Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

 

Олександр Виженко
УКРАЇНА КОХАННЯ

“НЕЄСТОВНИЙ” ЖИВАСКУС*

(*живаскус - все те, що в світі прийняти називати сексом; мій термін живаскус походить з двох слів: жива - життя і скус - спокуса; тобто живаскус - це життєва спокуса або ж спокуса життя.)

На такі зальоти не маю охоти.
Народне прислів’я

 У свідомості багатьох людей “неприродні” статеві стосунки асоціюються з таким поняттям, як “содомія”, або ж “содомський гріх”. Кілька разів я дуже уважно перечитав оповідання з Книги Буття про долю міст Содома і Гоморри, але так і не знайшов чітко позначеного гріха, за який Господь вчинив над ними розправу.
Єврейські та християнські книжники, трактуючи содомію, на перше місце ставили статеві стосунки між чоловіками (гомосексуалізм). Вони вважали “содомським гріхом”, коли чоловік підступав до жінки іззаду, або коли жінка під час злуки з чоловіком опинялася зверху. “Содомським гріхом” вважалася малакія (мастурбація), лесбійська любов і навіть полюції. Гріх проти єства, стверджували вони, – це будь-який прояв статевого інстинкту, котрий не відповідає головній меті природи, тобто розмноженню. Але ж тоді треба було визнати “природним” кровозмішення, адже при цьому цілком вірогідне запліднення.
Виходило, що жодне з тлумачень “содомії” давніх авторів не було універсальним. Багато з того, що вони відносили до категорії “протиприродного” живаскусу, сучасними науковцями не розглядається як девіація (збочення).
Мій любий читачу, пропоную, не вдаючись до полеміки щодо визначення “содомії”, розглянути, що повідають нам українські народні пісні про різного роду збочення.

 ОЖЕНИВСЯ ЯКИМ З ТАКИМ

Хто з чоловіків не відчуває інтересу до жінок,
той даремно народився, вкравши юність у своєї матері.
 Народне прислів’я

Загадка:
З похмілля молодець виліз в лузі на дубець. (Хміль)

 Походження мужолозтва дуже давнє. Науковці зазначають, що чоловіча любжа вперше виникла серед мисливців, котрі, копіюючи злучку тварин (що злазять одне на одного ззаду), створили певні ритуали. Такі обряди, за віруванням древніх людей, мали принести удачу на полюванні. На доказ своїх висновків учені наводять наскальні малюнки із зображенням чоловіків у масках тварин і птахів.
Ставлення до чоловічого живаскусу у різних культурах та в різні епохи було неоднаковим. Чоловіча любва визнавалася в античній Греції, Римі. Історики дійшли висновку, що чоловіча проституція, яка набула небачених розмірів, сприяла падінню двох великих імперій.
Серед українців (слов’ян взагалі) статеві стосунки між чоловіками вважалися неприродними і “вадливими для душі”.
Одна з пісень висміює парубка Семена, який виліз на “дуба”* (penis), щоб дістатися неба (отримати насолоду):

Ой на дубі, на вершині,
Сидить Семен в кожушині.
Кожушина лопотить,
Семен з дуба летить.
Так Семенові й треба,
Щоб не лазив до неба.
(3, стор.151)

 * Про символічне значення дуба йдеться в подальших розділах.

 Народна мораль у даному разі надзвичайно проста і мудра; адже VENUS AVERSA (анальний живаскус) порушує рівновагу життєвих сил в організмі: снага, скерована вниз, полишає тіло (як витікає вода з дірявого відра), а це може призвести до тяжких наслідків у вигляді запорів і навіть до раку гузниці (прямої кишки). Насмішкувато-груба дражнилка саме на це й натякає: “Як цей самогон зветься, що з гузна дістається?
Взагалі, мужолозтво у народі вважалося однією з бісівських пасток: (“біля болота, та в задні ворота”; “бісівська війна посеред гімна”): не діло чоловікам займатися подібними речами, а лише чортам:

Ми думали – гарбузи,
Воно – гарбузиння,
Ми думали – парубки,
Воно – чортовиння.
(3, стор.150)

 Гарбуз (як і дуб) – символ справжнього мужчини. Гарбузиння – то вже, як кажуть в народі, “ні се ні те: жовтеньким цвіте, голубеньким пахне”.
Є ще кілька пісень, які натякають на існування у далекому минулому гомосексуального культового язичницького ритуалу:

1) Парубки ходили, блудили,
Сім літ по запічку,
А чотири да по припічку,
Плетем, плетем, ліс, ліс,
На парубки біс, біс.

2) Ой на городі крокіс, крокіс,
Узяв чорт хлопців, поніс, поніс.
Ой на городі крокісниця,
Узяв чорт хлопців та й тішиться.
Ой на городі кропивниця,
Узяв чорт хлопців та й дивиться.
(4, стор.428)

 До сих пір збереглося порівняння:

 Голий, як терменський ліс, де чоловіків бере біс.
(62. стор.27)

Народний пісняр, який спостерігав “бісовське” дійство, міг би сформулювати своє враження про зухвалого ватага-свербигуза словами прислів’я: “А він буде у болоті над чортами старший! Нехай же його люблять, що в болоті трублять!” А про учасників ритуалу висловився приблизно так: “Спарувались та й до чорта подались”. А то є “задня дорога, всередині тривога, в дірці – весілля”.
Жодна дівчина часів середньовіччя не пішла б за парубка, якби помітила, що той побабів (зробився женоподібним) і виявляє цікавість до мужчин або, навіть, до хлопчаків:

Дівчино моя, переяславко,
Роззуй, роздягни мене, ластівко!”

То не зозуля в саду кувала:
“Не дожде твоя година, щоб я роззувала!
Найми собі хлопчика хоч малесенького,
Нехай тебе роздягає, молодесенького!
(1, стор. 518)

 Взагалі, на того, хто починав ба?битися (уподібнюватися жінці), чекали кпини і гострі насмішки:

Бугай: має ріг не до ладу –
Як спереду, так і ззаду.

Хто чеше передок, тому чарку й огірок;
А хто пасе дупу, тому жабу в руку!

Ой швець коло мене,
Тебе ї...ть, ї...ть мене.
(54; Т. Шевченко., стор. 70)

Чоп, чук, чукича!
Хоче срака деркача.
(60; стор. 43)

У (ім’я) жупелиця* під гузном вертиться.

(* жупелиця – жук скорбій)

Коняча морда, кобиляча срака.

Наш віл шука собі задовіл.

Наш Микита голоштан,
Коло жопи барабан.
Він як ропне –
Барабан здохне.

 У славнозвісній відповіді запорожців турецькому султану козаки називають константинопольського правителя “царем кобилячого підхвістя” і пропонують йому поцілувати їх (запорожців) у с...у.

 Схильних до чоловічої любжі дражнили ще запхайдупами, чухисраками, сраками-витріщаками.
У царській Росії ходило слівце “афедрон” – “сідалище”, задній прохід. Цим словом таврували мужчин-гомосексуалістів.
В українській мові існує чимало синонімів слову сідниці, як то: гапка, гепа, гузиця, гузно, ґедзло, дупа, жопа, ренджиґлі, срака.

 У пісенному збірнику, що зібрала Софія Тобілевич, знаходимо пісню, яка розповідає про розставання двох чоловіків-полюбовників.

Вилітали орли з-за крутої гори,
Вилітали, буркотали, розкоші шукали.
Скільки не літати, треба вниз спускатись,
Ой у полі три дороги, треба розлучатись.
(13, стор. 148)

Розглянемо уважно зміст цієї пісні.

