Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»

Т. Шевченко. «Марку Вовчку».

Остап Вишня

«Я СМІЯВСЯ І ПЛАКАВ В ЛЮБОВІ»

Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко)
(1 листопада 1889 — 28 вересня 1956)

У середині двадцятих років літературна слава Павла Михайловича Губенка, більше тепер відомого як Остап Вишня, досягла неперевершених висот. Газети "Вісті", "Селянська правда", журнал "Червоний перець" розкуповувались, пишались тиражами головне через те, що в них мало не щономера публікувалися гуморески, сатиричні твори за таким підписом. За кількістю видань він міцно посідав перше місце серед тогочасних письменників і був найзаможніший. Його друг, колега Майк Йогансен (пізніше репресований і розстріляний) писав: "Всі українці поділяються надвоє, але не рівно: 99 відсотків складають ті, хто тільки побачивши "вишневу усмішку" і ще навіть не обізнавшись з її змістом, вже хапається за живіт, тоді падає долі і качається по землі в нападі гомеричного реготу, аж через силу благаючи: "Ох, дайте ж мені скоріше прочитати, щоб я бодай знав, з чого сміюся!" А про один відсоток годі й мовити — це заздрісники, пізніше критики, які підлаштовувались під гучні гасла партійних бонз і без жодних сумнівів совісті (як буває нині) вихваляли безпомильну партію і прекрасний, неповторний час.
Павло Михайлович був у розповні літ — трохи за тридцять. За годинами копіткої праці у харківських газетах і вдома ще був затятим театралом, мисливцем і рибалкою, мав коня, допомагав рідні, був мабуть і єдиним на той час меценатом. От тільки перший шлюб не склався, але ж колишня дружина і синок Вячеслав були належно забезпечені. А тим часом сам він уже захопився актрисою Варварою Маслюченко, яку вперше побачив у театрі ім. Т. Шевченка у виставі "Свята Иоанна" Б. Шоу в ролі Жанни д’Арк. Як жартував, готовий був вистрибнути з балкона просто на сцену. Тоді, 1923 року, їй було 21, мала доньку Марійку від першого шлюбу, теж нещасливого. Отож невдовзі скріпили свої взаємні почуття у загсі і зажили в любові і злагоді.
Була у житті Павла Михайловича ще одна заковика, та за часом і за славою призабулося. Про це так писав сам у "Моїй біографії": "Як ударила революція — завертівся. Нудував Україну. Бігав з Центральної ради до Університету, а з Університету — до Центральної ради". Коли уряд У H Р змушений був залишити Київ і отаборитись у Кам’янці-Подільському, опинився там і військовий фельдшер Павло Губенко. І саме тоді в місцевих газетах вмістив кілька гуморесок. Згодом повернувся до Києва, а затим перебрався до столичного Харкова, де власне і почалось його сходження до вершин літературних. Але ж ОГПУ пильно вистежувало усіх, хто перебував у "петлюрівському Кам’янці-Подільському", і 1921 року П. Губенка арештували, звинувативши у публікації націоналістичних і антирадянських статей. Виручив Василь Блакитний, тоді член ЦК КПУ. Він довів, що гуморески не містять ворожого радянській владі змісту, П. Губенка звільнили, а Блакитний залучив його до редакційної праці.
Та підоспіли лихі тридцяті з погромом українізації, настрашені судовими розправами, зловісними звинуваченнями і доносами літератори каялись у своїх помилках. Пізніше у "Моїй біографії" визнавав їх і Остап Вишня, але було пізно. У часи репресій і голоду було не до сміху, а тим паче не до сатири. І до давньої справи додали нову — цілком у дусі доби — намір вбити улюбленця партії і народу П. Постишева у театрі. За ним прийшли напередодні нового 1934 року. Звинувачення було настільки безглузде, що спочатку Павло Михайлович навіть віджартувався: волію вбивати вождів на свіжому повітрі. Та після фізичних і моральних тортур обмовив себе, і за лиховісною 58-ю статтею дістав, як мовив, свою "десятирічку" з одбуванням у північних таборах. А Варвару Олексіївну як дружину "ворога народу" звільнили з театру. Згодом вона перебралася до Архангельська. Звідси було ближче до Воркута, а до того ж вдалося влаштуватись на роботу в місцевий театр. В Устьпечлагу Павла Губенка узяли до редакції газети "Северный горняк". Він їздив по рудниках, писав статті, навіть добирав матеріал для книжки. Завів щоденника, куди подалі від стороннього ока занотовував події, думки. Ось кілька записів 1934 року, першого з "десятирічки".

