Якось я зі своїми приятелями вирушив із візитом до мадам Бергалі, доволі відомої серед літературних кіл у Пізі. Мені випало їхати в двомісному повозі, поруч із симпатичною — таки заміжньою дамою, яку я вже кілька днів даремно улещав. На слові вона була дуже сміливою, а насправді весь час давала мені одкоша Нас зібралася ціла компанія, але моя супутниця, щоб не вислухувати довгих освідчень у коханні та скоротити час нашої подорожі, звеліла кучерові їхати окружною дорогою. Ми відлучилися від усього товариства, а шлях, хоча й був мальовничий, але безлюдний. Коли ми вирушили, то небо вкривала блакить, світило сонце, та не збігло й півгодини, як повітря посвіжішало, небосхил затягло темрявою, насувалась страшна гроза, яка, здавалося, може знищити все.
«О, небо! — вигукнула дама, — надходить гроза...» — «Так, — відповів я. — Хоча наш повіз і з накриттям, але ваша сукня змокне», — «То нічого. Але я боюся грому». — «Заткніть вуха». — «А блискавка?» — «Кучере, знайдіть якийсь прихисток...» — «Найближчий будинок десь на відстані півгодинного шляху; на той час і гроза мине...» — і він спокійнісінько прямує далі. Та от спалахнула блискавка, прогуркотів грім... Дама затремтіла з ляку, а дощ линув, як з відра. Я скидаю свій плащ, щоб затулити нас од зливи, і тієї ж миті блискавка падає за сто кроків від повозу; коні схарапудилися, а моя нещасна супутниця упала на мене й притислася. Я нахиляюся, щоб дістати плащ, який сповз до ніг, і, влучивши мить, злегка закочую їй спідницю; вона силкується її відсмикнути, але лунає новий оглушливий удар грому, позбавляючи даму останніх зусиль. Обгортаючи тремтяче тіло своїм плащем, я притискаю її до себе, й тут же дужий поштовх карети кидає жінку на мене в найзручнішому для мене положенні. Не втрачаючи ні хвилі й удаючи, що ховаю годинника до кишеньки жилета, я розстібую свої ґудзики нижче пояса. Тим часом мені спадає на думку: коли вона зараз же зможе мені стати на перешкоді, то зникне будь-яка моя надія: вона спробує вирватись. Я ж її пошепки вмовляю, що єдина можливість у неї врятувати свою честь у тім, щоб прикинутись їй непритомною й дозволити мені вчинити все, що я хочу; інакше кучер почує, як ми змагаємось, обернеться, і, вважай, її репутація заплямована. Зробивши їй приємність нишком називати мене негідником і чим їй заманеться, я досягаю найбільшої перемоги.
Дощ ллється потоками, вітер дме в обличчя. Сидячи на моїх колінах, спиною до кучера, вона не бачить його й пошепки передає мені, що я позбавив її цноти, адже за всім цим стежить недремне око. «Ні, — відповідаю я, — йому нічого не видно: він навіть жодного разу не обернувся. До того ж, ваша спина вкрита моїм плащем. Будьте розумницею. Доки гроза не вщухне, я все одно не відпущу вас од себе...»
Схоже, що вона скоряється долі, й відчуваючи моє нетерпіння, запитує, чи я все зробив. Відповідаю: «Ні». — «Жахлива ви людина; нарешті, ви вдовольнилися?» — «Ні». — «То чого ж вам ще треба?» — «Тисячу поцілунків». — «Боже, яка я нещасна. Ну, що ж, майте...» — «Тепер скажіть, що ви мені вибачаєте і що ви розділили насолоду зі мною...» — «А хіба ви це не відчули? Прощаю, прощаю...»
Нарешті я звільняю її, запевняючи, що кучер нічого не бачив і що я вилікував її від страху перед грозою. — «Певна, що жодна жінка в світі не мала таких ліків, як я». — «Що ви? Це відбувалося мільйони разів упродовж тисяч літ... Заспокойтесь і пам’ятайте, що за таких умов не могла б встояти жодна жінка...» — «Це правда, але віднині я подорожуватиму лише з моїм чоловіком...» — «Ви помиляєтеся, чоловік ніколи не принесе вам стільки задоволення, як я!..» — «Так. Справді, з вами з’являються якісь особливі відчуття. Але я вже ніколи не залишуся з вами віч-на-віч».
Нашим об’їзним шляхом ми прибули на цілу годину пізніше від інших. Моя красуня відразу кинулася до своєї кімнати, а я став шукати дукат у моїй кишені, бо запримітив, як посміхається кучер. — «Чому ти регочешся?» — «Хіба ви не знаєте самі?..» — «То ось тобі дукат — і мовчи...».
Класика
