Олександр Виженко
УКРАЇНА КОХАННЯ

ЗВИЧАЄВА МИНУЩИНА

 Вони (слов’яни) шанують фалічні фігурки,
роблять з них богів і складають їм жертви.
Григорій Богослов

 Весільні еротичні пісні… та за очевидної ознаки фалічного культу,
що виявлені в наївних формах, без якого-будь прикриття,
але й без цинізму чи п’яної розпусности.
Хведір Вовк. “Матеріали до Українсько-руської етнології”

Так було у стародавні часи: краса і таїнство живаскусу відтворювалися слов’янами у весняних іграх та забавах, у звичаях, які були пов’язані з заплідненням та формами язичницького поклоніння. Міцною основою сонцепоклонників (“онуків Дажбожих”) була сексуальна енергія; більшість обрядів та ритуалів мали витоки і прояв з джерел розуміння світотворчої сили живаскусу.
Було такі часи в Україні, коли право на першу ніч з молодою (“право зробити дівку молодицею”) мали всі мужчини її нового роду – батько та брати молодого. Цей звичай називався “дарування дівкою”. Пісенні зерна про звичай “дарування” збереглися у коморі українських ла?дканок (весільних пісень):

Молодая дівка Тетяна, раю, раю,
Та всіх боярів обдарила, раю, раю.
……………………………

Плуг не оре, –
Чепіги кривії,
Заліза тупії,
Бики молодії.
Тверда новина.
Ах, не моя – материзна.
Дайте батогів,
Поганяти бугаїв,
Нехай пруть!
(32, стор.366)

Викотили, викотили
Смоловую бочку;
Виманили, виманили
У Пацюрихи дочку;

Положили, положили
На новій кроваті;
Що хотіли, те й робили
Чужому дитяті.

Хто хотів, той вертів,
А кому верчено, той терпів.
(54; П. Чуб., стор. 116)

 Ще в одній народній пісні печеться мати, що сина Йвана довго нема. А потім вона пригадує:

Десь же він через город поїхав,
Ой десь його дружки-панянки переймали,
Ой десь його у світлоньку зазивали,
Ой десь його медом, вином напували,
Ой десь його калачами годували,
Ой десь його Ганнушкою дарували.
(24, стор.21)  

 У далекому минулому не було такого народу, який би не пройшов стадію поклоніння фалосу як символу піднесеного чоловічого початку.
Обожнення фалоса, як такого, дійшло до нас у вигляді антропоморфних стел. Це поставлені стойма, від невеликих до гігантських, кам’яні фігури, що з одного боку мають вигляд поличчя, а з іншого – фалоса – божка, якому вклонялися. Яскравим прикладом божка у вигляді фалоса у нас завжди були і лишаються кам’яні баби, Збручанський ідол, київський Світовит.
У сільськогосподарській магії і у фольклорі українців, слов’ян зокрема, фалос постає як першопочаток, корінь і основа життя, а сперма вважалася священною рідиною. У язичників існував звичай розсіювання сперми по полях, під деревами, над водоймищами, священним вогнем; її також пили і втирали у тіло.

Митрополит Іларіон наводить викладки з твору А.Н. Афанасьева “Поэтические воззрения”:

 “Мужеське сім’я було символом плодючості, тому почиталося, а навіть пилося”.
“Вода, якою омито дітородного члена, має чудодійну силу; пор. в Питаннях Кирика ХІІ віку: “А се єсть у жен: аще не возлюблять їх мужі, то омивають тіло своє водою і ту воду дають мужем”.
(29, стр. 44-45)

 Наведу ще кілька викладок з твору А.Н. Афанасьева “Поэтические воззрения славян на природу” :

 “...от них же (від слов’ян ) болгаре научившись, от срамных уд истекшюю скверну вкушать, рекуще: сим вкушаньем оцещаються грехи”.

 “словене же на свадьбах вкладываюче срамоту и чесновник (чеснок) в ведра и в чаше и пьють”.