 “Вилітали орли”. Орел - символічний образ богатиря. У нашому випадку йдеться про двох козаків.
Вилітали, буркотали, розкоші шукали”. Насамперед з’ясуємо, що означає “буркотати” і “шукати розкоші”.
Орли, як звісно, клекочуть – “орлове чути здалеку клекотання”, а голуби - буркочуть: “Ой голуб гуде, а голубка буркоче”. Буркотіння голубів у народній поезії - вираз любовних стосунків:

Ой у саду та під дулькою
Сидить голуб із голубкою,
Буркочуть, милуються,
Самі собі дивуються...

або:

Він літає, буркутає:
“Буркуку, буркуку,
Подай, мила, білу руку!”

 У пісні, записаній Софією Тобілевич, буркочуть два орлика, тобто два силака. Саме вони “розкоші шукали”. А розкіш - це насолода, задоволення, втіха, блаженство.
Сивий соколонько по полю літає, по своїх розкошах пароньки шукає”, - так у народній пісні передається жадання парубка найти собі любу дівчину.

 А що шукають наші орли? Тої ж таки насолоди! Проте – “Скільки не літати (бути одне з одним при утісі), треба вниз спуститись, Ой у полі три дороги, треба розлучитись”.

 Гірка мить розлуки. За народним прислів’ям: “Розкіш творить біль: як приходить - смакує, як виходить - катує”.
Народна пісня досить емоційно і правдиво розкриває силу почуттів між двома закоханими одне в одного мужчинами. Знову ніяк не надивуюсь вмінню наших давніх піснярів так образно і красиво передавати найпотаємніші людські почуття та переживання.

А піду я одружуся з моїм вірним другом,
З славним батьком Запорозьким,
Та з Великим Лугом.

 Т.Г.Шевченко

 Історичних свідчень про те, що в Запорожжі траплялися випадки живаскусних стосунків між козаками, я особисто не знайшов. Існують певні перекази, буцімто на Січі за “содомський” гріх люто карали. Про те, якими саме були покарання за “содомію” серед низовиків можна тільки здогадуватися. У тому ж таки листі-відповіді запорожців турецькому султану, читаємо: “Який ти в чорта лицар, коли голою сракою їжака не вб’єш”. Можливо, грішників-задовільців при всій громаді заставляли сісти сідницями на їжака. Вірогідніше, того, хто переступав закон Низового лицарства, саджали на палю. Хоча, це лише припущення. Тільки припущення.

 Існує кілька весільних приспівок, котрі виконуються під час циганщини, де героями гріховних дій між чоловіками виспуають служителі церкви.

Посію я мак волохатий,
Занадився дяк пелехатий.
Цур тобі, пек тобі, дяче,
Яке в тебе гузно гаряче.
(60; стор. 132)
Батько на покуті сидить
Та за яйця держить.
Де взявся поп,
Да де взявся дяк,
Да за яйця – хап!
Сем год судилися,
Проте батьку зосталися.
(60; стор. 136)

 Не станемо прив’язувати ці тексти до реалій, які могли мати місце в історії. Але незаперечний факт: в народній творчості служителі культу нерідко виступають як порушники християнської моралі. Піп-ловелас, дяк-розпутник – неодмінні типи українського фольклору. “Піп сюди хрестом, а туди хвостом” – говорить народне прислів’я. Ось іще: “Піп Богом свідчиться, а чорта за хвіст держить”.

 Наші сивобороді волхви казали: “Жоден чоловік ніколи не зрівняється з жінкою. Так само й жінка ніколи не замінить чоловіка. Треба жити за законами вічно-втішної пари Лада і Лади”.
Як ми вже пересвідчились, українська народна мораль була непримиренною до чоловічого живаскусу і мала на це всі підстави. Країні, розташованій переважно у степовій зоні і не захищеній природними загородами від ворожих вторгнень, було необхідне чисельне населення, а відтак підвищений рівень народжуваності, що аж ніяк не сумісне з мужолозтвом. Символічного змісту стосовно цього набуває народна загадка: “В однім місці стоїть хлопець, а в другім місці – другий, а посередині півень яйце несе. Котрий з них швидше його ухватить?” Відгадка така: “Півень яйця не знесе”, а в ній прихована мудрість: неприродного бажати – світ марнувати.
Мужчина, не зорієнтований на жінку, – “дутель” (порожній горіх) для громади. Як казали у народі: “Іван – ні Богу, ні нам”. 

 ГОЛА Й БОСА, А ГОЛОВА В ВІНКУ

Кобила березу везла,
У Парасі курка замерзла.
Кобила пристала –
У Парасі курка розтала!
(54; Хв. Вовк, стор. 155)

 Свідчення про суто жіночі пестощі (тобто, пестощі між жінками) зустрічаємо лише в тому куточку пісенного народного саду, де подаються древні обрядові ігри та пісні: веснянки і гаївки.

Кину мичку між горшки,
Сама піду між дівки.

Дівки в хороводі,
наче маків цвіт на городі.

 Протягом кількох століть християнська церква вела послідовну боротьбу, спрямовану на знищення язичництва в Україні. І в цій боротьбі особливе занепокоєння церкви викликали весняно-літні релігійні обряди сонцепоклонників, де у ритуальному дійстві брали участь лише жінки. Наявний факт існування жіночого живаскусу. Учасниць жіночих забав називали презирливо “бабами богомерзенними”. Що ж так могло дратувати у тих обрядах церковних служителів? Спробуємо розібратися.
Повторюся, веснянки – суто жіночий ритуал:

Ховайтеся, дівчата, під золотий міст,
А ви, хлопці, – кобилі під хвіст.
(32)

 Під час травневого буяння природи, коли все навкруги вирує пахучим цвітом, дівчата йшли “на холодну водицю, на зелену травицю”, щоб у весняних іграх і хороводах славословити прихід весни.

Ой збирались дівоньки навесні,
Щоб співати весняночки голосні.
Ой співали дівоньки, співали,
Да в решето пісеньки складали.

Поставили решето на вербі,
Да й налетіли вераб’ї.
Да скинули решето додолу,
Час вам, дівоньки, додому.
(56; стор. 207)

 Народні співи-веснянки, що дійшли до нас, випромінюють світло високої поезії і чистоти.

Ягіл-ягілочка,
Ягілова дочка
Устала ранесенько,
Умилась білесенько,
Голівку причесала,
Панчішки підв’язала:
– Візьмуся попід боки,
Покажу свої скоки,
Піду до Дунаю,
Де дівки гуляють,
Виберу собі дівку,
Як калинову квітку.
(39, стор.14)

 У іншому варіанті пісні про Ягіл-ягілочку сюжет розвивається так:

Гнися, калинонько, гнися,
Дівчинонько – не журися.
З калинового цвіту
Вибирай собі квітку,
З калинового лугу
Вибирай собі другу,
З калинового плетю
Вибирай собі третю,
З калинового мосту
Вибирай собі шосту,
З калинового лому
Вибирай собі сьому,
З хрещатого барвінку
Вибирай собі дівку.

 Не кожна мати пускала на те свято свою доньку.

Дівка танок водила,
Що виведе та й стане,
На дівок погляне,
Чи всі дівки танок в’ють.
Однієї немає –
В неї мати чужая,
Не пускає в той танок,
Бо той танок без ума,
Зведе й тебе із ума.
(4, стор.163)

 Дівка, що водила танок, – то волхвиня. Назвемо її Ладиславою.
Що ж це за танок такий, якого боялися матері, і який міг звести дівку “із ума”? Ось що оповідає у своїй книзі “Світогляд українського народу” Нечуй-Левицький: “В травні грали свайбу Лада і Лади. Дівчата співають про кохання, граючи в мужа й жону”.
Так, так. В інсценізованому ритуальному дійстві дівчата відтворювали щорічний символічний шлюб між Ладом і Ладою, де дозволялися різного роду пестощі й милощі.
Спочатку дівчата оголялися і йшли разом вмиватися до води.

