Після Дрездена я багато мандрував: одвідав Прагу, Відень, інші міста Європи, й, нарешті, повернувся до Італії. Виїхавши з Падуї до Венеції, я зустрів кабріолет, який мчав на великій швидкості вздовж берега Бренти. В екіпажі сиділа гарна дама й чоловік у формі офіцера. Зненацька на закруті кабріолет перекидається, офіцер падає на землю, а дама, вилетівши з відчинених дверцят, покотилася схилом до річки. Двома стрибками я наздоганяю її й тримаю, щоб вона не шубовснула у воду. Жінка знепритомніла, але не так з переляку, як від сорому, що всі її спідниці закотилися, й мені, сторонній людині, довелося побачити те. що кожна порядна людина ніколи не показує незнайомим чоловікам.
Я й офіцер, що підбіг, оговтавшись, підвели жінку на ноги, й ми власне після того розлучилися.
Наступного дня випало свято заручення дожа — глави Венеціанської республіки, з морем, Розкішно вбраний «Буцентавр» одплив з пристані у вільні води, оточений сотнями галер. Потім відбулося власне заручення: під радісні вигуки дож кинув золоту обручку у хвилі — так морська держава відзначала свою спілку з морем!
Я прогулювався майданом святого Марка, коли дама в масці, наблизившись до мене, злегка торкнулася віялом мого плеча. Я пішов собі далі, начеб нічого не помітивши. Невдовзі біля одного з мостів ми знову зустрілися із незнайомою. — «Чому ви мене впізнали мене, хоча й урятували моє життя». — «Чи не бажаєте підпливти до «Буцентавра»? — «З охотою, коли маєте гондолу й візьмете мого супутника», — й показала на маску, що стояла поруч.
В гондолі я дозволив собі деякі вільності у поводженні з дамою, але вона поставилась до них байдуже: взяла й пересіла на інше місце.
Після морської прогулянки офіцер (а це був саме він у масці) запропонував нам разом пообідати, на що ми й пристали.
Не можу сказати, що мене так уже захопила дама з кабріолета, тому я заходився відразу з’ясовувати наші стосунки. — «Якщо ви надумали залишатися жорстокою щодо мене, то скажіть про це негайно». — «То за кого ви тоді мене вважаєте?» — «За чарівну даму. І сподіваюся, що сьогодні ж почую вашу відповідь, інакше після обіду нам доведеться розпрощатися...» — «Ви вчините, як вам заманеться, але певна, що по обіді ви зміните свій тон. Думаю: раніше, аніж висувати такі пропозиції, нам треба було хоча б зазнайомитися. Ви згодні з цим?» — «Так, але боюся, щоб мене тут не ошукали». — «Тому ви починаєте з того, чим, як правило, закінчують, благаючи в жінки любові? Будьте помірковані!»
Досі я не знав, ким для неї був офіцер — знайомим, родичем, полюбовником чи навіть законним чоловіком. Тому, щоб з’ясувати наші взаємини, я вирішив запросити даму й офіцера до театру. Вже проводжаючи їх додому, я, під прикриттям ночі, отримав від дами все, що могла вона дати за цих дуже несприятливих обставин. На прощання офіцер сказав мені: «Завтра ми побачимося». — «Де і яким чином?» — «Я все про вас знаю і неодмінно знайду».
Вранці мені повідомили про появу офіцера. Після вчорашньої розмови моє запитання було цілком закономірне. — «Мене звати П. С. Мій батько — багач і відомий ділок на біржі. Дама, з якою ви мене бачили, дружина фактора С. Через мене мадам посварилася зі своїм чоловіком, а мій батько — через неї — зі мною. Я ношу офіцерську форму, хоча ніколи не служив у війську. Річ у тім, що я постачаю волів австрійській армії, й тому сам себе призначив офіцером. У мене дуже вигідна робота, вона дає мені 10.000 форинтів щороку. Але зараз, у зв’язку з деякими обставинами, я перебуваю в кепському матеріальному становищі. Мені давно хотілося з вами познайомитися, й дуже радий, що нарешті це сталося. Ви можете мене виручити й це стане міцною підвалиною нашої дружби. Ось три поручництва... Вас знають і вам довіряють... Підпишіть їх, а запорукою з мого боку будуть ті воли, яких приженуть у Трієст. Я навіть заготував зобов’язання для вас...»
