Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»

Т. Шевченко. «Марку Вовчку».

Іван Франко

«РОЗВІЙТЕСЯ З ВІТРОМ, ЛИСТОЧКИ ЗІB’ЯЛI...»

Іван Якович Франко
(27 серпня 1856—28 травня 1916)

У листі до А. Кримського, де висловлювалось прохання розповісти про його літературну діяльність, особисте життя, Іван Франко, зокрема, писав:

***

"Значний вплив на моє життя, а, значить, також на мою літературу, мали зносини мої з жіноцтвом. Ще в гімназії я влюбився був у дочку одного руського пана Ольгу Рошкевич — (вона перекладала дещо з Золя і Гонкурів, зібрала весільні пісні з Лолина, переклала роман Ланської "Обрусителі"). Наша любов тяглася 10 літ, батьки зразу були прихильні до мене, надіючися, що я зроблю блискучу кар’єру, але по моїм процесі 1878—1879 pp. заборонили мені бувати в своїм домі, а в 1880 р. присилували панну вийти заміж за іншого, пана Озаркевича (брата писательки Кобринської, чоловіка зрештою дуже гарного). Се був для мене важкий удар; сліди його знайдете в "На дні" і в віршах "Картка любові". Пізніше я познайомився з двома руськими поетесами, Юлією Шнайдер і Климентією Попович, але жодна з них не мала на мене тривкого впливу. Більше враження зробила на мене знайомість з одною полькою, Йосифою Дзвонковською. Я хотів женитися з нею, та вона, чуючи в собі початки сухіт, відправила мене і в кілька рік пізніше вмерла як народна вчителька. З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою і то більш освіченою, курсисткою. Певна річ, мій вибір не був архіблискучий, і, мавши іншу жінку, я міг би був розвиватися краще і доконати чогось більшого, ну, та дарма, судженої конем не об’їдеш. Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Отся любов перемучила мене дальших 10 літ".

***

Цей лист писано 1898 року, по дванадцятьох роках подружнього життя з Ольгою Хоружинською. І. Франко познайомився з нею, вперше приїхавши до Києва 1885-го.
Та повернемось на десять літ у минуле — рік 1875-й. Іван Франко навчається у Дрогобичі. Тут заприятелював з Ярославом Рошкевичем, і той запросив його на Великдень до свого села, щоби разом з його родиною, місцевими приятелями відзначити свято, відпочити, порозкошувати серед мальовничої природи. Там дев’ятнадцятирічному Іванові впала в око його сестра Ольга — як це буває за юнацьких літ та ще з великодніми традиціями, забавами. Мабуть, зворушилось і Ольжине серце, злетіли з уст слова, що юнакові "потемніло в очах"... Повернувшись, одразу написав Ользі палкого листа з освідченням у коханні (на жаль, не зберігся), та відповідь засмутила, навіть образила.

***

Дрогобич. 2 травня 1875р.
"Коли я був у Вас на святках, я, мабуть, разів з десять поривався спитати Вас, чому Ви, власне, у своєму листі до мене назвали мій попередній лист до Вас нещасним, а мене самого у листі до Ярослава — антипатичним ментором... З Ваших слів я так і не зрозумів, чи можна мені взагалі писати Вам, а якщо й так, то в якому тоні має бути витриманий мій лист?.. Та що мені умовності, коли мене обходять загальноприйняті правила, — мова серця мого заглушає їхній холодний і байдужий голос! Хоч Ви бачили мене зовсім мало, Ви, мабуть, більше дізнались про мене й мої судження з розповідей брата, аніж за час нашої зустрічі, — відкриваю Вам усю свою душу, — тож судіть про мене. Певне, я здався Вам нудним, замкнутим, нещирим, інакше кажучи нецікавим мовчуном, але поміркуйте самі: я не одержав майже ніякого виховання, не знав я й батьківської ласки... Я не мав товариства, не знав нічого, крім своїх книг. І тільки торік, коли я познайомився з Вашим братом, перед моїми очима відкрився широкий світ і стало світліше переді мною... Усі мої погляди на життя з тих пір стали зовсім іншими, змінилося усе моє єство, — одне слово, я так багато зобов’язаний Вам... Скажу лишень, що почуваю себе здоровим, вільним, мені легко на душі, світ відкрився переді мною, і тепер, після святок, я став як ніколи веселим. Часто я питаю себе про причину такої зміни, але мені не так просто знайти відповідь на це питання, бо тільки Ви можете вирішити цю справу. Питаєте, як саме? Якщо Ви не забули нашу невеличку забаву з квітами у Великодню неділю, то пришліть мені, прошу Вас, таку саму відповідь, яку Ви дали мені під кінець! Мені тоді аж потемніло в очах, голова пішла обертом і розум настільки потьмарився, що я нічого, анічогісінько, не бачив перед собою, ні тих слів, ні паперу, лише... О, я хотів би ще багато, дуже багато писати Вам; моє серце переповнене, але мені бракує відваги, — боюся навіть, що й цього, що я вже написав, для Вас забагато..."

