Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

 

Олександр Виженко
УКРАЇНА КОХАННЯ

УКРАЇНСЬКЕ МИСТЕЦТВО КОХАННЯ

 (Друга частина книги)

Потішай у цьому розумному раю думки свої.
Та ніде поспіхом не суди.
Григорій Сковорода

Кохайтеся, любуйтеся,
Як серденько знає.
Тарас Шевченко

Ой люби, люби,
Не слухай людей,
Нехай люде гудуть,
Що собі хотять.
Народна пісня у запису Івана Франка

УТІХ НЕЗМІРЕНИХ ЗОВИЦЯ

Не доглянула, як заглянула
В серденько любов.
Народна пісня

Звідки приходить бажання?
Один дотик – і ти гориш,
І кличеш кохану, і розкриваєшся,
Наче книга перед мудрецем,
На сокровенній сторінці.

 Справді, звідки приходить бажання? Що то за невидимий поклик природи – ятряний пломінь жаги, який розпалює серце і вабить людину з головою кинутися в водоверть люботи?

Душі меду захотілось.
(Варіант: “Захотілося тілесної медовухи”)

Там, де заростає, там і свербить.

Так мені кортить до дівчини, як злодія вкрасти.

То як листок на трепеті, так за тобов дрижу.

 Що то за кортячка брунистої душі – прожогом летіти на зальоти “на вулицю аж душа заходит!”,
мостити мости калиновії,
класти кладки,
в’язати дуба,
рівняти долини пуховими подушками,
садити цибульку, сапати часник,
ставати в борозну,
наряджати диво,
навідувати лакомину,
 робити в плахті перебори,

щоб

нічну ласку не губити,
любовне бажання своє вдовольнити?

День кликав, нічка кличе.
Двом коханим милість личить. 

Як з’являється мартопляс – схотінка ярувати до злуки, навидіти над всі сили, розкохатися до солодкої злагоди?

Дівиця-Зовиця вклала нас
На новеньку травицю.
А ми не барилися, у весні розчинилися.
Ти – як вишня у білім цвіту.
А я – як ведмідь у пахучім меду.

 Чому під час принади “ні спиться, ні лежиться, ні їсться, ні п’ється, попід серце стискає”, – одна любов на думці?

Мислі мої, мислі,
Докупи ся зійшли,
На серденьку стали,
Спатоньки не дали.
(32, стор.404)

Очі мої каресенькі, горе мені із вами,
Не хочете ночувати ні ніченьки сами.

 А що хочеться? А ось...

Добре дівці спати, як має з ким грати.

З дівчиною полежати,
Хоч за циці потримати.

 А навіть якщо і зморить сон, то й у ньому не знайдеш спасіння від жаданого:

Ой сплю я да й дивлюся,
Я б мовляла, та боюся.
Я б мовляла такому,
Щоб не сказав нікому. 

Ой як я сплю – милий сниться,
Душа ж моя веселиться.
Прокинулась, аж немає…
Аж серденько завмирає!
(3, стор.358)

 Перш ніж ми пошукаємо відповіді на ці запитання, я наведу вам, о натхненні прихильники кохання, як у нашому народі оспівана хіть до амурного спіткання.

ХОТІНКОВИЙ ТИЖДЕНЬ

Понеділочок – хотілочок.
Вівторок – багну любку, аж до паморок.
Середа – хочу жінку, як всігда.
Четвер – якби не злука, то б помер.
П’ятниця – голуб’ятниця.
Субота – ніченька солодка.
Неділя – так горю, як до весілля!

Чоловіча баганка:

Ой дівчата, кайтесь,
Молодиці, кайтесь,
Свербить часом під поясом,
Почухати дайтесь.
(54; П. Лукашевич., стор. 49)

 Жіноча жага:

Наварила, напекла, да нікому їсти,
Розставила ручки, ніжки, да нікому лізти.
(54, П. Лукашевич., стор. 50)

Тепер повернімося до нашої теми.
У глибинах живаскусу зростає найчарівніша живодайна веселково-барвиста квітка бажання. Розпізнати її, упильнувати її – значить відшукати путь до безмежного простору вічного блаженства, де щоранку сходить благодатне сонце – випромінюючий світло пульсар силою в тисячі “О!”

