Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»

Т. Шевченко. «Марку Вовчку».


Василь Симоненко

«Я ВОСКРЕС, ЩОБ IЗ ВАМИ ЖИТИ»


Василь Андрійович Симоненко
(8 січня 1935 — 13* грудня 1963)

Доля відміряла поетові Василю Симоненку неповних двадцять дев’ять літ. Він рано збагнув цей присуд, ще юнаком написав такі рядки:

Не докорю ніколи і нікому,
Хіба на себе інколи позлюсь,
Що в двадцять літ в моєму серці втома,
Що в тридцять — смерті в очі подивлюсь.

Рідні його Біївці (1702 року тут оселився козак Бій) Простяглися уздовж неширокої долини Удаю на Полтавщині. Обабіч підносяться круті лісисті узгір’я. Маленька білена хатинка ще недавно була вкрита соломою. Якось уже по смерті Василя його друг від студентських літ поет Микола Сом написав рядки: "Погляну у шибку: побачу намети І тінь од вікна до сусідських воріт... Хіба ж не усі українські поети У хаті злиденній з’явились на світ?..". Зростав Василь напівсиротою із матір’ю Ганною Федорівною — батько озвавсь, коли син уже зажив слави журналіста і поета. У селі діяла початкова школа, і до старшого класу доводилось чимчикувати у неблизькі Тарандинці. Рік у рік міряв ті дев’ять кілометрів навіть у зимову хугу, а погожого часу і днини було завертав спочити біля криниці. У давнину вирувало тут ярмаркове поле, лунали народні співи. Приїздив сюди фольклорист, знавець козаччини Дмитро Яворницький, розповів про дивовижну місцину Михайло Коцюбинський у нарисі "Як ми їздили до Криниці". Снувались тут і Василеві мрії. Мережились перші віршовані рядки. "Юність в інших завжди загадкова. А своя — проста була чи ні?" Пережни голод 1947-го — пізніше він розповість про це у вірші. Вражала убогість сільського життя і брехня про здобутки соціалізму і "світле майбутнє". За Т. Г. Шевченком поклав собі біля "рабів отих німих" поставити на сторожі слово. А через це і творча доля його стала трагічною.
Василь Симоненко потішився тільки однією прижиттєвою книжкою віршів — "Тиша і грім" (1962). Це в ній прозвучали сповнені юначого завзяття слова:

Здрастуй, сонце, і здрастуй, вітре!
Здрастуй, свіжосте нив!
Я воскрес, щоб із вами жити
Під шаленством весняних злив.

Другу книжку "Земне тяжіння" встиг прочитати у верстці — вийшла вона через кілька місяців по смерті. На похорон приїхали з Києва Василеві однокурсники — вже відомі молоді літератори. Після скорботного дня переглянули залишені записи, вірші, написані "у шухляду". Ось один з них:

В букварях ти наряджена і заспідничена,
Поворозками зв’язана, ледве жива,
На обличчі тремтить в тебе радість позичена,
На губах скам’яніли казенні слова.
Україно! Тебе я терпіти не можу,
Як тебе ненавиджу чуттями всіма,
Коли ти примітивна й на лубок похожа,
Коли думки на лобі у тебе нема.
Я люблю тебе іншу — коли ти бунтуєш,
Коли гнівом під кручі клекоче Дніпро,
Коли думаєш ти, коли бачиш і чуєш
І несеш од криниці вагоме відро.
Україно, мовчи! Україно, затихни!
Не така ти багата, щоб тратить слова.
Хай брехня твоє слово дугою не вигне,
Хай не вірить твій розум в убогі дива.
Україно! Яка в тебе мрія шалена!
Ти не кліпай очима на мрію чужу.
Притулися горбами й устами до мене,
Перетни в моїм серці криваву межу!
Ти здави моє серце своїми руками
І угледиш, що в ньому немає води.
Не сиди в пелюшках над чужими віками,
Але гордо крізь смерть до безсмертя іди!
21.12.1961

