Галина Жубіль-Книш, Роксолана Жубіль
Сучасне весілля по-українськи

ВЕСІЛЛЯ

Ой ми просимо вас:
Приходьте до нас...

Іди, іди, доню,
Збирай всю родину,
Аби їм вклонитись.
Нехай прийдуть
На твоє весілля
Та й повеселитись.

Першим етапом самого весілля були запросини. В Україні віддавна практикувалося особисте відвідування молодими (з метою запрошення) родичів і знайомих. Відбувалося це теж досить урочисто. Молода та дружки одягалися в святковий український стрій, прикрашали голови вінками. До вінків чіпляли різнокольорові стрічки, причому вінок молодої різнився більшою кількістю квітів та довшими стрічками. Молода тричі кланялася батькам, просячи благословення, щоб гостей на весілля просити: «Благословіть, батечку й матінко, вийти з хати, село обходити, усіх на моє весілля запросити». Батьки радо благословляли. Мати давала доні і дружкам торбини з «шишками» (весільним обрядовим печивом) і нагадувала, щоб вони нічиєї хати не минули, усіх запросили. Батько нагадував, щоб не запрошували родину серед дороги, бо це вважалося виявом неповаги до них. У народі казали: «Просили на дорозі, щоб не були на порозі». Але, для годиться, слід було запросити усіх, хто траплявся по дорозі, навіть малих дітей, виявляючи тим самим повагу до всіх стрічних.
Окремо від молодої ходив запрошувати молодий із дружбами. Хлопці одягали святковий український стрій. Молодий чіпляв на капелюх з лівого боку квітку, що молода на заручинах подарувала, а дружба мав у руках декоративну сокиру.
Увійшовши у хату, вони кланялись господарям і промовляли: «Просили батько, просили мати, і я прошу вас, аби прийшли на хліб, на сіль, на весілля». Ці слова слід було повторювати тричі, кланяючись. Молода після цих слів обдаровувала господарів солодкими «шишками». Господарі дякували за гарне і щире запрошення, обіцяли прийти, бажали молодій бути у шлюбі щасливою, а молодому — бути добрим господарем. Якщо це була родина, то давали молодій (молодому) гроші, аби «започаткувати» сімейний бюджет, примовляючи: «А це тобі на колиску, на прядиво, (на підкови)».

А в нашої молодої
Вінці в’ють...

Та подружечки ж ви мої,
Звийте віночок тепер мені.
Завтра часу не будете мати,
Мене до шлюбу треба збирати.

У більшості регіонів України між заручинами та весіллям проводили вечір, на якому наречена прощалася зі своїм дівуванням, а наречений — із парубоцтвом. Називали цей вечір для молодої по-різному: вінкоплетини, вечорини, підвесілки, дівич-вечір, дівичник, збірник, заводини. Відбувалися такі вечори окремо у молодої і в молодого: у молодої збиралися дівчата, а в молодого — парубки. Це був час не стільки для розваг, скільки для здійснення певних весільних обрядів: плетіння вінків, завивання гільця, виготовлення весільних букетів тощо.
Вечоринам передував обряд збирання барвінку. Старостіна з дружками та жінки, що вміли ладкати, у четвер ішли по барвінок. У старостіни мав бути кошик, в якому лежали ножиці, нитки, хлібина та пляшечка зі свяченою водою. Кошик накривали вишитим рушником. Цей кошик старостіна мала пильнувати до кінця весілля, щоб ніхто, окрім неї, із нього чогось не брав.
Коли все товариство підходило до барвінкової грядки, старостіна тричі кропила зілля свяченою водою і промовляла:

Благослови, Боже, нарізати
зеленого барвіночку,
Щоб замаяти
молодій голівочку.

— Де ти ріс, барвіночку?
— Я ріс в лісі, в холодочку,
Я ріс в лісі, при криници,
При студеній водици.

Жінки співали :
Стелися, барвінку, по високій брамі,
Ой як добре жити при рідненькій мамі,
При рідненькій мамі, при ріднім батеньку,
Коса зачесана, сорочка біленька.