 Квітка Бажання складається з п’яти пелюсток: 

ДАР-ВІДДАРОК,
ПЕРЕПОВНЯ,
ЛАСА,
ПЕРЕХРЕСТЯ,

ЄДНІСТЬ.

 Розглянемо кожну пелюстку окремо. 

ДАР-ВІДДАРОК

Ой дівчино люба, мила,
Що із сього буде?
Ой я тебе люблю дуже,
Бачить Бог і люде.
(12, стор.122)

 Найвищий прояв Матінки-Природи – творення життя.

Мої входини, твої гостини –
Звичай самої Природи.
Я повертаюсь у лоно Початку.
Ти – і є те саме Лоно.
Наш плід – пісня самої Природи.

 Її животворне лоно, рухоме духом розмноження, закликає й усе суще спосібне виконати закон законів – ставши зерниною роду, подбати про родовий спадок. Вчені мужі називають це явище біологічною реальністю.

Ой мамуню, умираю,
Як не піду, куди знаю;
Умираю без причини,
Як не піду до дівчини!
(3, стор.163)

 Оте “умирання”, ота “труснява” і подвигає протилежні енергії рухатися назустріч одна одній. Їхнє єднання і є тим вдячним віддарком Природі за отриманий дар життя.

Наша єдність не вдається до роздумів.
Наша єдність не має мети.
Я і Ти. Трохи втіхи для плоті.
Трохи сяйва для людства.
Решта – до вічної таїни Буття.

 Доти, доки людина не відчує, що вона робить свій внесок у скарбничку Сущого, їй (людині) не буде дано відчути себе повною мірою здоровою і цілісною. 

ПЕРЕПОВНЯ

 Опис наступної пелюстки бажання розпочну з весняної пісні:

– Ой весна, весна,
Що ти принесла?
– Хлопцям бобу,
Дівчатам хворобу.
(4, стор.188)
(Співається й навпаки.)

Так, так, саме так! Бажання подібне до весни.

Ой, дівчино молоденька, від нашої люби
Веселенькі полонини, зеленіють дуби.
(38, стор.108)

 Як бруниться, рясніє і розвивається весняний світ, так і в людині знову й знову починають розквітати тілесна квітка, фльокати і ярувати живуща “станова сила”.

Ой у моїм городочку зацвіла лелітка,
Ой бо мого миленького напудила квітка.
Його квітка напудила, не мож дати ради,
А вже мому миленькому від того вмирати.
(36, стор.281)

Як сходить ранішня зоря, так і в людині буйними хвилями підіймається розтроюджена кров – та сама “боба-хвороба”, від якої розволожуються і настренчуються всі частинки тіла.

Коли собі нагадаю, яку любку маю,
Такий ходжу веселенький – соколом літаю.
(38, стор.109)

 І тоді починають “ворушитися жили”, а очі – сяяти, за влучним народним виразом, “як жаба в маї”.
Ніжний весняно-подібний ярос* ( *яросом я позначаю те саме, що у світі називають еросом.) щедро обдаровує людину святобливим здивуванням жвавості, енергійності, одухотвореності, збуджує млосний пал у серці і присипляє у голові буденні міркування, робить натхненника легким до творчих відкриттів, готовим до сполуки заради усолоди своєї весняності!

Мамко моя солоденька, в серці любов маю,
Куди піду, що не роблю – пісню заспіваю.
(38, стор.107) 

ЛАСА

Зустрічай, моя миленька,
Я тобі приніс весну.
Подивись: усе, що лине,
Ніби ягідка малини.
Слухай-бо: усе, що входить,
Пісню дивную виводить!

 Розтроюджена живаскусом кров закликає людину шукати утіхи, досхочу напитися ласи з усіх п’яти панських чаш.

Обійми світла – кохана.
Крізь неї проходжу у день.
Розцвітаю, крокую за сонцем.
Моя радісна нива –
Перла її насолоди.

 Ось Пріся – героїня однієї народної пісні, кличе свого Степана-розкохана:

Пошли ж, Боже, тобі
а здоров’ячка з неба,
Щоб ти здогадався,
а чого мені треба.

 А той Степан здогадався, узяв свою любу та й “завів на медок солоденький”, “а то-єм сі націлував та й наобіймав, як соловій у садочку мід надзьобав”. І була Пріся “із милим при утісі”. Ото вони “розкішно втішались, як серце їм веліло”.

А у печі, перепечі, на припічку жар, жар,
Кохалися, любилися – розставатись жаль, жаль.

