Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»
Т. Шевченко. «Марку Вовчку».

ЗВІНЧАНІ ДОЛЕЮ

У пізні вже літа видатний історик, письменник М. Костомаров у своїй ґрунтовній "Автобіографії" згадував:

***

"Лютого 13-го я обручився з дівицею Аліною Крагельською, котру знав ще в пансіоні п-ні де Мельян, де викладав історію з 1845 року. Після виходу її з пансіону побачився з нею і познайомився з її матір’ю в Одесі, куди влітку їздив купатися, а після повернення в Київ якийсь час відвідував їхній дім, зблизився й пізнав її коротше. Весілля наше призначено було після Пасхи у Хомину неділю, 30 березня 1847 року. Знаходячи колишню свою квартиру тісною і незручною для майбутнього сімейного життя, я перейшов на іншу, біля Андріївської церкви. Квартира ця приваблювала і чудовим краєвидом. З галереї відкривався прекрасний пейзаж — далі простелявся Поділ з лоном Дніпра, а ген під обрій чарувала неозора панорама луків і лісів... Настала Пасха. Весна була рання. Луки зеленіли, накосичились верби. Наближався день мого весілля, і я готувався до нього, не маючи гадки, що над моєю головою збирається хмара, з якої і спостигне мене лихо".

***

Серед запрошених на весілля були Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, який щойно одружився. Але ж саме напередодні вінчання, навесні 1847 року, Миколу Костомарова разом з іншими братчиками — сповідниками Кирило-Мефодіївського товариства арештували і за кілька днів допровадили до Петербурга, ув’язнили у Петропавлівській фортеці до скорого суду. За ним, було, поїхали до столиці Аліна з матір’ю; вони домоглися прийому в самого Дубельта, але намарне — справа виглядала надто серйозною.
Минали роки, засуджені відбували заслання в різних містах Росії. За попередніми відомостями, Микола Костомаров — у В’ятці. Аліна надіслала туди кілька листів, але ж відповіді не одержала. Почуття до коханого не згасали. Ще б пак — бути на порозі омріяного щастя, палкого кохання і так нагло все втратити. Пізніше у своїх "Споминах" вона згадувала, яким успіхом користувався молодий професор у слухачок пансіону, таких як вона 15-тирічних бешкетниць. Блондин зі свіжим обличчям, красивим тонким носом, ледь помітно піднятим, із прекрасними губами, через які при читанні часом виднілися бездоганної білизни зуби, з розумними очима і симпатичною посмішкою... Того, трагічного для їхнього кохання, 1847-го року Миколі Івановичу виповнилось тридцять. Аліні Крагельській, випускниці пансіону, що походила із шляхетного польського роду — сімнадцять.

Отож, тільки 1850-го року вона дізнається адресу колишнього судженого у Саратові. Зав’язується листування, яке триває майже два роки. 33 листи зберіг Микола Іванович і наприкінці життя передав авторці.

***

Із листів Аліни Крагельської
до Миколи Костомарова

Київ, 15 лютого 1850 року.
"Друже мій, Миколо Івановичу! Хоча я і обіцяла Вам, що за тиждень після першого листа одержите другий, та вийшло інакше. Як і раніше, я пишу через Петербург і присягаюся Вам писати часто, наскільки це буде можливо. Чи одержали Ви мого листа від 10-го лютого?..
Сьогодні рівно три роки відтоді, як ми в присутності священика й лагідної m-me Meilhan були з’єднані нашими батьками, але ніхто з нас не передчував горя, що спіткає нас. Мені жах як прикро й сумно — і, на мій сором, не можу сказати, що терплю тугу з вірою: багато разів я вже викликала смерть, наче найближчу для себе подругу. Але я часом думаю, що Бог шле нам випробування за гріхи й робить усе на краще. Щоправда, Вас спіткали найжахливіші нещастя; та ще рік або два — і, можливо, ці хмари пройдуть, і сяйне щастя — щиро скажу Вам, що якщо б я вийшла за Вас заміж раніше й ми лишилися б мешкати в Києві, то нещастя було б повільне і тривале, бо деякі особи неодмінно б сіяли між нами прикрощі й навіть чвари. За це я ручуся; коли ж Бог помилує нас і з’єднає, то я заздалегідь прошу Вас — жити не в Києві. [...]

