Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

Микола ТОМЕНКО
ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую

І. УКРАЇНСЬКЕ КОХАННЯ В ПОШУКАХ НАЦІОНАЛЬНОЇ МРІЇ

2. ІСТОРИЧНИЙ ШЛЯХ КОНЦЕПЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Що таке кохання?
Це казка, вичарована з життя, й життя, вчароване у казку.

За Осипом Туринським

Майже симптоматично час від часу поряд з академічною наукою вигулькують спільні знаменники тлумачення феномену українства в прозових чи епістолярних творах. Нав’язування унікаль­ного звучання сенсу українського кохання в контексті з природою характерне для українських мислителів від Григорія Сковороди до Олеся Гончара.

Цікаво, що популяризатори язичництва як традиційної українсь­кої релігії подають власне трактування давньоукраїнського розу­міння кохання і любові. Як не дивно, воно в цілому збігається з представленими в цій роботі підходами багатьох митців і дослідників. Василь Рубан у своїй книзі "Берегиня" прагне узагальнити віру­вання предків від Даждьбога-Сонця до Світовида-Ягна у власно­му "Новому законі", що складається з дев’яти одкровень і двадцяти семи казань.

В "Одкровенні до Слави" подається тлумачення кохання й любові.

Казання друге
Славо, ти ласкава Лада. Ти — Лада, Богине Кохання, ти — голос нашої статі, яка прагне любові. Наверни серце моєї коханої до мене, мов бджілку до квітки, мов пташку до гілки, мов Лада до Лади.
Розлий, Славо, на моєму лиці красу свою. Дай мені щасливу наго­ду подивитися із моєю коханою в одне дзеркало, щоб наші душі були нерозлучні, а серця люблячі.
Слава Коханню, Ладу і Ладі.

Казання третє
Славо ти любов. Доведи наше весілля до подружнього ложа. Хай подружня любов, що ти її вселяєш, Славо, в душі молодих, буде для нас провідною зорею в подружньому житті.
Дай нам, Ладо, взаємну ласку, розуміння, прагнення одне до одного. Одведи од нас, Любове, потворне, страшне, грішне і зле.
Витай, Славо, навколо нашого сімейного вогню, будь разом з нами, а ми з тобою.
Слава тобі, Любове, ти — Благодать, ти щасливе Почуття!3

Як бачимо, в цьому авторському тлумаченні давньоукраїнських традицій кохання пов’язане з романтичними, почуттєвими стосунками, любов — безпосередньо вже із подружнім життям, яке засноване на розумінні та довірі. Однак кожен із митців по-своєму трактував цей зв’язок природи й кохання. У цілому ж розмаїття природного довкілля ставало доповненням духовного й неземного змісту глибокого почуття та переживань закоханих.

Західноукраїнський письменник і поет Осип Турянський, більш знаний як автор повісті-поеми "Поза межами болю", у романі "Син землі" пропонує свою концепцію ролі природи у поясненні національної історії в цілому чи окремих рис українства зокрема. Більше того, О.Турянський виводить схему взаємозалежності історичних подій від характеру етнопсихологічних і навіть генетичних засад. Блискучий, як для публіциста чи письменника (хоча може й дещо поверхневий, як для науковця), історико-політологічний пасаж щодо тлумачення укладу українського народу служить підказкою в розумінні українського кохання. Короткий екскурс у національну історію подає багато прикладів героїки, ще більше — романтики, які водночас не підкріплені практичною, реальною, буденною справою державотворення. Причиною цього, на думку О.Турянського, стала душевна роздвоєність українця, і, як наслідок, — українська національна вдача у збірнім понятті склала "дві душі: геройську і невільничу". До речі, дану тему спеціально досліджували Дмитро Донцов та Євген Маланюк стосовно життя і творчості Лесі Українки та Миколи Гоголя. Цілком зрозуміло авторові, що ця невільнича душа все ще тяжіє над українством. Але доля України не безнадійна, бо "багатство, буйність і краса української природи також створила надзвичайно цінні скарби української душі, а саме: глибоко поетичну українську вдачу, яка дала світові най­кращу народну поезію з найкращими мелодіями. Далі: українська мова своєю гармонійною красою звуків, м‘якістю та рівночасно енергією вислову, своїм мелодійним повноголосом та милозвучністю перевищує під деяким оглядом навіть найкращу мову в Європі — італійську" 33.

Ці висновки Осипа Турянського пояснюють ситуацію, коли українці не мають того, що могли і мусили б мати по праву. Водночас ідеї письменника дають підстави пов’язати історичні, етнопси­хологічні засади розвитку української спільноти з тематикою чуттєвості. Може, тому прагнення до індивідуального та інтимного життя, страх перед зовнішнім, як правило, ворожим світом зробили Романтичну натуру українця беззахисною перед цинічними і брутальними законами міждержавного життя. Бо, як відомо, політика, тим паче міжнародна, не знає сентиментів та романтичної мотивації рішень.

Український мислитель вирізняє у своїх творах поняття кохання та любов, а також змістовний ряд їх відмінностей.

Кохання вмонтоване у величну красу природи і стає невід’ємною складовою "срібного океану вічності". Тому почуття закоханих — це певне "чародійне, непонятне і величне проміння, що з їх душ виходить і до них солодко кличе: "Радуйтеся, діти, радістю кохання й щастя" 34.

У нього ж читаємо цілком характерне для українства розу­міння любові як ідеалу правди, віри, вищої ідеї, загально­людської цінності. Так у творі "Поза межами болю" читаємо: "Коли у тьмі і в хаосі, в якому ми мучимося, тліє іскра якої-небудь ідеї, то твоя огненна любов до життя і до його вищих цінностей переможе смерть" 35.

