Повернувшись до Парижа, я знову зустрівся з мадам д’Урфе. Про неї жартома казали, що вона від надміру розуму зовсім стратила глузд. І, справді, ця дуже стара жінка була в усьому врівноважена, за винятком магії. їй давно розповіли, що я маю оракула і взагалі перебуваю в тісних стосунках із могутніми окультними силами. Не пригадую, від кого вона це почула, але її переконали в цілковитій певності, що з допомогою мого духа можна переродитися, а точніше, знову народитися грудною дитиною — хлопчиком чи дівчинкою. Дітей, а отже, прямих спадкоємців, у неї не було, тому не знала, де діти своє величезне багатство. Саме до мене мадам д’Урфе й звернулася з проханням здійснити її «переродження». Своє нове життя їй хотілося розпочати у вигляді хлопчика. Почасти задля втіхи, почасти для того, щоб мати добрячий куш із того багатства, я дав згоду на посередництво з позаземними духами.
Три тижні ми ретельно готувалися до цієї справді божевільної операції, дотримуючись культу шанування геніїв семи планет. Незабаром я мав у певному місці, визначеному святими духами, знайти незайману дівчину, яку б запліднили могутні сили; керовані розенкрейцерами. Мадам д’Урфе повинна була взяти до себе маля й доглядати його в своїй постелі сім (за кількістю геніїв) днів. Тоді із закінченням цього строку вона притиснеться своїми губами до дитячих вуст і помре, а її душа переселиться в тіло хлопчика. Цю дитину я мав забрати на виховання собі, а вже трьох літ маля відчує в собі душу мадам д’Урфе, і я почну навчати його кабалістичних наук.
Цю операцію потрібно виконувати лише в квітні, напередодні молодого місяця, або ж у травні чи в червні. Але мадам д’Урфе мала заздалегідь скласти заповіт на користь майбутнього хлопчика з тим, щоб до 13 років я опікувався ним.
Мадам згоряла від нетерпіння; їй хотілося, щоб усе це сталося якомога швидше, і я сушив собі голову, кого ж узяти за цнотливицю, щоб шельмівська дівчина бездоганно зіграла цю роль.
Найбільше мені пасувала кандидатура Кортічеллі — танцівниці-італійки, не відомої у Франції. Поїхавши до неї у Прагу і втаємничивши її в наступне таїнство, я домовився, щоб мадам д’Урфе познайомилася з нею у Нансі — нібито з незвичайною дівою, останнім нащадком славетної родини Ласкаріс, яка колись царювала в Константинополі. До того ж, я зумів довести мадам, що й вона походить із цього роду, й та навіть визнала танцівницю графинею, ну, й більше того, своєю небогою.
Обрана мною шелихвістка чудово зрозуміла свою роль й просто таки зачарувала «тіточку». Оракул розтлумачив мені, що розенкрейцери доручили мені провести операцію із заплідненням незайманки; але мадам забажала не тільки сама готувати діву для ложа, а й бути присутньою біля постелі.
Вона роздягла дівчину догола, натерла їй тіло запашною речовиною й поклала її в ліжко поруч зі мною. Акт був здійснений за всіма приписами геніїв семи планет; потім мадам д’Урфе залишила нас удвох на ніч, яку ми провели, не дотримуючись жодних правил.
Всі інші ночі, аж до місяця вповні, Ласкаріс насолоджувалася в спальні новоспеченої «тіточки». Лише з появою молодого місяця оракул мав повідомити, які наші справи. Здавалося, все робилось без найменших порушень. Але я помітив, що моя вітрогонка захопилася небожем мадам д’Урфе, а це могло сплутати всі карти. Тому у визначений час оракул передав, що плід у цнотливиці не зав’язався, бо, мовляв, за актом підглядав якийсь юнак. Це була чистої води брехня, й мадам, здогадавшись, що мовиться про її небожа, негайно відіслала його в Ліон.
