної життєвої сили, цей виснажений, буркотливий стариган шукає захисту в праці, як у сурогаті переживання, і лише знехотя, від нудьги, змучений прикрощами, мов щербатий пес коростою, що гарчить і гавкає, він береться переповідати змертвілому сімдесятилітньому Казанеусу — Казанові його власне життя.
Він переповідає собі своє життя — в-цьому все його літературне досягнення, — але зате яке життя! П’ять романів, два десятки комедій, кілька дюжин новел та епізодів, ряснота перестиглих кетягів найзвабливіших ситуацій та анекдотів, зосереджених в одному бурхливому існуванні, що нуртує через край; тут перед нами життя повнокровне й заокруглене, як викінчений твір, що вже не потребує для впорядкування допомоги майстра й винахідника. Так оприлюднюється найпереконливішим чином ця, з першого погляду, баламутна таїна його слави; бо не в тім, як змалював і переповів своє життя Казанова, виявляється його геній, а в тому, як він його пережив. Саме буття — майстерня цього світового митця, воно для нього і матеріал, і форма: саме цьому. Глибоко особистому, мистецькому творові він віддався з тією пристрастю до втілення, що її, як правило, поети спрямовують на вірші й прозу в полум’яній звазі надати кожній миті, кожній нерішуче сторожкій можливості найвищого драматичного виразу; те, що іншому доводиться вигадувати, він особисто зазнав у житті; те, що інший створює розумом, він відчув своїм гарячим похітливим тілом, тому перові й фантастиці нема чого домальовувати дійсність, їм годі скальпувати вже драматично оформлене існування. Жоден поет із його сучасників (і навряд чи хто із значно пізніших, якщо не рахувати Бальзака) не винайшов стільки варіацій і ситуацій, скільки пережив Казанова, й жодне реальне не спливало в таких сміливих закрутах через ціле століття. Спробуйте порівняти біографії Гете, Жан-Жака Руссо та інших сучасників за насиченістю подіями (не в розумінні духовного змісту й глибини пізнання) з його біографією, — які прямолінійні, які убогі за розмаїттям, які обмежені простором, які провінційні в царині спілкування з людьми ці цілеспрямовані й керовані владою творчої волі життєві шляхи порівняно з буревійними і стихійними дорогами авантюриста, який міняє міста, світи, становища, фахи, жінок — мов білизну на своєму тілі, скрізь почуваючись своїм, зустріваний новими несподіванками, — всі вони дилетанти в насолодах, як він — дилетант у творчості. Адже в цьому трагедія людини, яка віддається мистецтву, саме вона, покликана із жагою пізнати всю широчінь, усі любощі існування, залишається прикутою до своєї мети, рабом своєї майстерні, спутаною взятими на себе обов’язками, припнутою до звичаїв і землі. Кожен справжній творець потребує більшу частину свого життя на самоті та в єдиноборстві зі своїм твором; не безпосередньо, а лише в творчому дзеркалі йому дозволено пізнати жадане розмаїття існування — цілковито віддавшись безпосередній дійсності; вільним і марнотратним може бути лише безплідний жуїр, який використовує життя задля життя. Хто ставить перед собою мету, обходить випадковості; кожен митець зазвичай створює тільки те, що він ще не встиг пережити.
Але їхній протилежності — безпутнім гультіпакам — бракує вмілості закарбувати багатоманіття переживань. Вони цілковито віддають себе миті, й завдяки цьому вона втрачається для інших, тоді як митець завжди може увічнити навіть найнікчемнішу подію. Таким чином, крайності розходяться, замість того, щоб плідно доповнювати одні одних; одні не мають вина, інші — кубка. Нерозв’язаний парадокс: люди дії й гультіпаки могли б розповідати про куди значніші почуття, аніж усі поети, але вони не вміють; митці ж повинні винаходити, бо вони нечасто переживають події, щоб розповідати про них. Мало коли поети мають біографію, й, навпаки, люди із справжньою біографією зрідка можуть її написати. І ось трапляється цей дивовижний і майже поодинокий щасливий випадок із Казановою: нарешті людина, що палко віддана насолодам, типовий пожирач миттєвостей, до того ж, наділений з боку долі фантастичними пригодами, а з боку розуму — демонічною пам’яттю, з боку вдачі — абсолютною нестриманістю, переповідає своє величезне життя без моральних оздоб, без поетичної солодавості, без філософських принад, цілком об’єктивно, так, як воно було, — полум’яне, небезпечне, безпутне, нещадне, веселе, нице, неподобне, нахабне, розтлінне, але завжди напружене й несподіване, — і переповідає не із літературної шанолюбності чи догматичного хизування, не з охоти до спокути чи вдаваної жадоби сповіді, а цілком спокійно й безжурно, як трактирний ветеран із люлькою в зубах, що частує неупереджених слухачів кількома хрусткими й, можливо, присмаженими пригодами. Тут співає не запопадливий фантаст і вигадник, а маестро всіх поетів — саме життя, безмежно багате на дивацтва, фантастично окрилене; він же, Казанова, має відповідати лише найскромнішим вимогам, які висуваються перед митцем: робити правдоподібним найнеправдоподібніше. Для цього, незважаючи на таку витончену французьку мову, в нього достатньо майстерності й уміння. Але цьому старому бухтію, який тремтить од подагри та ледве переставляє ноги, на його синекурі в Дуксі й не снилося, що над цими спогадами колись схилятимуться сивобороді філологи й історики, вивчаючи їх як, найкоштовніший палімпсест вісімнадцятого століття; і з якою б самовтіхою не милувався б добрий Джіакомо своїм відкриттям у дзеркалі, він усе сприйняв би за брутальний жарт свого лікаря, добродія домовода Фельдкірхнера повідомлення, що через сто двадцять літ після його смерті виникає "Societe Gasanovienne" в неприступному для нього за життя Парижі, тільки з тією метою, щоб пильно досліджувати кожну його власноручну цидулку, кожну дату й шукати сліди ретельно затертих імен так приємно скомпрометованих дам. Визнаємо за щастя, що ця гоноровита людина не думала — не гадала про свою славу й пошкодувала етики, пафосу та психології, бо лише ненавмисність може народити таку безжурну й тому стихійну відвертість. Ліниво, як завжди, підступив у Дуксі цей старий гравець до письмового столу як до останнього картярського столу свого життя, і кинув на нього, мов останню ставку всупереч долі, свої мемуари: він підвівся з-за гри, завчасно забраний смертю; навіть раніше, аніж побачив викликаний ефект. І, дивовижно, якраз ця остання ставка виграла безсмертя; там він міцно осів, екс-бібліотекар із Дукса — поруч із паном Вольтером, його ворогом, та іншими великими поетами; ще багато книжок доведеться йому прочитати про себе, адже за ціле століття, що минуло після його смерті, ми не завершимо вивчення його життя й, невичерпне, воно знову й знову вабить наших поетів, які прагнуть оспівувати його. Так, він блискуче виграв свою гру, старий "Commediente in fortuna". цей неперевершений актор свого щастя. І проти нього безсилі нині й пафос, і обурення. Можна його зневажати, нашого обожнюваного друга, за недостатню моральність і відсутність етичної серйозності; можна йому заперечувати як історику й не визнавати його як митця. Тільки вже одне нам не вдасться: знову зробити його смертним, бо в усьому світі жоден поет і мислитель звідтоді не вигадав більш романтичного твору, аніж його життя, й образу більш фантастичного, аніж його власний образ.

«Знаєте: ви дуже вродливий чоловік», —
сказав Казанові Фрідріх Великий 1764 року в парку Сан-Сусі,
зупиняючись і озираючи його.

