Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ Збірник художньо-документальних нарисів
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».
ІСТОРІЯ ОДНОГО КОХАННЯ
Володимир Кирилович Винниченко (16 липня 1880 — 5 березня 1951)
"Кохання — це зойк крові, це безумний, непереможний голод тіла, це наказ вічності, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і, коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл. Любов — це вростання, це просякнення до найтілесніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою... Кохати можна одночасно двох, трьох, п’ятьох, скільки вистачить тіла і вогню. А любити одночасно можна тільки одного. Вростати можна тільки н одну душу, і одна душа тільки може пройнять всю істоту до кінця... Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту нема плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любові".
***
Цей роздум про кохання письменник Володимир Винниченко заніс до свого "Щоденника" 1919 року, через вісім років подружнього життя, і, вочевидь, у шлюбі з Розалією Ліфшиць почувався щасливим. Звичайно, ще не забулись парубоцькі зальоти, короткі і більш-менш тривалі захоплення, яких, як свідчить сам, було чимало. Та найбільший слід залишило кохання, драматичні взаємини з Людмилою Гольдмерштейн (у дівоцтві — Максимович). Вони тривали з початку 1908 року і, по суті, до його одруження 1911 року у Парижі з Розалією Ліфшиць. Люся народила сина, якого називала Володіком, та прожив він усього три місяці. Була досить освіченою, володіла французькою, а її листи до коханого свідчать про певний літературний хист і сповнені гарячих почуттів, а часами і відчаю. Та судячи з усього, їм не судилося бути разом, хоч листи переповнюють глибокі почуття обох.
***
1908 рік.
"Голубонько моя хороша! Якби ти знала, як тут погано! Аж млосно мені вчора стало, як приїхав я, як забрався у ці холодні, понурі кімнатки. Холодною самотою повіяло на мене зо всіх кутів. А тут ще твій голос так і звучить в душі, так і здається, що ти вийдеш зараз звідкись і скажеш: "Володінька, ну, Володінька!" Скажеш це тим тоном, яким ти зараз просиш що-небудь. Сьогодні мені трошки вже краще, а вчора було так, що хоч тікай у Женеву. Цілу ніч вітер хитав нашу хатинку, так злісно, так завзято, ніби сердився, що я приїхав і хотів прогнати мене, сина степів, з їхніх понурих, суворих гір. Ну, а я, як відомо, українець, українці ж усі уперті, а через те останусь і буду робити те, для чого приїхав. Тільки не знаю, чи хутко візьмусь, як слід, до роботи, Вчора так скучав за тобою, так хотілось, щоб ти була зо мною, що мусів гарно вилаять себе, взяти в руки, висміять, одним словом, потратити багато сил, щоб змогти думати про щось інше... Ну, а ти, моя хороша, як почуваєш себе?.. Не соромся, що погано напишеш по-українськи, пиши тільки так, бо інакше ніколи не зможеш добре вивчитись... Кожний рядок твого листа буде для мене голосом радости серед цього мовчання і шуму вітру... Цілую соромливі очі, цілую твої губи, які уміють так гарно, так наївно-мило говорити "Володінька". Воно ще й зараз звучить у мене. Будь здорова! Твій "Володінька".
***
"Голубонько Люся! Хочу поговорити з тобою без тебе, хочу вияснити все чисто, щоб не було між нами більше неприємних і тяжких непорозумінь. Слухай же. Ти знаєш, я дивлюся на людей не як на ціль, а як на средство, на ціннности, які я повинен добувати, щоб жити. Для цього я повинен сам давати в обмін їм свої цінности. Чим більше я зможу дати, тим більше візьму. Так я дивлюсь на етику. Візьмемо тепер наш конкретний приклад: нашу поїздку в Італію. Для чого я хочу, щоб ти їхала зі мною? Говорю раніше: я не їду для любовних утіх, це не єсть моя мета. Для цього треба, щоб страсть обхопила всього мене, всі боки моєї істоти. Цього нема. Я їду набиратись фізичного і морального здоров’я. їду жити в тихій обстановці, дихати сухим, теплим повітрям, їду нормально спати, їсти. Потім їду читати, думати й писати. Я думаю, що ти теж цього самого хочеш. Що ти мені можеш дати? Перш усього, я чую велике довір’я до твоєї щирости, до твоєї чесности з собою. Це в моїх очах найбільша моральна цінність. Значить, я можу сміливо почувати до тебе те тепле і рідне чуття, яке часто так славно горить до тебе... Потім, як женщина зо всією легкістю, зо всією спеціально жіночою вдачею, зо всіма ласками душі і тіла ти теж будеш корисна і цінна. З чисто матеріального, "хазяйського" боку ти також будеш для мене цінна... Коли ти ждеш від мене страсті, любовного запалу, коли хочеш їхати для цього, то я раніше кажу, що цього зараз обіцять не зможу, бо мета моєї поїздки инча... Не хочу брехать, тої ніжности і теплоти, що була, нема, але нема в мене також до самого себе того чуття, що було тоді... Ну, бувай! Я навмисне старався писати точно, сухо, без зайвих слів, щоб не викликать через них непорозуміння. Міцно-міцно стискаю твою хорошу, щиру руку і питаю: згода?"
