Галина Жубіль-Книш, Роксолана Жубіль
Сучасне весілля по-українськи

ПЕРЕДВЕСІЛЛЯ

А ми такі паровані...

Чорні очка, як терен,
як терен, як терен,
Коли ж ми ся поберем,
поберем?

Коли двоє кохають одне одного, то логічним продовженням стосунків є одруження, аби разом вік прожити та людський рід продовжити. Шлюб — це найсерйозніша і найголовніша подія у житті закоханих. Це на все життя. Тому віддавна українці ставилися до цього виважено, відповідально.
Фольклористи дослідили, що здавна в Україні існували різні форми шлюбу: по домовленості між батьками, шлюб-купівля, шлюб із використанням послуг свахи (зведениці), навіть викрадення нареченої. Звичайно, не варто сьогодні відроджувати усі ці форми, бо мали вони елементи примусу, суперечили часто волі закоханих. В ідеалі — лише кохання повинно бути першопричиною одруження. Адже саме зі шлюбом пов’язані найпоетичніші, найгармонійніші українські звичаї, обряди, традиції. Промовистими є навіть самі слова: «шлюб» — від старослов’янського «слюб» (поєднання по любові); «одруження» — людина знайшла вірного друга на все своє життя; «весілля» — свято кохання, повне веселощів; «вінчання» — наречені будуть увінчані короною у Божому храмі, сам Бог їх благословлятиме.
Весілля — це особливе родинне свято, коли поєднують свої долі закохані, народжується нова сім’я, торжествує кохання, а дві родини об’єднуються в одну велику. Споконвіків це було цікаве урочисте дійство, яке супроводжувалося веселою музикою, обрядовими піснями, танцями, забавами, ладканками. Прикро, що в епоху соціалізму ідеологи намагалися життя радянських людей зробити ритуально спрощеним, а тому на зміну українському весіллю було запропоновано сухий і нецікавий обряд «розписування в загсі». Але пишне українське весілля з унікальними обрядами та звичаями не загубилося у віках. Адже в обрядах українського весілля таїться генофон формування української нації. Тішить те, що стародавні весільні обряди попри все не втратили своєї актуальності, а, навпаки, активно сьогодні відроджуються. Усе більше і більше молодих людей хочуть провадити весілля так, як це робили їхні прадідусі та прабабусі. Щиро хочеться допомогти таким молодятам. Зробити це покликана запропонована читачеві книжка.
Хоча українське весілля має багато місцевих варіантів, все ж основні обряди збереглися, майже не змінилися і є однаковими для всієї України. Фольклористи традиційне українське весілля поділяють умовно на три частини:
1) передвесілля,
2) весілля,
3) післявесілля.
Усі ці етапи тісно пов’язані між собою, хоча для кожного характерні певні, властиві лише йому, обряди, звичаї, особливості святкування, пісні. Обрядів було дуже багато, бо «грали весілля» колись цілий тиждень. Відповідно кожен день отримував назву, пов’язану з тим чи іншим дійством: п’ятниця — починальниця, субота — коровайниця, неділя — вінчальниця, понеділок — годувальник, вівторок — танцювальник, середа — похмільниця, четвер — прощальник. Сьогодні, в еру космічних швидкостей, важко собі уявити, що весілля може тривати так довго. Як правило, це одно— чи дводенне свято. Але при бажанні можна відтворити упродовж лише одного чи двох днів найцікавіші та найпромовистіші елементи традиційного українського весілля, яке тривало колись набагато довше.

Оженюся сього року...

Сидить голуб на черешні,
Голубка — на вишні,
Скажи мені, дівчинонько,
Що в тебе на мислі?

Передвесільний етап починався із «розвідин» (вивідин). Якщо хлопець був не певен щодо намірів дівчини та її батьків, то просив свого вірного товариша все вивідати. Той заходив до батьків дівчини нібито випадково і заводив здалека розмову про наміри дівчини. Він мав завдання дізнатися, чи не готує вона охочому женитися парубкові гарбуза, чи готові батьки та їх дочка прийняти сватів. Іноді розвідини були марними, не вдавалося нічого дізнатися. Тоді парубок зі сватами йшов сватати дівчину, на всяк випадок, пізно ввечері, щоб ніхто їх не бачив, аби не стати посміховиськом та вберегти себе від сорому, бо відмова вважалася великою ганьбою.