Вашого листа я стільки разів прочитала, що він пожмаканий так, ніби його писано років 20 тому. Чи Ви носите перстень і на якому пальці? Мій же давно відібраний — все відібрано, що тільки було від Вас; це зроблено з тим, щоб знищити те, що мені нагадувало б про Вас. Але даремно. [...] Я намагалася Вас забути, але не могла, а тому й оговталась тоді, коли переконалася, що не можу без Вас. Тепер я ладна на всі страждання. В мене одна мета, й цього досить. Доки Ви нездужаєте, я не надокучатиму матусі, не тому, що не хочу доглядати хворого друга, а через те, що матуся не згодиться на шлюб із хоровитою людиною. Якщо Ви хоч трохи жадаєте бачити мене щасливою, то видужуйте швидше. Тоді я вживу всі зусилля для доброго закінчення нашої справи. [...]

Пишіть до мене побільше — якщо Ви у змозі; щоразу, коли одержую від Вас листа, де залишається незаповнене місце, мені сумно! Пишіть ради Бога про все, хоча б навіть про те, що Ви думаєте про майбутнє; тільки не хочу читати, що Ви не сподіваєтесь на одужання. Навіщо такий відчай? Хіба що на те, щоб сумувала і плакала так безмежно закохана у Вас Аліна Крагельська".

***

Квітень, [мабуть, 15-те] 1850 року.
"Неоціненний друже!
І Це раз вітаю Вас зі святом Христового Воскресіння і наступним днем Вашого янгола!
Ви можете бути впевнені в щирості моїх побажань, а тому навіщо їх висловлювати. В якому тепер стані Ваше здоров’я? Я маю велику надію на весну; мені здається неможливим, щоб весняне повітря не відновило Ваших сил. Повідомте мені якнайшвидше, чи дозволено Вам їхати в Умань? Я з нетерпінням очікую липня, коли сподіваюся бути в Умані й, можливо, побачитися з Вами. Звідтоді, як ми листуємося, час минає хутко, хоча й невесело. Святами я сиджу вдома (на велике моє задоволення) з причини трохи розладнаного мого здоров’я; пишу до Вас доволі часто, щоб змусити Вас забути про те, мій лагідний друже, що не могла писати раніше, бо не було такої особи, якій можна було віддати листа під секретом. Не знаю чому, але мені здається, що нинішній рік буде для нас щасливим. Я очікую чогось гарного й думаю із задоволенням про майбутнє; признаюся, що сучасне непринадне: матуся так само ж не дозволяє мені згадувати Вас — минуле бодай і містило в собі кілька справді солодких хвилин, але й вони не без жовчі.
Звісно, все, що сталося з Вами, жахливе, але було необхідне, скажу Вам щиро, що коли б я тоді й вийшла за Вас заміж і ми залишилися б у Києві, то наше життя було б сповнене родинних недоладностей, яких ні Ви, ні я легко б витерпіти не змогли; зате якщо тепер Господь дозволить нам побратися, то любитимемо одне одного, бо з великими труднощами досягнемо мети. [...]

Прощайте, неоціненний мій Миколо Івановичу, не забувайте й кохайте Вашу Аліну Крагельську".