Підсумовуючи огляд підходу О. Турянського до даного питання, варто у зв’язку із цим перефразувати його вислів стосовно поезії. У запропонованому мною варіанті ці слова були б доречним висновком письменницьких думок: "Що таке кохання? Це казка, вичарована з життя, й життя вчароване в казку".

 

ДИЛЕМА УКРАЇНСЬКОГО ІНТЕЛІГЕНТА: МІЖ ЛЮБОВ’Ю І КОХАННЯМ

Я не тебе люблю, о ні.
Люблю я власну мрію.

Іван Франко

Унікальність чи, можливо, парадоксальна закономірність фантастичної невідповідності ідеалу кохання буденності описаного почуттєвого світу, реальному інтимному життю переслідували більшість українських митців. Додаткова колізія цього протиріччя посилена різними романами у їхньому житті, а отже й різними жінками та обґрунтуванням їх місця у власних почуттях і пристрастях. Соломія Павличко добре підмітила й свідомо загострила цю разючу відмінність на прикладі листування Михайла Коцюбинського. Тема їжі й побуту активно обговорюється в листах із дружиною і переривається пристрастними сповідями до іншої коханої жінки. 335 листів Михайла Коцюбинського свідчать, що проблема боротьби і співіснування кохання до Олександри Аплаксіної та прагнення зберегти сім’ю супроводжувала письменника протягом усього життя.

Ще одна особливість — виведення власного "святого" чи "правильного" образу кохання, як його автор розуміє та тлумачить.

Микола Костомаров так розглядав земне кохання: "...це гріх і зло, це спроба замаху на жінку, коли жінка для чоловіка повинна залишатися сестрою". Інакшим є його тлумачення святої любові, яке він наївно навіював своїй нареченій. Відомий історик і громадський діяч у поетичних рядках наводить визначення кохання:

Бог милостивий бачить із неба
Наше безвинне кохання,
Наше кохання чисте, як промінь 36.

Історія стосунків викладача університету Миколи Костомарова та його студентки Аліни Кревської — цьому підтвердження. Після її вінчання та свого заслання, він не ризикнув одружитися на Аліні. Повернувся до неї лише в похилому віці, коли помер її чоловік.

Пантелеймон Куліш своїх коханих вічно повчав правильному коханню. Місія його — просвітити, виховати, а може й перевиховати молодих українських дівчат, що прослідковується в листуванні та стосунках із жінками. Романи з Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Лесею Милорадовичевою та Ганною Рентель — це наукові роздуми й експериментування на тему: "Як правильно кохати?". Можливо, той панічний страх перед необхідністю повністю належати своїй пристрасті й почуттям лише до однієї жінки приводив до розриву, часом показово трагічного, як в історії з Марком Вовчком.

Відомий український громадський діяч Михайло Павлик обґрунтовував своє ставлення до Соломії Крушельницької як не "вимогу звичайної любові", а прихильність, яка "вище на усе подібне". В листі до неї він пише: "Я Вас не відречуся ніколи, ніколи! Не дивіться на мою прихильність до Вас як на вимогу звичайної любові до Вас — Боже мене заступи! Я ж знаю, що це може викликати огиду до такого противного мужчини. Моя прихильність до Вас вища на усе подібне, і через те вона зовсім не стане перешкодою в до­розі Вашому майбутньому мужеві" 37.

У контексті теми, яку ми тут аналізуємо, Івана Франка уявити найважче. Абсолютна більшість критиків і дослідників його творчості витворили з нього своєрідного "вічного каменяра", який лупав скалу соціального гніту і несправедливості. Навіть за сучасних умов ідеологічний контекст сприйняття письменника практично не змінився. Переглянуто лише стрижень його домагань із соціального на національний.

А поміж тим, справжній І.Франко зовсім інший. Про нього Михайло Коцюбинський у 1908 році казав: "Людина, яка б вона сильна не була, не може жити самою боротьбою, самими громадськими інтересами. Трагізм особистого життя часто вплітається в терновий вінок життя народного. У Франка є прекрасна річ — лірична драма Зів’яле листя". Це такі легкі, ніжні вірші, з такою широкою гамою чувства і розуміння душі людської, що читаючи їх, не знаєш, кому оддати перевагу: чи поетові боротьби, чи поету-лірику, співцеві кохання і настроїв" 38. Власне, не лише зміст, але й історія написання поезій "Зів’яле листя" спонукали як сучасників, так і декого з теперішніх науковців до пошуків предмету поетичної відвертості Івана Франка. Знову наголошую, що тут не досліджуються пери­петії поетових закоханостей. Важливо зрозуміти його власну версію сприйняття кохання.

Збагнути бачення його лірики, на мій погляд, допомагає відо­мий український поет і громадський діяч Микола Вороний, який У 1926 році на сторінках "Всесвіту" у споминах "Перші зустрічі з Іваном Франком" пише: "Він полишив нам томики своїх поезій, з яких особливо збірка "Зів’яле листя" є ліричною драмою його власної душі. І ось тепер я, схиляючись перед пам’яттю свого великого учителя і друга, думаю, що не схиблю тим його пречистого образу, а ще більше, може, приверну до нього очі тих, що високо шанують пам’ять його, коли дозволю собі одну нескромність, виявивши таємницю його життя, про котру глухі чутки давно вже ходили поміж людьми і яку в інтимних розмовах він зробив честь мені повідати. Так. Все своє життя він кохав тільки одну пані, і кохав її платонічно, як Данте свою Беатріче. Не назову її прізвища, а тільки, що під іменем Регіни І.Франко виводить її у своїх поетичних та прозових творах "Лісова ідилія", "Перехресні стежки" 39.

