Василь Семенович Стефаник
(14 травня 1871 — 7 грудня 1936)

У невеличкому начерку з присвятою друзям, названому "Серце", славетний український новеліст Василь Стефаник віддав данину своїм батькам, назвав братів і сестер, найближчих приятелів, серед них Івана Франка, Лесю Українку, І. Павлика, а далі і коханих:

Євгенія Калитовська — мій найвищий ідеал жінки.
Євгенія Бачинська — моя біла любов.
Моя жінка Ольга — найбільший мій приятель, мати моїх трьох синів.

І закінчив так:

— Не ломи ребра, моє серце, я вже скінчив.

Це було 1926 року, письменнику виповнилося 55, здоров’я підупадало, хоча попереду ще слалося 10 літ, хай і дуже складних. А з віком багато згадується, переосмислюється. Мабуть звертався думками й до далеких 80-х років минулого століття, коли навчався у Коломийській, а потім у Дрогобицькій гімназіях, гостював у родині Лева Бачинського у Стецеві, майбутнього віце-президента ЗУHP. У їхній родині зростала білокоса дівчинка Євгенія, і в неї закохався юний гімназист. Згодом згадував:

***

"То давня історія. Я ще був у школі. Висока білява панна мене полюбила. Я перший раз дізнався, що мене дівчина любить. Ой, то була радість, але така, що потім і перед тим такої не було!"

***

Та минав час, В. Стефаник уже студіював у Кракові медицину, а Євгенії виповнилось 20, а коханий все не наважувався запропонувати їй руку і серце. Це юнацьке захоплення лишилося б добрим спогадом, аби не вразлива вдача дівчини, яка сподівалась, також і батьки, на скоре весілля, і все, що затим сталося.

Через рік 1897 року Євгенія тяжко захворіла і померла. Мабуть-таки і нещасливе кохання вкоротило їй віку, і ця смерть стала важким тягарем для Стефаника. У листі до Ольги Гаморак, майбутньої дружини, писав тоді:

***

"Перед Вашим листом я одержав чорну картку посмертну з чорним хрестом у чорних берегах... У свіжий гріб закопано тисячі сивих перлів осінньої мраки. А ті перли будуть виходити з гроба і, як сльози, муть перекидатися у хрусталі і обкують свіжий гріб у діаманти. А промені соняшні будуть зазирати у ті хрусталі, як у дзеркало, і буде умерша лежати під хрусталями і під промінням серед широких білих нив, як царівна... А я не забуду свого питання: чи з любови, чи на сухоти умерла".

***

У "Серці" є згадка про Кирила Гаморака, у котрих частенько гостював Стефаник. Старша його дочка Євгенія була заміжня, мала дітей, а молодша Ольга навчалась разом з Василем у Дрогобицькій гімназії. Але ж палке почуття зайнялось саме до Євгенії, у ній, зазначив пізніше, й бачився йому "найвищий ідеал жінки". Вона була зворушена його нарисом "Моє слово" з нагоди її іменин, але ж, зрозуміло, не могла відповісти на його кохання.
Навчаючись у Кракові, В. Стефаник листувався з Ольгою, ділився з нею усім, що хвилювало. Це дружнє листування з року в рік переростає у любов і завершується одруженням. Ось як описує нині цю подію його земляк В. Бабій у книжечці "Жінки його серця", яка вийшла 2002 року в Івано-Франківську: 26 січня 1904 року у Львові пошлюбились Василь Стефаник з Ольгою Гаморак. Шлюбними батьками на їхньому весіллі були Іван Франко і Северин Данилович. Бенкет відбувся у готелі "Ванда". Іван Франко виголосив чудовий тост, вітали Лесь Мартович, Марко Черемшина. Гості роз’їхались, а Василь з Ольгою ще тиждень жили у Львові, втішаючись щастям подружнього життя.

***

З листів до Ольги Гаморак.

