Джiакомо Казанова
Любовні пригоди

З мемуарів

...АБО У ВИГРАШІ, ЯКЩО ПРОГРАЮТЬ

Після кількох гірких пригод знову закинула мене доля в Італію — до невеличкого курортного містечка в провінції Савойї.

В готелі, де я зупинився, мешкало кілька італійців і французів, що належали бодай і не до вищих, але все-таки відомих кіл суспільства. Серед них найбільше мене захоплювала одна пара — мадам Зералі з чоловіком. Вона була гарненька з вигляду й злегка загравала зі мною, щоправда, не дозволяючи собі зайвого. Спілкуючись із цією родиною, я часто сидів за картами то з нею, то з її чоловіком. У першому випадку я, природно, здавався, обмежуючись незначними сумами. Гірше доводилося мені у грі з її благовірним; до речі, він був професіоналом — картярем доволі високого класу, й, хоча я також не вважав себе новачком, але іноді зазнавав відчутних втрат. Невдовзі я зрозумів, що кокетування Зералі мало одну мету: якнайдовше втримати мене в Ексі, щоб, спільно з чоловіком, до копійки спустошити мій гаманець. Тому я замовив коней, аби негайно покинути містечко. Та в день від’їзду до мене підбігає власник готелю й повідомляє, що сталося нещастя. Вийшовши з будинку й заглянувши до конюшні, я побачив кучера, який плакав над загиблим конем. Вважаючи цей випадок доволі буденним, я втішив свого супутника тим, що заплатив йому за подорож, яка нібито відбулася.
Згодом я розповім, як тут позбиткувалися наді мною.

Прогулюючись того дня, я зустрів двох черниць. Одяг і постава однієї з них здалися мені дуже знайомими — саме так убирається, М. М. — полюбовниця французького посланника, а потім, і моя (про неї ви вже знаєте). Я спробував обігнати цих жінок і бодай поглянути їм в обличчя. Але це не вдалося мені: подруга затулила  собою мою колишню коханку, а потім вони повернулися в інший бік і пішли далі. Тоді я обрав нову тактику. Відпустивши їх далеко вперед, усе таки кинувся слідом за ними й простежив, як вони  зайшли до невеличкого селянського будиночка. В таких місцях, як правило, часто зупиняються вбогі люди, що приїжджають лікуватися водами. Дочекавшись сутінок, я й собі подався туди ж, і тут мене очікувала несподіванка. Видно, мій прихід було помічено, бо назустріч мені вийшла селянка. — «Завітайте о дев’ятій годині, коли старша черниця засне». Моє серце затріпотіло на радощах і, подарувавши господині луїдор, я сказав, що неодмінно прийду о вказаній годині. Оскільки я мав чимало вільного часу, то захотілося використати його задля знадження мадам Зералі.

Заставши її в кімнаті наодинці, я вмить узявся за діло. На жаль, мені довелося зустрітися з доволі рішучим опором, хоча вона й дозволяла деякі вільності, але незабаром повернувся її чоловік, який вчинив дуже розважливо, — наближаючись до кімнати, він так шарудів і грюкав, що ми могли дати собі раду. Він одразу ж запропонував сісти за карти, щоб я спробував взяти реванш за вчорашній програш, внаслідок чого, під доброзичливими поглядами його дружини, я спустив ще двадцять луїдорів.
Зате вона примудрилася тоді ж пообіцяти мені зустрітися з нею о 9-й годині ранку. Коли я залишив своїх гостинних друзів, уже стемніло, й до мене зненацька підійшов один із моїх знайомих. «Я розгадав одну таємницю. Кучеру добре заплатили, і, таким чином, затримали ваш від’їзд. Сімейка Зералі хоче пограбувати вас до нитки». — «Що ж, я буду обачніший, але не зрушу з місця, доки не матиму від мадам те, чого домагаюся». — «А чи не обійдеться це вам дуже дорого? Та це — ваше діло».

Світив місяць-повня, коли я підступав до селянського житла. Господиня вже виглядала мене за двадцять кроків од будиночка. Вона сказала, що молода черниця соромиться вийти, але я легко можу проникнути в будинок через вікно, скориставшись підставленою драбиною. Скрізь уже погасили світло; в цьому містечку водилося безліч злодіїв і розбишак, і хоча я прихопив із собою два пістолети й шпагу, все одно вагався, маючи підозру щодо пастки. «Залазьте і нічого не бійтеся!» — почув я шепіт. Та тільки-но я опинився в кімнаті, схопив в обійми М. М. і кинувся обціловувати її. «Чому, — звернувся я до неї венеціанським діалектом, — ви нічого не сказали мені під час нашої зустрічі? Ви раді цьому побаченню?.. Адже мене мучить нетерпіння». Уявіть моє здивування, коли я почув у відповідь: «Синьйоре, я не розумію венеціанського наріччя. Ви ж од пана Куде? Що він зробив, аби врятувати мене з того фатального становища, в яке я потрапила через нього?» — «Мадам, я украй вражений вашим признанням, мені не відомий пан Куде. Невже ви не венеціанка?» Втім, останнє запитання було зайве. Хоча в кімнаті панувала темрява, я вже побачив, що переді мною не М. М. — хоча обидві були схожі, мов дві краплі води. Та й голос мав інший тембр.

— «Яка я безталанна! Що ж маю діяти?.. Я — француженка. Але благаю вас про єдине: ради бога, будьте ввічливим, залиште мене й нікому нічого не кажіть — інакше я загинула». — «Не бійтеся мене. Ви мені дуже нагадали любу для мене жінку. То вибачте мої почуття ніжності до вас!» — «Ви мене вкрай здивували, я не образилась. Як жаль, що я не та ваша жінка. Я стою над безоднею, і вже мені не врятуватись». — «Якщо вам допоможуть 60 луїдорів, то, взявши їх, ви ощасливите мене». — «Ні, гроші вже не виручать». — «Тоді скажіть, чим я можу вже прислужитися вам?» — «Невже сам Бог послав вас на поміч? Але спершу вислухайте моє сумне признання.