 Усі діяння людини (свідомо чи підсвідомо) націлені на досягнення насолоди.

І файно нам, і майно нам.
Де в кого сухе, а в нас на запал –
Мокреньке й добреньке.
Де в кого прісне й глевке,
У нас же, як мед солоденьке.

 І невипадково, бо за насолодою стоїть те, що дає максимальне задоволення, яке тільки здатне відчути тіло, найвище блаженство, ім’я котрому – тілас* (* тіласом я позначаю те саме, що в світі називають оргазмом; воно утворено з двох слів: тіло і ласа, тобто - ласа тіла).
Ось як убачали тілас наші предки:

Тече Дунай глибоко,
Над ним терем високо.
А хто в тому теремі буває,
Незмірну радість пізнає.

А хто той терем минає,
Той щастя не має.

 Ніщо не порівняти з відчуттям тіласа.

Невидима сила радість сіє.

 Одного разу переживши божественний струс, людина буде шукати можливості знов і знов досягти тої невимовної височини (“Тільки-но в тілі цвітом зійшло, як з тіла втекло”, “Свербить, лоскочеться, іще хочеться”), того Терему, де на певну мить зникає світ сірої буденності, де зупиняється думка зі своїм прагненням шукати минущого або визирати прийдешнє, де тіло робиться свіжим, око ясним, серце чистим, а душа насичується наснагою.

Сила взяла красоту та понесла на висоту.

 Ще й у тому Теремі стверджується істина: зовнішні багатства ніколи не переважать скарбів, що переховуються всередині людини.
Проживаючи тілас свідомо, людина очищається, позбувається накипу застарілих міркувань і возноситься над долиною ганебної непримиренності.

Маленький малишок під небесами ішов,
Перед сонцем став, ковпачок ізняв.

 О, неоціненний досвід блаженства! Розжива тіла веде до розживи духу. Череда усвідомлених злетів відкриває сущій душі можливість назавжди залишитися у Теремі яскраво-сяйної світової реальності.
Тож, не гайте часу, усі окрилені світлим чуттям! Не баріться, приязні ясени і ошатні калини! Любомилі зозуленьки й прехороші соколята! Поки тіло наливається соками ласи, лягайте обмінюватися насолодою, втішайтеся, як серце вам велить! Відкинувши покров сорому, сміливо обголяйтесь і пускайтеся вплав Дунаєм утіх, пізнавайте солод злуки на хвилях кохання, прямуйте разом із світло-плином, тільки не навідуйте обмілілі саги блюзнірства і забобонів. Бо свідчать індійські тантристи: “Якщо колесо кохання починає свій рух, не існує ніяких чітких правил”.

Як ми будемо цуратися,
Будуть люди сміятися,
А як будемо любитися,
Мило буде дивитися!

 Окрилені брати і сестри! Торжествуйте до, під час і після примиляння!
Кожний ніжно-співний жіночий стогін – то гімн першоджерелам!
Кожний рик ощасливленого мужчини – ода самому Творцеві!
Радіє Творець, аніскілечки не жалкуючи, що завертів Він цю Золоту Карусель. Адже щодня, щоночі досягають Його вух світанкові співи:

Під тою рожею дівочка
Русую косу чесала,
Собі милого бажала:
– До мене, миленький, до мене!
Зав’ю я тобі квіточку
Із рожевого цвіточку!

Тебе буду шанувати,
Голубоньком називати;
Білу постіль буду слати
Да й близенько буду лягати
І хорошенько обіймати,
Сім раз на ніч цілувати!

ПЕРЕХРЕСТЯ

Як лице до лиця у воді, так серце
людини до серця людини.
Пр. Соломона. 27 (19)

Два океани, та один простір.
Дві душі – з одного джерела.
Вслухайся у пісню, яку чули одиниці:
Ти явила мені все Жіноцтво,
Я відкрив тобі все Чоловіцтво.

 Четверта пелюстка свідчить: для органічного задоволення хотіння необхідне сполучання двох протилежностей. Я називаю це чарівною Живою (Ж) або ж перехрестям. На таємничій дорозі Долі зустрічаються чоловік і жінка.

Шумит ліс, співают пташата,
Коториї пари не мают, – смутнії небожата.