Театр у невеличкій резиденції: співачка сміливою колоратурою закінчила арію; мов град, посипалися оплески; тепер, під час відновлених поволі речитативів, увага ослабла. Франти наносять візити в ложі, дами наводять лорнети, їдять срібними ложечками смачне желе та оранжевий шербет; жарти арлекіна з Коломбіною, яка виробляє пируети, стають майже зайвими. Але ось зненацька всі погляди звертаються на запізнілого незнайомця, що зважно й недбало, із справжньою аристократичною невимушеністю з’являється в партері; його ніхто не знає. Багатство оточує геркулесовий стан, попелястого кольору оксамитовий камзол розкриває свої зборки, показуючи вишукано гаптований парчовий жилет і коштовні мережива; золоті шнурки облямовують темні лінії розкішного одягу від пряжок брюссельського жабо до шовкових панчох. Рука недбало тримає парадний капелюх, оздоблений білими перами, тонкий солодкий аромат трояндової олії чи модної помади розходиться довкола знакомитого незнайомця, який, зневажливо притулившись до бар’єра перед першою лавою, гордовито спирається всипаною перснями рукою на прикрашену самоцвітами шпагу з англійської криці. Мовби не помічаючи викликаної ним уваги, він підносить свій золотий лорнет, щоб з удаваною байдужістю окинути зором ложі. Між тим, на всіх стільцях і лавах вже шепочеться допитливість маленького містечка: князь? багатий іноземець? Голови зближуються, поштивий поголос вказує на оточений діамантами орден, що теліпається посеред грудей на яскраво-червоній стрічці (орден, який він так обіклав блискучим камінням, що ніхто не зміг би під ним побачити жалюгідний папський хрест, який коштує не дорожче від ожини). Співаки на сцені хутко завважили послаблення цікавості глядачів, речитативи потекли ліниво; танцюристки, які з’явилися з-за лаштунків, видивляються з-над скрипок і тамо, чи не принесло часом до них набитого дукатами герцога, який обіцяє щедру ніч. Але ще до того, як сотні людей у залі змогли розв’язати шараду цього іноземця, загадку про його походження, дами в ложах із деяким збентеженням помітили інше: який вродливий цей , незнайомий чоловік, який він красивий і мужній! Висока могутня постать, широкі плечі, м’ясисті, чіпкі, з міцними м’язами руки, жодної м’якої лінії в напруженому, сталевому тілі; він стоїть, ледь нахиливши вперед голову, наче бик перед боєм. Збоку його лице нагадує профіль на римській монеті, — з такою металевою різкістю випинається кожна окрема лінія на міді цієї темної голови. Витонченою лінією під каштановим, ніжно закучерявленим чубом вимальовується чоло, якому міг би позаздрити будь-який поет; нахабним і сміливим гачком виступає ніс, міцними кістками — підборіддя, і під ним випуклий, завбільшки з подвійний горіх борлак (за повір’ям жінок, це вірна запорука чоловічої сили); безперечно, кожна риса цього обличчя свідчить про наполегливість, нездоланність і рішучість. Лише губи, дуже яскраві й чутливі, утворюють м’яке, вологе склепіння, схоже на м’якуш граната, оголяючи білі зерна зубів. Красень повільно повертає профіль у бік темної коробки глядного залу: під рівними, заокругленими, пухнастими бровами мерехтить у чорних зіницях неспокійний, нетерпеливий погляд — погляд мисливця, що видивляється здобич і ладен, як орел, за одним змахом схопити вистежену жертву, доки вона лише борсається, ще не розпалившись. Мов сигнальний вогонь, погляд обмацує ложі й, обминувши чоловіків, роздивляється, як товар, тепло, оголеність і білину, що чаїться в затінених гніздах: жінок. Він окидає їх одну за одною, вибираючи, мов знавець, і відчуває, що його вже запримітили. При цьому в нього ледь розтуляються чутливі губи й подих усмішки навколо ситого рота вперше відкриває блискучі, осяйні, великі, білосніжні, хижі зуби. Цю усмішку поки що не спрямовано на одну із побачених жінок; він її посилає всім — вічно жіночному, — прихованим під сукнею оголеності й теплу! Та ось він помічає в ложі знайому; його погляд стає зосередженим, у його очах, які тільки-но були виклично запитувальні, з’являється оксамитне й водночас променисте сяйво; ліва рука залишає шпагу, права охоплює важкий капелюх із перами, й він прямує з підготовленими словами вітання на вустах... Граціозно схиляє м’язисту шию, щоб поцілувати простерту руку, й чемно звертається до неї; за збентеженням приголубленої ним дами, що відступається, видно, як ніжно проникає в неї темне аріозо цього голосу; вона зніяковіло обертається і відрекомендовує його своїм супутникам: «Шевальє де-Сенгаль». Поклони, церемонії, обмін люб’язностями. Гостеві пропонують місце в ложі, він скромно відмовляється від нього; уривчасті, ввічливі слова, нарешті, виливаються в розмову. Поволі Казанова підвищує голос, заглушуючи інших. Він, подібно до акторів, м’яко розтягує голосні, ритмічно вимовляє приголосні, й дедалі настійливіше його мова, гучна й хвалькувата, лунає в сусідніх ложах: адже він хоче, щоб насторожені сусіди чули, як дотепно й вільно він патякає по-французьки й по-італійськи, спритно вставляючи цитати з Горація. Начеб випадково, він кладе оздоблену перснями руку на бар’єр ложі так, щоб здалеку було видно коштовні мереживні манжети й, особливо, величезний камінь — солітер, який виблискує на пальці; він простягає всипану діамантами табакерку, пропонуючи кавалерам мексіканський нюхальний тютюн. «Мій приятель, іспанський посланник, передав мені його вчора з кур’єром» (це чути в сусідній ложі); і коли хтось із чоловіків ввічливо захоплюється мініатюрою, вправленою в табакерку, він говорить недбало, але доволі гучно, щоб було чутно в залі: «Дарунок мого приятеля й милостивого пана, курфюста Кельнського». Він теревенить мовби невимушено, але з бравадою, і цей хвалько кидає ліворуч і праворуч погляди хижого птаха, стежачи за справленим враженням. Так, усі заворожені ним; він відчуває зосереджену на собі цікавість жінок, відчуває, які він викликає подив, шанобу, й це надає йому ще більше сміливості. Спритним поворотом він переводить розмову До сусідньої ложі, де сидить фаворитка князя і — він це відчуває — доброзичливо прислухається до його паризької вимови, і 3 поважливим жестом, оповідаючи про чарівну жінку, він галантно звертається до неї з милими речами, які вона сприймає з успіхом. Його друзям залишається тільки відрекомендувати Шевальє високопоставленій дамі. Гру вже виграно. Завтра він буде обідати із вельможним товариством міста, ввечері його запросять в один із палаців на гру «у фараона», і він обдиратиме господарів; завтра вночі йому випаде спати з однією із цих чарівних дам, — і все це завдяки його сміливому, впевненому, заповзятому наступові, його волі до перемоги й мужній красі його смаглявого обличчя, якому він зобов’язаний усім: посмішкою жінок, солітером на пальці, оздобленим діамантами годинниковим ланцюжком і золотими петлицями, кредитом у банкірів, приязню вельмож і, що найвеличніше, над усе, волею у необмеженій розмаїтості життя.
Тим часом примадонна готувалася розпочати нову арію. Вже маючи наполегливі запрошення від заворожених його світською розмовою кавалерів і ласкаву пропозицію прибути на ранок до фавориток, він, низько вклонившись, вертається на своє місце, сідає, спершись лівою рукою на шпагу, й нахиляє вперед красиву голову, збираючись у ролі знавця послухати спів. За ним, із ложі в ложу, з уст в уста, передається все те ж нескромне запитання і відповідь на нього. «Шевальє де-Сенгаль». Більше про нього ніхто нічого не знає; не відають у залі, звідки він прибув, чим займається, куди прямує, лише його ім’я бринить і дзвенить у темному допитливому залі, перелітаючи з губів на губи — незриме мерехтливе полум’я — сягає сцени й слуху таких же допитливих співачок. Але от лунає смішок маленької венеціанської танцівниці. «Шевальє де-Сенгаль? О, цей злодюжка! Та це Ж Казанова, син Буранелли, маленький абат, який п’ять років тому спритними теревенями видурив у моєї сестри цнотливість, придворний блазень старого . Бригадина, брехун, негідник і авантюрист!» Але весела дівчина, мабуть, не дуже скривджена його витівками, бо вона з-за лаштунків подає йому знак очима і грайливо прикладає кінчики пальців .до своїх уст. Він це помічає і згадує її, але дарма — вона не зіпсує йому цієї маленької гри з вельможними телепнями і вважатиме за краще переспати з ним сьогоднішню ніч.