"Я не відписував Вам зараз, бо тепер якось уплошів, змарнів. Зболений я цілий — пропасницю маю і ще якісь "сполучення хоробові". Нині рано неділя була, бо я гадав собі, як би то добре на вечір забігти до Стецеви. Була маленька помилка в фантазії, бо я ходив по Кракові, не по Русові. Нема такої днини, аби я не згадав Стецеви. Вірте. Я перебуваю в оргії якогось забуття, хочу спалити ту якусь велику силу, що бушує в душі. Треба єї спалити в обіймах ста куплених дівок, в синявім шюміні грогу, в сибаритизмі фантазії... Треба так позамотувати всі шовкові нитки душевні, аби їх пальці дорогої жінки не розмотали. Се один ратунок... Мати моя добра, кілько павутинних ниток, але білих, срібних я наснував, на сто найкрасших тіл жіночих, найкрасші одіви — а все то мара... Мені все жаль кидати лист до Вас, бо я сам хотів би йти до Вас. Ну, не можна. Дуже добре, що є таке слово. Без нього зле би було. Посилаю Вам фотографію, дві книжочці французькі. Лиш тому посилаю, аби Вам зробити одну приємну хвилину... Здорові будьте. В. Стефаник".

***

"Дякую Вам за лист. Тому дякую, що сам, що разить мене твердість світла. Ваша м’ягкість до мене прийшла, як огонь з середини землі. Аби таких огнів добутися, аби найти їх керницю, то треба світ розкидати в простори, аби перейшов під сонцем у маленькі звізди. Лиш чи Вас не зболить біла шия, кілько твердих скель двигати? Як керничко? А я блукаю як сновида. Броджу білими хмарами своїх мрій і падаю з них і волочу за собою поламані крила. І хоть серце і голова болить, то я все гляжу на небо і чекаю, аби крила загоїлися. І знов, і знов..."

* * *

"А прецінь і я Вас чимось звеселив — хоть листом. Часом я думаю, що би міг Вам дуже приємного вчинити, і справді не знаю. Ви якісь такі є, що ховаєтесь з собою, і не можна знати саме, що би Вам велику радість зробило. Скажіть — що? Я не маю часу тепер що писати і звичайну свою жилку писарську згоню на листах. А все помахаєшся пером..."

***

1900. Краків.
"Дорога товаришко! Мені все приємно писати до Вас і мило читати від Вас листи. Ви пишіть, що хочете і як хочете, але пишіть, бо Ви тепер такий чоловік, що стоїть коло мене найблисше, від родини навіть блисше. Ви трохи нарікаєте на Стецеву, а я дивуюся — все вона така, що не можна на ню злого нічо сказати. Ви боїтеся смерти своїх близьких! Значить, що вони ще є, значить добре. Добре, ой, добре... Та й весна вже заглядає до нас, а потім літо, осінь, зима і знов весна. Але одна радість все є — земля. Вона тепер акуратна, що в єї солідності є велика відрада. Я тепер пишу досить багато, як нічо не маю вже, то хоть най чинюся, що маю. Житє понад стан є в моді..."

***

"Коханий друже! Я тому до Вас не писав, бо я не хочу до Вас писати листів, а так я не мав що сказати. Я забув говорити так, як я люблю говорити... Я не гадаю за літературу ніколи, хіба як мене припруть що написати, то я ледве остатного дня що напишу. Відай, тото моя література, то є напасть на людей і на себе... А Ви турбуєтеся за мене. Як прийде весна, а я заувіжу так файно, що будете тішитися. А хоть би і вмер, то також не велике діло. Рід посадить мені в головах вишню, та й вона зацвіте. І зацвіте, і мій несупокій візьме на своє листе, і буде за вітром пускати мої слова гет далеко в поле, гет аж там, де поля нема, лиш мрія синява... Ваш Василь".

