Джiакомо Казанова
Любовні пригоди

З мемуарів

...З НЕБОГОЮ СВЯЩЕНИКА

Якось я гуляв на березі одного з венеціанських каналів. Раптом глип! — бачу, в гондолі сидять гарнесенька молода дівчина і ставний священик. Я подаю знак веслувальникові причалити й упрошую пастиря дозволити мені пливти разом із ними, бо вкрай потрібно саме в тому ж напрямку. Дівчина — донька багатого фермера, доводилась небогою священикові. «Куди вам треба?» — спитав він у мене. Не знаючи, що сказати, набравшись сміливості, я відповів: «Невже ви думаєте, що я сів би в гондолу, якби не краса й свіжість вашої небоги!» Тут вони обоє вибухнули сміхом. «Чого ви регочете? Щоб виставити ваші принадні зубки? Признаюся: я ніколи не бачив таких у Венеції». — «Зовсім не через те. Між іншим, я не раз тут чула цей комплімент. Та сміюся з тієї причини, про яку нізащо не скажу». —«Тоді скажу я...» — усміхається кюре. — «Не треба!» — «Чи знаєте ви, що вона сказала, побачивши вас на березі?.. От вродливий юнак, який мною милується і жалкує, що його немає поруч із нами на гондолі... А коли побачила, що ви махаєте гондольєрові, то заплескала в долоні». Доки кюре оповідав, дівчина намагалася його зупинити легкими штовханами в плече. «Чому ви, чарівна Кристино, гніваєтесь; я радий, що вам сподобався, але ж ви знаєте, що й ви мені до вподоби...» — «Та ви захоплюєтесь лише на мить... О, венеціанці всі такі! Не один признавався, що я чарівлива, але жоден не освідчився мені в коханні». — «Що означає: не освідчився?» — «Освідчення, на яке я сподіваюся, — це запрошення до церкви стати під вінець у супроводі свідків». — «Ця дівчина, — втручається священик, — дуже вигідна партія: в неї три тисячі екю посагу. Вона завжди казала, що хоче вийти заміж тільки за венеціанця, й ми приїхали сюди, до Венеції, на два тижні. Нам пощастило зупинитися в однієї поважної жінки, що ввела нас у кілька домів, де були молоді люди, яким настав час одружуватися. Але ті, що подобалися Кристині, не хотіли й чути про одруження, хоча були не від того, щоб поупадати за нею. Ті ж, кому хотілося мати пару, зовсім її не захоплювали». — «Невже ви думаєте: справити весілля — це все одно, що смажити яєчню? Невже на це достатньо двох тижнів? Хіба що вистачить півроку. Ваша небога дуже припала мені до серця, і я був би щасливий, коли Бог послав би мені цієї миті п’ятдесят тисяч екю, й сказали: «Одружись!», я відмовився б. Розумний чоловік раніше, ніж повінчається, має знати вдачу майбутньої дружини, бо саме це, а не багатство й краса, стане запорукою подружнього щастя. Я прагну одружитися, та вже цілих три роки шукаю собі пару, й поки що намарне. Мені довелося познайомитися з кількома дівчатами, такими ж вродливими, як і ви, й кожна мала великий посаг. Але після двох — трьох місяців зустрічей я змушений був кидати їх». — «Чого ж їм бракувало?» — «Одна відзначалася надзвичайною пихатістю і схильністю до марнотратства. В гонитві за вбранням, модою та розкошами така жінка розорила б мене впродовж місяця. Уявляєте, — щоразу вона давала по цехину перукареві й стільки ж платила за помаду й духи». — «Яке божевілля!.. Я витрачаю лише десять су на віск, який перемішую з козиним лоєм, і маю чудову помаду...» — «Друга, з якою я хотів побратися, не могла мати дітей, а я без них не можу...» — «На те Божа воля, але мене в цьому не звинуватиш». — «Третя була надміру набожною, кожні 3—4 дні ходила до церкви, і її сповіді тривали не менше години». — «Напевне, відмолювала свої численні гріхи... Я ж сповідуюся лише один раз щомісяця й витрачаю на це десь дві хвилини». — «Четверта хотіла перевершити мене розумом, але щомиті випалювала якусь дурницю; п’ята завше сумувала, а мені подобаються веселі». — «Дядечку, правда ж, що ви мене картали за те, що я занадто жвава?» — «Шоста, яка хутко мені надокучила, не бажала лишатися зі мною наодинці, а коли я її поцілував, то негайно бігла доповісти про це своїй матері.» — «Яка бо вона дурненька! Адже існують речі, про які не можна розказувати нікому!» — «Багато дівчат занадто вживають рум’ян й підфарбовують у чорний колір вії. Мені до вподоби темні вії, але щоб неодмінно — природні.» — «А в мене чорні?» — «Ха-ха-ха!» — «Ви смієтеся?» — «Вони у вас підфарбовані». — «Ви ображаєте мене... Мої очі й вії, гарні вони чи ні, але такі, які дав мені Бог. Ви не вірите?» — «Ні, вони занадто красиві, щоб дісталися від народження».
Кристина почувала себе дуже скривдженою. Глянувши на неї, я побачив, що її очі наповнені сльозами. Зовні моя співрозмовниця була надзвичайно привабливою. Зачесана, мов заможна селянка, вона притримувала довгі біляві коси лише золотими шпильками, яких мала не менше, як на сто цехинів; її вуха прикрашали величезні сережки із щирого золота, а ланцюжок із цього коштовного металу кілька разів обвивав, наче ліплену з алебастру, шию... Мені вперше зустрілася така красуня.

