Микола ТОМЕНКО
ТЕОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ
Романтичній, таємничій та незбагненній душі української жінки присвячую
II. АНТОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОГО КОХАННЯ
Листи Пантелеймона Куліша
З листів до Лесі Милорадовичівни
20 листопада 1858 року.
Я такий чоловік, що хоч би кого й десять літ не бачив і не чув, та все однаково кохатиму. Мені хотілось зійтись із Вами колись, як і я сам та й Ви теж поробимось людьми старими. От тоді пізнається настояща ціна нашому серцю: чи справді воно щире золото, чи ледача мідь, котра блищить тільки тоді, як її вияснять, а занехай, то й потускне або ще зеленим ядом зацвіте.
***
22 листопада 1859 року.
Я Вас люблю; люблю за те, що в Вас молоде серце, що в Вас весна на душі; люблю так, як поети люблять річку в красних берегах, у садах, у пишних прохолодних левадах. Кому ж і любити гарну дівчину, панну між паннами, як не нашому брату?… Ваш голос тривожить мою душу!… Жажду Вас бачить і чуть!…
***
З листа до Параски Глібової
Як грубо Ви розумієте мене, коли могли написати слова «но ваше велике самолюбство»… Я гадав, що жіночий розум ясніший від чоловічого через причетність жіночого серця, і тут помилився. Ви питаєте: кого я люблю? Та кого ж мені любити, скажіть? Я вже писав, що люблю свій ідеал істини, добра й краси і тому, що всього цього є потроху в людях, то я й люблю потроху багатьох, особливо тих, кого менше знаю. Але кого я маю намір покохати? Це питання для мене надто мудре. Проте відповідаю: я маю намір покохати, тобто покохав би жінку, котра в усьому, що я роблю, бачила людське, а не тваринне прагнення, котра була б певна, що я не здатний ні на що вульгарне і котра поважала бсвободу взаємин так, як я її поважаю.
***
З листа до Марка Вовчка
Ви справді любите мене в малій мірі. Схилити Вас на щось для Вас корисне я не сподіваюсь більше, а захопити Вас на те, що власне мені потрібне, не можу та й не хочу. Даючи надто багато, я не хочу одержати надто мало. В Вашій душі холод, що ледве допускає й ту близькість між нами, що існує. Досить мені катуватись божевільним захопленням до жінки, нездатної любити палко…
Слава Богу, я відчуваю якийсь гордовитий спокій, усвідомлюючи себе вартим іншого кохання, палкішого, самозаперечнішого.
***
З листа до Тараса Каменецького
Не таїть справжньої причини моєї смерті: я не соромлюсь її, і не один дурень буде з неї сміятись. Згага любові була в мене від самого юнацтва, але кепське виховання та злидні не дали мені змоги найти по собі жінку. Я вибрав Олександру Михайлівну навгад, я покохав її на віру. Її безглузда мати не давала мені з нею зблизитись і пізнати її, а їй дати себе пізнати. Звідсіля вічне моє прагнення, вічне почуття невдоволення життям. В Марії Олександрівні(йдеться про письменницю Марко Вовчок — ав.) та сама омана, тільки з іншого боку. Вона спочатку захопилась мною, як людиною вищою від інших, а коли зустріла людину, що здалася їй ще вище, вона охолонула до мене, але, охолонувши, тримала і далі, Бог зна чому й для чого, дуже близько до себе. Вона ніколи не давала мені «разувериться» в її любові… Але Ви все знаєте, її легковажність і зрадливість загубили мене. Життя мені обридло. Я холодно вирішую припинити його. Нічого не бачу втішного в прийдешньому, окрім надмірних мук душевних. Остання моя думка й останнє піклування моє про Олександру Михайлівну, що глибоко мене любила, та не могла задовольнити своїм коханням. Ревнощі її були надто природні: я вічно прагнув якоїсь іншої любові. Коли це гріх, то мене за нього покарано і жорстоко. Ви були за свідка моїх страждань, і страждання — ніщо в порівнянні з холодною мукою, що затьмарює мені все, все на світі. Обручку Марії Олександрівни й хрестик понесу з собою. І вмираючи, люблю цю жалюгідну жінку, що для неї готується найнещасливіше прийдешнє. Як гаряче бажав би я одвернути це від неї, принісши в офіру всьго себе, всього!
Але, може, я ще лишусь жити; може, переможу свою тугу й полегшу свого часу страшну долю Марії Олександрівни.
Петров В. Романи Куліша. — К., 1994. - С. 130—131.
|
Класика