***

"У маю, навесні, як ночі ясні і солов’ї — я терплю... По голові проминають думки преприкрі і скласти їх до купи — страшно, а позволити їм як брудним оничам проганятися по мозгу — гидко. І сплю день і ніч, бо не годен, як давно, поборти нового червака, що хоче точити... Я все бажав собі великого тепла, цілого сонця, — а все чув студінь погорди і злости. Але я мав гарну, чорну одіж смутку молодого, і загортався, і тепло мені було. А нині та одежа подерлась з надмірного ужитку... І весна мені не приносить радости і глядить на мене, як на страченого конкурента. І смутно, ой як смутно! І тому я Вам так довго не писав, що не можу я тепер писати, хіб бризгати болотом... Пишіть до мене щодня. Добре? Щодня! Я так дуже потребую, аби Ви писали. Дуже, дуже!"

* * *

"Пишу до Вас, бо-сьте найліпший мій друг. Правда? Я знов у іншій хаті. Вона пашить каменем, грубістю, одинокістю і людей давно не бачила. Вечером до єї стін б’ється сотни комах, що наші люди їх називають: смерть. В темноті від тих ударів оживають бездушні стіни, а вікна дзвонять, якби кидав на них чорні сльози. Дуже добре кажу: чорні сльози... Думаю за той рій маленьких смертей, що бренить за мною віддавна. Клали вони на лаву молоді мрії, молоді пісні, молоде слово, молоде чувство. І бренять вони над моєю головою, і б’ють крилами у душу, і дзвонять чорними сльозами у серце..."

***

"Ви не гнівайтеся, що так довго не писав. У Львові я мав так багато клопотів грошових, що і світа не бачив... Рад би утворити до Вашої хати двері, але потихеньки і увійти ненадійно. З розкошею дивив би ся на Ваші веселі очи і на нашу взаємну радість — уявляю собі Ваше тихе, монотонне житє серед глухої осені. А все ж таки воно є житє дуже люцке, дуже правдиве. Я рад би, коли таке тихе житє мати, і часом Вам завидую. Нема в такім житю неспокою нереального, котрий точить душу і тіло. Все поставлене на своє місце, і лишень Бог має власть у такій хаті. А я як осінній листок рад би сховатися від вітрів — і нагадую Ваше тихе житє. Згадую Вас, як ясну хвилю в моїм житю... Цілую Вас сердечно. Ваш В. Стефаник".

***

"Я до вас із Кракова пишу. Тут мені добре і спокійно. Чи Вам так добре? Осінь тут смутна і сіє в очи дрібними слізми. Чи у Вас вона також така? Людей тут маю мало знакомих і сижу сам. А як сижу, то нагадую собі наші краї, а в тих краях привиджаються мої добрі люде і Ви. Я Вас нагадую, а чи Ви мене нагадуєте? Хочу, аби скорше зима прийшла, би було біло, біло, аби аж за очи брало. Перший сніг, то моє свято. Як мама жила, то все в той день ходила до попа наймати Службу Божу за моє здоровлє, бо знала, що я той день дуже люблю. Тепер перший раз спаде мені сніжок без мами. А Ви котрий день любите?"

***

"Все, що пишете до мене, є добре і гарне, нічо скучного. Пишіть так все. Знаєте, що зі всіх людей, що жиють, — Ви мені найблисші, і сестра, і мама, і — все. Якби я мав не Вас, то здавало би ся мені, що земля, де би по ній ступав, всюди підо мною потавала, і я би робив денно всього десять кроків. Я мушу мати чоловіка найблисшого і для скарги і для радости".

***

"...Моя нервовість ніби переходить. А як вона минає, а сили приходять, то я знов підоймаюся і знов лечу у висоти. Чую шум орлиних крил попри Острі, піднебесні скали, і чую самоту орла і висоту єго. А заразом чую кривду всю, що серце люцке в кусні крає, і хотів би найти таку тихеньку, мохом порослу церкву, десь на забутім присілку Притулив би коліна до єї нерівних плит і губами своїми розпік би студений камінь на вогонь і так просив би пощади і помилування для серця... І чую в собі силу всіх спорохнявілих поколінь і всіх живучих, аби шукати щастє на землі..."