Сватай мене, парубочку!

За городом росте грушка,
А в городі — сливка.
Сватай мене, парубочку,
Бо я чорнобривка.

Важливим кроком передвесільного етапу було сватання. Воно провадилося за місяць до весілля. Це давало можливість молодим добре обдумати свій вибір, а батькам — підготуватися до весілля.
У давнину сватались у час, вільний від польових робіт. Сватання — не лише поетичний, а й дуже відповідальний обряд. Батьки хлопця вибирали, як правило, двох сватів. Від вдалого вибору залежав результат не лише сватання, а й весілля. Тому це мали бути дотепні, обов’язково одружені, статечні і шановані в окрузі чоловіки з числа родичів хлопця. Сватати дівчину йшла ціла делегація: свати, парубок, його батьки та близькі родичі. У руках свати (у деяких регіонах їх називали старостами, посланцями, говорунами) обов’язково мали хліб. Одержавши дозвіл від батьків дівчини увійти в хату, свати поважно кланялися і чемно віталися. Парубок залишався чекати за порогом. Традиційну розповідь про мисливців, які хочуть вполювати куницю, слід якої привів до цієї хати, розпочинав найгостріший на язик сват, що був за старшого. Під час цієї бесіди дівчина стояла за піччю, яку сором’язливо колупала. Коли сват закінчував розповідь, батьки кликали доньку, аби довідатися, чи дає вона свою згоду на одруження з «молодим мисливцем». Якщо дівчина погоджувалася, то брала хлібину, принесену сватами, і розріза?ла її. Сватів перев’язувала власноручно вишитими рушниками. Після цього свати кликали молодого, якого дівчина перев’язувала на знак згоди хусткою, що символізувало вірність коханому. Батьки дівчини запрошували усіх до столу. За частуванням обговорювали, що дають батьки за дочкою і сином, визначали дату оглядин та заручин.
Якщо у дівчини душа не лежала до парубка, то вона повертала сватам хліб, а молодому підносила гарбуза (або макогона). Про такого хлопця казали, що він «вхопив гарбуза» («облизав макогін»). Цей давній обряд є яскравим свідченням того, що саме від дівчини залежало: буде весілля чи ні.

Не дивись, чи дівка гарна,
А дивись, чи вправна...

Не питайся, мій синочку,
Чи дівка багачка,
Краще піди й подивися,
Яка з неї швачка.

Якщо сватання пройшло успішно, то підходила черга і на оглядини (згодини, обзорини, розглядини, переглядини, домовлини, домoвини). У деяких місцевостях, зокрема на Львівщині, цей цікавий звичай зберігся і донині. Це був свого роду огляд батьками господарств молодих, а також можливість батькам ближче познайомитися, поспілкуватися, обговорити умови весілля. Першими на оглядини запрошували батьків хлопця. Огля¬дини, як правило, відбувалися у вихідний або святковий день. До зустрічі готувалися ретельно: прибирали оселю, подвір’я, накривали розкішний стіл. Під час зустрічі батьки намагалися показати у вигідному світлі свою дочку, похвалитися її уміннями (вишиванням, приготуванням їжі). Наступної неділі у гості збиралися батьки молодої, де їх теж чекав багатий стіл.
Після оглядин у деяких місцевостях було заведено батькам молодих звертатися до адвоката, аби той допоміг укласти шлюбний контракт, у якому чітко констатувалося, що конкретно батьки дають своїм дітям у віно (придане). Їм було не байдуже, яким буде матеріальний добробут молодят. Якщо батьки порядні ґазди, то завше турбувалися про майновий стан своїх дітей.

І на тім рушникові…

Пора вже, доню, з коханим
На рушник вишитий стати.

