Настав час нової зустрічі з мадам д’Урфе. Навчений гірким досвідом із Кортічеллі, я цього разу не шукав незайманої дівчини. Мій задум сягав куди далі: я мав зазнайомити мадам із Великим магістром Ордена розенкрейцерів Кверіліном. Випала й слушна година: йому треба було самому переспати з д’Урфе й «запліднити» її. Під час «народження» дитини (а це повинен бути неодмінно хлопчик) вона помре, а її душа якраз цієї миті переселиться в тіло немовляти. Десь у три роки хлопчик усвідомить, що він колись був мадам д’Урфе, й тоді я стану його опікуном до повноліття. Сама ж мадам у своєму спілкуванні з добрими геніями семи планет і з Великим магістром дістала нове священне ім’я — Семираміс.
Як тільки ми зустрілися, вона відразу спитала: «Де ж Кверілін?.. Довідайтеся в оракула, чи задоволений моїми подарунками Великий магістр розенкрейцерів?» Я зовсім не думав комусь оддавати коштовності, що перебували в моїх руках. Тому надійшла єдино можлива відповідь: передати всі дари мадам д’Урфе, через моє посередництво, добрим геніям семи планет.
Коли ми з Кверіліном прийшли на обід до мадам, вона засипала нового гостя всілякими астрологічними запитаннями й висловлюваннями. Великий магістр, не тямлячи нічого в окультних науках, намагався відкараскатися нерозбірливим мугиканням, але мадам д’Урфе тут же завважила, що їй здається, нібито Орденові розенкрейцерів загрожує якась велика небезпека, бо магістр, заглиблений у свої роздуми, зовсім не прислухався до її слів. Тоді мадам не втрималася, щоб не показати нам дарунки семи геніям планет. О, як засяяли очі у Великого магістра!.. І я зрозумів, що на земній кулі вже не лишилося жодної порядної людини.
Варто було нам вийти вдвох, як Кверілін оголосив мені, що йому потрібна тисяча луїдорів. «Шукайте дурня, який їх вам дасть». — «Тоді я в листі все розповім вашій божевільній д’Урфе!» — Порадившись із оракулом, я сказав мадам, що маю для неї дві важливі новини. По-перше: чорні демони за участю саламандр одвезли справжнього магістра на Чумацький шлях, а замість нього підіслали чорного двійника графа Сен-Жермена (дорогий читачу, ти пам’ятаєш, як його ненавиділа мадам д’Урфе!). Цей чорний
двійник мав стати її вбивцею. По-друге: оскільки магістр так далеко, то добрі генії доручили здійснити цей акт запліднення Семираміс особисто мені. До того ж, нам повинна була допомагати чарівна ундина-русалка з Рони. Поява нової помічниці, дорогий читачу, пояснюється тим, що в молодості мадам д’Урфе подобався полюбовник із берегів цієї мальовничої річки, й вона понині зберігала про нього найсвітлішу пам’ять. Крім того, мені вже виповнилося 38 років, і, щоб упоратися з літньою жінкою, потрібна була якась натхненниця. Тоді я заприязнився саме з молодою італійкою, яка не знала жодного французького слова. І я переконав Семираміс, що ундина, яка весь час перебуває у воді, зовсім позбавлена дару мови — німа, але зате добре чує. На це моя божевільна цілком резонно завважила, що коли ундина не може розмовляти, то їй нічого й слухати: вона, певне, ще й глуха... Цей варіант мене також влаштовував, і я погодився, що, мабуть, так воно і є.
Коли я заглянув наступного дня до мадам д’Урфе, то вона показала мені листа від удаваного Кверіліна. На восьми сторінках незугарною французькою мовою він розвінчував усі мої підступи. «Ви дочитали вже до кінця?» — «Я відразу збагнула, що це витівки злих духів. Хіба Великий магістр міг би так примітивно викладати свої думки?» Я похвалив мадам за логіку її суджень, і вона зрозуміла мене.
Та от настав і день запліднення. Перед ним я провів інструктаж із Марколіною, а оскільки я мав не тільки ключі від будинку мадам д’Урфе, а й користувався всім приміщенням, то я напередодні здійснення святого дійства, ввечері, сховав свою коханку в одній із наданих мені кімнат. До того ж, я замовив собі скриньку, схожу на ту, яку мала мадам д’Урфе для піднесення своїх дарунків добрим геніям. А щоб, наповнена коштовностями й кинута в море під час припливу, вона не випливала на поверхню, довелося в неї покласти 50 фунтів олова. Отримавши шкатулку з рук д’Урфе, я забрів якнайглибше у воду й пожбурив скриньку на доволі-таки неблизьку відстань, чим викликав неабияку радість у мадам.
