Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ Збірник художньо-документальних нарисів
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».
«МІЙ ТИ ЄДИНИЙ, МІЙ ЗЛАМАНИЙ КВІТЕ!»
Леся Українка
(Лариса Петрівна Косач) (25 лютого 1871—1 серпня 1913)
Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись... А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...
Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?
Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?
Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!
Візьми мене з собою.
Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і загубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже...
Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!
І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.
7.XІ.1900".
***
Цю зворушливу сповідь самовідданої любові і туги славетної Лесі Українки у Зібранні творів подано у 1-му томі (с. 257) як художній твір — і це сповна так. Проте вже з перших його рядків — "Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами... " — цей твір свідчить, що це звернення до близької, коханої людини, як вияв їхнього давнього, щирого листування — це і зазначено у примітках академічного видання.
Леся Українка написала його, коли перебувала у Мінську, — доглядала рокованого на смерть тяжкою хворобою Сергія Мержинського, як могла розважала, відвертала від тяжких дум про наближення кінця. А вночі у помешканні, яке винаймала неподалік його домівки, лишалась наодинці зі своїм горем, виповідала свої думки, почуття чистим аркушам. Там за одну ніч була написана і віршована драма "Одержима", героїня якої Міріам, переживаючи своє безсилля врятувати, навіть ціною власного життя, коханого, нарікає: "Де ж єсть більше горе, як не могти віддать за друга душу". З цього приводу пізніше писала до І. Франка: "...Признаюся Вам, що я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того всього жива вийшла, то я теж могла відповісти: "Я з того створила драму".
Разом було написано і цього листа — своєрідний вірш у прозі— одного з найвищих взірців сповіді серця і вияву чистоти, відданості Лариси Косач, одержимої любов’ю.
Вони познайомились у Ялті, і спершу ніщо не віщувало щирої дружби і сердечних почуттів. Ось як писала вона про це влітку 1897 року до матері:
"Я все радію, що я не в Ялті, а поза Ялтою, бо от, наприклад, мій новий знайомий панич Мержинський все плаче, що і моря йому не видко, і порохи його засипають, і москіти заїдають, і купання брудне, і т. п. Дивно, справді, чого то чахоточних не виганяють з Ялти, а гнітять там, "под надзором врачей".
***
"...Мій новий знайомий, що був тут літом у Криму, — я писала тобі про нього у свій час, — Сергій Костянтинович Мержинський, дуже заінтересований моєю "Трояндою", яку я йому читала, написав мені на сих днях з Мінська, де він постійно живе, що туди має приїхати Кропивницький з трупою і що я добре б зробила, коли б послала йому, Мержинському, свою драму, а він би дав Кропивницькому для постанови і наглянув, щоб мої умови, які я поставлю, були достатньо виконані... А факт тим часом той, що я страшенно боюсь сеї постановки в Києві... Все-таки зверни увагу на мій "діловий лист" і відпиши мені скоріше, бо слід же мені щось відповісти людині, що так дбає про розповсюдження (от іще слово!) моєї слави, а врешті, може, й неслави, хто знає..."
***
"...Тим часом не роблю, як і перше, сливе нічого, от тільки половину "Капіталу" проштудирувала ("читати" його не можна), і, знавши, чим далі читаю, то більше розчаровуюсь: я не бачу тут тієї "строгой системы", про яку говорять фанатики сеї книжки, бачу багато фактів, чимало дотепних гіпотез і ще більше просто дотепів, але багато зостається для мене темного, невиясненого, недоговореного і в науковій теорії, і в практичних виводах з неї. Се навіть часом мене дражнить..."
***
До сестри Ольги, Гадяч, 1898 р.
"...Сергій Костянтинович вчора ввечері поїхав, ми з ним ранком були на хуторі, чимало ходили, так що я таки добре втомилась, але, проте, ніяких припадків не було, навіть не починалось, — добрий знак! Наша група (в другій позі) вийшла дуже добре. Сергій Костянтинович ще раз тобі кланявся і просив нагадати, щоб ти не забула про нього, як їхатимеш у Дерпт".
***
До матері, Гадяч, 1899 р.