 Як дзвону потрібен телепень, так і телепню – дзвін. Лише вдвох вони можуть утворити звук. Те саме відбувається, коли сходяться в пару чоловік і жінка.
Свідчать весільні пісні:

Не буде дощу без хмари,
Не буде Явдоха без пари.
Найде хмара, дощ буде,
Прийде той Артем – пара буде.

Ой ти, веснонько, веснися,
А ти, дівчино, краснися.
А ти, козаче, ясний пан,
Сховай дівчину під жупан.
– А я жупана не маю,
Хіба під свиту сховаю.
Як не під свиту, то під кожух,
В мене, дівчино, молодий дух!

Подивіться, люди добрі, чи пара, чи пара,
Легінище, як дубище, дівчина, як пава!
(38, стор.44)

 Переважна більшість людей помилково вважають тілесне єднання любов’ю.
Так, злягання, пестування плоті, милування-купання “як сир у сметані”, безумовно, напоює жадаючого утіхи, на якийсь час і “горість утікає”. Утікає, але ж не назавжди. Невипадково місяць після весілля називають у народі медовим. Це та пора поверхової притули, подорожування краєвидами тіла обраниці (обранця), після якої неминуче настає виснаження, притишення ятряних буревіїв і, як наслідок, тимчасове відчуження і розчарування. Оттоді-то співають:

Ой знати, знати, хто оженився:
Скорчився, зморщився та й зажурився.

Або:

Як ми є та й любили,
Сухі дуби цвіли,
А як ми сє перестали,
Сирі повсихали.

Або:

Полюбила дівчина Дениса,
За Денисом сорочка одвисла.
Оглянулась сюда-туда – одвисла,
А вже ж мені не потрібно Дениса.

 Не мовчить і Денис:

Іди, мила, утопися,
Бо ти мені не годишся.

 Любов, породжена живаскусом, не є любов’ю. Живаскус – то тільки абетка любові, тіло – лише ганок, ганок власного палацу. Справжнє кохання бруниться музикою щастя лише тоді, коли у віночок стосунків молодята вплітають дві квітки: живаскус і духовність.
Живаскус – це яйце, в якому зростає птах любові. Потім той птах – сама любов – стає іншим яйцем, в якому зростає молитва. І коли молитва сягає Небес, у душі оселяється Бог. Тоді, де б людина не була, куди б не закинуло її життя, вона – у Теремі-Храмі. А це і є рай, це і є Царство Боже.
Мудро каже прислів’я:

Між берегами місточок, між серцями – любов.

 Мудре повідує й пісня:

Соколом-стрілою злетів би туди,
Де моя миленька черпає води,
Де моя миленька черпає і п’є,
Там-туди злетів би - там серце моє.

 Кохання! Світанкова зоря, від якої утікає темрява відчуженості.

Пливе щука з Кременчука, луска на їй сяє,
Хто не знає закохання, той щастя не знає.

 Кохання! Воно має свою неповторну мову для спілкування закоханих:

Ой забула “Отченаш”,
“Вірую” не вмію,
А як милий заговорить,
Усе розумію.
(57, стор. 21)

 Кохання! Воно проявляється у не скаламучених природних почуттях:

Хороше в ріці купатись,
Коли чистая вода;
Хороше в того влюблятись,
В кого чистая душа.
(57, стор. 36)

 Справжнє кохання вище за материнську любов:

Ой люблю ти, мій миленький,
Не можу таїти.
Та так мати та не любить
Свої рідні діти.
(57, стор. 59)

 Кохання! Чарівне свічадо, в якому віддзеркалюється взаємний синхронізований рух двох сердець на зустріч одне одному. Вічний Свідок єднання двох душ в одне цілюще таємне дійство.
Лише так відбувається диво-шлюб. З любов’ю людина відчуває свою необхідність. Бути приналежним до чиєїсь долі – найбільший дарунок кохання.

Велика сила –
Роками множена ніжність.
Велика праця
Поєднаних душ і сердець,
Прояв: взаємна вдячність і насолода.

 Коли двойко піклуються одне про одного, це й є любов.

Тоді ба ми, легінику, веселі обоє,
Кобись узяв моє серце, а мені дав своє.
(38, стор.107)

 Тільки якщо людина хоче бути щасливою, є сенс жити з кимось разом.
Страждати можна і поодинці. Поділяти з обраницею (обранцем) світову стежину – і є щастя. Так діє закон кохання: чим більше ти віддаєш, тим більше долучаєшся щастя.