* * *

"Ах, цей лагер! Скільки тут найдивовижніших чуток, найфантастичніших, найхимерніших чуток! Всі вони зв’язані з "волею". Як хочеться всім на "волю"! Як манить усіх ця недосяжна "воля"! Розповідали мені лагерники, що на 15 [років] Жовтневої революції такі там забуяли чутки, що буквально почали всі готуватися "додому". "Блажен, хто вірує!.".

(А ці нові чутки, вочевидь, були пов’язані з наближенням 20-річчя. — В. К.) І далі —

"I.VII.34. Після обіду я, Варя і І. Г. Добринін ходили вниз по Ухті, за лагер, у ліс по ягоди... Із ягід тут особливо багато: черники, голубики, морошки, чорної смородини, порічок, клюкви. Увечері були на концерті в клубі городському. Готується зараз хор. Керує укр. композитор Боцюк (з Полтави). Є чоловіки і жінки. Здебільше українці. А хто ж? Хто ж співає, крім українців. Скрізь тепер їхні пісні лунають — по тайгах, по тундрах... Аби не плакали — хай співають!!! Варя готується до од’їзду. Латає, бідна, мене облатує. Настрій у неї бадьорий, і вона глибоко вірить, що ми будемо вкупі жити. Який вона молодець!.. Яке щастя мати такого справжнього друга!.. Праця в редакції, звичайно, не позбавляє мене можливості працювати над романом... Завтра Варі їхати! Вже зібралася, вже про все поговорено, обговорено. Сум мене обгортає, бо мимоволі в думках прозирається: "А, може ж, востаннє ми бачимось?...". Гірняк прибув! Йосип Йосипович. Яка радість! Власне, не радий же я, розуміється, що йому, бідному, теж доведеться пробувати всього лагерного... Треба подбати, щоб Гірняк працював у театрі... Розповідав, що Курбас і Ірчан на Сечеті. Біл.-Балт. канал. Да... Тепер по тайгах й по тундрах можна зустріти знаменитих людей!"

***

Лист до В. О. і М. М. Маслюченко 17 вересня 1935р.
Пароплав "Шахтер" — Печора.
"Дорогі мої, любі мої, милі мої!
Варюшкамоя! Мура любенька!
Їду я на рудник. Довго-довго я дивився на те місце на баржі в Кедровому, де я вас, моїх рідних залишив. Уже вас і не видно, — тільки баржа бовваніє, — а я все дивлюсь. Так і розтанули ви, мої любі, в далечині... Яка жорстока дійсність... Та поїхав і їду — з кріпкою надією, що ми ще побачимось і що побачення те не буде таким нервовим, важким, як оце теперішнє, що його нам зіпсували злі люди... В Конецборі ми брали дрова. І довго-довго ми там стояли — годин, мабуть, з чотири чи п’ять. Усе я дивився в бік Кедрового, та вже не видно було нічого... Біля Да-иилівки (кілом. 40 од Кедрового) вночі зустріли "Соціалізм" — він там ночував. Як мені хотілося закричати вам, щоб ви не спізнилися, бо буде він в Кедровому год. о 7 ранку 17/ІХ, тобто сьогодні. Чи встигли ж ви, мої діти, сісти! Оце мене страшенно непокоїть... Про роботу, про житія на руднику не думаю нічого: як буде, так і буде. Знаю, що ти, Варю, зо мною, я не сам, — це головне... Так багато хотілося тобі, Варю моя, на прощання сказати — і подяки слів гарячої за те, що приїхала втішити мене, загнаного, і любові, і пошани, і надії, та кім’ями всі слова в горлі стали од горя і туги, що розлучають нас. Ваші ясні постаті, твоя і Мурина, що стояли сумні на баржі, назавжди залишаться в мене в серці... Вони мене підтримуватимуть у важкому моєму житті. Здорові б Ви тільки були, щоб я міг ще раз побачити Вас. Не забувайте Вячка, пишіть йому, любіть його — сироту. Він — хороший хлопець і не забуде ніколи Вашої любові... Ваш Павло. Комі".

