Яблука червоніють з того самого часу, коли яблуня почула, що Єва сказала Адамові. Рамон Гомес де ла Серна
У світі поширено чимало міфів про асексуальність чи гіперсексуальність представників тих чи інших етносів. Наприклад, побутує точка зору про особливі потенції та свободу сексуальної поведінки чоловіків та жінок у африканських народів, які, мовляв, протилежні європейцям.
Психоаналітики наголошують на сексуальному компоненті расизму, надто на деструктивному впливі расизму на сексуальні стосунки в межах раси. Вони констатують наявність страху білої людини перед уявною сексуальною потенцією негра та водночас зачарування цією потенцією. Адже для більшості людей негр репрезентує сексуальний інстинкт у його первісному стані. Негр – це втілення генітальної потенції, що виходить за межі всякої моралі і всіх заборон.
Антропологи оцінюють характер сексуальної поведінки дещо інакше. Так, наприклад, близько 88% населення Африки живуть в репресивних етнокультурах, серед євроазійських країн з репресивною сексуальністю налічується 82%, серед середземноморських – 73%, а от серед етносів Південної Океанії – лише 10% населення.
Відповідно відрізняються й зовнішні еталони сексуальності. Деякі аборигени Австралії обожнюють обвислі груди, а серед багатьох племен Африки поціновуються жінки з надто округлими стегнами, особливо з випнутими назад сідницями. Обираючи собі наречену, юнаки з таких племен ставлять в ряд усіх дівчат, зупиняючись на тій, сідниці котрої найбільше вирізняються з-поміж інших. На відміну від вихідців з Європи, чоловіки з арабських країн віддають перевагу повним жінкам. Незалежно від етнічної належності, переважна більшість чоловіків вважає сексуально привабливими ті частини тіла жінки, які засвідчують її репродуктивну здатність.
За даними антропологів П. Фроста і П. ван Херхе, в будь-якій расі, жінки мають більше комплексів, пов’язаних з кольором шкіри можливого сексуального партнера, аніж чоловіки. Проведені ними етнографічні дослідження в 51 суспільствах на п’яти континентах засвідчили, що в 30 досліджуваних групах жінки надали перевагу більш білявим чоловікам і в 14 групах забажали більш світлошкірих сексуальних партнерів і жінки і чоловіки.
Культури Індії, Китаю, Бразилії, так само як і араби і негри розцінюють світлошкірих жінок як більш привабливих. Є також свідчення про те, що вищі прошарки населення усіх рас стали більш світлошкірими, аніж їхні прості співгромадяни, тому що вони неодноразово змішувалися з жінками “ідеального” світлошкірого типу.
Поширено чимало стереотипів щодо сексуальних уподобань. Кажуть, що чоловіки, зайняті маломеханізованими видами праці, віддають перевагу жінкам з міцним тілом. Чоловіки-екстраверти вважають сексуальними пишнотілих жінок з великими грудьми, а інтроверти – астенічних, худорлявих, з маленьким бюстом.
Порівняння розмаїтого світу етнокультурних традицій та звичаїв свідчить про суттєві відмінності норм сексуальної привабливості та побудови інтимних міжстатевих взаємин. Можна зустріти, наприклад, такі племена, для яких залишаються невідомими досить поширені форми сексуальної поведінки – поцілунок чи взаємні тілесні пестощі. Відомо, що позиція злягання "лежачи, чоловік зверху" більш поширена в Європі, а на Сході – "стоячи, жінка зверху".
Виростаючи, діти переймають притаманні їхньому найближчому соціальному оточенню норми та правила чоловічої та жіночої поведінки. Проте прийняття себе статевою істотою не відбувається автоматично. Соціально-культурний вилив на сексуальну поведінку може бути сповненим протиріч, бо ж неоднорідним є саме оточення. Батьківська сім'я, двір, дитячий освітній заклад, засоби масової інформації можуть насаджувати різні моделі сексуальної поведінки. Більш або менш ліберальною може виявитися, наприклад, батьківська сім'я, а школа відіграватиме репресивну роль і навпаки. Так чи інакше, нормативи сексуальної поведінки, ставлення до людської сексуальності є важливою складовою етнокультури.
В сучасному світі важко віднайти народи з, так би мовити, "чистими" репресивними або ліберальними поглядами на людську сексуальність. Проте між полюсами контролю, придушення та вседозволеністю, терпимістю кожен народ знайшов своє місце, яке відповідає індивідуальним особливостям його сексуальної поведінки.
Усталені стереотипи та міфи щодо сексуальної активності народів світу руйнують реальні дослідження. Так, результати масового міжнародного опитування (150 000 осіб), проведеного в 2005 році компанією Durex, засвідчили, що найбільш сексуально-активними мешканцями планети виявилися угорці. За середньостатистичними підрахунками вони займаються сексом аж 152 рази на рік. Французи, котрі пишаються своєю сексуальною спроможністю, продемонстрували скромніший результат – 144 рази на рік. Італійці та іспанці відстали від “хтивих угорців” ще більше, їх результат – 110 і 123 ночі кохання в рік відповідно. Американці віддавалися пристрасті 118 разів на рік, німці –120, а мешканці Австралії – 125 разів на рік.
У середньому мешканці планети Земля займаються сексом 127 разів на рік. 73% опитаних задоволені своїм сексуальним життям. Середні показники в Росії, Болгарії, Сербії та Чорногорії значно перевищують загальносвітові.
Найбільш сексуально вдоволені люди живуть у Таїланді (92%), В’єтнамі (90%), Китаї та Іспанії (83%), Ісландії (80%). Найбільш нещасними виявилися жителі Росії. Не дивлячись на те, що в середньому росіяни займаються сексом 150 разів на рік, лише 59% опитаних задоволені своїм сексуальним життям.
З’ясувалося, що особливу популярність мають стосунки на “одну ніч”, їх визнали 45% опитаних. Першість серед скандинавів: 71% ісландців, 70% норвежців та 68% фінів визнали, що протягом минулого року у них був секс з людьми, з якими вони щойно зустрілися. Це значний результат, особливо якщо порівняти його з результатами, отриманими в інших країнах. Сексом з новими знайомими займалося лише 37% німців та 24% мешканців Індії. У відповідності з духом часу, секс із використанням новітніх технологій має найбільшу популярність у США. 54% американців “займалися сексом” по телефону, за допомогою електронної пошти або sms. Французи вважають , що це дурниці – лише 20% мешканців Франції бачать сенс у подібних заняттях. Найчесніші в ліжку – жителі Гонконгу. Лише 15% гонконгців удають втіху. А от австралійцям така чесність чужа, бо 47% з них оргазми симулюють.
У 2007 році були підбиті підсумки міжнародного дослідження проблем сексуального здоров’я, у якому брали участь 26 тисяч осіб із 26 країн Африки, Азії та Британської Співдружності Націй. Вони засвідчили, що середня кількість статевих актів для людини складає 106 на рік. Проте, за даними соціологів, середньостатистичний японець втішається лише 48 сексуальними контактами на рік, що надзвичайно мало порівняно з показниками представників інших рас.
Можливо, таке помірне статеве життя японців стає причиною їхньої глобальної незадоволеності сексом як таким. За середнього світового показника задоволеності якістю сексу в 49% лише 10% громадян країни Вранішнього Сонця можуть назвати своє сексуальне життя “чудовим”, що вражаюче замало навіть для азіатів. Для порівняння: 32% мешканців Гонконгу і 41% сінгапурців вважають свій звичайний секс досить приємною справою. Серед європейських мешканців Австралії й Нової Зеландії кількість задоволених сексом майже однакове – 40 і 43 % відповідно. Що ж стосується представників негроїдної раси, то, скажімо, 78% нігерійців жодним чином не жаліються на якість свого статевого життя.
Також в Азії виявився найнижчий відсоток осіб, які регулярно зазнають оргазм. Лише 24% респондентів із Гонконгу і Китаю, а також 27% в Японії розповіли, що постійно відчувають оргазм.
Тривалість статевого акту також значно варіюється в представників різних рас. За середньої тривалості статевого акту у 18,3 хвилини найжвавішими виявилися індійці (13,2 хвилини), а найменш метушливими коханцями визнані знову ж таки нігерійці (24 хвилини). Що стосується таких країн як Сінгапур, Гонконг, Японія, Таїланд і Австралія, то тут люди відводять сексу значно менше часу. Проте, китайські коханці займаються сексом по 20 хвилин на відміну від інших, більш поспішних представників монголоїдів.
Отож, загалом азіати отримують найменше задоволення від статевого акту, а його якість залишає бажати кращого в порівнянні із сексом європеоїдів чи негроїдів.
На думку експертів, це дослідження демонструє саме ставлення азіатської культури до сексу. Професійна сфера виявляється набагато важливішою для азіатів, оскільки пов’язана із досягненням кращого соціального стану в жорстко ієрархізованій системі суспільства. Із сексом же, навпаки, пов’язано багато міфів, які лише погіршують загальну картину статевого життя регіону.
Дещо інші результати отримали в 2008 році американські вчені Університету Чикаго, які намагалися з’ясувати як оцінюють свої успіхи на сексуальному фронті мешканці різних країн. У рамках дослідження були опитані 27,5 тисяч осіб у 29 країнах світу віком від 40 до 80 років.
Респонденти мали оцінити за п’ятибальною шкалою своє сексуальне життя за останній рік в плані фізичного й морального задоволення. А також, чи готові вони у подальшому жити в тому ж ритмі сексуальної активності.
З’ясувалося, що в п’ятірку найбільш “сексуально задоволених” регіонів потрапили європейські країни, США та Канада. А в п’ятірці “сексуально голодних” опинились жителі країн Азії. На першому місці зі значним відривом від інших опинились австрійці. Серед населення цієї країни 71,4% задоволені тим, як складаються справи із сексом. На другому місці Іспанія – 69%, третє місце в Канади – 66,1%, далі йдуть Бельгія – 64,6 % та США – 64,2%.