***

Київ. 11 травня 1850 року.
"Неоціненний друже мій, Миколо Івановичу! Я одержала Вашого листа від 7-го квітня, в якому Ви пишете, що Вам відмовили у відпустці до Умані! Ви не можете собі уявити, як це мене засмутило: я втратила надію скоро побачити Вас. Ще більше пригнітило мене те, що Ви знову впали у слабкодухість і пишете, що для Вас найприємніше місце — могила. Коли б я не була впевнена у Вас, то могла б подумати, що Ви зовсім не кохаєте мене й не хочете побачити щасливою, коли бажаєте вмерти. Не думайте так сумно, мій друже, побережіть себе хоча б для того, щоб колись винагородити мене за ці журливі роки, які я переживаю, сподіваючись колись стати Вашою; варто Вам лише одужати — і воскреснемо разом. [...]
Пишіть, мій друже, побільше про себе; прошу Вас про це в кожному листі, що, думаю, це Вам уже набридло. Вибачте, мій янголе, це прохання моєї душі — не відмовте їй. [...] Пишіть мені і кохайте Вашу назавжди Аліну".

***

1 червня 1850 року.
"Неоціненний мій друже, Миколо Івановичу! На два Ваші листи відповідаю одним — доволі нікчемним; дивно склалося, що не можу вибрати ні півгодини вільної — без свідків, а тому не ганьте мене. Боже мій! Коли Ви одужаєте? З кожним днем втрачаю терпіння, живу лише надією на майбутнє. Невже не можна якимось чином влаштувати в Саратові ванни, все, чого потребує гідропатичне лікування? Спробуйте, друже мій, і майте терплячість.
З одержанням цього листа напишіть мені в останній раз довгого-довгого листа, бо 1-го числа я поїду з татусем до Умані; отже, не одержуватиму від Вас відомостей, а лише намагатимуся писати Вам частіше. Між іншим, цей піст не буде дуже тривалим; на початку вересня я буду в Києві; тобто Ви можете мені писати 1-го вересня, і я одержу його вчасно. Прошу Вас, проте, бодай раз на місяць написати моїй сестрі Стефанії, що Ви живі й кохаєте мене, як і раніше, адресуючись усе ж на ім’я Марії Іванівни Стемпковської. [...]
Я тепер щодня читаю Євангеліє з великою уважністю, думаю про Вас і молюся. Прощайте, янголе мій, не забувайте Вашої Аліни.

***

12 червня 1850 року.
"От уже минув тиждень, відколи я одержала Вашого листа (від 16-го травня), й досі не могла знайти вільної хвилини, щоб написати Вам хоча б кілька рядків. Од щирої душі дякую Вам, що пишете часто, доки можна; але скажу відверто, що мені сумно, дуже сумно читати слово хвороба, а ще сумніше думати, що Ви постійно похмурі. Ви пишете: "Блукаю на кладовищах і заздрю тим, що сплять у могилі, й безперестанку картаю себе". Дорікати собі намарне — це горю не зарадить, а ще більше роз’ятрює рану серця Вашого, а отже, й мого. [...]
Я добре знаю, що ніде не зустріну людину, яку могла б кохати так, як Вас, що моя особа нікому не потрібна, а тому чи можна Вам докоряти собі весь час у тому, що я мучуся через Вас? Ні, чи не від мене залежить мій власний спокій: я могла б догодити матусі й вийти заміж? І, можливо, час скоро стер би з моєї пам’яті всі теперішні страждання, але голос серця й сумління каже інакше: "Люби його!" — та й квит. Так, я з кожним днем люблю Вас дужче; кожне з Ваших нещасть прив’язує мене дедалі більше до Вас; і я могла б довести на ділі зараз же, що Ви для мене перша кохана істота на світі. Присягаюся Вам, мій любий друже, що коли б матуся була не така квола, то я не зважила б ні на що й полетіла б до Вас у Саратов. Боже мій! Чому я не можу так вчинити; мені здається, що я б Вас вилікувала. Я плекала б Вас, як дитину, й повернула б Вас до життя".

