Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ Збірник художньо-документальних нарисів
Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».
ЧАРИ І ПРОЗА МАРУСІ МАРКОВИЧ
МАРКО ВОВЧОК
(Марія Олександрівна Вілінська) (22 грудня 1833-10 серпня 1907)
Мабуть, ще ніколи так не жадав весни Опанас Маркович, як цієї — року 1850-го. Мовби час уповільнив ходу, а дні служби у губернському відомстві здавались нескінченними. З нею бо пов’язувалася воля. Добігав кінця трирічний термін заслання до Орла. Його арештували у Переяславі по справі Кирило-Мефодіївського товариства, і може б одбувся допитом, аби під час обшуку не зайшли віршів Т. Шевченка "возмутительного содержания". Заслання виявилось необтяжливим — служив канцеляристом, винаймав кімнатку. У вихідні чи надвечір збиралися молодечим товариством, гомоніли про життєві проблеми, співали пісень. Тут Опанас був перший мастак. Гостювали і в людей заможніших, особливо ж де підростали панночки. А ще ж грав він на фортепіано, акомпанував співакам. Так і познайомився з Машою Вілінською, яка в той час жила у своєї тітки. Вона щойно закінчила у Харкові пансіон, була привітна, гостра на слово і напрочуд гарна, як бувають дівчата у сімнадцять літ. Отож, коли у травні скінчився термін заслання, а було вже Опанасові двадцять сім, над усе хотілося повернутись до рідної України. Губернатор прихильно ставився до Опанаса Васильовича, цінував його і як ретельного службовця і порадив йому взяти кількамісячну відпустку, бо хтозна, чи знайде там службу, адже залишається під наглядом поліції. Він охоче прийняв пропозицію ще й тому, бо з панною Марією вже закрутився роман, обох поєднала мрія про одруження. Опанас побував на рідній Полтавщині, Чернігівщині, бачився з батьками, гостював у багатьох друзів, навіть пощастило погомоніти з самим М. Гоголем. Про все, звісно, писав своїй Марії. Але що більше думав про шлюб, тим більше вагався. Різниця у віці майже дванадцять літ. Зрозумів, що на Вкраїні влаштуватися на роботу, та ще "неблагонадійному" буде складно. Отож чи може забезпечити Марії належне життя, заводити у такому становищі родину. Ці сумніви і вагання відчула Марія з його листів. В них поменшало пестливих слів, сповідей любові. У цей час Марія, посварившись зі своєю тіткою, яка відраджувала її від такого шлюбу, переїхала у Єлець до матері. Вона почувалася щасливою, бо кохала, з нетерпінням чекала Опанаса. Тим часом його листи надходили рідше, а в одному з них писав: "Ви варті більшої любові, аніж моя. Ваше вболівання за нещасним селянином, приреченим на жертву насиллю, святе для мене..."
Але ж Марія була не з тих зманіжених панночок, що лякаються труднощів. Вона поділяла вільнодумство Опанаса, співчувала знедоленим селянам-кріпакам і на олтар свого кохання готова була поставити і своє досить заможне і безжурне життя, ділити з коханим усі випробування. В одному зі своєї розлогих послань того літа до О. Марковича писала:
***
"Чому це у мене така дивна вдача, все мені здається, я пізнала, про що б не почула і не побачила, і все здається мені не таким страшним, як іншим, усе ніби звичайне. Чи це байдужість, чи уповання, що все поверне на краще, чи я впевнена, що зможу все витерпіти; мені здається, я б витерпіла все спокійно і — чи говорити? — з радістю, як покуту за всі помилки минулого, якого не повернеш, навіть майбутнього... Ох Опанасе! Багато, багато є такого, чого я не можу сама пояснити тобі словами. У мене так багато думок, що я ніби завжди думаю. Іноді, говорячи, я відчуваю раптом якийсь приплив найрізноманітніших думок: добрих, злих, пустих, важливих, усе так перемішане, і все здається мені дивним. Коли я буваю наодинці з природою, мені здається, ми разом думаємо, але я, далебі, не можу розказати тобі, не можна. Чи бачив ти, як набігають тіні на гору після полудня? Мені здається, усі думки у мене так само одна за одною, швидко, швидко, не встигнеш слідом за ними. Знову не вмію пояснити".
