Якось моя нова господиня сказала мені, що в мене сусідами будуть італійці — брат і сестра. Звичайно, я захотів ближче з ними зійтися й рано-вранці завітав до них у гості. Двері мені відчинив молодий чоловік у нічній сорочці. — «Даруйте, що я зустрічаю вас у такому вигляді». — «Це я маю вас перепросити... Та я зайшов до вас не просто як сусіда, але і як співвітчизник. Чи я не можу чимось прислужитися вам?» Між тим, я уважно оглянув кімнату, й мене вразила виняткова убогість. Матрац у мого земляка лежав на підлозі. В алькові, де стояло єдине ліжко, спала його сестра. — «Пробачте, я вчора дуже втомилася й проспала більше, ніж належить». — «Гаразд. Я ваш сусіда, і, коли ви .зберетеся, постукайте в стінку, я до вас зайду...» За чверть години мені постукали, але чомусь у двері — й мій поріг переступає юна чарівлива дівчина. Зробивши реверанс, вона пояснює, що бідність їхнього помешкання змусила її нанести візит мені. Незабаром зайшов і брат. Я запрошую гостю присісти й розповісти, що привело їх до Парижа. І вона почала свою оповідь...
...Батько довго служив у французькій армії. Гроші він надсилав родині, що дало змогу отримати добре виховання братові й сестрі. Та от батько вмер, і вони лишилися зовсім без засобів на існування. Тому й приїхали сюди клопотатися про пенсію за батька. Свою розповідь вона закінчила словами: «Завтра нам доведеться шукати інше житло, бо в нас залишилось всього 6 франків». — «Чи маєте ви рекомендовані листи?» Вона дістала текст. Він містив кілька-прихильних відгуків, прохань про надання допомоги, пашпорт. — «І це все, люба моя співвітчизниця?» — «Так. Ми хочемо побувати у військового міністра і сподіваємося: він зласкавиться над нами...» — «Ви не знаєте жодної душі в Парижі?» — «Ні. Ви перший у Франції, з ким ми познайомилися». — «Я ваш земляк, і ваша скрута зобов’язує мене виручити вас. Хочете, я стану вашим порадником?» — «Звичайно, звичайно... Ми будемо вам щиро вдячні!» — «Давайте ваші папери, подивимося, що ж з ними можна зробити. Але ви не розмовляйте з чужими людьми й не виходьте із готелю. Ось вам два луїдори. Я позичаю їх вам, віддасте, коли матимете змогу». — Дівчина взяла гроші з великою шановливістю й назвала себе: «Мадмуазель Везіан». Вона -— брюнетка, їй 16 років; у неї вродливе обличчя й гарна постава; вільно володіє французькою мовою, тримається скромно, але з гідністю. — «Мені потрібно, щоб ви збагнули, які у вас шанси на успіх у Парижі... Ваша краса й ваші достоїнства можуть вам дати все, або нічогісінько... В цьому місті заможні й усесильні люди зневажають розпутниць, але за винятком тих, хто віддав їм свою незайманість.
Якщо ви володієте поки що цим скарбом і боїтеся його втратити, то зазнаєте і злигоднів, і поневірянь, й інших нещасть. Але коли вас не зв’язують забобони, якщо ви задля успіху можете пожертвувати всім — то дивіться: не схибте. Ставтеся з недовірою до будь-яких
слів, хоча б і приємні вони були. Хай їх попередять вчинки. Адже після того, як порозкошують із вами, то вас і не згадають ніколи. Що ж стосується мене, то вважайте, що ви — моя сестра...»
Цієї миті до кімнати зайшов брат Везіан. Ми всі разом поснідали, і я спитав у нього, які він має наміри в місті. «Я згоден на будь-яку посаду, аби заробити на життя». — «А що ви вмієте?» — «Я дуже гарно пишу». — «Спробуйте сьогодні ж подати мені зразки французькою мовою, і я вам чимось зараджу...»
Наступного дня я мав розмову з кількома впливовими людьми. Мені вони обіцяли допомогти, але наслідків доводилося очікувати. Додому я прибув об 11-й годині, але мої сусіди ще не погасили світла. Я їм постукав, вони мені відчинили. Виявляється: брат уже спав, а Везіан виглядала мене. Ми прогомоніли з нею дві години... Так, зрозумів я, вона ще нікого не кохала. Тому можна було спробувати знайти людину «із становищем», яка б, на віддяку їй за цнотливість, могла чимось підтримати сиріт. Розраховувати на заміжжя було б смішно. Моя землячка не встигла ще, як кажуть, стати на хибний шлях, але й не належала до тих дівчат, які зарікаються ступити бодай один крок у той бік за все золото світу, а потім за першого, навіть легкого натиску, здаються, падаючи вниз.