У п’ятірці сексуально невдоволених опинилися Таїланд – 35,9%, Китай – 34,8%, Індонезія – 33,9%, Тайвань – 28,6%. Найбільш нещасними в сексуальному житті відчувають себе японці.
Учені намагалися визначити саме суб’єктивну оцінку сексуального життя, а не реальний стан справ, отож можливо, що в жителів Азії просто занадто високі вимоги, а жителі Європи вважають, що радіти треба тому, що вже є.
Дівоча цнота як культурний феномен
Анатомія – це доля. Зігмунд Фройд
Здавна анатомічна особливість жіночого організму, яка дає можливість визначити, чи були в дівчини статеві контакти, відігравала істотну роль не лише в еротичних стосунках, а й у майнових та соціальних відносинах, і в релігійному житті (згадаймо непорочне зачаття Будди й Ісуса). У багатьох народів збережена дівочість була дуже бажаною, а то й необхідною умовою шлюбу. Про сакральність дівочої цноти в певні історичні епохи свідчить, наприклад, той факт, що Жанні д’Арк довірили військо, лише переконавшись, що вона й справді діва.
Позбавлення невинності – обов’язковий іспит, який необхідно пройти кожній дівчині, аби дати потомство і повноцінно насолоджуватися життям у всіх його проявах.
За первісного суспільного ладу невинності не надавалося особливого значення. Тодішні сексуальні стосунки базувалися суто на інстинктах і мали хаотичних характер. Дівоча пліва стала цінуватися як наслідок виникнення ієрархічного суспільства, в якому почали перейматися питаннями спадкоємців – вождя, князя, синьйора, царя, імператора і т. ін.
З часом зароджувалися численні норми і закони звичаєвого права, що наказували ретельно стежити за збереженням у нареченої незайманої пліви (іменованої в сучасній медицині, слідом за греками hymen – по імені грецького божества, заступника шлюбу, Гіменея). Невинність перетворилася в цінність, присвоєння якої, навіть шляхом чи обману насильства, давало чоловіку привілей, дозволяючи женитися на представниці більш знатного роду і тим самим підвищити власний соціальний стан.
Проте це далеко не завжди означало, що позбавити невинності дівчину мусив майбутній чоловік. У багатьох давніх культурах ця справа доручалася другу (одному чи кільком) нареченого, жерцям, вождям, царям, феодалам і т. ін. Або ж навіть чужинцям. У стародавньому Єгипті щоб позбавити цноти наймали слуг за винагороду.
Позбавлення невинності у стародавніх культурах багатьох народів світу вважається у чоловіків подвигом, видом “сексуальної крадіжки” – вона підвищує і сексуальну репутацію, і соціальний статус “злодія”.
“Шлюб-крадіжка” і древні ритуали позбавлення невинності збереглися в одному з африканських звичаїв: дівчину, що збирається вийти заміж, відводили в будинок нареченого, відкіля вона повинна утекти і сховатися. Друзям майбутнього чоловіка потрібно піймати її, позбавити невинності і відвести в будинок свекрухи. Символізоване викрадення з метою зґвалтування – розповсюджений ритуал безлічі шлюбних церемоній. Його залишки просліджуються й у давньоруському шлюбному обряді – у переносі нареченої нареченим через поріг, у “крадіжці” нареченої гістьми і “викупі” її нареченим.
Зберігся народний звичай: перед весіллям усі молоді люди села, товариші нареченого, підходили і цілували наречену крізь фату. Дружка (“старший боярин”) залишався поруч з молодятами в першу шлюбну ніч. Якщо наречений не справлявся зі своїми подружніми обов’язками, то зобов’язаний був його замінити. Ще більш древній слов’янський звичай передбачав, що перед весіллям наречена залишалося в лазні наодинці з чоловіком-чаклуном, що повинний був її ретельно вимити. На півночі Словаччини, у Боснії і Чорногорії наречену символічно (а раніше, імовірно, насправді) позбавляв безвинності “дружка” нареченого, що вважався головним на весіллі.
В Океанії ритуал символічної “крадіжки” швидко зник, але за традицією наречений довіряв свою майбутню дружину декільком друзям, що проводили з нею кілька днів удалині від поселення, і лише після повернення відтіля відбувалося весільне торжество.
Жителі Папуа-Нової Гвінеї віддавали наречену для позбавлення невинності жерцю, який відповідно до вірувань вважався представником вищих сил на землі. Жрець позбавляв дівчину невинності за допомогою кам’яного ножа, після чого повертав нареченому, і той за традицією зобов’язаний був запропонувати всім чоловікам племені прийти в будинок і “випробувати” новоспечену жінку. Як тільки потік бажаючих вичерпувався, молоді грали весілля, після якого молода дружина переїжджала в будинок нареченого, і вже ніхто не мав права скористатися її прихильністю.
У традиціях деяких народів ритуал дефлорації проводили жінки. Причому, серед багатьох народів Південної Америки це робили повитухи після народження дівчинки чи матері позбавляли невинності дівчаток у юному віці. Або ж вже статево зрілу дівчину позбавляли невинності шляхом ритуалу. Типовий приклад народів Камчатки і Мадагаскару. Відомий культуролог Мирча Еліаде в книзі “Шаманізм: архаїчні техніки екстазу” наводить розповідь про позбавлення невинності, яке є посвяченням у шаманки: “Дівчину роздягають, кладуть на постіль з овечих шкір і покривають листям канело, постійно роблячи магічні рухи. Потім над нею схиляються баби-шаманки і починають ссати їй груди, живіт і геніталії з такою силою, що молода шаманка досягає екстазу. Одночасно вона позбавляється невинності”.
У багатьох народностей для першої ночі був необхідний чужак, ще краще – представник іншої народності: вважалося, що разом із кров’ю незайманої на чоловіка може вилитися гнів її роду, її предків. Невинність – це та жертва, яка в дохристиянські часи за звичай приносилася богам.
У Древньому Римі сексуальна розкутість нікого не бентежила, а поняття невинності існувало тільки для весталок (жриць богині домашнього вогнища Вести), з якими могли розважатися лише імператори.
Згідно древнім грецьким і римським медичним текстам, у ті часи дівчата досягали статевої зрілості в 14 років. До цього віку вони взагалі могли ходити без одягу.
У деяких провінціях вважалося ганьбою, якщо дружина виявлялася незайманою до самого весілля – вона повинна була заздалегідь втратити безвинність у храмі Великої Богині, якій і присвячувалася жертва у виді прорваної (чи розтягнутої) пліви. В Елладі Велику Богиню іменували Афродіта, у Вавилоні – Іштар, у Фінікії – Астрата. У призначений день незаймана приходила в храм і віддавалася будь-якому незнайомому чоловіку, якого зустріне. При цьому дефлоратор ні в якому разі не мав права оголювати дівчину – це прирівнювалося до осквернення храму. У римських храмах незайманок могли позбавляти невинності ще й за допомогою фалічних статуеток, що зображували одного з нижчих божеств родючості.
Існують різні версії-пояснення виникнення та суті таких традицій. Нове завжди небезпечне. Тож, бажаючи уникнути небезпеки, первісні люди пропускали вперед менш цінного члена племені (так у новий будинок спочатку пускають кішку) чи того, хто знає, як уникнути впливу злих духів (жерця). Молоді недосвідчені чоловіки у такий спосіб уникають неприємних вражень від кровотечі. Або ж підсвідомо бояться, що жінка потім може помститися “за образу”.
Для благополучного шлюбу просто позбавити безвинності дівчину мало, потрібно ще “зробити її своєю”, у казкових варіантах – розбудити Сплячу Красуню, знати з неї чари, закляття, “жаб’ячу шкіру”. “Спляча” – це байдужа, фригідна. Розбудити її (завести, запалити, розбудити жінку) – воістину героїчний подвиг для чоловіка.
Відтак, більшість обрядів дефлорації, коли цноти позбавляє хтось замість нареченого (особливо, коли цьому дійству присвячується цілий обряд з вождями, жерцями, шаманами і т. ін.) мають на меті, аби неприємні болісні відчуття дівчини, що стає жінкою асоціювалися саме з ритуалом, а не з майбутнім чоловіком. Словом не дивно, що згідно теорії Зігмунда Фройда жінка найкраще віддається своєму другому чоловіку, пройшовши перше сексуальне випробовування з іншим.
Сороміцькі органи
Нагота – національний костюм людства. Йоган Ріхтер
У дохристиянську, сонцехвальну пору наші пращури сповідували гармонію в людині тіла й духу, земної і небесної первин. Довершене тіло не вважалося страмним, але й не виставлялося напоказ перед чужі очі. І тілом, і душею чоловік та жінка відкривалися одне одному лише в інтимі. Чистота інтиму гарантувалась шлюбом.
У сонячному культі, що освячував стародавні форми шлюбу, етнографи визнають існування фалічних елементів, сліди котрих знаходять в українській весільній обрядовості. Фалос – ерегований статевий член – розглядався як релігійний символ і був об`єктом поклоніння. Характерно, що стародавні греки не вживали це слово для позначення анатомічного органу. Фалічний культ був поширений майже в усіх народів. Історичні джерела дають автентичні докази присутності цього культу серед східних слов’ян також. Наприклад, в "Слові святого Григорія Богослова" зазначається: "Вони шанують фалічні фігурки, роблять з них богів та складають їм жертви". А в "Слові деякого христолюбця" про це говориться більш виразно: "Коли вони беруть шлюб, вони його супроводять музикою, бубнами, дудками та іншими бісовськими штуками; але що найгірше, – вони роблять фігурки чоловічого члена, кладуть їх у відра та миски, а потім п`ють з них; далі вони їх виймають, ссуть, лижуть та цілують".