***

Подальше листування свідчить, що взаємності він не домігся. Та це серце закоханого не остудило.

***

"Готуючись писати цей лист, я хотів зібрати всю свою мужність, увесь свій спокій, але вже зараз бачу, що, мабуть, не зможу. Моя рука тремтить. В цю мить перед моїми очима проходять всі роки нашого знайомства, починаючи з того вечора, коли Ви мені сказали: "Надійтеся, все буде добре", до цих пір. І я надіявся, якщо не на взаємну любов з Вашого боку, то хоча б на те, що коли-небудь Ви щиро і відверто розкриєте мені всю правду. Це були дні — та й ті давно спливли в минуле, — коли я ще був настільки сміливий, що міг прямо говорити про це з Вами, але й тоді Ви щоразу говорили: "Потім! Іншим разом! Поговоріть спершу з батьком!" І це прохання було виконано, а я й досі не маю певності щодо Ваших почуттів... Ви ж самі колись сказали мені, щоб я надіявся, і навіть дали зрозуміти, що я Вам не зовсім байдужий, що Вам "жаль" мене, а це, думаю, дає мені право ще раз звернутися до Вас з тим самим запитанням..."

***

"Ну, як Ваші справи, як там Гейне? Чи його вірші справляють таке саме сильне враження, як і раніше? Боже мій! Якими несподіваними були для мене Ваші милі визнання, якою радістю, яким хвилюванням сповнили вони моє серце! Після того, як я поїхав від Вас, і тоді, коли писав Вам другий лист, я був у стані такого напруження, такого неприродного смутку, який інколи переходив у нестримну радість, майже дитячу пустотливість, що тепер аж самому лячно стає... Ви не уявляєте собі, як усі мої думки нерозривно зв’язані з Вами, а мій характер не такого складу, щоб я міг забути — раз жити й раз кохати — таке моє серце".

***

Ще кілька рядків із багатьох листів закоханих. "Мені тепер приходить на гадку, — писав Іван до Ольги, — що я сказав до тебе: при щирій любові щастя повинно рости, не зменшуватися!.. Ми молоді, світ нам ще усміхається — жити хороше, любити хороше!"
Більшість листів написано німецькою мовою, проте кілька й "руською", тобто українською.

***

"Любимая! Прости, но пишу до тебе попросту, відкидаючи всяку церемонію! Серце моє так не навикло звати тебе "пані", що і руці годі слухати серця. А питаєш, може, чому тепер пишу по-руськи, а не по-німецьки? Проста річ. Німецька бесіда — то для мене модний фрак... Но руська бесіда — то для мене той любий убір, в котрім всякий показується другому таким, яким єсть, в котрім і я тебя найбільше люблю! Руська бесіда — то бесіда мого серця!.."

***

По всіх новинах лист закінчується так: "Прощай, душа моя! Най Бог, крім твоєї любові, не шле мені щастя, но всяке щастя, всяку радість най пішле тобі! Прощай! Відписуй скоро і не забувай свого вірно люблячого Івана!"
***

Всього до Ольги Рошкевич І. Франко написав близько півсотні листів, найбільше їх припадає на 1878—1879 роки. Останній лист у вересні 1879 року зі Львова: "...коли прийшов твій лист, то я, дурень дурний, зрадувався, й сам не знав чого. В мене вступила якась глуха надія, що ось я, чень, побачу тебе. Хоть здалека, коли приїдеш восени з мужем сюди..."

