Та от наступила подія, про яку давно вже натякав французький посланник — його від’їзд, але не в Париж, як гадалось, а до Відня, де мали проходити між Австрією і Францією важливі переговори. Під час нашої зустрічі де Берні сидів пригнічений, втупившись очима в одну цятку; М. М. відрізнялась від статуї лише поодинокими рухами, та й вони радше скидалися на рухи ляльки з механічним накрутом. — «Не журіться, моя люба, цей від’їзд неминучий, але я, тільки-но матиму змогу, відразу повернусь (я ж бо знав, що цього ніколи не станеться!). Моя приватна квартира залишається за вами. Та я хочу порадити: вдвох краще там не зустрічатися. Мені не думається, що нас ніхто досі не помітив. Гондольєри, які привозили нас із монастиря, лише доти віддані, доки я тут. Не переконаний, що й на брамницю, яка випускає за мур, можна цілком покластися. До того ж, я чув, що всіма цими справами вже цікавиться свята інквізиція, але її стримує мій дипломатичний статус і страх перед моєю країною. Якщо мене тут не буде, в неї розв’яжуться руки. Ви ж знаєте, що трапилося з черницею мадам де Ріва, коли вона завагітніла? Не лишилося й сліду від неї, а мій попередник, пан Фрюге, невдовзі після того помер. Відомий усьому світові філософ Жан Жак Руссо вважає, що його отруїли, але він просто звик усе бачити в чорному світлі. Найвірогідніше, його смерть настала від переживань, що він став причиною загибелі своєї коханої». Ми вмовилися зустрітися ще раз через два дні, але я застав лише М. М., бліду, мов крейда, або точніше, як статуя із Карарсько,го мармуру: «Він поїхав, залишивши мене на твоє опікування». Я був, як і досі, безтямно закоханий у неї, й мене мучила думка, що робити: не можна далі нам зустрічатися — але й кинути її небезпечно. «Я знаю ту маленьку хвіртку, з якої ти виходиш. Нам не потрібні більше гондольєри. Я придбаю собі човна, підпливу до виходу, й ти мене впустиш у свою келію. Ми пробудемо вдвох цілу ніч, а коли вдасться мені сховатися, то й наступного дня». — «Я тремчу від страху, слухаючи твої пропозиції... Ні, я не хочу, щоб ти зазнав будь-яких прикрощів. Краще ввечері я сяду в човна, а ти мене на світанні привезеш назад». І все ж вона схвалила мій задум. Висадивши М. М., я прив’язав човна ланцюгом на березі, адже їх іноді тут крадуть чи то задля забави, чи то задля грошей.
Оскільки ми давненько не бачились, то передовсім кинулися в обійми й лише через дві години згадали про вечерю. Досхочу наївшись, ми відновили наші любовні забави. М. М. вигадувала зовсім несподівані способи, та і я не знав стриму, хоча побоювався, щоб не завдати М. М. горя, пам’ятаючи, як завагітнілі черниці безслідно зникали з монастиря.
І от під час одного з наших побачень сталося непередбачуване. Літні ночі стали такі короткі, що М. М. мала вертатися додому о 4-й годині ранку, а тут зненацька почалася гроза. Вона невдовзі вщухла, але рвучкий вітер і стрімка течія заважали вільно рухатися в напрямку монастиря. Коли я відчалив од берега, то мені здалося, що далі пливти не можна; все, на що я, єдиний веслувальник, міг зважитися, — це затримати човна на одному й тому ж місці. Так минуло півгодини, я геть вибився із сил. Якщо мені не пощастить висадити М. М. біля монастиря, то нам обом доведеться тікати з Венеції. Тоді — прощавай, моє вільне життя! І тут я бачу, що повз нас під вітрилами пропливає невеличке суденце. «Лягай на дно! — пошепки звертаюся до М. М., а потім кричу, скільки маю сили: — Два цехини, якщо візьмете мене на буксир!» — На судні згортають одне вітрило, й течія прибиває його до мене. «Один цехин завдатку!» Я неухильно виконую вимогу, кидаючи цехин на палубу; М. М., укрита моїм плащем, лежить, не поворухнувшись. Судно бере нас на буксир, і ми через обережність пропливаємо далі від хвіртки. Лише тоді, коли я віддав другий цехин, наш човен одв’язують, і ми спускаємося униз за течією. Отак легко ми позбулися смертельної небезпеки!..
