Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Серця скоряються коханню…
ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ
Збірник художньо-документальних нарисів

Світе мій!
Моя ти зоренько святая!
Моя ти сило молодая!
Світи на мене і огрій,
І оживи моє побите
Убоге серце, неукрите…»

Т. Шевченко. «Марку Вовчку».

Пантелеймон Куліш

«СЕРЦЕМ Я ЖИВ МАЛО»

Пантелеймон Олександрович Куліш
(8 серпня 1819—14 лютого 1897)

У молоді роки Пантелеймон Куліш вів "Щоденник". 16 грудня 1846 року — вже під тридцять — зробив такий запис: "Был в Мотроновке. Напрасно я уверял себя целый год, что не люблю Саши. Когда я простился с нею, возвращался из хутора, я почувствовал, что никто уже не даст моей душе таких ощущений. Мне жаль было потерять девушку столь кроткую, столь добрую, столь возвышенно чистую, и я решился удержать ее за собою. Итак, я объяснился с матерью, и решено, чтобы по возвращении из-за границы я женился. Теперь я спокоен. Знаю, с кем предстоит мне продолжать жизнь. Ольга Петровна не малороссиянка, — иначе, может быть, она воспреобладала бы над моим сердцем. Я ее нежно люблю. Но Саша, воспитанная матерью, будет лучшею женою".

***

26 грудня 1846року.
"По возвращении моем из-за границы, я должен буду ввести свою жену в лучшее столичное общество. Провинциальные ее язык и обращение, равно как и недостаточность умственного развития, заставили бы ее в таком случае играть незавидную роль. Это побудило меня взять ее с собою за границу и довершить там ее образование. Как ни отважною казалась мне первоначально эта мысль, но теперь я так с нею сжился, что готов рискнуть для нее всем, лишь бы только не отняли у меня главного средства к ее осуществлению. Дивно, что делается с моим сердцем: от холодности я обратился опять к самой нежной, хоть и спокойной привязанности. Понимаю, как много моя жена должна иметь благоразумия, чтобы сохранить навсегда эту привязанность. Я много испытал в последние дни сладостных минут, но они не описываются. Сколько поэзии заключено даже в чувственных связях мужчины с женщиною. Я очень ясно понимаю, что нас влечет взаимно, мы повинуемся уставу природы; однако ж в этом акте еще больше музыки, нежели в небесном ходе звезд, в универсальном движении всего сотворенного. Кажется, будто природа собрала в фокус моего сердце все лучи бытия и заставляет меня трепетать ощущением в себе миллионов жизней".

***

3 лютого 1847р.
"Начало этого года памятно будет для меня по событию, важному для всей моей жизни: 24 января я женился. Дни, предшествовавшие моей свадьбе, были для меня тяжелы... Меня страшило предчувствие супружеских ссор; идею о ее характере я низвел тогда на довольно низкую ступень, и, увлекаясь более и более своею раздражительностью, оскорбил ее не раз резкими выражениями, между тем она по-своему была права. Любовь ее все мне простила. Теперь мы, кажется, совершенно уразумели друг друга и живем в полном согласии. Характер ее мне обещает спокойствие на всю жизнь... Первые дни после нашей свадьбы исполнены были впечатлений высоких. То читали мы Пушкина, то восхищались песнями Шевченка... Да, судя по свойству наших характеров, мы будем, кажется, счастливы!"

***

Літо 1856 року Куліш провів на Україні, гостюючи у ліберальних, національно свідомих поміщиків, завдяки яким утримував видавництво і вів досить вільне життя. Та більшу частину красного літечка провів у маєтку Сергія Петровича Бальмена, молодшого брата Якова, у Линовиці, де не раз гостював і Т. Шевченко. Тут зачарувала його своєю юнню чорнобрива панночка Маня, гарно вбрана по-селянському. Вони виходили разом чимало стежок, втішалися красою і щедрістю саду, веслували на човні сріблястим плесом ставу... Писав до дружини з Линовиці:

***

"Тепер, моя кохана Сашуню, поведу річ про своє життя дальше. Життя моє циганське: вештаюсь по селах та й годі... Я весь день прогуляв. Ранком ходили з панночкою до церкви, щоб подивитись на линовицький народ. Мізерний народ! Усюди по Україні переводиться ні-нащо. А був би народ гарний, коли б доля йому лучча... А все-таки сонце сідало в Линовиці, мов у раю, у воді — дерево грало, наче шовки та саєти; гуси кричать і плетуть серед ставу; тихо — як у Бога на небі; а сонце все позолотило, і кожне з нас здалось серед зеленої садовини, мов на картині. Аж ось і ніч зі своїм мороком, із своїм невідомим шелестом, із зорями на небі, з дівочими піснями по селу... Оце ж до тебе листи пишу часто, моє серце Сашуню, а як загаюсь, то не сумуй, бо, може, случаю не буде на пошту абощо, може в якомусь переїзді буду абощо. Не сумуй, моє серденько! Твій".