Білоруський археолог І. Барщевський, який присвятив темі культу фалоса в давньоруській культурі спеціальне дослідження, засвідчує, що кам’яні витвори фалічної форми є в музеях Смоленська, Новгорода, Костроми й Полтави. Фалічні амулети використовували як засіб захисту від злого ока (пристріту), вважали, що вони приносять щастя цілій родині, ще з діда-прадіда.
В українській традиційній культурі надавалося особливого сексуального значення тілесним обрядам, що здійснювалися в перші хвилини життя дитини. Передусім це стосується дій з пуповиною. Пуповину обрізували на предметі, що символізує чоловічу (якщо народився хлопчик) або жіночу (якщо дівчинка) сфери діяльності. Більш того, пуповину відрізали на певній відстані від тіла для того, щоб не було відхилень у сексуальній сфері. На Україні була прийнята відстань "у три пальці". Мотивувалося це тим, "щоб хлопець не мав занадто малого прутня, а дівчинка, щоб не була занадто пристрастна". А ще щоб майбутній чоловік мав велику сексуальну силу, хлопчику у колиску під голову клали зуба від борони.
Окрему увагу приділяють оголеним органам відтворення еротичні казки, поширені серед різних народів. Так, кабільська казка (Північний Алжир) розповідає про те, як три брати запрохали в бога милості. Двоє з них просили для себе грошей, а третій – статевого члена, який мав би бути в чотири рази завбільшки його самого. Прокинувшись, він побачив, що в нього з’явився величезний пеніс, якого він носив, перекидаючи через плечі, використовуючи його також як вудку. Західно-суданська казка розповідає про такого собі Зангулуба, що надумав одружитися і приїхав до країни на семи віслюках. На останньому сидів він сам, а перші шість везли його член. Люди пошматували члена і він став маленьким. Після цього дівчина завагітніла і в її череві зародилися всі племена. В Індії, Океанії та Америці чоловічі та жіночі геніталії персоніфікувалися в казках та грали в них важливу роль. Іноді пеніс казкового героя був таким великим, що той був примушений обгортати його довкола свого тулуба. Завдяки своїй довжині він давав можливість чоловікові лежачи в себе вдома вводити його у піхву жінці, котра знаходилась на відстані ста метрів від нього.
В одному зібранні казок примітивних народів Індії піхва та пеніс постають як звичайні їхні персонажі. Подекуди персонажами постають і жіночі груди, що спорять із піхвою за те, хто саме з них приваблює чоловіків.
Храми з кам’яними зображеннями статевих актів, поклоніння величезним фалічним скульптурам, символіка лінгама та йоні, що простежується навіть у деяких зображеннях тризуба, втілювали в собі ідею плодючості, повноти буття, життєдайної енергії виключно у вигляді статевої сили, і в цьому аспекті універсальна світоглядна формула в його фінальній частині отримувала наочне та переконливе для носіїв відповідних світоглядних уявлень втілення.
Чоловічі геніталії, особливо статевий член, здебільшого символізують силу, могутність, владу, загальне одухотворююче начало. Разом з тим пеніс залишається для чоловіка привілейованим еротичним органом. Та водночас він і соромиться його, коли вбачає в ньому безглузду впертість своєї плоті. Цей сором охоче прикривається іронією.
Проста згадка про статеві органи, тільки-но заходить про це мова, майже завжди викликає сміх. Особливий "сексуальний" гумор – складова частка фольклорної творчості будь-якого народу. Український еротичний фольклор має свій неповторний колорит, де доброзичлива посмішка межує із саркастичним глузуванням та щирим відвертим сміхом. Геніталії та пов`язані з ними дії стають головним сороміцьким об`єктом народнопоетичного відображення у чисельних еротичних піснях, прислів`ях та приказках. Уявлення про символіку тіла без цього пласту культури було б неповним.
Звичайно, у так званому сороміцькому фольклорі не обходиться без називання речей своїми іменами, без надто солоних і крутих виразів. Є тут і певне замилування статевим актом, але не в цьому його внутрішня, головна сутність. Дослідники вбачають в ньому вияв глибинних відчувань народу, його справжнього життя, не підфарбованого і не корегованого, його національної ментальності, гостру спостережливість та щиру відвертість, не скуту ніякими умовностями. Тим більше, що сороміцький фольклор не є виявом, скажімо, розпусти чи бажання будь-що зняти табу з інтимної сторони людського життя. Значно важливіше побачити в цих еротичних творах безмежність нюансів символіки, якими наділяє поетична уява народу відносини між хлопцем і дівчиною, чоловіком і жінкою не в часи скороминущих вражень першої шлюбної ночі, а в широко розгорнутій панорамі уявлень, нагромаджених віками, поетичним досвідом багатьох поколінь, сконденсованим у форму короткої віршованої строфи.
Мова еротичних пісень, хоч і межує з непристойністю, здебільшого насичена розгорнутими символічними порівняннями, образними натяками. Так, для позначення чоловічого "сороміцького органу" досить поширені пестливі назви "коник", "пташок", "табачка"; й не позбавлені гумору "жила", "кілочок", "шишка", "червоний буряк", "свекор"; й перші-ліпші зі знарядь столярного ремесла – "свердло", "долото" або рослинного світу – "качан", "стебло".
Одна з весільних пісень говорить про фалос, наївно називаючи його повним ім`ям: "Його ведуть на припоні, як бугая... А він реве...", іде проколоти об`єкт своєї жаги. Він "тупоче в хаті, як ціла череда", та "плаче від буйної жаги" .
У застосуванні до жіночої статі набір поетичних засобів теж досить різноманітний: "ярочок", "гніздо", "баранчик", "фитя-митя", "тюнда", а коли молода не доносила вінка, – це й "рукавиця", "дірява торба".
Багато приперчених жартів пов`язані саме із цією рудиментарною грою слів. Їх семіотичний аналіз показує, що поряд із культурно-специфічними в них представлені деякі універсальні значення, загальні для всіх народів і мов. Почасти це пояснюється автоматично: статевий член і чоловіче начало взагалі асоціюються з продовженими, твердими предметами, а піхва й жіноче начало – круглими, овальними або увігнутими. Та відповідні символи, на думку вчених, мають місткіший, не тільки фізіологічний, зміст. Семіотика чоловічих і жіночих геніталій суворо співвідноситься з поділом функцій у статевому акті. Слова й метафори, що означають статевий член, відображають активне начало, а також інструмент, засіб діяльності. Навпаки, піхва найчастіше описується як пасивне начало, порожнина, або якась обмежена частина простору . З цими образами пов`язані й стародавні архетипи чоловічого та жіночого начал узагалі. Універсальним, наприклад, є співвідношення понять фалос – леміш, жінка – борозна. Чоловік проникає в жіноче начало, мов леміш у борозну:
Мій плуг не оре,
Цілини не бере?!
Заліза тупиї,
Бо літа молодиї!
Крізь ці рядки проступає думка, що жіноче начало має більше сили, коли воно незаймане. Звичайно, ці уявлення відображають чоловічу точку зору.
Окрім насолоди, органи репродукції забезпечують подовження життя та реальне досягнення родового безсмертя, і це не може не радувати. Сміх, який викликано сферою статевого, рятує від смерті й недуг, зціляє, лікує, посмішка повертає життя. Жіночий та чоловічий органи продуктивності стають основною та самостійною діючою особою обряду й міфу. Фалос народить Афродіту, Ромула й багатьох інших богів і героїв, саме його несуть на чолі багатьох ритуальних процесій. Створюються спеціальні обряди, в яких жінки піднімають спідниці й оголюють свої сховані частини. У складі обрядів плодючості показується орган, що народжує, і це супроводжується дійством сміху. Згодом, однак, починає здаватися, що смішним цей орган є сам по собі.
Оголення статевих органів має місце і в багатьох інших обрядах. В одній староукраїнській новорічній грі “коваль”, якого грав один з колядників, при великому зібранні молоді жартівливо шукав по хаті “старого”, якого він обіцяв “перекувати”, тобто, знову зробити молодим та повним життєвих сил. Для цього він стукав присутніх “старих” дерев’яним обушком. При кожному ударі в нього щоразу падали штани і на радість всіх дівчат оголялися статеві органи. Оголюють геніталії і в обрядах проводів Русалок, травневого дерева, на купальські свята.
Елементи ритуального ексгібіціонізму зафіксовані не тільки в календарних обрядах, але й в обрядах життєвого циклу. Обряди, що обіграють “біологічне” народження людини, ритуалізують вже найперші етапи формування нового організму. Мова йде про досить поширені в деяких країнах ритуали, покликані забезпечити нормальне зачаття дитини та подальший успішний розвиток плоду. Необхідною умовою успішного зачаття є перш за все нормальне функціонування органів запліднення. Тому обрядові дії та ритуальні примовляння, що їх супроводжують, виконуються вже при підготовці чоловіка та жінки до статевого акту, метою якого є народження дитини. Про широку розповсюдженість обрядів такого типу свідчать ритуальні заклинання, що збереглися у східнослов’янській народній свідомості ще з індоєвропейських часів.
Смисл супроводжувальної ритуальної формули обряду полягав або в ототожненні чоловічого члена з дерев’яною палкою чи з деревом взагалі або, як у одному замовлянні, з “негнучкою” кісткою. В останній нагоді чоловік висловлює бажання, щоб його “фірс” був би таким же твердим та міцним, як “Велесова кістка”: “Як Волотові кістки не гнуться, не ламаються, так і в мене, раба Божого, щоб фірс не гнувся, не ламався проти жіночої плоті та хоті”. Ритуально-поетична формула, що супроводжувала ритуал підвищення статевої сили чоловіка, про мету вказаного упрохування говорить досить відверто: “Єсть гора костяна, там царь костян, і всє жили єго костяни. Вот так би і у мєня, раба Божьєго, всє сємдєсят трі жили билі б костяни, і становая жила била б костяна і стояла б она на фує сто раз і тисячу раз на подстрєканіє, на малоє мєсто, на женскую ніфцу і на дєвічью”. Цей ритуальний мотив колись був тісно пов’язаний з календарними святами плодючості, на яких використовувались опудала Ярили, Чуріли чи Костроми з ерегованим членом, які сходять до ведичної традиції зображення богів.
