Гей, питається батько сина, гей-а-гей! Питається батько сина: “Скільки стоїть ця дівчина в нас?” Народна пісня (55)
У цьому розділі торкнуся теми, яка й досі лишається майже недослідженою в Україні. Це тема проституції.
Торгівля тілом існувала протягом віків у всіх народів, набуваючи найрізноманітніших виявів. Певне, виникла вона на зорі людства десь біля родинного вогнища чи то в язичницьких храмах, і небезпідставно проституцію називають найдревнішою професією. Жінки продавали себе як товар, а чоловіки, купуючи його, не тільки не засуджували, а й прихильно ставилися до такого виду торгівлі.
Отже, мова про те, яких форм набуло у наших предків блудяжство.
Обмовлюся: досліджуючи цю тему ( як і збираючи книгу загалом) я спирався на фольклорний матеріал. Тому більшість своїх висновків та припущень я роблю на основі звичаєво-ігрових та календарно-культових пісень народної скарбнички.
ШЛЬОНДРА
Уже через те, що слово повія має в українській мові багато синонімів (чи є ще стільки в інших мовах?), можна з певною мірою переконаності говорити, що в Україні з давніх-давен існував інститут повій.
Наводжу ці визначення в алфавітному порядку: агуша (“Агуша на сідало!” – так дражнили жінок легкої поведінки), бабуруля (брудна жінка), баламутка, безецна (безсоромна) дівка, блудяжка, блудниця, блядюга, боска, вАтла, гайта, галманка, галяпа, гукля, гуляща, дзьоха (кокетка), диптянка, дримба, довбанка, дудИра, жемжурА, запроданка, затичка, зведениця (жінка, що має дитину, зваблює чоловіків), їбунка, кокотка, курва, лаханка, лахудра, лотра, люблянка (“Любили мене три любляночки”), лярва, лятва, мандрьоха, моргуха, нересниця (неповнолітня повія), паплюга, перелюбниця, пестуха, підтіпанка, плеха, повійниця, подала (заміжня жінка, що полюбляє загравати з хлопцями; про подалу така примовка ходила:“Лягла між молодими і сама помолодшала”), потаскуха, потіпаха, предзиґльованка (вертлява жінка), приспанка, прошмандовка, рогожа, розпусниця, ростіпаха, роструха, скуска (спокусниця), стерва, сука, таскуха, удана, фінда, фіндюрка, фіцька, фльондра, фуярка, хабалиця (кокетка, охоча до любовних походеньок), халява, хвойда, хльорка, хляжниця, шалава, шельма, шльондра або шлюндра: “До груші ходять, поки дає грушок; до шльондри, поки цвіте передок”, шлюха (шлюхи-кабашниці), шмара, шмонка, шудра (підложниця, незаконна жінка), ящурка. А була ще й казкова літавиця або пересниця – жінка, що спокушає молодих чоловіків.
І от що дивно: наявність стількох слів, які характеризують “безрозумних дівчат”, не говорить тільки про суворо негативне ставлення в народі до цього явища. У жодному пісенному збірнику, у жодній народній пісні про легковажних жінок я не знайшов жорсткої антипатії з боку співців на їхню адресу. Навпаки, скрізь відчувається поблажливе, з легким гумором ставлення до теми недозволеного кохання і до дівочого гріха (“Нехай дівка грішить, а то не буде в чому каятись”).
Подібних висновків, досліджуючи український фольклор, дійшов і О. Дей. Ось цитата з його передмови до збірки “Танцювальні пісні” (стор.24): “Без докору, навіть з деяким еротичним замилуванням змальовуються легковажні зальоти; іноді відверто говориться, а частіше прозоро натякається на інтимні епізоди у коханні з явною прихильністю до джиґуна і велелюбної дівчини. У даному разі це не тільки момент народної моралі, не каламутна краплина в її чистій і здоровій криниці, а вияв тверезого погляду на світ.” Костомаров десь писав: “Жінка в українській (чисто народній) поезії до того духовно прекрасна, що і в самому падінні поетично висловлює свою чисту натуру і соромиться свого приниження!”
Шановний читачу, хай не складеться у тебе враження, що українці вітали подібне ремесло. Щоправда, це була неприязнь, а не ганьба.
Ставлення до гулящої жінки, яка прагла закурвити (заробити повійництвом) собі на життя, чітко висвітлюється у народних примовках:
Ні дівка, ні жінка – людська поговірка.