Претенденток на романтичну пані ліричної поезії Франка було достатньо. Для прикладу, Марія Білецька у своїх спогадах переконує, що символ поетового кохання — її сестра Ольга. Лише сам Франко дає остаточну відповідь на запитання про його ідеал кохання, коли згадує: "Фатальне для мене було те, що, вже листуючись з моєю теперішньою жінкою, я здалека пізнав одну панночку польку і закохався в неї. Оця любов перемучила мене дальших де­сять літ; її випливом були мої писання "Маніпулентка", "Зів’яле листя", дві п’єси в "Ізмарагді" і ненадрукована повість "Lelum & Роlelum". Після цього вам буде зрозуміла п’єска "Тричі мені являлася любов" у "Зів’ялім листю" 40.

Платонічні почуття поета все більше формують його кохання як мрію, позбавлену конкретного обрису. У тих же поезіях збірки "Зів’яле листя", на мою думку, звучить квінтесенція Франкового бачення кохання:

Я не тебе люблю, о ні.
Люблю я власну мрію.
Що там у серденьку на дні
Відмалечку лілею...
41.

Ця теза романтичного, неземного змісту почуття поета до жінки, підтвердження якого знаходимо також у названих вище творах, присутня й у статті Михайла Мочульського про І.Франка. Для тлумачення саме небесного призначення кохання дослідник наводить підхід відомого античного філософа: "Платон розказує, що колись" людина була цілісною і що тільки за кару розірвав бог її надвоє, а кохання — це не що інакше, як власне змагання людини віднайти свою половину. В цій легенді й міститься золоте зерно правди. Кохання ^ вічний пошук одної половини за другою під чарівні тони зачарованої скрипки. Коли половини знайшли себе й поєдналися, тони скрипки затихають. Коли ж людина знайшла свою половину, але не поєдналася з нею, скрипка плаче сумно-тужливо, поки не пірвуться струни і не розіб’ється скрипка..." 42.

Знайти ж свою, богом відведену половину Франкові так і неї вдалося. Про дружину він сказав якось прагматично й лаконічно:

"З теперішньою моєю жінкою я оженився без любові, а з доктрини, що треба оженитися з українкою, і то більше освіченою, курсисткою" 43

Микола Вороний також традиційно подавався нам апологетом радянської влади, марксизму-ленінізму й оптимістичним рупором нової пролетарської ідеології. Тому в переважній більшості енциклопедичних чи то історико-літературознавчих статтей він завжди згадується лише як автор української версії "Інтернаціоналу" Ежена Пот’є, "Марсельєзи" Клода-Жозефа Руже де Ліля та "Варшав’янки" Вацлава Свєнціцького. Все інше в його творчості було не так суттєво. Однак саме цей "активний революціонер-більшовик" про свої погляди писав: "Ви подумайте, що ж то з мене за есдек (член Української соціал-демократичної партії — ав.) був, коли десь попід грунтом наукового соціалізму (історичного матеріалізму) я таїв у собі глибоко на дні якесь релігійне почуття чи релігійне сприйняття світу, а разом із тим марив про Ніцшевого Ubermensch’а! — горду надлюдину, що відкидає рабську науку християнства, в той же час лишаючись в моральній істоті своїй все ж християнином і скрайнім гуманістом" 44.

Світоглядні й творчі пошуки Микола Вороний розпочинав, за його визначенням, із "поезії молитви своєї власної" та переходив від чорної меланхолії до символізму, від націоналістичної роман­тики до урбаністичних мотивів. Коли йдеться про сприйняття письменником кохання, то варто нагадати його власні почуттєві переживання. Вже традиційно перше кохання було для героїв цього дослідження вишукано чистим і глибоко піднесеним: "Незаба­ром по вступі до тієї школи я шалено закохався (7—8 років мавши), а царицею своїх мрій я вибрав маленьку красуню, що вчилася у тій же школі, — Катрусю Вовківну. Багато про цей епізод можна б розповісти... Кохання це тривало кілька літ, переслідувало мене і в гімназії і гарним спомином лишилося в пам’яті на все моє життя, хоч потому я ще багато раз закохувався" 45.

У "Вступній новелі" про себе як, перш за все, романтика Вороний писав: "Словом, я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнянопері вальдшнепи — все те, чим так пахне сумновеселий край нашого строкатого життя. Я до безумства люблю ніжних женщин з добрими, розумними очима, і я страшенно шкодую, що мені не судилося народитись таким шикарним як леопард..." 46.

У 1903 році Микола Вороний познайомився з Вірою Вербицькою, закохався в неї, і 16 травня відбулося вінчання. Цей шлюб був нещасливим, вже восени 1904 року вони розійшлися. Від одруження залишився син Марко і жахлива трагедія ображеного кохання поета. Можливо, саме тому в його поезії постійно присутні зрада чи страчені надії.

Майже класична історія боротьби кохання і любові простежується в житті іншого українського письменника й драматурга Миколи Куліша.

Дві жінки стали його вічними супутницями: дружина Антоніна Іллівна та Олімпіада Костянтинівна Корнєєва-Маслова. Вони головні адресати епістолярної спадщини Куліша. Так, за підрахунками літературознавців, серед відомих листів драматурга 62 адресовані дружині, а 60 — до Корнєєвої-Маслової. Торкаючись його любовного листування, варто згадати фрагмент листа, написаного весною 1926 року, де письменник дещо жартома та іронічно пише: "Я думаю, що легше написати любовний лист, важче писати (у порядку послідовності):

1. записку про самогубство,
2. вірш,
3. драму,
4. роман,
5. резолюцію (це для мене),
6. і, нарешті, буквар" 47.