Тим часом гондола підпливала до того місця, де мої супутники мали зійти на берег. їхнє перебування у Венеції невдовзі закінчувалося, бо священикові треба було правити месу. Відпустити чарівну дівчину просто так я не міг, тому вийшов із гондоли разом з усіма. Вже вечоріло, а шлях до оселі, де вони мешкали, вимірювався далеко не хвилинами. Плекаючи свій намір, я порадив не їхати проти ночі, а краще зупинитися в найближчому готелі; оскільки ж я маю свої справи в цій місцевості, то доведеться й мені заночувати з ними. Глянувши на скромне вбрання священика й згадавши його зізнання про бідність парафії, я тут же додав, що всі витрати за готель беру на себе. Моя пропозиція припала їм до серця, й вони пристали на це. Нам відвели дві кімнати; в одній із них стояло два широких ліжка. Я хотів заплатити за весь номер; але священик попередив мене: «Навіщо вам кидати гроші на вітер? Ви спатимете на одному ліжкові, а ми з небогою.— на другому. Мені вже сімдесят п’ять, та й ляжемо ми, не роздягаючись...» — «Я не звикла спати в одязі, — відповіла дівчина. — Та коли пан (тут вона показала на мене) зачекає кілька хвилин у коридорі, я встигну скинути вбрання й лягти в постіль». Я замовив багату вечерю, а наявність небоги в поєднанні з її свіжістю й красою геть заворожила мене. Тут я і вхопився за здійснення свого наміру, який дозволив мені надовго зберегти це випадкове знайомство. — «Ті молоді венеціанці, що не могли збагнуґи принад вашої Кристини, — якісь невігласи. У Венеції мені відома одна чесна вдова, в якої могла б замешкати ваша небога. Вона знає багатьох молодих людей і зможе знайти їй серед них гідного чоловіка. Коли ви відслужите месу, то негайно ж повертайтеся сюди, в цей же готель. У мене в місті невідкладні справи, і я чекатиму на вас». З їхнього вигляду можна було зрозуміти, що мої слова викликали в них цілковиту довіру, і я не здивувався, коли обоє відразу згодилися з моєю пропозицією. До того ж, дівчина небайдуже ставилася до мене. Після ситої вечері я вийшов на прогулянку, а повернувшись назад, зустрів священика, який виклав переді мною свій план: «Моя небога переконує мене, що їй краще лишитися в готелі, щоб не їздити туди-сюди. Отож, вона буде з вами тут... Я знаю, ви — порядна людина й маєте до неї суто почуття брата. Завтра вранці я тихенько встану й, щоб не заважати вашому снові, сам поїду на месу. А через день ми будемо разом і подамося до вашої знайомої вдови...» Вдавши, що все це мені однаково, я знехотя кивнув головою на знак згоди.

