Наступного дня Тиретта заходить до мене з досить задоволеним виглядом. — «Ви, мабуть, не ночували вдома, пане розпусник?» — «Так, товариство папської небоги було для мене приємне, і я залишився в неї на всю ніч.» — «А чи не нудно вам було з нею розмовляти?» — «Навпаки, наша бесіда так їй припала до серця, що вона запропонувала перебратися до неї на помешкання й обіцяла відрекомендувати мене як свого брата в перших панові Нуару — гадаю, її полюбовникові». — «Ви дали згоду?» — «Я відповів, що я ще пораджуся з вами; й вона запросила нас із вами пообідати в неї у неділю». Коли ми прийшли в гості, наша дама без будь-якого сорому кинулась із обіймами до Тиретти, називаючи його «Дорогий пане шість разів» — так згодом графа й стали називати в Парижі. — «Що означає це гарне ім’я, мадам?» — «Кількість його еротичних подвигів. У нього велике майбутнє у Франції...» — І тут удавана небога папи захоплено й без найменших утаювань розповіла про спромоги Тиретти; крім того, вона повідомила, що не тільки має згоду пана Нуара на переселення до них небожа, а й той висловив свою радість «жити з ним поруч».
По обіді дама так роздрочила графа, що він, скинувши жупан й анітрохи мене не соромлячись, тут же задовольнив її. Напевне, мій приятель цим хотів показати мені свої можливості. Але нічим особливим він мене не здивував, та дивлячись на його атлетично складене тіло, я подумав, що справді в нього буде забезпечене майбутнє в Парижі.
До третьої години господиню відвідало дві літні жінки, яким вона відразу ж одрекомендувала пана «Шість разів». — «Це неймовірно...» — тільки й сказали матрони, роздивляючись Тиретту крізь лорнет. На це граф мовби відповів своїм поглядом: а ви, мовляв, спробуйте самі в цьому пересвідчитися. За якийсь час до будинку під’їжджає карета, й із неї виходить немолода вже дама в супроводі винятково вродливої дівчини й виснаженого, вбраного в чорне чоловіка. Після взаємних обіймів господині й гостей «папська» небога сказала: «Познайомтесь із паном «Шість разів», що присутніх дещо здивувало, але тлумачень не було. Потім почалася розмова, доволі фривольна, до того ж, нікого з її учасників не бентежила присутність у залі юної істоти, яка за весь час не обмовилася жодним словом. Далі «папська» небога запросила зіграти в карти, взявши «двоюрідного брата» в половину. Залишилися без гри я й дівчина. Я запропонував їй сісти біля каміна, й сам опинився поруч. Ми відокремилися від цієї компанії. — «Ви знудьгуєтеся з нею, — завважила мені стара, — вона місяць як вийшла з монастиря й не вміє зв’язати двох слів». Перші хвилини я просто милувався її красою, потім вона мене спитала: — «Хто цей вродливий чоловік, який так смішно розмовляє?» — «Це мій співвітчизник, що залишив батьківщину задля власної честі». — «Дуже дивно він вимовляє слова». — «Адже в Італії не користуються французькою мовою... Я шкодую, що привів його сюди, тут він зовсім зіпсується». — «Хто ж його зіпсує?» — «Мені важко це пояснити, бо мої думки розгнівають вашу тітоньку». — «Я не буду перед нею звітуватись. А може, я поставила нескромне запитання?» — «Ні, в жодному випадку; коли ви хочете, я не стану робити з цього таємниці. Він припав до вподоби мадам Ламбертіні. Вона провела з ним ніч і, щоб підкреслити його чоловічі можливості, назвала іменем «Пан Шість разів». Мені це приємно, бо мій приятель не з розпусників...»