Поручництва були на величезні суми, та й сама пропозиція не викликала в мене захоплення. Тому я відповів, що змушений йому відмовити. Красномовність «офіцера» подвоюється, але я відмовляюся навідріз, висловивши подив із того, чому він це «вигідне» діло доручає мені, якого знає всього два дні, а не своїм давнім компаньйонам. — «Я чув про вас як про дуже розумну людину, — надто зухвало заявляє він. — І думав, що ви відразу збагнете, які матимете вигоди від цієї пропозиції». — «Повинен вас розчарувати, я на все це не пристану, бо не хочу, щоб ви мене вважали за дурня». Після такої відсічі «офіцер» знову став люб’язною людиною і запросив мене зустрітися на майдані святого Марка, де він очікуватиме разом і з мадам С. Крім того, він дав мені свою адресу, запросивши завітати до нього наступного ж дня, де, за його словами, для мене буде чимало несподіванок. Я розумів, що тут легко вплутатись у якісь темні діла, А мадам С. у цих справах відіграє роль підсадної качки. Тому я відклав вечірнє побачення. Але вранці мій злий геній спонукав мене на візит до цього пана «офіцера». Він вийшов назустріч із обіймами, водночас жалкуючи, що я не був учора на майдані святого Марка. Потім, діставши гору паперів, господар став переконувати мене у вигоді його пропозицій. — «Якщо ви підпишете ці три поручництва, я віддаватиму щороку пайку із сум, виручених з волів, і ви щороку багатітимете на 5000 форинтів». Я припинив його умовляння, попросивши більше не торкатися цієї теми. Я став уже прощатися, коли він сказав, що його мати й сестра хочуть познайомитися зі мною. Відмовлятися було незручно, й майже цієї миті до кімнати зайшли дві жінки. Старша справила на мене враження лагіднол й поважної господині, а її дочка була гідна різця Праксителя, кращої моделі навряд чи він знайшов би- Мене це враз приголомшило, і я вже забув і про свій намір піти. Побувши трохи з нами, мати й син подалися в своїх справах, а я залишився наодинці з красунею.
Треба признатися, що коли я зустрічаю жінку, гідну поклоніння, то з моєї пам’яті вивітрюються всі романи, що були в мене досі, і я цілком щиро вважаю, що саме зараз настав той єдиний, неповторний випадок, задля якого можна покласти життя. Так сталося й тепер. Дівчина поводилася скромно, хоча вона була ще наївна, але мала живий і спостережливий розум, притаманна їй чарівливість здавалася заворожливою. Словом, за півгодини мене іона знищила, полонила і перетворила на раба своєї краси.
Залишав я її в цілковитій розгубленості: спокушати не бажав, а втрачати волю, одружуватися з нею вважав вище моїх сил. 1 я вирішив — більше сюди ніколи не заходити. Та через два дні зустрічаю П. С. на вулиці, й він каже, що відтепер йому нема спокою у своєму домі: сестра тільки й знає, що розпитує про мене, та й матері припав я до вподоби. Існує, мовляв, лише один спосіб Позбавити його від цього лиха — побратися з його сестрою. — «Це буде вигідна партія для вас; у сестри посаг у 10.000 дукатів, Приходьте завтра до мене на каву; ми поп’ємо разом із матір’ю і сестрою».
Ще кілька днів тому я зарікався, що моя нога не переступить Цей поріг. Та чоловіки свого слова часто не дотримують. Отож, мені знову випало просидіти з чарівною дівчиною годин зо три, і я пішов лише тоді, коли залишатися було просто незручно. Прощаючись, я сказав, що позаздрив би долі того, кого ця красуня вибере собі чоловіком. На цих словах вона зашарілася, та й мене охопило страшне хвилювання. Тому я, щоб трохи розвіятись, подався грати в карти. Всупереч відомому прислів’ю, мені добре поталанило, і я туго набив золотом свій гаманець.
Повертаючись додому, я зустрів старого згорбленого роками мого знайомого графа Бонафеда. — «Я червонію від сорому, але один цехин допоміг би моїй родині в наших жахливих злиднях», Я дав йому аж десять і, уриваючи свою розповідь благословіннями на мою адресу, він поділився зі мною своїм горем. Сталося так, що в нього на руках лишилася дочка та хвора дружина, яка не могла ходити й лежала в окремій кімнаті. Дочка — красуня, й родина ледве не вмирає з голоду. Граф дав мені свою адресу, запросив мене при нагоді завітати. Натяк старого знайомого я зрозумів і за першого ж випадку потрапив до нього в гості.