Порівняння листів Миколи Куліша до дружини та Олімпіади Костянтинівни показове. Мимоволі прочитуєш цілковито різне ставлення письменника до проблеми інтимного світу людини: побутово-дружня переписка з дружиною перемежовується з романтично-пристрасними листами до Олімпіади. Наприклад: "Вранці, і вдень, і ввечері я думав про Вас і згадав все по порядку. Якщо я доживу до хоча б трошки прихильного віку, я обов’язково напишу поему в прозі (про наше кохання). Це буде прекрасний твір, пропахлий морем, степом, диким маком, весняним дощем, ніжний і сумний до слізної радості" 48.

Можемо до безкінечності перебирати подібні сюжети з історії українського кохання. Творці власних ідеалів кохання-любові, описаних поетичними римами чи прозовими рядками, надуманих, витворених почуттєвим пристрасним світом своєї уяви, поривами власної душі, на практиці зустрілися з іншим — сірим і буденним життям. Ставши авторами своєрідних казок про кохання, вони намагалися переповісти їх у листах, віршах, романах. Але всілякі спроби перекинути надуману феєрію почуттів у реальний світ для когось закінчувалися трагедією, для когось — розчаруванням, а для декого — стійким переконанням, що те бажане, омріяне кохання казковим лише і буває.

 

"ВІЛЬНА ЛЮБОВ" В УКРАЇНІ

Кохання — це зойк крові,
це бездумний,
непереломний голод тіла,
це наказ вічності,
яка не допускає опору собі..
.
Володимир Винниченко

Для розуміння специфіки сприйняття та тлумачення кохання на початку XX століття варто розглянути дискусію у західній культурі! "В той час, — писав український поет і прозаїк Микола Чернявський, — буйним цвітом почали розпускатися "ліги любові" й на­хабно виявляла своє обличчя порнографія. Життя тоді ще не ви­несло їм свого розсуду. Але тоді все це набувало принципу чогось сміливого і нечуваного"49.

Ще більше заохочувала влада своїми діями теорію "вільної любові". В США діяв так званий Закон Комстока від 1873 року, який забороняв розповсюдження будь-якої "непристойної книжки, брошури, картини, гравюри або інших публікацій вульгарного чи непристойного характеру" 50. Цей закон зокрема використовувався для переслідування ранніх феміністів за видання матеріалів про аборти і запобігання вагітності. (Скасовано його у 1932 році за рішенням Верховного Суду США по справі проти книжки Джеймса Джойса "Улліс"). В Австрії та Великобританії до ув’язнення засуджують письменників у тому числі за такі твердження, що "люди мають паруватися так, як птахи". Михайла Павлика судять за пропагування розбещеності у "Ребенщуковій Тетяні".

Саме такий стан справ, активний інтерес культурної еліти до проблеми тлумачення моралі, дискусії довкола теорій Фрейда та Юнга спонукали взятися за перо і Володимира Винниченка. Він, напевно, був єдиним в Україні, хто планував присвятити цьому окреме дослідження. Так, у його щоденнику знаходимо начерки структури книги під умовною назвою "Мораль" і перелік модної тогочасної літератури, яку письменник мав використати в роботі. Серед авторів, що цікавлять його, Ренан, Бердсон, Ніцше, Бертель, Пшибишевський... До речі, роздуми навколо теми моралі в романах Винниченка "Чесність з собою" та "Заповіт батьків" стали предметом широкої дискусії. Близька приятелька Леніна Інесса Арманд, пози­тивно оцінює винниченкове тлумачення моралі, а Ленін у листі до неї, навпаки, досить критичний до письменника.

Серед тез до дослідження цікаві такі: "У Вагнера і Ренана ідея: убити звіря в людині на користь "людини", інстинкти "укротить" на користь розуму. Але для чого розум? Чи не для того, щоб усі інстинкти всіх людей були задоволені? Убивши ж інстинкти, чи не вбиваємо ми самих себе?" 51. Тут же ми знаходимо фрагменти його роздумів стосовно суті любові-кохання та, відповідно, співвідношення мораль інстинкт — розум. Цій проблемі присвячено низку записів. Скажімо, такі: "Учити людей любити ближнього, як самого себе, це те саме, що вчити їх бути чорнявими, коли вони вродилися білявими. Любови так само не можна навчити, як не можна навчити неталановиту людину творити художні речі" 52. Український мислитель чітко вирізняє поняття кохання та любові. Саме під впливом європейських профрейдистських концепцій В. Винниченко безапеляційно визначає кохання як різновид вищезгаданої "вільної любові" з яскравим фізіологічним забарвленням. Так, він у своєму Щоденнику" пише:

Кохання це зойк крови, це бездумний, непереможний голод тіла, це наказ вічности, яка не допускає опору собі. Кохання саме себе пожирає, як вогонь, і коли задоволене, лишає по собі нудний, сірий попіл.

