Ведучи своє відчайдушне життя, я не помітив, що хмари збираються у мене над головою. Через мою, треба признатися, викличну поведінку в мене з’явилося безліч ворогів. То вони звинувачували мене в розпусті, то вважали, що я під час моїх стосунків з іноземними посланниками передаю їм якісь відомості й за це отримую гроші, то їх дивувало, що я, програючи в карти, ніколи не богохулю, а отже, напевне, маю приховані джерела прибутків, то в них викликало підозру, чому я не додержуюсь постів; то, зрештою, переслідували мене за читання заборонених книжок. Але, крім усіх цих вигадок, звісно, водилися за мною і справді негарні вчинки. Я багато грав і весь час без успіху. Мене з усіх боків обсідали борги. Проциндривши в карти всі гроші М. М., я, з її згоди, заклав і належні їй коштовності. Навіть дійшов до того, що залишився без копійки. Зодягнувши своє найкраще вбрання, я прибув до монастирської вітальні й попросив у М. М. її останні 500 цехинів, які вона зберігала в себе з тим, щоб спробувати грою в карти повернути собі свої скарби. Та не дочекавшись і наступного дня, я увечері спустив півтисячі під чесне слово. Але найбільше мені нашкодила одна історія.
Я вже розповідав, що під час залицяння до С. С. я випадково зав’язав інтимні стосунки з такою собі Бонафед, яку я знав ще з малих літ, і, зрозуміло, віддячив їй за все дванадцятьма цехинами. Живучи зі своїм батьком у страшних злиднях, вона після нашої зустрічі надсилала мені любовні записки. Я, звісно, побував у неї ще кілька разів, залишаючи їй по 2—3 цехини, але постільних забав ми вже не мали. Якось я отримую від Бонафед чергового листа, в якому вона настійно впрошує мене відвідати її о певній годині для обговорення дуже важливої справи. Я прийшов більше із цікавості. Побачивши мене, вона миттю кинулася мені на шию. Спитавши, в чому річ — почув у відповідь: її любов до мене! Бонафед так ніжно горнулася до моїх грудей, що я вже ладен був лягти з нею в постіль. Але скидаю пальто й запитую: «А де батько?» — «Нема вдома». Та оскільки мені треба було вийти на хвилинку, я, вертаючись назад, ненароком відчинив двері в сусідню кімнату й, на мій превеликий подив, побачив там його з двома доволі підозрілими типами. Змова була в наявності. Два сбіри мали стати свідками зґвалтування, яке я, начебто, вчинив над моєю коханкою, і, щоб виплутатися з цієї ганебної справи, мені б довелося втратити чимало грошей. Я ушився, не прощаючись. Потім од підступної Бонафед ще надходили листи, але вони залишалися без відповіді.
А згодом із нею сталася прикра історія. Це було влітку. Спека, голод, злидні — все це разом зашкодило її розумові, й вона якось вибігла з дому гола та почала приставати до перехожих, щоб вони відвели її до мене. Потрапивши в лікарню, Бонафед у маренні стала проклинати моє ім’я. І хоча ці події відбувалися ще рік тому, мої вороги витягли ці козирі з небуття, особливо останній випадок. І наді мною нависла загроза всіляких звинувачень. Чим усе це скінчилося, я передам дуже коротко. Мене заарештували й кинули до в’язниці «Під пломбами». (Епізод моєї втечі звідти широко знаний, тому я його не описуватиму).
Промандрувавши в кількох країнах Європи, я знову дістався до Парижа. Там мені пощастило відновити колишні зв’язки, й мене поставили директором лотереї, що змінило й моє фінансове становище. Одного разу до мене прийшов молодий чоловік, доволі приємний зовні. Він мав листа від моєї гарної знайомої, яка рекомендувала мого співвітчизника графа Тиретту моєму урядові. За словами записки, він мав особливі достоїнства. — «Чим я можу принести вам користь?» — «Мені потрібна ваша дружба й, можливо, гаманець». — «Що привело вас до Парижа?» — «Мені було доручено небезпечну для мого віку посаду — керувати ломбардом. Відповідальність лежала на мені та ще двох молодих людях із заможних родин. Ті кошти, яких нам бракувало на розваги, ми діставали з каси ломбарду, сподіваючись усе повернути до чергової ревізії. Але не встигли. Багаті родичі моїх товаришів погасили їхні борги, а мені загрожувала ганьба й кара. Тому я в Парижі...» — «Де ж ви хочете працювати? Ви граєте в карти?» — «Я їх ненавиджу; вони в мене забрали половину грошей, узятих в ломбарді». — «А друга половина пішла на жінок?» — «Ваша правда. Вони також були виною мого падіння». — «Тоді змусьте їх одшкодувати вам збитки...» — «А як це вчинити?» — «Якщо ви не дуже примхливі в цих питаннях...» — «Що означає — не дуже примхливі?» — «Це коли ви можете задовольнити жінку, не маючи до неї будь-якого почуття». — «За це нічого боятися. Якщо навіть бабище поманить мене золотом, я буду з нею ніжний, як Амур.» — «Браво! Тоді ваше життя буде влаштоване в Парижі». Під час нашої розмови до мене завітав абат, який хотів виканючити лотерейні квитки на величезну суму. Але в нього це не вийшло. Тоді він глянув на струнку постать мого нового приятеля і запропонував познайомити його із вдовою небожа папи Римського. Мені самому було цікаво заприязнитися з тією дамою, і я подав знак, щоб той погодився, мовивши тут же, що і я не байдужий до такого знайомства.
Дамі було десь під сорок, але вона справляла ще добре враження: жвавої вдачі, реготуха, з гарною шкірою й очима. Вона цілком могла викликати бажання в чоловіка. Ми з нею відразу порозумілися й незабаром знайшли спільну мову. Звичайно, вона зовсім не мала жодних родинних зв’язків із папою; це була авантюристка найчистішої води, якій пощастило здобути майно й становище в суспільстві. Я бачив, що дама зацікавила графа, й тому, покликавшись на невідкладні справи, залишив їх удвох.
Класика