***
Зрештою все скінчилося добре. 10 січня 1851 року щасливий жених одержав свідоцтво від губернатора. "Пред’явник цього, службовець канцелярії моєї, титулярний радник Опанас Васильович Маркович має намір одружитися з дочкою підполковника дівицею Марією Олександрівною Вілінською — у чому і дано йому свідоцтво в тому, що перешкод до цього немає, що засвідчую підписом моїм і печаткою". Обвінчавшись, подружжя скромно відсвяткували весілля в колі найближчих друзів в Опанасовій кімнаті, і наприкінці місяця вирушили на Україну.
Як і передбачав Опанас Маркович, дістати службу, навіть малопримітну, було складно. Годі й лічити усі міста й містечка, де сподівалися знайти прихисток, мати сякий-такий заробіток, пристойне житло. А Марія вже чекала дитину, і може саме через такі умови втратила її... Але ж трималася, чим могла допомагала чоловікові, а у вільні години залюбки спілкувалася з селянами, слухала їхні розповіді про життя-буття, записувала спогади і легенди, пісні, вслухалася у лагідну співочу мову. Часами доводилось лишатися вдома самій, коли Опанас виїжджав у справах, а згодом тішилась і синочком, якого назвали Богданом. Окрім служби, чоловік, як і раніше, збирав народні пісні, записував сільські звичаї, легенди — дещо вдалося навіть видати. І тут Марія була йому у поміч, вже пробувала і сама писати і виходило в неї то неабияк. Кілька щасливих, хоч і небезтурботних літ прожили в Немирові на Поділлі.
1857 року Марія Олександрівна писала чоловікові з Києва:
***
"Як то живеш-проживаєш сам, мій милий Афанасій? А мені — то такий сум, що й не сказати! Богдасик тільки розважає, такий вже втішний! Питає та розпитує за все. І як по-польськи коноплі називаються, і чи є у Києві діти маленькі, і куди з поля гречку звозять, і що кінь білий на нас дивиться, усе, усе йому треба знати та відати. А що в розмову, то зо всяким. Скільки з нами не їхало чоловіків і хлопців, то він зараз і почина: "Слухайте, послухайте, ви, ви, слухайте, чоловіче! А що? Треба мостити, треба?" Або: "Чоловіче! Ви горілки ходили пити?" Або: "Хто з нами їде? Білі коні будуть обі-бі?" Бували такі, що дуже вже по-московськи говорять, то й тих, єй-богу, на їх добру дорогу навертав, з ним і заговорять як слід. Хотів був один москаль зайти з ним у розмову по-козацьки, та вийшло якось чудно, він і перестав. А що вже чоловіки, то тішаться дитинкою. Один віз нас, то цілу дорогу або моргне усом на Богдася, або бровою поведе, або засміється, цілісіньку дорогу в віконце у тарантас заглядав. Єй-богу, я не говорю на вітер, тільки саму правдоньку щиру.
Що то було, як ми приїхали у Київ, брате мій! Не вдержиш хлопця, та кричить так, та радіє, та хто не йде, не їде, заговорює зо всяким! Якби ти побачив, то, єй-богу, добре б натішився.
Бувай же здоров, мій милий! Та пиши у Борзну. Маменьке цілуємо ручку. Пані Менде кланяюся, а дочка цілує в ручку. Вона здорова і скучає не так, як я, за домом. Київ дуже сподобала, не надивиться, а самі такі види, що, здається, нічому і дивуватися, їй у дивовижу. Колись-то розкажу, і посмієшся таки добре. Як же ви хазяйнуєте? Я всім паничам кланяюсь, і Богдась тоже і цілує. Я здорова почти. Правда, горло болить. Чи я де захолодилась, чи що, не знаю, та се пройде у дорозі. З Чернігова буду знов писати. Прощай, моє серце, бувай же здоров, не журися. Твоя М. Маркович".
***
"Сьогодні на ніч сподіваємося бути у Борзні, друже мій Афанасій. Всі ми здорові. Богдась такий же втішний і веселий, який і був. "Їдьмо, та їдьмо, та їдьмо". Все б йому їхати, зовсім як ти. А що вже неспокійний! І туди йому треба глянути, і туди, і у той бік, і в другий. Побачив брата Іллі Петровича: "Се, — каже, — не брат, бо я його дуже не хочу". Бач, йому перше сказали: се Дорошенко. "Ні, ні, то мій Дорошенко, се не він, я його не люблю". Потім вже познайомився, та й бігав і грався, а музики йшли, то й танцювати почав, не встояв. Всього про його не списати і на воловій шкурі, приїду, то розкажу сама.
