Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ Збірник художньо-документальних нарисів
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».
«КОХАНА, ЛЮБА, І ДРУЖИНА, Й ДРУГ»
Павло Григорович Тичина (27 січня 1891 —16 вересня 1967)
Мабуть небагато киян пам’ятають давню назву вулиці Горького (тепер Антоновича) — Кузнечна, так само і те, що вона після революції значилась Пролетарською, але ж саме у ті часи мешкав тут студент, молодий поет Павло Тичина. Не щастило вулиці і на забудову. Ще років двадцять тому там обабіч тулилися одно-двоповерхові будинки, особливо у тій частині, яка наближалась до київської околиці — Деміївки. Такий був і дім за номером 107, хай і двоповерховий, але ж, як зазначалося в оголошенні "Київського вісника" про здачу кімнат, "без удобств". Це означало, що платня помірна. Дім належав удові Катерині Папарук, і так склалося, що наймачеві показувала кімнату дочка її Ліда. Майбутній пожилець чомусь прийшов із бандурою, а згодом перевіз сюди чимало книжок. Це було наприкінці 1916-го. Ліда навчалась у жіночій Ольгинській гімназії і, звичайно, зацікавилась новим пожильцем. До того ж у нього часто збиралися гості, читали вірші, палко сперечалися, а коли Павло Григорович брав до рук бандуру, заспівував, на цілий будинок лунали українські пісні. Неподалік на Бульйонській мешкав його товариш, теж поет, Максим Рильський, заходили Дмитро Загул, Аркадій Казка, Тодось Осьмачка, Василь Еллан та їхні приятельки. На цій же вулиці тоді квартирували Володимир Винниченко, Олександр Олесь і теж бувало приставали до гурту. Часом запрошували до товариства і Ліду. Павлові Тичині виповнилось двадцять п’ять, Лідії Папарук — 16. Павло Григорович тоді не посідав у її серці особливого місця, тим паче, що й сам не виявляв до неї належної уваги. Зрозуміло, на той час поет пережив уже чимало захоплень і розчарувань. Серед його коханих була відома у той час поетеса, актриса, красуня Олена Журлива (пізніше репресована), її сестра Інна, яка надихнула поета на ліричну перлину. Згадаймо рядки: "О панно Інно, панно Інно, Любові усміх квітне раз..."
Але ж його найбільшою, найвідданішою любов’ю була муза, тобто поезія. Та й вдачею він був не джигун, хоча чутливе серце поета раз по раз прагло високого почуття. Надовго засидівся і в парубках, і, як сам визнавав, лише 1923 року, вже живучи у Харкові, зазнав близькості. В одному з віршів писав:
Стрічав вас тисячі тисяч
І все ж не знаходив по спаю,
В еротику кличуть поети,
А я її знаю й не знаю...
Цією жінкою, яку він врешті "знайшов" стала Ліда Папарук. З часом її почуття до Павла Григоровича почало набирати силу. І він записав у щоденнику: "Ліда молодець. Розуміє мистецтво. І критик строгий". Скоро його було запрошено до тодішньої столиці Харкова. Поки що оселився у редакції, згодом у відомому будинку "Слово". На його запрошення згодом приїхала і Ліда. Оті щирі гостини, палкі почуття, що, здавалося, запалили обох, не привели тоді до шлюбу, але ж назавжди поєднали. Як згадувала Лідія Петрівна на схилі літ у розмові з моїм колегою по "Літературній Україні" письменником Станіславом Тельнюком (а діалоги з нею увійшли до його книжки про Павла Тичину і Лідію Петрівну "Неодцвітаюча весно моя"): "Ось так і стрічалися сімнадцять літ — то в Харкові, то в Києві, то на Кавказі". Що ж, як кажуть, це таємниця двох, і годі розібратися, ставити на суд любовні взаємини, особливо ж, коли обоє, або хтось — людина талановита. З цього приводу незабутній Станіслав Тельнюк поділився таким судженням:
"Павло Григорович хотів прожити своє життя як Сковорода, як Шевченко — неодруженим, бездітним. Жінки — це найвища насолода, але це й гріх! Гріх не перед Богом, а перед творчістю. Він, Тичина, вважав, що всі сили своєї душі мусить віддати творчості. Сім’я — це зайві турботи, які відривають письменника від творчості — головної мети життя. Талант — це рідкість, а геній — рідкість серед талантів. Саме тому Лідія Петрівна безоглядно віддала себе і своїх ненароджених дітей у жертву своєму чоловікові, щоб він міг творити велике". Проте годі уявити П. Тичину аскетом, сповна відданим своєму покликанню. Є у "Щоденнику" і такий запис: "Як краще чистим прожити — одруженим чи холостим? Колись Андрій сміявся з мене: поет без кохання. Люди мої! Не так, не так... Іноді такої сильної любові хочеться! Як хочеться справжньої, чистої любові!"
