Я колись розповідав, що, зустрівши в палаці торгівлі в Парижі дуже вродливу дівчину років тринадцяти, я подарував їй сережки, які відмовилася купити через свою дурість її тіточка. І от, я впізнаю цю красуню, але вже не у вигляді чарівної дівчини, тут, у Лондоні. Мене відрекомендували їй; ми згадали одне одного, й вона попросила мене відвідати її будинок, розташований у Сохо, де вона жила з матір’ю та двома тіточками. Своє колишнє прізвище Аншпергер моя знайома змінила на Шарпійон. Район, де оселилася ця сім’я, мав погану репутацію в місті, але дівчина полонила мене, й не лише своєю вродою, а й розумом.
О, знав би я, що ця зустріч стала прологом найчорніших днів у моєму житті! Але я попередньо довідався, що ця родина перебуває в злиднях і «дівчинка» вже давно позбулася своєї незайманості. Тому, маючи в гаманці золото, я розраховував добитися перемоги без особливих труднощів. Одначе мій приятель лорд Пемброк застеріг мене, що це спритна молода шахрайка — з нею слід бути насторожі. Особисто з ним вона викинула таку штуку. «Якось, побачивши її разом із тіткою у Воксхоллі, я запропонував їй 20 гіней за те, що вона пройдеться зі мною в темній алеї. Вона згодилась, але за умови, що я заплачу гроші наперед. Я так і вчинив. Спершу мої залицяння сприймалися нею цілком прихильно, та коли я розпалився до краю, вона, скориставшись темрявою, вирвалась із моїх обіймів і зникла в кущах. Звідтоді я тільки й бачив її — так, як і свої двадцять гіней». — «Треба було все-таки її спіймати і дати прилюдно ляпаса...» — «Та хіба гарно бити дівчину? До того ж, я б став у місті посміховиськом. Ви бережіться, бо вона й вас принадить й обдурить».
Ця розмова відбувалася в мене на квартирі, куди я запросив пообідати пана Пемброка, а також і Шарпійон із однією з її тіточок, про що, між іншим, лорд не знав. І от відчиняються двері, — й поріг переступають мої гості! Анітрохи не соромлячись, дівиця жартує з англійцем, передає ту ж саму історію й запевняє, що в усьому винен звабник, оскільки не зрозумів її витівки й не кинувся навперейми за нею. «Боюся, що вдруге мені не вдасться підманути вас...» — «Звичайно. Адже я вже не платитиму наперед». — «Фу, як негарно висловлюєтесь ви!» В їхніх взаємних суперечках і минув увесь обід; потім тітка з небогою пішли додому, запросивши мене з візитом до себе.
Той лиховісний день розпочався доволі несподівано. Шарпійон попервах одрекомендувала мене своїй матері як кавалера де Сенгальта. А та мимоволі, глянувши на мене, згадала, що, проживаючи в Женеві, вона вже знала одного італійця, якогось Казанову; для нього її родина колись виписала на виплат векселі, що й досі залишилися непогашеними.
Тепер я й сам пригадав, що сталося. Тоді довелося продати коштовності якомусь швейцарцеві; він розплатився зі мною векселями, які йому видали сестри Аншпергер, але вони збанкрутіли, й мені дісталася дуля з маком. По суті, це було шахрайство, й сестри невдовзі виїхали із Женеви. Не знаючи, що Казанова й Сенгальт — одна й та ж особа, стара крутійка мимохіть виказала себе з головою. Не в моїй звичці знищувати цінні папери, аж доки зберігається найменший шанс для їхнього збуту, й ці векселі на 6.000 франків я не викидав.
Після обіду ми сіли за віст; я, зрозуміло, програв, і, не добившись од Шарпійон навіть обіцянки, подався додому невдоволений, але запросив усю цю компанію до себе на вечерю найближчим часом. Але напередодні призначеної зустрічі рано-вранці Шарпійон, спільно з однією з тіточок, приходить до мене: «Мені хочеться поснідати разом і обговорити одну важливу справу». Ми смачно попоїли й залишилися з дівчиною вдвох у моїй кімнаті. Шарпійон тут же повідомляє мені: «Наша родина залізла в жахливі борги. Я згодна стати вашою, коли ви позичите моїй тіточці 100 гіней». — «Навіщо?» — «Вона знає еліксир молодості, який продовжує людське життя. На цьому в Лондоні можна добре заробити. Ви не бійтеся: я дам вам розписку, що поверну гроші через шість років». — «Гаразд, я відповім після вечері».
Я починаю з нею загравати, і мені навіть вдалося її покласти на канапу, але в’юнка, мов змія, вона вислизнула з моїх обіймів і втекла в кімнату до тітки. Мені стало зрозуміло, що Шарпійон, не витрусивши мій гаманець, легко не дасться мені до рук. Але я не збирався з нею торгуватися, хоча сто гіней — чимала сума. Та мені хотілося, щоб вона все-таки збагнула, що не отримає від мене жодної копійки, не переставши манірничати.
В якому вона перебувала оточенні, я вже знав: у будинку Шарпійон завжди товклися два-три шахраї, що нагадували чи то сутенерів, чи то шулерів; у кожному разі, вони вигравали в мене в карти доволі професіонально. І от вона з’явилася до мого помешкання з усією своєю компанією й перед вечерею запропонувала зіграти в карти... Я, звичайно, розсміявся й відмовився. А Шарпійон чомусь збентежилась і попросила: «Ну, хоча б партію у віст». — «Мені здається, що вам уже не потрібна моя відповідь...» — «Сподіваюся, ви згодні...» — «Так, але ходімте зі мною». Ми зайшли до сусідньої кімнати, й, посадивши її на відому вже канапу, я повідомив, що вона вже має сто гіней. «Ви віддайте їх моїй тіточці, а то друзі подумають, що вони зароблені мною соромним чином». Після вечері Шарпійон стала вмовляти мене вручити гроші її родичці. «Ваша тітка має написати мені розписку.
На це потрібен час. Давайте цю справу відкладемо на інший день...» — «То призначте термін!...» Я дістав і показав інтриганці свій гаманець, наповнений золотом. «Ні, строк — за вами...»