***
Отже у березні 1908 року вони разом виїхали на Капрі. Там з’ясувалося, що Люся вагітна. Згодом В. Винниченко виїхав до Женеви, а Люся залишилась. Лист із Женеви. Володимир писав:
***
"Голубонько моя, Люсінько моя хороша, якби ти знала, яку я зараз велику, хорошу ніжність і жалість почуваю до тебе! Дістав сьогодня твого листа, і так хотілося тебе приголубити, потішити. В Римі я хотів тобі написати, але подумав, що ти, може, приймеш його не так, як я хочу; може, думав, почуваєш до мене неприязнь, і залишив своє бажання. А так хотілось написати, такою рідною я почував тебе!.."
***
Тим часом Винниченко перебуває у скруті, хоче допомогти коханій грішми, та де їх узяти. Листується з Є. Чикаленком. Звертається до Горького.
***
"Ну, Люся, вчора я послав Горькому листа з проханням позичити мені грошей. Як легко було мені писати цього листа, краще не буду говорити. Надій у мене на успіх дуже мало. Вчора дістав також листа із Києва з редакції "Ради", з якого вичитав, що моє нове оповідання забраковано... Таким чином, і звідти помочі ждати не можна. Куток, у який мене загнано, робиться все тіснішим".
***
Люся у розпачі. Шукає можливості позбутися материнства, пише, що готова піти з життя, звинувачує письменника у зраді. Народився хлопчик. "Кріпкий і здоровий, похож на тебе, — писала. — Мій любий Володя, і собі погано і безумно болюче за тебе. Сина теж назвала вже Володя". "Про дитину не клопочись, — відписує Люсі, — вона стільки ж моя, як і твоя, і я ніколи не покину її". В іншому листі дорікає: "Мені дуже-дуже неприємно і тяжко навіть, що сина записано на ім’я Гольдмерштейна. З якої речі? По якому праву?! Я сам хочу усиновить його... Здається, я маю на це право". (Хлопчик невдовзі помер. — В. К.)
***
"...Сів писати листа, і хотів сказать все, що переживаю зараз, що почуваю, уявляючи твоє становище, але лист примусив ближче придивитися до ситуації, і все завмерло, душа ощетинилась. Похожий я на вовка, якого пси загнали в куток. Добре. Я навіть люблю таке становище. І хоч мені не з медом, але хай же й пси бережуться, гризтиму без жалю! Прощай, Люсю! Часом жаль тебе до ридання, до морозу по тілі, а часом і легше стає, коли уявляю, що, може, даремний мій жаль зовсім, і ти не погребуєш його. Та й яка тобі, справді, користь з цього? Прости, Люсю, всі гріхи мої вільні і невільні перед тобою. Найтяжчі, може, страдания я дав тобі для того, щоб не було ще тяжчих. Скажу ще про сина. Нікого й нічого я на світі ще так, з такою ніжністю і з таким болем не любив, як його. Одна думка про його такою хвилею любови облива моє серце, що трудно дихать".