Така наша Ганичка, як кварта до затички.
Дівчина дурна, між ногами тюрма. (54; П. Лукашевич., стор. 47)
Пішла Оришка збирати шишки.
Походиш зле, як підеш дорогами, що кінчаються між ногами.
Пішла дівка по руках – у чорта опинилася.
У волоцюги розум у штанях, у хльорки – під плахтою.
З козаками спала, постіль поваляла.
На Горпині тільки піч не була.
Не беруть тебе, Тацю, тільки твою працю.
У Пріськи очі круглі, кого бачить, того і любить!
Христя маленька, на передок слабенька, хто хотів, той вертів.
То не кохання, що за гроші.
Шия з намистом, а голова зі свистом.
Наша наречена не гусей пасла, а блягузницею трясла.
Загуляла дівка від понеділка до понеділка.
Стидкі-бридкі у кропиві шлюб брали.
Тіло біле, а ось п….а брудна.
Була ж Варка ловка, мила та красу свою згубила На гулянках-роздаванках...
Дехто відвертав від галяпок очі:
Я на цеє не дивлюся, Я від цього та відвернуся.
Дехто насміхався з розпусниць:
Ой дівчина, чи дівчина, Черевина як діжчина.
(14, стор.242)
Дехто кепкував:
Ой не піду до дівчини, не піду ніколи, Бо до неї хлопці ходять, як жиди до школи.
(9, Колом. № 188)
Катерина присягала, Її душа чиста: Ночувало сто уланів І козаків триста.
(Записано від Олексія Притики, с. Любимівка, Дніпр. обл.)
Дехто перестерігав дівок піснею, що від їхніх “гульок” будуть їм колись непереливки:
Що в нашої да Парахни В плахті перебори. Ой будуть тії перебори В Івана в коморі.
(4, стор.185)
Як ставились до “нечесної” молодої, ми вже знаємо. Дехто звинувачував у непристойній поведінці дівчини її матір, яка за свого дівування й сама робила “негідні речі”:
Коломия, Коломия та й Коломийочка, Яка була сука мати, така її дочка.
(9, Колом. № 189)
А так інколи і траплялося, що матір сама подвигала доньку до блуду:
– Ой мати моя, мати, З ким же я ляжу спати? – З хлопцями, моя доню, Я це тобі не бороню.
(3, стор.365)
Ой мамуню, мамуненько, венгир вікном лізе! Ой не бійся, моя доню, він ті не заріже. Ой мамуню, мамуненько, він грішми бренькоче! Ой не бійся, моя доню, він ті полоскоче.
(54, В. Гнатюк, стор. 192)
Не біда, що диптянкою стала, Аби п… підставляла, аби гроші діставала.
Про причини такого материнського “благословіння” ми поговоримо дещо пізніше.
Є пісенні свідчення про материнський гнів з приводу доччиного заняття:
За те мене мати била. – Де ти, суко, заробила?
На спробу перешкоджати доньці неславити себе й усенький рід мати стрічає від “кровинки” і спротив:
Ой я тобі, моя мати, перекір нароблю: Повну хату і кімнату парубків наведу.
...і докір:
Ой, мамуню моя, а я дочка твоя, Було мене тоді вчити, як я була мала.
(3, стор.380)
Дехто жалів “заблудлих овечок”, бо від своєї химерної поведінки ті втрачали свою неповторну красу:
На калині нема цвіту, воробці здзьобали, На дівчині нема краси, хлопці зцілували.
(9, Колом. № 186)
Таке було кучеряве, Таке було ладне, А теперка роз’єбали, Як колесо заднє.
(60; стор. 196)
Дівчині, яка “запастила славоньку темними ночами”, важко було знайти собі милого:
На вулиці стояла, На молодців моргала. – З гаю, молодці, з гаю, Чорні я брови маю!
– Чорт тебе бери з ними, Давно ти маниш ними. Коли б ти не манила, Давно би в парі ходила.
(13)
В одному з пісенних варіантів дівчина їм відповідає:
Якби я не манила, То б я боса ходила! А то я хлопців маню – І в черевичках ходжу: І в чорних, і в червоних, І в красних – сап’янцових!
(22, стор.150)
Багатьох красунь підштовхувала на гріховну стезю саме злиденність, яка існувала за всіх часів. Звідси й висновок, який робить дівчина, що не має необхідних, на її погляд, речей:
Буду хлопцям давати, На чоботи заробляти!