***

Згодом щоденник "Окрайці думок", вірші, які не могли бути надруковані за того часу, з’явились друком у мюнхенському журналі "Свобода". Зчинився політичний скандал з усіма наслідками... На видання й перевидання творів В. Симоненка було накладено заборону. Навіть клопотання Олеся Гончара, його передмова "Витязь молодої української поезії" до нової книжки не могли зрушити справу. "Лебеді материнства" побачили світлиці* через 15 років, а повні видання творів — у наш час.
Ось як вже у наші дні пояснює цю обставину В. Костюченко: "Поки влада боролася з формалізмом молодих митців (у поезії — це І. Драч, М. Вінграновський), вірші традиційного В. Симоненка не викликали у неї спротиву. Та коли зрозуміли, що їм небезпечніший їхній ідейний зміст, було вже пізно. Громадянська поезія В. Симоненка зі студентських аудиторій, інтелігентських гуртків пішла в люди, поширювалася підпільно, переламалася за кордон. Ось тоді чиновники, щоб наздогнати мниме, організували по всіх видавництвах і редакціях цензурний тиск на творчість В. Симоненка".
У творчості поета значне місце посідає лірика. Звичайно, чимало таких віршів пов’язано з коханням, яке спалахувало в серці молодого поета. Згадаймо рядки:

"Як я люблю — давать не буду звіту,
Переді мною два десятки літ,
І в мене серце, мов несамовите,
Вистукує любов у білий світ".

Незадовго до зустрічі з майбутньою дружиною Люсею "без тями втріскався в одну милу дівчину", та незабаром захоплення згасло. А жага любові клекотіла:

"Хочеш — хмари для тебе розвію?
Хочеш — землю в дощах утоплю?
Тільки дай мені крихту надії,
Тільки тихо шепни — люблю..."

І нарешті написано вірш "Вона прийшла".

Вона прийшла, непрохана й неждана,
І я її зустріти не зумів.
Вона до мене випливла з туману
Моїх юнацьких несміливих снів.
Вона прийшла, заквітчана і мила,
І руки лагідно до мене простягла,
І так чарівно кликала й манила,
Такою ніжною і доброю була.
І я не чув, як жайвір в небі тане,
Кого остерігає з висоти...
Прийшла любов непрохана й неждана —
Ну як мені за нею не піти?

Хто ж вона, ця обраниця, муза поета? Ще зі студентських літ приятелював Василь зі Станіславом Буряченком, потім разом працювали у "Черкаській правді" і... обоє закохалися в одну дівчину. Ось як розповідає про це Станіслав (на жаль, покійний) у книжці про свого друга "Крізь болотну тишу — до весняного грому". "У той час кур’єркою в "Черкаській правді" працювало молоденьке вродливе дівчисько, на котре ми накинули оком Люсею звали. Та, очевидно, Вася більше припав їй до серця. Якось, повернувшись з відрядження, почув від нього вбивчу для мене інформацію:
Славко, можеш мене вітати. Одружуюсь.
Та коли ж ти встиг! Хто вона?
Люся наша. Коли я признався їй у коханні, то казав: "Люся! Люся! Я боюся, що влюблюся". Пора, мабуть, і тобі, Чигиринський полковнику... Не все ж по танцюльках бігати...
Коли Василь одружувався, мене не було в Черкасах. Тому він потім запросив мене в гості до сімейства своєї молодої дружини. Побував я тоді на їхньому подвір’ї, розташованому над Дніпром, розпив з молодятами келих Мина за їхнє щастя. Кохання у Василя було справжнє й сильне, і він віддався йому сповна..."
По його смерті Люся матиме другу сім’ю. Але любовні листи, які писав їй Василь, збереже. 1996 року, відчувши подих смерті, передала їх одному з друзів поета, Ю. Смолянському, і вони вперше будуть вміщені у його книжці "Симоненкова любов", виданій у Черкасах 1998 року.

***

До нареченої Людмили Півторадні.
"Малюся!
З Черкас я поїхав ображений і злий. Чому ти не прийшла — таємниця. В міру наближення до Києва мій гнів вивітрювався.
Вчора цілий день мотався по Києву. Хотілося дуже епать, але я поклявся вгамуватися тільки після 11 ночі. Тут дуже багато хороших дівчат, але, на жаль, жодної схожої на тебе не бачив.
Люсь! Мені охота подратувать тебе, але в черепі немає жодної хохми. Ти вредне дівча, і я всю надію покладаю на того собаку, що він збереже тебе від спокуси. Отого білявого, що випав на картах, ще не передбачається? Дивися.
Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька — ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю міліон разів. Губи не заболять — не бійся.
Жду. Люблю. Скучаю. Цілую.
Твій Вася. 21.1.1957. Київ".

