Повернувшись до Парижа і намагаючись забути про свою принизливу поразку, я кинувся у вир розваг, серед яких були й обійми продажних дівок, що їх чимало в цьому славному місті. Але мене ще більше захоплювали утриманки вельможних осіб й актриси паризьких театрів. Особливо хизувалися місцеві театралки своєю незалежністю; тільки це не заважало їм віддаватися по черзі то коханню, то шахрайству, або обом ремеслам водночас. Я давно заприязнився з Камілою, актрисою й танцівницею Італійської комедії й полюбовницею графа Ейгревілля. З-поміж інших гостей її дому вирізнявся граф Ля Тур де’Овернь. Спершу він залицявся до Каміли, але згодом йому впала в очі молоденька прислужниця в її будинку. Маючи широку душу, господиня, не вагаючись ні миті, відступила її графу. Той, не володіючи тугим гаманцем, не міг запропонувати своїй 15-літній коханці достатніх розваг, але завжди запрошував її із собою на вечори до Каміли. Ця дівчина сподобалась і мені, і я часто приходив у Камілин дім, сподіваючись на те, що зустріну її там, почую її наївні розмови, які так веселили все товариство.
Якось у дощовий вечір, коли всі розходилися додому, Ля Тур де’Овернь узявся підвезти мене в своєму екіпажі. — «Але ж він розрахований лише на двох...» — «Нічого, ми з вами помістимося, а маля сяде комусь на коліна». Запальної вдачі, я одразу наважився скористатися темрявою і щасливим випадком. Ухопивши маленьку дівочу руку, припадаю до неї вустами й осипаю поцілунками... Ані найменшого спротиву!... Тоді я розстібаю свої ґудзики — й притискаюся до її пальців. Та коли в мене настала криза, я почув насмішкуватий голос графа: — «Я вдячний вам, мій дорогий друже, за довір’я, виказане моїй руці; напевне, ви ревно дотримуєтесь звичаїв своєї країни..:» Я миттю обмацую руку, яка принесла мені насолоду, й тут же здогадуюсь, що вона не Бабетти. А граф зайшовся реготом, й здивована дівчина ніяк не збагне, в чім же суть. Єдине, що мене врятувало, це те, що коли Ля Тур де’Овернь починав оповідати, то він вибухав сміхом, а оскільки я жив поблизу, мені пощастило вискочити з екіпажу раніше, ніж супутниця стала свідком моєї ганьби.
Обміркувавши своє становище, я зрозумів, що розраховувати на делікатність графа — даремно. Гніватися — викликати ще більше насмішок. Залишалося одне — або реготатися разом з усіма, або, принаймні, зовсім не звертати на це уваги; в такий спосіб можна змусити людей забути про свою невдачу.
Три дні я не з’являвся в Каміли. Коли ж я навідався, то наді мною стали кепкувати, але мене це лише дратувало, хоч і я сміявся. — «Скажіть, графе, ви вже розповіли всьому світові?» — «Аякже. Тільки Бабетта підігрує вам і переконує всіх, що то була її рука.» — «Це правда!» — «Правда? Ви розкажіть комусь, а не мені!»
Під час мого перебування в Парижі я зазнайомився із знаменитим графом Сен-Жерменом. Це був безсумнівно шахрай, але високого польоту. Насправді ж він виявився португальським євреєм, що мав неабиякий апломб і вмів захопити й зачарувати будь-якого співрозмовника своєю балаканиною. Він володів кількома мовами й запевняв, що ним відкрито еліксир молодості, що йому вже 300 років (пізніше він стверджував, що жив за часів фараонів), що він розгадав таємницю філософського каменя і для нього нічого не варто з кількох дрібних алмазів виготовити великий діамант найчистішої води й, таким чином, неймовірно піднести його коштовність.
Сен-Жермен користувався особливим успіхом у жінок, але не завдяки своїй вроді, а радше завдяки якійсь таємничій воді, що бодай і не повертала молодість, а начебто давала змогу зберігати красу довгі роки. Він зумів ошукати Людовика XV, і той дав йому сто тисяч ліврів на заснування хімічної лабораторії.
Саме тоді я познайомився з мадам де’Урфе, вже літньою багачкою і впливовою особою, яка цікавилася окультними науками. В моєму житті вона зіграла помітну роль. Тим часом французький уряд доручив мені продати в Голландії цінні папери на дуже значну суму. Вони вже не користувалися попитом у Франції, і я вирушив із ними в Амстердам, де налагодив стосунки із заможним банкіром.
Ще до мого приїзду в Голландію по країні рознеслася слава про мене. Річ у тім, що вподіб до Сен-Жермена та інших шахраїв, я зумів переконати деяких легковірних людей, що маю хист спілкуватися з оракулом, який дає правильні відповіді на важливі запитання. Випадково підтверджені мої «завбачення» (я їх часто так затемнював, що вони могли бути по-різному витлумачені) здобули мені гучне ім’я.
