Далі мені доведеться дещо розповісти про вікно, з якого ми стежили за стратою, інакше читачеві нічого не зрозуміти.
Вікно містилося доволі високо, й три дами мали стати навколішки на ослоні, поклавши свої лікті на широке підвіконня. Ми з Тиреттою стояли за спинами в жінок. Страждання Дам’єна я не описуватиму, оскільки їм присвячено чимало місця в багатьох виданнях. Мені тяжко було дивитися на них, і я відвів убік свій погляд. І що ж я побачив? Тиретта прилаштувався до величезної сідниці тітки й запально виконував якісь-там рухи. Тоді я й собі обрав таку ж позицію біля моєї юнки, що стояла біля «папської» небоги й не помічала, що робиться з її тіточкою.
Напевне, Тиретта був великий майстер своєї справи, бо до моїх вух долинав шерех одягу аж до виконання смертного вироку; тіточка ж мала такий вигляд, наче б її цілком поглинула картина страти. Але коли гості вирушали додому, вона не попрощалася з Тиреттою, а мене запросила відвідати її дім. — «Що ти робив із цією особою?» — спитав я його. — «Я? Мені здавалося, що нас ніхто не бачить». — «Але тільки дама лишилася чомусь невдоволе-на...» — «Не може бути! Вона могла змінити тільки положення свого тіла, або просто хвицнути мене ногою, — і все припинилося б само по собі... Ладен побитися об заклад, що вона не від того, щоб знову повторити те ж саме». — «Не заперечую. Але вважаю, що ти з нею повівся неповажливо». — «Чому?.. Звідки ж узятися тій ввічливості, коли ти починаєш шастати в таких місцях?» — «Воно то так, але одна річ, якщо вас лише двоє, й зовсім інше, коли з вами ціла компанія!» — «Та я заволодівав нею в чотири прийоми... Хіба б мені це вдалося, якби вона не хотіла?» — «І все ж ти десь прорахувався. Інакше вона не запрошувала б мене назавтра до себе...»
Прийшовши до цієї дами, я почув од неї дивне пояснення: «Ваш приятель жахливо скривдив мене». — «Невже?» — «Я, звичайно, всього не можу розповісти, але ви самі здогадайтесь... Скориставшись тим, що ми щільно притиснулися одне до одного, так, що я не могла й ворухнутися, він узяв і...» — «Розумію, розумію, мадам. Це все обурливо! Але на все своя причина. Можливо, він закохався у вас? Або ж ви стояли занадто в спокусливій позі? Чи на нього подіяв враг роду людського, а він грішник молодий і запальний. Зрештою, він може спокутувати свою провину, одружившись із вами. Та затямте собі, що й ви тут не цяця». — «Але всі ваші міркування грунтуються на порочних доказах. Діло, бачте, сталося не так, як вам здається... Випадково чи навмисне ваш приятель схибив...» Мені його промах став зрозумілим. Дамська сукня заважала Тиретті це робити як треба, а поза була така, що він справді заплутався. — «Завтра, мадам, я приведу його до вас, і ви, залишившись наодинці, порозумієтеся між собою, і він зазнає заслуженої кари. А я сховаюся в сусідній кімнаті, й коли виникне потреба, я буду у вас під рукою».
«Та от чому вона невдоволена!» — закричав Тиретта, як тільки я виклав перед ним усе. — «Признайся: саме так і сталося?» — «Якщо вже вона каже, то це, мабуть, правда. В тому положенні, в якому перебували, все ж робилося наосліп...»
Приїхавши з графом, я сказав, що мене очікують невідкладні справи, й мені доведеться його залишити з мадам. Та вийшовши в коридор, я тут же заскочив до сусідньої кімнати. Там я застав, на превелику радість, мою юнку. — «Не знаю, як пояснити це диво, але тітка звеліла нам розважатися вдвох, доки вона не покличе вас. Що це в неї за химерія?» Розташувавшись разом біля вогнища, я почав переповідати їй пригоди мого друга. Мадемуазель де ля Мйор слухала мене з тією увагою й цікавістю, які можуть бути в неспокушеної в цих справах дівчини. Одначе я дещо переоцінив її кмітливість: вона так і не збагнула, що ж сталося з тіткою і моїм приятелем. Тому суть справи мені довелося викладати в гранично чітких термінах; до того ж, для наочності все це показувати жестами, від чого юнка то заходилася сміхом, то червоніла від сорому. Тоді я зізнався мадемуазель, що тітці потрібно чимало часу, щоб з’ясувати свої стосунки з Тиреттою, й нам ніхто не заважатиме поводити себе так, як ми захочемо. Але єдине, що вона мені дозволила, це — цілувати руки й обличчя. — «Друже мій, я не розумію тітчиної образи. Адже вона могла змінити свою позу. Або навіть ще простіше — не дати йому проникнути туди, куди зась?» — «У другому випадку ви помиляєтесь. Справжній чоловік завжди досягне свого. Та й навряд чи це становило для графа якусь трудність. Бо ж тітка — не ви». «А на які ж тоді вибачення вона розраховує? Що їй можна очікувати від такої молодої тварини, як Тиретто; він учинив би так само з кожною жінкою, аби тільки була в неї відповідна поза». — «Ну, це просто. Він освідчиться їй у коханні, і я певен, що вже цієї ночі вони влаштують собі весілля без священика». — «Ну, ваші слова зовсім смішні. Коли він грішив із моєю тіткою, то бачив лише її спину. А ви ж пам’ятаєте її бридке обличчя. Як же можна кохати таку потвору?» — «Для двадцятип’ятилітнього молодика це дрібнички. В цьому віці байдуже, з ким маєш діло... От уже минула добра година, а від тітки жодних знаків».