Любов — це вростання, це просякання до найтемніших куточків одної істоти другою. Любов приходить пізно, за коханням, після його оргій, після жадних криків і лютого, дикого шепоту жаги. Вона ходить тихо, безшумно, з уважним поглядом, загадковою посмішкою. Кохання сліпе, дике, з поширеними ніздрями, скрюченими пальцями, накидається на все, що можна задовольнити. Кохати можна одночасно двох, трьох, п ятьох, стільки, скільки вистачить сили тіла і вогню.
Любити одночасно можна тільки одного. Врости можна тільки в одну душу, і тільки любов може пройняти всю істоту до кінця.
Кохання приходить зразу, в один момент, і може одійти з такою ж раптовістю і несподівано.
Любов приходить помалу, з стражданням, з буденними клопотами, в поросі повсякчасних пригод, приходить непомітно, стає господинею і одходить трудно, з муками, з смертю.
Кохання любить тільки себе і для себе. Коли страждання коханого дасть насолоду, кохання шукатиме тільки страждання коханого.
Любов оддає себе для любого. Страждання любого виключає радість люблячого.
Кохання є цвіт, з якого виростає рідкий овоч — любов. Без цвіту немає плоду, але цвіт не є плід і не всякий цвіт перетворюється в плід. Тисячі кохань обсипаються безплідними, усихають, не встигши розквітнути до зерна любови" 53.

Як бачимо, даний підхід характерний для тогочасної моди і трактує кохання здебільшого в статевому, еротичному сенсі. Це загалом не відповідає традиційному українському тлумаченню, але водночас передає настрої та орієнтації української еліти. Підкреслена аморальність все ж таки не виглядає природно, вона, скоріше, штучна і є відгуком на потребу дня.

За природою Винниченко — гравець. У щоденнику він постійно підкреслює свою гру із жінками, гру зі словом, з майбутніми читачами його записів, гру із самим собою. Як письменник він, безсумнівно, цікава і непересічна людина. Винниченко непостійний у поглядах, і ще більш непостійний у почуттях. У нього повсюди переважає секс (він придумує цілу систему мовних еротичних кодувань), але час від часу "ненавидить вульгарний еротизм" і мріє про справжні почуття. Так, про один із своїх численних романів пише: "...Відчуття кінця в обох. Елемент вульгарного еротизму у відносинах накидає серпанок суму на минулу поетичність, і на­віть сувору трагічність". Якби сказати про письменника коротко і критично, то це звучало би приблизно так: Володимир Винничен­ко — постать, без якої важко уявити новітню історію України, це людина, що припустилася двох помилок у своєму житті, оскільки прагнула стати визначним політиком і водночас не встигла ста­ти визначним мислителем. Хоча приречена була стати таким.
Подібне бачення кохання-любові було не поодиноким в українському середовищі, що підтверджується також фрагментом зі спогадів М.Чернявського однієї розмови з іншим письменником, яка відбулася в 1906 році: "Коцюбинський спалахнув, як сірничок, і почав розвивати свою теорію кохання — зовсім біологічного чи просто фізіологічного характеру. Опісля він описав таке кохання в своїх "Тінях забутих предків". Він зводив кохання до простого фізіологічного акту. Ставив на одну дошку вівцю, собаку, людину. Молода дівчина... жвавий молодик... їм обом приємно, й кожне одповідає само за себе. Зійшлись — розійшлися, їх діло. Адже не відповідає валах за те, що він покриє ягницю й та понесе. Не одповідає так само й молодик. Тепер кожна гімназистка вивчає курс фізіології. Знає, на що йде... Які бувають наслідки..." 54.

Тодішню моду на "вільну любов" Микола Чернявський описав у своїй повісті "Варвари". Головний герой Кунцевич, теоретик і практик концепції "вільної любові", так пояснює її суть: "...В цьому нашому святому коханні інстинкт, половий інстинкт — усе!.. Однаково, чи в чоловіка, чи в звіра. Тільки я, як культурний чоловік, вільний од усяких стародавніх і новітніх традицій, одрізняюсь од звіра тим, що його полове життя служить тільки цілям заплоду й має своєю метою продовження роду, а в мене він являється способом украсити своє життя, додати йому найбільшої, найгострішої насолоди. У звіра це тільки інстинкт, а в мене складний психічний процес. У нього це простий рефлекторний акт, а в мене — "сознательное ощущение". І чим я більше "сознаю" його, тим я більше помічаю в нім відтінків, і тим він більше дає мені осолоди, утіхи, щастя..." 55.

Або в іншому місці головний герой навчає свою студентку: "Мені пригадується зараз одне місце з Геродота. Оповідає він про наших предків — скіфів. Оповідає, як еллін про варварів, про людей нижчих від нього. І каже, між іншим, що коли скіфи вертались додому з походу, і їх зустрічали женщини, то вони скидали з себе зброю, брали в обійми своїх жінок, і деякі, не входячи в вежу, тут же на людях, задовольняли своєму бажанню! Це з його погляду — варварство, а мені це здається зовсім природною річчю. І може ми знов дійдемо до того..." 56.

Майже подібна дискусія відбувається між головними героями роману "Історія гріха" відомого польського письменника Стефана Жеромського.

Щастя і моральність можуть бути ще в тих країнах, де закон іде назустріч інстинктові.... Шлюб на все життя — зловживання, тиранія мужчини, який привласнив собі право володіти жінкою," — каже Лукаш Єві, посилаючись на відоміх філософів. До речі, історія гріха Єви Побратинської стала предметом широкої дискусії серед молодих людей. Так, у 1909 році петербурзькі студенти на засіданні літературної секції організували імпровізований "судовий процес" над Євою Побратинською, на якому її було повністю виправдано — і за вбивство дитини, і за крадіжку грошей.