Не приховаю: мені й самому кортіло зірвати її незайману квітку. Але Везіан я вважав ягням і жалів дівчину, хоча й розумів, що вона може стати здобиччю якогось ненажерного вовка. Та й одружуватися з нею я не міг, адже я до нестями кохав жінок, але над усе любив свободу. Звичайно, Везіан бачила, що я не байдужий до неї, й, боюся сказати, пояснювала мою млявість тим, що я — нездара в цьому ділі, або ж чимось хворий.
Ми вмовилися з ними обідати завтра спільно. Брат, пообідавши, пішов гуляти. Стоячи біля вікна з Везіан, ми спостерігали, як карета за каретою під’їздили до Італійського театру. Я спитав у неї, чи не хоче вона піти на виставу, й у відповідь отримав удячливу усмішку. Я пам’ятаю: мав якісь справи, театр був поруч із готелем; тому, посадивши її в амфітеатрі, ми умовилися зустрітися лише ввечері в номері. До того ж, я вважав, що їй краще бути в театрі без супутника: самотня вродлива жінка завжди викликає захоплення. Вернувшись додому, я побачив біля входу елегантний модний екіпаж. На моє запитання, хто приїхав, відповіли — молодий синьйор, який вечеряв із мадмуазель Везіан. — «Ну, от вона знайшла свою стежку...» — подумалося мені.
Вранці, тільки-но я висунув голову в розчинене вікно, щоб подихати свіжим повітрям, я помітив фіакр, що зупинився перед готелем. Із нього вийшов молодий чоловік, попрямував до входу, і от уже я чую, як хтось стукає до моїх сусідів. За кілька хвилин мене навідав брат Везіан. Виявляється, приїхав отой синьйор, який учора вечеряв із сестрою. — «Ну, що ж, дай, Боже, здоров’я». — «Він заможний і вродливий... Він обіцяє повезти нас у Версаль і влаштувати мене на службу...» — «Хто він?» — «Я не знаю».
Я віддав пакет із паперами й подався у своїх справах. Повернувшись додому десь о третій годині, отримую від хазяйки готелю конверт. У ньому — записка. Читаю: «Ось два луїдори, які ви нам позичили. Дякую. Граф Нарбон узяв мене під свою руку, й обіцяє нам із братом допомогу. Я писатиму вам із того будинку, де мене поселили й усім забезпечили. Брат залишається в готелі, за який заплачено за місяць наперед... Я високо поціновую вашу дружбу й прошу берегти її вічно». — «От я знову виказав свою безглузду запобігливість, — подумалося мені. — Щось не віриться, що цей граф принесе Везіан якесь щастя... Ну, що ж, тоді я умиваю руки».
І справді, одержавши певні довідки, я упевнився, що граф Нарбон — великий розпутник і весь у боргах. Минуло вісім днів, до мене заходить молодий італієць і каже, що його сестра зараз у готелі й хоче зі мною поговорити. Я, звичайно, відгукуюся негайно. Зустрічає вона мене із сумним обличчям, очі в неї червоні під сліз. Брат залишив нас удвох, і Везіан мені розповіла про своє нещастя: «В театрі до мене підсів пан Нарбон і спитав, хто я. Коли вислухав те, що було розказано й вам, то запевнив, начебто мені ні про що не треба турбуватися; мовляв, усі клопоти він бере на себе... Я виявилася дурепою — повірила в його обіцянки. А він ошукав мене, цей мерзотник».