Тільки що світові до дівочої мотивації! Жорстока річ – “людськая обмова”. Не дрімають “воріженьки лихії”. Важко одиначці відстоювати себе, але конче треба! І дівчина, “лакома на хлопці”, не впадає у відчай:
Ой у лісі при дорозі там виросли губи, Хто на мене ворогує, най си вирве зуби.
(9, Колом. № 386)
Не впадає у відчай – і робить своє діло: “щовечора на улицю чеше”, “маїть спідницею і вабить хлопців”.
Ой вийду я на вулицю, крикну на охоту: – Сюди, сюди, славні хлопці, на мою роботу!
Ростіть, ростіть василечки, я вас буду поливать; Ходіть, ходіть, славні хлопці, я вас буду миловать! (3, стор.507)
Ой ду, ду, ду, ду, ду, ду, ду, я добра не буду, Любила я-м по чотири, ще й по десять буду! (14, стор.79)
Кахи-кахи, кахикала, Хлопців собі прикликала; Іще буду кахикати, Щоб хоч десять прикликати.
(3, стор.362)
Кахикає фіндюрочка ще й зухвало приспівує:
А яке ж кому діло, Що п’ятнадцять я любила? Поки молода буду, То й сто тридцять перебуду!
(13, стор.342)
Знає скуска, що робить, знає, що й робитиме:
Ой буду я така стара, аж я буду трісти, А ще буду файним хлопцям на коліна лізти.
(9, Колом. № 158)
Не баряться хлопці завітати до навиглядної (що має успіх) охотухи. Кожен-бо робить, що йому треба:
Чого мені журитися, Чого мені вельми? Що два в хаті, два в кімнаті, Чотири за дверми!
(3, стор.424)
Широкая улиця Очеретом перетикана. Чорнявая дівчина Усіх козаків перекликала.
(12, стор.107)
Куди ж “кликала-кахикала” перелюбниця хлопців, в яке помешкання?
Тепер же я сама буду, Напну собі халабуду, А з фартуха пущу двері, Щоб ходили офіцери.
(3, стор.527)
Це, звичайно, жарт. Халабуда – (для прийому офіцерів) місце зовсім не підходяще. То де ж тоді? Аж ось де!
Ой підемо ми до тої, що хата на горі, Біла постіль застелена, горівка на столі.
(47, стор.79)
Да дам собі біля хати Дуба посадити, Аби знали легіники, До кого ходити.
(28, стор.149)
У невеликих містечках повійниці оселялися у хатках на околичних вулицях.
Ой візьму я сардачок на плечі Та й піду я до дівчини ввечір. Приїхав під нові ворота – Зносить мене під хату охота.
Приїхав я під біленькі стіни –
Мало що мя собаки не з’їли. – Гуджя, гуджя ви в солому спати. А вас, милий, прошу до хати. Роздягайтеся, кудрявці, по лавці, Най сідають нові закоханці.
(2, стор.190)
У великих містах диптянки наймали помешкання:
Як пішов я до дівчини, Кватирку ’дчиняю, Кватирку ’дчиняю, Дівку викликаю.
(12, стор.130)
При шинках існували “служечки-кабашниці”, яких можна було купити за гроші:
– Шинкарочко молода, Ци то твоя донечка, Ци то твоя донечка, Ци подобна служечка? – То не моя донечка, А й подобна служечка. – Що би за ню дати, Аби з нею ніч спати? – Штири коні вороні І сіделка золоті.
(20, стор.38)
Піснярі дають нам можливість дещо прознати про належні атрибути та помешкання хльорок:
Ночувала з школярами Под чорними соболями.
Варіант: Під синіми килимами.
(2, стор.257)
Ой а постілка дубова, Ой то є ганьба готова.
(2)
Між повіями зазвичай існувала певна конкуренція:
Козаченьку гарний, не ходи до Ганни!
Не ходи до Ганни, ходи до Маруськи. А в Маруськи-душки чотири подушки, П’ята пухова, сама чорноброва, Шостая маленькая, сама молоденькая.
(3, стор.191)
Була між босками і своя шкала вартості. Блудяжки мали свою копійку, обслуговуючи простолюдинів:
Хвалилася дівчинонька, Що полотен бочка, А як вийде на улицю, То по пуп сорочка.