 В слове христолюбца (по рукописи XV в.) находим то же свидетельство:

 “ино же сего горее есть: устроивыте срамоту мужьскую и вкр(л)адывающе в ведра и в чаше и пьють, и вынемыше осморкывають и облизывають и целують…”

 
ЗЕМЛЕРОБСЬКА МАГІЯ

ЗЕМЛЯ – НАША МАТИ, ВСІХ ГОДУЄ

Про землю піклуйся – золотим зерном милуйся.
(Народне прислів’я)

 Вірування у те, що без жінки поле не буде плодючим, вчені відносять до філософії анімізму. Людина, спостерігаючи появу нового життя з материнського черева, порівнювали це з появою врожаю на засіяній ниві. Земля, таким чином, стала Матір’ю, яка родить з зароненого в неї сім’я колос, що дарує споживу всім людям.
Наші предки вірили, що тіло людини було створено з сирої землі, кісті й сустави з каміння, а в жилах тече «кров-руда від Чорного моря».
Згадаймо руські билини, де Земля сповіщає герою як і що треба зробити, щоб перемогти ворога. Для цього варто лише «вдаритися» об землю – і звичайний чоловік ставав богатирем. У зв’язку з цим був поширений звичай класти новонародженого, а також хворих і немічних на землю з метою їхньої енергетичної підживи.
У слов’ян відносно Землі історично склався цілий комплекс уявлень, відповідно яким будувалось життя. Наприклад, було заборонено до весняного рівнодення вбивати в землю кіл. Невиконання даної заборони, за вірування, мало викликати посуху, і як наслідок, – загибель врожаю. З покоління у покоління передавалася мудрість предків: «Земля – мати, її не можна бити»; «Доглядай землю плідну, як матір рідну»; «Питай – як земля питає, вчи – як земля вчить, люби – як земля любить» і т.п.

ОРАВ МИЛИЙ ЦІЛИЙ ДЕНЬ ТА ПОСІЯВ КОНОПЕЛЬ

Кучерявий Іван
На капусту орав,
Чорнявую дівчиноньку
Поганяти найняв.

 Опис ритуалу повернення сперми до «витоків» – землі, воді, вогню й повітрю – стрічається в багатьох тантриських трактатах, зокрема в “Кула Тантрі”.

Ой із гори на долину
Посадила баба диню,
Цілий город качалася,
Щоб та диня в’язалася.
(2, стор. 589)

 Коли наставала пора садити город, жінки виконували магічні дійства: роздягались, сідали на грядки, виголошували замовляння, з розплетеним волоссям оббігали за сонцем город. Прополка полів супроводжувалась родовими обідами, годуванням землі яйцями, сиром.
Під час зажинок жінки стогнучи й охаючи каталися полем, щоб “силу” вернути собі і полю. Розвідувачі в цих діях убачають дійство імітації породілля: жнива сприймались як роди матері-землі, яка була запліднена й носила плід протягом літа.

“ОРАНКА”

 Під час епідемії або мору тварин, як своєрідний оберіг, серед наших пращурів був поширений обряд “оборювання” села або хутора: опівночі сохою або бороною окіл поселення робилася обережна межа. Приймати участь у “оранці” дозволялось особам жіночої статі, забарвлених прикметами чистоти, – дівчата, літні жінки, удови, які не мали живаскусних стосунків протягом кількох років, і безщасниці (старі діви). Це було суто жіноче магічне дійство, мужчинам приймати участь у ритуалі доконечне заборонялося.
Опівночі сім-дванадцять (в залежності від регіону) учасниць виходили на околицю села. У соху впрягалася одна з дівчат, інші супроводжували її, виконуючи пісні з погрозами і часто з уживання ненормативної лексики, розмахуючи кочергами й охватами, що мало б відлякувати “моровицю”. Своїм зовнішнім виглядом і поведінкою учасниці процесії уподібнювалися лимінальним, тобто позбавленим соціальних прикмет суб’єктам, які утворювали захисну межу.
Аналогічні дійства відбувалися під час посухи: опівночі учасниці обряду ходили розчищати джерело, щоб приманити дощ. А ще літні інки розстеляли свої сорочки на городах, помічаючи, чи сяде на них роса, котра є прикметою наближення дощу.
(68; стор. 97-98)

ТАТО-БИК – КОРОВА-МАТИ

Ой на городі та й цебриця,
Стоїть та Ганя, як телиця.
Ой на городі цебрик, цебрик –
А Ваня лізе, як бик, як бик!

 У прадавні часи гармонію єднання Неба та Землі наші предки втілили ще в образах Корови та Бика – Небесного Тата і Землі-Матері. Дощ, що поливає землю, – це, відповідно, сім’я, з якого народжується все живе.