Свої фактично подружні взаємини вони оформили 1940-го року в Києві. Обрали загс подалі від центру на Деміївці, щоб менше людей знало. Згадаймо, саме з цієї причини вінчались тут Леся Українка і К. Квітка. Ще десять літ Лідія Петрівна залишалась на своєму прізвищі.
Судити взаємини двох, мабуть, найневдячніше діло. Головне, що вони знайшли одне одного, їхня любов пройшла випробування часу, цього суворого судді. Усі літа, прожиті разом, і ті, коли випадало жити нарізно, не минули для них марно. Весь час Лідія Петрівна була його коханою, другом, ретельною помічницею у творчій праці, першим читачем, а часом і принциповим, тямущим критиком. На сорокаріччя їхнього знайомства поет написав їй такі рядки:
Дивлюсь на тебе я не надивлюся —
На очі сірі й брови в формі дуг,
Для мене ти, як з пісні "біле гуся ", —
Кохана, люба, і дружина, й друг.
Упродовж багатьох літ їх пов’язувало, не давало згасати почуттям і щире листування. Скільки там вигадлиних пестощів, ласкавих слів, найкращих зичень і тривог. Він написав Ліді Папарук, згодом Тичині, понад 200 листів — нині безцінне джерело глибокого осягнення духовного світу великого поета і безперечно непересічної жінки, його дружини, з якою так чи так разом прожили, рахуючи з 1923-го, сорок чотири роки, а від знайомства — півстоліття. Тож хай ці листи стануть ще одним вінком їхньої пам’яті і любові.
***
Перший лист із Харкова, 7 листопада 1923 р.
"Пушинко наша, Пушка! Зараз ніч. Перестало чути і туркотіння радіо наді мною, пішли співробітники газети додому — і я тепер сам. Можу сидіти собі скільки завгодно над книжками, можу думати, не затикаючи пальцями слуху, бо навкруг — тиша, тиша... Так мені добре, що хоч якась собі кватира, нехай вогка, нехай не вічна, а все ж таки є... Книги свої, київські, Пушиночко, я вже розгортаю. Читаю їх, Пушуні, по давній своїй звичці: сім книжок разом, але — уважно читаю й передумую, бо не в многознанії, казав Сковорода, а в многожванії. Так того знанія і жванія у мене мало, що сором зватися поетом... У мене давно серйозність стукається в мозок, а серце ще часом доводить, що перші три книги — то таки твої (мої)... От із цих рядків сміятися можна здорово: та воно й правда, я смішно думаю й смішно його висловлюю. Пушиночка не засміється — знаю... Пам’ятаєте, Лідо, Ви прохали мене писати про себе, через те я тільки про себе... Історію Слобожанщини вивчаю. Цими днями мені пощастило знайти багато книг щодо історії, населення, природи, заснування університету — тощо... Харків багато красивих од природи місцевостей має, тільки ж ніхто тут не дбає за них. Був вчора на відкритті 1-го українського державного театру. Сили в театрі є, і безперечно Юра своє тут зробить".