***

Захоплення Манею де Бальмен тривало недовго. Ще писав дружині:

***

"...Договорився з Манею, щоб пошила мені чумацьку сорочку, гаптовану шовками. До сорочки добуду ще шапку-кучму. Коли б ще вуса добрі запустить. От би чумаком приїхав до тебе. Чого передо мною одкриваються таїни людськії? Мені хочеться любить людей щирим серцем: вони ж такі мізерні у своїх учинках. Чи вже трудно держаться на такій висоті, як ми з тобою... Опівдні виїхали з Линовиці. У мене нила душа, наше прощання було якесь холодне. А молоденька Маня процвітає квіткою... Може, й назад ще вернусь..."
Та сталося не так, як гадалося. У серпні загостив до Тарнавських у Качанівку. Щиро сповіщав дружині: "Приїхали туди дві панночки Милорадовичівни. Гарнії панночки. Познайомився з ними добре і, здається, надовго, бо душі щирі і простії. Старша обіцяла положить на ноти всі пісні, які знає".

***

Знайомство з Лесею Милорадовичівною, дочкою дрібного поміщика, що мешкав неподалік Качанівки, скоро переросло у глибоке почуття. їхній "роман у листах", хоч тривав кілька років, але ж поволі згасав, як і попередні. Втративши надію на шлюб, Леся вийшла заміж, та повік зберегла пам’ять і, до честі, листи П. Куліша.

1984 року у США було видано "Вибрані листи Пантелеймона Куліша" з передмовою видатного літературознавця Юрія Шевельова. Епіграфом до переднього слова він узяв такі слова П. Куліша: "От би хто зробив хороше діло: той позбирав би мої листи не ради мого я, а задля того, про що се ж писано". До книжки включено і листи до Лесі Милорадовичівни, які критик назвав "перлиною його епістолярії". Тож перегорнімо ці яскраві сповіді душі і серця славетного українця. До слова — чимало проблем суспільного життя, порушених у листах, не подолано й досі.

***

Отже, вересень 1856р.

***

"Високоповажная панно Олександро Григорівно!
Була в мене добра думка листуватись із своїми гарними землячками; отже жизнь ухопила мене у свої лапи і завертіла так, що й добрії думки занедбовуєш. Вибачайте і не осудіте мене, Добродійко ласкава. Найкраще Ви вчините, як чистим серцем дасте моєму слову віру, що всякій добрій людині бажав би я догодити; та що ж, коли в мене більше діла, ніж часу? Знайте хоть се, що до кого раз повернулося моє серце, то й довіку лежатиме, і свята в моїй душі пам’ять того чоловіка, котрий ущасливив мене хоть на годину. А правду щиру треба сказати, що, наслухавшись Ваших пісень, я довго не зміг би до себе прийти за великим душевним восторгом. Боже мій! скільки в нас добра на Вкраїні, і ніхто тому добру ціни не знає! бо закидана рідна сторона наша всякою негіддю, котора всюди в вічі лізе, куди ні обернешся. Тим то й трудно добро в нас ізнайти, а знайшовши, одділить його од негіді і добрим розумом ціну йому зложить. І самі ми тії люде, которі здаємось кращі од інших, самі ми, Добродійко, ходимо часто в тумані і живемо чужою оманою, не бачачи й серцем не чуючи рідного святого добра свого. Коли хочете знать, то батьки й діди наші прожили вік свій поночі, і хоть що вбачали, то не інако, як при чужому каганцеві; а праведне сонце не для їх сіяло. Оце ж нашому вікові судилось Божого світу дождаться. Проходить ніч, настає ранок, далеко сягає око наше по рідним степам і побережжям, і розпознаємо ми добре, що ми ні в Німеччині, ні Московщині, а в себе дома, на Вкраїні. Привітай же всяке, хто кого стріне в полі чи в дорозі, рідним словом і ласкавим поглядом! Порідшало вас, земляки мої, на Вкраїні; перемішались ми з усяким язиком, а найбільш між тими, которі повинні б перевести; вийшло з них таке, що до ніякого плем’я не пристануть: чужоземці в рідній землі, чужоземці і всюди, де ні появляться. Не обідив Господь нічим України: які квітки цвітуть у нас! які пісні співають!.. Се наше діло; а ви, наші земляки, рожеві квітки наші, темнотою прив’ялені, вмивайтесь Божою росою, бо настав благодатний ранок, і процвітайте душевною красою, во славу Господню і радість людям. Із’їздив я світ, стрічав багато дівчат і молодиць панського роду; а серце моє рідко поверталось. Поверталось воно тільки до сестер своїх, до українок, которі рідним голосом до його промовляли. Слухайте ж і не занедбайте сього мого слова..."