 
«Кажуть, що він був літератором,
але разом із тим мав підступний розум,
що він бував у Англії й Франції
і мав недозволені зиски від знайомства з кавалерами й дамами.
Бо він призвичаївся жити за рахунок інших
і зачаровувати довірливих людей...
Заприязнившись із згаданим Казановою,
у ньому неважко помітити жахливу суміш зневіри,
облудності, розпусти і хтивості».

З таємного донесення у Венеціанську інквізицію 1755 року.

Ніколи Казанова не заперечував, що він авантюрист, навпаки, — він, надувши щоки, хизувався, що завжди намагався ловити телепнів і не пошитися самому в дурні, стригти овець і не давати брати вовну із себе в цьому світі, який (це знали ще римляни) повсякчас хоче, щоб його ошукали. Але він рішуче заперечує те, щоб на підставі цих принципів його вважали за ординарного представника трактирного грабіжницького простолюддя, каторжників і шибеників, які грубо й відверто обкрадають кишені, замість того, щоб культурним і елегантним фокусом надурювати гроші з рук телепня. У своїх мемуарах він завжди ретельно обтрушував плащ, коли доводилося розповідати про зустрічі (і, справді, це не зовсім рівня) із шулерами Аффлізію або Тальвісом, хоча вони й пересуваються на одній площині з ним; і все ж приходять із різних світів: Казанова — згори, від культурі, а ті — знизу, з нічого. Так, як і колишній студент, етичний ватаг зграї розбишак — шіллерівський Карл Моор зневажає своїх товаришів Шпігельберга і Шуфтерле, які перетворюють на криваве, жорстоке ремесло те, що хибно спрямована заповзятливість змушує його вважати потемство за підлоту світу; так і Казанова завжди енергійно відмежовується від шулерської черні, що забирає у величного божественного авантюризму всю його шляхетність і вишуканість. Бо насправді наш друг Джіакомо вимагає чогось на кшталт почесного титулу того, що міщуки вважають ганебним, а статечні люди — обурливим; він хоче, щоб усі це оцінювали не як неохайні витівки, а як найтонше мистецтво, артистичну радість дурисвіта. Коли послухати його, то єдиним моральним обов’язком філософа на землі залишиться — веселитися за рахунок усіх телепнів, обдурювати недотеп, ошукувати недоумкуватих, полегшувати гаманці скупердяг, наставляти роги чоловікам — коротше кажучи, в ролі посланця божої справедливості карати все земне безглуздя. Обман для нього не тільки мистецтво, а й надморальний обов’язок, і він виконує його, цей хоробрий принц беззаконня, з чистим сумлінням і незрівнянною впевненістю в своїй правоті.

І, справді, Казанові легко казати, що він став авантюристом не через нестатки, не з огиди до праці, а за вродженою вдачею. Успадкувавши;від батька й матері акторські здібності, він весь світ перетворює на сцену і Європу — в лаштунки; шарлатанити, засліплювати очі, обдурювати й водити за носа для нього, як і колись для Ойленшпігеля, стало потребою організму; він не міг би жити без радощів карнавалу, без маски і жартів. Сотні разів він мав нагоду впрягтися в чесну професію, солідні теплі можливості, але жодна спокуса не втримає, жодна принада не приручить його в міщанстві. Подаруйте йому мільйони, запропонуйте посаду і сан, він їх не візьме, він утече назад у свою первісну, безпритульну, легкокрилу стихію. Отже, він має право відмежуватися від інших рицарів щастя, бо він став ним через відчай, а не з примхи, й, крім того, він не вийшов, як Каліостро, із смердючого селянського гнізда, або як граф Сен-Жермен із непровітрюваного (й, напевне, також не запашного) інкогніто. Месер Казанова в усякому разі закононароджений, із доволі поважної родини; його мати, прозвана "La Buranella", відома співачка, що виступала в усіх операх Європи і навіть закінчила свою кар’єру із званням пожиттєвої камерної співачки Дрезденського придворного театру. Ім’я його брата Франческо можна відшукати в кожній історії мистецтва; він там красується як видатний учень тоді ще «божественного» Рафаеля Менгса і його великі батальні сцени й у наші дні посідають помітне місце в багатьох галереях християнського світу. Всі його родичі присвячують себе надзвичайно почесним заняттям, носять тогу адвокатів, нотаріусів, духовенства, — із цього напрошується висновок, що наш Казанова прийшов не з канави, а з таких же близьких до мистецтва буржуазних верств, як Моцарт і Бетховен. Так, як і вони, він здобув блискучу гуманітарну освіту та звання європейських мов: він, незважаючи на свої пустощі і раннє зближення із жінками, своєю світлою головою швидко засвоює латинську, грецьку, французьку, давньоєврейську, трохи іспанську й англійську мови, — лише наша мила німецька мова на тридцять років застряла нерозжована в його зубах. Із математики він також мав успіхи, як і у філософії; в ролі теолога він уже на шістнадцятому році життя виголошує в одній із венеціанських церков конфірмаційну промову; як скрипаль він награє собі впродовж року в театрі Сан-Самуель шматок насущного хліба. Справедливо чи шахрайським шляхом був ним отриманий в Падуї вісімнадцяти літ докторський диплом, залишається поки що серйозною проблемою, яка викликає бійки серед знаменитих казановістів; в кожному разі він мав неабиякі академічні знання, він був обізнаний з хімії, медицини, історії, філософії, літератури та особливо з значно легших — або менш досліджених — з астрономії, пошуках штучного золота, алхімії. До того ж, цей спритний, вродливий хлопець впорується з усіма придворними мистецтвами й фізичними вправами — танцями, фехтуванням, верхоівою їздою, картярською грою, — блискуче, не гірше за будь-якого вельможного кавалера, і, якщо прилучити до всіх цих добре й швидко засвоєних занять наявність позитивно феноменальної пам’яті, що впродовж сімдесяти років зберігала всі обличчя, все почуте, все прочитане, все висловлене, все побачене, то ми матимемо матеріал для винятково інтелектуальної класифікації майже вченого, майже поета, майже філософа, майже кавалера.
Так, але лише майже, і це «майже» немилосердно відзначає крихкість багатогранного таланту Казанови. Він у всьому майже — поет, але не зовсім; злодій — і все ж не професіонал. Він майже сягає духовних верховин — і не далекий від каторги. Жодного обдарування, жодного покликання він не розвиває до викінченості. Як найбільш довершений, найбільш універсальний дилетант, він знає багато і в усіх галузях мистецтва й науки, навіть незбагненно багато, й лише трохи йому бракує для справжньої продуктивності: волі, рішучості й терпеливості. Рік, перебутий за книгами, зробив би його незвичайним юристом, геніальним істориком: він міг стати професором будь-якої науки, так чітко і швидко працює цей дивовижний мозок, але Казанова ніколи не думає про те, щоб зробити щось грунтовно; його вдачі гравця чужа всіляка серйозність, а його оп’янінню життям — всіляка суха об’єктивність. Він не хоче бути кимось і намагається вдавати всіх: те, що здається, — ошукує, а ошукувати для нього найприємніше заняття. Він знає, що мистецтво обдурювання телепнів не потребує глибокої вченості. Якщо він має в якійсь галузі бодай крупинку знань, до нього відразу ж підскакує блискучий помічник: його колосальна зухвалість, його безсоромна шахрайська хоробрість; хоча б яке завдання стояло перед Казановою, він ніколи не признається, що він новачок у цьому питанні, і з міною фахівця буде лавірувати, як природжений злодюжка, тасувати карти, як професійний ворожбит, і завжди вийде з гідністю із найпідозрілішої афери. В Парижі його якось запитав кардинал де Берні, чи тямить він у влаштуванні лотерей. Зрозуміло, він не мав про них найменшого поняття, і, зрозуміло, як кожен базіка, із серйозним виглядом дав ствердну відповідь і з незворушною самовпевненістю виклав у комісії фінансові проекти, ніби він, принаймні двадцять років, був пройдисвітом-банкіром. У Валенсії потрібне було лібретто для італійської опери. Казанова сідає й висмоктує його з пальця. Коли б йому запропонували написати й музику, без сумніву, він спритно нахапав би її з старих опер. У російської імператриці він з’явився як реформатор календаря й учений астроном; у Курляндії, хутко заімпровізувавши роль фахівця, оглядає копальні; Венеціанській республіці він, видаючи Себе за хіміка, пропонує новий спосіб фарбування шовку; в Іспанії він виступає як земельний колонізатор; імператору Йосифу II він подає просторий трактат проти лихварства. Для герцога Вальдштейна він створює комедії, для герцогині Урфе влаштовує дерево Діани та інші алхімічні фокуси; в пані Румен відчиняє ключем Соломона шафу з грошима; для французького уряду купує акції; в Аусбурзі видає себе за португальського посланника; до Франції він приїздить неодмінно то фабрикантом, то парувальником королівського оленячого парку; в Болоньї пише памфлети проти медицини; в Трієсті працює над історією польської держави й перекладає «Іліаду» октавами. Коротко кажучи, у нього, як у казкового Ганса-приблудька, нема свого верхового коня, але на кожному, що потрапляє йому між ніг, він уміє проскакати, не зганьбивши себе й не опинившись смішним. Коли заглянути в перелік усього написаного ним, то здається, що маєш діло з універсальним філософом, із новим енциклопедистом, що це з’явився незнаний Лейбніц. Тут поряд із товстим романом можна знайти оперу «Одісей і Цірцея», дослід із подвоєнням куба й політичний діалог із Робесп’єром; і коли б хтось запропонував йому теологічно довести існування Бога чи створити гімн цнотливості, він не вагався б і двох хвилин.
Все ж, який хист! У кожній галузі — в науці, мистецтві, дипломатії, комерції, його б вистачило для виняткових досягнень. Але Казанова свідомо розпорошує свої таланти в миттєвостях; і той, хто міг би стати всім, прагне бути ніким, але вільним. Його значно більше може ощасливити воля, безладдя й легковажне валандання, аніж якась професія, що потребує осілості. «Думка десь прилаштуватися завжди була мені чужа, розумний спосіб життя огидний для моєї натури». Його не приваблює надовго ні добре оплачувана посада завідувача лотереями його християнської величності, ні покликання фабриканта, ні скрипаля, ні писаки; годі йому залізти в сідло, щоб одразу ж відчути обтяжливість одноманітної рисі коня, і він хоробро вискакує зі своєї розкоші на великий шлях й очікує можливості знову сісти в карету свого щастя. Він відчуває, що його справжній фах — не мати жодного фаху, ледь торкнутися всіх ремесел і наук і далі знову, подібно до актора, міняти вбрання й ролі. Навіщо ж влаштовуватися на тривалий час; адже він не прагне щось мати й берегти, кимось бути й чимось володіти, бо він хоче прожити не одне життя, а вмістити в своє існування сотню життів, — цього потребує його скажена пристрасність. Оскільки він бажає лише волі, бо гроші, насолоди й жінки потрібні йому тільки на найближчий час; тому що він не має потреби в тривалості й постійності, він може, сміючись, проходити повз домашнє вогнище і власність, яка завжди зв’язує; він туманно передчуває те, що згодом так гарно висловив Грільпарцер в одному з віршів:

Чим ти володієш, у тій ти і владі,
Над чим запануєш, тому сам слуга.

Але Казанова не хоче бути нічиїм слугою, окрім святого випадку, який бодай і штовхає його інколи й доволі грубо, зате у хвилини м’якосердя дарує йому чимало несподіванок; щоб залишитись вірним йому, він відкидає навіть найлегші пута, — будучи вільнодумцем, не в доктринерському розумінні цього слова. «Мій найбільший скарб, — гордо заявляє він, — полягає в тому, що я сам собі господар і не боюся нещастя»: мужнє гасло, яке ошляхетнює його більше, аніж позичений титул «Шевальє де-Сенгаля». Він не цікавиться тим, що хтось думає про нього, він пролітає, повз їхні моральні перепони з чарівливою безжурністю, байдужий до оскаженіння обійдених ним, обурених власників, у володіннях яких він уступає нахабними кроками. Лише в леті, постійно на бігу всолоджується він існуванням — ніколи в спокої або в затишку — і завдяки цьому легкому безпутньому прагненню вдалечінь, повз усі перешкоди, з пташиного польоту йому здаються смішними всі люди, тепло закутані в свої вічно одні й ті ж заняття; він не любить ні військових, які зухвало бряжчать шаблями й тремтять від окрику генерала, ні вчених, — цих жуків-точильників, що поїдають гори паперу — книжку за книжкою; ні багачів, які лякливо трусяться над грошовими мішками, просиджуючи безсонні ночі біля своїх шкатул — його не принаджують ні країни, ні чини, ні шати. Жодна жінка не може втримати його в своїх обіймах, жоден державець у своїх володіннях, жодна професія в своїй нудьзі. І тут він ламає всі перепони, охочіше ризикуючи своїм життям, аніж даючи йому застоятися. Весь талант, розум, усі знання, всю силу і звагу, які палають у цьому розгарячілому міцному тілі, він знову й знову кидає назустріч невідомому — фортуні, богині гри й перетворень; його існування ніколи не зупиняється в раз і назавжди відлитій формі, воно подібне до плину води, яка то вибухає світлим, спрямованим до сонця й до щастя, виверженим у небо струменем, то спадає гримучим каскадом в темну глибінь безодні. Він із швидкістю блискавки перекидається від князівської трапези до в’язниці, від марнотратства до ломбарду, від ролі спокусника жінок до звідника і, зібравши всі зусилля, спрямовує їх в єдиний потік і знову зринає на поверхню — пихатий у щасті, спокійний у недолі, завжди й усюди сповнений відваги й самовпевненості. Адже мужність —- це справжнє зерно життєвості й мистецтва Казанови, його основне обдарування; він не береже свого життя, він ризикує ним, він, єдиний із багатьох і обережних, зважується ризикувати, ризикувати всім собою, кожним шансом і випадком. Але доля любить відважних, тих, що кидають їй виклик, бо гра — це її стихія. Вона дає зухвалим більше, аніж старанним, брутальним охочіше, ніж терпеливим; і тому одному, що не знає меж, вона наділяє більше, аніж цілому поколінню, вона хапає його, жбурляє вниз і вгору, мчить через країни, підіймає у височінь і за найкращого стрибка підставляє ногу; вона забезпечує його жінками й морочить за картярським столом: вона лоскоче його пристрастями і обдурює в задоволенні їх; невтомна, завжди знаходить і вигадує для невтомного свого вірного і готового до гри партнера нові пригоди й ризиковані справи. І його життя стає широким, барвистим, розмаїтим, багатим на розваги, фантастичним і пістрявим, яке не має собі подібних упродовж століть; і лише тоді, коли він розповідає про нього, той, хто ніколи не був і не бажав бути чимось певним, перетворюється на незрівнянного поета побуту, не з своєї волі, а з волі самого життя.

Я спокушав? Ні, я тільки був на місці,
Коли Природа зачинала діло чарівне-ніжне;
Я жодної не кинув.
І в кожної навічно вдячне серце...