***
"Супутник моєї слави, Лідо хороша! Насамперед я вже очуняв, ходжу тепер в шинелі й шапці на посаду, бо в нас тут холода... Спасибі Вам за Ваш листочок — він стільки мені приніс утіхи! Як же Ви, Лідо! Купили собі ковдру на зиму, галоші? Я турбуюся за Вас і за Женю, Сашу та Проню. Як тільки одержу — пересилаю Вам книжечку. Не сердьтесь, що мало написав. Вітання всім. Ваший Вашая Пушка".
***
1924р.
"Дорогий Лідусь! Нащо Ви завертаєте увагу на всякі пльотки? Нічого поганого чи високомірного з мого боку я не писав. Ясно тільки те, що т. Рильський напевно більш правильно й щиро прийняв мою оцінку, аніж ті всі старокияне. Вони ж мені ніяк забути Харкова не можуть! Бачте, по-їхньому, я повинен сидіти в Києві і перевидавати п’ятим виданням мою книжку. Ворогів у мене, можливо, й нема, а це зараз в літературі робиться те, що і в партії, — борються за власть... Ви думаєте в Харкові інакше? — ненабагато. Тут те ж саме. Але я від них відіб’юсь, не хитрощами, а своєю душею... Приїхати, Ліда, я не можу. Як хочете Ви до Харкова — чого ж, проїдьтесь, подивіться, буду дуже радий Пушинку бачити. Цілую Вам лапки й голівку".
***
"Дорогому Лідусику пишу листа. Лідочка — хорошая і славна дівчинка. Вона любить віршики. Як же Лідочка поживає? Я дуже часто почуваю лице і руки - Ваші і Ваш сміх і усміх Ваш і сум. Лідуся, не сумуйте, Павлусь хоч би там що, дак Вас найбільш цінує... Пишіть до мене, котенятко. Опишіть мені оте, як у Вас у бібліотеці собачка голодна до Вас ходить, а Ви свого сніданку не їсте, а їй даєте. Ну, ніжний хлопчику, цілую Вас у лобик і очки. Ручкам і ніжкам привіт! Ваш Пав. Цілуйте маму".
***
"Лідусю дорогая, ну хорошая, ну славная! І за що Ви на мене накричали — їй-богу не знаю! Я всім тепер пишу так мало, як і Вам, а щодо газет та журналів, так я цим тільки хотів приємне Вам зробити. А Ви такая... Ну нехай побачу Вас, я Вас проберу за це... Як же, дорога Ліда, у Вас життя? Чи є за що прожити? Така досада, що селянам мої гроші задержує ДВУ. Ось зараз я згадав. Селян не достає мені тут — ось чого. Море є, а селян, як коло Дніпра колись у Межигір’ї, нема. Написав ще трохи далі з тієї речі, що задумав... Володимир Самійленко помер. І теж мене совість бере: могли ще ж допомогти йому, якби не така канцелярщина. Так наче й я в цьому повинен трохи! Останній лист від нього я дістав тут... Що гарного в такій смерті, коли всі забули. Пишіть, дорогая Лідуся, і не сердьтесь! Цілую кріпко. Ваш П." (Алушта).
***
1925 p.