***

"Не знаю, моя рідна, моя любима й дорога Варю, моя маленька Мурочко, — чи дійде цей лист до Вас, бо через розпуття — це одно, а друге — зліквідували в нас на руднику пошту, і листи та телеграми десь лежать (це ті, що до мене, а ті, що від мене, — ніяк передати)... Од тебе, значить, і досі я не маю ні жодного листа. Я страшенно хвилювався — чи доїхала ти. Коли одержав телеграму — заспокоївся. Листів чекаю, але знаю, що доки не ляже санна путь, нічого не буде. Що в мене? Чорні дні. Сидимо вдвох із Володею в підконвойній команді, де зібрано відповідні пункти нашої статті. Що сіє значить — не знаю. Що буде — невідомо. Чуток, чуток різних, "як чорного того пір’я". Держать строговато. На роботу без штика, а то весь час під "оним"... Про тебе думаю, про тебе турбуюся. Що Ви, де Ви, куди Ви? Біля мене хоть гвинтівка й багнет, — а хто ж вас там боронить? Бог? Скасували ж його? Я все молюсь Северному Сиянию... За мене не турбуйтеся. У мене все так, як народна мудрість рекомендує: "брюхо в голоде (ой, і пища ж!!!), голова в холоді, а ноги в теплі (у валянках). Значить, усе гаразд. Звичайно, коли в тебе буде змога чогось підослати — підошли. Тільки — звідки ж?.. Я знаю, голубонько моя, що ти зо мною, що Вячко зо мною, — і тому живу. Твій Павло".

***

"Я в кожному листі, Варюшко, вітаю тебе з твоїм народженням, бо не знаю, чи дістаєш ти мої листи, чи ні. Я — не певен цьому. Отже, ще й ще раз! Господи, чого б тільки не побажав тобі — щоб хоч трохи легше тобі там жилося. Цілую тебе — всю. І очі твої хороші — хай ніколи не смутніють вони... Що з листами? Знаю, що пишеш, — а їх нема. Може вони тут десь залежуються? Це можливо, бо "строгостя". Це ти май на увазі, пишучи мені. Живемо під багнетами, як і раніше. І не видно "просвітленій". Та вже позвикали... Скучаю я, Варю, за Вами. Хоч би листи! Яка це мука, коли й слова від вас не дочекаєшся... Посилаю тобі мою любов — і любов, і любов, і повагу, і пошану, і все, що є кращого в мене. І Муретку цілую кріпко і всіх, всіх. Як ще тобі в театрі? Важко чи ні. Цілую кріпко й ніжно. Не забувай. Твій Павло".

***

"...Я не знаю, що його далі робити, — живу як у тумані. Гнітить мене, що не маю надії тебе побачити цього літа. Я в такому стані, що клопотатися про твоє чи прожиття тут, чи побачення з тобою — не маю ніякісінької змоги, — просто це викличе в крайнім разі усмішку у тутешніх моїх "богів". Такі ми тут уже упосліджені в тій "команді підконвойній", що й Боже мене борони. Смішно це все, коли так глибше подумаєш, а проте всі тут на це дуже серйозно дивляться. Ну, ти ж розумієш... Так що — тільки й на тебе й надія. Коли тобі вдасться добитися дозволу чи на побачення, чи що — то це, очевидно, єдина путь... Бийся, голубко, може пощастить. Що буде далі — невідомо. Поки що на всі мої запитання, чи довго мене держатимуть у такім стані "строгої ізоляції" — відповідають: "Невідомо. Не від нас залежить — зверху!" Та чорт з ним, скучаю я за тобою, Варюшко, дуже скучаю, скучаю коричнево, аж чорно. Така мені тут нудьга та печаль, густа, як хмара, й пекуча, як полум’я. І як ви там, і де ви там — ось прямо стоїте всі перед очима й не одходите. А я все старію, старію — точить мене цей гробак самотності, болю, образи й зневіри... Тебе я цілую, і вітаю, і голублю. Муркетку теж. Чекаю вістей, як... як... як..."

***

"Здрастуй, люба моя, моя хороша, радість і надія моя!.. Тебе прошу ось про віщо. Домагайся через Москву про призначення мене лікпомом. Я писав тобі, чим скінчилося запитання про те, чи "намерен" я писати книгу... Я дав відповідь, що "намерен", і для цього треба рік часу з перебуванням на II промислі, на матеріалі мого написано плана, затвердженого Гулагом. У відповідь рація: "Объявите П. M. Г., что должен находиться там, где он есть". Отож, це "дипломатична" заборона писати".