Були ми на могилках. Здається мені, що я знайшла ту саму, а проте не знаю, боюсь вірити. Як там зелено і гарно! Той гайочок, кущики ті так згустіли і вигнались угору. Богдась бігав там і все питав: "Де моя сестричка маленька похована?"
***
З України Марія Олександрівна поїхала провідати рідних до Орла.
***
"Друже мій Афанасій! Богдась здоровенький, дуже всі його покохали. Чого се нема моїх листів? Чи один раз я вже писала? Та певна, що теперки ти одібрав усі. Чого ти сумуєш, як ми доїдемо. Доїхали сюди добре, то й додому вернемось добре.
Потроху робота моя йде. Те, що почала в Немирові, уже скінчила зовсім. Починаю друге. Напиши мені усе, що ти знаєш про Петра Дорошенка, Сірка і Пушкаря, а теж про Морозенка і Нечая, се в мене особицею од моїх робот, се для науки моїй і Богдасевій. Богдась згадує тебе і вчора говорив, що вже хутко до тата їхати треба, в Київ, каже, не поїду, а до тата їхати треба.
Пиши, прошу я тебе. Скажи няньці, що я хочу, щоб вона зосталася у мене. Я пишу щопошти, одну тільки пропустила після першого листа із Орла, та се од того, що не знала, чи їде у той день. Од сьогоднішнього ранку якраз місяць до Богдасева рожденія, вже чотири роки йому мине. Він дуже виріс і червоненький став на личку, свіженький, як сповнене яблучко.
Грошей поки що мені не треба, а коли треба буде, то й тут дістану. На сі, що ти прислав, хочу книжок купити, шукала Кониського — нема, то куплю Бантиша-Каменського. Тільки тут і є: Бантиш-Каменський, Маркевич і Рігельман. Як не шукала — нема. Напиши ж, як твої пословиці? Чи пише Ілля Петрович географію? Як мене не розважають, а все мені бува так сумно часом, що й не сказати. Я міркувала так, щоб до Богдасева рожденія дома вже бути, та, мабуть, не вспію. Ти не журись, прошу я тебе, мій друже, не журись, не сумуй, а краще, як будеш ще й мене лаяти за те, що я сумую. Напиши мені, чи все у вас добре йде. "Библиотеки для чтения" ще нема у мене, сьогодні візьму і прочитаю усе добре там. Напиши ж про П. Дорошенка, Пушкаря і всіх, що я тебе прошу, всі преданія, факти, все, що ти чув або читав. Пиши, пиши.
Твоя М. Маркович".
***
До Києва Марія Олександрівна поїхала вже зі збіркою власних оповідань, зустрілася з Пантелеймоном Кулішем, який мав власну друкарню. Ознайомившись з рукописом, він прийшов у захват. "Читаю й очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний художньої свіжості твір, — писав дружині Олександрі Михайлівні у Мотронівку на Чернігівщині. — Чудо, чудо!"
1858 року побачили світ славнозвісні "Народні оповідання", ім’я їхнього автора було на устах української інтелігенції. Тарас Шевченко, щойно повернувшись із заслання, допитувався, хто вона і звідки ця чи цей Марко Вовчок. Щодо цього псевдоніма існують різні здогади, та безперечно є в ньому частка прізвища чоловіка, так свого часу зробила Жорж Санд, у псевдонімі якої використано ім’я її коханого. Ще у Нижньому Новгороді Шевченко прочитав збірку і записав у "Щоденнику":
"Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина". Між ними зав’язалося листування. При зустрічі він подарував їй старовинне видання Біблії, написав вірш з рядками: "...Господь послав // Тебе нам, кроткого пророка, // І обличителя жестоких // Людей неситих. Світе мій! // Моя ти зоренько святая! // Моя ти сило молодая!".
***
Її другий лист, написаний у березні 1861 року з-за кордону до Т. Шевченка, надійшов уже по його смерті. Згадаймо його хоч почасти:
***
"Мій друже дорогий, Тарас Григорович! Чую, що ви усе нездужаєте та болієте, а сама вже своїм розумом доходжу, як-то ви не бережете себе і які сердиті тепер. Оце добрі люди скажуть: "Тарас Григорович! Може, ви шапку надінете: "Вітер!" — а ви зараз і кирею з себе кидаєте. "Тарас Григорович, треба вікно зачинити, — холодно..." — а ви хутенько до дверей — нехай на стежі стоять. А самі ви тільки одно слово вимовляєте: "Одчепіться", та дивитесь тільки у лівий куток. Я все те добре знаю, та не вбоюся, а говорю вам і прошу вас дуже: бережіте себе. Чи таких, як ви, в мене поле засіяне?..