Розмовляючи досить вільно з дівчиною, яка щойно покинула монастир, я помітив, як її обличчя спалахнуло рум’янцем соромливості, але це ще нічого не означало. Хвилин зо дві дівчина мовчала, а тоді спитала: — «Який же зв’язок між тим, що він спав із мадам і прізвиськом «Шість разів?» — «Дуже простий, мадемуазель. Мій приятель виконав за одну ніч ті обов’язки, які під силу багатьом чоловікам здійснити лише впродовж тижня. Але мене розгнівило зовсім інше». — «Що саме?» — «Я не наважуся про. це розповісти». — «Та ви стільки всього мені тут наказали, що я нічому не здивуюся. Ніяка совісливість вас не врятує». — «Ну що ж... Тоді знайте, що вони сьогодні, після обіду, навіть у моїй присутності...» — «Можливо, це не сподобалося вам через ревнощі?» — «Ні, він мене принизив зовсім іншим чином, але я не зумію вам це розтлумачити...» — «Мені здається, що ви з вашим «не зумію» глузуєте наді мною». — «Боже збав, мадемуазель; я ображений тим, що мадам Ламбертіні змусила мене визнати, ніби штука в мого друга на два дюйми довша, ніж моя». — «Якщо це сказано про ваш зріст, то мені здається, ви таки вищий за нього». — «Та ні, не про те мова!.. Та штука в нього справді дивовижних розмірів...» — «А хіба це так важливо?» — «Річ у тому, що жінки, не схожі на вас, ганяються за довжиною...» — «Але я про це не маю найменшого поняття... Невже не все одно?..» — «А що ви подумали, побачивши мене?» — «Я нічого не мала на меті... От гарно складений чоловік, — тільки й спало на гадку. Коли я скажу неправду, тоді мені жаль вас...» — «Ви б мене зганьбили, якщо б у вас залишились якісь сумніви... Ось гляньте й поміркуйте самі». — «Ви — монстр!.. Навіщо мене залякуєте?» Кидаючи з гнівом ці слова, вона палала від обурення, а може, й од інших переживань. Підвівшись, недавня черниця пішла до гурту, захопленого картами, й обперлась на спинку тіточчиного крісла. — «Яка ти нечемна! Хіба можна залишати гостя на самоті? — суворо мовила її тітка. — Піди, розваж його!» Й вона, не заперечуючи наказові, посміхаючись, повернулась до мене: — «Якби моя тітонька знала, що ви вчинили, я б не почула її докорів...» — «Я жахливо засмучений своєю поведінкою. Та невже ви вперше це побачили?» — «Тільки в уяві. Але, будь ласка, тримайте себе скромніше». — «Гаразд, гаразд...» Я вхопив її руку, яку вона, розгубившись, цілком, без супротиву, віддала в мою владу, й притис до не знаної нею штуки. Висмикнувши свої пальці з моєї долоні, дівчина заходилася їх витирати хусточкою. — «Це що за орган?» — «Це той орган, що відновлює життя на землі... Ви, перепрошую, не гнівайтеся на мене; я б не наважився так вчинити, якби не ті почуття, що спалахнули в мені, коли я вас побачив уперше». — «Це свідчення в коханні?» — «Так, я дуже сміливо повівся з вами. Але моє серце вщерть переповнене любов’ю до вас». —«Чи можна довірятися вашим словам?» — «Безперечно. Але чи можу і я сподіватися на вашу взаємність?» — «Я нічого не скажу. За все, що сталося, мені треба вас ненавидіти. Адже за якусь годину вам вдалося просвітити мене в тому, про що я мала довідатися лише після заміжжя... Але, слава Богу, ви чомусь вгамувалися». — «Це бува завжди, коли отримуєш задоволення... Та я вже знову наготові. Дивіться!..» — «Це що, продовження уроку?» — «Тільки в мене зникло будь-яке побоювання...» — «Солдат звикає до вогню...» — «Та й полум’я в каміні от-от загасне...» Вона бере оберемок хмизу й нахиляється над багаттям у незвичайно зручній для мене позі. Моя відважна рука сміливо дістається порога в святилище, і я виявляю, що двері міцно заперті й проникнути далі можна, тільки зламавши їх. Дівчина повертається на своє попереднє місце і з гідністю доводить мені, що вона має право вимагати до себе поваги. Я заперечую, Що, мовляв, хоча я й відчуваю за собою провину, але тим паче мені вдалося пересвідчитися, що гостя не принесла щастя жодному чоловікові.
Після цієї зустрічі минуло кілька днів, і ось до мене на службу надходить лист: «Моя тітонька, сестра моєї матері-небіжчиці, багата, скупа, несправедлива й запекла картярка. Вона мене не любить й, оскільки їй не вдалося, щоб я стала черницею, вона хоче віддати мене заміж за багатого негоціанта з Дюнкерка. Ні я, ні тітка його не знаємо. Щоправда, сват од нього в захопленні, та це й не дивно: кожен купець хвалить свій товар. Мій майбутній чоловік обіцяє залишити мені в спадщину 150000 франків. До того ж, у день мого весілля тітка зобов’язана виплатити ще 75.000. Якщо те, що сталося між нами, не принижує мене у ваших очах, то я пропоную вам руку й серце, а разом із ними сімдесят п’ять тисяч франків, і, крім того, таку ж суму після смерті моєї тітки. Не пишіть нічого у відповідь, бо я не знаю, як одержати вашого листа. У неділю ми будемо обідати в мадам Ламбертіні. Отже, ви маєте чотири дні, щоб обміркувати своє рішення. Скажу щиро, я ще не знаю, чи кохаю вас. Але моя симпатія на вашому боці, оскільки ви освідчилися мені. Я буду завжди вірна вам. Коли ж ви відхилите мою пропозицію, то проситиму вас про єдине: докладіть усіх зусиль, щоб ми ніколи й ніде не зустрічалися. Адже я можу бути щаслива лише в двох випадках: або ставши вашою дружиною, або зовсім забувши вас. Я певна, що ми побачимося в неділю».