***

1 січня 1936p.
"От і новий рік! Високосний! Що ж він нам принесе? Поки що мені він приніс "тупую боль под ложечкой и отсутствие стула". Подарунок, як бачиш, не дуже. А яка велика сила традиції! Ми все ж таки встали і привітали один одного "з Новим роком". А Нюра (сестра милосердна) додала: "З новим щастям!" Яка іронія!.. Муретці бажаю, щоб була весела і щоб завжди їй снився "соколадний слон"... Та щоб добре вчилась, бо життя буде цікаве, але складне, — треба буде мати розумненьку голову. У мене на новий рік дике бажання — бути лікпомом. Щоб потім, на манір Пушкіна, сказати нащадкам: Я тем полезен был печорскому народу, Что клизмы нежные ударно водружал...
Так пиши ж, Варюшенько. Пиши — не забувай мене. Все ж надія на краще, на спільне життя з тобою, на корисну роботу і на відновлення в "образе человеческом" не покидає мене. Кріпко цілую, люблю й мрію про тебе".

***

"Варю, моя голубка дорога! Дістав я твого листа... Тепер я, слава тобі Господи, вже знаю, хоч приблизно, як тобі живеться і як тобі "грається". Дуже радий, що ти задоволена з роботи над "Талантами". І коли ти почуваєш, що непогано, значить-таки непогано, бо я знаю, що ти себе не дуже любиш хвалити... Дуже мені цікаво, як то там тебе зустріли старі, "матьорые" актьори руські, бо роль в "Талантах" уже грана й переграна і на їй пробувались і її творили великі руські актриси. Мене все непокоїть твій "руський язик". Багатенько в тебе я помічав огріхів щодо вимови в балачках по-руському. Я ж теж не дуже в цій справі — а й я помічав. Як же то вже великі знатоки мови? Та ще ж Островський! Він же такий специфічний "москвич" купецького складу! Звичайно, в сучасній п’єсі було б тобі легше. Ну, коли справилась, та ще й непогано, то я сердечно тебе вітаю й цілую кріпко. Ти в мене розумненька й актриса хороша. Щасти тобі, доле!"

***

"Матінко ти моя рідна! Варю моя! Сьогодні вихідний день. Я приплентався з 3-ї трудколонії "додому" в підконвойну свою команду, відпочив трохи, бо ходити мені сюди й туди на роботу 7 кілометрів щодня, і сів оце писати тобі листа. Не знаю, коли він піде до тебе, як він піде до тебе, бо весна цього року "рання", вже Печора воду поверх снігу пустила і вже з трудом їздять підводи... Стояв я сьогодні над Печорою й думав — чи привезе вона мені тебе цього літа, чи не привезе? Чи буде вона цього року "милостивою", чи мачухою злою? І так мені гірко зробилось за жисть мою "таежно-первобытную". Ах, яка ж вона цього року люта для мене була... Зазнав я спочатку безглуздого "ізолятору" з урками, потім "підконвойної", де й досі (6 місяців уже!) перебуваю... Робота "ні уму, ні серцю", холод, часом голод і т. ін. І так усю зиму. А весна що? Та й весна, та й літо те ж самісіньке. Ніби хтось навмисне десь там держить лантуха і сипить з нього на мене всі горя і всі лиха, які є на світі. Одна в мене втіха — це твої листи. Якби не вони — сідай і реви... Тепер, кажуть, уже не приймають посилок через розпуття. Пога-нувато вийшло, бо я залишився у найтяжчий час (весна!) без жирів і без цукру. Цього року, між іншим, без цинги не обійшлось — косить кріпко. Я побоююсь трохи, бо пища св. Антонія, — так Антоній жив на півдні — там не дуже цинги було. А що воно, справді, за знак — на півночі, тут, у тайзі, святих зовсім не було? Тяжкувато тут спасатись... В Києві й дурний святим може бути — ти тут спробуй!... Читав про наших у Москві, про нагороди, про все... Зрозуміло все "аж до ниточки". Ну, що ж, — так завжди буває: всякі рани треба гоїти. Мобілізувати "дедушку" Карася, бабушку Наталку, гопака, всі, одним словом, нові досягнення нової радянської театральної культури. А воно навіть інтересно: Карась з Труд. Прапором на чумарці, та й Наталці на корсетці воно до лиця. Часи міняються. Як то кажуть: "За труди — під вінець!"