Вранці я прокинувся дуже рано. Священика вже не було в кімнаті. Дівчина спала. «Доброго ранку! — й вона прокинулась, сяйнувши усмішкою. — Можна мені підійти до тебе й поцілувати?» — «Що ви? Мене цілуватиме тільки мій чоловік...» Вона здалася мені тієї миті такою вродливою, що я сказав собі: хай стане моєю дружиною. Все одно кращої за неї мені не знайти ніколи. — «Я буду твоїм чоловіком». — «А ми повінчаємося в церкві?» — «Звичайно». — «Ну, тоді цілуй мене...» Одним стрибком я опинився біля її постелі. Все, що сталося, лише підтвердило давню істину, що не завжди розум може керувати почуттями... Десь за годину ми прийшли до тями: юна, щаслива й трохи збентежена — вона, і я — задоволений і здивований тим, що така чудова перемога дісталася без будь-якої битви.

«Що ми скоїли?!» — «Ми стали подружжям». — «А що завтра скаже мій дядечко?» — «Він нічого не знатиме доти, поки ми не підготуємося як слід, а тоді візьмемо в нього благословення». — «Ти мене не обдурюєш?» — «Ні, бо я тебе палко кохаю». — «Тепер тобі не потрібний тривалий час, щоб вивідати мою вдачу?» — «Ні, я тебе вивчив до крапельки; ти ощасливиш мене на все життя». — «Давай підемо до церкви на месу...»
Ми поснідали й, відвідавши відправу, знову вернулися до готелю. У нас був вільний весь вечір, і мені хотілося чимось захопити Кристину. А саме тоді у Венеції вирували карнавали. Я звелів покликати єврея, який забезпечив нас костюмами й масками. Спершу ми переглянули комедію, потім зайшли до казино. Досі небога ніколи не грала, а повір’я засвідчує: завжди має шанс виграти новачок. Я дав Кристині десять цехинів, але не минуло й півгодини, як перед нею вже лежала сотня. Та в казино треба своєчасно зупинитися. Незважаючи на опір, я все-таки твердо й рішуче припинив гру і ми подалися додому. Коли вона перелічила здобуті гроші і я сказав, що все це золото належить їй, вона подумала, що це якийсь чудернацький сон. Легко перекусивши, ми лягли в постіль і провели ще одну прекрасну ніч. Але на світанні кожен перемістився у своє ліжко й коли, повернувшись уранці, кюре зайшов до кімнати, він побачив, що ми спимо окремо.
З переїздом довелося зачекати. Я розтлумачив священикові, що перебиратися зараз до Венеції недоцільно: хай раніше вдова підшукає пригожого парубка. Тому ми домовилися зустрітися через місяць. Я приїхав у місто закоханим і з наміром неодмінно одружитися з цією дивовижною дівчиною.

Та минув день, другий. Третій. І мене взяв сумнів: чи не дуже поквапився я? Чи не знудьгується Кристина зі мною? Чи взагалі не рано мені одружуватися? Адже я хочу побувати в багатьох містах і країнах. І вихід тут був лише один: знайти їй чоловіка, який би цілком замінив мене. На моє щастя, я згадав одного юнака — службовця в магістраті Венеції. Через смерть свого колеги він заступив його почесну й грошову посаду. Але як і в усіх державах світу, патенти у Венеції продавалися, а в нього не було потрібної й, до того ж, великої суми, і його охопив відчай. Та я розповів Карлові, що небога священика має не тільки золото, а й гарну вроду. Він почав квапити мене хутчій влаштувати їхню зустріч (треба сказати, що й Карл був не з потвор).