"У гіркі хвилини мої — світлий образ Лідусин! Він завше мені світить — мій образ Лідусин. Він завше мене гріє — мій світлий образ Лідусин! Моє дороге, рідне моє! До Вашої чистої душі я посилаю ці рядки, які вродились на нечистому подвір’ї. Буденщини, ой буденщини скільки! Скільки брудного в житті! І все це воно втягує тебе, і викривляє, й душить — і сенсу, глузду не знаходжу в нім. Діалектика життя! Діалектика життя! Як все це скучно, коли вже щось виправдовувать приходиться!.. Дихають в моїй душі вітри великі, і океани ворушаться, і грози пролітають. Сумують гори на верхівлях і упираються, щоб не сповзти вниз, — а унизу не мох, не мох, а села... Самотності в душі не перебореш. Самотності великої. У чім самотність та? Чого ота самотність? Начув мене хтось — і вона гуде. Дроти від мене і від мене: гойдаються під ними ліхтарі, а зверху зморшки гір і грози, — мовчиш із ними разом і бунтуєш... Ну моє доргеє, моє славне, пробачте, що написав таке. Хіба я знаю, чого я написав? Буденщина, брехня і твань, і самота моя глибока! Два дні, як Данте я почав. Моя люба Беатріче, прочитайте цей листок і закиньте. Хіба я знаю, що я написав? Я обережно голівку Вашу. Ваш Павлусь".
***
"Дорогая Лідо! Колись M. М. Коцюбинський, проїжджаючи Європу, такі листи відтіля слав, такі прекрасні багаті відсвідчення своєї-несвоєї європейської душі! Наша подорож одрізняється від подорожі Михайла Михайловича. По-перше, ми не європейці, по-друге, ми перегружаемо других і самі перегружаємось. Так шалено літати по Європі можна тільки заради чогось; заради якоїсь ідеї. У нас та ідея є і вона все пожирає нас і наш час, наші гроші, наші нерви, здоров’я... Тому ми, не жаліючи себе, стараємось обняти все, що тільки можна, а найперше пізнати життя тутешніх робітників, зв’язатися з людьми... Думав я, Ліда, посилати Вам листи з кожного міста; головне є що писати! — але так багато вражінь, так це все швидко, що одне вражіння витісняє друге і ніколи записати. Отож, хоч по два слова про кожне місто... Ваш П."
***
"Лідусик хороший, золотий! Тільки зараз дістав листівку Вашу з Одеси, і так мені ніяково стало перед Вами! Вам сумно було у Києві, і Ви поїхали до моря. Чи добре хоч там було Вам? Та хто Вас там розважав, крім моря, та про що Ви там думали коло моря? Лідусь хороший, і мені було сумно... Ваша душа, Ваша чутливість, Лідусю, ще більше мене, нечутливого, і пристижують і гріють. Буваю я недобрий, не через те, що я недобрий (Ви ж це знаєте!), буваю я неповний, не через те, що я неповний. Знаєте Ви мене всього, і багато прощаєте, і прощаєте як ніхто... Ну всього доброго! Цілую кріпко. Ваш П.".
***
"Цілую Лідусю! Це люде на Київ їдуть, і я попрохав укинути листа. Чи й у Вас таке, як тут? Що тільки робиться? Граки кричать цілий день; сонце з безпритульними, обідране та в пилюзі, гасає цілий день; цілий день жінки кудись спішать, дівчатка в ластовиннях... Цілий день! Я так весну приймаю: широко руками широко! А потім здригну. Листи від Жені, від Лідусі — і все боязко чогось. Або ж згадаю Мишу-брата, і він мені мов руки простягає із труни. Наталочка і Поля... Весну я широко руками широко, — і так все боязко чогось. Ну ще цілую Діду! Ростіть веселі. Ваш П."
***
1927р.
"Що ж це з Лідусиком сталось, що він не відповідає? Послав я листа довгого, де про Барбюса розказав трохи — певне не дістали? Чи, може, хворі, — чи трудно живеться? Пишіть, Лідусю, я буду ждати на Ваші цара-пушки... Так пишіть же, Лідусю, бо я з Вами вже й на вулиці балакаю. Ну, вітання всім! Здоровля! Ваш Павло".