***

"Я нещодавно написав тобі листа. Не знаю, коли він до тебе дійде. Я там писав тобі, що я вже не в підконвойній команді, що вже "вільний", правда, під розписку свого начальства відпущений. Живу з двома товаришами в окремій кімнаті, прямо над Печорою. Правда, це явище тимчасове, і кожної хвилини можна чекати "бути ввергнутим" знову — ну, а все ж... Книжок нема. Дістаю тут іноді у одного в’язня. У журналі "Литературный современник" прочитав рецензію на книжку Юрія Яновського "Верхівці", — чи "Вершники" — "Всадники", одне слово, по-руському. Я завжди вважав його за дуже талановитого письменника, і мені страшно приємно, що він переборов той холодок, що його завжди як письменника оточував. Я пригадую, що він мені читав уривочки, демонструючи новий для нього стиль і питаючись, чи подобається він мені... А я за, бо цей стиль, бо в ньому вбачаю хаос і "столоверчение" революції в роки громадянської війни... Як би хотілося мені потиснути йому руку. Коли ти знайдеш це можливим — напиши Ользі Георгіївні і перешли їй виписку з цього листа. Така уйма у мене суму, розпачу, журби, що я безмірно вдячний Юрі за ту радість, що він дав мені своєю перемогою..."

***

"...Гуси до нас прилетіли, качки, лебеді... Вони ж через Україну летіли, і на крилах у них, напевно ж, іще залишилися шматочки сонця українського! Ну, й скинуло б котре, щоб хоч подивитися, щоб хоч очі свої погріти, а я вже не кажу — душу. Ні, летять далі, летять промінням українським облиті, — і хоч би тобі "ха"! А що їм? Кожне з них летить "додому", де знайде собі пару, збудує гніздечко, вилупить діти... Що йому до мене? Що в мене гнізда нема? Пари нема, дітей нема? Так у його ж це все є!.. І що йому до мене? А потім кожне із них знає, що на люту зиму воно до вирію поверне — там буде тепло, там буде затишно... А тут гнись сам, клацай зубами, болій душею за рідних, за справу, за роботу... Які ж ми товариші з птицями крилатими? Ми тепер плазуни, що в норах... Про нас тепер можна сказати, перефразувавши Горького: "Загнанный ползать — летать не может". Та ще "загнанный" не з приборканими, а вирваними крилами... А приїдеш? Чи ні? Я ж виглядаю, виходжу на Печору й виглядаю!"

***

"Я дістав сьогодні посилку. Безмірно дякую тобі і цілую, цілую, цілую... Але... грабонули по дорозі. Опис речей є, але нема в посилці. Обидно і гірко. Взагалі, посилки дуже часто грабують у дорозі тут. Запаковувати треба як "броню". Мені так боляче, що останні твої копійки й муки, труди й любов до мене розграбовують по дорозі... Зараз у мене Гаско. Він звільнився, працює в редакції, їздить по Печорі. Завтра їде в Усу. З Уси дасть тобі телеграму од мене й од себе про побачення і кине цього листа, але я не певен, що цей лист тебе застане в Архангельску. Я тебе так чекаю. Але й боюсь, бо Печора обміліла сильно цього літа... О Господи! Так мене, бідолагу, запроторили, що ні проїхати, ні пройти... А жду я тебе, жду... Нспже не приїдеш? Що ж я тоді робитиму... Коли ж ти будеш? Коли-и-и? Цілую тебе, мою голубку вірну. Безконечно хочу тебе обняти, поговорити, подивитись на тебе. Хай буде тобі легко!"

***

13 листопада 1936р.
"47 весна мені сьогодні! Я вже дорослий! Дорослий, а жити без твого опікування не можу. І я тисячу разів благословляю тебе в цей "радісний і святий" для мене день. Вітаю воднораз і тебе з твоєю "весною", що стукне з місяць од сьогодні. Бажаю я тобі сили, мудрості, здоровля, радості й любові. Любові краще за все... до мене. А тебе щоб усі любили! Тільки щоб любов моя була дужча за всіх, щоб вона гріла тебе так, як я хочу тебе теплити, обгортати та ласкавити, дорога ти моя і дружина, і матір, і друг, і оборонець найдорожчий мій! Де ти тепер? Як дістав із Нар’ян-Мара телеграму, та й по сі пори! Чи в Архангельську ти "аргангилишся", чи в Устюзі "ус... тюжишся" (ну й назва!). Я голову ламаю, де ти, а голова моя мені підказує: "Чи в Арх., чи в Устюзі — а вона з тобою!" І я гладжу себе по голові, що вона мені так приказує. У мене зараз Володя Гжицький. Він у валянцях, а в нас і досі весна, Печора і не гадає замерзати, води багато, всі дні дощі... У нас біда з куривом. Такий стоїть стогін! Прямо трагедія! Підішли, будь ласка... А так усе благополучно. Тільки тебе нема близько — і так тебе хочеться, і так тебе хочеться, що й Господи!..".