Саме в той час мене познайомили з англійським посланником. Його коханкою була знана куртизанка Анчілла, яка вже після розлучення з Мюрреєм прославилася одним гучним судовим процесом. Спілкуючись із багатьма чоловіками, вона заразилася ганебною недугою й звернулася за допомогою до одного доволі відомого лікаря Луїзі, який брав за лікування великі гроші. Сума сягала десь за 100 луїдорів, які треба було заплатити після закінчення всіх процедур. Але щоб самій переконатися, що лікування завершилося гаразд, Анчілла включила в письмовий договір ще одну умову: після всього лікар має переспати з нею. Можливо, цей пункт залишився попервах поза увагою, чи, може, в цьому був зацікавлений ескулап, але він поставив під договором свій підпис. І коли минув час і лікування завершилося, то лікар із невідомих причин не захотів лягати зі своєю пацієнткою в постіль, а вона відмовилась платити йому 100 луїдорів. Якби це сталося в Англії або в Німеччині, де до справи підходять суто юридично, то Анчілла, напевне, виграла б процес. Та у Венеції вона зазнала невдачі. Це навряд чи відбилося на її добробуті — після суду чоловіча стать міста ще більше стала захоплюватися. Анчіллою.
А наші зустрічі з М. М. тривали й далі, але вже на помешканні, яке мені довелося найняти в Мюрані. Якось уночі, під час найпалкіших обіймів, я почув плюскіт із боку каналу, де був прив’язаний мій човен. Як я розлютився, коли кинувся до вікна й побачив, що мого човна потягло на буксирі велике судно! Стримуючи свій гнів, я гукаю злодіям, що заплачу їм 10 цехинів, коли повернуть мою посудину. Названа плата лише нашкодила мені, бо човен не коштував і половини тієї вартості, й злодії просто не повірили моїм словам. У відповідь пролунав вибух реготу — мовляв, знайшов собі дурнів! Я хутко вдягаюсь, але мої співрозмовники дуже далеко, та мені й не дано ходити водою, як на суходолі. Біжу до місця, де в’яжуться човни. Неподалік сидять гондольєри. Та не дай Бог вони довідаються, що я вночі висаджу біля монастиря черницю, то вранці про це знатиме все місто. Але я ладен був заплатити й сто цехинів, та не знав, кому. Вкрасти ж собі човна перед очима інших було безнадійним ділом. У відчаї зазираю до сусіднього шинку й бачу двох украй сп’янілих човнярів. «Мені треба, щоб хтось одвіз до Венеції за чотири цехини. Хто візьметься?» — «Я, я...» — вигукнули обидва. Я вибрав того, що п’яний у дим, і прямую з ним до берега. Коли вже човна відв’язали, я й кажу власникові: «Ти ледве тримаєшся на ногах, із тобою їхати небезпечно. Ось тобі чотири цехини, я їду сам». — «А як же бути з човном? Ми ж з вами вперше бачимося!» — «Ось тобі завдаток! — і я даю йому кілька цехинів. — Сьогодні вдень, а може, і вранці я повернусь із Венеції... Де мені тебе знайти?» — «Коли я без роботи, то сиджу в цьому-от шинку...» — «Гаразд».
Так щасливо закінчилася ця пригода.
Від де Берні ми одержували листи, але вони надходили дедалі рідше й рідше. На переговорах у Відні було досягнуто дивовижних успіхів. Споконвічні вороги — Франція та Австрія — підписали взаємну згоду, яка на багато десятиліть, аж до Французької революції, визначала обстановку в Європі. Чимало тут залежало від дипломатичних здібностей де Берні, тому його кар’єра була справді блискучою: незабаром він став міністром закордонних справ Франції. В одному з останніх листів із Відня він попрощався з М. М. З доброї його волі М. М. мала отримати гроші, виручені від продажу всієї обстановки його приватного помешкання. Все, що зосталося за ним, — це велика бібліотека, яку мали відправити до Парижа. Погодьтеся, не кожен міністр мав зібрання книжок, що складалося із непристойних гравюр!
Треба визнати, що де Берні, хоча й залишив М. М., але не кинув її напризволяще — обійшовся з нею великодушно. Крім двох тисяч цехинів за квартиру, в неї збереглися всі коштовності, подаровані їй коханцем. Це мало б забезпечити М. М. безбідне існування, доволі значну прожиттєву ренту.
Але так чи не так, а з від’їздом де Берні М. М. втратила свою головну підпору. Внаслідок тяжких переживань вона серйозно захворіла, і я вважав уже її не житцем на білому світі. Гадаючи, що помре, М. М. передала мені всі свої грошові збереження і шкатулку з коштовностями, сказавши: якщо вона не одужає — то все це залишиться мені, а коли житиме — то треба повернути їй. Але про що вона просто благала мене: щоб я не виїздив із Мюрана, бо моя присутність у місті й листи до неї підтримуватимуть її в цьому житті. Отже, мені потрібно було тут знайти квартиру, і я звернувся за допомогою до тієї жінки, що передавала мої листи в монастир і взагалі часто мене виручала. Крім того, я попросив підшукати на цей час і прислугу. їй вдалося знаній а господині Лаури досить затишне помешкання із двох кімнат і кухні. Коли я там оселився, мене дуже здивувало, що в кімнаті була Туанетта — старша дочка Лаури. Зніяковіло зашарівшись, мовила, що з наказу матері вона буде прислужувати в моїй новій квартирі. їй, мабуть, ще й не сповнилося п’ятнадцяти, й вона мала дуже милий вигляд. Та я не хотів одразу накидатися на неї, а знайти, ким її замінити. Тільки хто втримається, коли маєш діло з красивим створінням!