"Мені прийшло в голову, що, може, буде тісно, як ми тепер всі разом приїдемо, то вже, може, краще посидіть який час тут... Сергій Костянтинович кланяється тобі, він таки послухав моєї поради і їде в Крим".
***
До сестри, Київ, 1899 р.
"...У тебе знайшовся завзятий союзник в лиці Сергія Костянтиновича — в кожному листі нагадує мені, щоб слухала твоїх докторських рад і не писала принаймні по ночах, коли вже зовсім залишити не можу. От вороги літератури!"
***
До матері, Петербург, 1900 р.
"...Сама не знаю, чого я так утомилась, бо їхала всього сутки з Мінська сюди і весь час то спала, то лежала, бо дуже просторо було. В Мінську я пробула три дні... Сергій Костянтинович дуже просив лишитись ще на день, і мені не хотілось робити йому прикрості, бо він тепер зовсім не приспособлений до перенесення навіть таких невеличких неприємностей... С. К. передав багато привітів і поклонів тобі і всім нашим. Він запевняє, що дуже поправивсь після санаторії, але вид у нього страшно чахоточний, сливе не може ходити пішки і втомлюється од всього страшенно".
***
До сестри, Тарту, 1900р.
"Несподівано попала я тут на роковини Шевченка... Було три реферати, читались вірші, співались пісні; ув’язались до мене, щоб я вірші свої читала (принесли мою книжку), я прочитала зо три, а мені наговорили компліментів, немов за тридцять, признатись, диявольськи ніяково бути в ролі "знаменитой иностранки"... Осталась би з охотою і довше, та треба їхати, та й у С. К. тільки "жару позичати"... "
***
До сестри, Київ, квітень 1900 р.
"С. К. поїхав позавчора. Дуже він тут багато бігав, бо якраз на свята зібрались в Київ різні його приятелі, що давно з ним не бачились і, певне, довго знов не будуть бачитись. Аж притомився він врешті. Однак взагалі мається далеко ліпше (на вид принаймні), ніж тоді, як я його в Мінську бачила. З Кримом справа стоїть ще непевно. У С. К. переміна начальства, і, може, трудно буде одпуск получить... Мені самій дуже хочеться геть з Києва, він мене вже втомив і починає обридать... "
***
До сестри, Мінськ, 1900 р.
"...Я тільки що вернулась від Еліасберга, розсуждали ми про долю С. К. і строїли плани. Отже, діло стоїть так: тепер в санаторію, хоч би й петербурзьку, а там треба старатись переселитись на південь, хоч би в Ялту... Його родичі страшенний народ, вони можуть просто на той світ загнати. Сьогодні розстроїли його до того, що не спав цілу ніч і вдень був мов з хреста знятий. Од них поли вріж та тікай, але не то щоб лежати у них в хаті. Ну, та цур їм... "
***
"Я хотіла поїхати з ним у Крим, навіть обіцяла йому те, але, здається, хоч і як се тяжко, прийдеться не дотримати обітниці. Він не розсердиться за таке "зламане слово", бо він завжди мене зрозуміє і вірить мені, як своєму найближчому другові, але ж від того не легше буде ні йому, ні мені... Я тепер ламаю собі голову, як би устроїти, до чого б удатись, щоб помогти йому дістати якусь посаду в Криму, тоді він міг би оселитись там і, може б, се його врятувало хоч трохи".
* * *
"Часто пишу тепер тільки С. К. і буду писати, хоч би мені ніколи було вгору глянути, бо сі листи, здається мені, "конечне потрібні". Йому з початком глибокої осені знов погіршало, кашель ще гірше, жар вище 38,5; про виїзд в санаторію щось уже мовчить, та й куди їхати в таку погоду і з таким жаром? О, якби він міг поїхати за границю!.. Однак ти, може, маєш рацію, що ніколи не слід писати листів увечері. Я занадто в лірику вдаюсь і забуваю, що в мене на неї нема часу, я тепер і так не дуже часто маю нагоду до ліричних розмов, бо — нема з ким їх провадити. То, може, не гріх, як десь там якась нотка прорветься в листі, людина не камінь".