***

10 січня 1937року.
"Я здоровий. Сумую за тобою кріпко й безнадійно. У нас тут надійшла хвиля "колонізації". Я думаю подавати заяву. Які з того причини? Ти матимеш змогу жити зо мною тут. Я все ж таки не буду для тебе такою обузою з матеріального боку. Я буду позбавлений всяких "случайностей" етапного поневіряння. Коли б трапилась якась нагода досрочно звільнитися, то це так само торкатиметься мене й колонізованого. Я, звичайно, не уявляю собі того, що ти обов’язково до мене приїдеш... Перш за все Мура, а її взяти сюди — злочин. Так зате не треба буде прохати ніяких дозволів на побачення, зможеш — приїдеш на час. Добре? У нас зима нехолодна, гнила... Тільки два дні придушила 40. Взагалі для мене ця зима фізично і матеріально значно легша. Одно тільки — листи... Та тебе нема біля мене. Ой, які це муки!!! Напиши, будь ласка, прокуророві СССР, що я не дістаю твоїх листів".
"Моя люба! Дорога моя! Я в розпачі — одмовили побачення, одмовили колонізацію. Все... Всім одмовляють у побаченні. Я місця собі не знаходжу і не можу погодитись, що я тебе цього року не побачу. Всі мої надії, все, чим я живу цілий рік, — все пропало. Я тільки прошу долю, щоб вона дала мені сили пережити це, та щоб і ти, моя найдорожча й моя надія, — не падала духом. Улаштовуйся на роботу. Будемо чекати кращого, спокійнішого часу..."

***

"...Рік і час взагалі нервовий. Рік всяких несподіванок "на волі", а в зв’язку з цим хмари різних чуток тут, у нас, чуток неймовірних, страшних і химерних, чорних і світлих, лякливих і надійних, — всі ці чутки в нашому стані, етапі завжди й повсякчас з напруженими нервами, нервами шматованими, — чутки ці застелили й застилають усякі перспективи, давлять, обгортають червоно-липучим туманом, що аж дихати важко. І от саме в такий час, коли твій приїзд особливо потрібний, як повітря, як життя, — нам заборонено побачитись. Тут хоч-не-хоч закрутишся... Невже ж таки після такої чорнющої ночі та не буде для нас ясного дня? Буде!!!"

***

"Ой, скільки думок! Вони рояться в голові і линуть, линуть, линуть — і по одній, і пасмами, — і все туди, до тебе, та під небо голубе! І не вгамується й досі гострий біль за розлуку з тобою! А врешті: "Та й не жалько мені та й ні на кого..."

***

10 січня 1937 року.
"Листів од тебе не маю: не дають... Знаю, що листи єсть, — але чи то вони лежать, чи то їх кудись одсилають для перевірки (певніше, що лежать), але їх нема в мене. Випадково мав № 4, звідки дізнався про те, де ти була.
Той лист був продовженням перших, через те (скоріше нічого) не знаю, як жила й живеш, де працюєш і т. д... Чи дістаєш ти мої? Просто хоч головою об стіну бийся, — таке твориться з листами... Я — здоровий".

* * *

"Ну, що ж, голубко моя, далі? Як нам бути, як нам жити, як нам горю пособити? У мене одно бажання: щоб не впала ти в розпач, щоб не кинула тебе енергія, щоб і далі ти стоїчно боролася за життя, за краще для нас з тобою й для дітей наших майбутнє. Щоб не забувала мене, щоб вивела Муру в люди, щоб діждалася того часу, коли будемо знову разом, і щоб я мав змогу, мав сили допомогти тобі одпочити після всіх тортурів, що ти їх зазнала в ці чорні для нас роки..."

***

На цьому листування переривається аж до 1943-го року. Ось що писав у своїх спогадах "Пережите" письменник Володимир Гжицький, якого арештували, як і Остапа Вишню, наприкінці 1933-го у Харкові. У той час вони не були знайомі, але ж відбували покарання у тих самих місцях, де й познайомились і потоваришували. "Восени 1937 року Павла Михайловича поспішно вивезли з Кірті. Говорили тоді, що в останню путь. І це було недалеко від правди. Ясно пам’ятаю наше з ним прощання в маленькій хатинці, ще меншій від тієї, в якій ми колись мешкали. Ми були тільки вдвох. Павло Михайлович відкрив свій чемодан і почав викладати "непотрібні" речі, між іншим пару підметок, присланих йому колись у посилці. Я умовив його брати усе з собою. В дорозі різне може бути, і за кожну річ, яку він уважає непотрібною, він може дістати шматок хліба. На прощання Павло Михайлович дав мені листа, написаного поспіхом олівцем, адресованого мені. Він думав, що нам не доведеться поговорити на самоті, отже й написав. У цьому дуже скорботному, може, єдиному в такому роді листі, віяло безнадійністю. Він знав, що його ведуть на страту. Я дослівно запам’ятав такі фрази: "Ви вернете ще на Україну, ви молодші від мене і сильніші фізично. Вклоніться нашій сонячній Вітчизні, вклоніться до самої землі, передайте їй мою синівську любов. Кланяйтесь моїй добрій дружині, моїй Варі. Передайте привіт товаришам, з якими доведеться зустрічатись. Я вже не дочекаю такого щастя". Так закінчилась наша третя і остання зустріч на Півночі".