* * *

"Р. Б. 1857, березоля 6, С.-Петерб.
З великим уподобаннєм прочитав я любий лист Ваш, кохана землячко Олександро Григорійовно! Получив я його у великодню суботу ввечері, і повіяло на мене од його весною і воскресенієм. Гарячою душею вітаю вас, перві весняні квітки українські! Зацвіте послі й багато квіток, та вже ні одна не звеселить так чоловіка. Да воскреснеть же рідна наша словесность і да расточаться вразі її! А ворогують їй чужоземні фанатики і недоумки земляки. Ще тільки на світ благословляється, то не дивно, що важкий туман стоїть по наших селах. Ось нехай підоб’ється вгору сонце — заблищить він росою на тих же квітах, которі тепер од нас закриває, і заграє вгорі кучерявими хмарами. Не вважайте на своїх паничів, що вони рідні наші пісні зневажають. Так було на початку всякої словесності, котора, як криниця з глини, вибивалась із класичного або чужоземного язика.
А коли любо Вашому серцю розмовляти з Богом рідною піснею, то й розмовляйте. Од людей того не почуєте, що вона Вам промовить словом і голосом. Свята скарбоня духу народнього! найкращі душі складали в неї своє негибнуще добро і завітовали його нам, дітям своїм. Не всякому дається скарб сей: дається він тільки родичам по красоті душевній. Радуймося ж серцем і благодарім Богові, що дав нам зрозуміти ціну сьому сокровищу! Тепер Ви проживаєте найкращу пору своєї жизні. Знайте, що які б ні були в Вас тепер смутки, а кращого нічого в світі не дознаєте".

* * *

"У важку мінуту подали мені любий лист Ваш, кохана землячко Олександро Григорійовно! Облягли мене труди і клопоти кругом, і не знаю, як із них вибраться. Далеко думав я буть тепер, а сиджу в Петербурзі, і Бог знає, до якої пори сидітиму!.. Знаю, добре знаю, хоть би Ви й не признались, що іноді сумуєте й Ви в себе на Вкраїні. Яку ж би нам дать раду тому сумованню? Треба взятися за якесь діло щирим серцем, треба жити для чогось, треба вбачати ясно перед очима свою дорогу. Добре тому на світі жити, хто кого любить, як мати дитину. Дай Боже й Вам так полюбити когось та щоб він праведно стояв Вашого серця! Тоді всяка Ваша думка, усяке воздиханнє буде Вашим ділом, і не знатимете Ви іншого смутку, опріч дожидання. Коли ж високий підліт Вашої мислі, або Ваша доля осудила Вас до якогось часу на самоту, то дайте Ви пищу насущну своєму розуму і серцю: присядьте Ви вдвох із Вашою сестрою-порадницею до історії рідного краю; попрочитуйте всячину, що про неї написано, порозбирайте своїм молодим розумом, чи воно так, чи ні, і що там правда, а що помилка... Боже мій! коли б мені воля жити на Вкраїні по-Вашому, здається б, усякий день ізнайшов собі діло. Не кажу вже про такії діла, которі в Вас по волі й по неволі під рукою; се вже само собою розумійте, що вони Вам на те дані, щоб навчились Ви на світі жити і душу Вашу до марного сумовання не допускали. Пишете Ви, що книжок нігде добути. Основ’яненка ж я Вам вишлю зараз. Читайте його на здоров’є. Добре серце було в сього чоловіка і велика способность до авторства. Мар’я ж Григорійовна привезе Вам мою "Чорну раду"...".