Древній східний текст сповіщає: “Те місце, де корови парувались зі своїми любими биками, де прекрасні жінки знайшли утіху зі своїми закоханцями, підходить для зведення храму”. Дивно, але значення цих слів велике й значуще. Усе саме так і має бути. Храм повинен бути місцем зустрічі, поєднання.

ГУЛЯЙ, ДИТИНО, ПОКИ ТВОЯ ГОДИНА

Гуляй, гуляй, гуляй же,
Що хороше – то наше,
Що погане – то не нам,
Нехай нашим ворогам.
Народна пісня (56)

 У цьому розділі я хочу торкнутися теми молодіжних громад - явища, що знайшло своє втілення в стародавніх традиціях українців - таких, як “вечорниці”, “вулиця”, “досвітки”.

– Ти, вулице, ти широкая,

– Ой як мені зеленою бути,
…………………………….

Великими ножищами.
………………………………
Коли мене дівки походили
Червоними та чобітками,
Золотими та підківками!
(13, стор.48)

 Неодружене молодецтво гуртувалося не тільки для веселощів та розваг. Цього не бракувало ніколи. У молодіжному осередку відбувалося головне: віддалені від батьків, позбавлені стороннього ока парубки й дівчата у безпосередньому спілкуванні мали можливість зустріти наречену або нареченого, там вони парувалися, там готувалися до подальшого шлюбного життя.

Та на нашій тай улиці,
Та на нашій рівній

Вороними кіньми.
Вигравали, вигравали
Та вибили яму,
Поставили дівчиноньку
До гори ногами.
Постій же ти, дівчинонько,
І день, і годину,
Поки прийде козаченько,
Возьме за дружину.
(48, стор. 78)

 Анатолій Пономарьов у своїй праці “Українська етнографія” пише:
“Молодіжні громади мають давню історію, що сягає так званих шлюбних спілок, коли побутував звичай пробних шлюбів”.
У цьому звичаї мені вбачається багато щирості й здорового глузду. Молода людина отримувала право самостійно обирати собі супутника життя, брала на себе відповідальність за власний вибір і вчинки.

На тім боці, на толоці,
Там дівчата повнолиці,
Повнолиці, чорноброві,
Вони мені до любові.
Вони хлопців обіймають,
Ночувати десь думають.

 Під час деяких досвіткових ігор, обіймання і поцілунки були пов’язані з подоланням почуття страху, сором’язливості і відчуття огиди. Інколи дівчину заставляли поцілувати рядженого в «страшний рот», щоб був наповнений зубами, зробленими з картоплі; вона цілувала перерядженого «мерцем» або «мельником», що лежав на лавці, у оголені статеві органи. Її спротив викликав ритуальне (але доволі відчутне) покарання – шльопки по заду, удари по п’ятах, шмагання ремінцем або задирання подолу, ще більш стидке, ніж поцілунок. Можна припустити, що всі ці забави давали хлопцям і дівчатам певний еротичний досвід і можливість подолати засвоєні з дитинства табу, страх, сором – а потім вибрати партнера (партнершу), заодно демонструючи громаді свій вибір. (67, стор. 489-490)
Молодь збиралася, як правило, у хаті літньої одинокої пари на жирування* (*жирування – балощі, загравання хлопців з дівчатами і навпаки).
Милорадович наводить чудесну деталь:
“Девки входят обыкновенно в досвичаный дом, приговаривают: “Господи поможы! Дай, Боже, в добрий час! Щоб легенько й веселенько, щоб ходылось и хотилось, до всих хлопцив реготилось!”” (стор. 60) Ще він пише: "На вечорницях влаштовували святковий фарс, сценку, в якій старий залицяльник у масці увивається за молодицею або дівчиною".
Як ставилися до подібних спілок батьки? Одні категорично забороняли своїм кровинкам навіть думати про “улицю безумницю”:

Мене мати не пускає...

Ти, дівчино-моргулицьо,
Та не ходи на улицю:
На улиці таке право,
Як хто зловить, то пропало.

 Інші ж, навпаки, благословляли плеканих дітей на пошук пари:

Чи позволить батенько гуляти,

А мій батенько ні слова:
“Гуляй, доненько, здорова:
Як заміж підеш - не будеш,
Як стара будеш - забудеш”.
(1)

 Чи виправдовував себе інститут пробних шлюбів? Безсумнівно. У більшості випадків відбувалося жадане парування парубка й дівчини з подальшим весіллям і довгим щасливим сімейним життям.