Мандрьохи (“курви францюваті”) – ті зналися з паничами:
А до мене хлопці ходять, паничі, паничі, Носять мені мед-горілку, калачі, калачі.
Якщо різниться клас, різниться і платня.
Іван Франко у своїй збірці наводить пісню про два міста – Станіслав та Бережниці:
Яке місто Станіслав, За гріш дівки не дістав, Бережниці не тото, За гріш дівок – решето.
(14, стор.243)
Виявляється, що у тих Бережницях повнісінько дешевих блудяжок, як-то:
Ой стояла під вербою Да й махала пеленою: Сюди, сюди, козаки, Дешевої табаки: По копійці рожок, На закуску пиріжок!
(3, стор.361)
Рожки – тут треба розуміти – перса, а вже пиріжок – звісно що.
У Станіславі гуклі за гріш не підуть. Тут треба щонайменше “копу”:
Я за Олену копу дав, копу дав, Бо я її сподобав. За Ярину – п’ятака, п’ятака, Бо Ярина не така, не така.
(3, стор.513)
Ну, дукат я взяла, я взяла. І рудого біса обняла, обняла.
Більш знамениті дівки “з козаками козирили, підкозирювали” за значно вагоміший платіж: “Як єсть дорогії подарочки брала”.
Ой дай мені два персники, а третю каблучку, Коли не хоч любить мене, люби мою сучку.
(12, стор.86)
Вправні у любовному мистецтві красуні взагалі могли нажити з багачами великі статки:
Одна брова та варт вола, друга червоного, Треті очі чорнецькії – коня вороного.
(19, №1509)
Чорнявий да хороший Дав мені купу грошей. Чорнявий да рудий Дав мені золотий.
(32, стор.617)
Ой чи гуляв, не гуляв, Сто червінців прогуляв. Та за тую дівчиноньку, Що я її сподобав.
(12, стор.151)
ДІВКА КАТЕРИНА ЛИЧЕНЬКО БІЛИЛА
Запрягайте коні в санки, Поїдемо до коханки! Приїзжаємо ік воротям – Стоїть мила краще злота.
Вживання білил і рум’ян на Русі має давню історію. Косметика у самому широкому сенсі слова безсумнівно грала важливу роль в житті українських повій. Вишукані у своєму ремеслі скуски, користувалися косметикою, вигідно підкреслюючи природні данні і затіняючи несуттєві.
Пійду фарби накуплю, Лице собі побілю, Чи не найду такого, Щоб полюбив немного.
Також галманки (як і більшість жінок) приділяли багато уваги різного роду прикрасам.
На Пазині намисто не на руб – на триста. Ані батько купив, ані мати дала, Сама Пазя молодая з козаками прижила.
(3, стор.226)
На, Пазино, коралі, - Сто золотих давали...
Бо Пазина гарна була, З козаками здобула, Ой здобула, здобула, Бо хороша була.
(32, стор. 428)
У. Вердум, подорожуючи у р. р. 1670-1672 Польщею й Україною писав: “Дівчата… уживають також перстенців на пальцях і дуже великих кульчиків в ушах і намиста з кришталю, скла, міді, мосяжу, згідно з фантазією та засобами.” (71; стор. 114)
А в нашої Олени Заушниці зелені, То по штири, то по п’ять, Заушниці брязкотять.
Возьму перстень дорогий Стамбульськой роботи, Єще й серги завішу, Таки хлопця потішу.
Професія мандрьохи вимагала не тільки вмілого використання косметики та прикрас, але й витонченої поведінки, знання слабких сторін чоловічої натури для подальшої мотивації, щоб мужчина був готовий заплатити якомога більше.
Чоботи з саф’яну За сім золотих дістану І викрешу голубця, Чи не зваблю молодця!
(32, стор.572)
Про те, що українські повії були доволі вправними у пестощах і надзвичайно солодкими у любощах, також є пісенне свідчення:
Ой гіллява черешенька, гіллява, гіллява, На біду мнє перевела дівчина білява.
На біду мнє перевела та й розволочила, Ой чого я в світі не знав, вона мнє навчила.
(9, Кол. № 469)
Козириста дівка у чарівних розкошах ночі вміло втілювала будь-які примхи візитерів:
Не стій же ти, не ворочайся: Чого хочеш – попроси, не соромляйся!
(3, стор.500)
І щоб зняти з них зайву напругу, запевняла:
Хлопці ж мої, хлопці, я ваша дівчина, Як ми сі що стане, не ваша причина.