***

"Цілую мою вредну Малюсю.
Я вже компоную, мабуть, четверте послання, а від тебе не одержав ще жодного рядочка. Ти лінуєшся чи не хочеш писати? А може, з’явився той білоголовий в’юноша, що випадав на картах? Зроду не вірив у забобони, а тут уже починаю побоюватися. Скучив за тобою страшенно. Бог зна, що ти за вредна дівчина — ніяк не можу хоч на годину забути тебе. Думаю про тебе неймовірно багато. Навіть зло бере — треба ж готуватися до екзаменів, а тут "світять в душу сині-сині очі, мов фіалки перші навесні".
Твій Вася. 30.1.1957".

***

"Малюся! Я одержав твого скупого листа і, признатися, не все в ньому зрозумів. Загадкою лишилася, наприклад, така фраза: "Може, ти й справді знайшов, що шукав, але знай: ніколи не буде того, що ти думаєш". Не можу зрозуміти, що ти маєш на увазі. Багато в листі натяків і двозначних фраз. Але це, як кажуть, "дрібні причіпки", а я не хочу бути схоластом. Через шість днів після того, я к опущу цей лист в ящик, в Черкаси власною персоною з’явлюся і я. Хоч на вокзалі мене не стрічатимуть з квіти ми і музикою, буду щасливий, бо побачу тебе. Це трапиться 20, а до того я рахуватиму дні і думатиму про тебе, мою Єдину, мою крихітну Малюсю.

Малюсі

Нехай слова ці скучні і бездарні,
Та як мені не написати їх —
Я в них прийду до скромної друкарні
І буду знову втоптувати сніг.

І буду знов у вікна заглядати,
Брехати, що не холодно мені,
Твої нечутні кроки впізнавати
В морозній монотонній тишині,
І цілуватися в провулку до безтями...
Чого б тепер я тільки не віддав,
Щоб тільки знову все було так само,
Як я у вірші цьому пригадав.

Щоб знов були ті суперечки марні, Щоб від кохання знову я дурів... Нехай слова ці скучні і бездарні, Та я їх кров’ю власною зігрів! Мила моя дівчинко! Не будь дуже суворим критиком і не лай нещасного поета за незграбність. Я ж так старався. Я так люблю тебе, що навряд чи можна знайти повноцінні слова, щоб передати це.
Твоя полтавська Галушка.
13.ІІ.1957. Київ".

***

"Люся!
Я втопився в твоїх синіх очах. Якби інша дівчина посміла про мене подумати так, як ти, запевняю тебе, що в кращому разі я ніколи з нею не розмовляв би навіть про Погоду. Але на тебе я навіть образився не дуже, бо ніхто ще мені так не заморочував голови, бо немає такої хвилини, щоб я не думав про тебе, і немає такої ночі, щоб не снилася ти мені.
Отже, якщо я для тебе що-небудь значу, облиш усякі видумки і повір мені. Сьогодні друзі вітають мене і дарують різні речі. Але ці подарунки нічого не варті проти того, що можеш подарувати мені ти, — бо в твоїх руках моє щастя.
Василь".

***

"Люся!
Я знову пишу, бо говорити не вмію. Тільки на цей раз н не буду багатослівним. Я люблю тебе — не боюся цього слова, бо це правда. Я не винен, що у нас так часто траплюються непорозуміння і що дружба зі мною приносить, тобі стільки несподіваних образ і горя. Те, що я втрачай і біля тебе голову, вина не моя. Мене б не зупинило навіть те, якби ціле місто плескало б про тебе різні пошлі дурниці, бо я знаю, хто ти справді, і люблю тебе. Але обридати своїм приставанням не буду. Тим більше в редакції Прошу тебе тільки, не забувай, що для мене ти значиш більше, ніж всі дівчата на світі. Це — щиро.
Василь"