Ой ти, тихая вода,
Наша люба злагода,
Що ти нас ізгодила,
У ворошок посадила:
Обоє молодоє,
Як зерно золотоє.

 Але, як воно інколи буває в житті, траплялися і трагічні випадки.

Ой гуляла дівчинонька рік, як годину,
Вигуляла дівчинонька маленьку дитину.

 Дівчина під час пробного шлюбу стала вагітною, потім матір’ю, а хто є батьком дитини, вона не знає. Страждає бідненька, “ні щастя, ні долі, ані спокою”. Женуть її з рідної хати, сусіди насміхаються... Куди подітися з немовлям на руках?
З однієї пісні довідуємось як покарали дівчину за те, що вона втопила нагуляну (“добутну”) дитину. Дітозгубницю “закинули у Дунай глибокий”. А вона “уже потопає, на свою матусеньку ще викрикає”:

Ой маєш ти, моя мати, іще дочок п’ять -
Не пускай їх на досвітки, нехай дома сплять:
На досвітках мала хата, а всі долі сплять,
Коло кожній дівчиноньки женихів по п’ять.
(1, стор. 485)

 За уявленнями наших пращурів, від поєднання Неба і Землі утворилося життя. Цей символічний шлюб утілився в образах Лада і Лади – першої світової пари.
Лад – світлодайний чоловік. Він ладний, а значить чарівний, привабливий, має тіло і душу, ладністю виплекані.
Лада – богиня краси, любові й шлюбу, вона любляча, щиродайна, весела жінка.

Хто тобі, як не я,
Люба Ладонько моя,
Пустить в серце солов’я.
Серед світу моя хата
На сердечний спів багата.

 Від шлюбу Лада та Лади прийшло у світ Кохання в образі їхніх діток-близнюків Леля і Лялі. Лель (його ще називали Полель) став богом любові й побрання, а Ляля – богинею ніжності і краси.
Настав час, браття, і нам уславити чарівне подружжя, стати на лад, ладити з ближніми своїми й цілим світом. Бо, як казали наші мудреці: “Нема ладу – нема життя”, а “Де мир, там і лад, там є в хаті благодать”. Живімо ж за заповітами народних мудреців! Творімо лад. Лад Ладом!

Сиділа русалка на білій березі,
просила русалка в жіночок намітки.
Павло Чубинський