Коли мої набридлі гості пішли, я подумав, що малолітня пройдисвітка хоче мене обібрати, так і не розквитавшись за позичку зі мною. Це, зрештою, принижувало мою честь, і я перестав зустрічатися із Шарпійон. Впродовж трьох тижнів мене ніщо не могло похитнути в моїй рішучості. Та якось рано-вранці до кімнати прийшла улюблена тіточка із звісткою, що, мовляв, уся їхня сімеєчка вже знудьгувалась за мною, і вона особисто чекає моєї допомоги у виготовленні бальзаму. «Якщо ваша небога поставиться до мене як належить, то я віддам вам потрібну суму, а то ж вона тримає себе, мов та весталка, хоча вже давно втратила свою незайманість...» — «Мені смішно це вислуховувати. Шарпійон — пустотлива й легковажна дівчина. Вона віддасться, тільки-но переконається, що ви по-справжньому кохаєте її, а не просто заграєте з нею. Зараз дівчині кепсько: вона застудилась і лежить у постелі. Гадаю: коли ви відвідаєте хвору, то не підете з порожніми руками». Ця заздалегідь підготовлена промова викликала в мене жахливу хіть. «Ви можете заглянути до неї хоч сьогодні...» Я привітав себе з неабиякою витримкою і з тим, що не потрапив до розкинутих тенет, оскільки заява тіточки скидалася на зізнання в поразці задуманого плану.
Через чверть години я вже стояв під дверима. Відчинила мені одна з тіточок і сказала: «Прийдіть за півгодини, їй приписали лікарі купання, й вона зараз у ванні». — «Це безсоромний обман! — вигукнув я. — Ви така ж блудниця, як і Шарпійон...» — «Ну, коли не довіряєте мені, то пересвідчіться самі...» — «Пішли!»
Тітка відчиняє двері до туалетної кімнати, злегка штовхає мене в спину, і я залишаюся віч-на-віч із підступною кокеткою. Вона стоїть у найспокусливішій позі, вся в мильній піні, яка, до речі, нічого не приховувала, але ще більше розпалювала моє жадання.
Не обертаючись до мене, новоспечена Венера, мовби нічого й не сталося, каже: «Тіточко, принесіть мені рушника!» Потім, начебто тільки-но помітила мою присутність, як заверещить, а далі із вдаваним обуренням як закричить: «Геть звідси!» — «Спокійно, красунечко! Вам не вдасться мене ошукати». — «Кажу ще раз: геть звідси!..» — «Будьте певні, я не зґвалтую вас...» — «Моя тіточка дорого мені за це заплатить». — «Вгамуйтеся. Ми з вашою тіточкою друзі... Але попрошу: станьте в попередню позу...» — «Ідіть під три чорти!» — «Невже ви боїтеся за свою загублену цнотливість? Чи не так?» — «Ви — страховисько!» — і, вдаючи, що вона щулиться під моїми поглядами, вона стає в ще спокусливішу позу й ніжним голосом благає: «Мій друже, прошу вас, облиште мене. За це ви матимете винагороду!» Я вирішив вийти, щоб вгамувати свою розбурханість. І мені вдалося погасити нестримні почуття, оскільки вони мали тваринне походження, а це означало: їх можна приборкати тієї ж миті, як тільки відчуєш себе задоволеним.
Переді мною, звісно, розігрувалась вистава. Дівиця керувалася лише голим розрахунком, про її любов до мене гріх було й думати. Я вийшов із будинку в супроводі однієї з тіток.
«Ну, гадаю, ви мали насолоду...» — «Аякже! Вам краще знати, ніж мені! А от вам — і відплата!» — і я жбурляю їй в обличчя асигнацію в сто гіней, примовляючи, що розписка за неї не потрібна, бо, мовляв, мені відома ціна її слова. Звичайно, якби не скаламутився мій розум, то навряд чи стався б цей вибух! І хоча старушенція була неабияким дипломатом, але й вона не розраховувала на таку реакцію.
Зазнавши моральної поразки, я все-таки почував себе звитяжцем. Мені здавалося, що після цієї комедії назавжди зникне будь-яке моє почуття до цього заклятого поріддя. Щоб трохи розвіятись, я почав заходити до різних розважальних місць. І от через 5 або 6 днів після сцени у ванні я знову зустрічаю дівицю, разом із тіткою та якимось Гударом — найпоряднішою людиною із тих 2—3 завсідників, що постійно крутилися в домі Шарпійон. Я хотів було обійти її, але вона з виглядом сирени ласкавим голосом кинулася дорікати мені за погану поведінку й мерщій запрошувати випити разом склянку чаю. «Я хочу повечеряти». — «Тоді ви нас почастуйте чимось смачненьким... Гадаю: мені не відмовите?..» І от ми, як найкращі друзі, сидимо вчотирьох за столом. її ніжні слова, звабливість і дія вина знову розбурхали в мені любов, і я запросив красуню усамітнитися зі мною в якийсь темний закут, сподіваючись, що цього разу вона не вчинить, як тоді з лордом Пемброком. Шарпійон згодна зі мною на все, але я маю повпадати коло неї: «Дайте бодай найменшу заставу вашого кохання до мене». — «Ні, в жодному випадку!» Я встаю, оплачую рахунок і зникаю, відмовившись провести її додому, хоча вона й просила мене пройтися з нею.
Через кілька днів після зустрічі зайшов до мене Гудар. — «О, ви маєте волю! Інакше ця красуня. пустила б вас по світу. Але вам доведеться пошкодувати за допущену помилку...» — «Яку ж?» — «Ви даремно дали їй сто гіней наперед. За них не можна отримати навіть поцілунка... А тим часом вона скрізь хизується тим, як обвела вас навколо пальця. Якщо б ви заплатили їй ці гроші іншим чином, то Шарпійон давно була б у вашій постелі. Адже ви — заможна людина, а то — злидота...» — «Розумієте, це був просто знак милосердя для її тітки». — «Так, мені відомо: щоб виготовити бальзам життя. Але будемо відверті: не було б цієї діви, не бачити б тіточці й щербатої копійки». — «Це все правда! Але чому ви міркуєте саме так? Адже ви належите до спільної зграї?» — «Ні, я наважився повідомити про це вам лише з почуття приязні до вас. Хочете, я відкрию вам карти? Ця сімейка знана мною з давних-давен.
Ще із сходженням на престол Людовика XVI з Венеції прибув пан Морозіні, щоб од імені республіки привітати нового короля. Загледівши, які погляди кидає він під час прогулянок на лондонських красунь, я запевнив його, що кожна з них може належати йому.
Він із недовір’ям поставився до моїх слів, але, поміркувавши, тицьнув на молоду дівчину, що прогулювалася в супроводі літньої жінки. Манери діви зовсім не скидалися на поведінку весталки, і я сміливо підійшов до неї й сказав, що венеціанський посол дуже бажає познайомитися з красунею, і тут же отримав згоду. Це й була Шарпійон із своєю тіточкою. Після цієї розмови посол найняв маленький будиночок, в якому мала жити лише дівчина. Щомісяця вона мала отримувати по 50 гіней, крім того, їй оплачуватиметься вечеря, коли вони разом проводять ніч. Цей контракт довелося складати мені, тому я взяв розписку від матері, що за це, з відіздом посла, вона дозволить переспати з її дочкою».