Французька письменниця Симона де Бовуар у своєму дослідженні “Друга стать” зазначає: “Двоїстість почуттів, які відчуває чоловік до жінки, виявляється в його ставленні до власного статевого органу: він пишається ним, кепкує з нього, соромиться його... Сформований чоловік дивиться на свій статевий член як на символ трансцендентності та моці. Та цей орган, через який він намагається утвердитися, не скоряється йому. Обтяжений невтомними бажаннями, зненацька напружуючись, інколи спорожнюючись уві сні, він виявляє підозрілу й химерну життєву силу. Чоловік вважає, що в ньому Дух тріумфує над Життям, активність над пасивністю”.
Словесні позначення статевих органів дуже різнобарвні у різних культурах. Приміром, англійська мова налічує 1000 слів для позначення чоловічого статевого органа, 1200 – піхви та 800 – статевого акту. Геній англійської літератури В. Шекспір, за твердженням текстознавців, увів до розмовної англійської 1,5 тис. еротичних термінів, які знає пересічний англофон. У французькій мові є біля 600 слів для позначення статевого члена і приблизно стільки ж для “назв” піхви та 1500 дефініцій коїтусу. У німецькій мові український “прутень” позначається 860 словами, а жіночий “ярочок” – 600 і т. д.
Російський письменник Віктор Єрофєєв в одному зі своїх есе проголошує: “Я ніколи не назву чоловічі ґеніталії ганебним пісним словом член. Прутень є прутень, і я писатиму це слово з великої букви, як у слові Батьківщина. Я викреслюю його зі словника нецензурних слів”.
Леся Ставицька у “Короткому словнику жарґонної лексики української мови” (2003) подає наступні варіації народних назв:
Вчених завжди цікавило питання: чи залежить розмір статевого органу від раси? Існує теорія, згідно якої найбільші розміри пенісу мають особи африканського та аравійського походження, європейські та американські чоловіки мають пеніси середніх розмірів, а найменші – в країнах Східної та Південно-Східної Азії. Але є чимало винятків, які ставлять дану теорію під сумнів. Так, дослідженнями сексолога Річарда Едвардса було встановлено, що всупереч популярному міфові, у довжині ерегованого пеніса чорношкірих чоловіків і європеоїдів статистично значного розходження немає. Однак у латиноамериканців та азіатів (вихідців із Китаю, Японії, Кореї та В'єтнаму) ереговані "друзі" були значно коротші в порівнянні з "прутнями" європеоїдів і темношкірих чоловіків.
Вивчення фалічної символіки переконливо показує її полісемантичність, причому сексуальні явища часто інтерпретуються в алегоричному, ширшому розумінні. Релігійно-філософський статевий символізм оперує глобальними, космічними образами, що претендують на позачасове й позапросторове буття. Народна символіка тіла значно конкретніша, в ній ясніше простежується зв`язок із соціальними реаліями, з буденною свідомістю.
Кіберсекс: віртуальне кохання у всесвітній мережі
Секс повинен бути вищим ступенем спілкування, а не заміною спілкування.
Загальновідомо, що Інтернет від початку його комерційного застосування став (попри всі свої “доброчесні” інформаційні вигоди) чи не наймогутнішим виразником і концентратором ключових людських слабкостей: аморальності, розпущеності, жорстокості, підступності, безвідповідальності, глупоти врешті-решт. Частина з них буйно проросла в образах десятків і сотень тисяч легальних чи підпільних порносайтів з повним комплексом відповідних послуг та “самопальних” аматорських сторіночок із краденим фото- та відеоматеріалом. Як правило, будь-яка пошукова система при введенні запиту, скажімо, на слово “порно” видає мінімум 12-13 тисяч сторінок посилань.
За твердженням популярного мережевого журналу “Yahoo! Internet Life”, близько 68 відсотків користувачів Інтернет у робочий час регулярно звертаються до вебсайтів фривольного змісту і лише 30 відсотків – до серверів новин та іншої “пристойної” інформації.
На думку дослідника інтернет-залежностей І. Полянського, можна поділити постійних (себто узалежнених) споживачів мережевої порнографії мінімум на дві категорії: тих, хто цього прагне і шукає свідомо, і тих, кому порнографія загалом гидка, але хто все-таки шукає її під впливом якогось несвідомого і нездоланного поклику.
Дослідники встановили, що ті, хто присвячує більше 11 годин на тиждень сексуально зорієнтованим онлайновим ресурсам, найімовірніше, мають психологічні проблеми. Як правило, жодні засоби впливу (переконання, заборони, покарання) недієві, порнозалежність у цьому (“клінічному”) варіанті майже не лікується. На підтвердження тези про сексуальну (у т. ч. й порно-) залежність як хворобу свідчить існування у США спеціалізованих медичних центрів для так званих секс-наркоманів.
Є чимало причин, що породжують потребу в інформації порнографічного характеру. Серед найпоширеніших – систематична сексуальна невдоволеність або ж підвищені сексуальні потреби, які важко або неможливо задовольнити традиційним способом; психологічна неврівноваженість, невпевненість у стосунках з особами протилежної статі (віртуальні стосунки, де анонімність знімає будь-яку відповідальність, компенсують цю емоційну прогалину: анонімне споглядання – засіб здобуття контролю над собою, можливість зробити те, що ви хочете, тоді, коли ви цього хочете); страх перед венеричними хворобами та СНІДом; звичайна людська цікавість; випадковий збіг обставин.
Швидкість, простота і безпечність доступу до порноматеріалів викликають не просто звикання до комп’ютеризованого комунікування-спілкування, а звикання, посилене могутнім емоційним, ба навіть інстинктивним (а тому практично неподоланним) первнем.
На думку спеціалістів, Інтернет дуже швидко витісняє з мозку неофіта усе несумісне з технологізованими шаблонами постановки і розв’язання завдань. Відбувається процес, який деякі дослідники визначають як технологічне забруднення мізків (ТЗМ). Згубність ТЗМ проявляється по-різному. З одного боку – вражене ТЗМ суспільство найлегше піддається масовому маніпулюванню, в його середовищі найбільш надійно приживаються і проростають найрізноманітніші стереотипи. З іншого – технологічне забруднення ідеально нівелює етичну та естетичну сфери в житті людини.
Результати опитування, проведеного у 2006 році канадською онлайновою службою знайомств CampusKiss.com серед 2,5 тис. студентів 150 коледжів і університетів країни показали, що 87% опитаних регулярно займаються сексом за допомогою різних діалогових програм (53%), веб-камер або мобільних телефонів (44%).
Нові технології користуються популярністю серед молоді, і це свідчення того, що інтернет спровокував нову сексуальну революцію. Молодь вже не уявляє свого життя без високих технологій, використовуючи їх в освітніх цілях, для пошуку інформації, що цікавить, і для спілкування з друзями. При цьому для тих людей, хто вважає за краще знайомитися не де-небудь в барі, а у віртуальній реальності, кіберсекс є свого роду "соціальним мастилом". Інші ж використовують інтернет для збереження анонімності, завдяки чому намагаються "вивчити секс з іншого боку, що в реальному житті неможливо.
З огляду на це цікавими є результати і другої частини опитування, присвяченого інтимові в реальному житті. Так 87% респондентів вважають за краще займатися сексом на тверезу голову, причому 8% чоловіків і 4% жінок не використовують ніяких засобів оберігання. Лише 19% чоловіків і 9% жінок подобається так звана місіонерська позиція, більшість же обох статей люблять, коли чоловік перебуває ззаду. При цьому 93% опитаних призналися, що займаються самозадоволенням, а 61% – що дивляться порнографію впродовж любовних утіх. При цьому половина опитаних зберігає вірність своїм партнерам. Що ж до найдивніших місць, де канадці займаються любов'ю, то найпопулярнішими виявилися громадські туалети (15%). Далі йдуть кладовища, сміттєві контейнери, злітно-посадочні смуги і навіть "заднє сидіння маминої машини, коли вона за кермом".
Цікавий результат видає пошукова система “Google Trends” під час дослідження по різним країнам використовування стандартних “сексуальних запитів”. За певним ключовим словом цей пошуковик вказує динаміку даного запиту, приклади результатів пошуку та основну групу, яка відзначилася тим, що частіше за інших використовувала зазначене ключове слово. Так, за даними редакції NEWSru.co.il, найчастіше шукають інтернет-матеріали сексуального ґатунку громадяни Індії, за ними йдуть пакістанці, на третьому місці – мешканці Нової Зеландії. Високою “сексуальною активністю” у мережі відзначаються також індонезійці, жителі Південно-Африканської республіки, іранці, австралійці, громадяни Малайзії.
Слід зауважити, що серед переможців досить помітні представники мусульманських країн.
Ось як виглядає п’ятірка країн, мешканці яких частіше інших шукають в інтернеті інформацію сексуального змісту (за ключовими словами):
"porn": ПАР, Нова Зеландія, Австралія, Велика Британія, Канада;
"sex": Пакистан, Египет, В'єтнам, Іран, Марокко;
"erotic": Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Сингапур, Румунія;
"nude": Пакистан, Індія, Філіппіни, Індонезія, Малайзія;
"naked": Індія, Індонезія, ПАР, Малайзія, Нова Зеландія;
"fuck": Іран, Індія, Норвегія, Саудівська Аравія, Нова Зеландія;
"fucking": Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Австралія, США;
"rape": Пакистан, Індія, Малайзія, Сінгапур, Філіппіни;
"vagina": Індонезія, Індія, Перу, Чілі, Нова Зеландія;
"girls": Пакистан, Індія, Нова Зеландія, Австралія, Велика Британія.