***

6 жовтня 1850року.
"Чому це Богові не хочеться вислухати бодай єдине з моїх прохань: я хочу, щоб Ви були дужі, згодна взяти на себе Вашу хворобу: мене б тут вилікували, й ми могли б бути щасливі. [...]
Сьогодні нема ні душі вдома. Всі розважаються. Мені одній сумно, невимовно сумно. Незважаючи на те, що цього листа я надішлю після одержання Вашого другого листа, — я подумала: найкраще не гаяти вільного часу й написати до Вас. Я знаю, що пишу дурниці, й тому не перечитуватиму завтра цих рядків. Це вийде щось на зразок щоденника: не пропущу жодної вільної хвилини.
Друже мій, душе моя, життя моє, скарбе мій! Якщо Ви справді кохаєте мене й бажаєте мені добра, то відкиньте щодо мене цю пекельну думку, що Ви спричинилися до всіх моїх лих. Хіба це не від Бога? Йому належить посилати злигодні й випробування, а тому Вам не слід брати на себе багатьох гіркот. Будьте лише дужі: якщо доля обдарує нас бодай однією хвилиною щастя, то всі прикрощі забудуться.
Я вже писала Вам кілька разів, що моє здоров’я від цього не потерпає: а якщо мені зараз і сумно, то все ж існує спогад про минулі золоті хвилини і надія на майбутнє; заспокойтеся, мій неоціненний Миколо Івановичу, й утіште цим Вашу Аліну".

***

8 жовтня — 11-та година вечора.
"Як я ховаю цього листа! Чи довго мені ховатися від усіх вдома? О! Коли б Ви одужали, я б усе сказала татусеві.
Дорогий мій, мені хотілося б розмовляти з Вами постійно (бодай письмово), а Ви пишете, що кожного мого листа одержуєте з докором сумління; цього я зовсім не розумію: якщо в мене нема часу писати до Вас, то мені думається, що Ви чекаєте з нетерпінням мого листа, а тут виходить інакше: мої листи крають Вам душу! Це жахливо! Що з Вами сталося? Які у Вас страшенно сумні думки! Коли Ви засмучені, то уява Ваша тому причиною; Ви дуже багато думаєте; напевне, позбавлені товариства.
Навіщо мучите себе добровільно? Якщо це буде тривати далі, то я не обіцяю зберегти твердість духу та стану думати, що Ви або мало, або зовсім мене не кохаєте. Ии скажете, можливо, що я Вас не розумію: дуже добре розумію, й мені прикро, що Ви не хочете берегти себе.
Навіщо ж мені жити? Забути Вас і покохати іншого для мене неможливо; я кажу не як молода дівчина, якій усе здається у захопленому вигляді. Я переконана у своєму щирому й безмежному коханні до Вас. Уже понад три роки минуло звідтоді, як я Вам мовила перше "Кохаю". Прощайте — ідуть!"

***

25 жовтня 1850 року.
"Сьогодні одержала Вашого листа, неоціненний друже, Миколо Івановичу, хоча він і не приніс мені новин про Ваше одужування; одначе мені здається, мовби Ви стали трохи веселіші: о, якщо б це було насправді так! Сумлінно продовжуйте гідротерапевтичне лікування із терплячістю. Я в цьому переконана: воно може знищити будь-яку хронічну недугу, зрозуміло, крім сухот і водянки — чого, я сподіваюсь, у Вас нема. Тато лікується й далі, й ми бачимо великі зміни на краще. [...]

Працюйте, лікуйтеся, молітесь і ощасливте Аліну.
Я гадаю: на зиму мій М. видужає, візьме відпустку і приїде до Києва, я розповім усе татусеві, він умовить матусю з’єднати нас, і я, сама собі пані, вирушу в Саратов. Чому б не сталося так? Намагайтесь же здійснити мої сподівання.
Писала би багато, але потрібно віддати зараз же листа Марії Іванівні, яка віднесе його на пошту.
Не забудьте написати, як називаєте свою хворобу, щоб я знала, чого очікувати. Прощайте — подумки обнімаю Вас. Ваша назавжди Аліна. Дякую за довгого листа".