***

1902 р.
"...Ви знаєте пізні, осінні дні. Студено, чужо, смутно. А низьке, слабе сонце вихилиться з полудня, з того полудня маленького, низького, безсильного — і ще стає сумніше. Бо воно освітить, на очи виведе той сум, меланхолію змученої землі, траву ізсохлу, притоптане, чорне листя. І від тої веселости стає тяжко, ще тяжще. Моя веселість йде до мого серця, як жебрак. Стає перед чорними думами, що там здавна засіли, і жебрає маленької монети. І вона стоїть, стоїть і тихенько відходить, аби дверима не рипнути, аби ґазди не гнівались, — і відходить без нічого. І стоїть за дверима, і вмирає поволи. Ой, ти, веселосте моя! А Ви не смутіться мною, лиш любіть мене з моїм смутком. І пишіть".

***

"...Нині сонце і весна. Мені привидується дуже докладно моя мама і Ви, і чую лани збіж і запах сіна. І здається, що і мама, і Ви, і запах піль, і ми співаємо в глубині душі пісню, для нас спільну і радісну. Мені ясно, що Русів і Стецева от там кілька кроків від мене, близько. Чую силу і міць і хочу жити. А як я хочу, то мама і Ви, і поле радуються, бо мене люблять".

***

Канів. 1903 р.
"Я сегодня з Іваном Стешенком побув цілий день на могилі Шевченка. Дніпер долом плине в Чорне море, за Дніпром лівобережна Україна розіклалася лісами і степами, а там лани і мла суне аж геть в Московщину. Осе ж і місце, звідки я поклонився всій Україні".

***

"Дорога Ольго! Ну, а як Ви маєтеся? Я цілу ніч ось не спав, а все думав за то, як Ви виглядаєте тепер, і хотів Вас зараз видіти. Навіть уложив собі вночи, аби Ви приїхали на добу до Львова. Та нині, при сонцю, я протверезів, хоть хотів аби з неділі Ви приїхали і аби ми хвилю разом перебули. Ваш Василь".

***

1905 р. До О. К. Стефаник (Гаморак).
"Нині в четвер їду до Карлсбаду, відти, переночувавши, їду до Праги і тут куплю всі справунки для Семенка (первістка. — В. К.). Додому приїду десь в неділю. За коні ще дам знати. Цілую Вас з Семенком. Василь".

***

На жаль, усім жінкам, до яких горнувся серцем Василь Стефаник, судилося коротке життя. Вже мовилось про смерть Євгенії Бачинської. Рання смерть спіткала і Євгенію Калитовську. Всього десять років відміряно було щасливому подружжю Стефаників. Дружина покинула цей світ 1914 року, лишивши на опіку Василя Семеновича трьох малолітніх хлопчиків.
На цьому належало б закінчити розповідь про коханих письменника. Адже в начерку "Серце" їх названо троє. Проте В. Стефаник чимало років листувався з видатною письменницею Ольгою Кобилянською, вони не раз зустрічалися, їх пов’язувало щире приятелювання. Чому ж її не названо у начерку "Серце"? На це, мабуть, були певні причини.
Вперше вони зустрілися навесні 1898 року у селі Белелуї. Ользі Кобилянській минуло 35. Вона вже була відомою в Україні письменницею, автором "Царівни", роману "Земля", а Василя Стефаника, котрому йшов 27-й, знала як автора новел з народного життя, які публікувались у часописах, а його перша "Синя книжечка" ще готувалась до друку. "Ми ходили по гарнім саду, — згадувала згодом письменниця, — і я дивилась на вас зчудованими очима. Великий якийсь птах, незнайомий мені, що злетів звідкись, чудний такий".

