Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».

БЕРЕГ ЛЮБОВІ І ВІРНОСТІ

Олесь (Олександр) Терентійович Гончар
(3 квітня 1918 — 14 липня 1995)

Влітку 1995 року Олесь Гончар, перебуваючи на лікуванні у Феофанії, записав до свого "Щоденника", який вів упродовж багатьох літ: "День суботній. День самотності. Читати вже годі, настав час озирати пройдене, осмислювати своє життя. Хай там що, а доля таки була щедрою до тебе! Тисячу разів міг загинути на війні, а не загинув! І одне з найбільших щасть явилось тобі в ту хвилину, коли з вікна університетської бібліотеки побачив на подвір’ї в гуртку дівчат Валю, її ясне, весняне обличчя. Могли б розминутися, а не розминулись, доля за щось таки винагородила тебе її чистотою, її вірністю й відданістю, які так допомогли тобі побачити прекрасне в людині, в Жінці. Як багато важила для тебе її підтримка в дні відчаю і найбільшої скрути!"
А тоді, 46-го року занотував: "Здав останній держекзамен. На "п’ятірку". Отже всі чотири курси — "п’ятьорочні". Це лиже приємно моє академсамолюбство. Лишилося захищати диплом, що буде днями... Я очевидно, оженюся, бо ночі дуже чудесні, дуже запашні, і я зустрічаю світанки в саду. А вдень ходжу не по землі, а бреду весь час в рожевому океані по саму шию. Він затопив усю землю і хлюпає, хлюпає весь час вище пліч мені духмяними хвилями. Це буде або велике щастя, або розчарування назавжди. Але ні, не може бути розчаруванням! Я зачарований наскрізь, в крові, навік!"
Нині "Щоденники" Олеся Гончара видано, і вони складають три томи. В них, окрім суспільних, літературних проблем його часу, багато роздумів щодо "вічних питань", афористичних висловлювань стосовно головного рушія всього сущого — любові. Чимало записів присвячено особистому життю, коханій дружині Валентині Данилівні, з якою прожив у любові і злагоді майже півстоліття.

Із щоденникових записів різних літ

"Страшне чиєсь припущення: з часом люди зовсім перестануть любити. Любов знатимуть лише обрані. Для решти ж почуття буде невідомим... Припущення жорстоке, хоча якісь тенденції в цьому напрямі, здається, з’явились. Як їх уникнути? Яким сонцем відвернути вселюдське похолодання? Чи, може, ці зміни в людях лише уявні, може, так завжди було? Зникнення любові означало б зникнення життя".

***

"Образ щастя: квітчастий луг на початку літа, йдемо стежкою до Дніпра. Валя, я, Леся і Бім з нами, потішний, чорненький, мов ягня, пудельок. Лесі тільки й гратися й Гратися, вона забігає підскоком у високі трави, відбігає від стежки, — впала, заховалася... І ми з Валею сміємось, на душі легко, ми вдячні небу за цю красу життя, за повноту щастя..."

***

Голос із юності (лист):
"...адже ми з тобою були чистими струмочками, джереляночками".
"...Побрели з ним у бур’яни, що за Чайківкою. Світив місяць. Він нас і спонукав до поцілунків, я обіймала й цілувала те хлоп’я, що принесло мені твої пахощі з твого гуртожитку... Хотілося мені, щоб він розповів тобі про наше одновечірнє кохання".
Щира дівоча душа!"

***

"Нестерпно скучаю за домом. Цілий день жду, щоб почути увечері голос Валі в
телефонній трубці... Уявляю, яких мук зазнавали ті, що опинялись на засланні. І найтяжча — розлука з рідними. Всі вони: і Валя, і Ліля, і Леся, і Юрко, і Валя маленька — звідси постають якось інакше. Треба тільки дорожити одне одним. Бо тільки у взаєминах рідних людей — найбільша правда життя..."

***

"Приїхала Валя, виписався з Кунцево, прощай, біла казармо, де однак ждав тебе порятунок... Поселились з Валею в готелі. Завтра додому Завірюха за вікном така крутить, що не видно Красної площі і собору Василя Блаженного. Наче й не було його там".

** *

"Їдемо на Одесу. Весніє ще тільки ледь-ледь, дерева ще голі, лише придорожні вербички оповилися зеленим туманцем, зате небо — весь океан повітря вже наллятий весняним світлом! Увечері на набережній бачимо місяць, що сходить з моря, а над заходом — ще не згасле небо, про яке Валя каже — небо просто якесь живе".