Дослідники виокремлюють три базові причини сексуальної інтернет-залежності. Важлива частина проблеми – доступність порнографічних серверів і кімнат спілкування на сексуальні теми. Контроль – віртуальний секс пропонує анонімність, що дозволяє відмовитися від повсякденних способів сексуального спілкування й спробувати виявити свої приховані фантазії, без страху бути покараними. У будь-який час дня й ночі користувач у віртуальному просторі може відшукати бажаного партнера й спробувати реалізувати з ним будь-які фантазії, які він тільки може уявити. Сексуальне розмаїття віртуального простору без цензури дає людям можливість отримувати задоволення й досліджувати свої фантазії. Воно викликає почуття контролю над змістом, тоном і характером сексуальних експериментів. Збудження пов’язане з можливістю вільно досліджувати людську сексуальність у віртуальному просторі. Інтерактивність віртуального сексу дозволяє людям відчувати, що інші звертають увагу на їхню сексуальність. Наприклад, неприваблива у реальному житті жінка раптом відчуває, що її бажає багато віртуальних партнерів, або невпевнений чоловік перетворюється в гарячого віртуального коханця.
Яой-культура: гомоеротика по-японські
Яой - це унікальний, суто японський мета-жанр малюнкових романів-коміксів (манга) і анімаційних фільмів (аніме) для дівчат, де зображуються любовні відносини між юнаками або чоловіками. Саме слово "yaoi" - скорочення від фрази "Yama nashi, ochi nashi, imi nashi", тобто - "Ні кульмінації, ні сенсу, ні розв'язки".
На відміну від християнської європейської культури, японська культура ніколи не вважала гомосексуальність чимось ганебним. Навпаки, деякі трактати по бусідо (кодексу честі самурая) стверджували, що справжньому самураю більш пристали відносини з іншим самураєм, аніж із жінками, близькість з якими може відвертати воїна від виконання своїх обов'язків.
До того ж, японська естетика стверджувала, що гарний чоловік - це чоловік "жіночний", привабливий, культурний, а не м'язистий мачо. Саме такими були герої класичних японських епічних творів, і саме вони стали взірцем для молодих дівчат. Так трапилося тому, що ці епоси створювалися не чоловіками, як це було в Європі, а жінками, які надавали улюбленим героям власні риси.
Варто відзначити, що це була саме "жіноча" манга, яка малювалася жінками для дівчат. Справжні японські гомосексуальні чоловіки зазвичай негативно ставляться до яою. Проте серед японок він користується постійним успіхом. У даний час яой став мета-жанром, тобто, він буває і комедійним, і драматичним, і детективним, і фентезі, і науково-фантастичним.
Згодом (1970-80-ті роки) на додаток до професійної манги такого роду з'явилася і аматорська, яку, власне, спочатку і назвали "яой". Зазвичай аматорський яой - це манга про відомих красенів (персонажів популярних чоловічих манга- і аніме-серіалів), які мають гомоеротичні взаємини. Її стали називати "яой", тому що, на відміну від професійної, аматорська манга рідше дотримувалася класичних уявлень про будову літературного твору (особливо щодо тріади "зав'язка-кульмінація-розв'язка"), проте містила відверті еротичні і порнографічні гомосексуальні сцени .
Визначаючи специфіку сексуальних відносин у японському суспільстві, слід зазначити, що існуюча ґендерна система завжди працює проти жінки, відмовляючи їй у сексуальній суб'єктності. З часів Конфуція і до теперішнього часу жіноча сексуальність співвідноситься виключно з функцією материнства і форматується ідеями культу сім'ї. Така ситуація дуже відрізняється від ситуації, наприклад, американських жінок для яких сфера сексуального, навіть у контексті сім'ї, розглядається як поле особистісної самореалізації і самовираження.
Опис рівноправних гетеросексуальних відносин у культурній продукції є майже нездійсненним завданням через японську патріархальну систему цінностей. Саме тому жінки-мангаки у своїх еротичних творах уважають за краще зображувати гомосексуальний секс. Як зізналася одна японка, "картини чоловічого гомосексуалізму - єдине зображення чоловіка, який любить когось на рівних. Це та любов, про яку ми мріємо".
Проте романтичні і сексуальні відносини в цих історіях можна визначати гомосексуальними лише умовно, оскільки вони є швидше своєрідною інтерпретацією, "фантазією" про те, що значить чоловіча гомосексуальна любов. Чоловічі персонажі не тільки не зображують чоловіків-геїв, вони, насправді, зовсім не уособлюють реальних чоловіків. Бісьонени (яп. бісьо:нэн – красивий юнак) візуально презентують якийсь двостатевий ідеал: високі стрункі тіла, високі вилиці і видатні підборіддя, великі очі й довге волосся.
Коли персонажі займаються коханням, досить важко визначити їх статеву приналежність, особливо якщо вони зображені зі спини. Крім того, їхня поведінка відрізняється емоційністю і вразливістю, тобто рисами, що традиційно відносяться до "жіночих". На думку дослідників, бісьонени є вигаданими істотами, що створюються японками як вираз їхнього невдоволення сучасними ґендерними стереотипами, які обмежують жінок у реальному світі. Цей висновок підтверджується тим фактом, що дія часто розгортається у футуристичних, фантастичних спільнотах. Тому яой може бути визначений як жіночий фантастичний жанр, вигаданий світ, що надає авторкам і глядачкам можливість на якийсь час відійти від повсякденних проблем.
Аналітики зазначають, що ці історії про геїв, написані жінками для жінок, насправді взагалі не про геїв. Не дивно, що японські чоловіки-геї, як правило не ідентифікують себе з гарними хлопцями з жіночої манги, вважаючи їх виключно плодом жіночої уяви. Результати дослідження японського соціолога Ядзіме Масамі засвідчили, що ідеалізовані "гомосексуальні" персонажі і примхливі сюжети жіночих коміксів, як правило, аж ніяк не викликають у чоловіків-геїв, які читають їх, відчуття впізнавання або ототожнення себе з персонажами.
Отож, зображення чоловіків-геїв у жіночих медіа мало говорить нам про цю категорію чоловіків, але швидше свідчить про проблемні відносини японок з традиційними для Японії зразками мужності.
Проте, незважаючи на досить "фантастичне" зображення схильних до гомосексуальності вродливих юнаків у манзі та аніме, ці історії позитивно вплинули на реальне ставлення японок до справжніх геїв.
Деякі яойщиці пояснюють своє захоплення як протест проти гетеросексизму й чоловічого шовінізму в романтичних художніх творах. Причому люди, які проголошують себе яойщиками або яойщицями, можуть бути переконаними гетеросексуалами та толерантними до гомосексуальних відносин взагалі.
Російськомовні інтернет-сайти свідчать, що яойщики вже утворили специфічну молодіжну навкологейську субкультуру. Yamete! Oshiri Ittai! (яп. Припиніть! Болить дупа!) - так іноді, жартома, розшифровують абревіатуру «ЯОЙ» (YAOI) в інтернет-спільноті.
Особливості національного шлюбного законодавства
Любов – річ ідеальна, шлюб – реальна; змішування реального з ідеальним ніколи не проходить безкарно. Йоганн Вольфґанґ Ґете
Досягнення шлюбного віку особами, які бажають побратися, передбачене правовими джерелами всіх держав. У більшості з них вік шлюбного повноліття нижчий від віку загального повноліття; шлюбний вік для жінок здебільшого нижчий, ніж для чоловіків. У різних державах цей вік неоднаковий. Приміром, у Франції шлюбний вік для чоловіків становить 18 років, а для жінок – 15 років. В Україні – відповідно 18 та 17 років. В Англії для обох із подружжя – 16 років. В Австралії – 18 років для чоловіків та 16 для жінок. У різних провінціях Канади шлюбний вік коливається від 16 до 19 років. Найнижчим шлюбний вік є в державах Латинської Америки. Наприклад, у Перу для чоловіків і жінок він становить відповідно 16 та 14 років, у Колумбії та Еквадорі – 14 і 12 років.
У більшості держав установлений законодавством шлюбний вік за певних причин може бути знижений за рішенням компетентного органу (суду, прокуратури, міністра юстиції, уряду кантону, місцевими органами влади тощо).
Згода законних представників неповнолітніх осіб, які бажають побратися, необхідна тільки в окремих правових системах, наприклад, у Франції, ФРН. Проте в Німеччині недотримання цієї умови за взяття шлюбу не тягне його автоматичної недійсності. Законодавством цієї держави передбачено й можливість оскарження неповнолітніми до суду відмови батьків дати свою згоду на шлюб.
Умову неперебування в іншому шлюбі передбачають ті правові системи сучасності, шлюбно-сімейні відносини та право яких базується на принципі моногамії. Так, Цивільний кодекс Франції закріплює правило про неможливість узяття іншого шлюбу без розірвання попереднього. Але в державах, де офіційно визнаються полігамні шлюби, перебування в одному шлюбі не є перепоною для взяття нового. Насамперед мова йде про держави, в яких шлюбно-сімейні відносини регулюються нормами шаріату. Так, Сімейний кодекс Алжиру 1984 p. дозволяє чоловікові мати одночасно чотирьох дружин.
Відсутність відносин родинності та свояцтва між особами, які одружуються, є важливою умовою взяття шлюбу в багатьох державах. У більшості з них забороняються шлюби між родичами по прямій лінії, повнорідними та неповнорідними братами й сестрами, усиновителями та усиновленими. Зазначене закріплено й в українському законодавстві. Проте й щодо цієї умови в законодавстві держав є певні особливості. Скажімо, у Франції допускаються шлюби між дядьками та племінницями, тітками та племінниками. В Англії ж такі шлюби заборонені.
Дещо своєрідно вказане питання регулюється законодавством Швеції. Водночас із забороною шлюбів між певними родичами по прямій лінії, а також між повнорідними братами й сестрами у цій державі в останньому випадку допускається реєстрація шлюбу за наявності вагомих причин і за умови, що особи, які одружуються, виховувались у різних сім'ях.