Кристина зі своїм дядечком і я з Карлом прибули майже водночас. Попервах дівчина лише кивнула Карлові, але я сказав їй, що мені потрібно погомоніти з нею віч-на-віч. Я натякнув на те, що існують дуже важливі й навіть лиховісні причини, які заважають нашому весіллю. Але я знайшов їй кавалера, в усіх відношеннях кращого від мене. Він венеціанець, непоганої зовнішності, з добре оплачуваною посадою. На мій подив, Кристина всі мої міркування сприйняла доволі спокійно. — «А чи захоче він одружитися зі мною?» — «Ну, звичайно, кожен чоловік візьме тебе до пари!» — «А коли він повінчається?» — «Десь за тиждень — два. Я про все потурбуюся сам, слово честі». — «А що ж я скажу вашому другу, коли він у першу ж шлюбну ніч виявить, що я вже не дівчина?» — «Я не думаю, щоб така делікатна людина, як Карл, міг приставати з такими розпитами. Та якщо це й трапиться, — запевніть його, що у вас ніколи не було коханця, й ви нічим не відрізняєтесь од незайманої дівчини». — «А чи повірить він?» — «Аякже. Навіть доволі досвідчена людина може помилятися : в цьому ділі». — «А коли все-таки не повірить?» — «Тоді він заслуговує вашої зневаги! Та невже він коли спитає про це, адже Кожен чоловік певен, що йому ніколи не скажуть правди...» — «Ну, що ж, мій любий друже, ти мене переконав. Давай пригорнемося востаннє». — «Не можна, не такий уже я добродійник, та й ми одні, справа може зайти надто далеко...»

Нашого повернення Карл очікував із великим нетерпінням.

Кили я повідомив йому, що Кристина згодна вийти за нього заміж, він аж засвітився: «Ви така вродлива, Що могла б ощасливити будь-якого принца». — «Я буду безмежно рада, коли принесу вам щастя».

В цілковитому захопленні Карл, не маючи жодних прав на дівчину, кинувся до неї з обіймами й почав дякувати мені...

За десять днів у них відбулося весілля. За святковим столом Кристина й Карл сиділи на почесних місцях. Я собі вибрав непомітний закут і, коли о восьмій годині вечора молодята підвелись і стали прощатися з гостями, у мене на очах виступили сльози заздрості.

Невдовзі після того, як мені пощастило вдало видати заміж Кристину, на мою голову зненацька посипалися неприємності. Якась жінка подала на мене скаргу, що буцімто я побив й зґвалтував її доньку. Насправді ж це було так. Ми зустрілися на вулиці з тією-от нинішньою скаржницею, що була разом зі своєю дівчиною. Я запропонував їм піти до трактиру, щоб випити лимонаду й трохи порозважатися з юнкою, маючи цілком певні наміри. Але в нашу гру відразу втрутилася мати: «Її ще ніхто не чіпав, і вона залишиться дурепою, коли переспить із вами, не скориставшись своєю перевагою». — «Якщо це правда, я заплачу 6 цехинів за її дебют». — «Ви можете самі пересвідчитися». — Ми сиділи в окремій кімнаті, і я, довго не роздумуючи, запустив руку під спідницю й відчув, що нібито мати не бреше. Але мені не терпілося все це перевірити на ділі.
О цій порі року парк Круа майже безлюдний. Віддавши матері шість цехинів, я повів її дівчину туди, в густі кущі, щоб задовольнити свою хіть. Але сталося несподіване. Мабуть, мати з дочкою давно відпрацювали свій прийом і не раз його застосовували з успіхом. Спершу моя кохана стала чинити мені жорстокий опір. Воно відразу аж сподобалось, та незабаром надокучило. Я звалив її на землю, але вона вирвалася із моїх рук. — «Так ти не хочеш!» — «Ні, не хочу!».

Тоді я схопив чималий патик і, щоб бодай від чогось мати насолоду за свої цехини, добряче-таки всмажив її по сідниці, так що вона довгенько, напевне, мала на ній знак. Отож, наступного ранку й надійшла від матері скарга.