їздили ви на Україну, були вам там пригоди, писали мені. Коли-то побачимось? — буду дожидатися. Ви напишіть мені словечко, коли час буде. Ви забули чи ні, що ви названий батько? Коли взяли ім’я, то взяли й біду батьківську: тепер думайте і не забувайте.
Прощавайте. Бережіть же себе, прошу вас дуже.
Щиро до вас прихильна M. М.".
***
А виїздові за кордон передували події, які справили значний вплив на подальше життя і працю Марії Олександрівни. Готуючи до друку її оповідання, П. Куліш, хоч як високо цінував їх, все ж одне, що на його думку, не відповідало змістові і духові книжки, вирішив не друкувати. Невеличке оповідання, літературний образок, написаний за давньою легендою про кохання, зраду, ворожіння називався "Чари". Згодом твір увійшов до збірки, і може й годі було про це згадувати, аби сам Пантелеймон Куліш не піддався чарам автора, не спалахнув любов’ю до Марії, і вона не в силі була встояти перед спокусником. Справа набула розголосу, завдала болю Опанасові і дружині Куліша. Зрештою, любов, як сполох, невдовзі згасла. Він написав Марії такі рядки: "У Вашій душі холоднеча, яка ледве дозволяє і таку близькість між нами. Досить мені мучитись від шаленого захоплення жінкою, не здатною гаряче любити!".
***
Остаточно розвів учасників цієї драми перекладач її кількох оповідань Іван Тургенев. Він, звісно, не був байдужий до Марії як вродливої і талановитої жінки, але серце його, кажучи по-сучасному, назавше було "приватизоване" Поліною Віардо. Він запропонував Марії Олександрівні поїхати за кордон, пообіцяв супроводити її з сином до Дрездена, де вони збирались якийсь час перебути. Згодом туди приїхав і Опанас, але ж скоро зрозумів, що любов, як розбиту склянку, не склеїти. Вони ще кілька років листувалися, та, головно, йшлося про гроші, Богдана.
В березні 1861 року не могла не поділитись спільним горем:
***
"Я ні об чім думати не можу. Боже мій. Нема Шевченка. Се я тоді з ним навік попрощалася — чи думали ми, прощаючись. Незадовго перед 26 він мені приснився веселий — я все думала про нього і його згадувала — се був сон 24 чи 25. Тепер у мене душа болить, болить, і ніколи не побачу його! Прошу тебе, там у кого треба візьми, як отдадуть, його портрет, як він був молодий, писаний самим, його тетрадку, що він ісписав в Орській кріпості, і його "Євангеліє", що читав там. Все теє він мені оддав, як я в нього була, а я зоставила знов у нього, поки вернусь. Може, вже хто взяв усе те. Попроси, поспитай — може, найдеш. Зараз перешли мені у Париж на ім’я Тургенева його портрет — нехай я хоч на портрет його гляну. Ні об чім я більше не буду говорити сьогодні — я хочу плакати".
***
1866 року Марія Олександрівна написала з Парижа чоловікові листа, який поклав край їхнім взаєминам і листуванню.