***

"Кохані мої сестри Мар’є Григорійовно і Олександро Григорійовно!
В листах Ваших, моєму серцю любих, огорчила мене новина, котору пронесли про мене земляки по Вкраїні, бо не інако сю видумку видумали, як по желанію сердець своїх. Багато знайшлось би батьків і матерок, которі сказали б, да певно й говорили своїм дітям: "От бачте, дітки! Ми Вам казали: не йдіть слідом за тим Кулішем, а те його й лихо постигло, що не в своє діло мішався. Уже ж пак наші предсідателі палат та міністри, та сенатори розумніші од якого-небудь губернського секретаря; то вони й знають, що кому треба думать і як чувствовать. Видумав якусь національність! Мужиків первими гражданами українськими оглашує; пророкує, що знов колись так повиганяють перевертнів із України, як колись Вишневецьких, Песочинських, Киселів і інших! А щоб він сього не дождав! Уже на що мала гадинка кліщ, да й того з овечої шкури не вирвеш, а то б оце нас повиривать із України! О, бодай його з його божевільною головою! Що в самого катма ніякої батьківщини, що сам живе трудовою копійкою, то й нас на той же лід хоче посадити. Слава Богу, наші діди своєї здобичі не прозівали: знали вони, де зимують раки. За те їм од нас честь і слава. А вони з Шевченком не знають, що плещуть:
Я ридаю, як згадаю
Діла незабуті
Наших предків, — тяжкі діла!"

***

1858 рік.
"На саме Різдво, сиджу я собі у своїй світлиці, посеред німого товариства — книжок, аж тут подають мені Ваш любий лист, кохана сестро Олександро Григорійовно. Чудний сей лист, скажу Вам так, як чує моє серце, як мій розум розуміє. А Ви — чи будете на мене сердиться, чи що, не впиню свого слова. Треба ж Вам колись довідаться, що в мене в душі діється! На що ж ми з Вами й побратались, коли не розмовлять нам так, як на самоті розмовляють? Стоїть у Вашому листі одно словце, которе мені Ваше серце більш одкриває, ніж усі любії речі, которими Ви своє писаннє, як квітками, всипали: "А все через поганую ліность!" От що Ви написали. Ви не знаєте, що я один на світі; Ви не зрозуміли, що моя душа жадає, як насущної пищі, дружнього погляду. Де Вам се все знати? Така моя доля, що я живу з людьми на віру; мене ніхто не розуміє, яко чоловіка, і я од тих завсегда далеко, з ким хотів би буть близько. Тим Ви й байдуже про те, що я жду — не дождусь Вашого слова. А коли б Ви знали, як мені хочеться з Вами розговориться, як брат із сестрою! Та видно сього ніколи не буде. Так і вік ізвікуєш на тому... Скажу Вам, що всю жизнь свою шукаю дружньої душі — і не знайшов її ні в кому. Здалось мені, як я Вас побачив і почув Ваш голос, що от воно, те святе добро, которе чоловік на землі знайшовши, нічого більш не возжадає. Усю жизнь живу з людьми на віру; так на віру і жизнь скоротаю. Кинула мене доля на один край світа, а Вас на другий — і, мабуть, воно повинно так буть, як єсть. Се тільки в моїй душі, котора не знає собі впину, живуть такі химери, щоб побачить десь гарну дівчину, наслухаться серцем її голосу, промовить до неї два слові крадькома і щоб вона стала тобі рідною душею навіки. Світ живе не так, як собі мудрує на самоті душа поета. Сміється світ, зазирнувши случаем у її тайни... Не бачу я Вас, — хоть би мені на Ваш портрет дивитись. Нехай би Вас фотографія зняла в рідному платті. Коли ж се трудно, а в Вас єсть готовий, пришліть мені його або посилкою, навернувши на качалочку, або — коли маленький — у письмі".