Артур Шнітцер. Казанова в Спа.

Він — дилетант чесний і, як правило, доволі незграбний в усіх створених богом мистецтвах — пише зашпортливі вірші й заколисливі філософські трактати; ледь-ледь терликає на скрипці й бесідує, в найкращому випадку, як енциклопедист. Найліпше він засвоїв ігри, вигадані дияволом, — фаро, карти, бірібі, кості, доміно, махлярство й дипломатію. Але чародієм і метром Казанова став лише в любовній грі. Тут, у процесі творчої хімії, сотня його запаскуджених і розкраяних талантів сполучається в чисту стихію витонченої еротики, — тут — і тільки тут! — цей облудний дилетант стає безперечним генієм. Його тіло мовби навмисне створене для слугування Цитері. Зазвичай скупа природа цього разу марнотратно, повною пригоршнею, зачерпнула з тигля соковитість, почуттєвість, силу й красу, щоб дати на радість жінкам справжнього чоловіка, «male» — «дужого мужчину» й «самця» — перекладай як забагнеться, — сильний і водночас полум’яний екземпляр дивовижної породи, — масивне литво й вишукана форма. Помиляються, уявляючи собі фізичний образ Казанови — переможця в дусі модної в наш час трункої краси: belmondo (красень!) аж ніяк не ефеб; навпаки, це — жеребець із плечима фарнезького Геркулеса, із м’язами римського борця, смаглявістю циганського юнака, із силою напористості й нахабства кондотьєра й запальністю скуйовдженого фавна. Його тіло — метал, у ньому надмір сили: чотириразові пранці, два отруєння, дюжина уколів шпагою, жахливі похмурі роки у Венеціанській та смердючих іспанських в’язницях, несподівані переїзди із сиціліанської спеки в російські морози ні на вершок не зменшують його потенцію й чоловічу силу. Хоча б де це й коли було, досить іскри погляду, фізичного доторку навіть на відстані, однієї присутності жінки, щоб спалахнула й стала діяти ця незборена сексуальність. І цілу важку чверть століття залишається він Messez sempze pronto — паном «Завжди напоготові» із італійських комедій; невтомно навчає жінок вищої математики кохання, перевершуючи найзапопадливіших любасів, а про ганебне фіаско в ліжкові (яке Стендаль вважає досить важливим, щоб присвятити йому цілий розділ у своєму трактаті «Кохання») він до сорока років знає лише з чуток і розповідей. Тіло, яке ніколи не слабне, раз його кличе хтивість, і хтивість, яка не відає втоми і з напруженими нервами вистежує жінку; пристрасть, яка не зменшується, незважаючи на несамовите марнотратство, потребу в грі; не зупиняється перед будь-якою ставкою; і, справді, мало коли траплялося, щоб природа довірила майстрові такий повнострунний і осмислений інструмент тіла, таку viola d’amore (скрипку кохання), щоб грати на ній ціле життя.
Але майстерність на будь-якому терені для цілковитого вияву потребує природного хисту, ще й особливої застави: найповнішої відданості, неухильного зосередження. Лише моногамія прагнень породжує максимум пристрасті, лише сліпий рух в одному напрямку забезпечує відчутний успіх. Як музика для музиканта, так і для справжнього еротика жінка — залицяння, домагання й оволодіння — має бути найважливішим, ні, єдиним скарбом. Завдяки вічним ревнощам однієї пристрасті до іншої він може цілком віддатися лише цій єдиній з усіх пристрастей і в ній, тільки в ній знайти сенс і безмежність світу. Казанова, вічно мінливий, залишається несхитним у своїй хтивості до жінок. Запропонуйте йому перстень Венеціанського дожа, багатство Фудлерів, дворянський патент, будинок і конюшні, славу полководця або поета, він із легким серцем відкине всі ці дрібнички, безглузді, нікчемні речі задля пахощів нового тіла, неповторного, хтивого погляду и миті зослабленого спротиву, задля мінливого зблиску уже затуманених насолодою очей жінки, яка ладна віддатися, але ще не належить йому. Всі обіцянки світу, почесть, влада і вельможність, час, здоров’я і будь-яке задоволення він випустить, мов тютюновий дим, задля пригоди, більше того, задля лише однієї можливості пригоди. Адже цей еротичний гравець не потребує закоханості для своїх бажань: вже передчуття, шурхотливе, ще не сприйняте на дотик наближення авантюри розпалює його фантазію передсмаком насолоди й пристрастю. Задля однієї години з невідомою жінкою він ладен удень і вночі, вранці й увечері на будь-яке глупство; коли він охоплений похіттю, його не лякає ніяка ціна; коли він хоче перемогти — для цього нема жодних перешкод.