Десь тут була подоляночка,
Десь тут була молодесенька,
Тут вона сіла,
Тут вона впала,
До землі припала,
Бо води не мала.

Ой устань, устань, подоляночко,
Ой устань, устань молодесенька!
Умий своє личко,
Та личко біленьке,
Біжи до Дунаю,
Бери молоденьку,
Бери ту, що скраю!
(21, стор21)

 Після умивання вони одягалися у святкове вбрання:

Ой на річці та й на кладочці,
Там дівонька вмивалася.
Там дівонька вмивалася,
В біле плаття прибиралася.
(3, стор.77)

 Волхвиня вбиралась у чоловічий одяг, решта дівчат – у жіночий. Ладислава виконувала роль Лада, інші ж виступали у ролі його коханої дружини Лади.
Потім всі разом одягали “Весну”. Обряд починався і завершувався “віншуванням” жіночості. Весну символізувала оголена молода дівчина; вона не брала участі у “шлюбі”, але отримувала від дівчат дари: святкову одежу, різні коштовності і вінок з весняних квітів. Цей ритуал чудово змальований у веснянці “Галя”. (3, стор.74)

 Дівчата стають у коло, а одна (подекуди дві) йде до середини. Співають:

ХОР. Чому, Галю, не танцюєш, Галю, Галю?
ОДНА. Бо не маю сорочки кавалеру.
ХОР. А я тобі сорочину з краму куплю!
ОДНА. Тогда я си потанцюю, потанцюю
 Та й красненько подякую кавалеру.

 Далі на нові запитання, чому не танцює, вона відповідає, що не має спідниці, запащини, корсетини, хустини, коралів, і, нарешті, віночка. Кавалер обіцяє їй усе те дати.
Від себе додам: не обіцяє, а одразу ж виконує обіцянку. Ладислава в образі Лада вбирає Галю-Весну. Вдячна дівчина цілує щедрого “ласкавця” і виконує танок Весни. Дівчата навколо неї беруться за руки, крутяться доконечне за сонцем (за “Оком Лада”) і співають веснянок.

 Ушанувавши Весну, переходили власне до справляння “весілля” небесної пари. Мотив давнього обряду частково прозирає у весняному хороводі “Город” (4, стор.112):

Та сидять сестри
Сестрівниці,
Одна в вінку (Весна),

Друга в танку

(одна з дівчат, що грає роль Лади),
А третяя
Самодільниця (волхвиня у ролі Лада) –
Ні сюди, ні туди
Не повернеться.

Посилають її

По мед, по вино.
А по яке?
По солодкеє.
Котрую люблю,
То за себе візьму…

 Самодільниця (Ладислава) “бере, яку схоче дівчину (Ладу) і цілує її, потім ходить з нею по “городу”. “Як охота, то й усіх отак перецілує”.

В хороводі були,
Що ми там бачили?
Гарну дівчину.
Як хоч - обернись,
Як хоч - поклонись,
Як хоч - затанцюй,
Кого любиш - поцілуй.
(52, стр.71)

 Одна з пісень сповіщає, що з початку весни і аж до Петрівки (“місяців чотири”) біля волхвині (“у коморці”) лишалося четверо дівчат (“зірочки чотири”), які на “кроватці” спали, “пісеньки співали”:

Через наше сельце
Везено деревце.
Стій, калинонько, стій
За морем далеко!

А з того деревця
Роблено комірку;
Стояло, світило
Місяців чотири.
У тій коморці
Роблено кроватку;
Стояло, світило
Зірочки чотири.

На тій кроватці
Дівочки спали,
Стояло, світило
Місяців чотири.
Дівочки спали
І пісеньки співали.
Стояло, світило
Зірочок чотири.
Котилось яблучко
Згори додолу;
Стояло, світило
Зірочок чотири.
Час вам, дівочки,
Із гуляння додому.
Стояло, світило
Місяців чотири.
(4, стор.296)

 З великою мірою переконання можу сказати, що пісні ті – молитви і славоспіви усім язичницьким богам, а самі вони – дримби – професійні гарцівниці, повії, виконувачки священних ритуалів, магічних закликань, за допомогою яких на землю викликаються безконечні небесні насолоди.

Співали дівочки, співали,
У решето пісні складали...
(Що то є “решето” ми вже знаємо).

 Дримби вважалися втіленням богині Лади. В їхні обов’язки входило прибирання храму і приналежної території (це після їхньої роботи):

Під березою підметено,
Барвінком оплетено,
Василечком обстелено...

 А ще вони мали підтримувати жертовний вогонь, опікуватися культовими спорудами (ідолами). Та головним заняттям дримб (Доречі сказати: в Індії, дівчина, яка займалася священною проституцією, звалася девадасі. Доволі зрозуміле для українця слово.) були співи і танці під час святкових церемоній і, звичайно, різноманітні живаскусні послуги священнослужителям і прочанам.

За платою не гонись,
Хто поїбе – поклонись.

 Гроші, зароблені таким чином, майже всі жертвувалися на храмові потреби.
Батьки самі відпускали дочок на таке “служеніє”, щоб їхні чада заробили собі “спасеніє”. 

 

 ПРИЇХАЛИ ДО МАРУСІ ТРИ КОЗАЧЕНЬКИ ПІЗНО

 Терміном “груповий секс” позначають живаскусні дії, коли у зляганні беруть участь одразу кілька сексуальних партнерів. У минулому цей вид живаскусної активності вважався різновидом оргаістичних розваг. Подібне явище мало місце у культурах, що належать до різних історичних періодів.
У народній пісенній поезії українців теж знаходимо підтвердження цього факту:

Ой ніхто так не впрів, як Іванко попів,
На печі сидячи, молодиці скубочи.
(3, стор.487)

– Ой дівчино красна,
Де ти воли пасла?

– Під дубками з парубками,

Де травиця красна.

– Ой дівчино красна,
Як ти воли пасла?

– І моргала, і скакала,
Ще й цицьками трясла!

Ой дівчино красна,
Чим ти воли пасла?

– Дудку брала, пригравала,
Пхала під запаску.

– Ой дівчино мила,
Де ти ноги мила?

– В холодочку, біля ставу,
Де росте кропива.

– Ой дівчино-рибця,
Де твоя спідниця?

– Поки в ставу ноги мила,
Зцубрила лисиця.

– Змила ти утому,
Як підеш додому?

– Зроблю плахту із соломи
Та й піду додому.

– Ой дівчино красна,
Чи ти воли впасла?

– Усіх, усіх до одного,
Така моя ласка!
(Записано від діда Ївка,
с. Старі Санжари, Полтавщина.)

 Груповий живаскус - узагальнене поняття, що охоплює різні форми поведінки. Переглянемо ті з них, які трапляються найчастіше.