Цей лист вразив мене. По-перше, дівчина була не тільки вродлива, а й розумна, її посаг значно перевершував ті кошти, що я мав. По-друге, побравшись із нею, я втрачав волю, а це ніколи не входило в мої розрахунки. Так от, у цих роздумах і ваганнях і пролетіло півтижня. Коли під час обіду в мадам Ламбертіні зайшла мова про весілля мадемуазель де ля Мйор, то я побачив, як вона страждала, вислуховуючи всілякі напутні поради, й змушений був перевести нашу розмову в інше річище, нагадавши про наступну страту знаменитого розбійника Дам’єна. Це мало відбутися за звичаєм на Гревському майдані в Парижі. Я сказав, що в моєму помешканні з вікна можна спостерігати весь цей жахливий спектакль. Гості зацікавилися цим повідомленням і заходилися на всі лади його обговорювати. Але такого вікна, звісно, в мене ніде не було, та я знав, що в цьому місті за гроші дістанеш що завгодно.
Після обіду, покликавшись на невідкладні справи, я залишив компанію, пообіцявши невдовзі вернутися. Схопивши перший — ліпший фіакр, мені за чверть години поталанило стати тимчасовим власником прекрасного вікна. Це коштувало мені три луїдори, але я потурбувався взяти ще й розписку, де було зазначено суму неустойки — 20 луїдорів. Зробивши своє діло, я прийшов знову до товариства. Присутні вже грали в карти, й мадемуазель де ля Мйор сиділа самотою. Ми відійшли з нею в протилежний кінець зали, і я сказав їй: — «Ваш лист, мій чарівний друже, просто ощасливив мене; ви показали себе такою ввічливою і розумною, що заслужили б обожнювання з боку всіх чоловіків на світі». — «Мені потрібен лише один-єдиний; що ж до решти, то мене задовольнить і їхня повага». — «Ви станете моєю дружиною, мій любий друже, і я благословлятиму до останнього подиху ту звагу, з якою мені вдалося завоювати ваше серце перед тими чоловіками, що були б раді взяти вас у жони навіть без 150.000 франків, які ніщо, порівняно з вашою красою». — «Мене тішить ваша думка про мене». — «А як же інакше? Тепер, коли ви знаєте про мою любов до вас, то не станемо ж підганяти події; довіртеся мені!..» — «Хіба ви не розумієте, в якому я становищі?..» — «Звичайно. Але дайте мені час знайти помешкання, устаткувати меблями, найняти прислугу — словом, зробити все, щоб вам не було соромно за моє ім’я. Я не хочу, щоб мене називали авантюристом». — «Та вам же відомо, що незабаром має приїхати мій жених?» — «Так». — «Тоді будьте певні, що з його приїздом негайно відбудуться заручини...» — «Мені досить доби, щоб визволити вас з-під будь-якої тиранії. Мій приятель (а чи був де Берні таким уже моїм приятелем?) — міністр іноземних справ Франції. Він знайде для вас притулок в одному з найкращих монастирів країни. До речі, йому нічого не варто порадити вам адвоката, який змусить вашу тіточку виплатити весь посаг. Не хвилюйтесь і спокійно очікуйте вашого негоціанта з Дюнкерка. За всіх обставин я ніколи не полишу вас, і в день підписання контракту ви вже відбудете з дому тітки». — «Я цілком покладаюся на вас. Але просила б зглянутися на мене. Не думайте, що я написала вам листа, полонена вашими надзвичайно сміливими діями. Мені ви, безумовно, до вподоби...» Я зніяковів і, щоб приховати це, кинувся цілувати її руки й запевняти її в своєму палкому коханні.
Захопившись нашою розмовою, нам було байдуже до всього на світі, й лише гучні вигуки, що пролунали зненацька в залі, вернули нас на грішну землю. Глянувши в бік гравців, я побачив скриньку з коштовностями й Тиретту, який виривав якусь книжку з рук одного з двох незнайомців. — «Що скоїлося?» — спитав я. — «За цією книжкою розігрують лотерею. Тут 1200 аркушів, із них 1000 — чистих, а решта, 200, — виграшні. На кожній із цих сторінок записано назву коштовної речі, що лежить у скриньці. Гравець платить один екю й навпопад кладе всередину книжки шпильку. Якщо під нею міститься чистий аркуш — то програш, а коли виграшний, то він зачитує назву коштовності, й тут же йому дістають їх зі схованки, — або, коли гравець бажає, то йому виплачують вартість речі, адже ціну проставлено на сторінці. Це правда, мадам! — звертаючись до тітки моєї юної приятельки, сказав один із тих незнайомців. — Вам пощастило спершу виграти чудовий перстень вартістю в 6 луїдорів». — «Але я потім усе втратила; це й доводить, що ви шахрай». — «Тоді й державні лотереї — суцільне шахрайство!» — заперечив другий незнайомець. Це дійсно була цілковита правда. Та оскільки я сам завідував однією з них, то обом пригрозив тюрмою. І мій поважний вигляд, і рішучий тон дуже вплинули на цих плутяг. Вони були раді, віддавши гроші, зникнути зі своєю скринькою; та коли їх перелічили, то виявилося, що в ній була сума більша, аніж програна.
У день страти Дам’єна я заздалегідь повіз дам на Гревський майдан. Там нас уже виглядав Тиретта.
Класика