Здається, їхнім стосункам настає кінець. Проте вони ще зустрілись у Парижі і, очевидно, настало примирення. Збереглась фотографія Винниченка, яку, мабуть, він подарував Люсі перед її від’їздом до Росії. На звороті його рукою написано: "15-V-09 р. "Ми заспівали, й розійшлись..." Т. Шевченко. В нашій пісні була й мука, були сльози, були хвилини чорного, дикого одчаю, але, Люсю, були й жагучі, палкі хвилини раювання, суму ніжного і тихих радощів. Згадуючи, не забувай цих нот у нашій пісні. "Чи ще зійдемось знову, Чи заспіваємо коли?" Життя широке, й вередливо стелються стежки людей по йому. Можем розминутись, але те, що було зв’язано, ніколи не розв’яжеться. Володя".
***
Справді, не розв’язалося, та чи вже з любов’ю? Втім листування триває.
***
Винниченко зі Львова — Люсі до Москви.
"Люсінько моя! Всім серцем вітаю тебе, моя хороша. Скучаю за тобою страшно. Не хватає мені твого хорошого погляду, твоїх розмов стрибаючих... Пиши все, що з тобою трапилось на сей час. Міцно-міцно обнімаю тебе".
***
"Дорога Люся! Мене дивує твоє мовчання. З’ясовую тільки тим, що ти загубила Катеринину адресу... Не знаю, чи цей лист тебе знайде. Ллє на всякий випадок посилаю тобі мою адресу: Ст. Кожанка. М. Романовка. И. Рыльскому. Стискаю руку".
***
Люся сповнена гарячих почуттів. Ще раз молю тебе, прошу, скажи мені, кохаєш ти кого-небудь, — звертається до нього. Та ба, серце його вже, здається, до неї охололо.
***
"...Бачить тебе дуже хочеться, іноді так серце заниє, — хотілось би поговорити з тобою, послухать тебе... Але раз так ставиться тобою це питання, то я не хочу бути насильником. Одне можу додать, Люсінька, що як ти не схочеш, то я ж не зможу взять тебе... Коли у мене не буде страсті (як пишеш ти), то здужать себе мені буде ж не так важко. Та досить тобі сказать, що ти цього не хочеш, і не буде. Я догадуюсь, хороша, що ти думаєш з собою робити: тут неодмінно є мужчина, з яким ти хочеш зійтися на довгий час. Розуміється, тобі давно це треба зробити, ти — не дух безплотний, а людина з досить теплим темпераментом, не зовсім холодним серцем... Досить натрапити тобі на людину, яка переважать мене страстю, яка не буде огидна тобі инчими боками своєї істоти, і ти прив’яжешся до неї і даси і собі і їй багато хорошого".
***
І все ж почуття з обох сторін не згасають. Володимир надсилає лист з Парижа.
***
"...Ex, Люсінька, Люсінька! Якою теплотою обгортається серце моє при думці про тебе. Ти мати мого Володіка, моєї дитини, моєї безмежно, до ридання дорогої дитини. Люся, Люся, ти дорога мені, знаєш ти це? Хороша ти моя, ніжна, люба. З великою вдячністю цілую твої руки... Зараз іде дощ і вітер виє за вікном. У дощ мене обгортає ниючий, солодкий сум. Коли небо хмарне і хмуре, мої чуття туляться одне до одного і стають теплішими від того, моє чуття до тебе ще тепліше зараз. Люсінька! Не проклинай ту людину, вона ні на крихти не одбирає мого чуття до тебе... Не з байдужжя я радив тобі зійтись з ким-небудь. Як ти все-таки ще погано розумієш мене! Як ти могла запитати "невже ми чужі?" Хіба ти забула, що ти — мати моєї першої дитини".
***
"Моя хороша Люсінька! Посилаю тобі мімози квітку. Хай вона тобі принесе з собою теплу ласку мою і привітне слово. Сьогодні я вперше побачив. Запах її нагадав мені багато-багато. І сум, і солодкий жаль, і туга стиснули серце. Пам’ятаєш, у тебе в Женеві часто стояла мімоза? Навіть хазяйку свою згадав. Вона була в претензії за те, що ти ходила до мене і після твоїх візитів лишались на ліжку сліди ніг... І ще нагадала мені мімоза Париж. Але краще ці спогади не чіпати..."