Так от, у того банкіра підростала дочка Есфір, і ми відразу заприязнилися з нею. Вірячи моїм магічним здібностям, і сам її батько ставився до мене винятково прихильно. Один випадок остаточно зміцнив моє становище в цьому домі. На біржі продавались права на корабель разом із багатим вантажем. Але всі остерігалися, бо ходила чутка про загибель судна під час бурі, й купівля могла б стати невигідною і втратною. Мій же «оракул» прорік, що треба спробувати. Я, правда, відразу, злякався, бо банкір умить запалився думкою придбати корабель. І хоч як я його умовляв, переконуючи, що мій оракул іноді може помилятися, але покупець був непохитний. Як же я здивувався і зрадів банкір, коли судно прийшло в порт зовсім непошкоджене. Новий господар корабля тут же відрахував мені 10 відсотків прибутку, й це негайно вивело б мене в самостійні люди, якби ж іще не моя невгамовна любов до карт і жінок!
Вважаючи, що спілкування зі мною примножить його багатство, банкір доволі неприховано став натякати мені, що він не від того, щоб я був його зятем. Але тоді ж в Амстердамі в мене сталася одна зустріч, яку я згадую із соромом і покутою. Якось, забажавши подивитися на життя матросів на березі, я заглянув у шинок низького гатунку. Моє, з голочки, вбрання вмить привернуло увагу одного із гультіпак, і він присовітував мені жінку, з якою я міг переспати геть за копійки. Я й не мав особливого бажання, але оскільки то була венеціанка, то погодився, щоб її покликали розпити зі мною пляшку вина. Вдивляючись у її розпухле від пиятики обличчя, я впізнав знайомі риси, але з часу наших зустрічей минуло чимало літ, і її образ уже почав вивітрюватися з пам’яті.
Сівши із землячкою за стіл, я спитав у неї, чи правда, що вона венеціанка й чи давно покинула рідний край. — «От уже вісімнадцять років... Якщо вам охота, то, випивши вина, ми підемо до мене нагору. Це коштуватиме вам недорого». Я віддаю дукат за пляшку, офіціант повертає мені здачу, яку я сунув землячці в руку. — «Невже вам Амстердам подобається більше, аніж Венеція?» — «Що ви, що ви? Та коли б я жила на батьківщині, мені не довелося б користуватися цим жахливим ремеслом...» — «Якого віку ви залишили дім?» — «Мені сповнилося чотирнадцять років, і я була щаслива з моїми батьками, коли якийсь негідник — баболюб позбавив мене цноти...» — «Де ви мешкали в Венеції?» — «Поряд із цим містом, у Фриулі...» Я придивляюся до неї і впізнаю свою жертву — це Люсі Позен. Щоб не видати себе, я залишаюсь цілком байдужим до своєї співвітчизниці... Роки, пиятика й розпуста зробили своє діло, але, дивлячись на це одутловате обличчя, я вгадую ніжні й милі риси наївної й цнотливої дівчинки. Тепер вона пила вино, як матрос, ладна лягати в ліжко з ким завгодно. Я дістав із гаманця кілька дукатів і тицьнув їй у жменю й так хутко зник, що вона не встигла й загледіти, скільки їй дали.
Цінні папери мені таки пощастило продати в Голландії за добру ціну, й хоча гроші були переказані до Парижа без моєї участі, я все одно вернувся туди, щоб звітуватися. Та захоплений Есфірою, я не міг довго лишатися на Сені без кохання. Цього разу мені сподобалася дружина власника невеличкої крамнички. її чоловік, пан Баре, накупив багато товару, але заліз у борги й перебував у скрутному становищі. Крім того, виявилося, що він ще й недужий. Тому я незабаром став другом цієї родини. Його дружина була надзвичайно вродлива, але не мала дітей; це ще дужче зацікавило мене. — «Ви не любите малечі?» — «Ні. На заваді — здоров’я мого чоловіка... Коли він піддужчає, ми матимемо дітей...» — «Невже він зараз не може ощасливити вас материнством?» — «Хіба можна стати матір’ю, залишаючись невинною дівчиною?» — «Та це ж неймовірно?! Що ж у нього за хвороба? Здається, біля вас і мертвий оживе...» — «Та він же не мертвий, але в цьому ділі й не живий...» Використовуючи відсутність удома чоловіка, я, розмовляючи з нею, нишком підштовхував її до кімнати, де стояла канапа, цілком придатна для моїх намірів. Жінка покірно піддавалася моїм пестощам; та коли вже я поклав її на постіль, вона різким рухом вивільнилась од мене. — «А що я скажу чоловікові, коли завагітнію?» — «Не може бути, щоб він залишив вас незайманою. Ви завжди можете сказати, що все — від нього». — «Мій любий, я тебе не обманюю. Я справді ще дівчина». — «А ти не бійся. Я знаю спосіб, який дозволяє забавлятися без зламу дверей». Звісно, те, що ми робили, було лише вдаваним коханням. Та мене тішила її обіцянка. «Тільки-но мій чоловік подумає, що я вже його, я наступного ж дня стану твоєю!»