...Колекція Казанови відзначається пістрявістю, зовсім нерівнозначною, й не може називатися бозна-якою галереєю красунь. Деякі образи — тендітні, милі, напівдорослі дівочі лиця — хотілося б побачити намальованими його співвітчизниками — майстрами Гвідо Рені й Рафаелем; деякі — написаними Рубенсом або накиданими ніжними фарбами на шовкових віялах Буше; але поруч із ними — образи англійських вуличних проституток, зухвалі фізіономії яких міг би закарбувати лише жорстокий олівець Хогарта; розтлінних старих відьом, які б зацікавили блаженного Гойю; обличчя заражених дівок у стилі Тулуза-Лртрека; селянок і служниць — сюжети, придатні для міцного Брейгеля, — дика, розмаїта суміш краси й бруду, розуму й брутальності, справжній ярмарок шаленого, невибагливого випадку. Адже цей Пан-еротик у похоті має грубі смакові нерви, й радіус його пристрастей простягається загрозливо далеко в бік дивацтв і розбещування. Ця постійна любовна жага не знає вибору; вона хапає все, що трапляється на шляху; вона вудить у всіх струмках і річках, прозорих і каламутних, дозволених і заборонених. Ця безмежна, незважаючи на все, еротика не відає ні морального, ні естетичного стриму, ні віку, ні низів, ні верхів, ні передчасного, ні запізнілого. Пригоди Казанови простягаються від дівчаток, вік яких у нашу регламентовану добу викликав би серйозне непорозуміння з прокурором, до жахливого скелета, до сімдесятирічної руїни, герцогині Урфе, — до тієї найстрашнішої любовної години, про яку б ніхто не наважився без сорому признатися в мемуарах, залишених нащадкам. По всіх країнах, по всіх класах лине ця далеко не класична Вальпургієва ніч; найніжніші, найчистіші образи, що палають трепетом першої сором’язливості, знакомиті жінки, загорнуті в мережива, в усьому сяйві своїх коштовностей подають руку для танцювального кола покидькам будинків розпусти, проявам матроських шинків; цинічна горбачка, віроломна кривуля, розбещені діти, похітливі баби наступають одне одному на ногу в цьому танку відьом. Тітка передає ще теплу постіль небозі, мати — доньці, звідники підсувають йому в будинок своїх чад, люб’язні чоловіки залишають наодинці з ним, ненаситним, своїх дружин, солдатські дівки змінюють вельможних дам для швидких утіх тієї ж ночі, — ні, потрібно, зрештою, зректися звички мимохіть ілюструвати любовні пригоди Казанови в стилі галантних гравюр вісімнадцятого століття і граціозних смакових еротичних витребеньок, — ні, тричі ні, треба нарешті, мати мужність визнати тут еротику без розбору з усіма її яскравими контрастами, в дійсному реалізмі пандемоніума чоловічої чутливості. Таке невтомне, безтямне libido, як у Казанови, долає всі перепони й нічого не пропускає; дивовижне приваблює його не менш звичайного; нема аномалії, яка б його не збуджувала, нема абсурду, який би його протверезив. Вошиві ліжка, брудна білизна, сумнівні запахи, знайомство із сутенерами, присутність таємних і неприхованих глядачів, брутальні домагання й узвичаєні хвороби, все це — непомітні дрібнички для божественного бугая, який мріє, як другий Юпітер, обняти всю Європу — весь світ жінок у всіх його формах і змінах, у кожному стані, в кожному скелеті, — у своїх гідних Пана, майже маніакальних насолодах, однаково цікавий і до фантастичного, й до природного. Але ось що типове для мужньої цієї еротики: хоча б як безперестанку й бурхливо вирувала хвиля крові, ніколи вона не виходить за межі природного захоплення. Інстинкт Казанови міцно тримається кордонів статі: огиду викликає в нього лише приторк до кастрата; дрюком відганяє він хтивих хлопчиків; уся його розбещеність із незвичайною постійністю тримається в межах жінок — єдиної й необхідної для нього сфери. Але тут його запал — без стриму, без перерви; без числа, без розбору й невпинно сяє це бажання назустріч кожній, із тією ж пожадливо-п’янкою, із появою нової жінки, чоловічою силою грецького фавна. І саме ця, гідна Пана, п’янлива могуть і природність його хтивої пожадливості дає Казанові нечувану, майже непереможну владу над жінками. Раптово пробудженим інстинктом клекотливої крові вони відчувають у ньому людину-звіра, що горить, палахкотить і летить їм назустріч, і вони скоряються йому, бо він цілковито підпорядкований їм; вони віддаються йому, бо він весь віддається їм, але не якійсь одній жінці, а їм, усім, його протилежності, іншому полюсу. Інтуїція статі переконує їх, що це той, для кого ми найважливіші, не схожий на інших, стомлених од справ і обов’язків, лінивих і одружених, поквапливих, у вічних турботах, що лише між іншим залицяються до них; цей же прагне до нас із нерозтраченою бурхливою силою всієї своєї істоти, цей не скупий, а щедрий, цей не роздумує, не вагається. І, справді, він віддається цілком: останньою краплиною втіхи зі свого тіла, останнім дукатом зі своєї кишені, — він, без вагань, ладен пожертвувати для кожної з них лише, тому, що вона жінка й цієї миті вгамовує його жагу. Адже бачити жінку щасливою, приємно враженою, усміхненою й закоханою — для Казанови найвища точка насолоди. Він винагороджує кожну любовно вибраними дарунками, лестить розкошами й легковажністю її шанолюбності, він любить багато зодягти, огорнути мереживами перед тим, як оголити, — приголомшити небаченими коштовностями, упоїти бурею марнотратства й палахким вогнем чуття — і, справді, це Бог, щедрий Юпітер, який водночас із спекою крові виливає на кохану й золотий дощ. І знову, уподібнюючись із Юпітером, він щезає у хмарах: «Я безтямно кохав жінок, але завжди віддавав перевагу волі», — від цього не блякне, ні, навпаки, ще яскравіше сяє його ореол, бо якраз, завдяки його грозовій появі й зникненню, жінки бережуть у пам’яті це єдине й виняткове, ні з чим не зрівнянне сп’яніння й захоплення, божевілля екстазу; неповторну дивовижну пригоду, що не перетворилась, як з іншими, на тверезу звичку й розтлінне співжиття. Кожна жінка інстинктивно відчуває: такий чоловік не мислимий для подружжя чи в ролі самовідданого селадона; в її крові збережеться пам’ять про нього як про коханця, як про Бога однієї ночі. Хоча він залишає кожну, але жодна не хоче, щоб він став іншим, тому Казанові лише й треба бути тим, ким він є, — чесним у зраді своєї пристрасті, і він заволодіває серцем кожної жінки. Людина, подібна йому, не має відрекомендовуватися, не має здаватися піднесеною, не має вигадувати ліричні й хитромудрі способи спокушення; Казанова має лише дозволити діяти своїй щирій пристрасті, й вона виправдає його... Несміливі юнаки намарне перегортатимуть це шістнадцятитомове Arsamandi (мистецтво кохання), щоб вивідати в майстра таємницю його звитяг; мистецтву спокуси так же не можна вивчитися з книжок, як і осягти поетику, щоб писати поеми. В цього майстра нічого не почерпнеш, нічого не вивудиш, бо не існує якогось особливого секрету Казанови. Вся його таїна — в чесності хтивої жаги, в стихійному вияві його пристрасної натури.

...Мемуари Казанови радше скидаються на статистичний реферат, аніж на роман, це більше щоденник військового походу, аніж Соdех еrоticus, це західна Камасутра. «Одіссея» подорожей у країну плоті, «Іліада» вічної чоловічої похоті до вічної Єлени. їхня вартість полягає в кількості, а не в якості; й вони цінні як варіанти, а не як окремі випадки завдяки багатоманітності форм, а не через душевну значущість.