Про "вільну любов" пишуть українські представники в Раднаркомі — першому більшовицькому уряді Леніна. Так сталося, що перша радянська книга актів громадянського стану зареєструвала Шлюб №1 між наркомом морських справ Павлом Дибенком та наркомом соціального забезпечення Олександрою Коллонтай. Обставиною, що призвела до руйнування першої радянської сім’ї, було активне пропагування Коллонтай ідеї "вільної любові". Своє бачення статусу жінки та сім’ї Олександра описала в романі "Дорогу крилатому Еросу" та п’єсі "Любов бджіл трудових".

Тема "вільної любові" стає модною і в середовищі молодих поетів. Навіть на сторінках академічного видання "Літературно-науковий вісник" зустрічаємо еротичну поезію. В. Кобилянський у поезії "Гріх" піднімає специфічну тему кохання рідних людей: брата до сестри.

Сестро, сестро, йди від мене!
Я безумний, я гріховний,
Сестро! сестро, відійди!...
У твої чудові члени
Я вкохався до облуди...
В дар природи твій коштовний,
В пишні бедра, в білі груди
Я вп’ялив свій зір гріховний...
Сестро! сестро, відійди! Бо ми люди... "

Українська еліта початку XX століття, як і європейська, жила рево­люційним настроєм протесту щодо принципів традиційної моралі. Спостерігалася мода на опис та обґрунтування теорії "вільної любові" в художній літературі. Проте, навіть в цей час фізіологічний, статевий підхід не став визначальним, залишаючи романтизм на вершині піраміди українського кохання.

 

РАДЯНСЬКА МОДЕЛЬ КОХАННЯ-ЛЮБОВІ

Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було...
Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину...

Валер’ян Підмогильний

У 20-х роках XX століття дивним чином співпав процес соціа­лізації українського життя та активного культурного піднесення. Дилема правильного вибору між робітничим прагматизмом, більшовицькою практичністю та почуттєвим ідеалізмом національної культури характерна для більшості творів цієї доби. Класичне протиріччя, як досягти кар’єри у новому суспільстві суцільного колективізму і зберегти власне кохання, описує Валер’ян Підмогильний у романі "Невеличка драма".

"...Справа в тім, Марто, що шлюбу в наш час будувати на коханні, не можна. Що таке кохання? Це чуття, Марто! Воно спалахне і перегорить. Димок собі піде, та й годі. І скільки неприємностей людям через те кохання було! Скільки собі віку вкоротило — молодих, здорових, їм би тільки жити та працювати. І от не каються ж! Люби­ти каже, хочу! Та ти подивись, чи багато щастя з тої любові буває? Аби тільки мучитись та страждати... А це тепер нікому не потрібне. Це колись, коли людям робити не було чого, кохання в моді було... Лицарі там одне одного списами штрикали, а тепер якби хто за дівчину побився сама дурнем називала б! Не та доба, Марто! Та й часу на це немає. Захопишся, загавишся, то й за борт підеш. Якщо будемо отак розкидатись, то не тільки соціалізму не збудуємо, а й кусати не буде чого. З торбами підем, кохаючи!.."

"... Справа в світогляді й розумінні життя. Я не лицемір, і плутати "кохання" з "уподобанням" не буду. В цих словах різниця минулого й сучасного. Кохання це всяке божевілля, всякі нісенітниці, самогубство, словом, той відділ, що в газеті зветься "пригоди й злочини ". А вподобання — це провідна стаття, це щира приязнь хлопця до дівчини чи, навпаки, там чуття, яке не перешкоджає ні жити, ні працювати. Кохання шкідливе для нашої сучасності, бо воно пантеличить людину..." 58.

Проблема різного світогляду головних героїв чітко сформу­льована в ще одному короткому діалозі:

— І я шукаю собі дружину, закінчив він, розумієш, дружину, а не "кохану" з романсів.
— А я шукаю кохання, сказала дівчина 59.

Проте в абсолютній більшості творів читаємо про те справжнє кохання, про яке мріють, якого прагнуть, за яке боряться і, на­решті, помирають головні герої оповідання "Військовий літун" Валер’яна Підмогильного.
"Мріяли всі, геть про все: про багатство, славу, події, героїзм, самопожертву, гуляння в карти, пияцтво й про кохання. Він мріяв так само. Багатство він мав, слави не хотів, а кохання не знав. Тим-то мріяв про нього, лягаючи спати, гуляючи в місті, а часом і над книгою. Кохання! Його ніхто не кохав.
Він мріяв про кохання так, як написано в старій книзі: сідає сонце, біжать тіні, літає кажан, гукає пугач, алея, лавочки де-не-де і тепла прохолода; гаснуть вогні, засинає світ, пахне матіола, тільки вони вдвох гуляють, спинилися. Він і вона. Вона білява, заквітчані коси, мовчазна з краси, довірлива, гнучка й задумана. Немає слів, немає Руху, розливається нестома, живе зачарування, тремтить серце, очі обнялися з очима. Це — кохання. І його ніколи не було.
А тепер воно прийшло. Ось зараз у темряві і тиші, в напруженні, коли шкрябання миші видається громом, у завмерлості, в питті її подихів хіба не здійснення колишніх, забутих мрій ? Хіба в цій хаті не живе зачарування пахучої ночі, зниклих тіней і облудних огнів? Це кохання пройшло, давнє, юнацьке, і він п ‘є його забуття" 60.

У період радянської доби активно проходив процес нівелювання понять кохання та любов. Теоретики радянського способу життя намагалися в проблемі кохання знайти й обґрунтувати класовий соціальний підтекст. Ось як пояснює літературний критик Юрій Кобилецький ідею та зміст трилогії Петра Козланюка "Юрко Крук":

"Щоб показати і розкрити нове у вічній темі кохання, автор у розділі "Кохання" подає декілька історій-новел.