Дочка графа справді виявилася вродливою й милою дівчинок… Вбиралася вона порівняно непогано, але вся обстановка в домі була вкрай убога. Старий батько під якимось приводом нас покинув, і красуня, яку я знав ще малям, стала горнутися до мене «на правах давньої дружби». На її полум’яні поцілунки я відповідав не менш пристрасними, й за 15 хвилин сталося те, на що може сподіватися чоловік. Нам обом нічого не лишалося, як вдати на обличчі подив і збентеження — до чого довели нас «безнадійні обійми»."Та коли ми цілком вгамувалися, дівчина почала розповідати про злиденні становище їхньої сім’ї, про те, як тяжко їм терпіти голод і бідність. — «А хіба ви не маєте коханця?» — «Звідки? Кому я потрібна за такої убогості? Та я й не згоджуся бути легковажною жінкою, отримувати копійки за мої почуття, адже хто більше заплатить, побувавши в нашому домі?». Сльози потекли з її очей. мені захотілося заспокоїти дівчину, і я доволі щиро пообіцяв частіше її відвідувати, хоча, признаюся, свого слова й не додержав, На прощання я дав дванадцять цехинів, що дуже вразило красуню бо такої суми вона ніколи не тримала в руках. Потім я завжди шкодував, що не залишив для неї вдвічі більше.
Наступного дня П. С. зайшов до мене й повідомив з радісним виглядом, що мати дозволила йому повезти сестру до театру, а та в цілковитому захопленні, бо ніколи в житті не бачила вистави. П. С. сказав, що коли я хочу, то можу приєднатися до них. ...До театру ми підпливли в гондолі. По дорозі П. С. признався мені, що йому треба зайти до своєї коханки, й залишив нас із сестрою вдвох. Я опинився у скрутному становищі. Досі за таких умов я негайно вдавався до сміливих дій, а цього разу сидів мовчки й незрушно. — «Та мовте хоча б слово, а то тільки, сидите й дивитеся на мене!» — «Коли я мовчу, то лише від щастя». — «І мені з вами добре. Я почуваю себе тут краще, аніж поруч з братом. Мама, каже, що ви безумовно чесна людина;’ я знаю: ви не одружені; це перше, що я випитала в брата; а ви мені сказали, що той буде щасливий, кого я виберу собі чоловіком. А мені здається, що Це. ви можете ощасливити свою обранницю...» — «Тоді ми можемо побратися. Та чи не застарий я для вас — мені 28 років?.. Як на це подивиться ваш батько?» — «О, мені вже чотирнадцять! Та хіба це може стати на перешкоді?»
Наприкінці спектаклю прийшов за нами її брат, і ми подалися вечеряти в один добре відомий у місті готель. Дівчина їла з великим смаком, я ж майже на торкнувся страви — я занедужав, але любов’ю. Після вечері П. С. сказав своїй сестрі: — «Пан Казанова був би щасливий, коли б ти дозволила йому пригорнути себе». Замість відповіді вона обертається до мене з усмішкою від збентеження, ледь розтуливши губи для поцілунку. Я насилу стримався від цього спокушення, цьомнувши її в щоку. — «Що за поцілунок? — вигукнув П. С. — Хіба так цілуються?» — «Не змушуйте його; я йому, напевне, не подобаюся!» — «Як ви наважуєтеся це казати?!» — 3 цими словами я хапаю її в гарячі обійми й осипаю поцілунками. Вона від розгубленості затуляється руками, намагається вирватись із моїх обіймів, а брат весело плескає в долоні. — «Ну, як, тепер ви впевнені в моїх почуттях до себе?» — «Ні, але я маю інші сумніви щодо вас...»
Наступного дня П. С. прийшов до мене з урочистим виглядом: «Сестра розповіла матері про ваше взаємне кохання й сказала їй, що коли вона виходитиме заміж, то лише за вас.» — «Я обожнюю вашу сестру, але як відгукнеться про наше одруження батько?» — «Навряд чи дасть згоду, адже він дуже старий. А ви любітеся собі... Тим часом я хотів би попросити вас про одну невеличку послугу... Мені запропонували дешево купити бочку чудового кіпрського вина. Його можна вигідно продати. До того ж, віддають під вексель, коли ви поставите під ним свій підпис...» Мені довелося підписатись. Який же закоханий буде псувати свої стосунки з братом нареченої? Тоді ж ми домовилися, що увечері знову підемо до театру.