Від цього часу письменник листується з обома жінками — Ольгою Гаморак і Ольгою Кобилянською. Він ще не готовий до одруження, і листи до обох скидаються на дружнє спілкування. Втім, Ольга Юліанівна — майстер пера, людина глибоких почуттів, і листування з нею — це мовби змагання двох митців. Чи захопився Василь Стефаник, чи зворушила його серце О. Кобилянська? Залишмо це питання без відповіді. Згадаймо лише, скільки письменників, людей особливо чутливих, вразливих, витворювали своєю уявою образ коханої, зжившійся зі своїми літературними героями. Про це і писала йому в першому листі з Чернівців 1898 року.

***

"...B Ваших письмах (новелах) є щось, що мене дуже зворушує, я ще не можу змодифікувати, що воно таке, але з часом я прийду на теє, тогди і скажу Вам. Мабуть, замало розумію душу Вашу ще — але б хтіла її розуміти. Літерати чи поети — чи як їх там називати, тих дуже "бідних" істот, вони дуже самотні люди, хоть і яка товпа окружала та добивалась до їхніх душ — а коли стрінуться де припадком між собою, то здоровлять і прощаються так щиро, неначе б їм рай отворився. Але саме для них нема раю. Ані для Вас, ані для мене, ані для інших таких, як ми, нема раю, пане Стефаник... Але слава Богу, що є такі — як Ви, як я, і інші такі, як ми. Я є рада, що пізнала Вас. Здоровлю Вас щиро. Ольга Кобилянська".
1900, Гадяч.

***

"З Києва виїхала я від тижня і перебуваю у панів Косачів (у Лесі Українки) в Гадячі за 400 верст від Києва. Не можу сказати, що мені тут подобається; страшно широкі поля, степи безграничні. Почуваю себе не раз як без опіки. Се, певно, тому, що я зросла в горах і все звикла вгору до чогось молитися. Тут, здається, розпаношилась і розжилась туга вповні. По тих широких степах. І вона обгортає, здається, все і всіх... В Києві мені страшно подобається. Вид на Дніпро пречудний... Лиш смутно було мені над ним. Заходять різні думки на душу — все те вже ніколи наше не буде... Я би Вас просила написати мені кілька слів сюди; я би дуже тішилася... На могилі Шевченка дуже гарно... Майже як в казці здавалося мені там. А так тихо там вокруги, претихо. Ви би повинні там поїхати... В Белелуї розповіли більше. Чи будете в Чернівцях? Прошу приїдьте. Тепер здоровлю Вас щиро, і пишіть вже до Чернівець, боюсь, що тут не застав би Ваш лист вже мене, пропав би, а то була б шкода".

***

Василь Стефаник — Ользі Кобилянській. Краків, 1899.
"Я рад, що мій лист буде нечитаний. Я рад і дуже. Лиш я не годен тішитися. Я годен Вам подякувати. Як лиш зійдуся з Вами, то Ви мені мусите дати свою руку. Я її поцілую з обох боків, так, як мамину. Я може донині десять чужих рук поцілував. Крім маминої руки і татової і ще одної пані, що вже померла, я ще жадної руки не цілував. Вашу поцілую четверту. Не діткнуся губами, але поцілую. Я цілую моцно. Якби Ви не дали руки, то я сам візьму. Візьму, бо сильніший Вас. А тішитися я не годен, бо я всяку літературу маю за ніщо. Я пишу тому, що люблю мужиків, і пишу для приятелів... Бо то нині дуже тяжко найти таких добрих, як Ви є. Тішуся, що Вас найшов і пізнав..."

***

"То файно, що я Вам цілу ніч снився, весело, що мене любите і пестите, і силу чую, як Вас, такого доброго товариша маю. Ви то така жінка, така жінка, що хіба пари Вам нема — легоньку маєте руку і такі правдиві дуже. Я би хотів і Вас попестити, але я не вмію так, як Ви... Я буду при кінці липня їхати через Вижницю до Довгополля, то може побачимось. Пишіть і будьте здорові".