***

Повільно, дуже непросто згасала в його серці любов...
Через шість літ, уперше приїхавши до Києва 1885-го року, в родині Трегубових Іван Франко познайомився з сестрою дружини Єлисея Кипріановича, викладача колегії Ґалаґана (нині Музей літератури на вулиці Б. Хмельницького) Ольгою Хоружинською. Слухачці Вищих жіночих курсів, толстовці за поглядами, одразу сподобався Іван Франко — високоосвічений, знаний письменник, людина демократичних поглядів. А йому, вже двадцятидев’ятирічному парубку, привітна і дотепна двадцяти-однорічна Ольга. Повернувшись до Львова, одразу написав їй листа.

***

"Ви, певно, й не надієтесь листа від мене, а щонайменше здивуєтесь, що й нараз припекло мені по так довгім часі, як ми бачились, писати до Вас... А діло, про котре хотів писати Вам, ось яке. Що сказали б Ви, якби який-небудь галичанин, приміром я, приступив до Вас з просьбою: будьте моєю дружиною, моєю жінкою? ...Я на хвилину лишаю на боці те, що може сказати Ваше серце...
Припускаю тілько, що серце Ваше не скаже безоглядно veto, бо в такім разі всяка дальша розмова неможлива і безхосенна, і коли б справді серце Ваше було противне сему ділу, то я надіюсь, що Ви одним одвертим і щирим словом зробите кінець усім моїм мріям і надіям..."
"А любов? Як бути з нею? Ах, Ольго, хіба ж така делікатна матерія, як любов, дається знаннями? Хіба вона не той дух, хіба ж вона не проходить через ніч, не виростає з тихої симпатії, з рівності думок і переконань, які дають їй тривку і здорову підставу, дають їй поле для розвитку і зросту".
Ольга відповіла згодою, проте залишила час на роздуми. Франко непокоїться — листів з Києва немає. Невже знову недоля облаштувати родинне життя? Тим часом на порозі вже новий, 1886 рік.

** *

"Як розцінити ту мовчанку, — докоряє їй. — Чи Ви, Ольго, не та дитина, котрій кортить мати на собі білу сукню і зелений вінок, а котрій зовсім рівнодушне те, кому при тій оказії подати руку і що він опісля з тою рукою зробить... Невже Вас зовсім успокоїли мої попередні листи, помимо того, що в них осталося дуже багато не-проясненого і не зведеного в гармонію? Чи може Ви так і читали їх, що сего не добачили". Закид Ольгу образив. "За Ваш листок, — писав у відповідь Франко, — я мусив би хоч крихітку полюбити Вас. Після такого доволі грубого подразнення з моєї сторони показалась мені Ваша щира і ясна душа в чорнім світлі. Раз рішились іти зо мною в незвісну дорогу, Ви не почуваєте й сумнівів ніяких, хоч знаєте згори, що дорога та трудна".

* * *

Проте в листуванні знову настає перерва.

***

"От ідуть дні та за днями, ночі та за ночами, а я жду та й жду від Вас хоч словечка, та вже й ждати покинув.
Може бути, я чимсь образив Вас у своїм посліднім письмі? Радо б перепросив, якби знав за що. А може бути, що Ви пожаліли і тих листочків, що досі писали до мене і вирішили рішуче порвати і ту невеличку зв’язь, яка досі між нами почала зводитись? Нічого сього я о тім не знаю, але стільки перетерпів, дожидаючи від Вас письма. Коли, впрочім, це чинить Вам таку велику і неодолиму прикрість, то я звільняю Вас від обов’язку відписувати на мої листи..."

***

Нарешті, все залагоджується.

***

"Дорога Олечко! Так от чому Ви не писали мені! Ви були недужі і навіть не звістили мене... Хіба так можна? Хіба Ви не знаєте, який неспокій, яку тривогу навели на мене. Те, що Ви нашу свадьбу відклали на іюнь місяць, мені дуже сподобалось. Справді сама гарна пора; можна буде і Україну побачити краще. Я надіюсь витягти в дорогу і свого, хоч не рідного батька і, може, ще декого з товаришів. І грошенят до того часу назбирається на устроєння нового життя. А тепер ще невеличка, або, правду сказати, велика просьба до Вас. Отже шлю Вам свою карточку, хоч не мудро зроблену, та все таки хоч трохи нехай пригадує Вам мою фізію. Звісно, роблю це в чисто самолюбній цілі, щоб випросити від Вас Вашу карточку, котра б пригадувала мені Ваше миле лице".
Все ж у листах ще трапляються докори, хоч дедалі прибуває певності, вже складаються перші родинні плани.