Повернувшись додому з моря й ситно попоївши (навряд чи зміг би я впроголодь виконати свою місію), ми стали очікувати настання Великої години. Вона пробила опівночі. «Та де ж ундина?» — почала хвилюватися мадам Семираміс. А вона тим часом вибралась із шафи, куди я її запакував. І от вона заходить до нас у зумисне пошитому вбранні річкової феї з листом у руках. Там написано: «Я прибула із вод Рони, щоб тричі здійснити омовіння під час зародження нового життя Семираміс...» Потім вона ніжно і ввічливо роздягає стару, далі — мене, й нарешті скидає все із себе. Всі ми троє заходимо до великої кімнати з ванною, заповненою по коліна літеплом. «Чарівлива ундино, — звертаюся я до Марколіни, — стань свідком, як, виконуючи священну волю невмирущого Оромандіса, короля саламандр, я запліднюватиму Семираміс». Дивлячись на красиві форми оголеної ундини, я анітрохи не спасував перед майже відмерлим тілом мадам д’Урфе. Марколіна
відразу ж після акту запліднення омиває старушенцію, потім — мене й, притискаючись до мене груддю, знову пробуджує мою хтивість. Але треба дочекатися години Венери — це ще 65 хвилин. Тим часом я відпочиваю, а далі вдруге, підбадьорений ундиною, берусь до роботи. Знову починається омовіння, щоб і втретє піти в атаку. Але мої сили вичерпуються, і, щоб надати мені снаги, річкова невидимка стає на коліна й цілує ту штуковину, що їй належить вирішальна роль під час любовних утіх. Нарешті, закінчилося послане Богом заняття, — і я, й Семираміс непритомніємо від виснаження, але я ще трохи тримаюся, завдяки старанням заворожливої ундини.
Щаслива мадам д’У рфе — Єемираміс на радощах скидає із себе коштовне кольє й вішає на шию Марколіни. «Тепер, щоб зачаття виявилося успішним.— кажу я сімдесятилітній жінці, — вам треба пролежати в постелі 107 годин, не піднімаючись». І тим вивільняю себе з-під опіки мадам на цілих чотири доби! Вночі я виводжу свою ундину з дому, й ми перебираємося до мене на помешкання. «Візьми, віддай кольє назад тій божевільній!» — впрошує Марколіна. — «Гаразд, — згоджуюся я. — Його треба продати, а виручені гроші залишаться тобі на посаг, коли ти виходитимеш заміж. Із такою сумою та вродою в тебе буде непоганий вибір». — «Навіщо воно мені? Ти краще повези мене із собою в Лондон...» «Це окрема розмова. А поки що залиш у себе кольє...»
Через кілька днів, коли я знову відвідав мадам д’Урфе, вона освідчилася мені: «Коли ви фактично стали моїм чоловіком, давайте взаконимо наш шлюб. Ви станете батьком сина, який народиться від вас, тобто моїм батьком, і залишитесь його, отже, моїм опікуном і володітимете всіма моїми маєтностями. Крім того, хто ж буде зі мною, коли я розроджуватимуся й помру, з’явившись знову у вигляді немовляти? Бо мені загрожує залишитися позашлюбною дитиною! Як ви гадаєте, чи збережеться врода ундини через 14 або 15 років? Адже я, ставши чоловіком, зможу з нею спати? І найважливіше: де мені доведеться розроджуватися? Запитайте про це у свого оракула». Порадившись, я повідомив Семираміс, що вона до народження не має права вступати в стосунки з чоловіками, тому оракул забороняє нам одружуватися. А щодо пологів, то вони в неї відбуватимуться в місті, що лежить при злитті двох річок. Мадам д’Урфе правильно визначила, що це має бути Ліон, де з’єднуються Рона й Сена. До того ж, із наказу Великого магістра, який уже повернувся із Чумацького шляху, я повинен поїхати до Англії з його таємним дорученням, але напередодні пологів Семираміс маю неодмінно бути біля її постелі.
Подорожуючи на береги туманного Альбіону, я не тільки прагнув побачити цю землю. На початку моїх оповідей я згадував про дівчину, яка видавала себе за кастрата; ну от, вод наших із нею зв’язків народилася дочка, й мені захотілося її відвідати. Я знав, що мати живе під іншим іменем, і навряд чи вона зберегла до мене свої добрі почуття, але ніщо мене тоді не зупинило.
Я зустрівся зі своєю дочкою, до того ж, не раз. Більше того, її мати отримала через неї певну грошову суму, достатню, щоб не потрапити за борги до в’язниці.
В Англії я мав і любовні пригоди, але я хочу розповісти лише про одну, що мало не довела мене до божевілля, і я ледь не покінчив самогубством.
Класика