Після цього дружки обережно зрізали галузки ножицями, зв’язували ниткою і складали до кошика. Жінки ладкали, а старостіна кропила грядку свяченою водою, аби барвінок ще ряснішим був; посівала житом і пшеницею, аби барвінкові листочки «грубими» були. На місці зрізаного нев’янучого квіту залишали хлібину, дякуючи за галузки. Якщо барвінок збирали з чиєїсь чужої грядки, то господині за вирощене зілля слід було дати могорича. У деяких регіонах за барвінком ходила сама наречена. Нарвавши повен кошик зілля, вона поверталася додому. А по дорозі уважно дивилася, хто їй стрінеться. Якщо зустріне чоловіка, то першим народиться хлопчик, а якщо дівчину чи жінку — дівчинка.
Кошик із барвінком приносили в оселю до молодої. Дівчата, співаючи, плели вінки нареченій та нареченому, робили весільні букети собі, дружбам, старостам та усім гостям. Звичай прикрашати на весіллі всіх квітами зберігся, на щастя, і до сьогодні. Прикро лише те, що купують вінки та букети в магазинах, а не плетуть на дівич-вечорі власноруч під супровід прекрасних українських пісень.
А колись вінкоплетини були чи не найліричнішим весільним обрядом. Спочатку плели молодій віночок-долю з мірти та барвінку, нашиваючи листочки рядочком на білу стрічку. Цей віночок-долю батько клав зверху на хлібину і, перевертаючи разом із хлібиною, одягав віночок доні на голову. Робилося це обережно, аби доля у дитини була щасливою. Не можна було схибити, слід було рівненько покласти віночок на голову. Жінки при цьому співали:

Ой хрещатий барвіночку,
Обвий доні головочку,
Обвий гарно і рівненько,
Аби була щасливенька.

Аби мала добру долю,
Бережи, барвінку, доню.
Не зів’янь, будь зелененький,
Аби була здоровенька.

Батько бажав донечці: «Хай тобі, моя доню, все із землі, із роси, із води; щоб ти була, мов золото ясна, наче весна красна, мов хліб добра! Будь здорова як вода, багата як земля, червона як калина! Хай Господь тебе оберігає!»
Потім дружки плели ґреґор із сосни, барвінку та калини у вигляді довгої гірлянди — вінка. На весіллі ґреґор висітиме над образом, під яким сидітимуть молоді.
Дівчата дружбам робили букетики з барвінку та блакитних квітів, перев’язуючи їх вузькими блакитними стрічками. За ці букетики на весіллі вони отримають подарунки (намисто, стрічки, парфуми тощо). Обов’язково робили букети і для старостів: для старостіни — з рожевих квітів і з рожевою стрічкою, а для старости — з блакитних. Ці букети від усіх інших відрізнялися більшим розміром і ширшими стрічками. Для наречених робили пишні букети з білих квітів, перев’язуючи довгими та широкими білими атласними стрічками. Для гостей готувалися невеличкі букетики з мірти чи барвінку, які прикрашалися вузенькими різнокольоровими стрічками. Старости та гості, які на весіллі одержували ці прикраси, обов’язково дівчатам платили грішми.
Те ж відбувалося і в домі молодого. Барвінок на ґреґор рвали рідні чи двоюрідні сестри нареченого. Вони ж і плели ґреґор.
Окрім цього, на дівич-вечорі дівчата «завивали» весільне гільце (вільце, хвойку, галузку, квітку, деревко) — обрядове дерево українського весілля. Це була не просто гілка, а прадавній символ Дерева роду, Дерева життя. «Завивати» гільце означало виття гніздечка для новонародженої сім’ї. Гілку для нього приносили дружби. Для цього вони зрізали соснову чи вишневу гілку або вершок сосни чи вишні. Дівчата прикрашали її квітами, кетягами калини, колосками, горішками, різнокольоровими стрічками, монетами, тістечками, цукерками та часником. Прикрашене гільце встромляли у середину короваю. Воно стояло перед молодими упродовж усього весілля. А після весілля дружки відламували по гілочці, аби пошвидше і собі під вінець стати.
Окрім гільця, не менш важливим було приготування весільної свічки, яку прикрашали барвінком та кольоровими стрічками.
Коли вінець та ґреґор були готові, батьки молодої гостили усіх борщем, студениною, пирогами гречаними з мачанкою, голуб¬цями з тертої бульби та грибною юшкою. Пили гості узвар, домашнє вино, малясівку або бурачанку (саморобну горілку). У давнину не користувалися виделками, їли все руками із загальних глиняних мисок та полумисків. Пили з одного келиха, який передавався по колу.
На Бойківщині дружби та парубки збиралися в оселі молодого і виготовляли весільний прапор. Вони вибирали найгарніший парубоцький топірець, заквітчували його барвінком і прибирали кольоровими стрічками, дзвіночками, барвистими хустками. З цим прапором увечері молодий із дружбами приходили до хати молодої, аби букет викупити. Молодий ішов не з пустими руками, а з гарними подарунками. У деяких місцевостях було заведено, аби молода ховалася, а молодому належало її знайти. Пошуки супроводжувалися жартами та веселими піснями з боку дружок та дружбів. Завершувався дівич-вечір гостиною, танцями та співом. Молоді вже мали право сидіти поруч. Їх садовили на рядно, під яке насипали пшеницю, жито, кидали копійки, аби пара жила в достатку.
У цьому розділі доцільно трохи більше розповісти про один із найважливіших весільних атрибутів — віночок. Він був не лише окрасою голови молодої, а й оберегом і символом молодості, краси, квітучості, багатства, родючості. Це був символ життєдайної сили землі, кохання, вінчання, продовження роду. На весіллі дівчина востаннє мала можливість покрасуватися у віночку, бо молодицям не годиться носити у волоссі квіти. Барвінковий вінок-долю і весільний вінок з букетом зберігала дівчина усе життя. Їх вона клала в колиску первістка, віночок зашивали в останню у її житті подушку.
Основою віночка був барвінок — символ життя, безсмертя душі. Повним називали вінок, у який було вплетено двадцять квіток, що слугували і окрасою, і оберегом. Кожна квітка, кожна стрічка у вінку була символом. Щодо кольорів стрічок, то жовта символізувала сонце, зелена — молодість, червона — тривале кохання, блакитна — небо і воду, малинова — щирість, рожева — достаток. Плетіння вінка — нелегка справа, яка вимагала неабияких знань та умінь.
В українському народному весіллі вінок молодої відігравав ту ж роль, яку в інших народів відігравало біле покривало: "фата" у росіян, чи "вельон" у поляків. Це покривало мало охороняти молоду від "поганого ока". В українців цю роль виконував вінок зі стрічками — символ тривалого кохання. Шкода, що сьогодні українські дівчата нехтують своїм, перехоплюючи чуже: напинають на голову замість розкішного українського віночка шматок білої прозорої тканини. Можливо, хоч хтось із українських наречених прочитає ці рядки і відновить таку прекрасну традицію — одягне віночок. Нехай це буде вже сучасний, із білих штучних квітів, з білими атласними стрічками, але віночок.