(3, стор.642)
НЕРЕСНИЦЯ ЗІНАЇДА
Фольклорний матеріал дав мені можливість, поєднавши в сюжетне намисто куплети з кількох пісень, відтворити життєву історію української сільської дівчини, яка в юні літа зазнала досвіду злуки, а згодом стала повією. Назвемо її умовно Зінаїдою.
1. Звабник Зінаїди:
Ой коби я тото мав, Що дівчина має, Я би гроші вторгував, А вна ся стидає.
2. Зазнавання Зінаїди:
Як я була мала, мала, така була щира, Же дала-м си покохати за грудочку сира. Невеличка грудка сира – не могла-м си з’їсти; Як підманив мене дурень, вже-м не могла сісти.
(3, стор.526)
3. Загравання Зінаїди:
Ой у полі дичка, дичка, Гдесь наша дівчина невеличка. Ей, гуска, ей, гуска з гусаками, Гдесь наша дівчина з козаками.
(32, стор.611)
Не ведіте в будяки, бо я поколюся! Як я була в будяках, так і не боюся. Заведіте в лободу, бо лобода дробна, Постеліте жупанину, бо я того годна.
За клубочок валку Їбалася змалку; Виїбла п’ять сорочок: Ще дві – ув іржиці, А дві – в коноплиці, А п’ятая тая, Що матінка дала!
(54, Хв. Вовк, стор. 149)
5. Зростання Зінаїди:
…стала підростати, Стала усім хлопцям принаду давати.
Напилася горілки, Напилася меду За тую рагазулю, Що в мене спереду.
Навприсядки, навлежачки Заробила сережечки. А за тії сережечки Болить в мене теперечки.
(54; П. Лукашевич., стор. 48)
6. Заробітки Зінаїди:
Ой мати, мати, люблять мене хлопці, Дають мені по таляру, жита по коробці, А я жита не беру, та все самі гроші, Я поганих не люблю, та все, де хороші.
(24, стор.130)
7. Заблуди Зінаїди:
Ой була я мала, мала – колихала мене мама. А як стала я підростати, стали хлопці колихати. Колихали мене хлопці й у решеті, й у коробці, Й у рядюжці, й у рядні: рядна зверху, я – на дні. Колихали, забавляли й на качалки пригравали. А я спати не хотіла, Аж коробка торохтіла. І по хаті – торох, торох, І по сінях – торох, торох!
(3, стор.379)
8. Зальотники Зінаїди:
З москалями обізналась, На коліна їм сажалась. Вони ж її обнімали, Обнімавши, цілували І в губоньки, і в зубоньки, І в очиці, і в бровиці, І в бровиці, і в п... Колихали молоду.
– Постій дівчино, нарядим диво: А з того дива буде дитина!
9. Знайома Зінаїди:
Ой гуляла дівчинонька, Ой гуляла вельми,
Зачиняла гуляннячко
Дубовими дверми. Ой гуляла, ой гуляла, Її мати не впиняла, Упинили малі діти, Мусить вдома сидіти.
10. Згубниця Зінаїда:
А як третій (погарець) упила, гой, упила й упила, То всю правду вповіла, гейя-гоя-гой! Сімох дітей згубила, гой, згубила, згубила, Та все дівков ходила, гейя-гоя-гой!
(2, стор.265)
11 Зінаїда Заблуда:
Ой де ж я, де ж я
Та й з досадоньки піду, Ой де ж я, де ж я Своє горе занесу?
(43, стор.52)
12 Загибель Зінаїди:
Удовина дочка
Та й зажурилася, В глибокій криниці Утопилася.
Подібний твір про трагічну долю молодої дівчини (звичайно, не за сюжетом) вже існує в українській літературі. Маю на увазі “Повію” Панаса Мирного.
РЕШЕТО
Наше дівча не гусей пасло, а решето трясло.
Одним із символів розпусної дівки (окрім дзюравого відра, дірявої торби та коробки) було решето.
Ой то мене капітан полюбив Та й до мене решета приходив. А я єму решета не дала.
(3, стор.368)
Гандзю, Гандзю, кучерява! Під решетом ночувала. Як решето подереться, Гандзя лиха набереться. А друга чорнобрива Під решетом заблудила.
(2, стор.101)
“Ночувати під решетом” – означало чинити блуд.