І от вона повідомила мені, що переконала свого благовірного в тому, що він впорався зі своїми обов’язками. Але ми попервах відвідали з нею так званий палац торгівлі. Вона мала цілком зрозумілу мету, і я, палко закоханий у неї, не зупинявся перед будь-якими витратами. Переходячи від прилавка до прилавка, вона милувалася товаром і водночас жалкувала, що такі високі ціни.
Звичайне діло, я тут же платив гроші й дарував їй облюбовану нею річ. Але в цьому палаці трапилася зустріч, яка окотилася на мені через чотири роки. Біля рундука ювеліра стояло гарненьке дівча, десь 12—13 років, із доволі потворною бабусенцією — неймовірною скнарою. Дитині сподобалися сережки, й вона роздивлялася їх у руках, але стара наглядачка, довідавшись про ціну, звеліла повернути їх продавцеві 3 жалем віддавши коштовні сережки, дівчинка вклонилася моїй супутниці, що стояла поруч із нею. Та, зворушена такою чемністю, пригорнула її й запитала, яке в неї ім’я. — «Це моя небога, мадемуазель де Буленвіє», — відповіла за неї стара жінка. — «Невже ви відмовите дівчинці в такій дрібничці, яка принесе стільки радощів? Дозвольте мені подарувати ці сережки. Скільки вони коштують?» — «Три ліври», — мовив продавець. — «Як? Ви ж мені сказали щойно: два! — заволала стара наглядачка. — Ви хочете ошукати цього добродія? Ах, ви крутійка!» Розгніваний продавець відповів брутальною лайкою, навряд чи милозвучною для вух дівчинки. Навколо нас почав юрмитися люд. Я тицьнув продавцеві три ліври, схопив жінку за руку й вивів її на вулицю. А щасливій володарці, мабуть, байдуже було, чого варті ті сережки — два чи три ліври?
О, знав би я, в що обійдеться мені згодом цей подарунок!
А тим часом переді мною постало питання: як мені забезпечити тривалість і таємність побачень із мадам Баре. І я знайшов простий вихід. Оскільки її чоловік весь час скаржився на погане самопочуття, я найняв сільську хату. Свіже повітря було для нього цілющими ліками, й подружжя з великим задоволенням переїхало на моє запрошення в заміський будиночок. Як я й передбачав, пан Баре щоранку виїздив до своєї крамнички в Парижі, повертаючись сюди лише надвечір, а його дружина весь день сама відпочивала на лоні природи. Щоправда, на ніч подружжя лягало вдвох, та мені вистачало й сонячної днини.
Першого ж дня, коли Баре поїхав до Парижа, ми, добре поснідавши, поринули в любовні втіхи. З подивом я довідався, що мадам так і не стратила своєї невинності. — «Але ж ти казала...» Та вона не дала мені закінчити фразу. — «Мій чоловік упевнився, що він зробив своє... Тепер нам треба лише підтримувати в ньому віру». — «З моїм досвідом я легко зможу допомогти йому», — і з цими словами я накинувся на мадам Баре, і її тихий зойк засвідчив, що мені вдалося виконати мою обіцянку. В своїй заповзятливості ми змагалися одне з одним, і лише після четвертого успішного нападу я змушений був припинити атаки.
— «Як же ти могла до сімнадцяти літ зберегти незайманість, адже ти заміжня вже два роки?» — «Я не знала принадностей цього заняття!..» Чарівна Баре провела зі мною цілий тиждень і, хоча щодня ми змагалися з нею на постелі, але так і не вдалося нам виявити переможця і переможеного.
Прощаючись із мадам Баре, я не відчував прикрості від повернення до Амстердама, де на мене чекала Есфір. Як я вже признався, мені було цікаво задурювати поважних, але забобонних людей. Багато хто з них вірив, що я спілкуюся з оракулом, який підказував мені правильні відповіді. І тільки-но я переступив поріг Есфірі, як її батько показує мені величезний діамант і питає, чи справжній він. — «Де ви його дістали?» — «У графа Сен-Жермена». За такої відомості мій оракул міг би без затруднень сказати чисту правду. Адже Сен-Жермен — спритний, але й чарівливий шахрай. І зрозуміло, мій оракул порадив не брати цього самоцвіта (сфальшовану коштовність ствердили своєю перевіркою і фахівці). «Граф» так і не отримав за нього 100 тисяч флоринів (хоча йому за це й дорікали), але він вважав за найкраще виїхати до Англії.
А моя слава провидця ще більше зміцніла, й батько Есфірі всім розповів, що я допоміг йому зберегти чималеньку суму. Тому вся родина, а найбільше сама Есфір підганяли наше весілля. Тільки я розумів, що багатьох би влаштувало щастя мати заможного тестя й гарну дружину, але коли я побачив, що дверцята від клітки от-от зачиняться, — то я під виглядом невідкладних справ подався в Париж.
Класика