* * *
"С. К. питає, чи могла я з ним поїхати в Швейцарію. Я гаряче підтримую сей проект і пишу, що поїхати можу, 1 се правда, я поїду. Хоч би там що. Коли не стане на це моїх грошей, я позичу, дістану ще яку роботу і все-таки поїду. Як тільки з початком зими С. К. поправиться (я таки маю на се надію), ми з ним рушимо!"
***
"Лілічко, серце моє! Прошу тебе, коли тільки можеш, заїдь у Мінськ до С. К. Від нього все такі страшні звістки, все гірше й гірше, хоч би ти побачила, який він тепер. Якщо будеш у нього, то наведи як-небудь розмову, чи не вважав би він можливим, щоб я приїхала тепер до нього... Пише теж і про те, що при мені йому навіть гинути буде легше, але ж не можу я своїм раптовим, непроханим приїздом дати зрозуміти: ось ти вже гинеш... "
У ті дні (16.ХІ 1900) писала у вірші: Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!
***
Мінськ, 1901 р.
"Любі мої мама і папа! Надто думати про бережіння себе мені нема нагоди, бо я й так нічим не втомлююсь, хіба що морально. У С. К. я проводжу час тільки від 12 1/2 дня до 10 1/2 вечора, — він пізно переходить на денний стрій, бо вночі сливе не спить через кашель і жар, а ввечері починає рано усякі витирання та інші відправи, хоч я підозріваю, що то вже він видумує, аби заставити мене раніш іти спати... Треба жити так, як живуть люди в осаді — поставити варту і провадити всю роботу так, мов у нормальні часи. Хто знає, справді, чудо не чудо, але й лікар не Бог і може помилятись. Я бачила в Криму людей, "приговоренных" в молодості, що жили собі під тим приговором до старості. Врешті, нічого я не знаю і краще б ні про що не думати... "
***
До Ольги Кобилянської, 25 березня 1901 р. Київ.
"Ви бачите, люба товаришко, що я вже тут, отже нещастя вже впало на мою голову. Сьогодні якраз дев’ятий день по смерті мого друга, вже тиждень, як він лежить в землі. А я, бачите, жива, хоч не знаю, як сказати — здорова чи ні... Я страшно втомлена фізично і морально... Але єсть у мене виразне бажання, се поїхати до Вас на зелену Буковину. Мені хочеться Ваших тихих речей, Ваших лагідних поглядів, Вашої ще не чуваної для мене музики, мене ваблять Ваші незнані, а вже милі гори і вся Ваша країна, що здавна мрією моєю стала... Се дивно: я втомлена і розбита, а проте щось мене жене у світ, кудись так, де я ще не була ніколи, далі, далі, все далі...".
***
Тож відплакавши, відтуживши, віддавши належне пам’яті Сергія Мержинського — роковини смерті припали на її перебування у Сан-Ремо (цього дня вона відмовилась від участі у літературно-мистецькому заході), Леся Українка повесні 1903 р. поїхала до Тбілісі, де збиралась перебути лагіднішу зиму. Мала там чимало прия-телів-земляків і серед цього кола познайомилась із Кли-ментієм Квіткою, який по закінченні Київського університету як юрист працював у суді. Захоплювався також музикознавством, етнографією, записував із уст українців народні пісні. Відтак і потоваришували — Леся ж скільки знала пісень, народних оповідок, звичаїв. А потім складались і ближчі стосунки. Тож простежмо і їх за листами Лариси Косач.
***
До Ольги Кобилянської, 1904 р. Зелений Гай на Полтавщині.
"...Мій хтосічок знає, що хтось завжди тримається добре з Квіточкою, але тепер тримається не ліпше, і тепер ця Квіточка зовсім не може без когось жити, та і хтось близько того. Чи то зле, чи то добре, то кожний собі може думати як хоче, але вже воно так. Я не знаю, яка буде форма чи формула наших відносин, але одно певне, що ми будемо старатись якнайменше бути нарізно одне від одного і якнайбільше помагати одно одному — се головне в наших відносинах, а все решта другорядне... Через кілька днів має приїхати в Зелений Гай п. Квітка з своїми родичами і пробуде тут місяців 11/2, поки скінчиться його відпустка зі служби".
***
До сестри.