Після цієї розповіді Гудар дістав бумажник і познайомив мене із змістом тієї розписки. Я читав і перечитував її кілька разів не тільки з подивом, а й із насолодою. «Після від’їзду венеціанця, — далі вів Гудар, — Шарпійон пішла по руках: спочатку до лорда Балтімора, потім — до Гросвенора, португальського міністра де Саа та до інших. Мене ж ошукали. Коли я показав їй розписку, то вона засміялась мені в обличчя. Через її неповноліття мені не вдалося добитися арешту за невиконання умови, але я неодмінно посаджу її матір, і ви побачите ще, як зарегоче весь Лондон.
Але щоб не виказати своїх справжніх намірів, я часто приходжу до них. Вони вважають мене своїм спільником і довіряють мені всі таємниці. Стережіться: перед вами розкинута пастка, й коли ви не пильнуватимете, то неодмінно потрапите в тенета. Будьте обачливі!» — «Тоді передайте матері, що я заплачу їй ще сто гіней за ніч із Шарпійон». — «Ви серйозно?» — «Звичайно. Але гроші віддам, лише переспавши з нею». — «Справді, так вони не ошукають! Із задоволенням виконаю ваше доручення».
Вранці наступного дня, коли я зовсім не думав про Шарпійон, вона прийшла до мене з якоюсь дівицею. — «Я вимагаю від вас пояснення!» — «Про що мова? Сідайте поснідаєте зі мною і розтлумачите мені, в чому річ?» Слуга подав напої і наїдки, й Шарпійон знову стала розпитувати мене: «Це правда, що ви доручили панові Гудару переговорити з моєю матір’ю про те, що ви заплатите сто гіней, аби я провела з вами ніч?..» — «Ні, після того, як це станеться... Невже це замало?» — «Припиніть свої жарти! Я прийшла не торгуватися. Хто вам дав право ображати мене?..» — «Коли б я думав, що спричиняю вам кривду, то негайно б попросив у вас вибачення. Але я так не вважаю. Адже Гудар — близький ваш друг. Та й не вперше йому виконувати такі доручення!» — «Я вже сказала, що ви не візьмете мене ні силоміць, ні грошима... Але я б скорилася вам, якби ви довели бодай поведінкою своє кохання до мене... А ви, замість цих кроків, то захоплюєте мене зненацька під час купання, то підсовуєтесь до моєї матері з незліченними пропозиціями! Лише такий крутий, як Гудар, міг взятися за ваше брудне доручення!» — «Та він же у вас серед найкращих друзів?! Хто познайомив вас із венеціанським послом, сподіваючись і самому переспати з вами? Він... Я бачив у нього розписку, дану матір’ю... Тож розплатіться з ним, а тоді й називайте його шалапутом! І не плачте даремно, ваші сльози вже нікого не обдурять». — «Але ж я вас кохаю, і мені тяжко вислуховувати ваші докори!» — «Коли б це насправді так, то ви б трималися зі мною зовсім по-іншому». — «Точнісінько так, як це дозволяєте собі ви... Невже я заслужила від вас імені останньої шльондри? Коли б ви хоч трішки кохали мене, то не вдавалися б за поміччю до підлих посередників, а віч-на-віч освідчилися б мені. Позалицяйтеся, побігайте за мною бодай два тижні, побудьте в нашому домі, але без будь-яких вимог — просто так. Ми будемо гомоніти, жартувати, відвідувати театр, і я до безтями закохаюсь у вас. І тоді ви все матимете не за гроші, не з" примусу, а по любові. Адже коли я вперше побачила вас, то подумала: невже я знайшла своє справжнє щастя? А все вийшло навпаки. Ви перша людина, яка побачила мої сльози. Навіть родині завдали такого непоправного удару, що моя мати відмовиться взяти у вас сто гіней. А сталося б усе інакше, то годі було б одного мого поцілунка, щоб зробити їй такий подарунок...» — «Я засмучений, але я не хотів нікого скривдити, навіть такого наміру не мав і в думках... Тільки тепер нічого не виправиш...» — «Чому? Доки не пізно, ще можна виправити. Приходьте до нас, покохайте мене всім своїм ніжним серцем, а не тваринною похіттю, адже я відкрилася перед вами своєю чистою душею!..» Ці признання були такі щирі й глибокі, що я перестав боятися пастки й пообіцяв упродовж двох тижнів виконувати її побажання, а потім уже настане її черга. Я не знав, що маю діло із закінченою аферисткою. Прощаючись із нею, я попросив на підтвердження згоди бодай один поцілунок, але вона з чарівливою усмішкою заперечила, що, мовляв, не можна розпочинати нашу дружбу з порушення святих правил.
Вона пішла, а я залишився ще більш закоханим і сповненим каяття щодо своїх дій. Шарпійон поводила себе надзвичайно хитро. Якщо б вона, замість цього візиту, написала б мені листа, я б не розвішував вух, може б, тільки посміявся — адже на папері не було б ні її сліз, ні її відчаю, ні її жалібних поглядів. Підступна пройда все передбачила, бо в сердечних справах жіноча інтуїція менше, ніж за хвилину, розгадує те, на що для чоловіка потрібне ціле життя.
Два тижні я все виконував за нашою домовою: щоразу приносив подарунки, які вона брала з чарівливою ніяковістю. Ми часто відвідували театр, мали безліч інших розваг. Усе це коштувало мені близько 400 гіней, і за цей час я навіть не поцілував її руки.
Та от настав останній день випробування. Я запитую, де ми разом проведемо ніч — у неї, чи в мене? її мати сказала: «Давайте спершу повечеряємо всією компанією, тоді ви йдіть собі з усіма, а потім нишком повертайтеся сюди...» Такі застереження здалися мені смішними, але я все вчинив, як мене просили. Нас залишилося троє: вона, її мати і я. Виходячи з кімнати, мати, на мій великий подив, спитала мене, чи не хочу я наперед заплатити сто гіней, «фу», — вигукнула дочка, й мати зникла за дверима. Ми залишилися наодинці. Розкривши обійми, я підходжу до Шарпійон, але вона, правда, надзвичайно ніжно, прохає мене поки що лягти самому.
І от вона вже поруч зі мною... Я намагаюся її пригорнути, але її тіло скручується в клубок, звідусюди захищений довгою сорочкою. Спершу я подумав, що це просто любовна гра, але всі мої спроби закінчувалися нічим.
Цієї миті я збагнув, що мене обдурили — вже вкотре! — і любовну пристрасть змінює лють. Я її соваю, перекидаю з боку на бік, осипаю прокльонами, але вона мовчки чинить опір. Втомившись, пробую тримати себе якнайніжніше, та, нарешті, роздираю на ній сорочку — і все даремно... Три години минає в безсилій боротьбі. Вкрай роздратований, я одягаюсь і виходжу до себе.