Я народилася у Греноблі. Мене змусили постригтися в черниці. Я почувала себе самотньою, але мене відвідував пан Куде, який завжди був зі мною ласкавий. Та одного разу він умовив мене зустрітися з ним у монастирському саду, куди заліз через огорожу. Від стосунків із ним, звісно, я завагітніла. Народжувати в келії було б жахливо, і я відпросилася в ігумені полікуватися на водах. Вона дозволила, але дала в провідниці стару черницю, яка стежить за кожним моїм кроком. І зараз, розмовляючи з вами, я боюся, що вона прокинеться...» — «Але цьому лихові легко зарадити, — перепиняю я її й дістаю коробочку з опіумом, який не раз виручав мене в моїх любовних пригодах. — Ви підсипайте це їй у напій на ніч, і вона матиме міцний сон... Але мене найбільше турбує, чи ви повідомили панові Куде про ваше складне становище?» — «Я надіслала йому листа, але відповіді не отримала... Та коли ви прийшли, я подумала, що це од нього...» — «Тоді зважуйтеся. Завтра я принесу вам чоловіче вбрання, і ми втечемо з вами до Італії. А там я вже поклопочусь про вас.» — Та у відповідь були одні ридання, які краяли моє серце. — «Я не можу зважитися на це. Я хочу встигнути народити дитину, доки не закінчиться моя відпустка на водах».
Ми попрощалися після моєї обіцянки прийти завтра в такий же час.

Вранці, о 9-й годині, як ми й домовилися, я прибув до мадам Зералі. Всупереч моєму чеканню, вона була в одязі, а замість розваг у постелі запропонувала мені пограти з нею в пікет, щоб полегшити мій гаманець на кілька луїдорів. Я відхилив це запрошення, обґрунтовуючи свою поведінку тим, що за такого виконання обіцянок мені нічого не варто виграти, а моє правило — ніколи не обкрадати дам. Після деяких вагань Зералі, покликавшись на можливе передчасне повернення чоловіка, перенесла наше побачення, запевнивши, що я матиму все, що зажадаю.
Увечері я знову був у моєї француженки. її красиві чорні очі цілком полонили мене, і я став домагатися від неї кохання. Одначе вона рішуче мені відмовила. «Ви ж не поставилися так жорстоко до пана Куде в монастирському саду». — «Та він же погрожував мені знищити себе на моїх очах, коли я не віддамся йому». І тут же черниця повідомила мені, що її турбує стан старої наглядачки, якій селянка підсипала, мабуть, забагато опіуму.
Так у нас із нею нічого й не вийшло.

А наступного ранку я відвідав мадам Зералі. Та покоївка мені сказала, що пані пізно заснула й міцно спить. Цей прийом був для мене відомий, і я, відтрутивши служницю зі словами: «І я погано спав і не від того, щоб перепочити», зайшов до спальні й зачинив за собою двері на ключ. Скинувши нишком із мадам ковдру, я ліг поруч із нею й почав обережно її пестити. Спершу вона вдала, що спить, але незабаром «прокинулась» — її пестощі, у відповідь, виявилися куди бурхливіші, аніж мої, від чого мені мимохіть стало смішно. Між іншим, вона сказала, що чоловік поїхав до Генуї й ми можемо спільно провести ніч. «Навіщо вам ніч, коли попереду цілий день?» — «А де ти вечорами тиняєшся? Тільки й розмов у місті, що про твої таємничі зникнення».

Ми віддали коханню годин чотири й після моєї останньої насолоди мадам мовила: «За мою ніжність ти залишся в Ексі хоча б іще на три дні...» — «Коли тобі це до вподоби, то я буду поруч, скільки тобі заманеться...» — «Тоді ходімо обідати». — «Удвох? Ти поглянь на себе в дзеркало. На обличчі в тебе все написано...» — «А мені це й потрібно! Адже наші знайомі жінки луснуть од заздрощів. І вони зрозуміють, що ти залишаєшся тут тільки задля мене».

Але ввечері я знову полинув до своєї француженки. Як ви знаєте, ці прогулянки були небезпечні, і я завжди мав із собою пістолети й шпагу. І цього разу запобіжні заходи виявилися не марними, бо в темряві я розгледів постать, що йшла слідом за мною. Я зупинився, й повз мене прошмигнула людина невисокого зросту і в пенсне. Зачекавши трохи, я почимчикував далі, та знову помітив переслідувача в себе за спиною. Вдаючи, що нічого не бачу, відразу ж на розі вулиці ховаюсь за великим деревом, і, коли постать наблизилася впритул, не стримуюсь і стріляю в повітря з пістолета. Невідомо, куди й майнула тінь мого детектива!

У моєї француженки виявилось дві новини: одна — радісна, друга — сумна. По-перше, вона встигла народити семимісячного хлопчика, якого забрала селянка, щоб оддати на виховання до церковного притулку; по-друге, стара черниця, отримавши велику дозу отрути, вмирала. Ми домовилися запросити до неї священика, після чого я попрощався, залишивши доволі значну суму на різні витрати. А ранок я знову провів разом із Зералі. Коли ми втомилися, вона зізналася: «Мене більше не цікавлять твої вечірні прогулянки». — «Так це ти посилала шпигувати за мною?» — «Ні. Я ходила сама твоїми слідами. А ти так налякав мене, що я мало не загинула зі страху... Добре, що ти не влучив у мене».

Див. Стефан ЦВЕЙГ Чародій кохання