***

2 грудня 1850 року.
"Повідомляю Вам, Миколо Івановичу, що матуся згоджується на наше з’єднання, якщо Ви можете незабаром приїхати до Києва. Вважаю за необхідне сказати Вам, що мої батьки не можуть дати мені ніякогісінького посагу, а тому прошу Вас обміркувати це і, якщо приїдете, то постарайтеся мати такий екіпаж, у якому б мені було зручно їхати.
Прошу Вас не затримуватися з відповіддю й адресувати на моє ім’я страховим. А. К.".

Середа, 6 грудня 1850 року.
"Минулого четверга я писала Вам, мій любий, неоціненний друже! Наступного дня потому один військовий, полковник, просив моєї руки: зрозуміло, я відмовила. Матуся втратила владу над собою; було багато сліз, погроз, умовлянь, але в мене одна відповідь на язику, що ніхто й ніколи не в змозі замінити мені вірного мого друга Миколу Івановича.
Тепер татусь усе знає; він сказав матусі, що вона кепсько чинить, забороняючи мені виходити заміж за Вас, що коли вона бачить у цьому моє нещастя, то її діло лише нагадати мені про це, але ніяк не забороняти. От чому матуся й наказала мені написати до Вас листа такого змісту. [...]
Коли Богу захочеться нас поєднати, то все буде гаразд: і відпустку матимете, і гроші з’являться, і здоров’я поліпшиться — на цей випадок подбайте дістати якийсь критий екіпаж і подавайте прохання про Ваше звільнення в Київ; напишіть листа Дубельту.
Мені здається, що Вам не можуть відмовити, коли Ви напишете навіть у проханні, що хочете їхати власне з метою здійснення шлюбу. Я, зі свого боку, у п’ятницю надішлю листа до Дубельта, благаючи його відпустити Вас у Київ. [...]
Душе моя, життя моє! Приїжджайте якнайшвидше вирвати мене із напастей, від яких я постійно потерпаю. Боже мій! Чи дочекаюся коли того дня, щоб назвати себе Вашою дружиною? Ви гідні любові кожної жінки, але жодна не зможе любити Вас так, як я, сильно, й ладна витерпіти зараз усе й навіть завжди каратися, якщо тільки буду кохана Вами, — часом я задумуюсь над собою й не можу збагнути, чим я гідна Вас. Нічим, нічим, за винятком свого вірного кохання.
Пишіть мені, доки не поєднає нас доля. Я не в змозі терпіти матусиних докорів. Молитиму Господа, щоб послав Вам здоров’я і все, чого Ви бажаєте, бодай і не скажу цього.
Жахливо! Якщо Ви не вирвете мене звідси. Прощайте! Ваша вічно незмінна Аліна".

***

8 грудня 1850 року.
"Друже мій! Я довідалась напевне, що матуся писала Вам, але мені не відомий зміст її листа. Благаю Вас, не зводьте мене зі світу, не вірте нічому, а приїжджайте, і якомога швидше, якщо хочете застати мене живою. Мене терзають — я три роки жила надією і якомога була спокійна, тепер же я страждаю день і ніч, із трепетом жду Вашої відповіді. [...]
Шкодую, що вкрали персні, — добре, якщо віднайдуться, а коли ні, то я не шкодуватиму за ними, але коли я стану Вашою дружиною, ми замовимо інші, які пильно берегтимемо, бо таких перснів не скидають ніколи.
Мені солодко було читати Ваші ніжні вислови, особливо щодо мене: ти, Аліно. Прошу Вас завжди називати мене так, без світських додатків побатькові.
Посилаю Вам жаданий кучерик моїх кіс. Тепер відповім на Ваш другий лист... Вся моя радість, що Ваше здоров’я поліпшується... Гніваюсь на Вас, що Ви все кажете, що мучить Вас сумління, — щодо себе я не визнаю будь-якої провини. Облиш-но думати про це.
Цілую Вас тисячу разів і обнімаю.
Ваша до могили Аліна".