***

"Дорога Олічка! Ну ледве-не-ледве я діждався Вашого листа, я то при ненастанних натяках деяких людей почав уже був думати бозна-що. Не дивуйтесь, мила моя, що такі мислі приходять мені в голову. Коли б Ви коли-небудь кого-небудь любили, то й самі б знали, що так воно й мусить бути. А то, признаюсь Вам, дивно трохи виходить у Вас, одне-то — неохота писати до мене, навіть незважаючи на мою просьбу, а друге — от хоч би те церемонне "добродію". Невже у Вас так до себе пишуть люди, котрі через шість неділь лагодяться стати під вінець. Ну, та се мені не дуже страшне ввиду того, що Ви дальше кажете, що не зміняєте свого слова. Значиться, буду мати час і змогу віддячитись Вам за все так, щоб Ви пізнали, як то воно смакує. От побачите!.. Може воно й смішно, але я справді надіюсь, що при Вас, дорога Олічка, оживу і наберу більше енергії та сили і більше зможу працювати... Отже і все про початок нашого нового життя. На зелені свята можна поїхати до моїх батьків... Цілую Вас сердечно. Ваш Іван".

***

У травні 1886 року у церкві при колегії Ґалаґана Ольга Хоружинська та Іван Франко вінчаються. Серед тих, хто вітав подружжя у Львові, була й Ольга Рошкевич, тепер Озаркевич.
На Новий 1887-й рік Ольга Франко поїхала до рідні до Києва. Вони вже чекають дитину.

***

"Відколи ти виїхала, я прямо стався сам не свій, чую, що мені хибує цілої половини мого существа. Еге, Оліч-ко, признаюсь тобі, я й не думав сам, що так сильно зжився з тобою. Ходжу цілими годинами по хаті, то по вулиці, щоб упевнити нуду, хапаюсь до роботи і рука опадає..."

***

Родинне життя простує зі своїми радощами, турботами і прикрощами. Іван Франко у Відні працює над дисертацією. Раз у раз пише дружині.
"Дорога мамо! Я сиджу майже безвихідно над своєю роботою, щоб скінчити її ще в августі, і хоч остався ще добрий шмат писання, то все-таки можу похвалитися, що головні труднощі вже переборені і стежка протоптана. Може бути, що в суботу привезу тобі дві перші глави до прочитання, благо вони досить загального змісту і, може, заінтересують тебе. Власне для того я заховав їх собі на кінець, так само, як життєпис і характеристику Івана Вишенського писати буду аж тоді, коли скінчу детальний аналіз усіх його творів... Цілую тебе і діток".

***

Аж 1902 року родина Франків — уже маючи четверо дітей — спромоглась облаштуватись у власному будинку. Серед зібраних коштів був і даток від Ольги Рошкевич.

* * *

"Дуже мене тішить, що ви вже у своїй хаті, хоч я представляю собі, кілько невигоди ви мусили витерпіти перед тим... Тішить мене дуже, що у вас там погода настільки гарна, що можете ходити в ліс. Тут по днях чудові бувають дні і погані. Зрештою, я мало виходжу, сиджу над своєю дисертацією. Минулої неділі був я перший раз у Пратері і приглядався забавам народним, гойдалкам, каруселям і проч. От би нашим хлопцям побути та погойдатися!"

***

Проте життя, у тім числі і родинне, виявилось аж надто складним. Постійні нестатки, хвороби обсідають і батьків і дітей, та Ольга в усіх випробуваннях долі стала чоловікові відданим другом, навіть допомагала у літературній праці. Свідчить про це і їхнє листування, в якому доволі теплих, пестливих звертань, побажань.

***

"Цілую кріпко тебе і дітей. Бувайте здорові. Твій Іван".