* * *

"...Добре мати доброго товариша, що такий він, як ота піна біленька, як павутинка, що нагадує собою синяве небо, як мамина рука, що спокійно гладить по волоссю. Я так хотів би спокою, так хотів би серця, так хотів би кінця думам своїм безкраїм. Я би тогди сказав людям щось сильне і гарне, що такого їм ніхто не сказав ще. Але мені треба пестощів з такими великими, добрими очима. Треба мені на мій волос буйний такої долоні, аби вона сливала з голови всі мої несупокої, непевности і безнадійність... А от Ваш лист такий пестливий, такий сердечний, що по нім мені якось легше... Через Вашу щедрість я більше у світі щастя зазнав. Посилаю Вам "Синю книжечку". Злагодив давно, але не знав, чи посилати".

***

Щодалі листування між ними згасає, а з одруженням В. Стефаника припиняється на роки. Та раптом 1931 року, коли він вже тяжко хворів і підросли діти, одержав листа від Ольги Кобилянської. Вона писала:

"Давно це було, як ми були ще молоді, як одного року перебувала я в селі Белелуя, а ти прийшов відвідати мене. Ми ходили довго по гарнім саді, де розкішний зільник. Про що говорили — не пригадую, може про літературу і писання. Ми були трохи змішані. З зільника я подала тобі на прощання білу квітку з широким буйним листям, що пахла оп’яняючим запахом. В моїм цвітнику виростає та біла квітка, яку я тобі тоді передала. Вона мені всюди, де б я її не бачила, нагадує тебе. Ти цього не знаєш, бо тебе терло життя і наші дороги не сходились, але спомин — то як запах цвітів ніби виростає, хоч і по роках все наново з дна душі..."

***

Тоді, навесні 1898, уперше стрівшись у Белелуї, що за три кілометри від Русова, де жив В. Стефаник, вони обмінялись палкими листами-новелами, високими взірцями сповіді душі і серця. У вересні він одержав лист від Ольги.

***

"Порядкувала я межи листами своїми в шуфляді і між іншими мала і Ваші в руках. В однім з 8/VI стоять оті слова: "Як приїдете до Белелуї, то я буду Вашим прово-датором по полю, бо я сусід Ваш буду дуже близький". Се справді гарні і приязні слова, що Ви їх мені писали. Тепер настала осінь, город, що я його так дуже люблю, широкий пишний город, з поважними густо заслоненими алеями старих дерев, вже тихий. Саме пожовкле листя опало на чисті стежки, багато і грубо — люди нараз покинули його, і я знов ходжу до нього.
П’ю тую глибоку тишину, що розкинулася по всіх алеях, здоровлю її! Відтак — самота, горда така і все однакова, злучається з тишиною, розпаношилася і знову мене приймає. Я рада тому.
Оповідаю їй все, що прожила я під час часу, як не приставала з нею. Оповідаю їй, між іншим, і про Вас. Як прийшли Ви до мене по раз перший і я дивилася на Вас зчудованими очима. Великий якийсь птах, незнакомий мені, що злетів звідкись, чудний такий!
Про молодесеньку ніжну приязнь, що розвивалася і пригадувала чистотою і безкористею своєю білого цвіту лілії тої, що Ви її взяли від мене, відвідуючи мене по раз перший і послідній в Белелуї, і як вона відтак загинула. Була десь комусь на заваді і загинула.
Послідні листки її — цвіту того безкорисного — зів’яли, і про тії послідні листки її оповідаю я самоті тій препишній, що приймає мене все радо до себе.
Вона слухає.
Але і Ви слухайте. Як злягне глибока тишина округ Вас, — вечірньою порою, а може, і ніччю, як спати не зможете, або і ранком, як сонце стане прокидатись, тогди слухайте.
Почуєте сміх її. Зразу тихий, а потому голосний сміх, і то все з оповідань моїх...
Я страшно з себе невдоволена. Можу сказати, що ненавиджу себе. Суть в мене хвилі такі, і в таких хвилях я дуже нещаслива.
Маю виразне почуття, що тягну тінь за собою і що тінь кинув хтось на мене. Коли я ніколи в життю жадного зла не заподіяла. Ні, пане Стефаник, я ніколи свідомо не завдавала болю, хіба що, може, тепер недавно?
Був в мене тому дві неділі яструб. Мав пострілене крило. Я доглядала і пильнувала його, а він дививсь на мене ворожими очима і їжився. Дряпав, кусав, коли я м’яса подавала. Я була б його на волю пустила, але що боялася, що попадеться в руки грубі — я вже воліла, щоб ненавидів мене, а в мене загиб. А він бив крильми, ненавидів і загиб. Здається, йому заподіяла я свідомо болю.
Маю виразне почуття, що тягну тінь за собою, і вона болить мене і справляє жаль. Я хочу її стрясти з себе, ЇЇ і жаль той, котрий викликує тінь тая. Не знаєте Ви лік на теє? Нема вже цвіту лілії. Чистого, безкорисного. Загинув. І як я вже в "Valse mеlancolique" писала: "Одні лілії не оживають вдруге".
Пишу много, запираюся в себе, і ходжу много в город. Нога тоне в опавшім листю дерев, розкошує — а очі шукають тужливо чистого цвіту лілії".