Перед коханою немає таємниць.
Серце розквітло, мов квітка.
Мить із нею, як ціле життя,
Життя – поєднання тілесної насолоди,
Розвеселого духа та солодких сліз!

 Наші предки розуміли, досліджували витоки кохання і уславлювали у щирих піснях його красу:

Наша любов майсолодка, як калач із медом.

Моя душа без твоєї, а твоя без мої
Та не може продихнути одна без другої.
(19, № 1582)

 Співаки мої утішні, співгромадяни України Кохання! Намагайтеся зосереджено спостерігати силу і красу кохання! Поломенійте серцем! Углибайте в коханні! Аби була між вами любов “майвелика”!

Моє чуття – мій райдужний покров.
Натхненим серцем речу сповідання:
Не треба, друзі, падати в любов.
Возносьтеся! Возносьтеся в коханні!

Любіть щиро і зичливо! Як вчили нас наші здороводуми: “Будьте барвописцями ладу. Охайно доглядайте Храм своїх почуттів. Довкола його малюйте, всередині пишіть. Дознавайтеся світа, поки служать літа”.
І я вам кажу: час цвітіння короткотривалий. Хто жертвує ним заради прийдешнього врожаю і не святкує духмяності блаженної пори, той втрачає смак ягідок.

Горнись до мене,
Розцвітаймо разом.
Ця зустріч наша – зустріч з таїною,
Чистилище від суму і страждання.
Лиш ти і я – симфонія безмежжя!

 Й-бо, любов – найпрекрасніше явище на цій землі – настільки прекрасне, як буйство весни, як спів зозулі, як зірки в небі.

Коби-сь знала, моя мамко, що любов уміє:
Усе тіло здоровеньке, лиш серденько мліє.
(38, стор107)

Поринаючи у справжню любов, людина поринає у вічність.

Любов, як перстень, не має кінця.

 То ж приглядайтеся до живаскусу – і засяєте! На вас бо чекають:

Медова зустріч.
Медова усмішка.
Медовий цілунок.
Медовий місяць.
Медове життя!

ЄДНІСТЬ

Дай же, Боже, нам тоє,
Аби жили вкупі двоє,
У любій щирості і в Божій милості. 
Народна пісня

 На п’ятій пелюстці бажання можна прочитати три слова: “Яв”, “Нав” і “Прав”.

Яв – світло, чоловіча енергія.
Нав – темрява, жіноча енергія.
Прав – виток витоків, вічно-текуче Першоджерело.

 Велика Прав вбирає у себе все. Тому Її ще можна назвати Матір’ю Матерів.
Прав – океан, в який впадають дві річки: Яві і Наві.
Завдяки взаємодії двох енергій не існує чистої Яві і чистої Наві.
Вслухайтесь в пісню трьох сестер:

Ой ви, зорі-зоряниці,
Божі помічниці,
Я річчю, а ви поміччю!
Ой ви, зорі-зоряниці,
Вас на небі три сестриці:
Одна нудна,
Друга привітна,
Третя – всесвітня.

 Перша сестриця – зоря-зоряниця – пісню співала, таке повідала:

Їхав парубок десятьма дорогами,
Десятьма дорогами, десятьма волами.
Десятьма волами, на десять нивок,
На десять нивок, на десять жнивок.
Десять кіп назбирав, на десять возів наскладав,
На десять млинів одвозив,
В десятьох діжах тістечко учиняв,
В десятьох печах десять хлібів випікав:
Перші три з’їв гарячими;
Другі три – теплими;
Треті три – черствими;
А останню молотом розбивав,
У воду вмочав й таки доїв.

 Друга сестриця – зоря-зоряниця – пісню співала, таке повідала:

Сиділа пуста дівчина у пустій хаті,
Біля пустої печі,
Дивилася у пусте віконечко
На порожнє сонечко;
Пусті пташки на пустий столик
Пусті зерна складали,
Пусті бджоли у пусті тарілки
Пусті мед-соти зносили.
Пуста дівчина ті пусті наїдки їла,
Пусті пісні співала,
Пусту долю вихваляла.