 Наші русалки - один із найяскравіших доказів того, що українці мали і мають спільну колиску з іншими індоєвропейськими народами.
В Індії й досі існує віра в апсар* (*апсари - санскр. - “ті, що мешкають у воді”). Це розкішні жінки, “дочки радості”, з пишним довгим волоссям і персами, що пахнуть сандалом. Вони справжні спокусниці і звабниці. Апсари - символ індійської еротичної культури.
Оце так, так! Хіба не сестри вони нашим русалкам?! До речі, й саме слово “апсара” не чуже українцям. Відомий той факт, що наші предки, сколоти, шанували царицю води на ім’я Апі.
Давайте пригадаємо хто такі русалки. Ось що пише в своїй книзі “Дохристиянські вірування українського народу” митрополит Іларіон: “.Русалки, водяні богині, відомі всім слов’янським народам; удавнину вони звалися берегині”.
Так і є - берегині! Берегині цілого народу. Невипадково слова Русь і русалка мають єдиний корінь.
Читаємо далі: “Вночі русалки виходять на берег і при світлі місяця провадять хороводи й танці... до смерті залоскочуть кожного, хто попадеться в їхні руки, зваблений їхньою красою.
...вони ходять з розпущеним волоссям. Вони граються у воді, ухкають, бризкаються, плещуться. Це вони стережуть порядку по річках, по озерах. Душі вони не мають, а тільки серце”. (стор. 130-131)
Навіть поверхове порівняння подвигає до висновку, що русалки й апсари не тільки сестри, а ще й близнята.
Завдяки русалкам можна навести ще один місточок між українською та індійською культурами.
Русалки-нав’яниці (нав’яниця - дитя Наві, втілення жіночої енергії) під час плескання вигукують дивне “Калі-буд-буд!..” Хто ця Калі, що її уславлюють русалки?
Калі або Каліка - індійська богиня руйнації, часу і смерті. Шкіра у Калі чорна, і вся вона має потворний вигляд. Калі символізує собою Всесвітню ніч, тобто Нав. Вона темна, ніби грозова хмара, рот у неї, мов скибка місяця-молодика. Кожний вдих Калі - життя, кожний видих - смерть. А ще, Калі - Велика Визволителька; вона захищає тих, хто її знає. На деяких малюнках Калі зображується з тризубом у руці спрямованим у бік ворожого війська. Таким чином, Калі - це, певною мірою, еманація поняття Доброї Матері, яка постає на захист від вторгників-чужинців.
Тепер давайте трохи помізкуємо. Українцям відоме слово “каліка” - тобто калічений, а тому і потворний. Нагадаю, індійська богиня має дуже потворний вигляд; у неї чотири руки й ікла замість зубів. А “калі”, чи відоме це слово українцям? Володимир Грінченко у своєму словнику наводить таке: “Калі дати. Забруднити навмисне під час купання. Діти, під час пустощів у воді, забруднюють одне одного грязюкою, і при цьому вигукують: “Калі! Калі!..” Отже українське “калі” - це бруд чорного кольору. Дивний збіг: богиня Калі потворна і чорна. А оскільки чорний колір вбирає у себе білий, жовтий і решту кольорів, вона володіє всіма істотами.
То що ж виходить: слов’янські русалки славлять якусь там чужу індійську богиню, чи може свою наставницю - царицю Наві? Висновок однозначний: богиня Калі колись шанувалася і була знана всім слов’янам. На її честь названо багато річок, як от: Калець, Калка, Кальміус, Кальчик. Та ціла низочка слів, пов’язаних з культом Калі: кал (мокра земля), калабаня (калюжа), каламарь (чорнильниця), каламутний, калило, калюжа, калюка, каляниця (дьоготь).
І останній аспект, який мені хотілось би висвітлити у цьому розділі. Зустрівшись із звичайними людьми, русалка виступає у ролі спокусительки. Але перед тим, як залоскотати жертву або затягти у воду, русалка загадує стрічному вельми дивні загадки. Відбувається це приблизно так:

Ой біжить, біжить мала дівчина,
А за нею русалочка:
- Та послухай мене, красна панночко;
Загадаю тобі три загадочки,
Як угадаєш - до батька пущу,

(Дівчина має знати відгадки, тоді русалчині чари не матимуть дії)

Не угадаєш - до себе возьму:
“А що росте без кореня?”,
“А що біжить без повода?”,
А що цвіте без цвіту?”
(Камінь росте без кореня,
Вода біжить без повода,
Папороть цвіте без цвіту).
Панночка загадочок не відгадала, -
Русалочка панночку залоскотала.
(4, стор.310)

 Довго я медитував над тим, якими саме мали б бути рятівні відгадки, і ось яка відповідь-лілея піднялася над озерцем моєї душі: всеблага любов росте без кореня; всеосяжна любов біжить без повода, і немає для неї ніяких меж та кордонів; всерадісна любов цвіте без цвіту. Прояв любові прихований, та від пахощів того цвіту танцюють, мов бджоли, закохані душі.
Пам’ятаймо ж уданих берегинь любові, цих чарівних представниць української яросвітної культури.

ЯРИЛО

 На початку липня, “коли сонце починало котитися на зиму”, відбувалися похорони Ярила. У цьому обряді приймали участь лише жінки.
Ляльку Ярила у розмальованій труні з піснями і танками несли до квітучого яру. З труни зазвичай височенько стирчав його “яринець”. Похорон супроводжувався плачем та голосінням жінок. Цим обрядом висловлювалася думка про невідворотне наближення зими, коли земля й хмари замикаються морозами, грім перестає гриміти, блискавка – блискати, дощ – проливатися на поля й сади.
Ярило - бог любові і пристрасті, сили та хоробрості (наших славних предків-ратоборців величали Яр-Турами); бог весни, бог дітороддя – тому й малювався він з видатним членом.
Наведу кілька слів, які походять від Ярила: яр - байрак; ярий - весняний, молодий, квітучий, повний сил та пристрасті, палкий; ярість - статеве збудження; яркий - жагучий; ярувати - перебувати в любовному палі.
Наші предки уявляли собі, що в час буйства рослинного світу Ярило ходить уночі полями у білому покривалі з вінком маків і хмелю на голові, а в руках носить серп та дозріле колосся жита й пшениці.