"Позавчора ми з Кльонею з ранку до смерку вештались по горах, було так чудово, що і втома не почувалась. Залізли ми в таке місце, де ще ніколи не були, познаходили якісь потоки, басейни, провалля, дуже цікаво було. І весь час я була в одній сукні (правда, теплій), а навіть на заході сонця не змерзла... Се, може, лист мій дійде до тебе в день останнього екзамену. От уже, слава Богу, Лільчик позбудеться тої халепи. А тижнів через два уже й в Київ!"
***
До І. Франка.
"...Маю одно прохання до Вас. Оце надумую видати маленький збірничок танцюристих пісень народних (бачте, як розвеселилась?) для народу ж. Мають туди увійти волинські пісні, до яких мелодію я попросила написати п. Квітку, а се ще хочу просити Вас дозволити мені взяти до мого збірничка і ті 5 пісень до танцю, що колись у Буркуті записав від Вас п. Квітка... П. Квітка просить Вам низенько вклонитись. Він тепер мешкає тут з матір’ю і мається ліпше, ніж торік, хоча все надумує втікати на Україну, "на тихі води, на ясні зорі".
***
До матері.
Сей листок тільки для твоєї і папиної відомості.
"...Можу сказати так: я не переїду з Кльонею з Тифліса в інше кавказьке місто жити невінчана; поки є перспектива, що, може, за місяць-два чи хоч весною таки буде перевод з Тифліса, то я не хочу завдавати собі сеї прикрості тут, бо тепер я нітрохи себе фальшивою не почуваю, всі відносяться до мене з повагою, ні натяків, ні косих поглядів... Коли ж виясниться, що надія на перевод марна, ну, тоді вже відбуду сю "операцію" тут. Вибравши найвірогідніший момент (може, перед виїздом на літо додому абощо)... Ми ще не вспіли гаразд обдумати, коли і де".
***
До матері, Київ, 25. VIІ.1907.
Київ, В.-Підвальна, 32, кв. 11.
"Люба мамочко! Справа скінчена — ми звінчались сьогодні в 1-й годині дня. Знайшли такого попа, що сам радив коротший спосіб, без оголошення. Хоч сяк, хоч так дивитись на цей обряд, то все можна сказати: "Слава Богу, це кінець", коли вже взагалі він мусив відбутися. Ми не запрошували нікого, крім конечних свідків... Я не кликала нікого з церкви, бо думала, що Кльоні краще скоріше перейти від урочистого до звичайного, бо таки страшно було за нього. Поки він почувається нічого собі, хоча, звісно, втомлений попередньою турботою та й самою відправою (ми в далекій церкві вінчались)". (Вознесенська церква на нині гомінкій Деміївці. — В. К.).
***
До Грінченків, 1908, Ялта.
"...Живемо ми дуже одноманітно, як і всі в Ялті. Може й добре, що Вам не прийшлося зазнати "добра" тутешнього, бо се "дай Боже витримати!" Все ж не буду невдячною — Ялта вигоїла таки одного з нас: Клим, здається, солідно поправився, а, може, й видужав, за се вже Кримові дякувати. Ну, а таким, як я, либонь, ніякий Крим не поможе: "не було змалку, не буде й до останку". Все-таки, певне, "два віка" проживу... Простіть за нудний лист і бувайте здорові, дужі та веселі. Коли обізветесь ще, будемо дуже раді. Л. Косач-Квітка".
***
Так вже судилося Лесі Українці — її особисте життя затьмарювали не лише власні недуги, а й хвороби двох близьких їй людей — Сергія Мержинського і Климентія Квітки. У січні-березні 1913 року писала з Єгипту чоловікові:
"Я бы просила тебя телеграфировать мне, когда решишь, где провести отпуск. Не люблю, когда письма много путешествуют или лежат в ожидании адресата. Мне казалось, что я не редко пишу; я старалась посылать со скорейшей почтой, иначе разница во времени получения, казалось мне, будет слишком велика. Но теперь буду писать чаще. Ухо мое еще иногда немного покалывает, но уже не внушает опасений. Погода прекрасная, и это, конечно, подымает самочувствие".