***

З листів до дружини Людмили Павлівни.
"Кланяюся моїй маленькій господині!
Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю — дуже скучив. Точно повідомити тобі, коли приїду, зараз не можу, бо ще не ясно, коли будемо підписувати при значення і коли засідатиме кафедра, де я захищатиму свою наукову працю, яку зараз, до речі, ще тільки доводжу до кондиції.
Уявляю, як ти радуєшся, що вередливий чоловік може зайвий день побути в Києві. Маленький тигре, якби міг, то сьогодні не писав тобі цього непотрібного листа, а з’явився б власною персоною. Чесно кажучи, коли їхав від тебе, то побоювався, що по парубоцькій привичці ще буду кидати на дівчат ласі погляди, але боявся даремно. Тепер для мене існуєш тільки ти. От. Ясно, смугаста? Якщо не подобається тобі, то пожалійся в міліцію.
Одержав листа від матері. Вона проти тебе нічого не має, тільки цікавиться, хто ти за одна, та ще совітує мені взнать, чи ти не будеш єрепениться, якщо мати буде жи ти з нами. Можу процитувати маму дослівно: "Мені дуже бажається, щоб ти женився раз, а не так, як ото є, що ту і оженився, а тут розходяться. Хай і вона знає, що в тебе є мати, щоб тобі не сказала, що, мов, твоя мати нам не нужна".
Я тут нічого не змінив, тільки розставив коми. В цьому питанні я з мамою згоден від першого до останнього слова, Малюсю. І раджу тобі краще привикати до думки, Що будемо жити з матір’ю, а не вигадувати небилиць. Мити в мене одна, і я в неї один. Ти повинна її любить, бо вона ж мені й тобі зла не бажатиме. Ясно, Люсьок?
Думаю про тебе страшно багато, аж зло бере. Люблю, І скучаю, і обнімаю, і цілую і... і... і...
Твій чолов’яга Васильок".

***

"Думаю про тебе, Малюсю.
Хотів не балувать листами, але не втерпів. Скучаю зa синіми очима. Чим менше днів до кінця екзаменів, тим довшими вони здаються. Турбуюся — хто мою дівчинку Чекає під друкарнею? Хотів би відморозити ще одного Пальця. Заліки складаю в шаленому темпі — вчора, наприклад, позбувся двох заліків. Наука не лізе в голову, багато трагікомічних пригод, про які краще розповідать, ніж писать. Моя крихітна Малюся, мабуть, хоче обриднути мені, бо сниться щоночі. Не мішай, будь ласка, спать.
Цілую мільйон разів.
Вася.
Думаю тільки про тебе одну-єдину. Люблю".

***

"Здрастуй, Кнопочко!
Твій нещасний муж добрався вчора цілком благополучно в Київ і був настільки вредний, що відразу ж не Повідомив тебе про цю сумну подію. Ходив я вчора весь день напівсонний і навіть не замітив, що в Києві зараз цвітуть каштани і місто мов казкове. Просто аж дух захоплює. Вчора ж одержав призначення — можеш танцювати од радості — в Черкаси. Додому, мабуть, приїду днів на два пізніше, ніж збирався, бо роботи жахливо багато. Тобі зараз вільно дишеться — ревнивий і клятий чоловік у відлученні в поті лиця свого б’ється над дипломною, а ти рада, що повернулося дівування, да? Порося ти!

***

Спеціально, щоб розізлити Малюсю, пишу короткого листа. Свої гнівні вигуки шли на адресу: Київ, Держуніверситет, ф-т журналістики. Симоненку В. А.
Під кінець листа висловлю своє обурення з того приводу, що на конверті вимушений писати не Симоненко, а Півторадні Людмилі. Приїду — обов’язково вкушу за вухо. Відповідь шли обов’язково.
Цілую в носа.
Твій Симон Синьйора".

***

"Здрастуй, малеча!
Писати багато ніколи і нічого — тільки прибули и чарівну курортну місцевість. Навіть після безсонної ночі в стомлені очі попадаються різні поетичні деталі — запросяться у вірш. Поскільки для вірша бракує натхнення і часу (я ж солдат), то просто цілую тебе і на цьому ставлю крапку. Твоїх ніжних послань чекаю на адресу, ретельно виведену на звороті. Передавай привіти.
Гуд бай, Люсю.
Василь".