Християнська церква, що мала великий вплив на приватне життя своєї пастви, застосовуючи покаяння, сповіді та численні епітимійні* (*епітимія – церковне покарання через тривалі молитви,піст, поклони) засоби, намагалася “лікувати душі” заблудлих дівчат та жінок.
Крім того, застосовувалися заходи фізичного покарання:
Честь тоді святилась дуже, Накриток карали, Коси різали блудяжкам, В погріб запирали.
(М. Макаровський, поема: “Наталя, або Дві долі разом”)
Саме з тих часів збереглося прислів’я: “Це Зося чи не Зося, запаска коротка, а втяте волосся”.
Щоб попередити або відвернути парубків та мужчин від пізнавання з повійницями, на церковних службах частенько промовлялося Перше Павлове послання до Коринтян: “Хіба ви не знаєте, що той, хто злучається з розпусницею, стає одним тілом з нею?”
Але що дивно: окремі представники духовенства – попи, дяки, владики, які справді мали б боротися з “розсадниками розпусти”, нерідко самі виступали у ролі звабників і облесників.
Свідчить народне прислів’я: “Полюби нас так, а за гроші – то в’язне й дяк.”
Свідчать і пісні:
Мати моя, мати родима, Нащо ж мене, хорошую вродила? Нащо мені біле личко вділила? Нельзя ж мені ні до церкви піти, Нельзя ж мені Богу помолиться, Христу низько та ще й поклониться. Поповичі іздіваються, А дяченьки помиляються, Частувати забуваються. Піп мене у вівтар кличе, Паламар проскуру тиче, Дяченько на ніженьку наступа.
(12, стор.79)
Ой надійшла чорна хмара я з гірки, я з гірки, Тікав дячок голий, босий від чужої жінки.
(54; В. Гнатюк, стор. 224)
Їбло мене сто попів, Дияконів триста – Один тільки догодив, Бо то був юриста!
(54, Хв. Вовк, стор. 159)
Нерідко розпуста траплялася серед чернецтва:
Чернець бабу повалив на льоду: – Давай, бабо, коляду!
(54, П. Чуб., стор. 105)
У Києві на дзвіниці Сидить чернець на черниці. Прийшов к єму хлопець: – Що ти робиш, отче? – Спасаюся, хлопче. – Отак чернець спасається – На черниці хитається.
(54, Н. Гоголь, стор. 66)
У Києві на дзвіниці Чернець лежить на черниці. Та так чернець спасається, Аж дзвіниця хитається. – Що ти робиш, ченче? – Спасаюся, серце: Всередину гріхи пхаю, Щоб не вийшла душа з раю.
(54, Хв. Вовк, стор. 138)
***
Історія знає три форми повійництва:
– наложниці-рабині; – дримби-гарцівниці – служительки релігійного культу; – легальні повії, що торгували своїм тілом.
Тему легальної проституції ми вже розглянули, тож звернімося до інших двох.
НАЛОЖНИЦТВО
За часів Київської Русі церква відмовлялася освячувати шлюб між представниками різних соціальних верств, особливо між можновладцями і холопами. Якщо такий шлюб усе ж таки укладався, холопка (шудра) ставала не дружиною, а фактичною підложницею пана.
Джерела Х – XVII ст. містять свідоцтва існування в межах Київської Русі дво - і багатоженства, одначе не дозволяють оцінити масштаби розповсюдження цього явища. Князь Володимир (980–1015 р. р.) до того, як хрестити Русь, встиг прославитися своїм сластолюбством і нестриманістю до дівиць, мав вісім “водимих” (тобто шлюбних) жінок і кілька сотень своїх підданих наложниць; до княжого палацу приводив “к сєбе мужскі жони і дєвиці”.
Серед багатьох пісенних збірок мені пощастило віднайти кілька пісень, які свідчить про існування в минулому багатоженства у наших предків. Наведу дві з них:
Мій милий і по риночку ходе, Ой чужу милу за рученьку воде, Ой чужа мила як цілує-милує, Ой як на мене нагаєчку готує. Ой готуй, готуй не одну, а чотири, А я буду найстарша між ними.
(44, стор.8)
Єдна поїть, друга кормить, третя милком миє, Четверта мя приголубить, а п’ята обшиє. Шоста сміхом забавляє, а з семов жартую, А з осьмою п’ю, з дев’ятою сплю, з десятов вікую.