***

"Сьогодні 30 квітня, сьогодні Великдень! Ми в Кончі. І кульбаба вже цвіте золотаво (Леся назбирала), і так сонячно, і повінь велика на лугах, і звідкись здалека ніби долинають над водами дзвони — великий благовіст!.. Але то лиш дзвони дитинства. Треба, пора братися за роботу! Ще оцю для тебе святу книгу встигнути б написати, книгу України Мадонни".

***

"Сьогодні поставив крапку: завершую роман. Так тяжко розлучатись! Назва буде "Подорож до Мадонни". (За наполяганням видавців переназвано "Твоя зоря". — В. К.). З романів це, мабуть, буде в мене останній. Бо все найдорожче, найзаповітніше ввійшло. І так виснажений, такої це коштувало напруги сил! Якби не сиділа Валя за машинкою, то й сам не знаю, як би воно було... Такий радий, що над твором зблиснув вінець! Спасибі тобі, Мадонно!"

***

"О, красний світе! Ще я не налюбився тебе! А щодалі частіше доводиться опинятись над безоднею... Як їх кидати, ці весняні води, по яких пасмами розпустила зелені коси водорость-трава. Зозуля озвалась десь в дубах, став лічити, а вона й замовкла... Хотів би ще Лесю побачити в щасті, в дівочій розквітлості. І написати ще дещо б хотів. "Зорею", як і "Собором", сказано багато, але ж не все, не все..."

***

"Мав телефонну розмову з Києвом. Голос Валі такий красивий, срібливсь, переливавсь радістю. Як струмок гірський на сонці. І Леся щось протуркотіла. Стало одразу легко, і Нью-Йорк, затягнутий млою, сприймається інакше. Отже, слава телефонному кабелю через океан! Перший лист від Валі. Нарешті. Пише, що Леся приходить вранці в постіль і каже: "Давай поговоримо про дідуню". Таке янголятко. І хоч клопіт Валі, але ж і втіха. Самі там, самі, одинокі..."

***

"Їдемо крізь подніпровські села — Халеп’я, Трипілля, Стайки... Дніпровські далечі всі блакитніють дзеркалами вод: повінь! Розлийвода Великодня і серед блакитно

то — зелені острови... Така ця земля прекрасна, такий цей світ повен задуми весняної, що душа щемить смутком, і звідусіль їй чути поезію минущості, і сам себе почуваєш перед престолом Бога. Він вибрав цю землю, на ній скрізь печать святості... Наймальовничіша на планеті і, мабуть, найнещасніша".

***

"Сім’я — це маленьке людство. І ті, хто об’єднані тут, вони-таки між собою найдорожчі. Нікому поза сім’єю людина не буде дорожча, ніж тут, серед своїх. Лесю нашу взяли на операцію (аденоїди), і така пустеча настала, такий сум огорнув усіх... Таке воно дороге і таке розумне, аж мудре своєю юною первісною мудрістю".

***

"Пишу "Берег любові". Ще недавно — багато місяців підряд — був хаос, була порожнеча. І зараз ось з’явилось, рветься, ллється само. Почуваю творчу певність, якої давно не почував. Ні з чим не зрівняну. Як багато ще в нашій душі загадок!"

***

"Леся до бабуні Валі (побувавши в розлуці): — Я на тебе дивлюсь і не надивлюсь. Я тебе люблю і не налюблюсь.
Тільки б наші діти не розгубили оте святе, найдорожче, вікозавітне!"

***

"Вже зарікався писати романи. Так важко, так виснажливо. І так хочеться в легкому темпі, без крайньої напруги прожити решту літ. Прожити, як усі. Книжки почитати неквапом, в кіно з дружиною походити, в спокої подивитись на ясний світ... Хіба ж не заслужив окопами, походами, каторгою на творчих галерах... А сьогодні знову сяйнуло: може, написати ще роман про Яворницького?
Книгу-прощання з усім найдорожчим: степами, вітрами, сонцем і могилами десь там за Дніпром, за Самарою? Виповісти заповітне, сказати про лицарів України прийдешнім? Боже, дай сил! їх так мало..."

***

" Із самого Бангкока везу до Києва живі квіти для Валі — орхідеї рідкісної краси. Це та фірма подарувала, яку очолює чорненький процесор, селекціонер-ентузіаст. Запевняють, що не для зиску працює, а для примноження краси життя. Є на світі й такі!
...Валя не нарадується, і друзям дісталось. Усього лиш квітка, а вносить в життя чарівність".

***

"Валя ще не була в Угорщині, поїдем оце — хай подивиться. На ту землю, на той Дунай... Багато там близького мені й дорогого. В Естергомі ледь не половина моїх прапороносців лежить у братський могилі. Поїду вклонитись..."