Вдень я обійшов кілька крамниць, придбав дюжину рукавичок, стільки ж шовкових панчохи пару красивих підв’язок із золотими застібками. Час нашої зустрічі був призначений задовго перед початком вистави, і коли ми побачилися, то П. С. повідомив мені, що в нього якісь невідкладні справи й він залишає сестру на моє опікування до зустрічі в театрі. — «Давайте прогуляємось. У саду Зуекка», — сказала кохана. Це місце я знав доволі добре. Там працював невеличкий ресторанчик, а оскільки ми були голодні, то довелося мені замовити смачний обід в окремому кабінеті. Перед їжею нам захотілося піти до саду. Вродлива С. С. прийшла легко вбрана: в прозорій блузці, в короткій спідничці, яка відкривала її гарні ноги. Мій палкий погляд проникав під цей тонкий одяг; із цікавістю я уявляв мою супутницю роздягненою догола, і я зітхав од поки що нездійснених жадань. Коли ми вийшли на зелений моріжок, нам захотілося побавитись. Не змовляючись, зненацька кожен із нас побіг наперегінці: той, хто відстане, мав виконати побажання переможця. І хоча моя подруга була легка й тендітна, мов лань, усе таки я не міг їй програти. Але мене цікавило інше: чим же буду «покараний». І от ми кинулися навперейми. Вона мчить чимдуж, а я вдаю, що не встигаю за нею. І, звичайно, програю... Ставши за деревом, переможниця щось ховає коло грудей, а потім загадує мені знайти її перстень. Я знав, куди дівчата, як правило, кладуть такі речі, але мені кортіло продовжити ці пошуки. Ми сіли на траву, і я спершу обнишпорив кишені її спідниці, потім заліз у зборки корсета, а тоді оглянув черевички й, нарешті, обмацав підв’язки, які спускалися нижче колін. Персня нема! Але знаючи, де він схований, я далі шукаю, насолоджуючись цією роботою. І ось його виявляю поміж двома знадливими горбками грудей. Коли я звідти діставав перстень, у мене раптом затремтіла рука. — «Чому ви тремтите?» — «Мабуть, від задоволення, адже все-таки знайшов так добре захований вами перстень...» — «Подивимося!..» — і вона побігла, але не дуже швидко; я був певен, що будь-якої миті пережену її. Та їй вдалося перехитрити мене: вона, виходить, берегла сили, а на фініші зробила ривок. Та я вдав, що спіткнувся, і впав, скривившись од болю. Вона, бідолаха, відразу повертається й допомагає мені підвестися. Звівшись на ноги, я заходжуся реготом, кидаюсь бігти і першим досягаю фінішу — «Ви мене ошукали; це шахрайство, я вам нічого не винна». — «Але це хитрощі зовсім іншого роду». — «Та все ж я переміг! І от моє бажання: ми маємо помінятися підв’язками». — «Але ви бачили мої підв’язки, вони негарні й нічого не варті!» — «Нічого. Вдягаючи вранці й скидаючи ввечері панчохи, я принаймні двічі згадуватиму вас». — «А що — непогана думка. Тримайте мої, давайте ваші... О, милий ошуканець! У вас вони такі красиві. Хоча б їх не вкрав мій брат, адже в них золоті застібки!» — «Це так... Але час уже й обідати...»