***

В. Стефаник — Ользі Кобилянській.

"Ваша лілія тепер моя. Я єї гірко ніс. Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я єї купав у керничці, як малу дитину.
То не може бути, аби вона кому стояла на заваді.
Ви лиш так єї уздрите. Я запутаю свої смагляві руки у Ваше чорне волося і приведу Вас до неї. Мої руки будуть, як галузе дуба, волосе Ваше буде як шовк коло дуба. Мій товариш вітер буде зі мною гратися — а шовк буде плакати — тихонько, ніжно — як шовк знає.
Тогди Ви побачите лілію мою в книжці, з одного боку червоний лист свидовий, а з другого жовтий, черешневий.
Я буду Вам казати:
Лілію Вашу я вбив. Я не люблю цего квіту — він такий біленький, що чоловік мусить єго сплямити. Най ангели тримають єго, бо то їх чічка. Тому я поклав червоний і жовтий лист коло неї, аби вона вмерла. Я її файно замордував. Тепер білість єї від неї відстала, а за нею десь далеко видні єся сива ткань. Так з білого мармору виглядає сивий. Я люблю червону рожу. З неї, як зі скали, спливає червоність і по світі розходиться — ріки грубі і масні. Як по дорозі стоїть лілія, то пропадає в заливі червоности. Кожда пропаде.
Ще люблю жовту рожу. Вона, як дідько, смієся з червоної, з грубої і масної... "Хоть ти їх тілько годуй — каже — тих людей своїм червоним смальцем любовним, то вони не понажираються, все будуть облизуватися!"
Я Вам дам жовту і червону рожу. Ви їх ліліями не замордуєте. Ваші лілії умруть.
Хотів би-м на Вас пімститися і чую, що сили мені хибує. Ваш лист так мене мордує, що я єго закопаю. І прийшов Вам на душу говорити так, як осінь говорить!! Я люблю осінь, але як вона балакає — то...
Треба бути духом, аби самоту і тишину любити. Мене тишина виносить на такі висоти, що мені голова в’яне і я скочуюся, як камінь, у долину. Мені тогди треба дуже білих рук, аби мене гладили по голові, і губів грубих, аби хукали на мене і казали: Не бійся, я тебе не дам...
Я буду у Вас сего тижня".

***

Лишається додати, що і нині кущ білих лілей зацвітає влітку у Музеї-садибі Ольги Кобилянської, а в Стефаниковому Русові — жовті і червоні ружі.

Література:
Стефаник В. С. Зібрання творів: У 3-х томах. -Т.З.- К., 1954.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»