Щодо свояцтва як перешкоди для взяття шлюбу законодавство різних держав має також особливості. Так, згідно Цивільного кодексу Франції не дозволяються шлюби між свояками по прямій лінії. За нормами цього кодексу батько розлученого сина не може взяти шлюб із колишньою дружиною свого сина, поки син живий. За цими ж нормами забороняються шлюби між усиновителями та усиновленими. У випадку, коли допускається шлюб між усиновителем та удочереною, як це є у ФРН, відносини з удочеріння припиняються.
Взаємна згода (воля) осіб, які беруть шлюб, є умовою, що притаманна тим правовим системам, де шлюб уважається добровільним союзом чоловіка та жінки (законодавство держав "сім'ї континентального права", в т. ч. ст. 15 КпШС України; законодавство США). Але в мусульманських державах згоду на шлюб дочки може давати батько проти її волі (Пакистан, Іран, Лівія та ін.).
Задовільний стан здоров'я осіб, які прагнуть узяти шлюб, – це умова, що в різних формулюваннях може міститись у праві більшості держав. Так, ст. 17 КпШС України передбачає, що не допускається реєстрація шлюбу між особами, коли хоча б одна з них визнана судом недієздатною внаслідок душевної хвороби або недоумства. Особи мають бути взаємно обізнані про стан здоров'я (ст. 18 КпШС України). В багатьох державах не дозволяється реєстрація шлюбів у разі захворювання венеричними та деякими іншими хворобами. Іноді вимагається подання особами, які бажають укласти шлюб, медичного свідоцтва про стан їхнього здоров'я.
Заборона взяття нового шлюбу протягом певного строку є не дуже поширеною умовою чинності шлюбу, закріпленою в законодавстві чи інших джерелах права, її зміст полягає в тому, що жінці забороняється брати новий шлюб після розлучення, визнання шлюбу недійсним чи після смерті чоловіка протягом установленого законом терміну, наприклад, 300 днів (у Франції та Швейцарії), 10 місяців (у Німеччині). Метою такої заборони є, зокрема, прагнення уникнути можливих спорів щодо встановлення батьківства.
Заборона брати шлюб певним особам інколи передбачається національними джерелами права. Це обмеження може стосуватися служителів культу, зокрема священиків. Так, відповідно до норм іспанського права для реєстрації шлюбу, однією із сторін якого є служитель культу, необхідно отримати спеціальний дозвіл церковної влади. У деяких державах Латинської Америки характерною є заборона взяття шлюбу особою, засудженою за замах на вбивство чи вбивство, з особою, яка була в шлюбі з потерпілим від цього злочину (Бразилія, Аргентина).
Стосовно формальних умов реєстрації шлюбу всі правові системи можна поділити на три групи. До першої належать держави, шлюби в яких реєструють тільки в цивільній формі (Франція, Бельгія, Швейцарія, ФРН, Україна, Японія, більшість штатів США). До другої – в привільній чи релігійній формі за вибором подружжя (Іспанія, Італія, Англія, Канада, ін.). До третьої – тільки в релігійній формі (Ізраїль, Кіпр, Ліхтенштейн, деякі штати США, окремі провінції Канади, мусульманські держави – Іран, Ірак та ін.).
Отже, правові наслідки може породжувати в одних державах тільки цивільний шлюб (зареєстрований державними органами); в інших – однаковою мірою як цивільний, так і церковний; у третіх – тільки церковний. У католицьких державах (Іспанія, Італія та ін.) взяття шлюбу в церковній формі передбачає обов'язкове наступне повідомлення державних органів про церковну церемонію та наступну його реєстрацію. Якщо ж у державах є обов'язковим цивільний шлюб, то після його реєстрації допускається, за бажанням тих, хто бере шлюб, ще й обряд церковного вінчання.
Правовим системам відомі "шлюби за загальним правом" (визнаються правом 13 штатів США). Для їх узяття не потрібно дотримуватися ніяких формальностей. Вони вважаються дійсними, якщо сторони добровільно виявили згоду стати подружжям і між ними існують фактичні шлюбні відносини.
Процедура оформлення шлюбу зазвичай складається з двох частин: підготовчої та основної. Підготовча частина – це оголошення шлюбу, що надає можливість зацікавленим особам заявити свої заперечення. У правових системах "сім'ї загального права", зокрема в Англії та США, оголошення шлюбу може бути замінено отриманням дозволу (ліцензії) церковних чи державних органів, до компетенції яких входить реєстрація шлюбів. Для отримання строкової ліцензії, дійсної від 1 місяця до 1 року, сторони зобов'язані під присягою заявити про відсутність перешкод до взяття шлюбу.
В окремих державах реєстрації шлюбу передує договір про майбутній шлюб (заручини). Здебільшого це своєрідний ритуал, що може супроводжуватися обрядом обміну подарунками (Японія). У разі порушення договору заручин однією зі сторін його примусове виконання не допускається. Однак порушення заручин без поважних причин породжує обов'язок відшкодування збитків, заподіяних іншій стороні. Якщо при цьому мав місце обмін подарунками і шлюбу після заручин не було зареєстровано, то дарування може вважатися безпідставним збагаченням, і незалежно від того, хто відповідає за ухилення від узяття шлюбу, даритель має право вимагати повернення подарунка. Схожі норми містить Цивільний кодекс Іспанії. Законодавство Індії допускає обмін весільними подарунками із складанням їх повного списку та вказівкою вартості за підписом нареченого та нареченої.
Присутність обох сторін, які беруть шлюб, є умовою, що передбачена майже в усіх правових системах, у т. ч. і в Україні. Тільки в окремих державах як виняток допускається представництво (наприклад, в Іспанії, Панамі, Перу).
Присутність установленого числа повнолітніх свідків (від 2 до 6) є однією з обов'язкових формальних умов шлюбу за законодавством багатьох держав.
Шлюб, зареєстрований з порушенням умов, передбачених певною правовою системою, може бути абсолютно чи відносно недійсним (оспорюваним). Так, реєстрація шлюбу з особою, яка не досягла шлюбного віку, тягне його абсолютну недійсність у Франції й Англії та оспорюваність за правом більшості штатів США. В усіх державах абсолютно недійсним є шлюб між кровними родичами чи свояками, які знаходяться в забороненому для взяття шлюбу ступені родинності чи свояцтва, а також з особами, які перебувають в іншому дійсному шлюбі (останнє стосується тільки держав, де діє принцип моногамії сімейних відносин). Порушення порядку реєстрації шлюбу може мати в різних державах неоднакові наслідки. Так, в Англії та деяких штатах США неналежне оголошення імен осіб, які одружуються, є підставою для визнання шлюбу недійсним. У Франції та ФРН неналежне оголошення не впливає на чинність шлюбу, проте за правом ФРН порушення передбаченої законом форми виразу згоди на шлюб подружжям робить його абсолютно недійсним.
Оскільки дотримання чи недотримання матеріальних та формальних умов узяття шлюбу в різних державах може мати неоднакові наслідки, важливим є те, праву якої держави найбільш доцільно підпорядкувати ці відносини.
Кохання й інтимність у різних культурах
Жити з людиною, яку кохаєш, так само важко, як кохати людину, з якою живеш. Жан Ростан
Дослідження різних культур, проведених етнопсихологами нарикінці ХХ ст., переконливо продемонстрували культурні відмінності кохання і романтичних взаємин у різних країнах світу. Наприклад, в одному з досліджень порівнювалися оцінки любовної відданості, відвертості, амбівалентності й конфліктності у респондентів із Франції, Японії та Сполучених Штатів. Любовна відданість вимірювалась за оцінкою почуття прихильності, причетності й обов'язковості по відношенню до партнера; відвертість – за оцінкою почуттів, пов'язаних з власною особистістю у взаєминах з партнером; амбівалентність – за оцінкою почуття збентеження й непевності у стосунках з партнером; конфліктність – за оцінкою частоти відкритих суперечок та складності проблем. У американців і французів оцінка любовної відданості й відвертості була значно вищою, аніж у японців. Американці також продемонстрували більш високий рейтинг амбівалентності стосунків, аніж японці. Японці й американці вище оцінювали свою конфліктність, аніж французи.
Результати опитування щодо ставлення до кохання і романтичних зв'язків серед американських, німецьких та японських студентів засвідчили, що романтичне кохання найбільше поціновується у Сполучених Штатах і Німеччині, аніж у Японії. Подібне дослідження серед південноафриканців, індійців та європейців засвідчило, що європейці більше цінують кохання, аніж індійці й південноафриканці. Південноафриканці більше цінують рівність і злагоду. Американці надають перевагу дружбі, що поступово переростає у кохання, а також стосункам, у яких коханці охоплені пристрасним почуттям; французи поціновують любов, яка поєднується з альтруїзмом і щедрістю. Етнопсихологи припускають, що у менш традиціоналістських культурах з менш розвинутими родинними зв'язками романтичне кохання поціновується вище, аніж у культурах, де родичі впливають на взаємини подружжя.
Тестування представників чотирьох етнокультурних груп (англокельтської, китайської, азіатської та європейської) за позиціями, які з'ясовували ставлення до кохання, виявило, що китайські та інші азіатські учасники опитування надали перевагу дружбі у любовних стосунках, аніж представники двох інших груп опитуваних. Азійські жінки демонстрували більше альтруїзму, аніж англокельтскі. Техніка семантичного диференціювання запроваджена задля вивчення суб'єктивного значення кохання і влади для іспанців, мексиканців, іспано- та англомовних американців продемонструвала, що мексиканці вважають любов менш позитивною і менш дієвою, аніж три інші групи опитаних. Виявилося також, що психологічна оцінка любові й влади співпадала по шкалам оцінки, дієвості та активності лише в іспанців. Дослідження юнацького ставлення до інтимності та дружби серед ізраїльтян та бедуїнів зафіксувало, що ізраїльська молодь акцентує увагу на відсутності у дружніх стосунках необхідності контролювання один одного, у той час як бедуїни більшого значення у дружбі надають контролю й конформізму.