1. Умирає Смоляк, і його родичі виганяють Марію. Марія йде до Гнатка Кедрича, бідняка, інваліда війни, бо вони любилися з мо­лодих літ, та багачі стали на заваді їхнього щастя.
2. Зрадив Оксану Зваричеву осадник Ромась, знеславлена Оксана топиться у глибокому вирі.
3. Весело живуть, хоча часто й з гармидером, робітник чех Франтішек з Меланею, бо немає в них нагарбаного людського добра. Що самі зароблять — те й їхнє.

Отже, про яке там кохання можна говорити у богачів, — ніби підказує читачеві думку автор (Петро Козланюк). Справжнє кохання може бути лише серед людей трудящих. А справжнє кохання там, де закохані мають спільні ідеали, спільну революційну мету, боротьбі за яку віддають себе цілком" 61.

Концепція спільної союзної літератури та єдиної культури вносить ще й інші корективи до тлумачення цих термінів. Традиційне співвідношення в системі координат кохання — любов її порушується, набуваючи загального та двозначного звучання." Показові у цьому контексті анотації до книги Дмитра Прилюка "Кохання не залишу" 62 українською та російською мовами.

Українська анотація звучить таким чином: "Книга оповідей, ліричних новел "Кохання не залишу"... присвячена вічній темі — темі кохання. Любові передусім до жінки, любові жіночій, любові до праці, творчості, любові до людей". Як бачимо, глибоке і почуттєве поняття кохання присутнє, але парадоксально поєднано з поняттям любов, про яке йшлося раніше. Зрозуміло, це наближає українське мовне означення до російського — де цілковито ніве­люється відмінність: "Книга повествований, лирических новелл "Любови не оставлю"... посвящена вечной теме — теме любви. Любви прежде всего к женщине, любви женской, любви к труду, творчеству, любви к людям" 63.

Щоправда, маємо й інші відмінні приклади.

У відомій повісті Михайла Стельмаха "Дума про тебе" та її драматичній версії "Дума про любов" також часто бачимо хаотично розкидані по твору поняття, які принципово не різняться за змістовним контекстом. Наприклад, у фрагменті діалогу читаємо: "Яриночко, цей невіглас, навіть закладаючи міну, брехав нам про кохання і любов". Проте в його поетичних творах час від часу трапляється характерне для українського етнопсихологічного ряду сприйняття кохання, безпосередньо та органічно вмонтованого в красу довкілля. У збірці "Поміж бродами дівча йде" знаходимо такі рядки:

Заснула риба у воді,
Заснула птиця на воді,
Дрімають верби над водою,
і йде кохання із тобою.
Це зветься ніч 64.

Або:

Завірюха на світання
Йшла кругами із лісів,
Од кохання-сподівання
Не осталося й слідів 65.

Заслуговує на увагу низка цікавих творів українських митців радянського періоду, які продовжують національну традицію домінанти неповторності та загадковості у зображенні й осмисленні феномену кохання. Серед таких згадаємо Ярослава Гримайла — автора глибоко почуттєвих ліричних творів, за які партійні критики звинуватили його у відході від традиції соцреалізму і неадекватності висвітлення ролі комсомолу. У "Формулі кохання" (1964 р.) він пише: "А якби була формула справжнього кохання, який би вона мала вигляд? ...Відданість матері плюс ласкавість сестри, плюс щирість друга, плюс звабність любимої, плюс мрія про все найдорожче. Оце вже дорівнює справжньому коханню!" 66.

У повісті "Христя Шовкунова", описуючи почуття героїв, Ярослав Гримайло продовжує традицію розрізнення поняття кохання як ключового в інтимному світі українства: "Кохання не в тому короткохвилинному вибухові шаленої пристрасті, — говорить головний ге­рой повісті, — що здатна на якусь мить затьмарити розум. Ні, це щось інше. В ньому джерело крилатої мрії, глибокої пошани, безко­рисливої відданості..." 67.

Показовою щодо збереження традиційності у висвітленні ін­тимного світу українця є спадщина Олеся Гончара. Твори його напрочуд піднесено відтворюють внутрішній світ героїв. У багатьох випадках натрапляємо на вирази, що можуть служити корот­кими семантично-філософськими означеннями сенсу та ролі ко­хання. Зокрема в "Соборі" читаємо: "Свобода й кохання два несучі крила поезії! Все інше тільки оздоба"6Ь; чи "Доки на світі будуть закохані, журитися нічого" 69.

Цікаво, що в 40-х роках в еміграції поет Олекса Гай-Головко намагався об’єднати любовно-сентиментальні народні пісні з нео­романтичною поезією. В 1947 році він написав лірико-сатиричну поему "Коханіяда". Літературні критики оцінили її як не надто досконалий твір. Проте в одному з інших віршів поета знаходимо свого роду натуралістичне означення любові, яке звучить так:

Так що тоді таке любов ?
Любов це право володіти.

Збережене "українське кохання" в період Радянського Союзу переживало випробувування на власну унікальність та інакшість. Почуттєвість і романтизм стосунків спочатку намагалися принести в жертву революційній ідеї, а потім соціальній рівності та інтернаціо­нальному братерству. Інтимне життя стало закритою, точніше, забо­роненою темою. Підпільне вивчення вже не почуттєвих, а виключно статевих стосунків готувало в суспільстві всі передумови до сексуальної революції.
Ідеологи "братской советской любви друг к другу" своїм пропагандистським поясненням, що при соціалізмі любов щира і справжня, а при капіталізмі — хижа і підла, теж несвідомо підштовхували країну до вибуху "натуралістичної та вульгарної сексуальної революції".

