У Венеції зібралася компанія молодих гультіпак, постійним завсідником їхніх пустощів був і я. Часто, добряче випивши в ресторанчику, ми гуртом прямували до якогось злачного місця. Коли шльондри були вже розібрані, ми виганяли гостей і, заплативши найменшу суму, яку вимагав закон, поводилися з дівками щонайбрутальніше.
Наші вихватки не вважалися безневинними. Ми часто турбували вночі баб-повитух, повідомляючи, що така-то дама терміново має потребу в її допомозі, хоча та дама навіть не завагітніла. Так само ми викликали лікарів, що кидалися напівроздягненими до поважних і цілком дужих пацієнтів. Або ж просили . священика висповідати умираючого, який спокійно спав поруч із своєю дружиною. Часом уночі нам вдавалося видряпатися на одну із дзвіниць і так закалатати в дзвони, наче на велику пожежу, а потім, тікаючи, пообрізати мотузки так, що вранці священик не міг скликати свою паству на месу.
Все місто стогнало від цих бешкетів, але спіймати нас було важко: ми вміли тримати язика за зубами, інакше б усіх неодмінно послали на якийсь час веслувати на галері Ради Десяти — могутнього органу, що правив Венецією.
Нас було семеро, а іноді я восьмим залучав свого брата. Але якось справа зайшла надто далеко. Це сталося так. Під час карнавалу ми, всі восьмеро, в масках заглянули до невеличкого ресторанчика. Там, в окремій кімнаті, сиділо троє чоловіків й одна гарнесенька жінка. Наш ватажок на ім’я Бальбі задумав викрасти її, щоб з нею трохи побавитися.
Зайшовши до кімнати, Бальбі суворим голосом наказав, звертаючись до чоловіків: «Іменем Ради Десяти ви заарештовані. Ідіть за нами в цілковитому мовчанні. А ви, — це вже до двох із нас, — проведіть даму додому». Троє чоловіків, тремтячи від страху, почвалали слідом за ним без тіні найменшого спротиву. Щоправда, назустріч нам вибіг офіціант, який боявся, що не заплатять за вечерю, але Бальбі віддав йому гроші, звелівши мовчати під загрозою смерті. Посадивши всіх трьох у гондолу, наш ватажок перевіз їх на протилежний берег, а потім, придивившись до облич заарештованих, сказав, що сталася прикра помилка й вони можуть податися на всі чотири сторони. Зрадівши волі, люди хутко зникли. Ми ж вирушили до призначеного місця, куди двоє із нас привели жінку в сльозах.
«Не плачте, красуне, давайте краще вип’ємо по келиху вина». — «А де мій-чоловік?» — спитала вона. — «Та не турбуйтеся, завтра вранці ви побачите його живого й непошкодженого».
Заспокоєна словами нашими, жінка, мов та вівця, пішла за нами до готелю «Дві шпаги», де на третьому поверсі, в кімнаті з добре натопленим каміном, нас очікувала багата закуска й вино. Ми поскидали із себе маски й жваво взялися за їжу й вино, особливо запопадливо пригощаючи даму. Під впливом тепла, вина, розвіяного страху та наших веселих молодих лиць жінка збагнула, що на неї чекає, і цілком змирилася із своєю долею.
Усе почалося з Бальбі, якому вона, для годиться, та й через страх перед обіймами решти семи, спершу вчинила легкий опір. Але, мабуть, розвага їй сподобалася, бо вона вже зустріла мене з усмішкою, а потім без будь-якого нарікання ощасливила й інших. Єдиним винятком став мій брат, який прикинувся хворим: інакше б уся компанія не зрозуміла його поведінки.
Після цього славно влаштованого вечора ми знову зодягли маски й провели свою «жертву» до її будинку. Нам важко було втриматися від реготу, коли, побажавши їй спокійної ночі, ми почули у відповідь її подяку за незабутню витівку.
Але наступного ранку про цю авантюру дізналося все місто й дама подала скаргу до Ради Десяти. Та в листі не було найголовнішого: розповівши все, що сталося, скаржниця, щоб зберегти свою честь, написала, що з нею поводилися чемно й жодної шкоди їй не завдали. Вона жалілася тільки на той великий страх, якого їй довелося зазнати в зв’язку з тим, що кудись забрали її чоловіка. Звісно, за це вона вимагала справедливо покарати винуватців. Ця скарга мала потрійний ефект. По-перше, сміялося все місто; по-друге, всі гультіпаки збіглися до будинку потерпілої, щоб з її вуст почути новину; по-третє, вийшов указ трибуналу, який обіцяв 500 дукатів тому, хто назве злочинців, які замірялися на честь дами, навіть коли це буде хтось із учасників замаху, але тільки не сам ватажок. І хоча серед нас не виявилося зрадника, ми були дуже , налякані, й наші нічні пригоди на певний час припинилися. А невдовзі після цієї мандрівки мені справді-таки поталанило: цілком випадково я знайшов загубленого листа якогось знаменитого сенатора й передав його господареві саме тоді, коли він сідав у свою гондолу, прямуючи додому. Лист, напевне, щось важив, і власник запросив мене прокататися з ним. Та на воді він раптово відчув себе кепсько, й ми з гондольєром занесли його в будинок майже без ознак життя. Я тут же викликав лікарів. Негайно прибули поважні і впливові друзі хворого. На ніч залишилося два сенатори, які запропонували мені, коли я втомився, піти додому. Але мене турбував пластир із ртуті, що його поклав лікар на груди хворого. І я відповів: «Доки я тут, він житиме, тільки я піду — він помре...». Вночі сенаторові стало зовсім кепсько. Я сміливо зірвав той пластир, і хворому відразу полегшало, він заснув міцним і спокійним сном. Уранці вже опам’ятався. Коли прибув лікар, то передовсім спитав, навіщо здерли пластир. Йому сказали, що це зроблено за моєю вказівкою. Прийнявши мене за медика, гість із гордістю мовив: «Якщо тут інший лікар, то мої послуги, напевне, не потрібні». Сенатор Брагадан (так звали мого пацієнта) спіймав ескулапа на слові й відмовився від усіх приписів, які мало не загнали його на той світ.