* * *

"Добрий день, моя манюня мамо!
Днів два тому я написав тобі жахливого листа, а тепер бачу, що ти ні в чому не винувата. Ти тільки не дмися, дівчинко. Ти ж знаєш, який буває настрій, коли довго не має листів. Від тебе лист іде тільки два дні, а в Черкаси звідси чомусь блудить цілий тиждень. Видно, цензура занадто лінива і неповоротка, як верблюд. Те, що ти мені написала, мене ніскільки не засмучує. Але, Малюсю, їм будь дитиною і до вагітності постався серйозно. Я не прошу, а наказую тобі жити не самим зеленцем. Чесне слово, коли приїду, то годуватиму, мов гуску.
За те, що листи сухуваті, — не ображайся. Я солдат і писати все, що в голову збреде, не можу. Устави забороняють. Скажу тобі щось таке секретне, аж гульк — ти виявишся агентом міжнародного імперіалізму. Правда, я якраз знаю стільки ж військових таємниць, як і 20 років тому, але мене, однак, зобов’язують їх оберігати. Для мене це не важко: не треба особливої пильності, щоб не видати те, чого не знаєш.
Скучив я за тобою, як завжди, більше, ніж ти за мною, хоч ти і дурненька. Але говорити про це не буду, щоб ти не задрала свого носика. Він у тебе й так вгору стоїть. У військовій формі я дуже потішний. Завтра, очевидно, зніму з себе копію в фотоательє, і ти матимеш можливість нареготатися досхочу над своїм воякою. Курю жахливо, ще більше, ніж вдома. Якби ти була тут, мабуть, уже не раз би влаштувала з цього приводу сімейний скандал на півгодини. На цьому гуд бай. Моя маленька Вертихвістко, люблю тебе, тебе одну-єдину — маленьку, милу дівчинку мою.
Твій Вася".

***

"Агов, малеча!
Дізнавшися, що ти там недоїдаєш, недопиваєш, вирішив допомогти тобі вітамінами. Дивись на конверт — там На малюнку безліч смачних ласощів.
Учора послав тобі листа, сьогодні одержав твою (поштову картку) з наріканнями. Мамцю, я ж не можу писати тобі по три листи на добу, ти ж знаєш, який я кволий (на мозок).
Новин нема аніякісіньких. Нудьга. На дівчат восени гидко дивитися — вони нагадують мокрих курей і стрижених овець. Парубкувати лінь, то я відсипаюся та ріжуся в козла.
Рештки розуму, мабуть, випарувалися з моєї безтурботної голови. Вірші або зовсім не пишуться, або пишуться дуже придуркуваті.
Мати говорить, що коли тобі там нудно і гірко, то повертайся якнайшвидше додому. Я теж так думаю. Тільки захопи з собою півлітра якогось химерного напою, котрого в Черкасах не найдеш — рому, чи що. Після чарки — прощу тобі всі ворзельські фіглі-міглі.
Привіти од всіх черкаських стиляг, а також від рідних.
Бувай.
Василь".

***

"Здоров будь, мій Люсьєн, землі орган могучий!
Вражений ентузіазмом та енергією, з якими ти пишеш листи і тратиш гроші. Для підтримки святкового настрою сьогодні посилаю тобі 20 крб. 44 копійки. Дрібноту використай на пиво. Тобі треба набрати хоч з півпуда жиру. Я поправився на 1472 кг. Всі штани тріщать по швах. Мабуть, доведеться ходити в спідниці.
Мати з Олесем збираються поїхати в село на тиждень. Вирушать у суботу, 8 вересня. Залишуся зовсім один. Коли є бажання, то плюнь на свій Ворзель і чухрай додому. Будемо вдвох варити кашу, смажити картоплю і дудлити чай.
Здається, усьо. Набирайся сил, малеча. Передаю кошик поцілунків.
Твій Васисуалій де Сімон"