Саме повнота цих переживань і подив перед його фізичними подвигами змусили наш світ, який занотовує лише рекорди й мало коли вимірює душевну силу, піднести Джіакомо Казанову до символа фалічного тріумфу та прикрасити його найкоштовнішим вінком слави, використавши його ім’я для приказки: Казанова німецькою та іншими європейськими мовами означає — непереможний лицар, пожирач жінок, майстер спокуси, він став серед міфічних чоловіків тим, чим Єлена, Фріна й Нінон де Ланкло — з-поміж жінок. Щоб із мільйона одноденних полич створити невмирущий випадок, втілюючи його в одиничному образі, так на долю цього сина венеціанського актора випала несподівана честь стати цвітом усіх героїв-любовників. Правда, він має поділитися цим заздрим п’єдесталом з іншим, навіть легендарним товаришем; поруч із ним стоїть далеко шляхетніший по крові, значно похмуріший за вдачею і демонічніший із зовнішності — його іспанський суперник Дон-Жуан. Часто говорили про прихований контраст між цими майстрами спокуси (вперше й, по-моєму, вдаліше від усіх — Оскар Шмітц), але оскільки навряд чи коли буде вичерпана до кінця антитеза між Леонардо й Мікеланджело, Толстим і До-стоєвським, Платоном і Арістотелем, кожне покоління типологічно його повторює, таким же невичерпним залишається й це протиставлення двох первісних форм еротики. Хоча обидва вони йдуть в одному напрямку, обидва, мов яструби, кидаються на жінок, вічно вдираючись у їхній сором’язливо чи блаженно переляканий рій, усе ж таки їхній душевний лад по»суті і в його виказах уявляється нам таким, що походить од зовсім різних рас: Дон-Жуан, на противагу вільному, безжурному, нестримному Казанові, — це непорушно закам’янілий у кастовій гідності гідальго, дворянин, іспанець і навіть у своєму бунті — католик у душі. Як у pur sange (чистокровного) іспанця всі його думки й почуття крутяться навколо поняття про честь; як середньовіковий католик, він несвідомо скоряється церковній оцінці всього плотського як «гріха». Кохання поза шлюбом (і через те подвійно знадливе), з цього трансцедентного погляду, — безбожна й недозволена єресь плоті (думка, що збуджувала у вольнодумця Казанови, в чиїх жилах ще текла кров розкутого Ренесансу, лише здоровий сміх), а жінка, дружина — інструмент цього морального падіння: всі її помисли й почуття служать лише «злу». Одне вже її існування на світі стає спокусою і небезпекою, бо навіть доброчинність жінки, яка здається цілком довершеною, не що інше, як ілюзія, обман і маска змії. Дон-Жуан не вірить у чистоту та цнотливість жодної представниці цього диявольського поріддя, бачить кожну під її вбранням голою, приступною для спокушення, і лише прагнення звинуватити жінку в її слабості an mille e tre (на тисячі трьох) прикладах, довести — собі й Богові, — що всіх цих недосяжних дон, цих удавано вірних дружин, цих мрійливих напівдітей, втаємничених богові наречених Христа, всіх без винятку легко мати в ліжку, що вони лише angres а l’eglise u singes an lit, — ангели тільки в церкві й усі вони, як одна, по-мавп’ячому хтиві в постелі, — це й лише це невтомно жене одержимого жінками чоловіка до вічно нового акту спокушений, який повторюється в пристрастях.
Нема нічого дурнішого змальовувати Дон-Жуана, невблаганного ворога жіночої статі, як amoroso (ніжно-закоханого), як друга жінок, як ніжного коханця; його ніколи не хвилює справжня любов і симпатія до однієї із них — лише крайня ненависть демонічно посилає його назустріч жінці. Оволодіння жіночим серцем — для нього не задоволення бажань, а прагнення позбавити її найзаповітнішого: забрати в неї честь. Його похіть не випливає, як у Казанови, із сім’яних залоз, — це продукт мозку, бо, віддаючись їм, цей садист душі намагається принизити, зганьбити і скривдити всю жіночу стать; він насолоджується обхідним шляхом, — і це виражається у фантастичному передчутті відчаю кожної збезчещеної жінки, в якої він викрав честь і цим зірвав личину з її брутальної хтивості. Завдяки цьому принадність полювання (на противагу Казанові, якому найприємніша та, що спритніше від усіх скидає вбрання) для Дон-Жуана збільшується разом із труднощами досягнення успіху; чим неприступніша жінка, чим менша ймовірність заволодіти нею, тим повнокровніша й доказовіша для його тези остаточна перемога. Де нема спротиву, там у Дон-Жуана нема бажання: немислимо його уявити собі, подібно Казанові, в проститутки або в будинку розпусти, його, збуджуваного лише диявольським фактом зневаги, поштовхом на шлях гріха, єдиним, неповторним актом перелюбства, позбавлення дівочої цноти, посоромлення чернечого сану. Пощастило йому оволодіти однією з них, експеримент завершено; спокушена стає цифрою й кількістю в переліку, для ведення якого він справді тримає людину щось на кшталт особистого бухгалтера — свого Лепорелло. Ніколи він не подумає про те, щоб ніжним поглядом приголубити коханку останньої, єдиної ночі, бо, як мисливець не зупиняється над підстреленою дичиною, так і цей професійний спокусник після поставленого експерименту не залишається біля своєї жертви; він має рухатися все далі й далі, все за новою, за більшою здобиччю, адже його основне прагнення — полювання — перетворює його люциперське обличчя в демонічне; воно жене його шляхом безмежної думки й пристрасті, — на прикладі всіх жінок дати абсолютний світовий доказ про моральну нестійкість усієї жіночої статі. Еротика Дон-Жуана не шукає й не знаходить спокою і втіх. Ця вічна війна чоловіка з жінкою стає своєрідною помстою крові, й диявол озброїв його найвитонченішою зброєю — багатством, молодістю, вельможністю, фізичною вдатністю і найголовнішим: цілковитою крижаною байдужістю. І, справді, жінки, потрапивши до лабет його холодної техніки, згадують про Дон-Жуана як про диявола, вони ненавидять його з усією палкістю вчорашнього кохання їхнього ворога-ошуканця, який вранці осипає їхню пристрасть крижаним, знущальним сміхом (Моцарт обезсмертив його). Вони соромляться свого безсилля, вони сердяться, обурюються, скаженіють у нездольному гніві проти крутія, який їм набрехав, обікрав їх, обдурив, і в його особі вони ненавидять усю чоловічу стать. Кожна жінка, дона Анна, дона Ельвіра, тисяч три жінок, поступившись його далекосяжному намаганню, залишаються навіки душевно отруєними. Жінки, віддавшись Казанові, дякують йому як богові, охоче згадуючи палкі зустрічі з ним, бо він не тільки не скривдив ні їхнього почуття, ні їхньої жіночності, але подарував їм нову впевненість у їхньому бутті. Саме те, що іспанський сатаніст Дон-Жуан приневолює їх зневажати як останнє зганьблення, як тваринну хіть, як диявольську мить, як жіночу слабість — жагуче злиття тіла з тілом, полум’яне сполучення — якраз це Казанова — ніжний магістр artum eroticarum (любовного мистецтва), вчить їх пізнавати справжній сенс, як найщасливіший обов’язок жіночої натури Відмова, спротив — так навчає їх лагідний проповідник, і непохитний епікуреєць — гріх проти святого духу плоті, «роти бажаної Богові істоти природи і внаслідок її вдячності, захоплюючись її захватом, вони відчувають себе виправданими від будь-яких звинувачень, звільненими від усіх перешкод. Легкою й любовною рукою він разом із сукнею скидає із цих напівжінок усю сором’язливість і весь ляк; вони стають справжніми жінками, лише віддавшись йому, — щасливий, він дає їм щастя; своїм вдячливим екстазом він виправдовує їхню участь у насолоді. Адже насолода жінкою стає для Казанови викінченою лише тоді, коли партнерша поділяє її всією своєю істотою. «Чотири п’ятих насолоди полягає для мене в тому, щоб принести щастя жінкам», він хоче насолоди за насолоду, як інший вимагає кохання за кохання, і його геркулесові досягнення намагаються не стільки зморити й задовольнити своє власне тіло, скільки тіло жінки, яку він пестить. Такому альтруїстові Ероса нема чого вдаватися до сили або хитрощів для домагання чисто фізичної втіхи, і його принаджує на противагу іспанському супротивникові, не грубе або спортивне оволодіння, а лише добровільні взаємини. Тому його слід би назвати не розпутником, а спокусником, який заманює в нову і пристрасну гру, куди він хотів би залучити весь тяжкий, лінивий, втомлений перешкодами, мораллю і правом світ, — в Еросі, як і скрізь, прагнучи лише до легкості й до бурхливих змін, тільки безтурботність звільняє від земного тягаря; і справді, кожна жінка, віддаючись йому, стає більше жінкою, більше обізнаною, більше страснолюбною, більше нестримною; вона відкриває в своєму, досі байдужому, тілі несподівані джерела насолоди, вона вперше бачить чарівність своєї голизни, приховуваної до того габою сорому; вона пізнає багатство своєї жіночності. Великий майстер марнотратства навчив її не скупитися, дарувати насолоду за насолоду і рахуватися лише з тими почуттями, які її захоплюють цілком. Отже, він, власне кажучи, вербує жінок не для себе, а для радісних форм насолоди, й тому вони підшуковують миттю ж нових прихильників цього культу, який дарує щастя; сестра пропонує молодшу сестру для ніжної офіри до вівтаря; мати веде доньку до голубливого вчителя; кожна коханка спонукає іншу до звичаю й танку щедрого Бога. Завдяки безпомильному інстинкту сестринського згуртування жінок спокушена Дон-Жуаном намагається застерегти його нову обранницю (завжди даремно!) від ворога своєї статі; і так же, як він у єдиному образі поєднує всю жіночу стать, так і вони люблять у ньому символ палкого чоловіка й майстра кохання. Не маг, не містичний чародій кохання перемагає в Казанові, а сама природа, її лагідна й безпосередня сила; в мужності й людяності — весь його секрет. Природний у своїх почуттях, він сповнює кохання дивовижним common sense (здоровим глуздом) і справедливою й правильною життєвою рівновагою. Він не оголошує жінок святими й не робить із них почуттєвих демонів, він жадає й кохає їх по-земному, як співтоваришів у веселій грі, як бажану Богові й дану ним форму. Хоча він палкіший і повнокровніший від усіх ліриків, він ніколи не підносить ідею кохання до сенсу світу, через який зірки рухаються навколо нашої маленької земної кулі, змінюються й минають пори року, дихає й помирає все людство, у «вселенське амінь», як її називає релігійний Новаліс — його прямий і тверезий, антично вільний погляд не вбачає в Еросі нічого, крім найніжнішої й найцікавішої можливості земних насолод. Таким чином, Казанова спускає любов із небес і висот у царину людського, де кожному, хто має сміливість і бажання насолоджуватися, доступна кожна жінка. І в той час, як Руссо вигадує для французів сентиментальність у коханні, а Вертер для німців палку меланхолію, — він оспівує сп’яніння своїм існуванням, його язичницьку радість, як найкращого помічника у вічно необхідній справі полегшення тяжкості світу.