***
"Останній привіт із Стамбула! Так жалко розставатись, хоч уже й пора, пора. Я ж так давно нікого з вас не бачив! Зараз у мою кімнату, що високо над всією Балатою й над Босфором, вриваються аритмічні дзвони якоїсь католицької церкви, автомобілів гудки і крики... Все місто передвечірнє ще, безплотне, — і тільки Мармурове море загусає, синіє. Так жалко розставатись, бо чи й побачу такеє ще коли? Ваш Павло".
***
"Лідусю дорогая, радість моя! Я дуже стривожений листом. Ну як так можна! Казала мені до лікаря пійти, казала, а сама он куди — заслабла. Чорт, а не Ліда! І чому справді не пійти було раніше? Що це за ліньки такі! Тепер і дивись, щоб його ще, бува, не запустити. Пійдіть же до професора ще — і не раз і не два! Чуєте? Та грошей не жалійте на лікування... Ну й Ліда ж, ну й противна, а ще вчилась медицини. Чорт, а не Ліда, — барс, барбос, бурбон — ех головенька-головенька!.. Сьогодня висилаю підмогу. Тратьте всі. А мама ж як — чи здорова? Ось трохи потеплішає, та й тут упораюсь з дечим, то приїду. Скучив я дуже. Поки цілую. Гражданін замуленого берега Кошар (за видубицькими ланами). П. Т".
***
"Носик. Вушко. Ротик. Драстуйте, наш любий носку, вушку, ротку! Так я вас давно не бачив! Сині шпалери неба подекуди поодставали, а ще й осінь: попід горами сади і так собі садочки, — а ще осінь; поруділи дні, пошерхло-глухли — осінь, осінь; і коло вікон щось стоїть, і в хату не охотиться. Ось і нам аж надто від тієї тиші, від того стояння, від тієї руді, коливання... А ввечері помовчить добре місяць, а уночі помовчить добре він ще й зійде з глузду, так якось незручно він засне, що тіні аж через увесь той світ, як на картині Гойя, що тіні... Аж гавкають собаки... Лист до Лідусі. Його писав місяця з півтора тому. Так і не закінчив. Та так і не послав".
***
1932 р.
"Дитя моє! Ахалі Афоні такий же, як і був, — прекрасний! А от нема зі мною Лідусонька — і весь курорт мені болючий. Тут же єсть багато таких, що їм і зовсім той відпочинок ні до чого. Каверзують хлібом у їдальні, пишаються вбранням. А маленька трудяща істота із бібліотеки по вул. П’ятакова стісняється путівку попросити для себе влітку. А жалко мені, та й дуже, що не разом!"
***
"Любі мої оченята дорогії! Оце Маруся їде, то передаємо хоч трохи олії, масла, мила та й хліба теж. Певно, Голодненька сидить Лідуха. Я вже був писав раз, що Українська Радянська Енциклопедія переказала телеграфом На ім’я мами 200 крб. Це — в кінці того місяця. Отже, справиться треба..."
***
1933 р.
"Рідне моє! Ховаємо Миколу Хвильового. Що сталося! — ніяк не прийдемо до пам’яті. І як це швидко все... Уже й труну ось роблять, — уже й до будинку Блакитного ось зараз вийдемо. А сонце — як на зло! На жаль, про все писати не можу я й не стану. Лежить він усміхнений, жовтаво-червоно-спокійний. А сонце як на зло..."
"Оце ніяк не можу приїхати до Києва, бо жду Єфросинію Григорівну раз, а ще ж Валю покійної сестри Полі. Бо голод, Лідусю! Ну що ж справді, коли голод!"
***
"Любий Лідусь! Сьогодні дощ, море реве і піниться, публіка наша не знає, куди себе подіти, а ми з Лейб Мойсейовичем (Квітко — пізніше розстріляний. — В. К.) тільки раді, що дощ. Сидимо по кімнатах та один одного переганяємо в кількості перекладів. Оце я йому по пам’яті Переписав "Зелений гай, пахуче поле" Павла Грабовського — і він уже, уяви собі, за якусь годину переклав його, І переклав добре. Мої "Дзвіночки", "Гаї шумлять" теж готові. Гофштейн другий вірш уже встиг перекласти... Ну, не перевтомлюйся, Лідусеня! І грошей не жалій, нехай усі вони підуть на прожиття, так же воно й треба. П.".