Після кількох таких скандальних пригод у Венеції я визнав за найкраще поїхати на якийсь час із цього міста й за доброзичливої підтримки сенатора Брагадана вирушив до Мілана. Був я тоді молодий, дужий, весь обвішаний золотими брязкальцями і з туго набитим гаманцем у кишені. Зупинившись за звичкою в найліпшому готелі та смачно повечерявши там, подався до театру. Як же мене здивувало, що я в примі-балерині впізнав Марину, сестру вдаваного Белліно. Вона трохи підросла, стала гарною, стрункою жінкою. Мені миттю захотілося відновити з нею знайомство й, коли вона ще без коханця, то взяти її на своє утримання. Після вистави я попросив, щоб мене провели до неї. Саме тієї ж миті вона сідала за стіл з якимось чоловіком. Але побачивши, що тут я, хутко підвелася, відклала серветку й кинулась з обіймами до мене. Лакей, не роздумуючи, приніс ще один прибор, і Марина запросила сісти за стіл — повечеряти втрьох. її візаві навіть не подав руку, щоб привітатися зі мною. Марина відрекомендувала його лише перегодом: «Це — граф Сесі, римлянин і мій полюбовник». — «Поздоровляю тебе». І тут же обернувшись до так званого графа, кажу: «Не подумайте кепсько про наші ніжності; вона мені годиться в дочки». — «Та це ж б...» — «Чиста правда, — заперечує ображена прима-балерина. — Адже це мій сутенер». Негідник жбурляє ножа прямо їй в обличчя, Марина відхиляється, але її супутник зривається з місця й кидається навздогін за нею. Вихопивши шпагу й притуливши до його грудей, я вигукнув: «Зупинись, або загинеш!» Той граф, ще не оговтавшись, зненацька запрошує мене зустрітися завтра біля Кассіно де Помі. «О четвертій годині», — відказую я і забираю Марину до себе в готель. — «З ким це ти злигалася?» — «Це досвідчений картяр, який називає себе графом Сесі. Ми познайомилися з ним у Мілані. Він став упадати за мною, запросив на вечерю, куди завітав і багатий англієць, довідавшись, що прийду і я. Запропонувавши гостеві зіграти в карти, граф обіграв його на велику суму, й, коли той зник, дав мені 50 гіней. Звідтоді він став моїм полюбовником і відразу ж почав змушувати мене принаджувати до себе багатих людей, яких би він міг пошити в дурні. Мені вже він остогид, я залишусь із тобою до мого від’їзду в Мантую, куди мене запрошують примою-балериною. А поки що будемо разом, коли ти мене ще кохаєш». — «Так, моя люба Марино. Але я не можу, щоб ти була на двох...» — «Звичайно, я згодна...» — «Тільки ж навіщо у тебе слуга замість покоївки?» — «О, він такий відданий, такий запопадливий...» — «Я розумію, для чого він тобі... Будь-ласка, відпусти його...» — «Все буде так, як ти звелиш...»

Прибувши о четвертій годині на умовлене місце, я не застав там графа й вирішив зачекати на нього в сусідній кав’ярні. За моїм столиком сидів молодий, приємного вигляду француз. Хто він, мені важко було визначити, адже шпагу в ті часи носили не лише дворяни, а й люди найрізноманітніших професій. За п’ятнадцять хвилин прибув і мій суперник. Його супроводжував якийсь шибеник із надзвичайно довгою шпагою. Доки вони наближалися, я спитав свого сусіда-француза, чи не згодиться він бути моїм секундантом. — «І не тільки. Я не від того, щоб і самому взяти участь у цій розвазі...»
Ми вийшли назустріч, що враз налякало Сесі: «Двоє проти одного?!» — «Але й ви ж тут не самі! Хай піде ваш друг, і мій секундант залишить мене». — «Ви що? — заперечив француз. — Ми зіграємо партію вчотирьох...» — «Ні, я не змагатимуся з танцівником». — Так я довідався про фах мого приятеля. Нас почали картати з усіх сторін. Але, побачивши, що наші супротивники боягузи й битись не наважуються, я вдарив когось із них плазом шпаги; обидва знітилися — і мерщій тікати. Ми кинулись наздоганяти й кожному з негідників дісталося по спині, але їхні ноги виявилися куди прудкіші, аніж у нас.
На цьому й закінчилась, не розпочавшись, знаменита дуель. За моєї молодості дуже поширювалися забобони. Саме тоді ж, у Мантуї, мене й зазнайомили з одним Антоніо ді Капітані, який хизувався, що він володіє мечем святого Петра. Ви ж, напевне, пам’ятаєте, що, коли Юда видав Христа й вони прибули заарештувати його в Гетсиманському саду, не хтось інший, як Петро, вихопив меча з піхов і відтяв вухо одному з рабів: — «Сховай свого меча!» — наказав Ісус Христос, не бажаючи, аби лилася кров. Коли ми зустрілися вдруге з доном Антоніо, я й попросив його продати мені за тисячу дукатів той меч, — бо я знав, де можна придбати піхви для нього. — «Та який же тут зв’язок?» — спитав дон Антоніо. — «Як? — вдав я себе здивованим. — Маючи меча, вкладеного в піхви, ви володієте могутньою чарівною зброєю, яка може вам відкрити всі скарби на землі. Я вам пропоную цієї миті п’ятсот дукатів і даю розписку, що зобов’язаний віддати другу половину, як тільки знайду перший із скарбів». — «А скільки коштують піхви?» — «Стільки ж, тисячу дукатів». — «То краще, може, я віддам вам півтисячі з розпискою».