Волочився Ярило
Та й по всьому світу,
Полю жито родив,
Людям діток плодив.

 З появою Ярила вся природа спалахує коханням. Весняне сонце бере шлюб із землею й закликає до того і людину:

Яр - наш отець,
Земля - наша мати.
Хто не посіє,
Не буде збирати.

КУПАЛО

Кроковеє колесо вище тину стояло,
Купала много дива видало.

 О скільки того дива бачило за тисячі літ “кроковеє колесо” – сонечко – на святі Купала! Про дивне й чарівне свято слов’ян сказано і написано дуже багато. Я ж торкнуся лише тих аспектів літнього свята (час найбільшої сили сонця), які стосуються теми цієї книжки.
Основна ідея Купальських свят полягала у шлюбних паруваннях (“Небо поєднується з Землею, Вогонь – з Водою, а муж – з жоною”), у попередньому очищенні вогнем і водою. Підтвердження цього знаходимо в розділі українського фольклору – купальських піснях.
Святкування починалося увечері напередодні Івана Купала. Дівчата збиралися десь поблизу водоймища, уквітчані вінками з живих квітів та запашних трав, і після веселого хороводу починали робити Марену.
З’ясуємо кілька моментів.
Чому саме біля води? Тому, що вода уособлює жіночу енергію, є символом розмноження й парування.

Ой куди ви, білі гуси, полинете,
Ой куди ви дівування занесете?
Понесете дівування аж на ріки,
Понесете дівування аж на віки.
(5, стор.200)

 Що то був за хоровод? Надамо слово очевидцю Псковському монаху Памфілу:

 “Дівчата головами вимахують, устами видають недобрі кличі, препогані бісовські пісні, хребтами вихиляють, ногами скачуть і топчуть”.
Очі аскета не дали змоги Памфілу розгледіти у цих кличах і скоках природну веселість юнок.
Хто така Марена? За уявленням наших предків – це богиня води, та сама Дана, дружина бога Світла – Купала (він же Лад, Дажбог, Ярило), одна з жіночих берегинь. Ляльку Марени робили з соломи, у зріст людини; її гарно одягали і клали на землю.
Осторонь дівочого гурту, “з бубнами, з сопілками, з гудінням струнним і всякими неподобними граннями сатанинськими, з плесканнєм і плясаннєм” (монах Памфіл), збиралися хлопці. Йшли веселі “до Дунаю води пити, а до Івана дівку любити”. При цьому хлопці співали:

Скакала жабка
Понад річкою,
За не Іванько,
Як з вуздечкою:
– Почекай, жабко,
Я ті злапаю,
Поведу я тя
Аби до Дунаю,
В Дунаю воду
Будемо пити,
Ганнусю-дівку
Будем любити.
(3, стор.82)

 Хлопці розкладали святкове вогнище і теж починали робити величезну ляльку, але чоловічої статі, на ймення Купало.
Хто такий Купало? За уявленням наших предків – це небесний світлодатель, а значить і Лад, і Дажбог, і Ярило – будитель кохання; бог плодючості, статків, радості, згоди та любові.
Сходознавець Степан Наливайко у статті “Крішна й Україна” (“Український світ” 1-2’94) проводить паралель між Купалом і Крішною. Ось що він пише: “Насамперед, наш Купала – той же індійський Крішна, який мав і друге ім’я – Гопала (!), яке означає Пастух. Обидва божества мають спільне походження й однакове значення.” І далі: “Крішна-Гопала – не тільки Пастух, а й Воїн, Охоронець, Цар. Він вічно юний, як і слов’янський Купала та грецький Аполлон, з чого й пояснюється приставка Йван при імені Купала, споріднена із санскритським Юван –“юний, молодий”. Крішна-Гопала – неперевершений сопілкар, на чарівливі звуки його сопілки звідусіль збігаються пастушки-гопі й водять довкола нього веселі хороводи”.
Цілком погоджуюсь з його висновками. Й-бо, як легко пізнати Купала-Крішну у древньому хороводі “Дудар”:

 Чому самі хлопці розкладають багаття? Бо вогонь з давніх давен вважався символом чоловічої енергії. Вогонь наділений всеочисною силою, дарованою людству володарем сонця – Дажбогом. Видобувати вогонь – приналежність чоловіка, зберігати сімейне вогнище – справа жіноча.
Навіщо ж робилися ляльки Купала й Марени?
Михайло Грушевський в “Історії Української Літератури” (том 1, стор.191) пише, що “найбільш інтригувала дослідників загадкова й дуже неясна, в нинішніх остатках, містерія Купала і Морени: дві символічні фігури робляться парубками і дівчатами й потім топляться, або іншим способом нищаться”.
Неясність містерії Купала й Марени виникає від того, що між створенням фігур і їх нищенням відсутній цілий фрагмент містичного дійства. Спробуємо його відтворити.
Пролити світло на затемнений куточок цієї містерії може усім відоме народне прислів’я: “Людина тричі дивною буває: коли народжується, одружується й помирає”.
У ритуальній грі зі священними ляльками саме ці три дива і має побачити “кроковеє колесо”.
“Народження і смерть” Купала й Марени беззаперечні. То що ж відсутнє? Так, так – символічне одруження пари! Тож, перед тим, як покласти ляльки на святкове вогнище, а потім кинути обгорілі рештки у річку Лету, хлопці й дівчата, поєднавшись в єдиний гурт, святкують їхнє весілля, яке завершується сценою божественного єднання.
Тепер все стає на свої місця. Колесо долі зробило свій оберт. Відбулося народження, одруження, життя і смерть священної пари. Але життєвий біг не знає зупину. Купала й Марену кожного разу воскресають через паростки нового кохання-парування, палкого, як вогонь, чистого, як вода, цілющого і духмяного, як зело в ніч на Купала.
Свято триває всеньку ніч.

Ой гуляв, гуляв,
Цілу нічку не спав я,

З чорненькими очима.
(3, стор.300)

 Гру з ляльками Купала й Марени можна назвати веселою прелюдією чарівного дійства. Адже по тому розпочинався акт справжнього парування закоханців.
Скінчивши обряд нищення Купала й Марени, хлопці й дівчата більше не водять хороводи. Тепер кожний юнак вибирає собі подругу, щоб утворити з нею союз.

Ой на Івана, на Купала
Вийшла Ганнуся так, як панна.
На ню парубки заглядаються,
Єї займати стидаються.
…………………………
Єї Нестерко постарався,
Єї сватати обіцявся.
(13)

 Треба наголосити, що кожна пара на святі утворювалася не випадково:

– Ой ти, Петре, здурів, здурів,
Взяв Явдоху та в рів повів.
– Я не здурів, я з ума сходю,
Я до неї давно ходю.
(4, стор.430)

 Перед тим, як “піти у рів”, пари проходили очищення вогнем та водою. Адже, за народним повір’ям, “на Купала сонце грається, у воді купається”, тому й вода, як і вогонь, має очищувальну силу.
Пройшовши крізь ворітця утворених пар, парубок одягає на голову милої обраниці свою шапку (запорука того, що він бере її під свій захист і відповідальність), а дівчина кладе на голову любого обранця вінок (знак, що вона готова віддатися). Обмінявшись символами єднання, молодята “беруться за руки й през оний огонь перескакують”.
Існувало повір’я, що якщо при перестрибуванні пара не розійдеться, не роз’єднає рук, значить, їхній шлюб відбудеться.
Після очищення вогнем всі пари йшли до води купатися, а вже потім, увібравши в себе силу двох стихій, злучалися у потаємних куточках узбережжя, щоб стати єдиною суттю. Шлюбна спілка вважалася “скріпленою Купальскою печаткою” після того, як утворена пара відчула фізичну спілку. Весілля, як звичаєве дійство, що відбудеться восени, – буде лише підтвердженням, констатацією Купальского побрання.
Наводжу цілу низочку купальских пісень про з’єднання молодих:

Ой мала нічка на Ївана:
– З ким ти, Ганнусю, ночувала?
– Ой під явором зелененьким,
З своїм Їванком молоденьким.
(Л. Українка)

 Вважайте: з “своїм” Іванком, а не з випадковим хлопцем.