***
1936р.
"Лідусю! Думка була — зранку проїхатись у Голосієве. Тепер ось хмари — це раз, а друге те, що я ще не скінчив підготовчої своєї роботи до сьогоднішньої наради поетів, що її відкривати мушу о 7-й вечора, про формалізм у поезії. А може попрацюю дома, а потім заїдемо по тебе і зразу ж у сірий ліс. А може, до того часу туман уже розійдеться... Добре, вузькобривка? А нащо брови свої ото нівечити і звужувати їх бритвою аж до ниточки. Фе! оце ж і є формалізм, ліве трюкацтво Лідусине. Ну, голівко, яка б ти не була, — а ти моя хороша дівчинка прекрасна, щоправда, з деяким ухилом у сміхушки".
***
1937р.
"Лідусю моя, люба, дорогая! Приходила до мене сьогодні мама. З котомкою і зонтичком. Передала мені лист від тебе, про свою подорож у Ворзель почала розказувать... Живи, любе, в лісі і не думай поки що про Київ. Нехай тобі там листя, вітром ошумлене, передає тобі від нас гарно продумані, несказані слова, цілий потік побажань Лідусі! А що, іволга вже перестала? А жалко, я її найбільше люблю з усіх птахів співучих. Живи й не рипайся із лісу. Нехай тобі сонце там дивиться ясно! На колінах моїх уже нема кому посидіти. А я люблю, як ти, посидівши півхвилини на моїх колінах, раптом зриваєшся й біжиш на голос мамин... А я остаюсь задоволений, що іволга у мене на моїх була колінах. Спасибі, Іволго, за книжечку, яку ти там купила... За це тебе цілую дуже. І ще раз, і ще. І ніс, і ротик, і руки. Не сумуй, моє хороше!"
***
В усіх листах до Ліди неодмінні вітання, щирі зичення мамі Катерині Кузьмівні, яка згодом доживала вік у їхньому родинному колі і померла 1964 року. А 1937 року, вітаючи її з днем народження, писав: "...обнімаю кріпко, як рідну матір і як іменинницю. Ваш Павло Григорович, що двадцять один рік тому ще бідним студентом перейшов квартирантом до вас у сивій шапці старій, у потертім пальті, але з піснями та з бандурою".
***
1943 р.
"Люба моя, славна, дорога Лідусю! Сонечко ясне! Зозулько сизопера! Так скучив за тобою й за мамою — що й сказати не можу. Життя тут яскраве, сильне, надзвичайне, кожен день прожитий здається таким довгим та великим... Цікавого багато — а проте за тобою і за мамою сумую. Перший же день вступу червоного війська до Харкова — тобто 23 серпня, я вже був в місті цьому — дуже та й луже побитому. Після різних справ невідкладних я зі своїми товаришами пішов в будинок "Слово"... Якщо б і зараз повернувся до Харкова, то в "Слові" можна було б взяти якусь іншу кватирю, бо вільних хватає (на жаль). Я думав трохи тут затриматись, аж поки не візьмуть наші Полтави та Михайлівку, щоб самому туди якось проїхати вирятувати Женю. (Євген Григорович — брат поета. — В. К.). Жах — що тільки з людьми робиться од цих проклятих, од цих собак неситих — німців! Те, що я почув у Москві (од свого земляка-партизана) про село Піски — потверджується й тут. Піски спалено. Усіх жінок заперли в церкву й там їх спалили... Зозуленька дорогенька! Жалуй маму, давай їй молока, шоколаду! Жалуй себе — не перевтомлюйся дуже... Живи ж, дівчинко! Тижня за півтора приїду. А поки що голівку твою з русявеньким кісками тулю до свого серця, льоночок на голові перебираю, цілую безліч раз голівку в вушки, в очка, в устонька! Цілуй маму! Твій Павлусь".