Український вишитий рушник, оспіваний і возвеличений у піснях, споконвіку був окрасою храмів та помешкань. Але виконував він не лише декоративну функцію. Слугував ще й оберегом та важливим атрибутом різних обрядів. Особливо це стосувалося весільних рушників, від яких залежали щастя та добробут молодого подружжя, їхня доля.
У давнину кожна українська дівчина вміла вишивати. Цьому навчали матері своїх доньок ще змалку. Весільні рушники готувалися дівчатами задовго до весілля. Рушників мало бути декілька: щоб старостів перев’язати, щоб коровай пошанувати, ікону прикрасити, у церкві до шлюбу стати, для батьківського благословення (ним батьки молодим руки пов’язували), голову покрити (зараз роль цього рушника виконує хустка). Усі рушники мали бути різні, бо призначення їх на весільному дійстві не однакове. Узори мала придумати сама вишивальниця. Якщо переймеш чужі візерунки, то будуть тобі шкодити завидні очі. Полотно на рушник теж самостійно слід було виткати або купити, але в жодному разі не зичити.
Дуже важливим було те, коли розпочати вишивання, на якому полотні та якими нитками. Вважалося, що весільні рушники найкраще розпочати вишивати у четвер, бо це особливий день — «вершечок» тижня. Дівчина зранку молилася, змивала з себе всяке зло та лихо (особливо старанно мила руки) і бралася до роботи. Під час вишивання не можна було лихословити, сперечатися, сваритися, про лихе думати, бо таким сімейне життя буде. Найпозитивнішим заняттям під час вишивання завжди було виконання ліричних пісень про щасливе кохання.
Полотно для рушників брали домоткане, у Великий піст при повному місяці виткане. Вишитий на такому полотні рушник мав силу оберега. Вишивати найкраще вовняними та шовковими нитками, які вважаються найенергетичнішими. Весільні рушники не можна зшивати з двох чи більше частин. Полотно має бути рівним, без вузликів, без будь-яких дефектів. Адже весільний рушник символізує сімейне життя молодої пари, їхню життєву дорогу, яку не можна перерізати; вона повинна бути рівною, без перешкод. Вишивати все, що заманеться, не можна. Весільні рушники — це символ злагоди, подружньої вірності, надії та сподівання на щасливе подружнє життя. Саме про це повинно „говорити” вишиття. Узір на рушниках має бути двобічним. Вишивальниці на зворотньому боці ніколи не залишали ні вузликів, ні перетяжок, аби життя в молодих було гарним і щасливим як у свята (символізував лицьовий бік вишиття), так і в будень (зворотний бік рушника). Якщо й траплялися якісь помилки, то їх не виправляли, бо ж у житті всяке трапляється. Рушник можна новий вишити, а життя вдруге не проживеш.
Серед усіх весільних рушників найголовнішим був той, яким батьки молодих благословляли. Цей обрядовий рушник особливо цінували та оберігали, бо на ньому було вишите Дерево Роду. Його не слід було показувати стороннім. Передавався він з покоління в покоління і використовувався лише під час весільного обряду благословення. Рушник цей мав бути кратним зростові людини, для якої вишивався.
Дівчина, яка починала вишивати цей рушник собі ( або мати синові), зобов’язана була знати свій родовід до сьомого коліна. Перше коліно — вишивальниця, друге — батько й мати, третє — два діди та дві бабусі і так далі.
Істинне Дерево Роду розгалужується на 32 батьківські та 32 материнські гілки.
Якщо рушник для вінчання у церкві могли бачити всі присутні, то рушник із Деревом Роду був священний, заповітний. Його не можна було нікому показувати, бо це енергетичний код роду, а лихе око може зурочити. На цьому сакральному рушникові наші предки через візерунки передавали своїм нащадкам всю інформацію, яку треба було залишити після себе. Тому кожна рисочка, крапочка, гілка, пташка щось означали. „Виростало” на рушнику Дерево Роду із горщика (символ Землі), який був наповнений різними благами. Горщик мав бути стійким, із широким дном, щоб родина ні перед чим не схилялася, міцною та стійкою була. На горщику вишивали різні символи. Саме Дерево символізувало родину (не менше 5-ти поколінь). Кожна квітка символізувала членів родини: схилені донизу — діди, вище — батьки та їхні діти. Дерево (вертикаль) символізувало міць, силу — це було чоловіче начало. А вода і земля (горизонталь), на якій стоїть Дерево, — це жіноче начало. Увінчувалося Дерево Роду трилисником — символом майбутнього покоління. На вершині Дерева — два голуби, які у дзьобах тримають весільні барвінкові віночки. Голуб віддавна вважався Божою птицею, символом чистоти, шлюбу, посередником між Богом і людьми. Два голуби — це дві статі, що покохали одне одного і поєднують весільними віночками назавжди дві долі. Обабіч Дерева вишивали дрібні квіти й метелики, що символізували душі померлих родичів. А над Деревом частину полотна залишали білою. Це символізувало Боже благословення, світле майбуття наступних поколінь. Обрамляли такий рушник або хвилястими лініями (символ води), або барвінковими гілками (символ кохання і подружнього життя), або виноградними гронами (символ добробуту), або хмелем (символ життєдайності, закоханості).