Нервове потрясіння не лишилося без наслідків — почалася пропасниця, і я кілька днів пролежав, недужий, у постелі. Під час хвороби мені принесли кілька листів. Два з них — від матері Шарпійон. У першому вона писала, що вранці застала дочку майже непритомну, всю в синцях од моїх побоїв; мовляв, їй зостається єдине — подати на мене в суд. У другому — вже інше: мати довідалась, що я занедужав; крім того, їй пояснила дочка, що вона сама стала причиною такого «жорстокого» поводження з нею.
Обізвалась і Шарпійон. Вона визнавала свою провину, але не могла інакше себе повести, мовляв, її можна було вгамувати, лише схопивши за горло. В своєму листі вона благала дозволити їй прийти до мене бодай на хвилинку, бо треба передати мені таку вісти, яку важко довірити паперу.
Мав я записку й від Гудара; він хотів зі мною зустрітися й обіцяв прийти ополудні. Його розповідь мене приголомшила — він усе знав у подробицях. «Мати дуже переживає за побої, завдані дочці, але ще більше шкодує, що не встигла виманити у вас сто гіней... Чи вистачить у вас сили волі зовсім покинути цю дівку?» — «Таке моє непохитне рішення». — «Вірно. Але не кваптеся. Зараз я покажу надзвичайно цікаву річ...» І за хвилину Гудар повернувся з носильником, який приволік із собою якесь крісло. «Часом не бажаєте придбати собі? Його вартість — сто гіней...» — «Ви що, ;то гіней! Та я й трьох не дам!» — «Стривайте. Краще подумайте. Це крісло має п’ять пружин, які відразу ж спрацьовують, як тільки хто сяде на нього. Дві з них захоплюють і притискають руки, інші дві — тримають і розсовують ноги так, що вивертаються стегна, а п’ята — відкидає сидіння в таке положення, що нижня частина тулуба розташовується якнайзручніше для інтимних втіх». Розповідаючи, він опускається в крісло, й миттю бринять усі пружини — і я бачу Гудара в позі жінки, готової до забав із чоловіком. «Хай красунька Шарпійон усядеться в оксамити — й ваше діло зроблено!» Цей винахід — геніальний, а водночас і диявольський — викликає в мене напад реготу, а також огиди. Адже він — пристрій для зґвалтування! «Ні, ця річ мені не потрібна! Але зробіть ласку, залиште крісло до завтра...» — «Якщо ви не хочете купувати й на жодну годину... Господар очікує мене за сто кроків звідси!» — «Тоді віддайте його власникові, а самі вертайтеся сюди...» Гудар пояснив мені, як його визволити з полону пружин, встав, покликав носильника і пішов із ним геть.
Ця машина, без сумніву, завжди б, і в цьому конкретному випадку, спрацювала успішно, та мною заволоділо не почуття скупості; саме такий спосіб підкорення жінки здавався мені варварством. До того ж, Англія — держава прав і законів, і застосування такої машини могло б закінчитися для мене шибеницею, не кажучи вже про те, що й Шарпійон не витримала б цієї каторги й померла б із переляку.
Я пам’ятав про недавнє прохання колишньої дівчинки із сережками зустрітися зі мною, але боявся, що. побачивши синці й криваві набряки, розхвилююся й знову стану воском у її руках. Так минуло понад тиждень. Щодня Гудар приходив до мене й розповідав про плани цієї жіночої зграї, яка звикла жити лише за рахунок шахраювання. Але видно, що радилися й у дуже вузькому колі, бо десь мабуть, через півмісяця, без будь-якого попередження, до мене заявилася Шарпійон власною персоною.
Якраз в цей час я пив шоколад у ліжку. Тому не вставав і не пропонував гості поснідати зі Мною. Але вона якнайскромніше присідає поруч зі мною й нахиляє своє тіло так, щоб я міг його пригорнути. Я ж геть одвертаюся від неї. «Що, вам не до вподоби моє обличчя в синцях?» — «Але ж я вас не бив?» — «Та ваші пальці, подібні до пазурів тигра, залишили сліди на всьому тілі...» Розмовляючи зі мною, підступниця ледь підіймає плаття й показує мені свої стегна із синяками. Ох, і дурень же я! Ну, чому я тоді не відвів очей? Чому?.. І треба ж було подивитися на те прекрасне, просто таки чарівне тіло!.. Я, навпаки, мав дуже смішний вигляд... Уявляєте: якесь дівчисько, що нічого ще не навчилось, не прочитало жодної книжки, не кажу вже про мій досвід, якого їй ніколи не здобути, а дивіться: зуміла заворожити мене, знову захопити чоловіка в свої руки...
Помітивши, що я поглинаю її очима, вона підсувається до мене ще ближче й не перестає грати свою дивовижну виставу. Взявши себе в руки, я кажу їй, майже збайдужа, що в усьому винна лиш Ї вона. — «Так, я сама завинила. Було б мені послухатися, і я б відчула з вашого боку ніжність, а не жорстокість. Прошу пробачити з все...» — «Хіба можна вам одмовити у прощенні? Але на більше вже не розраховуйте... Ідіть і ніколи не порушуйте мій спокій». — «Але вам невідома вся правда... От послухайте мене...» — «Гаразд, кажіть!» Те, що довелося почути, вона могла б висловити за кілька хвилин. Але схлипування, зітхання, сльози й сумовиті погляди затягли цю гру майже на дві години... Одне слово, мати змусила її заприсягнутися порятунком власної душі, що тієї ночі вона не віддасться мені. Але нині їй нема чого бути чиєюсь рабинею, їй легше жити зі мною, як досі з венеціанським послом, не звітуючись ні перед ким — ні перед матір’ю, ні перед тітками, скоряючись лише моїм бажанням. Та оскільки вона ще неповнолітня, нам треба поводитися обережно, щоб мати не звернулась до правосуддя, а її задобрити можна незначними грошовими сумами.
Ми разом пообідали, й Шарпійон, мабуть, подумала, що так просто їй пощастило знову ошукати мене, коли я несподівано сказав, що цю умову доведеться складати не з нею, а з її матір’ю. Це не входило в плани красуні, й вона, застукана зненацька, згодилась на все. Прийшовши до них у дім, я виклав свої вимоги. Окремий, умебльований, як слід, будиночок і 50 гіней щомісяця в руки матері. — «Що належатиме дочці, це ваше діло. Але віддайте мені суму, яку ви обіцяли ще за попередню ніч...» —: «Але ж у тому — ваша, а не моя провина. Та годівже про це: ті сто гіней дістануться вам». Гудар напитав мені затишний будиночок, за 10 гіней; ІІІарпійон зібрала в дорогу свої речі, й от уже переді мною мати, що вимагає свою суму.