Не дивлячись на те, що різні культури не однаково визначають любов і романтичний потяг, деякі дослідження виявляють дивний збіг гендерних переваг у обранні партнера. Наприклад, жінки у переважній більшості культур оцінюють фінансовий аспект як більш вагомий, аніж чоловіки. А от чоловіки майже у всіх культурах надають перевагу більш молодим та привабливим партнершам.
Національний символ Сейшел - плід морського кокоса - дарує незабутні асоціації
Сучасні дослідження американських психологів серед студентів США, Росії та Японії щодо якостей любовного партнера виявили, що у всіх трьох культурах єдиною якістю, яку чоловіки цінують більше, аніж жінки, є фізична привабливість. Американці надавали перевагу експресивності, відкритості, почутті гумору більше, аніж росіяни, які, у свою чергу, відзначали ці якості частіше, ніж японці. Росіяни оцінили мистецтво коханця більше за все, у той час як японці надали йому найменшого значення. Японці оцінили нижче, ніж представники інших культур, доброту і взаєморозуміння, здатність бути гарним співрозмовником, фізичну привабливість і статус.
В іншому дослідженні, де вчені намагалися з'ясувати значення кохання для укладання шлюбу брали участь студенти 11 країн (Індія, Пакистан, Таїланд, Мексика, Бразилія, Японія, Гонконг, Філіппіни, Австралія, Англія і США). Відповіді учасників корелювали з національними показниками індивідуалізму і колективізму, валового національного продукту (ВНП) і рівня життя, кількістю шлюбів, народжуваності й розлучень. Результати засвідчили, що в індивідуалістичних культурах кохання вважається необхідним для шлюбу, а зникнення любові визнається достатньою підставою для його розторгнення. Така тенденція виявилась у країнах з високим ВНП, і це не дивно, враховуючи високу кореляцію між добробутом та індивідуалізмом. У країнах з великими показниками шлюбів і низькою народжуваністю романтичне кохання ціниться вище. Показники розлучень у значній мірі корелювали з вірою в те, що зникнення любові призводить до розірвання шлюбу. Укладання шлюбів має багато спільного в різних культурах, включаючи Японію, Китай та Індію. Іноді шлюби укладають батьки молодих ще задовго до того віку, коли подружжя можуть вступити у шлюбні відносини.
Дослідження міжкультурних шлюбів в основному довели, що конфлікти там можливі з кількох причин: різниця в розумінні чоловічих та жіночих ролей, відмінності у поглядах на ведення домашнього бюджету та різні уявлення про шлюб взагалі. Недивно, що між подружжям виникають конфлікти, пов'язані з проявом любові й сексуальності.
Американці переважно розглядають шлюб як спільне проведення часу двох люблячих людей. Люди з інших культур дивляться на шлюб як на партнерські взаємини задля досягнення успіху (в тому числі й для продовження роду) та з метою отримування економічних і соціальних переваг. Кохання рідко буває переважаючим фактором на початку такого шлюбу, хоча в подальшому між шлюбними партнерами можуть виникнути любовні взаємини.
Іноді культурні відмінності у міжкультурних шлюбах не виявляються допоки подружжя не має дітей. Дуже часто культурні відмінності виникають, головним чином, у питаннях виховання дітей. Це не дивно, оскільки існують значні культурні відмінності у соціалізації дітей та ролі батьків у цьому процесі. Діти в таких шлюбах виявляють сильну чи слабку етнічну ідентифікацію незалежно від схожості чи відмінностей своїх батьків, але в залежності від виховання, яке стосується перш за все оцінок, цінностей і поведінки, притаманних одній чи двом культурам. Проте діти з сильною етнічною ідентифікацією у подальшому схильні укладати шлюби у межах своєї етнічної групи.
Національні стратегії сексуальної освіти
Якщо секс – таке природне заняття, звідкіля стільки посібників по сексу? Бетті Мідлер
Проблема статевого виховання і сексуальної освіти привертає все більше уваги дослідників. Існують, однак, різні національні концепції сексуальної освіти.
Досить розповсюдженою серед християн у країнах Західної Європи й Америки є релігійна концепція цнотливості. Її основний принцип виключає гедонічну і комунікативну роль інтимних стосунків людей і полягає в тому, що будь-яка статева активність гріховна за винятком статевого життя в освяченому церквою шлюбі, що має метою продовження роду.
Гігієнічна концепція спрямована на ознайомлення дітей і підлітків з основними положеннями анатомії та фізіології репродуктивної системи людини і навчання їх (особливо дівчаток) навичкам особистої гігієни.
За останні 30 років найбільшого поширення за кордоном і в нашій країні набула концепція навчання контрацепції. Прихильники цієї концепції вважають, що, оскільки підлітки все одно стають сексуально активними і зупинити цей процес неможливо, варто навчати їх методам контрацепції, щоб уникнути несприятливих наслідків ранніх статевих відносин. Але життя показало, що пропоновані дорослими знання про використання контрацептивів сприймаються підлітками як дозвіл на початок статевого життя, і в результаті після участі в подібних програмах число сексуально активних підлітків і кількість підліткових вагітностей зростає, так само як і захворюваність на інфекції, що передаються статевим шляхом. У зв'язку з цим у США на державному рівні була оголошена відмова від використання програми навчання контрацепції.
Великий інтерес викликали концепція і програма навчання тільки утриманню, що враховують анатомо-фізіологічні вікові особливості формування сексуальності у підлітків.
Навчання тільки утриманню являє собою освітню і мотиваційну програму, що має на меті показати підліткам позитивні соціальні, психологічні і пов'язані із здоров'ям наслідки сексуального утримання. Програма вчить статевому утриманню поза шлюбом як еталону поводження осіб різного віку, показує, що утримання – це єдиний дійсний надійний спосіб уникнути небажаної вагітності, захворювань, що передаються статевим шляхом, і інших пов'язаних із здоров'ям проблем. У підлітків виховується переконання, що постійні моногамні стосунки вірних один одному людей є стандартом статевого поводження людини і що статева активність поза шлюбом у більшості випадків має негативні психологічні і фізичні наслідки. У програмі роз'яснюється, що народження дітей поза шлюбом звичайно має шкідливі наслідки для самих дітей, їх батьків і суспільства. У той же час молодих людей вчать, як відкидати сексуальні пропозиції, розкриваючи при цьому роль алкоголю і наркотиків у сексуальних домаганнях. Нарешті програма навчання тільки утриманню показує підліткам важливість досягнення самостійності (самодостатності) до початку статевої активності.
Узагальнюючи багаторічний досвід статевого виховання в європейських країнах, можна виділити три головні його стратегії:
- рестриктивну, обмежно-охоронну;
- пермісивну, дозвільно-ліберальну, схильну до вседозволеності;
- лінію золотої середини.
Рестриктивна, заборонна модель суперечить загальному духу сучасного виховання і як усі негативні моделі, засновані переважно на заборонах, малоефективна. Що ж стосується пермісивної моделі, то вона не бере до уваги вікові особливості, покладаючи тягар вибору і відповідальності на людину, яка ще не вміє передбачати довгострокових наслідків своїх вчинків. Крім того, ця модель зовсім не враховує етнокультуральні особливості народів. На наш погляд, перевага моделі золотої середини – не помірність, а те, що вона містить у собі плюралізм, допустимість різних стилів і методів виховання.
Статеве виховання дітей починають їхні батьки, навіть якщо самі про це не знають чи не хочуть цього. При цьому більшість батьків не забиває дітям голови думками про секс. Вони вже і так про нього думають. Сексуальні переживання й інтерес до сексу цілком природні і нормальні для всіх дітей. Молоді люди, які виросли в родинах, де прийнято відверто говорити про сексуальність, як правило, поводяться більш відповідально. Відкрита комунікація принаймні дозволяє молодим людям усвідомити власні сексуальні почуття і вчинки і позбутися пов'язаних з ними негативних переживань.
Батьки і родина в цілому повинні відігравати важливу роль у становленні сексуальності дитини. Так, для того, щоб у родині виросла здорова людина з високою сексуальною культурою, необхідно, щоб батьки:
- показували своїм дітям-підліткам, що вони їх цінують, поважають, приймають такими, які вони є, і довіряють їм;
- демонстрували дітям, що сексуальність є частиною нормального людського життя і не заслуговує несхвалення чи осуду;
- на власному прикладі демонстрували сексуально здорові сімейні стосунки;
- самі були добре інформованими в питаннях сексу;
- обговорювали сексуальні теми зі своїми дітьми;
- намагалися зрозуміти погляд своїх дітей;
- виявляли активну зацікавленість у житті підлітка;
- регламентували правила, що стосуються побачень і проведення вільного часу, і стежили, щоб діти їх дотримувались;
- пропонували дітям свою допомогу, якщо потрібно звернутися до лікаря;
- допомагали підліткам будувати плани на майбутнє.
У той же час багато вчених дотримуються тієї думки, що дітям корисно навчатися також за позасімейними програмами статевого виховання, що не заміщують, а доповнюють домашні уроки. Це обумовлено наступними причинами:
- деякі батьки чи діти, зіштовхуючись у сімейному чи громадському житті з темою чи подією, які мають відношення до сексуальності, настільки бентежаться, що просто не можуть обговорювати цю тематику;
- деякі батьки чекають, коли діти почнуть ставити їм запитання про сексуальність, але діти про це не запитують, чи батьки не зважають на питання, задані у непрямій формі;
- деякі батьки просто не мають необхідної інформації (за винятком найпростіших – про те, звідки беруться діти), щоб відповісти на питання своїх дітей;
- людям, які отримали спеціальну педагогічну підготовку, простіше повідомити дітям інформацію ясно, зрозуміло й об'єктивно, ніж батькам, які занадто емоційно ставляться до своїх дітей;
- у класі (групі) можна створити “безпечну”, частково структуровану ситуацію, у якій молодим людям легше висловитися, ніж у сімейній обстановці. Крім того, у них з'являється можливість учитися мовчки, слухаючи, як інші обмінюються думками.