***

"Люсьєн!
Набравши повні груди свіжого черкаського повітря (цигарку тільки що погасив), гукаю тобі з берегів синього моря: Драстуй! Привіт! Салют!
Я живий. Мати жива. Олесь живий. Сусіди живі. Усі знайомі й незнайомі теж живі, крім тих, хто необачно вмер.
Учора одержав твого листа. Сьогодні одержав перші після відпустки гроші. Спішу випити 100-грамівку за розквіт твоїх сил і здоров’я. Другу стограмівку вип’ю за твою нев’янучу вроду. Будьмо!!
Я саме пишаюся, мов індик, бо у московській "Литературной газете" про мене маститий критик сказав 10 рядків петитом. У тебе очі на лоба полізуть з подиву, коли ти вичитаєш там, що я "самостоятельный". Отаке-то.
Хіба у Ворзелі мало хвацьких парубків, що ти нудьгуєш і читаєш ідіотські детективи? Сеньйоро! Ми втратили 14 крб. за путівку не для того, щоб ти повернулася а Ворзеля черницею або баптисткою. Дерзай, дєтка, розбивай парубоцькі серця направо й наліво. Розколюй їх, мов горіхи. Лушпиння тільки не привозь додому.
Ну, бувай!
Тут стоїть ціла черга твоєї і моєї рідні, а також з сотню Твоїх поклонників. Кожен намагається поцілувати тебе. Перший у черзі Ігор. Поцілунки висилаю бандероллю.
Гуд бай.
Твій кволий чоловічок".

***

"Драстуй!
Пишу тобі прощального листа. Більше не діждешся, бо поки я здумаю вдруге взятися за ручку, ти вже щебетатимеш біля мене, моя срібночола подруго.
Дуже радий, що тебе доправлятимуть до Черкас персональним поїздом. Боявся, що перешлють тебе доплатною бандероллю. Грошей у мене — кіт наплакав, а живіт працює на повну потужність. Іноді виникає запитання:
Кому б мені дулю дати,
Бо більше нема нічого?
В "Літ. Україні" блиснуло повідомлення, що вийшла в світ книжка твого першого чоловіка. (Тобто перша книжка твого чоловіка). У мене ще її немає. До Москви поїду аж у грудні, якщо на комісії не забракують. Кажуть, що тепер пасажирськими поїздами суворо заборонили перевозити кістки, отже, тобі доведеться відправляти мене товарняком.
Мати і Олесь поїхали в село у вівторок. Олесь був щасливий, як теля. Повертатися назад не збирається.
Тобі, видно, солодко живеться у Ворзелі, що не спішиш в обійми свого чарівного чоловіка, схожого на суху онучу, в яку замотано викопний скелет. Ну, нічого —
Настане суд!
Заговорять
І Дніпро, і гори,
І потече сторіками
Кров у синє море...
Підмости собі подушку до тієї частини тіла, якою за раз сидиш, бо битиму нещадно.
З комсомольським привітом мешканець холостяцької квартири № 129
В. Симоненко"

***

Над сорок літ, як одійшов у вічність Василь Симоненко. Але ж мов далека згасла зоря ще й ще світить людям, так і поетичне слово витязя української поезії бентежитиме думки і серця, як ось і ці рядки:

Не бажаю я нічого, хочу тільки одного:
Стуку серця дорогого біля серденька мого,
Хай мене, немов пилину, носить доля по землі,
Подаруй мені хвилину — і забудуться жалі.
І минуле зло розтане, ніби привиди сумні,
І лице твоє кохане буде сяяти мені.

* Подаємо дату смерті В. А. Симоненка за розповіддю поета Миколи Сома: "Мати Василева розказувала, що син помер незадовго до півночі (перед 24 годиною), але ще 13 грудня. Більшість офіційних джерел подає дату його відходу у вічність як "14 грудня", що не відповідає дійсності. І мати Василева просила мене, щоб я, де міг, виправляв помилку". — Ред.

Література:
Симоненко В. А. У твоєму імені живу. — К . 2003; Симоненко В. А. На схрещених мечах: Вибрані твори/Передм. О. Гончара; Упоряд., післямова, комент. В. Костюченка. — К.: Унів. вид-во "Пульсари", 2004 (Серія "Бібліотека Шевченківського комітету); Симоненко В. А. твори: У 2 т. Черкаси, 2004.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»

*
Нагору