Сльози не давали їй говорити. Я підійшов до вікна, щоб вона могла виплакатися. — «Не докоряйте собі, я провинився тут не менше, ніж ви, навіщо я залишив вас саму у театрі?» — «О, ні. Вина тільки моя. Це одоробло наобіцяло мені золоті гори, але за єдиної умови — коли б, на знак цілковитої довіри й моєї любові до нього, я ляжу з ним у постіль. Він поселив мене в однієї, як він казав, порядної жінки й наполіг, щоб брат залишився в готелі, мовляв, із-за ревнощів, адже він не переконаний, що брат не мій полюбовник. За все граф мав відрекомендувати нас військовому міністрові. Поснідавши, він залишив мене з тим, що завтра забере до себе. Тоді ж я отримала від нього два луїдори й золотого дзиґаря... Жінка, в якої мене поселили, не справляла враження доброї господині. Там я прожила більше тижня. Нарбон навідувався щодня, але щоб тільки побавитися зі мною, а зустріч із міністром переносив із дня на день; та коли, зрештою, наступив термін, то в графа випадали якісь невідкладні справи... І от сьогодні приходить до мене хазяйка й повідомляє, що граф поїхав у своє село й надовго; на вулиці біля ґанку очікує фіакр, який і підвезе мене в готель до брата; крім того, «респектабельна дама» пояснила мені, що Нарбон не заплатив їй за моє перебування в неї, то я маю повернути золотого годинника. Я, без жодного слова, все віддала, зібрала свої убогі манатки — і от я тут». — «А чи обіцяв граф приїхати за вами?» — «Так, але я йому не вірю. Навіщо тільки ми зустрілися з ним?!» її сльози викликали в мене співчуття і ніжність до неї. Ганебна поведінка Нарбона жахливо обурювала мене, і його рятувало тільки те, що я не знав, де він. Особливо вражала підлота, з якою він, подарувавши дівчині годинника, підступно забрав його чужими руками. — «Годі хвилюватися: що скоєно, то скоєно... Минулого не допоможуть поліпшити жодні ліки». Щоб остаточно заспокоїти Везіан, я переповів їй тисячу історій — правдивих і вигаданих — про те, як ошукують дівчат у Парижі люди, що вибрали це своїм професійним заняттям.
Поволі її плач затих, вона почала заспокоюватися. — «Чи маєте ви якісь термінові справи сьогодні?» — «Ні, ні, моя люба». — «Тоді, будь ласка, давайте залишимо Париж хоча б на добу; мені хочеться побути на лоні природи, а коли я зможу ще й виспатися, то, може, знову відчую себе людиною...» — «Чудово, збираймося, а тим часом прийде ваш брат...» — «А до чого тут він?» — «Його присутність багато що важить: вам треба змусити графа почервоніти за свою поведінку... А коли в Парижі дізнаються, що ви поїхали за місто з іншим чоловіком того ж дня, коли Нарбон вас одвіз до готелю, то наша подорож стане для нього цілковитим виправданням... Він скаже, що з вами чинили так, як ви на те заслуговуєте. А коли з нами поїде ваш брат, то жодних нарікань не буде...».
Хтось постукав у двері. Це прийшов Баллеті, мій давній друг, з яким я в Парижі відновив знайомство. Він уже став знаменитістю й виконував у балеті перші партії. — «А що, коли мадемуазель Везіан взяти танцівницею?» Запитання було не випадкове. За всіма своїми даними вона цілком підходила, особливо відзначалася її фігурка.
Я розповів другові, в якому скрутному становищі перебуває мадемуазель, про її безнадійне сподівання на пенсію та про те, що їй потрібно якось заробляти на прожиття. — «Але ж я вмію танцювати лише менует і контданс...» — «А початківці в балеті з цього й починають...» — «Скільки ж мені платитимуть?» — «Аніскільки. Ученицям нічого не належить...» — «Як же я житиму?» — «Хай це вас не турбує. Гадаю: Знайдеться з десяток заможних синьйорів, охочих поупадати біля такої красуні, як ви. Вам треба лише зробити вдалий вибір, і ми незабаром побачимо вас у коштовностях, це буде куди ліпше, аніж ті чотириста франків пенсії, що коштували б вам тих же самих жертв».
Коли Баллеті попрощався, настрій у мадемуазель Везіан одразу піднявся. — «Невже будуть такі синьйори, що допоможуть мені?» — «Немає сумніву». — «А тоді я виберу найстарішого з них». — «Прекрасно, але не подумайте його зраджувати...» —
«О, я буду завжди вірною йому!.. Та що нам їсти, доки з’явиться цей заможний стариган?..» — «Ми з Баллеті допоможемо».
Наша подорож на околиці Парижа остаточно повернула мадемуазель Везіан втрачену рівновагу. Наступного дня я зайшов до неї в гості, вона була одна і зраділа моєму візиту; почала розпитувати мене про своє майбутнє. Але наша розмова поволі набувала поважності й філософічності. Ми порушили питання про сенс життя, про особливість міркувань Сократа й інших мудреців давнини. Далі плин бесіди знову змінився. Філософські думки стали чергуватися з ніжними поглядами з обох боків. Ми, зрештою, порозумілися, й слова цілком замінили обіймами. Лише під ранок, коли я залишав кімнату мадемуазель, я помітив, що двері були відчинені.
Подальше життя Везіан склалося щасливо. Протанцювавши два чи три місяці в Паризькому балеті, вона зустріла заможного покровителя, який змусив її піти з театрального кону й узяв коханку на цілковите утримання до кінця свого життя.
Класика