***

"Народилася друга онука. Вчора забрали з лікарні й бачили її вперше. Спить весь час, та раптом крізь сон ледь-ледь пробивається, леліє усмішка. Неусвідомлена ще, інстинктивна, просто як знак життя, знак світовідчуття... Сьогодні я в Кончі, думаю про інше, а потім тим іншим ні-ні, та й приблисне в уяві той усміх немовляти. Проблисне як щось рідне, найважливіше. І одразу стає легше на душі".

***

"Раніше, скажімо, в часи Київської Русі, слово "мова" було рівнозначне ще й поняттю "народ". Збереглось це значення й пізніше — "нашествие двунадесяти языков..." Отже, мова — це народ!"

***

"Були три дні напруженої праці, Валя не вставала з-за машинки і сьогодні "Чорний Яр" закінчено. Це оповідання-пересторога. Мені здається, воно має сприйматись як менший
брат "Собору".

* * *

"Найпривабливіше, що є в Кончі, — це тиша. Ось чую зі своєї кімнатки — Валя надворі когось гукає, озиваючись до сусідів, і вперше помічаю, що в голосі її щось є ласті в’ї-не. Люди майбутнього житимуть серед тиші, в природних ритмах, і то буде найрозумніше досягнення цивілізації".

***

"Отже, весна. На вікні моєї палати з’явились синенькі — зовсім весняні! — квіти. Радують душу, щоб не журилась... Мої Валя й Леся — натури поетичні, тим-то й вибрали десь саме ці весняні первоцвіти..."

***

"Світлий Тарасів день! Валя приїхала. Хоч і було домовлено про відвідини через день, але сьогодні чомусь дуже хотілося, щоб вона з’явилась... І вона почула! Я був майже певен, що вона почує, і серце, бач, не помилилось. Як і тоді, коли, глянувши випадково з вікна бібліотеки, вперше побачив її в гуртку дівчат, юну, весняну... "Оце твоя доля!" Так і сталось. Дякую долі і сьогодні, — коли гони життєві перейдено і вже невідомо, скільки зосталось... Як би хотілося, щоб життя її не кривдило, як мене не стане. Вона ж така людяна, прекрасна!..".

***

"Жінки українських письменників — справжні декабристки XX сторіччя — ось про кого треба б написати! В яких ореолах вірності й страждань постають дружини
Кулішева, Плужникова, Косинчина, Варвара Олексіївна Вишниха та всі, всі... Достойні своїх мужів-мучеників ці молоді вічні вдови, як вони уславили Україну, в найкращих поемах мали б відтворитись прекрасні у своїй відданості й вірності образи цих героїчних Лесиних сестер".

***

"У Валі день народження. 43 роки ми разом. Таки прихильною була для мене доля, що дала нам змогу зустрітись... І от змигнуло життя. Разом зазнали і горя, і щастя. Так, так миттєвості щастя — вони були! Благословляю їх із цих надломлених, до краю виснажених літ... Сили небесні, будьте добріші до Валі, вона цього варта, заслужила це своєю безмежною добротою".

***

"Славну маємо онуку! Щойно подзвонила Валя, каже, що наша студентка передала з Філадельфії якісь ліки від серця, і неймовірно — від самої цієї звістки мені вже полегшало! Єдина надія, єдина радість життя... Далекий промінець, що десь із крайсвіта сяйнув аж сюди, в мою Кончу самотню, передріздвяну..."

***

"Леся прибула! Зустрічав їх на вокзалі. Студентка — сяюча! Ще й досі не вірить, що вона в Києві. Там, де була, — спека. І солов’їв нема на всім континенті. Зате люди чудові... Але ж як можна без солов’їв? Дивні ці англосакси: не догадались захопити і солов’їну пару у свій ковчег!"

***

"...Як шкода усіх — до сліз, до плачу!.. І Валю шкода, і все моє нещасне сімейство, якому я вже нічим не здатен допомогти. Юрко мучиться без квартири, Ліля — без належного лікування, всі тягарі клопотів — нестерпних, постійних! — мусить брати на себе Валя... Хто думав, що призахідні літа будуть для нас такими? І навколо — скільки людей мучиться! Кого не спитай — все проблеми й проблеми..."