 Третя сестриця – зоря-зоряниця – пісню співала, таке повідала:

Красний парубок з красною дівкою
У красному садочку стрічалися,
Під красною калиною вінчалися,
Красному сонечку всміхалися,
Красному місяцю вклонялися,
Красне листячко на красну землю стелили,
Красну ніченьку ночували,
Красного ранку красну дитину
У красну колиску клали.
Одну ниву красну обробляли,
Хату красну красним зіллям квітчали,
Красно красних гостей стрічали,
Красне вино пили,
Красний хліб їли,
Красну долю славили,
Бо в щасті спожили.

 Сіль океану Єдності – Снага, всюдисуща творча сила. Робити спробу керувати Снагою – все одно що протидіяти буревію. Керуватися подихом Снаги – дихати легенями Великої Праві.
Відкритий, чулий, довірливий, закоханий – ототожнюється з Великою Прав’ю.
Радість велика слідувати Праві, як сонях висліджує рух Сонця. Мир і злагода, любов і пісня – вірні супутники на цій дорозі.
Коли жінка починає співати у серці мужчини, а чоловіча пісня – навзаєм бриніти у лоні жіночім, вони вподібнюються Ладу і Ладі – володарям вічної сили й блаженства. Так здійснюється велика злука до безсмертя.

Чоловік і жінка,
Ніби дві дірочки однієї сопілки,
На котрій Пан-Бог
Виконує Пісню Кохання.

 Наші предки сприймали живаскус таким, як він є, – як частину природи, частину нашого буття. Чоловік і жінка були для них не протилежними стихіями, я скоріше ті, що доповнюють одна одну. Ні чоловік, ні жінка не можуть до кінця бути самими собою без своєї половини.
Найвищий прояв спорідненості чоловічого і жіночого початків наші пращури позначили у яскравих поетичних образах, як-то:

Ой на ставу, ой на дощечці
Чорнява з білявим полощеться.
На ставу дощечка зломилася,
Чорнява з білявим скупалася.

Або:

Ой гоп, та й присіла:
Була чорна – стала біла!
Ой гоп та й до діла –
Козак чорний, дівка біла.

Або:

Ой любе моє щебетаннячко,
(Співає парубок своїй подрузі)
Ти – капуста моя, я – качаннячко!

 На мій погляд – це одна з найпрекрасніших аналогій животворящого гармонійного поєднання чоловічої і жіночої основ.
Важко, ой як важко віднайти слова, щоб обмалювати красу і силу пелюстки Єдності. Та все ж спробую. За допомогою притчі. 

ПРОНИКНЕННЯ

 В одному селі жили хлопчик і дівчинка. Жили вони по сусідству і з самого малечку весь час проводили вдвох: гралися в різні ігри, ходили по гриби, пасли корів…
Ось вони підросли, і постало поміж ними дерево кохання і пов’язало їх. Як тільки батьки не вмовляли дітей не братися на спільне життя, але ті стояли на своєму. Нічого робити: справили весілля.
Отак воно в світі буває: одну лише нічку провели молодята разом, одну лише медову зореньку зустріли, бо вранці забрали хлопця до війська, і пішов він на війну.
Багато часу минуло з того дня, як молодята розлучилися, а він не вертався. Вже й хлопчик, що народився від їхнього шлюбу, став парубійком, а батька нема та й нема.
Усі родичі, все село вмовляло жінку забути свого чоловіка, котрий, мабуть, загинув десь на війні, бо вже б давно повернувся, якби був живий, переконували її звернути увагу на інших мужчин, які б з превеликим задоволенням назвали вдовицю дружиною, але вона на всі прохання і домагання відповідала одне: “Чоловік мій живий і скоро повернеться додому”.
Минав час, а його все не було.
І от коли та жінка стала бабусею (і по літах, і тому, що онуки у неї пішли), повернувся її обранець!
Усе село збіглося, щоб подивитися на несподівану зустріч, і плакали люди з великої радості, кажучи: “Буває ж таке”. А подружжя, схиливши одне одному на плечі свої голови, просиділо так аж до самої ночі. А вранці… знайшли їх у ліжку холодними.
“Обоє вмерли, мов за руки побралися”.
Так їх обох в одній ямі й поховали.

А ось історія великого суфійського містика Джалаледдіна Румі.