 ТРІОЛІЗМ

 Таку назву має одночасне злягання трьох партнерів:

– А де ж ти була, забарилася?
– Да на дірявім мосту провалилася.
– Ой хто ж провалив?
– Да козак Северин.
– Ой хто ж рятував?
– Запорожець Іван.
(54, П. Лукашевич., стор. 53)

Ночували два легені, оба молоденькі,
Цілували й обіймали личко рум’яненьке.
Цілувались, обіймались, кілько ся хотіло…
(33, стор.74)

По городі ходила,
Буряченьки садила;
Буряченьки садила,
Два ляшеньки любила.
(54, П. Чуб., стор. 98)

Ти гусар, і я гусар. Оба гусари взяли
Дівку на коліна та й заколисали.
(54, П. Чуб., стор. 112)

Два кулики чайку любили,
Зеленую юпку купили.
– Отсе тобі, чаєчко, плата,
Що у тебе головка чубата.
Кулик чайки питає:
– Чи вже, чайко, світає?
– Ні ще, ні ще!
Присуньмося ближче,
Ні ще, ні ще!
(34, стор.182)

 ЗАВЕДЕННЯ

 Співжиття чотирьох і більше осіб:

Пішла Гандзя по бураки,
А за нею три козаки,
Єдин ззаду, два спереду:
– Чекай, Гандзю, купим меду.
(14, стор.242)

Чи я тобі не казала,
Щоб нікому не давала,
А ти мене не слухала,
Аж трьох разом годувала.
(54, П. Чуб., стор. 98)

Я у батька була,
Понеділкувала!
Дала трьом заразом,
Таки дівка була!
(54, Хв. Вовк, стор. 150)

Ой я в річці купалася,
Межи трьома кохалася.
На камені ноги мила,
Четвертого полюбила.
(13, стор.312)

 ПОДАННЯ

 Цей різновид полягає у наступному: жінку або кілька жінок хитрістю заманюють до компанії, підпоюють, а потім примушують взяти участь в оргії.

Купалися та два голубоньки
Та на дубовій кладці;
Підмовляли два козаченьки дівчиноньку
Та не ввечері - вранці.
Ой підмовляли, медом частували
З золотого кубка.
Вона з ними хихотіла,
Аж трусилась юпка.
Ой вмовляли, підмовляли
Молоду дівчину.
В два смички заграли -
Пішла луна долиною.
Ой два смички - одна скрипка,
Струноньки тоненькі.
“Гуляй, гуляй, молода дівчино,
Діло йде легенько!..
(Записано від Миколи Хилюка,
с. Тернавщина)

 В одній з народних дум розвивається типовий сюжет, коли до шинкарки приїжджають “з поля” три козаченьки. Ось

Стали вони пить... дівку підмовлять...

 Далі йде опис тих розкошів, які вони обіцяють їй подарувати. Дівчина погоджується податися з ними у мандри.

Перейшли поле, перейшли й друге,
На третім полі сіли спочивать.
Стала дівчина козаків питать:
– Де ж ваші поля все кам’янії,
Де ж ваші трави все шовковії,
Де ж ваші ліси все калинові?

 Відповідь козаків жорстока:

– Кам’яні поля – то кості твої,
Шовкова трава – то руса коса.

 Фінал думи вельми трагічний. Козаченьки вдаються до страшного злочину, до вбивства дівчини.

Ой бере козак дівку за руку
Та повів її у яр глибокий,
.........................................
Прив’язав її к сосні плечима,
К сосні плечима, на бір очима;
Викресав огню із ружиночки,
Запалив сосну із вершиночки;
Сосонка горить, дівчина кричить:
– Рятуйте мене, а хто в бору є...
(71; стор. 75)

 Пісень і дум з подібним сюжетом було чимало. До сих пір у селах співають ще жалібну пісню про Галю, що втекла з козаками.
Очевидно, що подібних випадків за тих часів було чимало. Одначе, більшість з пісень, на моє переконання, виконували функцію «жахливиць», за допомогою яких застрашували дівчат, щоб ті не піддавалися на облесливі слова і обіцянки дорожніх манівців.
Деякі думи з подібним сюжетом завершувалися тим, що скривджена дівчина люто мстилася своєму звабнику-козаченьку.

Як виняла Галя ясненький міч
Та ізняла Маркові головоньку з пліч.
(71; стор. 86)

 ТОЛОКА (ОБСИЛОК)

 Групове зґвалтування, коли гурт чоловіків живосилом піддають тілесній нарузі жінку.

Звели Гирю через силу
На високую могилу.

Не сама йду – ведуть мене,
Де положать – їбуть мене.
(60; стор. 193)

На припічку, на краю
Їбуть милую мою.
А я кругом бігаю,
Ні хуя не зділаю.
(60; стор. 128)

 Нерідко ґвалтівників називали ще в народі веніамітами. На згадку про біблійного персонажа Веніаміна, молодшого сина Якова від Рахілі. Книга суддів (19) сповіщає як веніаміти здійснили один з перших зафіксованих в історії людства актів колективного зґвалтування.

Незаперечний факт, що подібні забави у народі не викликали схвалення. На доказ цього наведу низочку народних приказок та пісень:

Межи двома парубками дівка баламутна.

Черевички шам-шам,
 прийди, милий, сам, сам,
Товариша не веди, бо наробиш ти біди.
(3, стор.506)

 Груповий живаскус негативно впливає на психосексуальний розвиток, причому це стосується не тільки молоді, але й людей будь-якого віку. Таким чином, груповий живаскус стає на перешкоді гаразду між партнерами, що призводить до уречевлення людини.

 ПО САДОЧКУ ПОХОДЖАЮ

 І САМ СЕБЕ РОЗВАЖАЮ

Стоїть Пилип за ступою,
Теліпає залупою.
Дівки кажуть: “Се наш Пилип”.
А він яйцями – теліп-теліп!

 (П. Лукашевич., “Бандурка”, стор. 51)

Греки називали акт мастурбації словом “малакія”, євреї – онанізмом (імітація жеста Онана), у слов’ян подібна дія називалася “рукоблудієм” або “стегноблудієм”. Я ж називатиму мастурбацію солодійством.
Середньовіччя позначилося ревною боротьбою церкви проти різного роду проявів збудження живаскусу. І то було не так просто. Переважно хліборобське населення, сповідуючи язичництво, скажімо, солодійство об землю лежачи вважало священним актом.

Живий землю риє,
Живий зерна сіє.

 За їхнім уявленням так відбувалося статева єднання з головною родителькою – Матінкою-Землею.
Церковні пастирі напучували свою паству: людина, яка звертається до “рукоблудія” і викликає в собі при цьому хтиві думки, навмисне закликає диявола. Для залякування людей по всій Русі була поширена притча про парубка, який регулярно займався “стегноблудієм”, і від того фалос його перетворився на змія.

На Вкраїні, в Запорожжю,
Козаченьки пробувають,
Красних панянок не мають...” –

сповіщає народна дума. На Січ, як відомо, жінок не пускали. І щоб уникнути спокуси, вигадувалися заходи перестороги. Чоловікам заборонялося спати на животі або спині, а тільки на боці. Козаки, які були відірвані від своїх домівок і тривалий час перебуваючи у чоловічому оточенні не випадково носили широкі шаровари (явний запобіжний захід), бо від тертя об тісні штани пеніс міг мимоволі набубнявіти.
Тільки важко людині боротися з проявами єства.

Їхав козак за Дунай
Та й надумав мисли.

І кінь пристав,
І хуй устав,
І яйця повисли.
(60; стор. 180-181)

 Що робити, коли “нема дівчини коло бока”, а козаку “захотілося зеленого часнику”? Старі діди радили: “Напийся води холодної, пожуй м’яти зеленої – дівчину забудеш”. А якщо ні м’ята, ні вода не допомогли?