***

14 грудня 1850 року.
"Лише одне чисте, безкорисливе кохання моє до Вас підтримує надію і силу.
Сьогодні я одержала Вашого листа, написаного німецькою мовою, із нього мені уявилося все, що може спіткати Вас, якщо не вжити всіляких засобів для лікування Вашої недуги. На нещастя, Ви в Саратові, в іншому місті вмілий лікар легко міг би Вас вилікувати. О мій друже! Не переконуй мене забути тебе й вийти заміж за іншого. Ця думка одна неприступна мені, а не лише її здійснення".

***

18 січня 1851 року.
"Надзвичайно радію, що одержала твої два листи тоді, коли матусі нема вдома. Дякую, що й ті, які ти адресував на моє ім’я, були так гарно написані: втім, матуся віддала мені лише один, а другий пошматувала, не показавши мені того, якого я сьогодні одержала (копію). Причина цього її вчинку відома: вона не хотіла, щоб я знала, що нею написано тобі. Дай Боже, щоб тебе відпустили в Київ і щоб ти одужав якнайшвидше. [...]
О, коли б усе добре закінчилося! Я певна, що ти б одужав.
Прощай, мій любий друже, будь дужий, кохай мене, як і досі. Я боюся, що ти не витримаєш далекої подорожі".

***

24 січня 1851 року.
"Чи бачиш, мій любий друже, як я часто пишу до тебе? Не можу стримати себе — як тільки нема нікого вдома, я сідаю писати — мені здається, що коли б щодня ходила пошта й ніхто б мені не заважав, то я б ладна писати кожен день. Не знаю, чи знайшлося б що писати, та я певна, що це не набридло б тобі. [...]
Із трепетом дожидаю дозволу з Петербурга щодо твоєї відпустки!.. Що станеться зі мною, мій друже, якщо не відпустять тебе!.. Я впросила матусю не робити жодних покупок для мене: мені все здається, що коли готуватися до мого весілля, то все залишиться, як і було. А краще тоді, коли треба, зробити все необхідне. До того ж, мене мало цікавить вбрання; якби мене хутчій занесло в Саратов, то я ладна там зодягати свитку, зрозуміло, щоб тільки це не ображало мого чоловіка. Послухай, мій друже! Не турбуйся про те, що ти не можеш мені дати того, що я тепер не маю в домашньому житті. Повір, що я набагато буду щасливіша й дужча з тобою без карети і без вишуканого житла".

***

25 січня 1851 року.
"Щойно я одержала Вашого великого листа, за якого подумки цілую Вас і обнімаю. Мені здається, що екіпаж напрокат неважко дістати в Саратові, а якщо це неможливо, то невже не знайдеться якийсь тарантас? У матусі мені дуже не хочеться прохати. Ах, якби тебе відпустили в Київ!.."

***

З лютого 1851 року.
"Мені й сумно, і прикро, що доля кинула тебе так далеко від мене: коли одержиш цього листа, то, певне, вже матимеш повідомлення з Петербурга про відпустку. Я ж, нещасна, чекатиму ще довго, доки вирішиться справа. Ти не можеш собі уявити, як я постійно хвилююсь; мені здається, що тобі відмовлять, і мені знову випаде нестерпне життя в батьківському домі! О мій друже! Тобі, можливо, так само сумно, але ти можеш сумувати, не заважаючи нікому, а мені не можна вільно й зітхнути — відразу ж мене допитують, сварять і мучать докорами. На нещастя, й кімнати в нас так розташовані, що в мене нема окремого кутка. Все, що тішить мене, так це ті години, коли нікого нема вдома. О! тоді я даю волю і думкам і сльозам. Завтра брат від’їздить у полк. [...]
Ах! Якби ти приїхав!"