 Закоханий юнак наблизився до помешкання своєї любанки. Він постукав у двері, а дівчина й питає:
- Хто там? Що за гість?
- Це я, - відповів юнак. - Ти що, мене не впізнала?
Після тривалої тиші дівчина сказала:
- Цей дім занадто малий. Під його дахом не вистачить місця для двох. Іди, а коли будеш готовий, вертайся.
Спантеличений і вкрай збентежений, закоханець подався в пустелю і там розмірковував над тим, що трапилося і чому він отримав відмову. І відповідь прийшла.
Юнак знову побіг до сердечної лебедиці, став стукати в двері. Пролунало те саме запитання:
- Хто там? Що за гість?
- Тут нікого немає, - вигукнув він. - Є тільки ти!
І двері раптом відчинилися.

Навчав мене Старчик: “Як почуєш, Санько, від кого “тільки перша любов справжня”, знай, та людина починає черствіти. Адже немає ніякої різниці між першою стрілою амура й останньою. Перший день перебування у раю не може бути кращим від подальших. Вогонь є вогонь. А вода в морі завжди солона. Безперечно, перший досвід кохання є справжнім, тобто щирим, бо вражає чуле створіння глибиною навіяних почуттів. Розжива духа і сердечні страждання – все пізнається вперше. А далі… далі все залежить від самої людини. Буде свіжою у спогляданні світу – ясна любов обійматиме її все життя. Звикне до переживань – втратить назавжди свіжість сприйняття неповторної днини і тішитиме себе однією-однісінькою думкою-забавкою про “прекрасне минуле”.

Старчик казав: “Стверджуючи, що надія помирає останньою, людина тим самим засвідчує, що вона не знайшла Любові. А Любов, як і Бог – невмирущі. Ще й Христос сказав: “Бог є Любов”. І тоді, щоб філософська теза про Надію відбивала справжній стан речей, треба казати: “Я не знайшов Любові, моя Віра простягла ноги, а Надія незабаром піде за нею”.

Приказка Старчика: “В одній хаті аж три кімнати: черево, серце й голова.
Голова й живіт – то край. У середній споживай”.

Старчиків вислів: “На тарелях світових терезів не діє міра ваги. Тут маленька краплина любові переважує масу Землі”.

Прибігає якось сусіда до Старчика й мовить таке:
– Чи чули ви, шановний, новину?
– Яку таку новину?
– Гриць, чия хата стоїть біля яру, з глузду з’їхав! Закохався в Телятниківську Олену, як то кажуть, по самі вуха, так що світу Божого не бачить. Ні їсться йому, ні спиться, всі мислі тільки об любанці.
– І що тут дивного?
– Що, що? Пропав чоловік, як є – пропав.
– Для тебе кохання, як і для більшості людей, – суцільне безглуздя, – сказав йому Старчик. – А помізкуй так: що було б, якби всі люди були одержимі любов’ю?
– Отакої…
– Пішла б тоді селом така новина: “Старчиків сусід, Гапон Глина, з глузду з’їхав. Всі люди як люди – кохаються, а йому й байдуже”. 

ШЛЯХ ДО ЄДНОСТИ

  Душа душу чує, серце серцю вість подає. 
Народне прислів’я

 Чи важко досягти єдності пари, погодженої музики на душевній ниві, тої тендітної спілки енергій у просторі Праві? І так, і ні. Чому? Дозвольте говорити вірненького слова.
Любов – велика трансформуюча сила. Вітер кохання геть чисто виганяє із серця-храмини старий мирський квас одиниці і навіює свіжий таємничий струмінь абсолютного перевтілення обранців.
Любов вимагає від закоханих максимальної відвертості, довіри (що є самим ароматом кохання), беззаперечної готовності слідувати за клубочком гаразду.
Проживання чарівної вистави, коли двійко стають одним, приймаючи божественну даність обраниці (обранця), проходячи крізь вітри перемін і залишаючись вірними своєму почуттю, з кожним актом радісного діалогу наближає голуб’ят до гармонії у стосунках, до зрівноваженості та ясної веселості, де кожний день тижня спливає під сяйвом семизіркового сузір’я: взаємоповаги, доброзичливості, співчуття, готовності самопожертви, святкування присутності, вдячності долі за зустріч, вміння радіти взаємним витворам.

  Любов – сокровенна музика, любанка – музичний інструмент. Закоханий навіть і не підозрює, що це найскладніший інструмент. Якщо на ній грати не віртуозно, вона стає потворною. Любові треба вчитися, як мистецтву, найвеличнішому мистецтву.

До змісту Олександр Виженко УКРАЇНА КОХАННЯ

Далі

*
Нагору