Туман яром котиться,
Парню гулять хочеться,
Гей, гей, горе не біда,
Парню гулять хочеться.
(16, стор.109)

 То і йшов він гуляти “до вітру” “сіяти пшениченьку”:

Гей, із-за гори та буйний вітер віє,
Там козаченько пшениченьку сіє,
Гей, молоденький пшениченьку сіє.
(16, стор.72)

 Буйний вітер тут відтворює прояв чоловічої жаги, “козацька пшениця” – зерня, яке сіють лише “на печі”.
Ще й сіяв козак гречку “на дубові на вершечку”. Пояснювати що таке дуб, гадаю, не треба. А от гречка… Всім відомий вислів “стрибати у гречку”. Гречка – символ любощів. І коли не знаходилося поруч дівчини, з якою можна було б стрибнути у гречку, то й сіяв парубок гречку на дубі:

Ой посіяв козак гречку
На дубові, на вершечку.
Сам п’ю, сам гуляю,
Сам стелюся, сам лягаю!
Схватилася шура-буря,

 козакові гречку здула.
Ані гречки, ні оброку,
 ні дівчини коло боку.
Ані гречки, ні полови,
 ні дівчини чорнобровой.
(3, стор.142)

 Від такої сівби, свідчить пісня, не буде “ані гречки, ні оброку, ні полови”. Явний натяк на марне сім’явиверження.
Інша річ, коли козак робить ту саму “сівбу” не від самоти, а з коханою подругою:

Там на дубі, на вершечку.
Там посіяв козак гречку.
Чорна гречка, білі крупи -
Держімося, серце, вкупі.
(1, стор. 151)

 Було й так, що сільські парубки, впіймавши облизня від дівчат, ходили “оправляти дубів”:

Шо улиця – то вдовиця, дівчат не видати,
Пішли суки до Прилуки ляшків виглядати.
Ходімо, пане-брате, дубів оправляти,
Бо не можем в Межибожи дівчат зачіпати.
(32, стор.111)

 Ще казали в народі про солодійство: “Кому корову доїти, а йому бугая дрочити”.
Як відомо, інтерес до онанізму найчастіше з’являється у підлітковий період, коли у хлопчиків відбувається гормональна перебудова організму і виникає підвищена статева потреба (так звана підліткова гіперсексуальність). Щоб хлопчаки не займалися мастурбацією, дорослі їх напучували: “Як будете “горобця драти”, долоні волохатими стануть”.
Тих же, хто таки займався онанізмом, дражнили:

Сидить Грицько на припічку,
Прип’яв собі на ниточку:
З китичкою ся забавляє,
За ниточку потягає.
(54; П. Чуб., стор. 108)

Або:

З Василем зростало,
З Василем тріпало,
З Василем кохалося,
В руці колихалося!.

Свідчення про жіноче солодійство теж зустрічаємо в українському пісенному садочку.
Добре дівці спати, як має з ким грати” – каже народне прислів’я. А як немає з ким пограти, а, за влучним народнім виразом, “свербить в одному місці”, і бажання потішити гніздечко, що так зручно прилаштувалося поміж стегон, зростає, що робити? В одній з пісень відповідь дівчині на це запитання дає сама мати:

“Ой, мамко, мамочко,
Свербить моя ямочка”, –
“Шугай, доню, пальцями,
Поки не прийде з яйцями.”

 Друга пісня про жіноче солодійство, як це здебільшого буває, – суцільна алегорія:

Ой на горі, серденько, на валу,
Там варила дівчина лободу
Та й послала козаченька по воду.
Ні козаченька, ні води,
Та скипіла лободонька без води.
(26, стор.163)

 Лобода у народній уяві – символ самовтіхи. В лободу ходили “забувати біду”:

Як пішла я в лободу, то й забула всю біду.

У цьому випадку дівчина варить лободу на горі (горішній світ – світ почуттів), варить, щоб втамувати жіночий голод. Немає ні козака (!), ні води, а лободонька скипіла.
Вкотре не намилуюся вмінню українських піснярів так образно і красиво передавати стан і прояв людських почуттів!
Свідчення про те, що українські жінки могли використовувати під час солодійства автоеротичні знаряддя, знаходимо у коломийці:

Кукурудзи, кукурудзи, кукурудзи дайте.
Кукурудза не поможе. Козака шукайте!
(32, стор.635)

а ще у весільній жартівливій пісні:

Йшла баба з торгу до торгу,
Накупила огірочків торбу,
Посажала дочок, онучків,
Подавала огірочки в ручки,
– Добре, – каже, – діло,
Що саме лізе в тіло.
(60; стор. 70) 

Найважливішим компонентом солодійства є фантазії. Розбещені, хворобливі фантазії завдають шкоди і утворюють складні психічні проблеми, які з часом унеможливлюють справжні живоскусні стосунки.

САДИЗМ

Знизу кипить, зверху збігає,
Куди се оберне, щастя не має.

 Живаскусний садизм відноситься до категорії статевих девіацій.
У пісенному садочку українців є твори, де й таке явище, як садизм висвітлено у найрізноманітніших аспектах.
За активного садизму людина задля свого статевого задоволення завдає фізичного і морального болю іншій особі:

Немає й не буде
Гіршої муки,
Ой як попадешся
До шевця у руки.
Що шилом приколе,
Дратвою прив’яже,
Коло боку ляже -
Правдоньки не скаже,
Буде пригортати,
Правдоньки питати.

 В іншій пісенній ситуації жінка перебирає на себе роль мазохіста:

А я, молодая,
Правди не сказала,
З ким я молодою
Ночі ночувала.

(1, стор. 499)

 Ото! Терпіла поколювання шилом (прояв стігматофілії), але правди не сказала.
Психологію мазохіста гарно передає пісня:

Ой бондарю, бондарю,
Не бий мене долонею,
Побий мене дубчиком,
Назову тебе голубчиком.
(24, стор.146)

 Взагалі, якщо пара складається з садиста і мазохіста, це, на диво, передбачає певну гармонію у стосунках:

Купив дідище
Собі нагаїще,
Да ударив молоду
Та по товстому заду.
Ото тобі, молода,
Та дідова борода,
Соколові очі –
Гарний дід до ночі.
(54; П. Чуб., стор. 126)

Інший прояв цього збочення підпадає під визначення “пасивний садизм”.

Ой я вже смутна ходжу,
Бо мужа маю, а розкоши не знаю.
(1)

 Чоловік, на якого жаліється героїня пісні, у ставленні до дружини керується прихованою агресією. Мужчина знає, на що очікує його обраниця, але свідомо ухиляється від здійснення її жадань. Така поведінка можлива виключно у ставленні до жінки, яка в усьому залежить від партнера, любить його.
Наведу ще кілька прикладів, що класифікуються фахівцями як прояви агресивного садизму. Кожна дія індивіда у цій площині супроводжується фізичним та психічним приниженням, тиранією.

Мій милий по риночку ходе,
Ой чужу милу як за рученьку воде,
Ой чужу милу як цілує-милує,
Ой як на мене нагаєчку готує.
(44, стор. 8)

 Тут ми спостерігаємо ознаки поведінки, які свідчать про те, що людська винахідливість є невичерпною. Різняться і ступені агресивності. Інколи садист керується бажанням завдати іншому болю (як фізичного, так і морального) і спостерігати за його стражданням:

- Стели, мила, постіль білу, сама лягай спати,
А я піду з кумасею на всю ніч гуляти.

Я поріг переступила та стала в куточку,
А мій милий правий ручков кумі під сорочку.
(17)

Так, садизм частіше спостерігається у чоловіків. Зустрічається він і серед жінок.