Боятися за гроші я вже не міг, бо все ж вже було на мазі, й мені нічого не коштувало розквитатися з боргом.
Будиночок сподобався ІІІарпійон, і ми з нею трохи прогулялися, потім весело відобідали й пішли до спальні. Вона мені дозволила попервах пестити її тіло, а коли я вже розпалився, то з’ясувалось, що в неї ще не минуло місячне. Та це для мене була суща дурниця; тільки вона так голубливо й ніжно впрошувала мене, щоб залишив гостю в спокої.
Прокинувшись уранці, я заходився перевіряти, чи вона не обдурила й цього разу: відкидаю простирадло, оглядаю її білизну й бачу: ніде ні цяточки.. Тим часом Шарпійон просинається, але я вже біля неї поруч і кваплю її, щоб не гаяти ні хвилини. І тут на мене — докір за докором, що, мовляв, ще не розвіявся сон. Звісно, я не дуже наполягав, то вона вмить схоплюється з постелі й починає гарячково одягатися. Я найпростішими словами пояснюю їй, хто вона насправді, а вона відповідає мені, зневажливо посміхаючись, найобразливішим чином. Розлючений до краю, я даю їй ляпаса і збиваю з ніг на підлогу. Вона несамовито верещить і зчиняє неймовірний гармидер. До нас прибігає з нижнього поверху господар будинку, який, на щастя, трохи володів італійською мовою. Він, побачивши, що в неї з носа пішла кров, радить мені негайно відпустити крутійку додому, а то вона затягає мене по судах, і йому навіть доведеться це засвідчувати.
«Геть з-перед моїх очей! Я не хочу тебе бачити!» — Шарпійон витирає кров на обличчі й негайно щезає, а я падаю в крісло, не в силах і поворухнутися. Так, заглиблений у роздуми, сиджу майже годину, в стані, близькому до самогубства.
На щастя, приходить Гудар. Він зустрів Шарпійон із розпухлим носом, і радить мені миттю тікати світ за очі й забути красуню й виплачені її матері гроші. Я згоден на все. Але все-таки хотілося б сказати негідниці особисто, щоб вона знала про себе мою остаточну думку. — «Я все їй передам. Мені шкода, коли ви знову потрапите в їхні тенета».
Я гадаю, що ця родина вже не наважиться зустрітися зі мною. Але прорахувався. Гудар мені сказав, що мати Шарпійон не полишає вважати мене другом свого дому... І тут я — вкотре вже! — вчинив бездумно й переступив ненависний мені поріг. Цілу годину я сидів мовчки, не проронивши жодного слова, а Шарпійон весь час тримала біля очей хустинку, вдаючи, що витирає сльози, й, таким чином, ховаючи від мене припухлі губи.
Мене отруїли її чари, і я, мов сновида, щодня приходив у цей будинок, сідав, і не мовивши ані слова, за дві-три години вирушав додому. Коли б вона збагнула тоді мій стан, то могла б обібрати мене до нитки, і — диво-дивне!!! — як цього не сталося.
Та от сліди від синця зникли; вона знову розквітла, а моя хіть до неї спалахнула з новою силою. Я придбав трюмо, сервіз із мейсенського фарфору, й передав усе це їй разом із моїм листом. У відповідь мені принесли від неї запрошення відвідати її увечері, й вона, під час зустрічі віч-на-віч, викаже найніжніші знаки своєї прихильності. Це викликало в мене таку довірливість, що я не стримався признатися Шарпійон про ті два фальшиві векселі, за які міг би всю родину посадити за грати.
Мене зустріли надзвичайно привітно. В кімнаті я побачив свої дарунки — трюмо й сервіз на підставці. Після пестливих поглядів красуня покликала мене до своєї спальні, а мати навздогін побажала нам щасливої ночі. Я на радощах почував себе на сьомому небі. Коли ми з Шарпійон смачно повечеряли, я дістав із бумажника підроблені векселі й простяг їх із словами: «Тільки-но я стану вашим коханцем, робіть з ними, що заманеться... Чи це не доказ того, що я нічим не леститиму вашій матері й тіточкам?» Вона взяла їх і, похваливши мене за доброзичливе ставлення до всієї родини, сховала папери до шкатулки, зачинивши її на ключ.
Ми лягли з нею на ліжко. Спершу я голубив її, а коли доторкнувся-забороненого плоду, то юна вмить схрестила ноги й залилася сльозами. — «Ми з тобою-вже в постелі... То чого ж тобі боятися?» — «Мені страшно...» Здавалося, мене паралізувало від цієї відповіді. Пролежавши нерухомо хвилин п’ятнадцять, я мовчки встав, захопив плащ і шпагу.. «Ну, якщо так... Хіба ви не хотіли б переспати зі мною?» — «Ні». — «А завтра мені приходити?» — «Ваша воля...» — І я, розгублений, залишаю це пекло. Наступного дня вранці слуга повідомляє мені, ще у вітальні сидить Шарпійон. — «Скажіть, що я відпочиваю...» — Та вона заходить сама. — «Будь ласка, віддайте мої векселі», — звертаюсь я до неї дуже спокійно. — «їх у мене із собою нема. Та й навіщо вони вам?» Це нахабне запитання роздратувало мене до краю; я вибухаю прокльонами й, утрачаючи самовладання, починаю ридати. — ‘ «Я поклялася своїй матері ні з ким не спати вдома...» І Шарпійон цим підтверджує, що мені дозволяється робити з нею те, чого я добиваюся.
Але після пережитого потрясіння моє тіло мовби закам’яніло. Мені здавалося: вона пропонувала себе саме тоді, коли я був безсилий виконати свої чоловічі обов’язки.
Під вечір Шарпійон залишила мене, прощаючись з журливим, пригніченим виглядом і погаслими очима. Тільки й мовила: «Сподіваюсь, ми зустрінемося ще, коли ви знову станете самим собою…»
Ось так уперше, у 38 років, я відчув себе безсилим. Вдруге це сталося у Венеції 1783 року, а втретє, мабуть, уже буде тепер, коли я вже пишу свої спогади.
Але я ще не розповів про останній акт цієї драми! Я вважав принизливим для себе залишати тіточкам Шарпійон, замість трофея, два векселі, тому наважився будь-що забрати їх.
Під час однієї з прогулянок у лісі ми опинилися із Шарпійон серед однієї компанії. Коли вона підійшла до .мене, то я почув од неї, що ті векселі повернуться в мої руки, але в тому місці, де вона їх отримала, тобто в її спальні. Я зрозумів, що знову починається гра. І тут я, віддалившись од товариства, накинувся на неї з прокляттями, перерахував усіх її полюбовників і, звичайно, назвав красуню найдошкульнішим словом... Вона весь час намагалася втихомирити мене, але хто міг стримати коханця, який не збувся.