Дискусія про те, школа чи родина повинні займатися статевим вихованням, була дуже тривалою і ще не так давно вирішувалася запрошенням лікаря для бесід із підлітками чи сподіваннями на засоби масової інформації. Але лікар, навіть якщо він і володіє більш-менш інтегрованою освітою, у силу відсутності педагогічного досвіду не може бути основним провідником статевого виховання. Засобам же масової інформації не дістає персоніфікації інформації через референтних осіб, вони можуть породжувати уніфіковані стереотипи і ставати психотравмуючим чинником для тих, хто цим стереотипам не відповідає. Література, адресована підліткам, рясніє прорахунками, пов'язаними з ігноруванням статевовікової психології читача, відсутністю не тільки методологічного, але і методичного обгрунтування.
Отже, при створенні адекватної системи статевого виховання, що охоплює всі етапи й аспекти формування особистості і поєднує соціалізацію, виховання й освіту, необхідно враховувати всю різноманітність його форм, у першу чергу для того, щоб кожну з них зробити більш продуктивною.
Треба зазначити, що проблеми статі та міжстатевих стосунків, сексуального життя, шлюбу і сім'ї є, з одного боку, істотною і значущою частиною буття людини, з іншого – входять до сфери різних наукових і прикладних дисциплін – суспільствознавчих, медико-біологічних, психолого-педагогічних.
Психосексуальний розвиток, сексуальна і матримоніальна поведінка визначаються двома групами взаємопов'язаних чинників: медико-біологічних і соціокультурних. До перших належать чинники навколишнього середовища, у яких існує індивід: кліматичні, екологічні, харчові та ін., а також його анатомо-фізіологічні, ендокринні й інші особливості. До других – усі чинники, що визначають соціалізацію людини, тобто засвоєння ею конкретних соціальних норм і традицій, життєвих цінностей, стилю поведінки та ін. До них належать етнокультуральні атрибути, у тому числі менталітет і статева мораль, інститути соціалізації, вплив засобів масової інформації, літератури і мистецтва, вплив авторитетних дорослих і однолітків. Психосексуальний розвиток і сексуальна поведінка людини, а також сценарій її особистого життя з різних причин не завжди здійснюються у варіанті, позитивному як для самої людини, так і для його мікросоціального оточення або суспільства в цілому. У зв'язку з цим людство завжди намагалося спрямувати розвиток цих елементів буття людини у “правильний” з погляду пануючих в кожнім конкретнім етносі і суспільстві бік, за допомогою законодавства, релігійних конфесій, нормативних механізмів суспільної моралі й етики, а також через основні інститути соціалізації, головним чином такі, як сім'я та освітньо-виховні установи.
У другій половині ХХ століття в багатьох країнах відбулася так звана сексуальна революція, в результаті якої суспільство зіткнулося із зростанням характерних для сексуальної молодіжної субкультури явищ, а саме:
- ранній початок статевого життя;
- поширеність абортів або випадків народження позашлюбних (часто аномальних) дітей;
- розповсюдження захворювань, що передаються статевим шляхом (ЗПСШ);
- дестабілізація інституту сім'ї;
- злочини на сексуальному грунті.
Ці та інші негативні події обумовлені, головним чином, не стільки акселерацією, недоробками системи охорони здоров'я або екологічними негараздами, скільки тим, що різко погіршився вплив на підростаюче покоління ряду найважливіших інститутів соціалізації, особливо таких, як сім'я, засоби масової інформації, сучасна література й мистецтво. В умовах урбанізації, лібералізації статевої моралі, ослаблення виховної функції сім'ї та освітніх установ, нарешті за фактичної відсутності освітньо-виховних програм з питань статі та сексуальної поведінки, статево-рольова соціалізація дітей і підлітків перетворилася на стихійний і некерований процес. Таким чином виникла об'єктивна необхідність у розробці та запровадженні пропедевтичних освітньо-виховних програм як одного з основних шляхів вирішення комплексу соціальних, медико-біологічних і етично-психологічних проблем.
В ідеологічному плані питання про необхідність такого роду програм з проблем статі та сексуальних стосунків спочатку пов'язане не стільки з полемікою про біологічну або соціальну детермінацію психосексуального розвитку і сексуальної поведінки, скільки з наявністю вибору між репресивним, ліберальним, пасивно-нейтральним і демократичним підходами до статевого виховання. Як показує практика, перші три соціально-педагогічні позиції не призводять до усунення вищезгаданих проблем. Найбільш оптимальним є демократичний підхід, що припускає, з одного боку, визнання самого факту існування проблеми статі і міжстатевих стосунків і права дитини/ підлітка на відповідну частину свого буття, з іншого – “вбудовування” на суворо науковій основі в об'єкти педагогічної дії таких життєвих цінностей, знань, навичок, норм і патернів поведінки, що були б обмежувачами для можливих відхилень у процесі статевої соціалізації дитини. При цьому об'єкту педагогічного впливу надається вся необхідна інформація і в той же час – можливість вибору.
Національні стратегії сексуальної освіти
На даний час разом зі збереженням традиційних інститутів статевої соціалізації людини в зарубіжній практиці існують три основні педагогічні напрями:
- “Сексуальна освіта” (“Sex Education”);
- “Планування сім'ї” (“Family Planning”);
- “Підготовка до сімейного життя” (“Family Life Education").
Порівняльний аналіз освітніх програм показує, що зарубіжні підходи мають головним чином прикладний, інструментальний характер і більше акцентовані на медико-біологічних аспектах проблеми, а їх основною дидактичною метою є профілактика раннього початку статевого життя, небажаних вагітностей і абортів, розповсюдження ЗПСШ, у тому числі Сніду, тоді як виховні функції вважаються прерогативою інших інститутів соціалізації. У вітчизняних роботах набагато більше наголошується на морально-етичних і освітньо-просвітницьких аспектах проблеми статі, дошлюбних і сімейних стосунках, а в тріаді знання – цінності – навички формуванню останніх у методиці викладання уваги приділяється явно недостатньо.
Якщо інтегрувати зарубіжні та вітчизняний підходи, то базовою кінцевою метою статевого виховання, сексуальної освіти і підготовки до сімейного життя стають профілактика і корекція високоризикованої сексуальної поведінки, а також збереження та зміцнення сексуального і репродуктивного здоров'я людини, підготовка підростаючого покоління до виконання сімейних (подружніх і батьківських) ролей, що є необхідним компонентом соціального здоров'я суспільства в цілому, а також захист дітей і підлітків від можливих дидакто-, ятрогеній та сексуальних посягань.
ВООЗ сексуальне здоров'я розуміється як “комплекс соматичних, пізнавальних, емоційних і соціальних аспектів буття людини”, що робить статеве виховання, сексуальну освіту і підготовку до сімейного життя міждисциплінарними за своєю природою і такими, що знаходяться на перетині суспільствознавчих, медико-біологічних і психолого-педагогічних галузей наукового і прикладного знання.
Тому сучасна науково обгрунтована програма статевого виховання і сексуальної освіти повинна включати нерозривно пов'язані навчальний (інформаційно-просвітницький плюс інструментальний) і виховний (особистісно-орієнтований) компоненти, що забезпечують формування у молодих людей адекватних етичних норм, ціннісних орієнтацій, знань і навичок, прийнятих на особистісному рівні і реалізовуваних у поведінці. При цьому навчально-виховний процес повинен мати випереджаючий і профілактичний, а не сексуально-стимулюючий характер і орієнтуватися на норму і позитивні аспекти сексуального буття, а не на відхилення як засіб залякування.
У числі основних параметрів, на які спрямована педагогічна дія, можна виділити такі:
- психічна стать, статева ідентичність;
- еталони маскулінності-фемінності;
- ставлення до протилежної статі;
- міжгендерна комунікація і взаємодія, у тому числі уміння вести переговори;
- особистісні характеристики, особливо такі, як відповідальність, толерантність, здатність ухвалювати рішення, уміння контролювати свої бажання й імпульсну поведінку;
- матримоніальні цінності і готовність до виконання сімейних ролей – подружніх і батьківських.
Сексуальна освіта (статева освіта) має за мету формування таких установок, знань і практичних навичок, що максимально забезпечили б високу якість сексуального здоров'я і стали основою нормального психосексуального розвитку і поведінки.
На нашу думку, провідними елементами будь-якої програми статевого виховання мають бути наступні:
- повна фактична інформація про біологічні аспекти статі та репродукції;
- основні дані про контроль за народжуваністю та планування сім'ї;
- різниця між сексуальною поведінкою тварини і людини;
- біологічні, статево-рольові розбіжності чоловіків та жінок, несхожість їх сексуальних реакцій, особистісних особливостей та суспільних очікувань щодо них;
- фактичні відомості про мастурбацію (для того, щоб розвіяти неправильні уявлення про її роль на різних етапах життєвого циклу);
- сучасна інформація про гомосексуальність, права та особливі соціальні проблеми людей з гомосексуальною орієнтацією;
- ретельне інформування про ЗПСШ, з акцентом на механізмі інфікування та розвитку ВІЛ; напрями профілактики, способи запобігання;
- позитивні та негативні наслідки статевого акту, а також вчинки, що можуть призвести до нього;
- місце сексуальних стосунків у сімейному житті;
- місце сексуальних стосунків у соціальному житті підлітка;
- обговорення життєвих та літературних прикладів з метою осмислення того факту, що почуття однієї людини можуть бути неконгруентними до почуттів іншої.
Класика