Щоб чимось улестити те черево, яке мало дати д’Урфе нове життя, мадам подарувала своїй «небозі» скриньку, де містився дзиґар, оздоблений діамантами, дивовижної краси сережки, також із алмазами, та надзвичайно коштовний перстень. Все це коштувало (фантастично!) 60 000 франків. Без будь-яких вагань я забрав ті скарби собі, інакше цнотливиця могла б привласнити і, прихопивши шкатулку, втекти світ за очі.
Вичікуючи молодого місяця, я заприязнився з родиною французького офіцера д’Аше. Його дружина й дочка дуже сподобались мені, і я почав упадати коло обох. Та й Ласкаріс уже набридла мені не тільки своєю непостійністю, а й домаганням відібрати у мене коштовності. Спершу я залицявся до матері й дочки (по черзі), але невдовзі став оддавати перевагу молодшій з д’Аше, хоча вона, на перевагу матері, не залишала на любов жодних надій. Розлючена старша д’Аше наплела своєму чоловікові всіляких нісенітниць щодо моєї особи, й той повівся зі мною дуже нечемно. Але водночас він, за моєї присутності, зчепився з якимось швейцарцем, блискучим стрільцем, який і вбив його на дуелі. Його вдова вважала, що я — винуватець загибелі її чоловіка й, залишившись без засобів на проживання, всі фінансові претензії висунула мені. Тоді я був доволі забезпеченою людиною й міг, без відчутних для мене збитків, подати допомогу нещасній родині. Та оскільки вони брутально поставилися до мене й вимагали грошей у недозволеній формі, то я відповів, що можу їм виплатити значну суму лише з тією умовою, коли молодша д’Аше задовольнить моє бажання. Розлютована вкрай мати впросила близького приятеля свого дому, щоб той, під острахом помсти, змусив мене передати їй 1000 екю. Але я відкупився у його начальника сотнею хабаря й добився того, що їхнього друга-офіцера відправили з терміновим дорученням у найглухіший закут країни.
Не маючи ні копійки за душею, мати разом із дочкою розшукали мене й стали переді мною з покірною головою. «Ви хотіли знищити мене чужими руками. Але знайте: я — не злопам’ятний. Скільки треба, матимете грошей. Допоможу і з від’їздом на батьківщину. Тільки в силі залишається моя попередня умова...» — «І ви про таке нагадуєте матері в присутності дочки?..» — «Це, коли хочете, моя вимога». — «Нізащо!» — «Тоді до побачення, мадам!» Зжалівшись над дівчам, я спробував тицьнути їй до рук шість подвійних луїдорів, але мати запримітила мій маневр і з обуренням викинула їх геть.
Тільки ж правду засвідчує давнє прислів’я: голод — не тітка, й за два дні старша д’Аше влаштувала так, що я впродовж кількох годин був наодинці з її дочкою, і, звісно, ні в чому мені вже вона не відмовляла.
На ранок, забезпечені всім необхідним, д’Аше вирушили у свій маєток. А тим часом підступна Ласкаріс, добиваючись од мене шкатулки з коштовностями, остаточно збожеволіла. Увечері, напередодні молодого місяця, вона стала вдавати, що в неї почалися перелоги, і так борсалась у постелі, що я не міг із нею впоратися. Мадам д’Урфе була у відчаї. А що лишалося мені, як не вдатися в жаль, хоча я твердо задумав провчити крутійку. Порадившись із оракулом, я сказав мадам, що Ласкаріс зіпсована чорним генієм, а оскільки я мав. усі підстави вважати П вагітною, то я сказав, що плід от цього спілкування не може задовольнити мадам д’Урфе й тому доведеться шукати нову цнотливицю, а Ласкаріс — вказати на двері. І я пішов до Кортічеллі. Вона все ще лежала в постелі; біля неї сиділа її мати. «В тебе перелоги, моя люба?..» — «Ні, я почуваю себе добре, але все може статися, доки ти не віддаси мені шкатулки...» — «Ти вже стала злюкою, моя дівчинко; це все від намов твоєї матері. За такої поведінки тобі не бачити коштовностей, як своїх вух». — «Тоді я розголошу на весь світ нашу таємницю. Хай знають люди, що я завагітніла...» — «Це правда... — втрутилася мати. — Але вона мала зовсім іншого полюбовника...» Я вийшов, не сказавши жодного слова; в мене визріла думка негайно й остаточно спекатися обох цих шельм. Порадившись з оракулом, ми з мадам д’Урфе зрозуміли, що принцеса Ласкаріс була запліднена чорним генієм, ворогом Ордена розенкрейцерів, і через те має народитися гном. До того ж, нам стало відомо, що вона згубила тяму й верзе, з чужого голосу, казна-що, а отже, їй зовсім не можна вірити. Попередження оракула було якнайвчасніше, бо наступного дня Кортічеллі все виклала перед мадам д’Урфе, але та, звичайно ж, не повірила їй й ще раз переконалася в правдивості моїх завбачень.