В обід Шарпійон сіла поруч зі мною й вела себе надзвичайно ніжно, щоб усі подумали, що між нами найінтимніші стосунки. Я вдавав, що байдужий, тому одні вважали мене за недотепу, а інші дивувалися, як вона може так відкрито кепкувати наді мною.
Після обіду Шарпійон ув’язалася за мною й потягла мене вглиб саду. Всі її вчинки свідчили, ніби вона «розкаюється й ладна будь-якої миті віддати себе цілком у мої руки. І в мені знову спалахнула пристрасть. Ми кинулися в обійми, стали цілуватися й пестити одне одного. А тим часом рука мимохіть дісталась потайного місця. І її — зненацька! — силою відкинуло геть. — «Ага, ти знову мене обдурюєш?!» — «Ні. Але тут зась. Ми краще проведемо з тобою ніч...» Та мною опановує гнів: або я здобуду перемогу, або відомщу за все! Підгорнувши її під себе, я вихоплюю з кишені цезорик, одчиняю його зубами й приставивши вістря їй до горлянки, кричу, що вб’ю, коли вона далі чинитиме опір.— «Збережіть мені життя; я згодна на все...» — мовила вона доволі спокійно. — «Та знайте, що всі побачать мене на землі й зрозуміють, що сталося...»
Я тим часом трохи отямився й навіть пошкодував, що міг опуститися так низько — загрожувати смертю цій ницій статі. Підвівшись, я взяв ціпок і капелюх та й подався геть із того місця, де ледве не занапастив себе... Мої читачі, мабуть, не повірять мені, але справді це так: Шарпійон наздогнала мене, й ми разом підійшли до товариства. Моя супутниця трималася, мовби з нею нічого й не сталося, та я мав дуже блідий вигляд.
Вернувшись додому, я написав листа Шарпійон із вимогою віддати назад мої векселі. Я погрожував не тільки судом, а й особистою розправою. Того ж дня її мати відповіла: «Вкрай здивована вашою поведінкою. Векселі належать дочці, й вона їх вам поверне, коли ви навчитеся поважати жінок».
Кров ударила мені в скроні. Схопивши два пістолети, я кинувся до остогидлого мені будинку, щоб ударом ціпка приголомшити ошуканку; а пістолетами оборонятися від тих шахраїв, які, мов сторожа, вечорами піклувалися про безпеку цієї родини.
Тільки-но я наблизився до дверей, як поперед мене в дім зайшов перукар, який щосуботи робив завивку Шарпійон. Щоб не мати зайвого свідка, я став за рогом вулиці й почав спостерігати, що ж відбуватиметься далі. От прочинилися двері, й на подвір’я вийшло два дармоїди-сутенери. Коли ж з’явиться перукар? Вже одинадцята година. Тихо. От пробила й дванадцята; грюкнули знову двері, але в пройомі стояла служниця; вона подалась шукати якісь речі, а я тим часом проник до вітальні й отетерів: Шарпійон і перукар, вивернувшись на канапі, зображають двоспинного хижака. Побачивши мене, дівиця зганяє з себе гостя, якого я кидаюся бити ціпком. На скоєний шум збігаються слуги, мати й тіточки, й перукар, скориставшись метушнею, тікає з дому.
Шарпійон, напівзодягнена, ховається за диваном, а родичі, мов фурії, нападають на мене. А це ще дужче розпалює мою лють. Я розбиваю дароване трюмо, трощу фарфоровий сервіз, розламую меблі. Все це супроводжує вереск і зойки. Коли мені набрид вчинений мною погром, я попереджаю, щоб родина вгамувалася, інакше я своїм ціпком розчереплю кожному голову.
І тут розчиняються двері, й у дім заходить сторожа, яка щодоби здійснює нічний обхід. Хтось тримає в одній руці засвіченого ліхтаря, а в другій — палицю. Оце і вся варта, яка забезпечує спокійний сон у Лондоні. Я вмить тицяю стражнику три або чотири монети і з вигуком «Геть звідси!» зачиняю за ним двері. Сам же, трохи заспокоївшись, присідаю на канапу й вимагаю від матері мої векселі: «В мене їх нема, — відповідає вона, — вони в дочки». — «То покличте її». Служниця кидається на пошуки, але повертається ні з чим. — «Вона десь зникла». Напевне, втекла з дому. Мати й обидві тітки починають голосити. «Де вона, бідолаха? Та їй же смерть одній на вулицях Лондона...» Я уявляю собі картину із самотньою дівчиною, яка борсається з переляку на темних закутках міста. І тут же звертаюся до обох служниць: — «Загляньте до сусідів. Хто її знайде, матиме гінею». Три Горгони, помітивши мою стурбованість, витерли свої сльози. Та десь за півгодини повертаються шукачі: «Нема ніде й сліду!»..
Справді-бо закоханих Бог позбавляє розуму. Я клянуся сестрам-шахрайкам, що знайду Шарпійон, обіцяю відшкодувати вартість усього розбитого й поламаного, а також залишити їм векселі, до того ж, дати розписку, що я за них отримав зазначену суму. Служниці мають від мене винагороду, а та з них, що вранці повідомить про повернення господині, одержить ще дві гінеї.
О 8-й годині ранку мене врятував од нічних страхів стук у двері, мені повідомили, що Шарпійон уже вдома, але вона в жахливому стані, й тому ніхто не поручиться за її здоров’я. Я віддаю обіцяні гроші, й із великим співчуттям розпитую, як їй ведеться. — «У неї пропасниця...» —«Але ж вона почувала себе чудово. Недаром же я застав її з перукарем». — «Та це все пусте. Ви не бентежтеся: недуга минеться».
Згораючи від бажання довідатися про здоров’я Шарпійон, я о третій годині стукаю в двері. Одна із тіточок забороняє мені заходити: мовляв, у будинку перебувають два чоловіки, які прагнуть поквитатися зі мною; крім того, небозі дуже кепсько, — вона марить і час від часу вигукує: «Ось Казанова, ось мій кат! Він хотів мене вбити!» — «Будь ласка, не ходіть до неї...»
Цілий день я не мав ні ріски в роті. Лише ввечері я випив міцного лікеру, сподіваючись, що він заб’є памороки, але мені не спалося всю ніч. І о дев’ятій ранку я знову був біля дверей, але та ж тіточка мене не впустила. — «Вона лежить непритомна... Лікар каже: «Якщо їй не стане ліпше, то за добу може бути кінець...»