***
"Такий дивний та чудний лист я від тебе відібрала, що не знаю добре, які на його слова прибрати. Оце вже не по праву і не по добрості ти його написав, бо я, коли пам’ятаю, ані жодного разу у шість чи у сім літ, що минули, не написала тобі слова вразливого. Сам ти казав, що так виходить: за що усі лають і судять тебе, я одна хвалю і наполягаю, щоб не кидав доброго діла з-за лихого поговору. Се було усе, чим я замішалася у твої діла й чини, — сам се добре знаєш, та й те ще знаєш, що ти сам питав моєї ради. Щодо грошей, то я дуже жалкую, що написала тобі за хлопчика. Повинна я була знати, що коли ти сам не присилаєш, то не треба казати: "пришли", треба знати, що або несила, або не велика воля. Хоч воно те, хоч друге, докучати не годиться. Се добре докучати за яку-небудь бездільничку, бо казатимеш собі: може, за якими іншими добрими та красними ділами і чинами, або за якою тугою своєю забув, а вже нагадувати, що живе і росте на світі чоловік однокровний, що потрібує світу вченія! Се не забувається у людей ні в якому царстві!.. Він вже у ті літа уступив, що дещо розуміє і мислить, хоч дуже чудно йому слати було, як ти зробив, усі ліки і ви-ліки, куди ти гроші свої покладаєш... Начеб до неправого судії або до необачного наслідника! Я тебе не гудила, не казала слова прикрого, а щодо твоїх маєтків, коли вони єсть або будуть, то давай їх мені у руки, я не візьму. Я не із таких, що, попрощавшися з людиною, вищипляю якесь шматтячко і тим живлюся. Коли добре пам’ятаєш, то знаєш. І здається мені, що було б краще — справедливіш і чистіш — якби ти не писав мені таких листів уперед. Я нічого ніколи не жадала, тільки того, щоб ти знайшов собі усяке щастя й долю. Се ти мусив бачити по моїх листах. Ніколи жодного слова негарного ніхто не чув від мене — і ще краще, жодної думки негарної мені зроду не наверталося. Ти правиш, що ти, як сонце, що я тебе завиняю у гріхах якихсь невинно, а я і гріхів тих не бачу і не знаю, і не моє се діло. Де ти попав таке перекотиполе, хто тебе знає! А я й не питаю. Кажеш, що ти терпиш дуже — подумай часом, що, може, Господь не все вже лихо на тебе одного потратив — іншим дещо зоставив — і мені часом, може, зернятко перепадає, — то ні прибільшуй своєю кривдою. Бо хоч я пожила вже на світі і знаю, що люди — люди, не святії, а все-таки не без знаку козаку, хоч і удесяте по лобу шаблюкою рубано! По сій мові бувай собі здоров, і дай тобі Боже усього доброго..."
***
Через рік Опанас Васильович Маркович, фольклорист, етнограф, помер. Його скромний надгробок — на Болдиній горі у Чернігові. Він прожив лише 45 років.
Марії Олександрівні ще судилося пережити дві пристрасні, зворушливі і трагічні любові. У Дрездені невдовзі після розриву з О. Марковичем у неї закохався Олександр Пассек, молодий юрист, якого надіслали для вивчення стану і досвіду утримання злочинців у Саксонії. Походив з багатої родини, сюди приїхав з матір’ю. Спочатку вона байдуже ставилась до зальотів сина із заміжньою письменницею (вона вважалася дружиною О. Марковича до його смерті), та щодалі справа набувала розголосу, шкодила репутації Марії Олександрівни. Пробував заступитись І. Тургенев, мовляв, Жорж Санд теж мала чимало коханців, але ж ми шануємо її не за це. Та й сама пані Марія не збиралась домагатися шлюбу Вони прожили чотири роки, які, писала пізніше, схожі на дивний сон. Олександр Пассек помер у неї на руках від сухот.
З поверненням до Петербурга поновились її дружні зв’язки з критиком, публіцистом Дмитром Писаревим. Вона знала його ще хлопчаком, він був на сім років молодший і доводився їй родичем — на Орловщині вони були сусідами. Він щойно відбув чотирирічне ув’язнення у Петропавлівський фортеці за поширення революційних ідей і оселився у тому ж будинку, де мешкала Марія. Зрозуміло, до ближчих взаємин був один крок. В одному з листів до неї писав:
***
"Мила, хороша моя Маша! Написавши ці слова, замислився з пером у руці. Не знаю, що я хотів сказати, не вмію ясно висловити, та основний мотив був той самий: люби мене, а я вже так тебе люблю і ще так любитиму, що тобі не буде холодно і нудно жити на світі. Мила, як можемо з тобою весело працювати й розумно втішатися. Водночас завжди бачу, як висить у мене над головою небезпека розриву наших взаємин, і ця небезпека постає переді мною, коли я найменше на неї сподіваюся".
***
Та вже ж ні він, ні вона не сподівалися, що трагічний випадок вкоротить їхнє сімейне життя. У липні 1868 року Дмитро Писарев разом з Богданом пішов купатися, далеченько заплив і потонув.