 Деякі жінки (тому знаходимо чимало прикладів в українській літературі) у своєму ставленні до мужчини використовують і фізичну, і психічну агресію. Як от: “Била жінка мужика за чуприну взявши”.
Жалівся один чоловік: “Гадав я, буде в мене жіночка, як ласочка, а вийшло: женище, як помелище. Що не день, кричить, як з прокази, висліджує кожний крок та лає несусвітньою лайкою”.
Саме про таких жінок склали в народі пісню:

Душа в неї часникова,
Кров гаряча, бурякова,
Душа в неї, як жарило,
Сама ж така, як барило.

Існує тип жінок-садисток, які вибирають собі в партнери жінкуватих чоловіків, молодших за себе, абсолютно підлеглих їм у всіх сферах життя (“Ти, дівчино з Подолля, В твоїх руках моя доля!”), і піддають їх моральному приниженню. От тоді й кажуть: “Іван плахту носить, а Настя – булаву”.
Іван у плахті поруч з такою отаманшею поводиться лагідненько, він, “мов шовковий”, ні слова всупереч сказати, ні очі зайвий раз підвести не сміє. Лукавій хитруні того й треба:

Слава Богу, що муж добрий - не б’є, не лає,
Що він мене гуляти пускає.
- Йди, мила, йди на гуляння,
Лиш вертайся додому ззарання.
- Що ж то, милий, що за гуляння,
Щоби-м йшла додому ззарання.
Тото в мене, милий, погуляти,
Щоби дома три дні не бувати.
(37, стор. 41)

 Така жінка навмисне (саме в цьому криється агресія) у деталях може розповісти чоловікові, з ким, що і як робила на гульках.
На завершення цієї розмови наведу ще одну пісню.

Сидить голуб на вишеньці,
Жалібно воркує,
Сидить козак у хатоньці -
Горенько горює.
“Ой чого ж ти, голубоньку,
Не воркуєш - стогнеш?
Ой чого ж ти, козаченьку,
Ще й молод, да сохнеш?”
“Була в мене голубонька,
Да вчора десь ділась.
Показала рученькою
Під хату на грушу”...
Сидить козак у хатоньці,
Оддав Богу душу.
(1, стор. 384)

 Що сталося? Була у молодого козака дівчина, яку він вочевидь дуже любив, і яка, маючи всевладність над парубком, покинула його, ще й “показала рученькою на грушу”. Іншими словами, підштовхнула до самозгуби, порадивши йому повіситися. Він же, не виходячи з хати, “оддав Богу душу”, тобто знайшов інший спосіб піти з життя.
Факт грубої і образливої відмови, відвертого нехтування почуттям іншої людини і є виявом агресивного садизму. Причини такої поведінки дівки-голубоньки криються у живаскусних травмах та емоційних невдачах, що вона зазнала від мужчин. Її садистичне поводження стає однією з форм помсти, реваншу, прагненням покарати кривдника. Несповідимі шляхи жіночого серця!

 ЗАВІВ ДІВЧА В БЕРЕЗИНУ, ЗАГНУВ КОПАНИЦІ

Ой ти, дівчино, семиліточко,
Давалась перше, моя квіточко!

 Українських пісень, де позначається тема педофілії, на мою особисту радість, одиниці. На щастя серед доглянутих пісень я не знайшов жодної, де б мова йшла, скажімо, про гомосексуальні сосунки між дорослим і підлітком. Пісня, яку я наводжу нижче, є сповіщенням того, як “молоденьке дівча” стає об’єктом еротичних пестощів для старого бородатого діда.

Ой там, ой там попід гай
Та попід ліщину,
Веде старий, бородатий
Молоду дівчину.
Чи, старий, бородатий,
Розуму не маєш,
Що ти таке молоденьке
Дівча обіймаєш?
(ф.28-3, од.зб.460, арк.14)

 

 ХОЧ СУКУ, АБИ ГРОШЕЙ КУПУ

Ковальова доня
Напувала коня.
Під хвіст ся дивила,
Чи кінь, чи кобила.
(14)

 Зоофілія - живаскусне збочення, коли людина, шукаючи тілесних розкошів, вступає у сексуальний контакт з тваринами. Зоофільні мотиви зустрічаємо у багатьох міфах і переказах, що мають приналежність до різних культур.
Зоофільні мотиви в українській культурі можна знайти в тому куточку пісенного саду, де ростуть пісні-деревця весільно-обрядового циклу.

Під столом крениця,
Загрузла телиця,
Дівки витягали,
Під хвіст цілували.

 Якщо під час перезви виявлялося, що у молодої була порушена цнотливість ще до шлюбу, співали відверто грубуваті пісні:

Признавайся, Галочко,
Кому давала пизди впершу:
Чи попові,
Чи дякові,
Чи піддячому,
А чі хуєві собачому!
(60; стор. 123)

Під сосною спала,
Шишка в п..у впала.
Долотом довбав – не видовбав,
Свердлом вертів - не вивертів;
Всадив кішку - вийняв шишку.
(Чуб. № 315)

Хоч їдь, матінко, хоч не їдь,
Бо вже донечці роздер ведмідь.
(Чуб.)

 Під час першого парування молодят співали такої:

Продрав котик стелю
Та впав на постелю;
Поти качався,
Поти валявся,
Поки тій Марусі
Між ніженьки вбрався.
(Мак., №27,8)

 Були ще й жартівливі сороміцькі пісні з відвертими зоофільними мотивами:

Добре в зимку на печі,
Кожухом вкриватися.
Добре козу від’їбти,
Є за що триматися.
(Записано у Миргороді, під час весільних танків на подвір’ї Миколи Вербового) 

– Гандзя, Гандзя кучерява,
Де ти в чорта ночувала?
– Під хатою,
З собакою кудлатою.
(54; П. Лукашевич., стор. 50)

 Або:

Пішла Гандзя до корови

Та і сіла під бика.
- Яка-сь тото коровиця,
Що не дає молока?
(14, стор. 24)

 І що ж?

Чи ти, дівко, здуріла,
Чи ти ошаліла,
Три корови на оборі -
Ти бика здоїла.
(Чуб.)

 Під час перезви “дід”, якого запрошували на весілля замість музики, щоб розважати гостей, міг і пісню заспівати:

А мій батько ремісник,
Завів козу під базник,
Прив’язав ї до корча,
Сам до неї гича-ча.
(60; стор. 79)

 і жартівливі примовки розповісти:

Як упав горщик з полиці,
Та убив телицю.
Телиця не дише,
Тією колише.
Де взявся піп,
Та за ту – хіп!
Ай, растакана мать,
І руки попік,
Та побіг до моря руки мить.
Там прачка;
Він ту прачку
Там під с..у:
Оглянеться прачка,
Коли у його, як товкачка.
(44, стор.65) 

Ой убив піп сороку
Та у себе серед току,

Та й набрав черепок лою
У сороки під пиздою.
(54; Хв. Вовк, стор. 159)

 Серед пісень, що супроводжували “водіння козла” на Масляну, є такі тексти:

А дівчата не здивували,
Цапа ... поцілували.
(2; стор. 590)

Чорти дзвонять,
Козла гонять
Через Срирь –
В монастирь,

Через копу –
Козла в жопу!
(60; стор. 25)

 В міфологічних оповіданнях про співжиття з жінками фігурує також літаючий змій – Огненний Бугало, котрого уявляли у вигляді летючого в небі вогненного снопа, віника, клубка з хвостом тощо. За народним віруванням, Огненний Бугало являвся тим жінкам, які довгий час, в силу різних обставин, перебували без чоловічої ласки. Огенний змій – не що інше, як персоніфікація жіночої туги. Візити його вважалися небезпечними для жінки, котру він мучить, душить, а вона сохне, страждає, занедбує господарство і через певний час помирає.