1937-го року у листі до дружини зазначено: "Повторюється колишня моя подоріж з Чиб’ю". 1935 року після вбивства Кірова Остапа Вишню було перегнано із Чиб’ю на Печору. В лютому він пройшов етапом пішки 1200 км. А 1938 року В. Маслюченко з дочкою змушена була виїхати з Архангельська до Рязанської області. З театру її звільнили через запізнення, коли поверталась після побачення з чоловіком, і це спричинило тривалу перерву в листуванні.
Цілком імовірно, що найстрашнішого з тридцятих 37-го Варвара Олексіївна вирішила, що Павло Михайлович поділив долю тих, що були розстріляні у таборах і в’язницях. Адже рідні багатьох репресованих одержували, як і вона, такі відповіді — "...за ненаходженням адресата". До того ж знала і про долю тих, кого іменували "чспр" — членів їхніх родин. Адже через це її звільнили в архангельському театрі і могли позбавити роботи на новому місці. І все ж вона раз по раз зверталась до багатьох табірних пунктів і, нарешті, 1943-го одержала повідомлення про місцеперебування П. М. Губенка і одразу надіслала телеграму. Відтак листування поновилося, а в Павла Михайловича відлягло на серці: дружина його не зрадила, не покинула.

***

1943, березень. До В. О. і M. М. Маслюченко.
"Растерялся я окончательно, получивши вашу телеграмму. Я так уже свыкся с мыслью о том, что остался "один у світі", что никого у меня нет, — что я просто "остовпів" от неожиданности. Повалилась ко всем чертям моя нетленная "конструкция" о собственном своем положении. Пять лет круглого одиночества создали определенную стойкую ситуацию, с которой я сжился, казалось, окончательно и бесповоротно. Мне было очень тяжело думать о Вас плохо. Плохо иногда думалось не потому, что Вы отошли от меня: это естественно. Но не в этом дело. Мне было больно потому, что Вы, значит, меня не знали, не понимали, не предупредив меня об отходе, чтобы удар этот был не таким ошеломляющим и тяжелым... За 5 лет я не написал никому ни одной строчки и не получил ни от кого тоже ни слова. Забыл, как пишутся письма. Пережил очень много. Но еще жив. О здоровье хорошего не скажешь... И хожу, и лежу. Осталось 8 месяцев. Не знаю, дотяну ли. Хотелось бы дотянуть, чтобы повидать Вас. С волнением жду вестей от Вас... Одно скажу: по отношению к Вам я ни капельки не изменился: такой же, как и был. И живете Вы во мне так же и такими же, как и были. Обнимаю Вас крепко и целую. Ваш Павло".

***

1943, червень. До M. М. Маслюченко.
"Моя дорогая, самая лучшая девочка! Мой хороший Муратон! Как обрадовала меня ты своим письмом! Я его читал и перечитывал, и еще читал и читал бесконечно раз. Читал и не верил, что это пишешь ты, маленькая девочка, какой я тебя до сих пор представляю, и другой, иной нарисовать себе не могу. Я радуюсь, что ты выросла серьезной девушкой, что у тебя умная головка, что рассуждаешь ты правильно, что поступаешь ты так, как и следует поступать серьезному человеку, дочери своей страны. И я уже люблю твоего Анатолия, как своего сына, и люби ты его, люби еще крепче за доблесть, за отвагу, за пролитую за Родину кровь... До конца 1938 года был на Печоре, где и ты была в 1935 году. А в декабре 1938 года приехал в Ухту и с той поры в Ухте. Искал я Вас целый год письмами. Куда только не писал?! И ниоткуда ни слова. Примирился с мыслью, что я "один-один, бедняжечка", и вдруг — через 5 лет, — такая радость: нашлись Вы!...
Дорогая моя Варю, родная ты моя!
Я уже писал тебе, что телеграмму получил от тебя 19 марта. 22/111 сразу же отправил телеграмму и написал письмо. Получила или нет? Я так бесконечно рад, что Вы нашлись, что и передать тебе не могу. Живу надеждой, что повидаю Вас... Помучивает старая приятельница — язва моя 12-перстной кишки, та "не влучу нитку в голку". Голова на месте. И "не всихає і не пухне". Голову б мою еще можно использовать, по-моему, и не только "на холодець". Так якби ж вона кому розумнішому попалась. Крепеко-крепко тебя обнимаю и целую. Дочка у тебя умненькая! Молодец мама! Давай объявление: "Принимаю заказы на дочерей. С ручательством!"