На знак удячливості добрий геній Селеніс, який жив на Місяці, надіслав мадам листа, написаного срібними буквами по колу на зеленому аркуші. Там містилося два побажання: по-перше — позбутися принцеси Ласкаріс, і, по-друге, — перенести акт запліднення нової цнотливиці на весну майбутнього року. Я вирішив одвезти Кортічеллі в Турін, а тим часом ми всі гуртом вирушили до Льєжа. Ввечері, після щедрого столу з вином, мені закортіло відвідати свою опікунку на самоті, адже кращої жінки під рукою не було. Щоб проникнути до неї, я мав пройти через кімнату її матері. Двері в помешканні навіщось залишили відчиненими, і, коли я переступав через поріг, мати схопила мене за руку: «Не йди до неї!» — «Чому?» — «Вона кепсько себе почуває...» — «От ми й побудемо вкупі...» — і, відсунувши чіпкі пальці од себе, я заскакую до спальні й бачу грекиню у постелі з кимось, що миттю сховався під ковдру. Тремтячи з остраху та благаючи вибачити її, вона не знаходила собі місця. «Хто ж поруч з тобою?» — «Молодий синьйор, чиє ім’я мені невідоме». — «Не знаєш, крутійко?.. Так от, він сам признається тут!» — і я скидаю з ліжка ковдру, й переді мною постає догола роздягнений юнак. Разом із моєю дівою він перебував у запалі хтивості, й у мене мимоволі майнула думка, чи не лягти й мені поруч,4 щоб утрьох згуляти весілля? Та я не був певен, що він, опинившись у такому становищі, зуміє до кінця зіграти свою роль. Тому я навіть одігнав од себе цей нерозважливий намір. До того ж, ця пригода з Кортічеллі стала приводом до остаточного розриву з нею. Тут же я відпустив юнака без будь-яких побоїв, а «принцеса» почала слушно виконувати всі мої забаганки.
Прибувши в Турін, ми розпрощалися з грекинею, і шкатулка з коштовностями так і лишилась у моїх руках.
Одними з перших відвідин у цьому місті була зустріч із балетмейстером Дюпре. Він давав уроки молоденьким ученицям, а їхні матері стежили за навчанням. Мені відразу запала в душу доволі гарна дівчина, яка тримала себе скромно, з гідністю. — «Хто вона?» — спитав я молоду привабливу жінку, яка видалась мені старшою сестрою моєї симпатії. — «Це моя дочка Агата...» — несподівано відповіла вона. — «Не може бути?» — «Просто вона в мене первінка». Розмовляючи з матір’ю Агати, я довідався, що після смерті батька її родина залишилася без засобів існування і всі сподівання вони тепер покладають на щасливі виступи в театрі. Я миттю ж запропонував свою поміч і попросив дозволу відвідати їх дома. «Що ви, ми живемо в таких злиднях! Незабаром у Туріні влаштовують міський бал і Агата хотіла б вийти в світ, але, на жаль, вона не має ошатного вбрання».
Класика