Шовкова трава,
Туди ішла та Явдошка –
Сама молода,
А за нею Нетихвірко –
Щоб пара була.
(10, стор.38)

А я в осоці женихалася,
Аж осока розлягалася.
(3, стор.294)

 Купальська містерія завершувалася пусканням вінків на воду. Це ще один доказ того, що з чарівної ночі на Купала дівчата починали ходити в жіночому роді, бо кидання у воду вінків в українській поезії – незмінний символ кончини дівоцтва:

На Купала була,
Сорочки забула.
Не піду додому –
Боюся сорому;
Увернуся в солому
Да й піду додому.

 Беззаперечний факт, що у купальську ніч по всій Україні відбувалися акти масового запліднення.

Ой було літо –
Тепер зима,
Були дівчата –
Тепер нема.
(4, стор.432)

 Через дев’ять місяців, у березні (а март, як свідчить народне прислів’я, – “всіх місяців варт”), у час весняного рівнодення, коли з вирію починають повертатися птахи, з’являлися на світ Божий здорові діти, підсилені вогнем і водою Купала. Тож Купала – найкращий день для зачаття нового життя.

ТИ, ПАРАСКО-ВІДЬМО, СІДАЙ ДА ПОЇДЬМО!

Ой на горі дуб схилитався,
А на бабу чорт залицявся.
Зберімося, хлопці, в громаду
Та висадім чорта на бабу.
(3, стор. 418)

 Відьма в народній уяві – це жінка, яка вступила у зв’язок з нечистою силою, володарка сакрального знання (від “відати” – знати), за допомогою якого могла лікувати, відати утаєне від інших (бачити на відстані, точно знати минуле, провіщати майбутнє), причаровувати, розлучати, завернути мозок, завдавати замороки тощо.
Мітла разом зі ступою стали незмінним атрибутом відьми. Здебільшого, вона живе в хатинці край села в компанії з чорним котиком (варіанти: ґавою, совою), серед засушеного різнотрав’я.
В українському фольклорі існує чимало оповідань про те, як парубок, гуляючи ввечері хутором, ловить кішку або свиню і відрізає їй вухо, вранці ж з ватагою товаришів приходить до жінки, яка була під підозрою у відьмуванні. Якщо вона стогне, жаліється на головний біль або біль у вусі, це сприймається як безсумнівний доказ того, що саме вона була напередодні в подобі тварини. Це могло слугувати підставою для привселюдної розправи над відьмою.
І дійсно, у часи середньовіччя відьом-“великогрішниць” переслідували, піддавали анафемі, топили (варто пригадати твір Квітки-Основ’яненка “Конотопська відьма”), спалювали на вогнищі.
Щоб виявити відьму вигадували різноманітні засоби. Одна з народних порад щодо цього гласить: “треба підсмажити на сковороді молоко та линути їй межи очі; якщо баба відьма, то воно має одразу ж зробитися чорним”. Інше: “треба скинути з неї спідницю і прив’язати до її хвоста (який у неї, певне, є) хреста, то вона тоді розідметься, як весняна жаба, підніметься під самісінькі хмари, де її проштрикне золотим списом архистратиг Гавриїд”.
Цілком погоджуюсь з думкою моїх попередників, які досліджували цю тему, що образ відьми-губительки, відьми-вампірші – витвір чоловічої хворобливої фантазії, і є результатом одвічного страху мужчини перед жінкою. В культурах різних народів існує безліч варіантів оповідання про фатальну жінку, яка не має чоловіка і якій подобається займатися любжею з молодими хлопцями.
В українському фольклорі в ролі такої жінки виступає літня вдова.

Оттоді-то удова не убогою себе мала,
Всіх козаків у двір завертала.
(Грінчеко)

 Українська відьма була такою жінкою, що коли з нею злягався молодий чоловік, він міг одразу ж після цього захиріти, і навіть померти, тоді як вона лишалася “рум’яна та гожа, як у саду повна рожа”.

Не життя тому хлопчині,
На якого гляне: стане кволим,
Захиріє, мов кура погане.
Отруїла чорним оком не одного.
Обпалила полум’ям рум’янців,
Затрусила в трясці-лихоманці.

 Наявність такої жінки, викликає в душі молодого чоловіка постійну борню; з одного боку він згорає від бажання з’єднатися з манливицею, а з іншого, від страху, що секс із нею принесе виснаження і, не приведи Боже, смерть!, – обходити її двір “десятою дорогою”.

До змісту Олександр Виженко УКРАЇНА КОХАННЯ

Далі