***

17.06.[19]92
"Порівнюю: якою життєрадісною, веселою, відмолоділою була Валя всі дні перебування в Альберті. І як змінило, одразу зістарило її життя сьогодні, коли довелося знову поринути у сірі клопоти безкінечних сірих буднів. Знов скрути, суцільне приниження довколишнім хамством, брехнею та дефіцитами... Добре, хоч тепер, дотримавши слова молодості, я міг взяти її в цю крайсвітню подорож, де — бодай ненадовго — ми відчули себе щасливими. Якщо не можеш ощасливити людство, ощаслив хоч свою дружину".

***

23.08.1992 (неділя)
"Уранці були з Валею на богослужінні у соборі св. Софії на честь річниці Незалежності України. Вперше бачив не Софію-музей, а Софію-собор і вперше чув тут літургію. Це святий для мене день! За порогом зосталося все гріховне, душа очищалась, я відчував, як повертається вона, душа моя, до віри батьків. (І Валя потім призналась, що відчувала цю незвичність всього, що відбувається). Ах, як жорстоко нас було пограбовано, окрадено, позбавлено найвищої радості життя!..".

***

06.04.1993
"Прекрасна любов між молодими в юності, але ще прекрасніше це почуття, якщо люди, пронісши його через усе життя, зберегли це в собі, й наближаючись до могили. Коли все плотське уже відшуміло, як злива весняна, але це більше зміцніло духовне, оте найвище, що єднає обох до останнього подиху".

***

08.07.1994
"Найщасливішими для мене, думаю, були 50-ті й 60-ті роки. Щоліта живемо в Ломівці. Поруч — кохана дружина. Ростуть діти. На затишному споришевому подвір’ї — все свої... Увечері сходяться у нас на подвір’ї й совівські, й всі добрі люди, ближня і дальня рідня, ...слухаємо далекі співи... або ж споглядаємо зоряне ломівське небо, шукаючи поглядами, чи не пролетить між зірками супутник... О, які то були розкішні українські вечори!.. І ми обоє ще молоді, праця дається, повно творчих задумів... Я — цілими тижнями в степах, серед сонця, повертаюсь засмаглий, як скіф; тоді Валя сідає за друкарську машинку — праця іде, як пісня!"

***

13.12.[19]94-03.01.[19]95
"Їхав з Кончі на Шевченківський комітет, а опинився в реанімації, у Феофанії. Були ночі такі кошмарні, що Думав — до ранку не доживу. Бог милував і на цей раз...Зараз перевели в кардіологію. ...Тут, у палаті, зустріли з Валею і Новий 1995-й... Яким він буде?..".

***

Нині готуються до видання листи письменника, а їх понад тисяча. Вони складатимуть дванадцятий том Зібрання творів Олеся Гончара, що здійснюється нині. Цікаво, зворушливо гортати прижовклі аркуші, списані гінким почерком молодого і вже літнього майстра слова. Це І листування з письменниками, і листи ділові, адже тривалий час Олесь Терентійович був депутатом, громадським, державним діячем. Меншу частку складає листування особисте. Ще замолоду автор славетних "Прапороносців", член Спілки письменників (із 1946 p.), а затим і її Голова, поклав собі, що в поїздках по рідній країні і зарубіжжі домагатиметься, щоб була з ним і дружина. І, як зазначає у "Щоденнику", слова свого додержав. Все ж десь сімдесят листів до дружини, які сповнені любові, родинних турбот і прагнення швидше бути разом, увійдуть до видання. Ось кілька взірців їхнього подружнього листування.

***

27 березня 1947року.
"Здрастуй, рідненька! Живу в лісі на пісках у скля ній віллі. Вікна виходять на річку, що розлилась весня ною щедрістю, біля берега човник гойдається і запрошує, співає: "Мы на лодочке катались, Золотистой, золотой..." Але не йду на берег, бо — сам. Це не фантазування, це правда. Це Ірпінь, будинок творчості письменників, оспіваний Максимом Тадейовичем в його октавах. Живу в кімнаті, де перед цим жили Тичина та Бажан, може їхній дух якоюсь мірою ввійде і в мене і допоможе в роботі Ледве вирвався з Києва і хоч раз ще полегшено зітхну» Правда, працюю, як завжди, до сьомого поту, але я ж тобі говорив, що робота мене майже не втомлює, втомлює шарпанина, яка в Києві буквально звалила б мене з ніг. коли б не втік сюди від суєти суєт. А тут щодо цього повна ідилія. Тиша, тиша, якої я прагнув, — скрізь. Теплота Спокій. Єдиний стукіт (та й то по-кошачому обережний), це коли кличуть обідати. Якби це ти ближче приїхала б сюди до мене, я б тобі показав нарешті ліс, який тобі так хотілося (не знаю, чи й зараз хочеться) побачити.
Ти мені снишся. Хочеться прокинутись і відчути тебе наяву біля себе. Багатію думкою. Цілую дуже. Твій Саша.
27.ІІІ.47. Ірпінь".