Увечері Туанетта накрила мені стіл, а подала лише один куверт. Це я приписав її скромності, сказавши, щоб принесла й другий, адже ми завжди вечерятимемо разом: було мовлено так, щоб виказати своє добре ставлення до неї; але ж ніхто не знає, до яких хитрощів вдається диявол, аби обвести нас навколо пальця. Вранці я проснувся ні світ ні зоря й покликав Туанетту, щоб розпорядитися на весь день. Вона зайшла зодягнена й тримала себе дуже скромно. «Ти вчора зготувала смачну вечерю; ось тобі цехин ще й на обід». — «Але, синьйор, у мене залишилася здача...» — «Ті гроші мені віддавати не треба. А коли чемно поводитимеш себе, можеш завжди брати залишок». Вона кинулась цілувати мої руки й навіть злегка пригорнулася до мене, та я розважливо відступив на крок од неї. Вранці, проснувшись до схід сонця, я знову покликав Туанетту. Вона, мабуть, ще спала, бо прибігла до кімнати в куценькій нічній сорочці. Я вдав, що не помічаю її принад, і відіслав її із якимось там дорученням. Але весь вигляд дівчини роз’ятрив мою уяву і я почав розмірковувати: чи вірно я чиню, втрачаючи шанс... Тим часом хвороба М. М. дедалі ускладнювалася й ускладнювалася. У своєму листі С. С. (яка часто сиділа біля постелі недужої) писала, що М. М. нерідко непритомніє, а якось у забутті вона виголошувала такі недоброчесні слова, що нам пощастило, бо вона вимовляла по-французьки, — а то б усі черниці із жаху покинули б монастир. Одначе мої найгірші побоювання не збулися. Криза минула, й М. М. почала одужувати, хоча оклигувала поволі. Вона попросила С. С. написати мені, що підведеться на ноги ще швидше, коли я пообіцяю влаштувати викрадення її з келії, тільки-но вона буде в доброму стані. Такого наміру я, звичайно, не мав, але щоб підбадьорити свою коханку, написав, що, мовляв, од здійснення цього задуму залежатиме все моє життя. Листи-то я писав М. М., тільки мої думки все частіше зверталися до Туанетти. І от випадок, який змінив наші взаємини.
Якось пізно вночі я потрапив під грозову зливу. Дівчина вже спала. Віяв пронизливий, холодний вітер, а я промок до нитки й дрижав, мов пес. Треба було негайно переодягнутися й розтерти задубіле тіло. Туанетта прибігла допомогти мені — в одній нічній сорочці. Це єдине на ній вбрання було коротке й широке — вгорі і знизу. Туанетта заходилася робити розтирання обома руками й, цілком природно, не могла притримувати свою одіж, яка відкривала мені дві розквітаючі півкулі. Вони так розпалили мене, що я порадив їй трохи підсмикнути вгору сорочку, й Туанетта це зробила, вхопивши її зубами. Але це ще більше підлило олії в огонь, оскільки заголилися стегна, і я побачив витончені стрункі ноги, які сполучалися біля живота. У мене мимохіть вирвався з грудей зойк: чи то від захоплення, чи то від похітливості. Туанетта з ляку сіла на постіль і тремтячим голосом запитує: «Може, мені краще одягнутися?» — «Не треба, — відповідаю я. — Сядь-но на мої коліна й зав’яжи мені очі!» Вона вже взялася шукати хустину, але хто ж збирався грати в піжмурки? Я лагідно пригортаю її до себе й кладу на ліжко, вкриваючи всю поцілунками. Почувши мою клятву на вічне кохання, дівчина цілковито віддається мені. Я зрозумів, що вона й сама цього захотіла; а мені вдається зірвати її квітку, й ця троянда, як здається в таку мить, чи не найчарівніша з усіх, досі зірваних мною. Вранці, коли я проснувся, Туанетта вже не спала. Я гукаю її і прошу прилягти біля мене, але вона у відповідь подає листа — це від М. М. Замість читання я хапаю Туанетту й намагаюся посадити поруч із собою. «Чому ви не квапитеся познайомитися з листом своєї коханки? Яка-бо непостійна людина!.. Тільки чому тоді ви не забагли, щоб я вилікувала вас од туги ще 6 тижнів тому? Але навіщо ці докори?.. Кохай мене, як цю жінку, і я з тобою буду щаслива». Дивлячись на Туанетту, мені важко було її впізнати. Де й поділася вчорашня сором’язлива дівчинка; переді мною стояла молода жінка, що відчувала владу своєї краси, а звідана минулої ночі насолода надавала їй принад щастя й тріумфу.
Класика