Я зрозумів, що їхня зустріч затягнеться надовго, й попросив попоїсти. — «Та ми маємо тільки шинку, сир і вино». — «Діставай усе. Інакше я от-от упаду від виснаження». Прудка, мов лань, де ля Мйор хутко все поставила на стіл. Чудовий рокфор! Та й шинку неможливо знайти кращу. І цієї їжі, здавалося, вистачить на десятьох; але дивлячись закохано в очі одне одному, ми раптом помітили, що не тільки спорожнили всі миски, а й випили дві пляшки шамбертена. О дорогий читачу! Як сприяє коханню поєднання рокфора й шамбертена! — «Люба мадемуазель, невже вас не цікавить, чим захоплюється ваша тіточка з паном «Шість разів»?» — «Може, грають у карти... Тут в стіні є маленький отвір, я зараз загляну... Тільки нічого не видно, свічки в них погашені...» — «А хіба я вам не казав?... Дайте мені ковдру, я ляжу на цій канапі. А де спатимете ви? Покажіть свою кімнату». — «Ну, це ліжко замале для вас!» — «Що ви?» — і вона простягається на ньому, доказуючи мені, що воно якраз до ладу. — «Яка чарівна жінка буде моєю дружиною! Не ворушіться! Дозвольте мені помилуватись вашим тілом!» — і моя рука ніжно тисне на корсет, що, мовби панцир, затуляє дві дивовижні півкулі, які так і прагнуть вирватися на волю.
Я нишком розшнуровую мотузки. — «Мій любий; мені не сила оборонятися, але потім ви мене розлюбите!..» — «Ні, я кохатиму вас ціле життя!» Мої пестощі стають дедалі наполегливіші, й незабаром вона також розпалюється до краю. — «Тоді присягніться, що ніколи не забудете мене!» Чого тільки не пообіцяєш жінці в такі хвилини?! Але ж вона вимагає цього! Що її штовхає на це? Притаманна статі сором’язливість? Небезпечність наслідків? Інстинкт, що викликає недовіру до чоловіків?
Ми пробули з нею вкупі чотири або й п’ять заворожливих годин; потім кожен із нас решту ночі спав уже в своїй постелі. — «Ви ще не прокинулися, пане Казанова?» — Це стукає й заходить до нашої кімнати тітка. — «Доброго дня, мадам. Що скоїлося з моїм другом?» — «Він став моїм, я йому все вибачила. Та інакше й не могло бути! Ви не уявляєте, як він мене кохає! Я взяла його на власне утримання впродовж цілого року. В нього буде окреме помешкання, непогане харчування тощо.» — «А ви узгодили розмір виплати?» — «Це наша особиста справа. Нам не довелося звертатися за допомогою до посередників. Сьогодні ми вирушаємо у Війєтту, де я маю чудовий будиночок; там у нас буде схованка від лихих обмов. І для вас, знайте, завжди знайдеться вільна кімната. Шкода, що в мене така нерозважлива небога; вам із нею, мабуть, було нудно... І досі її двері на замку. Ану, відчиняй, кривлячко! Кого ти боїшся? Наш гість дуже порядна людина». Мадемуазель повертає ключ і з’являється перед нами в чарівному негліже. Але що їй допомогло так розквітнути? — «Погляньте, — каже тітка. — Правда, вона гарна. Жаль тільки, що така дурна. Дякую тобі, що подала гостеві сніданок. А я просиділа цілу ніч за картами; а коли граєш, то думаєш лише про гроші; про все ж інше зовсім забуваєш. Сьогодні я, пан Тиретта й ти їдемо до Війєтти. Цей молодик заслужив у мене пенсію. Він має гарну вдачу, розумну голову; шкода тільки, що не розмовляє по-французьки. До речі, ти, небого, нічого не розповідай моїй старшій сестрі про цю пригоду.» — «Що ви, тітонько? Хіба я коли натякала про інші?» — «Про які інші? Ви бачите, яка вона нерозумна? Невже були коли в мене якісь пригоди?» Поквапившись додому, я, охоплений суто жіночою цікавістю, заскочив до Тиретти: «Поздоровляю, друже!» — «Було б із чим! Мені так довелося мучитися...» — «А хіба бувають троянди без колючок?.. Зате ти маєш пенсію!» — «Так, я продав себе за 25 луїдорів щомісяця, плюс стіл, квартира тощо».
Класика