Після застілля й випитого вина ми обоє пожвавішали. Приміряючи придбані мною підв’язки, зненацька виявили, що вони годяться для довгих панчіх і застібаються значно вище колін. — «Яка прикрість, що в мене вони короткі». Не роздумуючи довго, я витягаю зі своєї кишені шовкові панчохи й пропоную допомогти їй зодягнути. Вона сідає мені на коліна й обціловує мені вуста на знак удячливості. Ми вдвох застібаємо підв’язки нових довгих панчох, які доходять аж до половини стегон. І ввечері, сховавши обличчя, як це часто роблять в Італії, під маски, ми вирушаємо до театру. До того ж, моя кохана не хотіла, щоб її впізнали й сказали батькові, який би заборонив їй такі відвідини. В театрі до нас підсів П. С. зі своєю полюбовницею, адже він, знаючи номер нашої ложі, легко міг знайти нас. Після спектаклю ми пішли на приватне помешкання. Там була ситна вечеря, а П. С. зі своєю супутницею добре-таки напились вина, яке справді видалося надзвичайно смачним. Під час цієї гулянки я зненацька дістаю з кишені дюжину своїх рукавичок і, поділивши їх порівну, віддаю мадам і моїй дівчині. П. С, випивши ще, зовсім пустився берега. Він затяг свою полюбовницю в темний закут і, посадивши її по-кавалерійському собі на коліна, почав із нею морочитися. Від тієї сцени стало пахнути хтивістю, і я посадив свою кохану так, щоб вона нічого з того не бачила. Але, пересаджуючи С. С, я не врахував, що на стіні висіло дзеркало й воно відбивало все, що коїлося в кутку. Обличчя дівчини весь час палало від сорому за свого брата з коханкою. Після свого воістину тваринного задоволення безстидний П. С. підійшов і обняв мене, а його розпутна подруга кинулась з обіймами до С.С. До того ж, вона мала нахабність висловити надію, що дівчина нічого не могла спостерігати. С. С. скромно відповіла, ніби вона не розуміє, про що мова, але її погляд видавав неприховану огиду. Сам же брат гадав, що своїм вчинком він довів свою дружню прихильність, забуваючи, що збезчестив жінку й змусив свою сестру переживати за особисту гідність і цноту, здійснюючи перед нею статевий акт. Не знаю, як його не задушив! Під час зустрічі наступного дня я налетів до нього з докорами. Але він відповів, що все є було зроблено з цілковитим переконанням, що ми з його сестрою вже пройшли цей етап.
Незабаром я довідався, що П. С. весь у боргах і оголошений банкрутом у Відні, де мешкає його дружина з дітьми, що він знадив чужу жінку — свою нинішню полюбовницю і, не маючи більше коштів, використовував її як сутенер. Та йому було під силу вгамувати своє обурення. В одне з церковних свят, коли театри закривають, він сказав мені: «Сестра засумувала за вами. Доки ви не побралися, зустрічі в людних місцях можуть заплямувати її добре ім’я. Ось вам ключ од моєї квартири, там вона чекатиме на вас». І передав мені ключ, од якого я, звичайно, не відмовився. Коли ми опинилися з С. С. удвох на самоті, вона сіла мені на коліна. Наші пестощі ставали дедалі запальнішими. «Ти бачив, що витворяв мій брат зі своєю коханкою, коли вона сиділа на ньому по-кавалерійському. Я це спостерігала в дзеркало й добре збагнула, чим вони захоплювалися». — «А чи ти не боїшся, що і я так поведуся з тобою?» — «Ти краще поясни, які слова вишиті на подарованих тобою підв’язках». Сидячи на моїх колінах, С. С. скидає одну панчоху, а я стягую другу й читаю на підв’язці доволі двозначного змісту французький напис: «Дивлячись щодня на цяцечку моєї коханої, сподіваюся, що Амур звелить їй зберегти мені вірність». Я засміявся і став розтлумачувати значення двовірша. Ця розмова розпалила нашу уяву: «Віднині я нікому не показуватиму моїх підв’язок...» — «О, як мені хочеться бути на їхньому місці! А знаєш, ми ж все одно одружимося, то давай цієї ж миті станемо чоловіком і жінкою... Заприсягнемося, і, в очікуванні весілля, ти будеш моєю, а я — твоїм». — «То роби зі мною, що тобі заманеться... Я обіцяю Богові й тобі до самісінької смерті не зраджувати ніколи». — «Клянусь і я... Іди-но в мої обійми... Дозволь мені пораювати з тобою». Недосвідчена, але чарівна С. С. падає на ліжко, не роздягаючись, але я пориваюся до неї, й ураз переді мною вона залишається Євою, якою створив її Бог, та тут уже не втримуюсь я сам і кидаюся на неї у вбранні. «Хіба належить бути чоловікові в одязі?» Умить я скидаю все із себе, а подруга цілком віддається у мою владу, йдучи за вічним жіночим інстинктом. Під час екстазу вона вигукує: «О, мій друже, як ти відрізняєшся від подушки!» — «Ти, напевне, глузуєш із мене?» — «Ні, от уже кілька днів, лягаючи спати, я намагаюся уявити собі, що пригортаю тебе... Я голублю свою подушку, називаю її своїм мужем, а вранці просипаюся, обхопивши обома руками ту подушку...»