Рушник, який брали до церкви, прикрашали квітами — символами кохання, а також парою голубів по краях, які дивилися один на одного, тримаючи в дзьобиках по барвінковій галузці.
На рушнику для весільних калачів вишивали маки та ружі.
Білим був вишитий рушник, яким покривали молоду в церкві. Біле вишиття, до речі, теж має глибоку символіку. Під кінець весілля, коли знімали вінок (а нині вельон), волосся збирали у пучок (на мудрість), під який запихали грудку цукру (щоб життя сімейне солодким було) і крихту хліба (на великі статки), а зверху накривали голову вишитим рушником.
Кожен рушник має два кінці: один — чоловічий (з нього починають вишивати), а другий — жіночий. Коли молоді у церкві на рушник ставали, то уважно придивлялися, аби не переплутати, щоб у сімейному житті ролями не помінятися. Тому вишивальниця на правому «чоловічому» кінці рушника робила мітки.
Символи рослин і тварин — це основа рушників. Що ж зазвичай вишивали українські дівчата?
Звичайно, калину — символ невмирущості роду; цвіт яблуні — материнської любові; любисток — відданості; ромашку — доброти; житні колоски — плодючості; листя дуба — енергії та мужності чоловіків; мак — чарівної сили; вишню — передвісника долі; лілію — дівочих чарів; троянду (ружу) — любові та мудрості; шипшину — молодості та ласки; конвалію — чистоти кохання; волошку — взаємної любові та мрії про щастя; сонях — осяйності та життєствердження; льон — символ дівочої витонченості і чистоти; мірту — вінчальну рослину; горобину — оберіг від захворювань. Братки, до речі, — символ смерті, тому цю квітку не брали у букет, не вплітали у вінок і не вишивали на весільних рушниках.
Щодо тварин та птахів, то, крім голубів, вишивали півня — оберіг від нечистої сили; лелеку — символ рідної домівки; соловейка та райських птахів — символи любові та достатку; орла — символ сміливості та рішучості; лебедя — символ вірності та ніжності. У рушникових вишивках відтворювали образ бджоли — символ працьовитості; метеликів — душі померлих родичів; сонечка (божої корівки, бедрика) — символ думки про необхідність віри в силу слова; павука — символ спокою і затишку в рідній оселі.
Вишиті весільні рушники зберігала дівчина у скрині. А перед весіллям відбувалися „торочини” — обряд, присвячений підготовці весільних рушників до весільних обрядів. Молодий та молода збирали дружбів і дружок за кілька днів до весілля у домі молодої. Наречена саджала дружок за стіл, давала їм голки, нитки, рушники та тороки (це кінці полотна, залишені під час ткання, з довгими висячими нитками основи). Дружба благословляв тричі усіх, тоді дівчата бралися до роботи. Пришиті тороки робили рушники довершенішими і гарнішими. „Торочили” усі рушники, крім рушника з Деревом Роду, який мав бути зверху невивершеним, аби рід продовжувався безконечно.
Весільний рушник — це перша сходинка до подружнього життя. Вишивали його споконвіку на щастя, на долю. Вишивання благотворно впливало на характер вишивальниці, виховуючи терпіння, вправність, любов до роботи, естетичний смак. Кожен рушник — це характер і душа вишивальниці. У роботу вона вкладала свої почуття, сподівання та мрії, бажання принести радість.
Перш ніж братися до вишивання, вишивальниці продумували не лише зміст рушника, а й добирали кольори ниток, бо правильне поєднання кольорів мало неабияке значення для розуміння вишитого.
Віддавна жовтий колір символізував вічний вогонь, золото, Сонце; зелений — весну, рослинний світ, надії на процвітання та добробут; синій — воду, небеса, загадку пізнання світу, вірність і чесність; червоний — красу, любов, жар, пристрасть, протидію злим чарам, оберіг від зла та зурочень; чорний — тугу, печаль, ніч, тьму, чаклунство. Поєднання червоного та синього кольорів символізувало вірність та кохання; жовтого із червоним — недовіру; білого з червоним — нагороду і повагу.
Переважала на весільних рушниках червона барва — символ кохання. У деяких регіонах переважали „золоті” рушники, які вишивалися кольорами сонця: жовтими, жовтогарячими, коричневими, багряними. На таких рушниках вишивалися солярні знаки. Глибоко символічним було і біле вишивання. Цей філософський колір панував на рушнику, яким покривали молоду. Віддавна білий вважався кольором чистоти, невинності, дня. Цей життєстверджуючий колір протилежний чорному, а тому, осяяний небесними світилами, символізує все видиме.
Наші пращури вірили у чарівну силу рушника, у магію вишитого на ньому, тому берегли рушники як зіницю ока. Адже рушники супроводжували людину упродовж усього життя: від народження і аж до смерті, впевнено ведучи по життєвих дорогах, напророчених у вишивці.