***

Валентина Данилівна родом зі степового села Ломівка на Дніпропетровщині. (У романі "Собор" — Зачіплянка). Олесь Терентійович і замолоду, і пізніше не раї гостював там, приятелював з односельчанами, знаходим своїх майбутніх героїв і затишок для творчості. Бувало писав звідти дружині.

***

3 червня 1965року.
"Добрий день, люба моя! Ось я і в Ломівці. Ходжу босий — ти уявляєш собі таку розкіш? Вся дурна зимова електрика виходить у землю (чую під ногами легке потріскування електричних розрядів). Двір зеленіє. Наш ІІрний друг шпоришець явно жде твоїх білих ніжок, щоб іони походили по його теплій шовковості. Ми з Хорком дійшли висновку, що в цьому ломівському повітрі є якісь дивовижні джерела. Живлющі. Цілющі. І в більшій кількості, ніж будь де. Отже, швидше там змотуйте з Лілею свої київські вудочки і — сюди! А якщо самі ще зразу не Можете, то присилайте нам хоч коня. Чи знову мотор чхає? Коли так, вельмишановний Ів. В. беруть чемодан з рукописами на плечі і чешуть з Києва пішки. Бо без роботи тут ніззя. В цій благословенній Ломівці, де всі трудиться (якщо не п’ють самогон), сидіти без роботи просто гріх. Отже, хай Ів. В. вирушає. Було б добре, якби він міг виїхати уже в суботу. Від баби і Хорка замовляння: 1. Масла (кг. 2). 2. Меду. 3. Від мене — костюмишку який-небудь (з тих, що вже не для Києва), київського чтива і газет та журналів. Я, правда, теж не забарюся бути у вас. Цілуємо з Хорком тебе і Лілю. (Хлоп почуває себе добре. Ганяє, як метеор. Здоров. Зичимо вам обом файного настрою та легкоатлетичного здоров’я. Шкодую, що Вис нема тут. Приїзди скоріше. Разом щось придумаємо. Може майнемо в яку мандрівку? Може і з дітьми разом? Сумно дуже. Приїзди. Цілую всіх вас. Твій О. 3.VII.65".

***

5 березня 1990 року.
"Люба моя і дорога! Скучаю за Вами. Крапельниці Відмінили, і два тижні почував себе трохи неважно, знову запекло, лікарі, правда, пояснюють це магнітними бурями, що йшли одна за одною. Зараз уже краще, а буде, споді маюсь, ще краще. Квіти твої викликають захват у всіх, на душі і в мене веснує. Питаєш, що передати. Конвертів таких, як ті, бо ці вже кінчаються. Укр. журнали — лютневі номери, якщо вже є. І газет передавай, бо чомусь перестали носити, а українських тут і зовсім нема. Добре б і меду такого, як тоді (небагато). Буду ще в реанімації з тиждень, отже, підбирай потроху сувеніри для лікарів і сестер. Для головного — російською "Собор" і "Тронку", для його заступниці "Собор" російською, для сестер українські видання "Зорю" або "Прапороносці", "Гори співають" (видання "Веселки") — в однієї приємної сестри є діти-школярі. Передай від мене вітання Альоші [Коломійцю] і Віталієві [Ковалю], в їхню щирість чомусь най більше віриться. Ну, про наших я вже й не говорю — всією душею з Ними. Дуже мені подобається, що в Лесі все більше пробивається гумору й дотепного оптимізму. А ти ж сама мудрість! Всі твої поради розумніші, ніж у лікарів, надаю тобі звання Почесний доктор медицини. Цілую цього доктора. Твій Оцей! 5.ІІІ.90".

***

Навесні 1945-го про любов, подружнє життя мріяли бійці у переддень Перемоги в Альпах і Златій Празі. Свої думки, якою вона має бути, автор славетних "Прапороносців" виповів у мріях Шури Ясногорської: "Шура не хотіла хапати уламків щастя. Вона прагнула повного щастя, великого, красивого, щедрого. Щоб завжди хвилювало і перехоплювало дух, щоб, як вічна весна, не старілось і не відцвіталось ніколи, щоб витримувало будь-які удари та випробування..."
Така любов єднала Олеся Терентійовича Гончара і його кохану Валентину Данилівну на всьому їхньому довгому спільному життєвому шляху.

Література:
Гончар О. Т. Щоденники: У 3-х томах. — К. Веселка, 2002, 2003, 2004; Родинний архів.