***

8 лютого 1851 року.
"О, горе мені, горе! Я одержала твого листа. Тебе не пускають до мене! Ах, Боже мій! Чому ти не прохав, що коли не можна тебе відпустити одного, то що ти згоден їхати із провідником од поліції. Душе моя, я у відчаї. Копії листа в мене нема; я писала Дубельту без чернетки; я благала його, як тільки на це здатна до нестями закохана жінка; адже ти — моя надія і втіха; без тебе я пропаду. Я не тільки не проситиму татуся їхати зі мною, а й не наважуся думати про це. Все ж я ще сподіваюся на Бога: може, тебе й відпустять. [...]
Я вся тремчу, хвилюючись. Так. Чи не соромно й не гріх тобі носити із собою отруту. Ні, мені не віриться, щоб ти казав одне, а робив інше.
Усі твої листи наповнені релігійними думками, а діла їм суперечать. Невже ти не отямився? Невже на тебе так впливають невдачі? Іменем Бога благаю тебе: зни-щи склянку з отрутою".

***

12 березня 1851 року.
"Пишу тобі по-французьки, бо я оточена людьми, які не розуміють цієї мови і які не залишають мене або, правильніше, шпигують за мною. Чи одержав ти мого листа з попередньою поштою? Тоді ти знаєш про наше нещастя. Ах моє серце! Якби ти знав, як я страждаю з часу смерті батька! Я одержала твого останнього листа, в якому ти пишеш про твою недугу і про шкоду, якої тобі може завдати шлюб. Я була майже такої ж думки, але тепер скажу інакше. Так, я щиро тобі признаюсь, що коли ти не приїдеш забрати мене, я помру! Це насправді так, я навіть намагатимуся вмерти. Послухай, що сталося! Вчора мені заявляють, що для мене й моєї матері надійшов папір із Петербурга. Того ж вечора ми його одержали через якогось пана Камінського із канцелярії генерал-губернатора. Нас запитували, чи дійсно ми хочемо, щоб ти приїхав у Київ і чи згодні ми на цей шлюб".

***

2 вересня 1851 року. Село Некраші.
"Другого твого листа одержала від 15-го серпня; він ще сумніший: ти майже вимагав од мене забути тебе й вийти заміж за іншого. Навіщо це? Друже мій! Бог наділив мене терпінням, волею й забарливістю в усіх вчинках: я довго, довго досі думала та й зараз думаю. Я не хочу й не можу одружитися з іншим, бо це для мене сутужно до незмога. Я згодна, що недобре виступати супроти волі матері й накликати на себе її гнів, а на сестру муки; я згодна, шо ти у своєму теперішньому становищі можеш мимохіть зробити мене нещасною, але це тільки через те, що я сама хвора; було б у мене трохи більше сил, я ручаюся, що витерпіла б покірно і без великого надриву твої примхи й лють (як ти писав). Прощай, мій друже! Твоя Аліна".

***

9 листопада 1851 року.
"Давно вже я не писала тобі, мій друже: скільки було хвилювань і змін. Із поверненням із села я всіма силами намагалася вступити в Інститут. На жаль, змінили там начальницю, яка нізащо не погодилася мене взяти з моїм атестатом.
Здоров’я моє потроху поліпшується, але я застала матусю надзвичайно кволу, а сестру зовсім хвору: в неї болить у грудях і вже двічі було кровохаркання. Моя мати щоденно влаштовувала сцени: сльозам і спазмам не було кінця; мої сили виснажені; кожен її стогін тяжко відкладався в моїй душі. Нарешті прийшов ще один прохач моєї руки. Матуся вважає його гіднішим поважаного полковника і післязавтра я стану його дружиною. Якщо ти, мій друже, кохаєш мене, то не засмучуйся моїм заміжжям, — звідтоді, як ти хворів, ти не переставав переконувати мене виходити заміж; я трималась і впиралася, доки жив татусь; тепер же мені залишилося або позбавити себе життя, або одружитися, бо інакше жити нема засобів. Я визнала заміжжя меншим злочином: я довго від тебе не одержувала листів і деякі чутки підтверджували твоє мовчання.
Скажу тобі, що я до свого майбутнього чоловіка не маю найменшої схильності: він це знає. Так, я не посоромлюся сказати перед світом, що, крім тебе, я нікого не кохаю. Мати й наречений влаштували все так швидко, що я не могла оговтатися: післязавтра все буде закінчено, й за тиждень я поїду з Києва на всю зиму до Білої Церкви.
В моєму серці для тебе назавжди залишиться куточок; якщо мій чоловік буде гідний моєї любові, то з часом, можливо, я покохаю його, а зараз я байдужа й холодна, як лід.
Не смію просити тебе писати до мене, не знаючи, чи сподобається це йому. Якщо ти ще любиш мене, то благаю тебе із сльозами вжити всю силу своєї благородної душі, витерпіти це спокійно. Хай буде тобі відомо, що твоє падіння, смерть або щось інше вб’є мене морально навіки. Я ще молода, й моє життя буде згірш будь-якої смерті.
Не маю сил більше писати від сліз"*.