(47, стор.80)
ДРИМБИ
Дримби – професійні танцівниці, храмові служительки язичницької епохи.
Про них ітиметься далі – у розділі, присвяченому жіночому живаскусу.
ЖІНКА. ЧОЛОВІК. ПОВІЯ.
Чув я якось у Полтаві розмову між двома жіночками; одна другій каже: “Хай собі ходить Микола до боски, аби не ходив до сусідки Тодоски”.
У цій фразі, як на мою думку, криється позитивне ставлення жіноцтва до існування інституту повій.
Будь-яку жінку боляче вразить той факт, що її чоловік має десь на стороні коханку.
Ой не по правді Ти, мій миленький, Зо мною живеш:
Мимо мій двір ідеш
І тихо співаєш – Жалю завдаєш. До стидкої та до бридкої Мед-вино несеш, А до мене, молодої, З нагайкою йдеш.
(12, стор.63)
Любовний роман з чужою жінкою може призвести до того, що чоловік покине свою дружину і піде жити до іншої. З великою вірогідністю можна сказати, що саме так і станеться. Повійництво ж не вимагає чуттєвої відповідності, тому й небезпеки для дружини не містить. Плати, чоловіче, гроші, отримуй виключно тілесну втіху і йди собі з Богом. Муж на якийсь час занурюється у буденність, позиції дружини залишаються недоторканими, сім’я не підлягає руйнації.
Розділ про повій я завершую давньою притчею індійських дивоглядів, давньою, але свіжою, як весняний ранок.
ЧЕРНЕЦЬ І ПОВІЯ
Якось помер чернець. Він був знаний усій країні своїм боголюбством, смиренністю і аскезою. Цього самого дня померла повія. Вона також була знана по усіх усюдах. Возлягти з нею на ложе вважали за щастя князі й воєводи, а її красу уславили в піснях мандрівні музики. Вона жила акурат проти монастиря того праведника.
Чернець і повія були сусідами, проте різниця між ними була, як між небом та землею.
З’явилися ангели смерті й вознесли ченця на небеса, прийшли інші ангели смерті і потягли повію до пекла. Коли перші ангели дісталися неба, вони побачили, що ворота зачинені, а воротар сказав: “Ви все переплутали. Цього ченця треба відправити до пекла, а повію – до раю.”
“Не хочемо вірити! – вражено вигукнули ангели. – Цей чоловік відомий стовпник і аскет. Хто, як не він, має право пробувати у раю?! А та повія… хіба не місце їй у вогняній купелі?..”
І сказав тоді страж воріт: “Ваша помилка в тому, що ви подивились тільки на зовнішній вигляд. Цей чернець обрав постування, щоб відчувати зверхність над іншими, а про себе він завжди думав: “Я марную свої літа. Яка чарівна та повія, що живе навпроти, така манлива. У будь-який момент, варто мені лише перейти вулицю, і вона обдарує мене незабутніми пестощами. Я займаюсь марнотою – молюся, днями й ночами стовбичу перед образами, а все ніяк не можу стяжати Божої милості.” Але, боячись втратити репутацію святого, він так і не насмілився піддатися спокусі. Він так і залишився пісником, але думками завжди линув до повії. Коли у красуні відбувалися гучні гулянки й танці, душа його трепетала пташкою, слова молитов ховалися десь у потаємній комірчині його мозку, а мрії переносили сердегу у покої скуски і кидали його в її палкі обійми.
А що ж повія? Вона завжди каялася, каялася й каялася, вона знала, що розфітькала життя даремне. І заради чого? Лише заради грошей, продаючи своє тіло й душу. Кожного дня вона дивилася у той бік, де стояв монастир, і заздрила тихому праведному життю за його стінами.
Вона палко жадала, щоб Бог дарував їй хоча б один шанс увійти до храму. Але вона міркувала: “Я – повія, нечестива, мені не слід наближатися до храму”. Тому вона полюбляла блукати навколо священного муру ззовні, щоб хоча б подивитися на нього з вулиці. А коли там відбувалися святкові служби, лунав божественний спів й дзвеніли чарівні дзвони, вона часом голосила й ридала ридма, уявляючи, чого вона позбавлена.
Так що воротар сказав: “Перенесіть повію в рай, а ченця цього киньте у пекло. Їхнє зовнішнє життя було різне, і їхнє внутрішнє життя різнилося, але обидва вони шкодували”.
Класика