* * *
"Лідусю! Ти — ніжна. Такі веселенькії волошки — і де ти їх видряпала учора? А червоненькі "ліхтарики" — уяви собі — стоять ще й досі. Вони своєю формою дивують всіх, хто в мене буває. Ну так скажи ж: кого мені, крім тебе, викликати? Передаю листа Івану Юхимовичу Сенченку. Через Юрія Корнійовича Смолича (якщо він ще не виїхав) передай Новиченку Л. М. для "Радянської України" вірш "За тучами, за хмарами" — та другий примірник для Радіокомітету... Приходь же швидше, квітонько! Я тебе у вушко поцілую, хрящики на вушках усі пообгризаю. Цілую кріпко-кріпко-кріпко — і тебе й маму. Твій прочотнокнижник Павлусь". (Лист з лікарні).
***
1950 р.
"Дорогий мій любий Лідусику дорогий! Ти любиш читати листи довгі-довгі та детальні. А я ж за початковими процедурами своїми ніяк іще не годен писати листів таких... Ніяк не відірвусь сходити в Управління курортами: розпитати, чи не можна було б купити для тебе путівку. Але поки це діло буде, та поки тобі взяти висновки лікарів у Києві, та поки приїхати — то хто його знає, коли воно й буде... Учора цілий день було мені сумно. Душа боліла наче. Чи хтось про мене думав щось негарне, чи мо’, гидота якась на мене береться. Бо за тобою й за мамою — зовсім іншого характеру сум у мене: він світлий-світлий, ясний, хоча й не легкий для серця. Цілую кріпко тебе і маму! Твій П.".
***
Із січня 1951 року Павло Тичина адресує листи на ім’я Лідії Петрівни Тичини — вона по десятьох роках шлюбу узяла прізвище чоловіка.
***
"Любий Лідусь! Ти мені снишся часто. Знаю, що тобі там сумно, як і мені тут. Вже скоро приїду! Бережи здоров’я — своє й мамине. Так жалко, що не вдалось умісті нам сюди поїхати. Як я роздивився — ці Єсентуки далеко кращі, ніж Кисловодськ. Особливо для тебе єсентукські були б корисні. Неодмінно — діждемось — і сюди поїдемо разом... Ельбрус тут видно! Хоча й не часто. Ти мій Ельбрус, Лідусю! — чистий, блискучий, рідний. Цілую кріпко — тебе і маму. Твій П.".
***
Це був 195-й лист до Л. П, Тичини. З роками їх ставало менше. П. Тичина підупадав здоров’ям, менше виїздив з Києва. Незадовго до своєї кончини 1967 року звернувся до коханої, турботливої дружини з такими рядками: "Ліда, Лідуся! Коли в мене вночі безсоння і я прислухаюсь, як ти на своєму ліжку тяжко дихаєш, мене всього проймає мука: а скільки ж ти серця свого дорогого, свого терпіння золотого потратила під час моєї хвороби! Сестра рідна ніколи того не зробить, як зробить це дружина..."
***
В останні роки життя Лідія Петрівна невтомно опікувалась художньою спадщиною П. Тичини, а навесні 1975 року — її останнього, тиждень за тижнем разом зі Станіславом Тельнюком готували до видання щоденникові записи Павла Григоровича. Праця була завершена у вересні. Того ж місяця Лідії Петрівни Тичини не стало.
...Квіти до їх могил на Байковій горі покладають на початку квітня, коли вона народилася, і восени, у вересні, коли вони одійшли — і він, і вона.
Література: Тичина П. Г. Зібрання творів: У 12-ти томах. - К., 1983; Тельнюк С. Неодцвітаюча весно моя.
Класика