«От клятий перукар!» — вигукую я. — «Ну, що ви? Це ж помилки молодості! Вже кому, як не вам, треба було вдати, що ви нічого не бачите...» — «Присягаюся всіма святими, ви стара чарівниця!.. Але я хочу, щоб Шарпійон не знала поки що злиднів», — і я тицяю тіточці десять гіней асигнаціями, а сам тікаю, мов божевільний.
По дорозі додому я зустрів Гудара й попросив його просто цієї миті. провідати Шарпійон і від неї зайти до мене. За годину він повертається й запевняє, що вона почуває себе кепсько. — «Ви бачили її?» — «Ні, мене до кімнати не пустили... Сказали: в неї — пропасниця. Адже справді, якщо жінку заскочити, коли вона в ліжку з чоловіком, то все може статися...»
На третій день повідомлення ще жахливіше... Напевне, дівчинка за добу помре. Я вмить відчув, як моє серце стискує крижана рука, а ноги враз підломилися... Отямившись від удару, я поклав до шкатулки персні, в ній уже лежали діаманти й інші коштовності. Зачинивши на ключ скриньку в письмовому столі, я заходився писати листа венеціанському посланникові в Лондоні, прохаючи після моєї смерті всі мої коштовності передати сенаторові Брага дану. Заряджаю обидва пістолети й кладу їх до кишені. Разом із кількома гінеями при собі виходжу на вулицю з твердим наміром утопитися в Темзі біля Тауера. Щоб довго не мучитись, я купую в крамниці кілька важучих шматків олова. Тепер мені нема куди квапитися, і я повільно прямую до річки. Але доля зласкавилася наді мною. На півдорозі я зустрівся з Едгаром, молодим англійцем, моїм добрим знайомим. «Що з вами? Ви так змарніли! Може, трохи порозважаємося?» — «Не можу; в мене невідкладне діло». — «Хіба за термінових справ так безжурно прогулюються? У вас, видно, щось інше на думці». — «Запевняю, що ні». — «А ви не темните?» — Кинувши погляд на моє вбрання, він помітив, що в мене з кишені стирчить руків’я пістолета. Без будь-яких церемоній приятель обмацує й іншу кишеню з другим пістолетом. — «Якщо ви йдете на дуель, то я буду вашим секундантом, і без мого дозволу ви не ступите ні кроку... Незабаром у мене обід, я запросив до ресторану вродливу дівчину; вона може привести свою чарівну подружку — француженку. Давайте вчотирьох і посидимо за столом». Я подумав: «Мені Едгара не позбутися... Та яка різниця, піти з життя на день раніше чи пізніше?» — і я даю згоду. Доки ми розмовляємо, посланець передає записку дівчатам. Мені якось пощастило на певний час одлучитися, і я сховав у безлюдному місці свій свинець, од чого набагато полегшали мої кишені.
Обід ми влаштували на славу. Обидві подруги мали гарненькі личка, були веселі, безтурботні й дотепні. Але я почував себе ні в сих ні в тих;уявляєте: людина три ночі не спала й три доби не їла, яка вже в неї пристрасть до амурних утіх. І, зрозуміло, дівчатка бозна-що мали про мене подумати, коли б Едгар не назвав їм моє справжнє ім’я. Вони враз прониклися до мене повагою. Під дією прекрасного вина обидві діви вкрай розпалилися й одна з них запропонувала піти в номер танцювати у вбранні праматері Єви, з умовою, що й чоловіки одягнуть костюм Адама, а гратимуть нам сліпі музиканти з оркестру.
Танцювали всі жваво. Але я сидів одягнений і спостерігав за рухами. Едгар спершу накинувся на свою подругу, а потім поліз і до француженки. А коли зовсім вичерпав себе, то пішов перепочити. Заповідана мені діва підсіла до мене й почала обмацувати моє тіло, щоб знати, в якій я боєготовності; зрештою, зі сміхом оголосила про моє чоловіче каліцтво.
Розрахувавшись і попрощавшись із дівчатами, Едгар зі мною пішов у набагато спокійніше товариство. Це було зовсім близько, й ми за півгодини опинилися там. Першим танцем оголосили менует. Спиною до мене танцювала дівчина майже в сукні такого фасону й такого ж забарвлення, як я подарував Шарпійон. Але цей збіг мало мене цікавив, адже моя коханка лежала при смерті. Та от пари міняються місцем і я бачу перед собою... Шарпійон. Не хочеться вірити, та в цю мить партнерші підносять руки для останнього реверансу, й моя сусідка зводить очі, й ми зустрічаємося поглядом. Із помітним зойком Шарпійон залишає зал, а я, ледве не зомлівши, падаю в найближче крісло. Саме тоді я цілком звільнився від свого тваринного почуття до колишньої дівчинки з моїми сережками. За кілька секунд мій смуток змінюється веселощами, жагою до життя. Едгар приголомшений. — «Ти врятував мене, розумієш?..»
Прибувши додому, я застаю листа від Гудара. В ньому кілька слів: «Відома вам красуня така далека від смерті, як ми з вами. Вона поїхала з лордом Гросвенором». Я розповів усе своєму приятелеві, й він висварив мене за вчинок, на який зважився й через таку нікчемну істоту. До того ж, він пояснив, що я дуже легко можу запроторити до в’язниці матір Шарпійон, оскільки вона призналася в записці про існування фальшивих векселів.
Наступного дня я звернувся до прокурора, який підтвердив моє право подати на арешт не тільки матері, а і її обох сестер. Потім я подався в ратушу і, поклявшись у точності викладених фактів, отримав вердикт, на підставі якого судовий виконавець мав узяти під варту трьох мегер. Одначе він їх не знав в обличчя, й ми домовилися з ним, що вранці ми зайдемо до них удвох. Англійці дуже певні люди, й тому мене о призначеній годині вже очікував кеб, яким мали відвезти до в’язниці трьох сестер судовий виконавець і полісмен.
О 8-й годині я показав у будинку трьох жінок, а сам, не затримуючись, зникаю геть. Річ у тім, що знову спиною до мене, стояла Шарпійон, і хто знає, можливо б, вона, побачивши мене, кинулася б на шию, і я не певен, чим би все це тоді закінчилося.
Все, що було далі, мені переповів Гудар. Він зайшов за якихось дві-три хвилини після мене. Сестри і Шарпійон вимагали відкласти арешт на завтра, обіцяючи за той час знайти надійних поручників. Тієї ж миті підоспіли й два сутенери й навіть оголили шпаги, та констебель, не вагаючись, обеззброїв спершу одного, а потім іншого і шпаги забрав із собою. Затим сестер посадили в кеб і відвезли до боргової в’язниці. В той час заможний арештант мав сам вибирати собі камеру за тієї умови, що він оплачуватиме її. Сестри знайшли собі зручні кімнати з обідами, які коштували чимало, якщо вони не хотіли обмежуватися тюремною щербою, то за все це треба було мати неабиякі кошти. Гудар також повідомив, що він, у ролі друга сім’ї, провідає трійцю у в’язниці й, коли я захочу добитися якоїсь згоди, то він може стати моїм посередником. Я відповів: єдино можлива моя вимога — одержати за векселями шість тисяч франків, навіть без відсотків.