 

 НЕКРОФІЛІЯ

 На доказ насильницької практики оволодіння мертвим тілом я можу привести лише один текст безецної пісні:

Умерла, умерла дружкова жона,
Стали думать-гадать, де її ховать?
Понесли її в манастир, поховали її у манастриі:
Там монахи живуть і спасаються,
По три рази у день попихаються.
Два манаха, два ченьці виїбали у кінці.
(60; стор. 97)

 

 ОЙ БРАТ СЕСТРУ ОБІЙМАЄ,
 ОБІЙМАЄ НЕ ЧУЖУЮ

 Українці, задовго до християнства, розглядали кровозмішення як аномальне явище, яке підриває основи сім’ї.
Кровозмішення вважалося неприпустимим між родичами за народженням, а ще – родичами за шлюбом, внаслідок усиновлення (удочеріння) і через духовний зв’язок (кумівство).
Тих, хто удавався до кровозмішення (у кровному чи духовному сенсі) називали “найбезсоромнішими розпусниками”, вважали “анахтимськими” душами, які заподіяли гріх перед Богом і злочин перед людьми. До них ставилися з презирством, уникали спілкування з ними. В народному уявленні громадський осуд пояснювався тим, що “дві рідні крові злилися”, і казали, що такі гріховодці “не помруть звичайною смертю, їхнє сконання супроводжуватиме судома в усьому тілі і знущання чортів”.
Мотиви інцесту дійшли до нас у вигляді балад, які не так підтверджують наявність нетрадиційних стосунків між близькими родичами, як мають повчальний характер і витворені, аби застерегти від жахливих наслідків шлюбів між кровними родичами.
У цих баладах розглядаються дві основні сюжетні канви: перша – син сватається до матері, друга – брат до сестри. У більшості балад кровозмішенню запобігають завдяки завчасному розпізнаванню сином матері, а братом –сестри.

Слава Богу, що спитався,
Що з сестрою не звінчався.

 Є балади, які завершуються фантастичним перевтіленням брата і сестри, котрі дізналися, що вони рідня, вже після злягання, на квітку “брат-сестриця”:

Ходім, сестро, по полю,
Розсіймося травою:
А ти будеш синій цвіт,
А я буду жовтий цвіт,
Буде слава на весь світ.
(17, стор.26)

 Як повчання, лунає інша строфа:

Будуть дівки квітки рвать,
Брата й сестру споминать:
Оце ж тая травиця,
Що брат рідний і сестриця.
(17)

 Нечуй-Левицький у своїй книзі “Світогляд українського народу” згадує пісню, де описується, як дівчина Ганна розпливається і обертається на дерево, на траву, на росу і квітку. “Раз Ганна винесла в поле двом братам обід. Обидва брати були нежонаті. Сівши обідати, вони дали сестрі держати коня. Ганна запримітила якусь неправду у братів і скочила в синє море”.

Пішло два брати в поле орати,
Ганонька-сестра обідець несла.
Здибали її два нежонаті,
Дали Ганусці коня тримати.
Самі ж сіли, обідець з’їли.
Видить Ганонька, що неправдонька…
(4, стор.303)

 Пісня явно перестерігає парубків від зазіхань на кровних сестер.
Подібні перестороги позитивно впливали на молодь. В одній коломийці сестра підмовляє брата до сполуки, але в нього вистачає сили-волі не позначити свою долю страшним гріхом:

Обіймаєш мя, цілуєш, сестричко, сестричко,
Моли ж мене, вмолила бим, лиш не вмовиш нічку.
(36, стор.276)

 Та було й так, що сила почуттів брала гору:

Ночувала нічку
В зеленім садочку,
То ж з тобою, серце,
Отецький синочку.
Ночувала другу
В зеленому лугу,
То ж я з тобою,
Несудженим другом...
(1, стор. 499)

Позначимо: “отецький синочку” - син батька героїні пісні, тобто її брат; “несуджений друг” - той, кому дівчина за законом і певною мораллю не може стати шлюбною жінкою.
Попереджувальний характер має пісня, яку наводить у своїй книзі “Славянская мифология” Микола Костомаров:

Зелененький барвіночок садила,
За нею батенько тихенько:
– Сади, сади, Мар’єчко, зіллячко.
– Не ходи ти, мій батенько, за мною,
Не мила мені бесідонька з тобою.
Ой ходи, ходи, Івасенько, за мною,
Мила мені бесідонька з тобою.
(стор.165)

 Барвінок – символ кохання і задоволення; “садити барвінок” означає мати наближення до кохання. Дівчина чітко дає зрозуміти батькові, для кого вона садить барвінок.
З іншої пісні довідуємось, щоб батько не домагався своєї доньки, вона садить йому волоський орішок і просить, щоб він кохав свою “єдиницю” лише “як дитину”.

Ой я в батька єдиниця -
Полюбила Гриця-чорнобривця.
По садочку походила,

Волоський орішок посадила:
“Рости, рости, орішечку,
Моєму батеньку на втішечку;

Рости, рости, розвивайся,
А ти, мій батеньку, утішайся!
Рости, рости вище тину,
Кохай, мій батеньку, як дитину!
(1, стор. 161)

 У збірці “Народні пісні з-над Дністра в записах Євгенії Ярошинської” є текст (єдина пісня з подібним сюжетом, що стрілась мені), де мова йде про злягання батька і доньки:

Шумки, шумки до порога,
Черевички розпорола,
А мій тато чоботар,
Черевички полатав.
(37; стор. 149)

 Дівочі чоботи, черевики... в українській пісенності недвозначний символ близьких стосунків між чоловіком і жінкою; даритель чобіт (черевичків) і чоботар – виступають у ролі любасів-ласкавців. Ось повія “п...у підставляє, на чоботи заробляє”; зять “дає чоботи” тещі, тобто сполучається з нею; а ось як сільський чоботар “прибиває підківку до чобітка” сусідки Насті:

Звари, Насте, галушки,
Стели м’яко подушки.
Як я, люба, чобіток підкую,
Не забудеш ти підківку мою.

 У вищезгаданій пісні йдеться про дівчину, яка “шумки” (тихцем) вертається з досвіткового мартоплясу, де вона “черевички розпорола”. А тато, бач, не спав, ті черевички доньці й “полатав”.

 Стрівся мені текст, де дівчина називає того, до кого звертається, “батечком” і просить його, щоб він любив її саму, а не когось іще.

І ой-йох, та й не люби двох.
Люби мене самую,
Я курочку дарую.
Ще й качечку в придачечку,
Люби мене, мій батечку.
Ой-йох, на камені мох.
(41, стор.411)

 Здається мені, що у даній пісні йдеться про щиру любов дівчини до вітчима (нерідного батька) на тому життєвому зламі, коли померла її матір, а “батечко” збирається привести в дім нову жінку.
У пісенній українській скарбничці я віднайшов лише одну пісню, яка відверто закликає парубків до шлюбу з сестрами:

Женітеся, парубойки,
Слава Богу буде,
Беріть сестри за жінки,
Густіша кров буде.

 Без сумніву, це дуже древня пісня і, можливо, сягає вона тих часів, коли наші пращури у своєму розвитку переходили від гетеризму* (*гетеризм – найнижчий ступінь культурного розвитку людства, коли не було подружніх пар, а чоловіки й жінки жили групами чи громадами, разом виховуючи дітей) до сімейного життя (ініціації). Біологи акт кровозмішення заради посилення батьківських рис у нащадків позначили терміном інбрідінг (ін – внутрішнє; брідінг – поширення). 