* Листи А. Крагельської з російської переклав М. А. Шудря.

На цьому їхнє листування завершується. Роки йдуть, життя бере своє. Аліна виходить заміж, народжуються діти: дві доньки і син. Чоловік — Марко Кисіль — капітан саперних військ. Часто доводиться переїжджати за новим місцем служби. Потому оселяються у маєтку чоловіка Дідівці, неподалік Прилук. М. Костомаров із заслання повернувся до Петербурга, посів кафедру історії в університеті. Узимку 1865 року Аліна з родиною замешкала у тодішні столиці Російської імперії, але зустрітись з Миколою Івановичем не наважувалась. Раз навіть здибалась із ним на Невському, призупинилась, але не озвалась. Чи варто ятрити давні рани...

Року 1874 маститий учений приїхав до Києва для участі в Археологічному з’їзді. У розмові з Павлом Чубинським згадав любов молодих літ, а від нього довідався, що Аліна Кисіль овдовіла, мешкає у своєму маєтку. Микола Іванович запалився бажанням зустрітися, написав їй листа і попросив чимскоріш передати їй. У відповідь вона охоче погодилась на зустріч, запросила до Дідівців. Так, майже через тридцять літ стрілись двоє заручених, але не повінчаних. Годі й мовити, як хвилювалися, раділи обоє, зійшлись у рішенні побратись. В "Автобіографії" занотовано: "9 травня 1875 року обвінчався з Аліною у селі Дідівцях Прилуцького району". Цілком імовірно, цей запис зробила Аліна Костомарова, бо в цей час зір ученого дуже ослаб. Подружжя мешкало у Петербурзі. У ті десять років, які їм ще судилося прожити в парі, дружина чимало допомагала йому в наукових студіях, записувала зі слів художні твори. До речі, і сама вільно володіла пером — про це свідчать її "Спомини" і листи далеких літ. Звісно ж, піклувалась про здоров’я Миколи Івановича. Турботи побуту лягли на її плечі. Дорослі діти жили самостійним життям, всі були одружені.

Вона проводжала чоловіка разом з багатьма діячами культури в останню путь, доглядала його могилу на Волковому кладовищі в Петербурзі. Чим не винагорода за все пережите?.. Все ж і звінчала їх доля, хай і наприкінці літ. Ніби передчуваючи свою долю, в одному з віршів Микола Костомаров писав:

Де ти, моє серце?
Пригорнись до мене!
Прощай, моя мила,
Моя чорноока.
Доля моя, доля!
Ти моя морока.

Література:
Крім тебе... Роман кохання у листах Аліни Крагельської до Миколи Костомарова // Рукопис: Укр. альманах спогадів, щоденників, листів, документів, світлин: У 2-х т./Під заг. ред. І. М. Дзюби. -Т.1.- К: Криниця, 2004. - С. 518-556; Шудря М.А. Трагедія зі щасливим кінцем//Там само. - С. 516-517; Див. також повісті: Мордовец Д. Профессор Татмиров; Петров В. Аліна і Костомаров.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»