Минуло півмісяця. І от, на шістнадцятий день з’являється Гудар. – «Де ви зникли? Що скоїлося у вас?» — «Всьому виною — кохання... Я приніс ваші франки. Пишіть розписку, що отримали, й заяву про те, що не маєте жодних претензій до матері Шарпійон та її сестер...» — «Отже, ви їх узяли на своє утримання?.. Що ж Шарпійон думає про мене?.. Напевне, вона прагне виправдатися переді мною?» — «Зовсім ні. Вона називає вас невдячним пострахом; каже, що досі кохала, а нині ненавидить...» — «О, бережіться її: ошукає і вас!» Едгар відлічив мені 150 гіней, а це було якраз доречно, бо мені потребувалися гроші для переїзду до Португалії, де я мав намір поліпшити свої фінансові справи.
На жаль, мої пригоди із Шарпійон на цьому не закінчилися. Вона подала заяву в Лондонський суд про те, що я хотів спотворити її обличчя, й мене схопили прямо на вулиці й відвезли в околодок. Але суддя негайно розібрався, в чому суть, і випустив мене на волю. Звідтоді я вже більш нічого й ніколи не чув про підступну Шарпійон.
Перед від’їздом до Португалії мій злий геній завів мене в таверну, і я там познайомився з бароном Стенау. Я тоді не знав, що він працював усього-на-всього конторником у Ризі; там прокрався і втік звідти до Німеччини. Завдяки щасливій грі в карти він завжди мав гроші, й усі вважали його за цілком забезпечену людину.
Через чотири місяці після цієї зустрічі він був повішений у Лісабоні. Барон потрапив до компанії вродливої англійки, яку я бачив. Вона володіла французькою мовою, вражала своєю красою й сипала дотепами. Ми якось обідали втрьох. Побачивши на каміні три наперстки, англійка запропонувала: — «Давайте зіграємо на одну гінею, яку витратимо на устриці й шампанське»... Барон, звісно, програв і послав офіціанта виконувати замовлення. — «Давайте поставимо на дві гінеї, якими ми розрахуємося за обід». Але цього разу й самій довелося видобувати гроші з гамана. Мені дуже хотілося заприязнитися з цією жінкою, і я почувався ніяково, що в обох випадках платили за мене. Щоб програти належні дві-три гінеї, я запросив до гри в кості барона. Він охоче погодився, але допускав непробачені помилки, а подвоюючи ставки, довів свій програш до ста гіней. Тоді, взявши ціпок і капелюх, він одпросився: — «Незабаром повернуся і віддам свій борг...» Як тільки барон зник, ми з англійкою лишилися наодинці, й вона сказала мені: — «Я певна, що ви грали, взявши мене в половину...» — «Якщо ви така догадлива, то, мабуть, зрозуміли, що я зачарований вами...» — «Так, я помітила». — «І розгнівалися?» — «Чому ж? Ви ж мене взяли в половину». — «Я вам віддам п’ятдесят гіней, коли їх поверне барон». — «Гаразд. Але про це нічого не має знати він...» За якийсь час приходить Стенау з невдоволеним виглядом. — «Я зайшов до купця, щоб той оплатив вексель, виданий одним із найсолідніших домів Лісабона, але той відмовився обміняти його на гроші». Я мимоволі простяг руку за векселем на кілька мільйонів португальських мільрейсів. З подиву в мене очі полізли на лоб, але Стенау, сміючись, пояснив, що ця сума становить лише біля 500 англійських фунтів. — «Якщо підпис поручників відомий, то не зрозуміло, чому не обміняли? Треба було звернутися до свого банкіра...» — «Я недавно прибув до Англії й нікого не знаю у фінансовому світі. А коли ви маєте знайомих на біржі, то, будь ласка, реалізуйте там цей вексель. Собі візьмете сто гіней — це 105 фунтів стерлінгів, а решту віддасте мені».
Наступного дня опівдні я обміняв той вексель і отримав 520 фунтів. Знайомий банкір охоче це зробив, бо йому потрібні були векселі з іберійського півострова. Зустрівшись із бароном, я відлічив належну йому суму, а борг забрав собі. Ми пішли з ним пообідати. За столом я поцікавився в нього: — «Ви дуже захоплені своєю коханкою?» —«Ні. Я маю інших, не менш чарівливих. Коли вона вам до вподоби, то за десять гіней можете втамувати свою спрагу». Але я вже пообіцяв їй 50 гіней і не хотів обдурювати красуню.
Увечері я вже був у неї, й коли вона дізналася, що її полюбовник виплатив борг честі, то вмить замовила вишукані страви й ми провели разом навдивовижу сластолюбну ніч — вона виявилася професіоналкою вищого класу. Про наші взаємини з нею я не можу забути й досі, за похилого віку, й на те маю переконливі спогади.
Вранці я дав їй п’ятдесят гіней, і у відповідь вона сказала, що такому кавалерові, як я, подаватиме щоразу вечерю лише за шість гіней. Я пообіцяв їй неодмінно скористатися цими послугами. Але за тиждень мене захопила та хвороба, якою нагороджувався Меркурієм уже тричі, але тепер в надзвичайно тяжкій формі, бо із згубною англійкою я ще переспав три ночі.
Хвороба була зовсім не до речі: в мене вичерпалися гроші, й хотілося негайно пошукати свого щастя в Лісабоні. Я вийшов із дому, але не тому, щоб відплатити красунечці, як це чинять деякі дурні, а з тим, щоб знайти досвідченого лікаря. Мені поталанило, я про все домовився і наступного ранку вже зібрався до спеціальної лікарні, як екстренною поштою отримую листа від мого лондонського банкіра — людини чесної й порядної, а головне з доброзичливим ставленням до мене: «Подані вами векселі — фальшиві. Отже, поверніть мені заплачені гроші. А відповідну суму стягніть через суд од колишнього власника. Коли він одмовиться заплатити, то заарештуйте його. Я даю вам відстрочку на добу. Не змушуйте мене викликати поліцію».
Я негайно кинувся до Стенау, але мені повідомили, що він виїхав за кордон, у Португалію; як згодом з’ясувалося, назустріч своїй смерті. І от моє становище: недужий, без грошей, і з в’язничною загрозою. Та все-таки мені вдалося вислизнути з цього зашморгу, і я за якийсь час опинився в Берліні.
Класика
