Я досі кохав Війєтту. Мене всі зустріли дуже привітно. Я запитав свою коханку: — «Скажи відверто: граф підморгує часом тобі?» — «Ні, адже своїми убогими мізками він затямив, що це безнадійне діло». — «Чому?» — «Йому ж виплачують пенсію. Він же куплений». — «Та й ти ж якоюсь мірою відплачуєш мені». — «Так, але тією ж монетою, що й ти...» Зустрівшись із Тиреттою, я поцікавився, чи подобається йому нова роль. — «Насолоди, звісно, я не маю, але свої обов’язки виконую сумлінно». — «Але ж у неї таке обличчя?» — «Та хіба мені з нього воду пити?.. До того ж, вона про мене турбується. Коли сьогодні вранці я зайшов до її спальні, то почув: «Я розумію, що завдам тобі болю, відмовивши в задоволенні, але мені дороге твоє здоров’я...»
Коли я вклався спати, то мені довелося довго очікувати мою коханку. Та все ж вона прийшла. І ця ніч була набагато приємнішою, аніж та, перша: зірвати квітку коштує часом великих зусиль, і чоловіки більше цим задовольняють своє честолюбство, аніж отримують втіху.
Помилувавшись на світанку рум’яними щічками моєї де ля Мйор, я рано вирушив до Парижа. Але незабаром Тиретта повідомив мені, що у Війєтту приїжджає негоціант із Дюнкерка. Ця новина просто розкраяла моє серце. Я знав, що рано чи пізно, але він приїде, та мене брала досада, що тільки-но я підніс чашу з нектарем до своїх вуст, як її тут же виривають із рук.
Я негайно подався у Війєтту й, на мій подив, застав свою подругу, вбрану святково інше, ніж завжди. — «Вам ні до чого ці шати; він і так помітить ваші принади». — «Мені звеліла тітка, але я не надаю цьому одягу найменшого значення. Ви ж заприсягнулися мене вірно кохати».
Женихові було десь під сорок, мав він одкрите лице і прямий погляд, міцно складену статуру. Тримався чемно, але невимушено. Побачивши де ля Мйор, він сказав тітці, що був би щасливий, коли б його вподобала мадемуазель, як він її. Дівчина нічого на це не відповіла, тільки зробила реверанс. Та я завважив, як вона пильно придивлялася до нього. Щоправда, негоціант не затримався надовго; в нього були якісь клопоти в Парижі, й він вирушив туди, щоб залагодити їх, пообіцявши повернутися наступного дня.
Увечері я чекав-чекав свою коханку, навіть у мене ввірвався терпець. І, на моє здивування, вона таки прийшла до мене, але в одязі. — «Не дивуйся. Я хочу з тобою дещо обміркувати, потім скину із себе вбрання. Скажи мені без вивертів, чи маю я давати згоду на це одруження?» — «Як тобі цей чоловік?» — «Не можу вказати, що він зовсім не захопив мене». — «Тоді погоджуйся...» — «Все зрозуміло. Прощай. Віднині закінчується наше кохання й починається дружба. Лягай-но спати. А я піду до себе.» — «Ні, залишся тут, заприятелюємо із завтращнього дня». — «Але все між нами вже в минулому. Коли мені судилося долею стати дружиною іншого, я маю в цьому переконати себе, що я буду гідна його. Можливо, навіть щаслива. Не затримуй мене, дай мені піти. Адже й так знаєш, як я тебе кохаю!» — «Давай хоча б поцілуємося». — «Тепер уже ні... відпусти мене...» — «Ну, залишся зі мною. Ми візьмемо шлюб». — «Краще не треба. Я більше не згодна бути з тобою», — і, вирвавшись із моїх рук, вона втекла з кімнати.
Мене охопила хвиля сорому й жалю. Цілу ніч я не міг заплющити очей.
Наступного дня повернувся негоціант. Під час обіду мадемуазель де ля Мйор вражала як своєю вродою, так і легкістю й невимушеністю розмови. Негоціант був просто скорений нею. А я почувався дуже кепсько: мене мучив сором. Як завжди в таких випадках, мені довелося сказати, що розболілись зуби, а я тим часом знемагав од кохання, ревнощів і відчаю. Мадемуазель не промовила до мене жодного слова, навіть ми не обмінялися ні разу поглядами. Обід, як мені здалося, тривав цілу вічність. Я тільки почув, що весілля зіграють десь за тиждень, а потім молодята поїдуть у Дюнкерк... Не знаю, як я не впав зі стільця.
Зачинившись у своїй кімнаті, я вигадував методи помсти. Мені здавалося, що за всяку ціну треба стати на заваді цьому шлюбові. Спершу я написав листа де ля Мйор, але відповідь була не втішна: «Ви самі так розпорядилися моєю долею. Відступати вже пізно, наше надзвичайно тремтке й доволі полум’яне кохання ніколи не вивітриться з пам’яті. Благаю вас: більше не пишіть мені». Цей лист допік мене до живого. Я лютував; я вбачав на кожному кроці лише її непостійність і зраду. Й тоді виникла в мене думка — знищити свого суперника... Соромно признатись, але я вигадав підлий спосіб розладнати цей шлюб. Я хотів піти на обід і розповісти женихові, нічого не приховуючи, про все, що було між мною і мадемуазель. Коли це не подіє, тоді я викличу нареченого на дуель, а тільки він одмовиться, то я його застрелю на місці.
Старанно одягнувшись, я поклав два пістолети до кишень і кинувся мало не бігом шукати негоціанта. Але він ще спав, і мені довелося зачекати, доки він з’явиться. Нарешті, він виходить у халаті й прямує до мене з розкритими обіймами. Його щирість і дружнє ставлення якось мимоволі остудили мою гарячу голову, і я відмовився здійснити свій злочинний намір.
Класика