...У дона Антоніо була дочка Жаветта. Щоб вродлива, так ні, але безумовно з перчиком. І мені спало на думку, що я можу не тільки заробити потрібні мені п’ятсот дукатів, а й трохи позабавлятися з нею. Повагавшись деякий час, я все-таки вмовив себе піти на ризик, але зрозумів, що для того, щоб спрацювали чари, треба дотриматися певних обрядів, зокрема, посту й обмивання. До того ж, я сказав Антоніо: «Як на мене, ваша дочка має бути незаймана». — «О, ви про це не турбуйтеся...».

Обряд посту й обмивання мали здійснити дон Антоніо й Жаветта: мені ж годі було обмежитися лише обмиванням, адже я не збирався голодувати.

Витримавши добу посту, дон Антоніо став обмиватися в теплій воді (навіщо бути жорстоким, адже й мені доведеться зробити те ж?). Ми наповнили великий бак, у якому легко вміщалися дві душі. За моїм чудодійним даром весь обряд мав проводити я. Звичайно, мені не хотілося обмивати дона Антоніо, але ж що вдієш, коли треба? Я заліз перший у той бак і цей обряд сяк-так виконав. Слідом за мною це здійснив і дон Антоніо.
Наступного дня випала черга Жаветті. А це й було моєю мрією. «Скиньте вбрання і вступіть у бак, а потім покличте мене, щоб я допоміг вам очиститися, як це сталося з вашим батьком». Дівчина послухала мене, й ми невдовзі стояли у воді поруч. Як мені здалося, Жаветта взагалі була покірливою дитиною. Вона ставала, на моє прохання, в різні пози й дозволяла мені, щоб я обмивав її з усіх боків. Не знаю, чого мені пощастило більше відчути: насолоди чи гіркоти, але мої нестримні руки торкалися її тіла найчастіше й найдовше найзаповіднішого й найчуттєвішого місця. Нещасна дівчина була збуджена до краю, і її мені вдалося вгамувати, лише довівши ту розбурханість до цілком зрозумілої межі.

Відразу ж після обмивання я дозволив Жаветті залишити бак й, насухо витерши рушником усі «заборонені» місця, ледь не забув про своє чародійство, забажавши знову віддатися моїм природним жаданням. Але вчасно стримав себе.

Після двадцяти чотирьох годин посту дівчина взялася за їжу з вином. — «Люба Жаветто, — спитав я у неї. — Тобі сподобалося моє прислужування?» — «О, надзвичайно!» — «Тоді хай завтра ти допоможеш мені здійснити цей же обряд». — «Охоче, але я нічого не вмію». — «Про це не турбуйся, я тебе вмить навчу...».

Увечері наступного дня я попросив Жаветту роздягтися й залізти до мене в бак. Потім вона, за моїми намовляннями, робила зі мною те, що я з нею. їй це вдавалося краще, аніж мені. І я пробув у ванні незабутню годину. На правах мага я цілував її, отримуючи поцілунки навзаєм. Вона погодилася зі мною, що пошуки скарбів набагато полегшаться, коли ми використаємо всі свої можливості для задоволення себе. Тому вона старалася чимдуж, щоб принести мені якнайбільше приємності. — «Скажи: ми не нашкодимо справі, коли ляжемо вдвох у ліжко?» — «Ні, кохана... За однієї умови, що ти зостанешся ще незайманою на день великого звершення».

Ми з нею пробули дивовижну ніч, і мені доводилося стримувати себе, щоб під час наших розваг не позбавити її цнотливості.

Див. Стефан ЦВЕЙГ Чародій кохання