На початку 70-х Марія Олександрівна двічі проводила літо у маєтку ліберального поміщика М. Львова. Приїздив сюди і Богдан, уже студент університету, та не сам — неодмінно з друзями. Був серед них і Мишко Лобач-Жученко, ровесник Богдана. Він володів французькою і заходився допомагати Марії Олександрівні, вичитував коректуру її перекладів з французької. Знайомство, співпраця продовжились і в Петербурзі. І саме з Михайлом Лобачем-Жученком судилося їй прожити до кінця її днів, ділити радощі і незгоди — а того й того було доста. Про це, зокрема, свідчить їхнє листування, бо чимало часу доводилось їм жити нарізно через переїзди, відрядження чоловіка. Та думками і почуттями вони завжди були в парі.
***
1874 р.
"...Почти 12 час. ночи. Еще день, и какой утомительный и скучный! Ты не можешь себе и представить изда лека, до чего здесь пусто, душно и тягостно. Ужасно хочется поскорее отсюда вырваться... Может быть, я завтра успею выехать. Вот бы хорошо! А уж послезавтра — то непременно... Ты уже теперь далеко, мой милый, дорогой друг. Спишь или нет? Очень без тебя пусто, точно дом стал другой. Кажется, если бы я могла, воротила бы тебя. Спокойной тебе ночи. Завтра расскажу, как скучно провела вечер, а теперь лечу спать — может во сне будет повеселее. Утро, 8 часов. Ты уже теперь в Окуловке и, может быть, пишешь ко мне, милый мой, хороший Миша. Очень худо было тебе ехать?.. Хотела еще тебе писать, да боюсь, что опоздаю на 2-х часовой поезд... До свидания, дорогой мой друг. Очень без тебя грустно. Береги себя, не простудись. Жду сегодня от тебя весточки. До свидания, милый. Обнимаю тебя и целую. Твоя верная Маруся".
***
"Милый мой, дорогой, хороший Миша, доехала благополучно... Читала, спала, думала, что ты там без меня делаешь, глядела на твой портрет, вспоминала, купила тебе табак, отдала шить платье... Теперь уже восьмой час. По Фонтанке катаются в лодке и вообще сносно — не душно и даже не жарко... Здесь теперь идет дело о схваченных распространителях в народе смут. Во всех газетах печатается отчет. Они обвиняются в том, что читали в народе Евангелие, подбивали ниспровергнуть власть... Все благополучно — ни о чем не тревожься. Маруся".
1875 р.
"Уже четверть искуса прошла, милый мой непаинька, уже неделя, как ты уехал. Вчера получила твое третье письмо и хотела тебе выслать фисгармошку, но подумала, что неизвестно, когда дойдет, может, ко времени твоего отъезда. Да лучше тебе ничего не делать, даже не читать. Скучать нечего, — от этого, говорят, толстеют. То есть, от такой скуки, как простая скука, а от другой не уберегут ни книга, ничто. Какая книга может заставить забыть или заменить живого человека, разумеется, человека милого... Да еще новость: вероятно вслед за "В глуши" будет печататься "В столице" того же автора... Обнимаю тебя, мое сердце, береги себя и ничего для себя не жалей. Слышишь? Твоя Маруся".
***
"Милый мой, дорогой друг, посмотрела сейчас на твой портрет, и так захотелось тебя живого видеть. Подумалось, что неизвестно, сколько времени придется еще на тебя глядеть, — все на свете так неверно, — и стало очень грустно, что ты далеко. Напрасно говорю себе, что почти половина искуса прошла, все-таки грустно... В будущем вообще все обещают много работы, а потому ты, мое милое сердце, тем более не должен для себя жалеть, если ты только любишь свою Марусю. До свидания, мое сокровище. Теперь поработаю, а то потом, пожалуй, и не удастся... Твоя Маруся".
***
"Глупенький, глупенький, глупенький! Вот что ты там в Нижнем придумываешь! Хорошо, что хоть написал. А я молчу, так скучаю, не хочу его огорчать. Так знай же, милый непаинька. Знай теперь, что я по тебе соскучилась и только храбрилась, об этом не писала. Сердце мое, я увидела поблистательнее всяких С-к, а не пленилась. Видно, судьба моя была привязаться к "скверному" черному полтавцу-степовику и всем его предпочесть, и теперь я только о том и думаю, когда он возвратиться в свое гнездышко... Твоя Маруся".
***
1878 р.
"Милое мое сердце, ты меня ужасно радуешь своими дорогими письмами, — как получу, так и легче станет, и начинаю надеяться на хорошее. Квартира твоя — прелесть, и лучше и самому нельзя выстроить. Господи! Когда-то я буду там, около тебя! А ты, милый, пишешь, чтобы не смела долго тут оставаться, — точно я по своей охоте остаюсь. Будь какая-нибудь возможность, я бы сейчас же уехала к тебе..."