***

1943, вересень.
"Я - здоров. Все благополучно и идет к лучшему — я уверен, что в недолгом будущем мы увидимся. Переехал я на новое место, но тоже временно — отсюда, очевидно, придется уезжать, почему я и не сообщаю адреса... Во всяком случае — никаких оснований для беспокойства нет, а наоборот, — еще раз повторяю, — скоро увидимся".

***

8 жовтня 1943 р.
г. Раненбург, Рязанской обл., Первомайская, 10. Варваре Алексеевне Маслюченко
"Со мной все хорошо. С Устижимлагом я окончательно не распрощался, но все еще путешествую и окончательно еще не "сів" на определенном месте. Все ближе и ближе к Вам продвигаюсь. Думаю, что не дальше, как через месяц уже сообщу Вам окончательный свой адрес... А впрочем не исключена возможность (и очень даже!!!), что так через месяц или немного более будем все вместе. Не хочу заранее предупреждать события, но сам лично крепко верю и надеюсь. Вот будет радость!".

***

19 жовтня 1943 року.
"Мои дорогие Варя и Муря! Во-первых — здравствуйте. Во вторых — со мной все хорошо, и даже лучше, чем я мог ожидать. Теперь уже наверняка мы скоро увидимся. Договоренность есть, осталась формальность, и я свободен... Сколько пробуду у Вас? Зависит это от многих обстоятельств: мое положение изменилось. Я уже в другом "виде". В настоящее время нахожусь в Москве, в клинике лечебного питания проф. Певзнера, где ремонтирую свою язу. Здесь замечательно... "Терзает душу" одно: проклятая язва отодвинула на несколько времени встречу с Вами... Как я попал в Москву и т. д. — все это расскажу, когда приеду Это тема не для писем..."

***

2 листопада 1943 року. Москва.
"Дорогая моя, люба моя Варю! Вчора була у мене Мура. Я задрімав после обеда (она приехала часа в 4 дня), слышу сквозь сон, кто-то спрашивает. Смотрю и ничего не соображаю. Ей дали халат — я думал, что это сестра спрашивает по какому-нибудь делу. Не узнаешь? — спрашивает. Нет. Ахнул я. Во-первых, я глубоко был уверен, что Мура должна быть белявой... А она темнее тебя. Ну и вообще... Я, конечно, крепился, пока она была у меня. А как ушла, почав ковтати сльози... Сюда тебе, по-моему, нет смысла приезжать. Хлопотно это теперь очень... Ну, будь здоровенькая. Кріпко обнімаю і цілую тебе. Твій Павло".

***

Це був останній лист — всього ж за десять літ каторги їх назбиралось близько тридцяти, листи першого року заслання не збереглись, а, можливо, їх не було.

Зі спогадів Варвари Губенко-Маслюченко.

"Цей місяць чекання був найтяжчим і найдовшим за весь час нашої розлуки. Я вже чула його голос по телефону, бігала на вокзал зустрічати московські поїзди, маючи надію, що він приїде несподівано і мало довіряючи телефонові, який у воєнні часи працював не дуже чітко. 1 справді, моє недовір’я було не без підстав: телеграма про приїзд чоловіка надійшла тоді, коли ми, після радісних слів, сиділи в моїй кімнатці і дивилися один одному в очі. Павло Михайлович приїхав напередодні 1944 року. Такий безцінний новорічний подарунок принесла мені доля".

***

Пізніше за участю Варвари Олексіївни було засновано літературну премію імені Остапа Вишні. Щорік прибуває достойників. Україна сміється. А гумор здоровить і людину, і суспільство.

Література:
Остап Вишня. Твори: У 4-х т. — ТА.— К., 1989.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»

*
Нагору