«Все змінилося; досліджую себе
й нічого не знаходжу;
Я не той, що був, не вважаю себе існуючим —
я лише існував колись».

Напис під його портретом на схилі віку.

Про подальші, за його життєвим тріумфом, роки свідчень нема, й ніхто не знає, якими сумними шляхами рухалося напіврозбите судно, доки воно не зазнало катастрофи в Богемії; ще раз циганить цей старий авантюрник по всій Європі, заливається солов’єм перед багачами, випробовує свої давні фокуси, шахрайство, кабалістику й звідництво. Але Боги, які оберігали його молодість, — покинули його; жінки сміються йому в зморшкувате обличчя; він більше не підноситься, він тяжко проживає свої дні в ролі секретаря (і, напевно, шпика) при посланнику у Відні; жалюгідний писака, непотрібний, небажаний і вічно гнаний поліцією гість усіх європейських міст. У Відні він зрештою наважився одружитися з німфою з вулиці Грабена, щоб завдяки її прибутковій професії бути трохи забезпеченим, але й тут йому не поталанило. Нарешті — найбагатший граф Вальдштейн, адепт таємних наук, довідується в Парижі про «поета, що мандрує від берега до берега, іграшку хвиль і жертву катастрофи», жалісно відшукує, знаходить задоволення у розмовах із постарілим, але все ще цікавим циніком, і ласкаво бере із собою в Дукс на посаду бібліотекаря, а водночас і придворного блазня, за тисячу гульденів щорічної плати, — щоправда, вже наперед забраної у лихварів, — купують це посміховисько, не переплачуючи за нього. І там, у Дуксі, він живе, точніше, вмирає тринадцять років.
У Дуксі зненацька з’являється, після тривалого часу перебування в тіні, цей образ: Казанова, або радше щось схоже на Казанову, його мумія, висушена, схудла, гостра, дивна, сповнена власної люті музейна реліквія, що її охоче показує граф своїм гостям. Ви скажете, що це випалений кратер, потішненька, безпечна, комічна, завдяки своїй південній вдачі, людинка, яка повільно гине від нудьги в богемській клітці. Але цей ошуканець знову морочить світ. Коли всі гадають, що з ним уже закінчено, що його очікує лише цвинтар і домовина, він у спогадах відтворює своє життя й хитро, по-авантюрницькому, прокрадається у безсмертя.

...Довкола тільки одні варвари — нема людини, з якою можна було б погомоніти по-французьки, або по-італійськи про Аріосто, Жан-Жака, адже неможливо весь час писати в Часлоу панові Опіцу, який цілком погруз у своїх справах, чи кільком люб’язним дамам, що згодні досі підтримувати з ним листування. Мов сірий дим, блідно й сонливо знову заповнює нудьга нежилі кімнати, й забута вчора подагра з подвійною люттю знову терзає ноги. Понуро скидає Казанова придворне вбрання і зігріває змерзлі кістки щільним вовняним турецьким халатом; похмуро плентається він до останнього захисту спогадів — до письмового столу; застругані пера чекають поряд із купкою чистих аркушів in folio, в очікуванні шелестить папір. І от він сідає, зітхаючи, й пише тремтячою рукою все далі й далі — благословимо ж нудьгу, яка підганяє його! – історію свого життя. Адже за висохлим, як у мертв’яка, чолом, під шкірою мумії живе свіжа й непотьмарена, мов біле ядро горіха за костяною шкаралупою, геніальна пам’ять. У цій маленькій, затверділій коробочці, між лобом і потилицею, — охайно й незаймано складено те, що в тисячі авантюр жадібно принаджувало блискучі очі, широкі, роздуті ніздрі й міцні, зажерливі руки; вузлуваті від подагри пальці змушують гусяче перо тринадцять годин щодня мережити папір («тринадцять годин, і вони минають для мене, як тринадцять хвилин»), згадуючи про всі плавкі жіночі тіла, які вони, насолоджуючись, голубили. На столі лежать. упереміш вижовклі листи коханих, нотатки, локони, рахунок і пам’ятки; і мов сріблянистий дим над вигаслим полум’ям, висить незрима хмарка ніжного аромату над збляклими спогадами. Кожні обійми, кожен поцілунок, кожен зламаний опір виринають із цієї барвистої фантасмагорії — ні, таке заклинання минувшини не робота, а насолода «La plaisiz de se souvenis ses plaisizs» (насолода згадувати свої втіхи). Очі старого подагрика блищать, губи тремтять од старання і збудження, він шепоче вигадані або на половину збережені в пам’яті діалоги; мимохіть він наслідує голоси колишніх співрозмовників і радіє від власних жартів. Він забуває їжу й питво, нещастя, злидні, зневагу й імпотенцію, горе й мерзенність старості, відроджуючи свою юність у мріях перед дзеркалом згадок; до нього наближаються, посміхаючись, викликані ним тіні Генріетти, Бабетти, Терези, й він втішається примарною їхньою присутністю, можливо, більше, аніж насолоджувався я дійсності. І от він пише й пише, відтворюючи авантюри пером, як досі палким тілом; читає, сміється й забуває про себе.

Ніхто вже в усьому світі не пам’ятає про нього — ні близькі, ні далекі. Він живе, старий, сердитий яструб, у своїй башті в Дуксі, мов на вершині крижаної гори, нікому не відомий, всіма забутий; і коли, нарешті, наприкінці червня 1798 року розкраюється старе немічне серце і жалюгідне тіло, яке полум’яно пригортали тисячі жінок, закопують у землю, до церковної книги навіть не можуть правильно вписати його ім’я. «Казанеус, венеціанець», — занотовують вони чуже ім’я й «вісімдесят чотири роки» — неточний вік, — він став непотрібний для всього оточення; Ніхто не турбується про його могилу, ні про його твори; забуті томи його спогадів десь мандрують у байдужих злодійських руках, і з 1798-го по 1822-й рік — чверть століття — ніхто, здається, не був такий мертвий, як ця найживіша людина з усіх живих людей.

...Авантюрне було в нього життя, авантюрним стало і його воскресіння. Тринадцятого грудня 1820 року — хто ще пам’ятає Казанову — відомий видавець Брокгауз отримує листа від нікому не відомого пана Генцеля із запитом, чи не захоче він опублікувати «Історію мого життя до 1797 року», написану таким же невідомим синьйором Казановою. Видавець про всяк випадок виписує ці фоліанти, фахівці їх переглядають: можна собі уявити, як вони захоплюються! Рукопис одразу ж купують, перекладають, ймовірно, грубо перекручують, затуляють фіговим листям і випускають придатним для вжитку.
Після виходу четвертого томика успіх наробив такого скандалу повсюди, що спритний пірат із Парижа твір, перекладений німецькою мовою, знову перекладає «назад». Отже, спотворює подвійно, й от Брокгауз впадає в амбіцію, жбурляє навздогін паризькому виданню особистий французький переклад, — словом, омолоджений Джіакомо живе таким же повноцінним життям, як і досі, в усіх країнах і містах; тільки його рукопис урочисто сховано у вогнетривкій шафі пана Брокгауза й, можливо, лише Бог і Брокгауз знають, якими потайними і злодійськими шляхами мандрували всі двадцять років ці томи, скільки з них втрачено, понівечено, кастровано, підроблено і змінено; вся ця афера, як гідна спадщина Казанови, просякнута загадковістю, авантюризмом, непорядністю і мандрами, але яке втішливе диво, що ми все таки маємо цей найзухваліший і найсоковитіший авантюрний роман усіх часів.

«...Людина вмерла, але її зв’язок із світом і далі діє на людей і не лише як за життя, а набагато дужче: і його вплив посилюється із зростанням їхньої розумності та любові й ніколи не уривається, як усе живе, що розвивається без перерви й без кінця».

*
Нагору