1881 р.
"...Очень, очень тяжело расставаться, но потом будет хорошо зато. Прощай, мое золото милое, дорогое. Из Севастополя уведомлю, если успею. Разотри Боре ножку водкой с солью — это верно облегчит. Целую бы ночь писала, чтобы хоть издали поговорить с тобой. Прости меня, милый, если я что когда сказала жесткое: я тебе предана навеки, всегда и везде тебе верная Маруся. Берега не видно, лежу в каюте, пробую читать книгу "Оборона Севастополя", а мысли у вас там, и, кажется, нет на свете места лучше домика Полякова. Крепко обнимаю тебя, моего единого милого. Береги себя, береги, умоляю. Милого мальчика моего целую, и ручки, и ножки, и всего, как и тебя, люблю, думаю о тебе. Милый, милый, не скучай, жди свою Марусю".
***
1885 р.
"Сейчас мне пришло в голову, хотя я чувствую себя вовсе недурно, что я могу вдруг умереть, и так захотелось тебе сказать, чтобы ты не попомнил мне моих вин, какие были пред тобою. Болезнь моя много горя и мне дала и даст... Пожалей меня, бедную, дай весточку поскорее. Сегодня плохо спала и чувствую, что овладевает уныние. Я постараюсь его прогнать работой... Прошу тебя, не сердись на меня. Ты в последнее время очень сурово принимал мои все вины. Мое горе в том, что я больна, и хотя часто переламываю себя, но не всегда это удается".
***
1896 р.
"Милый, дорогой друг, я два-три дня тебе не писала, нее ожидала, не получу ли я от тебя что-нибудь, хотя приблизительно решающее твой отъезд. Помимо всего, еще тем нехороша разлука, что скажешь, напр., что-нибудь, а потом раздумаешь, что, может, сказал совсем глупо. Я тебе давала разные советы, а потом начала мучиться, что. может, они никуда не годятся. Знай раз навсегда, что все советы мои, предположения и проч. я высказываю, но на них не настаиваю. Тебе на месте видней. Повторяю только: будь осторожен со всем и со всеми... Милый, милый мой, так бы я обняла тебя, прижала к себе дорогую голову! Когда-нибудь да дождемся этого, надо только быть бодрым, беречь здоровье, помнить, что будем опять вместе... Твоя верная М.".
***
Останній лист датовано листопадом 1903 р.
***
"Сегодня уже 24-е, а от тебя все нет письма... Как-то ты там себя чувствуешь? Главное, не впадай в уныние и не съеживайся, а будь свободнее в разговорах. Очень жду письма, которое все-таки мне что-нибудь скажет. Пожалуйста, ни о чем не печалься и не изводи здоровья, которое дороже всех прочих наживных благ. Живя здесь и видя несчастных больных — яснее это понимаешь... Главное — береги себя. Также помни верного друга, который не достанет обнять тебя из Пятигорска, как бы желал. Твоя Маруся".
***
Залишок своїх днів Марія Олександрівна по багатьох переїздах прагне провести в Україні. Ще рік-два і Михайло Дем’янович матиме змогу вийти на пенсію. Ведуться переговори, аби знову придбати будинок у Богуславі над Россю. Та перебуваючи на лікуванні у П’ятигорську, Марія Олександрівна багато начулась про чудову природу, цілющий клімат розташованого біля підніжжя лісистих гір Нальчика. Так ранньою весною 1906 року нони з чоловіком залишають селище Олександрівське і переїжджають туди. Біля будиночка Марія Олександрівна одразу ж заклала квітник. Але природні чари кавказького підгір’я не допомогли поліпшити здоров’я. Коли почувала себе краще, працювала над "Гайдамаками", упівголоса наспівувала улюблені українські пісні. Якось сказала чоловікові:
— Якщо вже не судилося лежати поряд з Шевченком, то поховай мене під цією грушею.
Вона померла 10 серпня 1907 року. Біля її пам’ятника в саду завжди цвітуть її улюблені квіти, а її твори — серед духовних скарбів українського народу.
Література:
Марко Вовчок. Листи: У 2-х томах. - К., 1984; Лобач-Жученко Б. Про Марка Вовчка. - К., 1964.
Класика