Кімната господині цього помешкання містилася в одному з нами коридорі. Замовивши сніданок, ми зійшлися на тому, що наші ігри куди цікавіші, аніж театральні вистави. Я спитав господиню дому, чи її дочка була коли в театрі. «Це дуже дорого для нас, але вона мріє про відвідини, й, гадаю, задля театру може поступитися і своєю незайманістю». Побачивши хазяйську дівчину, я впевнився, що їй уже не загрожує жодна втрата цноти. «Ну навіщо такі жертви? Ось вам ключ од нашої ложі, потім ви його мені віддасте...» — «Як, ви ще не йдете?» — «Ні, ми сьогодні одружилися...» Господиня кидається до С. С. з обіймами й, показуючи плями крові на простирадлі, вигукує: «Як рідко можна у наш час зустріти такі ознаки дівочої цнотливості».
Залишившись удвох, ми в різних позах зазнавали втіх, останньою з яких, з примхи моєї дружини, було поміняться місцями і, відповідно, — ролями. Про цю пригоду я розповів моєму захисникові сенаторові Брагадану, й він пообіцяв стати моїм сватом та переговорити незабаром із батьком С. С. Тим часом П. С. видурював у мене гроші, зате ми мали в своєму розпорядженні його приватну квартиру, а підбадьорена моїми цехинами власниця житла геть лізла зі шкури, щоб догоджати нам; її дочка приходила роздягати і вбирати С. С. Моя кохана весь час наполягала: «Зроби, друже, так, щоб я завагітніла, тоді батькові важко буде впиратися». — Мені було нелегко переконати С.С, що здійснення цього жадання залежить не тільки від наших зусиль, але чим частіше ми будемо старатися, тим більше матимемо шансів на успіх. І справді, наші старання, підкріплені кавою і ситним обідом, були тривалими й упертими, а що стосується вживаних поз, які ми прагнули різноманітнити, то я зглянуся на цнотливість читача.
В останній день карнавалу мала бути наша чергова зустріч. С. С. прийшла з великим запізненням. Вона не могла більше виходити з дому під заступництвом свого брата — він уже сидів за борги у в’язниці.
Але моя «дружина» хутко знайшла вихід, передавши мені ключ від чорного ходу, і я вночі пробирався до неї в спальню. Та вже ми не почувалися тут так вільно, як на квартирі; до того ж, зростали й побоювання за те, яка буде відповідь од батька С. С. до клопотання свата — сенатора, що вже почав діяти й мав непогані наслідки. Та у вирішальну хвилину батько відмовив навідріз, адже доньці лише чотирнадцять літ, він її хоче віддати на 4 роки до монастиря, а я за цей час повинен нажити статки, яких цілком задосить для гідного життя. Відразу ж став пильним і нагляд. Тієї ж ночі зачинили двері чорного ходу ізсередини — на засув. Два дні я не мав жодних звісток од С. С. Мною оволодів відчай, і тут зайшов слуга й повідомив, що мене хоче бачити якась жінка. «Чи не ви пан Казанова? Я маю передати вам листа». Я попросив незнайомку трохи зачекати, доки читав зі страхом і надією послання: «Батько віддав мене в монастир. До мене тут дуже добре ставляться. Але мені заборонено бачитися з будь-ким, навіть листуватися. Мій дорогий чоловіче, я тільки про тебе й думаю, й кохаю всією душею». — «Хто ви?» — спитав я у жінки. — «Прислужую в монастирі». — «Ви вмієте читати?» — «Коли б уміла!» — «Ви зможете передавати наші листи?» — «Так. Але це ризиковане діло. Якщо довідаються, то мене виженуть із монастиря». У відповіді явно був зроблений натяк, і я подав незнайомці цехин із словами: «Передати листа від християнки християнину — не такий уже й великий гріх. Але будьте обачливі». У своїй відповіді я обіцяв С. С. залишитися вірним чоловіком, застерігав її не розголошувати наших таємниць на сповіді і просив, задля обережності, спалювати мої послання.
Щотижня ми обмінювалися листами, і в одному з них моя кохана повідомила, що вона — без сумніву — завагітніла. Треба було вживати якихось заходів, та я не знав, що робити — чи то вдатися до її батька, чи то спробувати викрасти С. С. із монастиря, чи то позбавити черницю дитини. Але доля розпорядилася за нас сама. В наступному листі моя кохана писала: «В мене був викидень, я втратила багато крові й забруднила постільну білизну. Мені допомогла все це приховати моя подруга, без якої б я тут загинула».
Монастир містився в невеличкому містечку Нюрані, неподалік Венеції, і я задумав перебратися туди, доки мине небезпека для життя моєї «дружиноньки». На щастя, всі страхи виявилися даремними, і я невдовзі повернувся до Венеції.
Класика