Сам сенатор виявився дуже цікавою людиною. Він уславився не лише як державний діяч, але й своїми пригодами в молодості. Грав із запалом у карти, був пристрасним полюбовником. Він чинив безумні вчинки задля жінок, але й не одна красуня відповідала йому тим же.
Сенатор вважав мне своїм рятівником і став сприяти мені в житті, що не тільки вплинуло на поліпшення моєї репутації в суспільстві, а й кумедним способом зміцнило мої фінанси. Я зараз оповім, як це сталося. Завдяки заступництву сенатора, мене почали запрошувати у вищі кола. В свою чергу я, коли зверталися з проханням, залагоджував чужі справи не без підтримки мого благодійника.
Якось мене познайомили з однією вродливою дамою, чоловік якої мав помітне становище у державі. Крім того, захоплювався картярською грою. Нещасливого для мене дня спустив Тінальдіні (так називався цей пан) всі свої наявні гроші, а потім, знову сівши за стіл — під чесне слово — втратив іще 500 цехинів. Я був дуже засмучений. Обов’язок честі вимагав наступного ж дня повернути гроші, а я не мав жодного су. Моє занепокоєння помітив сенатор і змусив мене розповісти про все. Він запевнив мене, що віддасть гроші за борг, але з умовою: я ніколи не гратиму під чесне слово. Я сподівався, що вранці ті 500 цехинів будуть у моїх руках і радів, з яким я гордим виглядом повернув свій програш. Я навіть забув, що тоді ж мене спіткала й попередня невдача з величезною сумою. Та от минув ранок, настав полудень, а Брагадан ні пари з вуст. Уже й час обіду — сенатор мовчить. Зненацька відчиняються двері, й він подає мені листа й пакет. «Це тобі!» — каже. Відкриваю пакет — там гроші. — «Читай листа вголос!» Промайнули рядки: «Пан Казанова має зрозуміти, що наша нічна гра була жартом. Він нічого не заборгував мені. Моя дружина повертає йому половину суми, яку він заплатив, помилившись, під час розрахунку за гру вдень».
Я дивлюся на сенатора з подивом, а він заливається сміхом. Тільки тієї миті я все збагнув: мені стала зрозумілою і роль дружини Ринальдині, яка вміла заманити своєю красою гравців до лабет свого чоловіка.
Але мій гаманець поповнився зовсім іншим способом. Якось мене відрекомендували незнайомому французові, щоб я звернувся до уряду Венеції з проханням надати йому посаду інспектора збройних сил республіки. Знаючи вагу сенатора Брагадана, він вдався до мене за підтримкою. Все почало ладитися, але за день перед затвердженням у сенаті була допущена маленька необачність. Мені знадобилося мати 100 цехинів, і я попросив їх у Брагадана. «А чому ти, мій друже, не звернувся до свого француза?» — «Та якось незручно. До того ж, він одмовить...» — «А ти спробуй!» Проте француз вигадав сто причин, чого він не може дати мені такі гроші: так чинять усі люди, коли не хочуть задовольнити чиєсь прохання. Засмучений, я переповів усе це сенаторові, але він нічого мені не зауважив.
За день я спитав у Брагадана, чи не треба мені поздоровити того француза, адже вчора його мали затвердити. — «Не турбуйся даремно, мій любий, — йому в посаді відмовили...» — «Як? Адже майже все в нього складалося гаразд?» — «Я виступив проти його затвердження». — «Та як же ви могли пояснити свій вчинок, бо досі допомагали йому?» — «Дуже просто! Я сказав, що не можна довіряти іноземцеві такий важливий пост. І, погодься, як таку високу посаду — інспектора армії, віддати нерозважливій людині, яка не в змозі збагнути, що 100 цехинів — дрібничка порівняно
з державним постом...».
Наступного дня я на вулиці зустрічаю француза. Він кидається на мене з прокльонами: «Коли б я знав, що сто цехинів потрібні, щоб заткнути пельку Брагадану, я б, не вагаючись, їх пожбурив вам, а так я втратив три тисячі дублонів на місяць». Та він не вгамовується на цьому, а бігає по всій Венеції й розповідає про своє .. нещастя. І не задумується над тим, що віднині всі прохачі приходять до мене принаймні не з порожніми руками.
Класика