***
"...Останніми часами якось багато думалось мені про смерть (не самогубство, ні!), про конечну мету людського існування, про ту довжелезну низку віків, за яку померли міріади таких істот, як я, думалось про такі речі, в яких моя індивідуальність поринала, як порошинка в величезній горі. І, мабуть, через те утворився в мені настрій якогось кумедного фаталізму, який, треба сказати, багато шкодить праці. Праця вимагає віри, енергії, боротьби, завзяття... Це схоже на міркування Епікура про смерть: поки ми живемо, смерти нема. Коли ми вмерли, то нема свідомости. Отже, смерть зовсім не страшна. Ти дорікаєш мені, Люсю, що я не вірю тобі. Як тобі сказать? Я не тобі не вірю, а собі. Це виходить з мого глибокого й твердого переконання про відносини людей. Нас люблять і цінять тільки через ту суму цінностів, які ми маємо. Коли цінності зникають, зникає й любов до нас. Це, Люсю, закон, його не перейдеш".
* * *
"Сиджу в поганенькому брудному містечку Фаетоні... Кажуть, що тут уже наступила осінь. Холодно, справді, пахне сумом пожовклого листя, земля мокра і в мокроті цій не почувається вже сил. В споминах і образах переважають мелодії печалі і туги. Згадуються картини осінніх вечорів, коли ще було солодко-сумно слухать жалібний вітер в напівголих вітах дерев, коли в довгі години не хотілося йти нікуди зі своєї хати, коли багато мрій залягло в кутках цієї хати. Чи вернеться сум, жива і родюча печаль, чи вернуться мрії в кутки моїх хатинок. Ах, як скучив я за ними! Не хочу покою, не хочу навіть спокійних радощів, я хочу страждання, хочу туги моєї, тої туги, яка родить велике розуміння життя, велику любов до всього живого".
***
На початку 1911 року листування на кілька місяців переривається. Серед побутових причин, мабуть, та, що у Винниченкове життя входить Розалія Ліфшиць, або ж Коха, як пестливо називав свою майбутню дружину. Вони поберуться у березні і щасливо, у любові і згоді, проживуть життя. Згодом він так напише про це у своєму Щоденнику:
***
"Завтра роковини нашого шлюбу. Ніхто, крім нас двох, про цей день не знає. Тільки ми вдвох, він тільки наш. Нас вінчали скелі, сосни, море, нам кадили духом вереси, нам співали хвилі моря, там унизу, зеленкуваті з берега і золотисто-фіолетові на далекім обрії. Ми нічого не обіцяли одне одному, ні вірности, ні любови, ні щастя, нічого... Вона прийшла до мене туди на гору, бо так хотіла її кров, її очі, її істота, бо туди кликала криком істота моя".
***
Справді, "їхні істоти" без присягання, без заклинання, без нотаріусів, без загроз і різних кайданів, як далі твердить, "були скуті любов’ю в одне ціле". Вони разом прожили багато літ, мешкали в Мужені у Франції, і тільки смерть розлучила їх.
Замість епілога
Через кілька місяців по одруженні Володимир написав Люсі, але правди сказати не наважився. Одержав відповідь, і чуття підказало їй, що це кінець. "Я багато думала, чи любила я дійсно кого-небудь у своєму житті і скажу, що тільки тебе я любила. Бачиш, кажу: любила". У наступному листі він все ж наважився натякнути: "Зо мною трапились деякі речі, про які зараз писати не можу, бо... такі обставини. Можливо, що з цього часу починається новий етап мого життя". У третьому сказав усю правду. Якою гіркою не була вона для Люсі, але ж стачило сили відповісти. "Цього я давно ждала і це викликає тільки сум... Вірю, що тебе кохають, кохають до самозабуття, вірю, що ти, нарешті, зустрів свій "ідеал". Всьому вірю, тільки одне мене зводить з ума: у тебе будуть діти? Інакше я не розумію слова "сім’я".
Як ще раз не згадати слова В. Винниченка з роздуму про любов, наведеного на початку: "Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту нема плоду і не всякий світ перетворюється в плід"... У цьому їхні думки збігалися, і запитання Люсі, чи будуть у тебе діти, виявилось пророчим. У родині Володимира і Розалії дітей не було.
Листування В. Винниченка і Люсі Гольдмерштейн, яке зберігається в архіві у Києві, ретельно досліджене істориком Надією Миронець і вміщено у журналі "Кур’єр Кривбасу" 2001 року.
Література: Винниченка В. Щоденник. — Едмонтон, 1983.
Класика