***
"Сегодня сделала проверку — белка меньше, чем прежде, хотя бросила диету и ем довольно много мяса (мясных супов, правда, не ем), во всем остальном по-ирежнему, но вес теряю — от неизвестных причин... Ухо, наконец, совсем перестало болеть, а то оно сильно изводило меня (не оно ли и в потере веса было виновато). Погода хороша, только изредка холодные ветры, да по вечерам лампа еще действует. Нет энергии писать, когда не знаю, где ты. Хоть бы скорей это выяснилось. Целую вас всех".
***
"Удивляюсь, как мог быть перерыв в 2 недели, когда я пишу не реже, чем еженедельно, а то и чаще. Впрочем, праздничная почта всегда неаккуратна. Я, наконец, начала прибавляться в весе, должно быть минеральные воды таки помогают, а может быть, и то, что дни установились теплые совсем (хотя вечерами все еще свежо). Но как печально, что в Кутаисе снег и мороз! Я боюсь за вас всех — ведь в нашей квартире, должно быть, вода замерзает!.. Хорошо, кому не надо ездить по морям, лучше без крайности этого не делать... Крепко целую тебя. Письмо напишу, когда получу известие, где проведешь отпуск".
***
"Все же отчетливо помню, что перерыва в 12 дней не было: очевидно, одно письмо пропало... Надеюсь, теперь дело подвинется и без риска переутомлений для тебя. Мне бы хотелось, чтобы ты отдохнул и потому перспектива поездки на север меня не радует! Мне последнее время значительно лучше, а на святках было таки неважно: слабость и одышка совсем одолели. Меня заставили есть с утра в постели, и это меня укрепило, теперь я уже на людей похожа и начинаю чувствовать энергию. Будь здоров, целую вас всех. Хочется написать письмо, но куда?"
***
"Дорогой Кленя! Все ли ты еще дома? (Тебе уж надоел этот вопрос?) У нас после двух недель весны была почти неделя со страшным ветром, тучами, во время которой я схватила кашель и насморк без жару и неприятных осложнений. Теперь погода опять поправилась — значит и я поправлюсь. Мне прислали немножко денег из Киева, что очень кстати, так как иначе я была стеснена в сроке выезда, а теперь могу хоть и до пасхи побыть. Целую вас всех".
***
У квітні Леся Українка виїхала на батьківщину. В Києві на її честь було влаштовано в українському клубі "Родина" літературний вечір. Поетеса щиро дякувала, читала вірші. Звісно, не думалось і не гадалося, що це остання зустріч. Скоро відбула до Кутаїсі. Здоров’я підупало, але ж Леся бадьорилася, працювала над новим твором, а Климентій Квітка записував із її вуст пісні. її перевезли до Сурамі. Чоловік повідомив рідних про небезпечне погіршення здоров’я. Приїхали мати і сестра Ізидора. 19 липня (за старим стилем) 1913 року Лесі не стало.
1917 року К. Квітка видав у Києві книжку "Народні мелодії. З голосу Лесі Українки", куди увійшло 225 пісень, її життєва праця, писав, почавшися з народної пісні "відбігши дуже далеко, скінчилася піснею". Климентій Квітка пережив любу дружину на сорок літ. З 1933 року працював у Московському університеті, і мабуть завдяки цьому згодом уникнув переслідувань, які зазнала родина Косачів в Радянській Україні. Закінчимо цю розповідь рядками славетної поетеси:
Хотіла б я уплисти за водою,
немов Офелія, уквітчана, безумна.
За мною вслід пливли б мої пісні.
хвилюючи, як та вода лагідна,
все далі, далі...
І вода помалу
мене б у легкі хвилі загортала.
І колихала б, наче люба мрія,
так тихо, тихо... [...]
Потім би на хвилі
зостався тільки відгук невиразний
моїх пісень, мов спогад, що зникає,
забутої балади з давніх часів, —
в ній щось було таке смутне, криваве,
та як згадати? Пісня та лунала
давно, давно... [...]
Схилялися над сонною водою
беріз плакучих нерухомі віти,
у тихий захист вітер би не віяв;
спускався б тільки з неба на лілеї
і на квітки, що я, безумна, рвала,
спокій, спокій...
(Ритми IV; 3.XIІ.1900)
Література: Леся Українка. Зібрання творів: У 12-ти томах. Т. 1, 10-11. -К., 1975.
Класика