***

"Дуже мене занепокоїла відомість про нову слабість наших діточок, — писав дружині 1893 року. — Що се таке з ними? Будь ласкава напиши мені хоч коротенько, але хоч що другий день, як вони маються і як ти даєш собі раду. Я інколи сидячи тут у спокійній і теплій бібліотеці, сам собі закидаю, що гріх було так само лишати тебе з стількома дітьми та ще й недужими, та що вже діяти!"

***

"У мене клопіт, — писав Франко Кримському, — моя жінка тяжко недужа. В неї літом була руптура, яку оперовано щасливо, а тепер проявилось божевілля... Сей останній випадок у зв’язку з тисячами інших прибив мене, і я іноді й сам почуваю страх, що збожеволію..."

***

Скоро Ольга знову при дітях, як сповіщає в листі до сестри Леся Українка, яка відвідала дружину Франка, допомагає чоловікові в роботі. Лише очі повні ляку. Десь вона відчуває, що в неї хочуть вкрасти чоловіка, хочуть відбити дітей...
Цей подразник мав певну причину. Останній лист дружині Франко написав 2 серпня 1914 року з Криворівні.

***

"Не знаю, коли Тарас виїде зі Львова і відколи ти будеш сама, я думаю, що се буде найліпше для тебе... Я би радив Целіну запросити з дочкою, утрьох вам буде безпечніше. Я пишу до неї рівночасно. Се лишаю тобі до волі. Здоровлю тебе. Іван Франко".

***

Пізніше, коли дружина Франка потрапила на кілька років до психіатричної лікарні, Целіна якийсь час жила у їхньому будинку.
...Згадаймо рядок з листа Івана Яковича до А. Кримського, наведеного на початку: "Фатальне для мене було те, що вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї". Звали її Целіна Зигмунтовська і "перемучила" його 10 літ, тобто уже перебуваючи у шлюбі. І так необачно склалося, що Ольга, щойно переїхавши до Львова, запізнала Целіну, коли разом з чоловіком вибирала на пошті рекомендовану кореспонденцію у гарненької поштарки. Пильне жіноче око й чутливе серце підказало, що мила поштарка і Франко не просто знайомі...
Целіна і Ольга Рошкевич були серед тих, хто проводжав його в останню путь. Дружина була у божевільні і вийшла звідти лиш 1918 року. Потім вона чимало спілкувалась з Ольгою Рошкевич, разом упорядковували архів, збирали пам’ятні речі. Тоді ж було передано і листи до неї І. Франка. Навідувала її і пані Целіна. Ольга Франко померла 1941 року.

1896 року у Львові вийшла книжечка поезій "Зів’яле листя" з підзаголовком "Лірична драма". У передмові шпор вдався до поширеного у ті часи прийому: "Герой оцих віршів, той, що в них виявляє своє "я", — небіжчик. Був се чоловік слабкої волі та буйної фантазії, з глибоким чуттям, та мало спосібний до практичного життя... Я вирозумів лиш стільки, що небіжчик влюбивсь був у якусь панночку, дістав від неї коша (видно, розумна панночка була, знала, який муж їй непотрібний), а потім мучився своєю любов’ю довгі літа, поки його улюблена не вийшла заміж. Тоді він покінчив з собою... Мені пригадався Гетевий Вертер і пригадалися ті слова, які Гете написав на екземплярі сеї книги, посилаючи її одному свойому знайомому. З тими словами і я подаю ці вірші нашому молодому поколінню: "Будь мужньою людиною і не йди моїм слідом". Думається, у цьому застереженні — відгомін непростої Франкової долі, щастя і прикрощі особистого життя. Неважко було й здогадатися, що "дневник" небіжчика, "пом’ятий і поплямлений зшиток, написаний похапцем, ночами" належав йому самому, а у віршах — чималого з того, що пережив сам. Вони в художній формі відтворюють пережите, радісні і трагічні миті кохання. Та над усе — звеличення коханої:

За що, красавице, я так тебе люблю,
Що серце тріпаєсь в грудях несамовито,
Коли проходиш ти повз мене гордовито?
За що тужу я так, і мучусь, і терплю?

Література:
Франко І. Я. Зібрання творів: У 50-ти томах. - Т. 49. - К., 1976.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»

*
Нагору