Котра була дівка файна –
уже заручена...

Чи ж я, мамо,
Вам докучила,
Що мене так рано
Ви заручили?

Після сватання, коли до весілля залишалося два тижні, в оселі молодої влаштовували заручини (полюбини, словини, запоїни, мале весілля). По заручинах можна було прилюдно оголошувати про майбутнє весілля.
Про час заручин домовлялись заздалегідь. Молодий, його батьки та близькі родичі приходили з хлібом у домовлений час в оселю молодої. Батьки молодої теж готувалися до церемонії поєднання родин. Дівчина давала старості власноручно вишитий рушник. Староста клав на стіл хліб, накривав його цим рушником, зверху клав руку дівчини, потім руку хлопця і перев’язував руки молодих рушником. Аби молоді були багаті, мати молодої обсипала їх пшеницею, насінням, копійками. Батько молодої набирав меду і давав скуштувати молодим із однієї ложки, аби солодким і щасливим життя у них було. Цей обряд символізував об’єднання молодих та їх родин. Хлопець і дівчина обмінювалися перстенями, які повинні віднині носити на правій руці аж до вінчання, щоб усі бачили, що вони вже заручені. У деяких місцевостях молодий отримував у подарунок квітку, з якою не можна було розлучатися. Берегти її слід було як зіницю ока, аби ніщо не могло розлучити закоханих. У свою чергу молода отримувала від коханого віночок, який носила аж до весілля, не знімаючи, щоб не було зради з боку молодого. Усіх присутніх молода обдаровувала барвистими хустками. Відтепер хлопець і дівчина мали право бути разом вдень і вночі. Молодому дозволялося навіть ночувати у молодої. Ніхто і ніщо вже не могло їх розлучити. У давнину після заручин молоді не мали права відмовлятися від шлюбу, бо це сприймалося як велика ганьба і безчестя. За це треба було сплачувати чимале матеріальне відшкодування, штраф «за образу».

Церковні оповіді

Ой засвіти, мати, свічку,
Постав на столі,
Нехай люди подивляться,
Чи пара мені.

Із прийняттям християнства в Україні з’явився ще один цікавий передвесільний звичай — церковні оповіді. Це було свого роду освячення церквою згоди молодих на шлюб. По заручинах молоді повинні були зголосити про свій намір у парафіяльній канцелярії. Перш ніж спланувати конкретну дату шлюбу, спочатку годилося порадитися зі священиком. Одержавши зголошення молодих про шлюб і всі потрібні для цього документи, священик тричі у церкві оголошував оповіді. Це робилося для того, щоб сусіди та знайомі молодих мали можливість повідомити священику про перешкоди, які робили би шлюб неможливим. Окрім цього, молоді повинні пройти «передшлюбні поучення», які проводилися священиком. Якщо молоді пройшли навчання і не було жодних перешкод шлюбові, після третьої церковної оповіді можна було вінчатися.

Далі
До змісту Жубіль-Книш Г., Жубіль Р. Сучасне весілля по-українськи.