***

"Більш од півроку не обертав я до Вас мого слова, кохана сестро Олександро Григорійовно. А чом не обертав, трудно й сказати. Чи знаєте, моя люба панночко, що я послав до Вас отой щирий лист, та й жаль мені стало. Чи так то воно прочитається, чи так то воно зрозуміється, як писалось! Бо що ж? нігде правди діти; знаю я Вас тільки з лиця та з голосу, а душу Вам свою вкладую, або не свою, а таку, которій би я всім серцем і всіми мислями поклонився. Сього ніхто не знає, та й Вам байдуже, що чоловік шукає по світу свого святого ідеалу, і де що знайде хоть трошки на його схоже, зараз, як та квітка до сонця, обертається туди серцем і вірує легко, як мала дитина, і душею радіє і розумом перед своїм кумиром никне, і страшно йому глянуть на його зневіряючись. Де голос озветься до його, мов би з глибокої і божественної душі, — уже в його серце не на місті. Де чиста красота майне перед ним ніби тільки краєм небесної одежі своєї, — уже роєм перед його очима гуляють краснії Божі дива, которими живе, которих до скону жадає всяка артистична душа..."

***

"...От погляньте в своє серце тим щирим поглядом, которим дивлюсь я, люблячи Вас не на часину, а на всю Вашу жизнь. Порадьтесь самі з собою, якого б чоловіка любили Ви, як Бога? Якому б чоловікові корились би Ви з радістю? Невже того, хто має одно богатство? Ні, такого щиро Ви не полюбите! Ви тільки приневолите себе любити його за те, що за ним останетесь великосвітньою особою, і самі себе вмовлятимете, лукавуючи перед собою серцем, що він і сякий і такий, хороший і добрий, а може ще скажете — й розумний. Добре, вмовляйте самі себе і заспокоюйте свою душу до якогось часу. А настане той гіркий час, що покажеться Вам жених Ваш дитиною легкодушною, куклою на пружинах, і скаже Вам душа Ваша, що він не в силах Вами владіти і що Ви для його цяцька, а не подруга. Може й справді не можна Вам назад вернутись; може, великий смуток одинокого дівоцтва жде Вас, як вернетесь; може, вже всіх Ви од себе од-жахнули великосвітньою своєю славою да й самі одвикли думати про смиренну долю; може й справді унизу остались тільки гречкосії та папиросники офіцери; може, вже панські чари навіки Вас очаровали, і нема в Вас нічого дорожчого над панство, і чи так, чи сяк, а треба Вам вийти у вельможество. Тільки прошу Вас, не звичайте свого серця до панської комедії: не любите Ви щиро того панича... Я знаю, що в його добре серце, дуже добре, та пусте! Може, ще Ви й нікого не любили так, як мати дитину. Тільки знайте, що серце колись попросить, потребує свого права".

***

"...Перестаньте до мене писати. Се мені не велике ще буде горе, бо тепер Марко Вовчок коло мене. Він мені сизим голубом гуде і соловейком співає. Він мене з великої туги визволяє. Він мене на світі задержує. А тогді може я буду один-одним, без єдиної душі, котра б зуміла до моєї душі промовляти... Сестро моя! Не обманюйте ні свого серця, що воно не спаніє, ні мого, що воно од Вас не оджахнеться! Поки ж єсть іще в душі віра, шлю Вам із самісінького серця поклон, із гарячого, із мученого, а все живого серця. Ви таке ще свіже, таке ще молоде: станьте вище самої себе! Зробіть себе заздалегідь великою женою! Зрозумійте тепер, що Ви така єсть і чим повинні буть. Се буде не то, що одна слава, а щастє Ваше, — таке велике щастє, що ніхто і ніщо не зможе його од Вас одняти! Ви готовитесь заміж, як сільська панночка; а я хочу, щоб Ви готовились, як царівна. Замужжє для Вас — не веселость світова, житейськая, а подвиг героїні. От я чого од Вас хочу! Я хочу, щоб Ви одна на всій Україні була пані-чоловік, пані-гражданка... Ще раз кланяюсь, поки живе віра в душі, і рученьки Ваші щиро цілую. Дайте мені кохати Вас не недостойно, а так, щоб мені була честь на ввесь світ, що таку пані кохав я гарячим серцем і знав, за що кохав! Пророчим духом зрозумів її душу, серед суєтної жизні знайшов її, та й уклонивсь, познавши, що то богиня, а не панночка!"