 Старчик якось сказав: “Ось читаю у Біблії: “І Каїн пізнав свою жінку…”, або: “І жив Сиф…, та й породив він…”. Читаю, і одразу ж зринає питання: де то вони жінок узяли, щоб “пізнати” чи то “породити”? Стежина відповіді (під зіркою Біблії) виводить мене до квітки – братик-і-сестричка”. 

 ОЙ КУМ ДО КУМИ ЗАЛИЦЯВСЯ

  Кума кума незлюбила,
Загрібачкою побила.
Била кума загрібачкою,
А він її – товкачкою.

 Стосунки між кумом та кумою висвітлені в українському пісенному фольклорі з великим натхненням.

Оре плужок попід лужок,
Від леду до леду,
Солодкії губи у куми,
Солодші від меду.
(1, стор. 294)

Притулився кум близенько,
Зразу стало веселенько.
(2)

А у моїм городчику зацвіла троянка,
А я свому милейкому кума і коханка.
(19, №3558)

 Стосунки між ними забарвлені великою ніжністю:

Кум кумі рад,
Величався,
Посіяти конопельки*
Обіцявся.
І став, присівав,
Присіваючи казав,
Приказував:
– Ти, кума, ти, душа,
Кругом, кумо, хороша.
Кумко моя, голубко моя,
Хто б тобі посіяв,
Якби не я.
(16, стор.75)

* Сіяти коноплю – акт злягання.

– Ой кумасю, кумасю,
Позич пшона на кашу.
– Не позичу, не продам,
Прийди, серце, дармо дам;
Прийди, серце, уночи,
Будем товкти** на печи;
Прийди, серце, у пору,
Будем товпти на полу;
Прийди, серце, ранци,
Будем товпти на лавци.
Моє пшоно рудоє,
Будем товкти обоє,
Будем, будем, будем
Товкти обоє! Ой!
(5)

** Товкти пшоно – сполучатися.

Обіймає милий куму, як парубок дівку.

Як до куми не ходити,
Коли кума гожа,
Коли кума молоденька,
Як зоря хороша?

Як до куми не ходити,
Коли кума гладка?
А у куми густий садок
І біленька хатка

Як до куми не ходити,
Коли до неї близько?
Гей, до куми стежка бита,
В перелазі низько.

Як до куми не ходити,
Та хоть би й далеко?
А у куми губки солодкі,
Цілувати легко.

Як до куми не ходити,
Коли запрошає
І віконце на всю нічку
 Отвором лишає?

Як до куми не ходити,
Коли ноги маю,
Коли скоро кум із дому,
Я передом знаю?
(1, стор. 289)

За головку часнику
Та за ложку меду.
Я давала свому куму
Ззаду і спереду.
(60; стор. 176)

 Кум для куми – “кумчик-любчик”; кума для кума – “кумця-рибця”, “кумочко, червоная, ягодо”, “кумася, любася”, “кумушка-голубушка”.

 Тілесна милість між кумом та кумою засуджувалися церквою як великий гріх:

– Ой біда, ой біда,
Я не знав, що ти кума!
– Ой лихо, що за глум,
Я забула, що ти кум!

Кажуть попи, кажуть дяки,
Кажуть добрі люди,
А хто куму любить буде,
Гріх великий буде.
(2, стор.679)

Біда тому, хто зачне з кумою під периною.

Ой мене мамка била, учила розума:
– Аби-с, донько, не любила вінчаного кума.
Ой у тій полонині пасе баран дикий,
Та не люби, куме, куму, бо то гріх великий.
(19, №3545)

 Адже у момент церковного обряду хрещення між кумами і батьками дитини складалася духовна спілка.
Пояснювали ще й так: “Адже кум з кумою стояли біля однієї купелі перед Богом, ручалися за немовля і відрікалися за нього від Сатани, а замість цього вони й самі йдуть в лапища Люципера, ще й немовля за собою тягнуть... такий гріх непрощений, тому як він поганить брудом і невинне дитя”.
В народі ходила притча, котра пояснювала, який з гріхів кровозмішення є найтяжчим:
“Один чолов’яга продав свою душу дияволу – сотворив гріх з матір’ю, з сестрою і з кумою. Потім цей чоловік розкаявся і пішов до пустельника довідатись, чи можуть йому проститися ці гріхи. Самітник наказав грішнику зробити вогнище, а коли вогонь догорить, взяти три головешки з попелища, покласти за пазуху, потім кожен день поливати їх холодною водою. Коли ці головешки відродяться у нього за пазухою, тоді йому простяться й три його гріхи.
Через кілька років дві головешки відродилися у цього чоловіка, а третя ніскілечки не змінилась. Тоді він знову пішов до пустинника, і той пояснив йому, що гріхи, які він учинив з матір’ю і сестрою простилися йому, але гріх з кумою не проститься йому ні в цей вік, ні в подальший”.
В народі уважали, що вразі побрання кумів, дітей у них не буде, або від такої спілки діти родитимуться виродками, каліками, сліпими, глухими, їхня доля буде нещасною і вони неодмінно повмирають на очах у батьків.
Як бачимо, духовна єдність ставилася в суспільстві навіть вище, ніж кровна спорідненість, тому й ретельно оберігалося.
Церква забороняла статеві стосунки між чоловіком і його кумою. По-перше, любов між ними дорівнювалася перелюбу:

Нехай Хомі у млині з рогами присниться,
А ми удвох, кумо-душко, будем веселиться.
(3, стор.284)

 По-друге, це було певним проявом кровозмішення.

Чи ти, куме, одурів, чи з розума зійшов,
Вчора-с у мня діти тримав, нині-с до ня прийшов.
(19, №3550)

Та ж ми в церкві стояли
І твоє дитя тримали,
І свічки ся світили,
І всі люди ся дивили.
– Перевеслом перев’яжу,
А з кумою спати ляжу.
Перевесло переріжу –
Таки кумі січку вріжу.
(42, стор.258)

Торкаючись теми кровозмішення, слід зазначити, що церква забороняла шлюб між дітьми кумів (за церковним статутом вони вважалися братом і сестрою).

Ей, шию та вишиваю, та вишила-м хрестик,
Любила би-м легіника, коби мі не хресник.
(19, стор.304)

 Тим самим статутом заборонялася злягання між хрещеною матір’ю та хрещеним сином. Найстрашнішим виявом інцесту вбачався статевий зв’язок між хрещеним батьком та хрещеною донькою. І карався він так само строго, як претензія батька на спілку з рідною дочкою.

Через дорогу там кума моя,
А в куми дівчина – то ж душа моя.
А я з кумою та розкумаюсь,
З куминим дівчам та повінчаюсь.
Ой дам я попу пшениці копу,
Щоб мене звінчав з куминим дівчам.
Копа пропала, шлюбу не брала,
Щоб того попа трясця напала…
(39, стор.192)

 Наявність таких прислів’їв, як: “То не кума, що під кумом не була” або “Якщо кум куму не ї..е, не буде й на небі” та пісень:

Задери, задери, кумо, ногу,
А я скажу: «слава Богу!»
(54; П. Лукашевич, стор. 46);

Кумасенько, чи ти спиш?
Позич мені тієї дірки, що ти сциш.
(54; П. Лукашевич, стор. 47),

попри все, свідчать про те, що у народі прихильно ставилися до любощів між кумом та кумою. Та й самі вони, як виявляється, не поспішали виконувати церковні настанови:

– Ой куме мій, куме,
Премиленний дуже!
Ой гріх кума любити,
Да жаль остановити.
(2, стор.681)

До змісту Олександр Виженко УКРАЇНА КОХАННЯ

Далі

 

*
Нагору