Та попри все на рівні культури й мистецтва в цей період вдалося зберегти духовний вимір і ліричне сприйняття українського кохання-любові.


СУЧАСНІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

Займатися коханням неможливо в принципі,
кохання можна відчувати, ним жити,
насолоджуватися чи страждати.

Микола Томенко

Сучасне життя незбагненно дисонує з українським традиційним укладом. Але ще більш дивною, точніше, незрозумілою є цілкови­та мовчанка щодо засилля американської та російськомовної масових культур в Україні. Якщо проаналізувати відео-, аудіо- і книжковий ринок країни та, насамперед, змістовне наповнення телевізійного простору, то отримаємо надто невтішні висновки. Очевидно, є всі наукові підстави твердити про відсутність державної гуманітарної політики загалом і в кінематографі зокрема. Вже стало системою розміщення у вечірньому прайм-таймі з ранковим повтором американських серіалів. Варто згадати лише рекламний слоган одного з юнацьких серіалів: "Хто буде з ким у наступній серії?". Тож ук­раїнські громадяни, особливо школярі під час канікул, переймаються проблемами геїв та лесбіянок, спостерігають сцени офісної сексуальної пристрасті головних героїв. Загалом ліжко і білизна поступово стають органічною складовою щоденних переживань як молодого, так і старшого покоління нашої країни.

За таких умов зміцнюється тенденція ще радянського періоду, яка нівелює глибокий і романтичний зміст кохання до загаль­новживаного та абстрагованого терміну любов. Відмінність сьогоднішнього дня полягає ще й у появі виключно домінанти сексу в понятійному ряді кохання. Саме тому в українському перекладі зарубіжних телесеріалів стало нормою відверті сцени в ліжку мовно означати словами "займатися коханням". Трансформація значення кохання до відверто антизмістовного стає особливо модною у рекламному бізнесі. Спроби ніби-то українізувати рекламні повідомлення призвели до витіснення цілої низки адекватних (автентичних) слів захоплення, любов виключно коханням. У зв’язку з цим можна прочитати рекламні гасла: "Кохаю Арістон або Нокіа", — то виглядає не лише філологічно неправильно, але й протипри­родно. Мережу традиційних секс-шопів, де пропонують широкий вибір сексуальних стимуляторів, презервативів та вібромасажерів, в Україні вирішили назвати "Все для кохання".

Займатися коханням не можна в принципі. Його можна відчувати, жити ним, насолоджуватися чи страждати. Займатися можна сек­сом, тілесними втіхами, фліртом, ще Бог знає чим, але не коханням.

Проте в сучасний період маємо поодинокі, але непересічні випадки в черговий раз спробувати розв’язати таємницю українського кохання. Серед найфундаментальніших спроб осмислити сенс кохання назвемо дослідження оригінального українського філософа Дмитра Кривенка. Розглядаючи проблему онтології людини та типології людей, він шукає розв’язку кохання як найважливішої форми людського самоствердження. Саме з цією метою він розпочинає написання семитомного "Трактату про кохання". За життя (до середини 1994 року) філософ підготував рукописну версію двох томів. Головна ідея тлумачення специфіки інтимного світу йде через роз­різнення типів людей на біологічний, соцумальний та духовний і, відповідно, біосоцумальний, соцумально-духовний, біодуховний та універсальний. Себе Дмитро Кривенко відносив до біодуховного типу людини, що значною мірою визначило характер його розуміння проблеми: "Що є кохання?". "Кохання — великий простір самоствердження і себевтілення. Але й без всього того іманентно воно є глибинною нашою потребою, — вважав сучасний український учений. — Бо то квінтесенція життя. То постійна вершина почут­тів і думок. То неймовірне духовне збурення. То творчість на всіх просторах Принату..."10.

Певно, тільки в коханні можливий ідеальний симбіоз — злиття двох "Я-світів". У ньому так дивовижно переплітаються Єдність, Спільність і Боротьба. Кохання — не тільки і не просто згусток живого життя: це найяскравіше явище людських стосунків, ірра­ціональне диво. І через це є віссю, довкола якої обертається літе­ратура, кіно і мистецтво. Що там казати, коли кохання — світ найпрекраснішого. Проза і логіка тут недоречні. Про нього треба говорити віршами і співати гімни. Дмитро Кривенко пропонує власну версію "Гімну Кохання". Між іншим, згадаємо, що цей принцип — ідеалізування в найвищий віршованій формі — не новий. Ще 1903 року Микола Вороний написав:

В серці любе почування
Пишним цвітом розцвітає,
І душа моя співає
Гімн щасливого кохання 7|.

Але це радше виключення в нинішніх мас-культурних роздумах про інтимний світ людини, аніж норма.
Сьогодні тема кохання набула виразно еротичного характеру. Описуючи сучасну літературу, хочеться згадати оцінку О.Довженка радянської партійної літератури: "...Не має ні любові, ні пристрасті не має".

Очевидно, що ближчим часом так зване "голівудське кохання", як і в цілому "голівудський спосіб життя", навіть в українському обрамленні, стане чужим і надуманим. Українське суспільство приречене повернути собі традиційну уяву про неповторний і пристрасний світ інтимного життя, яка пройшла випробовування різними культурами і часом. Власний соціокультурний світ переживань і почуттів, як би з ним не боролися і не переінакшували, здатний до самовиживання і самовідтворення.
Можна придумати нову легенду і мрію про кохання, можна написати симпатичну казку про нього, але в кохання треба повірити і прийняти як своє, зробити часточкою самого себе.

До змісту Микола ТОМЕНКО ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ

*
Нагору