***

"Листовний роман" з Лесею Милорадовичівною обірвався напівслові зі знайомством з Марком Вовчком. Зачарований надісланими йому до Петербурга "Народними оповіданнями" записав: "Читаю і очам своїм не вірю: у мене в руках чистий, непорочний, повний свіжості художній твір". Куліш вбачив у цьому не тільки відкриття нового таланту, а й пророчий знак у власній долі. Це та, до котрої йшов крізь роки, захоплення й розчарування. Влітку збирався їхати на Україну і домовився з Марією Олександрівною про зустріч у Мотронівці. Молоду, талановиту письменницю гостинно прийняла дружина, познайомила з усіма родичами. З собою Куліш привіз щойно видрукувані "Народні оповідання". Погостювавши кілька днів, Марко Вовчок поїхала до Орла, домовившись із Кулішем зустрітись на одній з поштових станцій, коли вертатиметься... А невдовзі Марковичі покинули Немирів і оселилися у Петербурзі, де Марія Олександрівна стала окрасою літературного товариства.
Їхній роман тривав десь п’ять місяців і не був для закоханих сповна медовим. При новій зустрічі у Петербурзі взаємини Куліша й Марії Олександрівни обернулися на палку пристрасть. Марко Вовчок, як і Жорж Санд, не визнавала платонічної любові, а тим паче "романів у листах". їхнє кохання не стало таємницею, і найперше для О. Марковича. Стосунки Куліша з дружиною, які було налагодились, знову погіршилися, і вона виїхала з Петербурга до Мотронівки. Проте Куліш, кохаючи жінку, вимагав од неї цілковитого підпорядкування, але ж Марко Вовчок почувалась емансипованою, і це викликало роздратування Куліша. Ось як він писав:

***

"Тут закурили перед Вовчком фіміам із десятьох кадильниць... Втішався Маркович жінчиною славою... Жінка ж його була мовчуще божество серед хвалебного гімну: приймала наше славословіє, як дань достойну і праведну". Серед тих, хто "славословив" був і Тургенев, і це пришвидшило розрив. Куліш ще сподівався спільно пожити з нею у Дрездені, таку спробу зробив згодом і Маркович, але Марія Олександрівна вже почувалася вільною птахою од усіх зобов’язань. А розчарований Куліш мусів визнати, що "її легковажність та зрадливість згубили мене".

***

Проте щодо "згуби" він перебільшив. Скоро втішився подорожжю з дружиною по Волзі, а звідтіль рушили на Кавказ. Того ж літа, гостюючи у Леоніда Глібова в Чернігові, Куліш замилувався його дружиною Параскою і після одного з бенкетів передав їй записку

***

"Одной Вас мне недоставало. Но у меня на груди были Ваши цветы, а в сердце Ваши слова... Музыка подействовала на меня сильнее обыкновенного, потому что Вы сделали меня юношей. Между прочим, я читал "Катерину" Шевченко и не мог удержаться от слез. Мне живо представилась Ваша легкая юность. В лице Катерины я видел Вас игрушкою людей, которые не знали Вам цены... Если и никогда мы больше не свидимся, я всегда буду любить Вас и с благодарностью вспоминать грустные и вместе восхитительные часы, проведенные с Вами наедине. Если желаете сегодня ехать со мной в сад около одиннадцати часов, то отвечайте посланному только — хорошо; а если не хотите, то оторвите лоскуток от этого письма и напишите, в котором часу приехать к Вам перед обедом, который будет у Милорадовича. Я не хочу озабочивать Вас длинным ответом. Знаю, что Вы меня больше любите, чем может выразить записка. Весь Ваш П. К".

***

З Чернігова Куліш виїхав до Ніжина, домовившись з Параскою, що разом гостюватимуть у її родичів. Згодом кохана приїхала до нього і в Київ, де оселилися в Європейському готелі. Потому у листі до неї писав:

***

"В Києві Ви знайшли дружбу, що незмінно тягнеться до цього часу і тягтиметься вічно".

***

Перечікував чергове захоплення дружини і Л. Глібов. Остерігався і глибшого занурення у "вічну" дружбу і Куліш.

***

"Думка в мене стоїть на сторожі почуття, а тому я не поринаю у "преисподнюю любові".

***

Втім, не поспішає завершувати черговий роман, зберігаючи при тому дружні взаємини з Глібовим. Гостюючи у Корсуні у Тарасового брата Варфоломія, пише Парасці:

***

"Як приємно, коли Вас люблять, — Боже, як це приємно. І пустиню заселено тоді розкішними мріями, і самота — зовсім не самота. Нещодавно я одержав такі листи, що винагороджують за багато що в минулому. Тепер тільки я починаю жити, і на це в мене найвідрадніші докази".

***

У свої сорок два він раз по раз тішиться своєю парубоцькою снагою:

***

"Колись в часи оні Василь Блаженний висловив мені, що за моїх років не можна сподіватись на кохання. Але тепер я впевнився, що мені треба було пожити на світі й тільки зберегтись у такій силі, як я, щоб у жінок, морально розвинених, мати повний успіх. З жодним юнаком вони не можуть бути так швидко свої, як зі мною".

***

Проте роман з Параскою добігав кінця.

***

"Я зовсім старий в душі моїй, і мені більше за все потрібна мовчазна самота, як тим запорожцям, що під кінець життя робилися пасічниками й умирали насамоті. Ви мене помолодили в Чернігові, але коли я поринув у свою сферу, знов зробився таким, як був раніш... Моя любов до Вас зів’яла, не розцвівши... Ви писали, що за мою просту дружбу можна віддати все і ніколи не каятись, але Ви нічого не дали, окрім теплого поцілунка, і добре зробили. Ви показали, що були розумніші за мене, котрий буває мудрим тільки по шкоді і здатний збожеволіти, як прапорщик. Усе ніжне, усе тепле в моїй душі поступилось місцем перед холодними життєвими розрахунками й міркуваннями... Серцем я жив мало".

***

Ще один нетривалий роман з полтавкою Ганною Рентель став останнім сполохом "нетерпіння серця".
Годі було сподіватися, що про "парубоцькі зальоти" чоловіка не довідалася б дружина: такі відомості швидко долають відстані навіть у пору возів і карет. Звичайно, усе це Олександра Михайлівна тяжко переживала. До того ж у них не було дітей, того кревного зв’язку, що єднає родини. Але ж біль і тривогу тримала в собі, не влаштовувала сцен ревнощів, розуміла, що цим чоловіка не втримати. А любила віддано, щиро. І тугу свою виповіла у вірші, але ж так його і не віддала П. Кулішеві. У творчому доробку Олександри Михайлівни, письменниці Ганни Барвінок, він так і йменується:

НЕВІДІСЛАНИЙ ЛИСТ КУЛІШЕВІ

Маловичівни, Рентелі, Вовчки...
Та благо, що не професійні хвойди.
Все потайне перейде в балачки,
Все пройде, мій Кулішику, все пройде...

Та як мені перестраждати се?
Скоритися в усьому Божій волі?
Молитва, кажуть, залікує все,
Та як мені при ній не збожеволіть?

Чи може слать хулу без каяття
Імперії, цареві з палачами
За наше ненароджене дитя,
Що знай кричить безсонними ночами?

А як же гарно нам велось удвох —
Весільна я і ти — пан над панами.
Наш любий шлюб благословили Бог
Й Тарас Шевченко із вінцем над нами.

Ти вернешся, мій князю, муже мій,
Твій гордий дух здолає всі тенета.
В земній юдолі, між людей і змій,
Ти ще напишеш сонячні сонети.

Я поможу рубіж цей перейти,
Ти завше в тернах був, а не в єлеї...
Мені ж на Україні йти і йти
До розуміння величі твоєї.

***

Зрештою Куліш повертається до Мотронівки, де й звершено було все, що вивело його у коло славетних письменників, істориків, одного з чільних предтеч державного, духовного відродження України. Приступаючи до перекладу "Святого Письма", почав його такою присвятою: "Неньці моїй святесенькій, її душі невмирущій сю працю, нею з малечку натхненну, благоговійно підношу Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по свойому образові пророкувала, цю працю, нею піддержану, захищену, підпоможену, низенько вклоняючись, підношу".

А ще, викупивши хутір Мотронівку у родичів Білозерських, найменував його Таннина Пустинь". У вірші "До Ганни Барвінок" писав:

О, ні! З тобою ми, Пречиста, не помрем:
Зоставим дві душі у любій Материзні.
Світитимуть вони спарованим огнем
Народу темному, безбатченку в Отчизні...

Література:
Куліш Пантелеймон. Щоденник. — К., 1993; Зайцев П. Романи Куліша. — 1994.

До змісту «ЛЮБОВ СЛАВЕТНИХ ПИСЬМЕННИКІВ У ЛИСТАХ І В ЖИТТІ»


*
Нагору