Червоною калиною
Коровай квітчали...

Ой раю наш, раю,
Славний короваю,
На тобі гарнії квіти,
Щоби любилися діти.

Яке весілля без короваю! Ця надзвичайно гарна весільна обрядова хлібина завжди була і залишається символом достатку. Упродовж передвесілля і весілля використовували чимало різновидів весільного печива та хліба, але головним був коровай. Це велика кругла висока пшенична паляниця, оздоблена виготовленими з тіста квітками, колосочками, зірочками, голубами. Випікали цей весільний хліб особливо вдатні, «легкі на руку», щасливі у подружньому житті, добропорядні жінки, яких називали коровайницями. У п’ятницю вони зі своїм борошном (не годилося йти з пустими руками), по-святковому одягнені приходили в оселю до молодого. Кількість коровайниць обов’язково була непарною. Для замісу брали воду, набрану до сходу сонця «з семи криниць». Спочатку в діжу, де робився заміс, лили навхрест йорданську воду, щоби молоді були здорові. Потім клали грудочку цукру, щоб життя солодким було. У діжу додавали своє борошно, а також борошно, яйця та масло, принесені від батьків молодого та молодої, аби роди навічно об’єдналися. Замішували тісто всі коровайниці у діжі гуртом, щоб молоді ніколи не розлучалися. Іноді для цього коровайниць зв’язували навколо діжі одним довжелезним рушником. Усе це дійство супроводжувалося піснями.

Благослови, милий Боже,
Коровай місити,
Щоб в любові молодята
Могли вік прожити.

А ми воду добирали
З семої криниці,
Щоби була Марусенька
Гарна молодиці.

А у нашім короваї
Білая мучиця,
Щоби наша Марусенька
Була білолиця.

Ми весільний коровай
Калинов квітчали,
Аби наших молодят
В церкві повінчали.

Коли тісто було готове, ставили його на рушник. На рушнику розкачували, співаючи пісні про те, яка чиста вода у короваї, який славний вийде коровай. У деяких місцевостях у центральну частину короваю ховали гроші (символ багатства), зубець часнику (оберіг від нечистої сили), горіх (символ здоров’я і міцної родини), перстень (символ єднання закоханих). Після цього коровайниці урочисто саджали коровай у піч (у деяких регіонах коровай у піч саджав кучерявий хлопчик), промовляючи:

Світи, Боже, з раю
Нашому короваю.
Наша піч регоче,
Короваю хоче.
Шишечки печуться,
На коровай дмуться.

Поки коровай у печі сидів, коровайниці мили руки, але воду будь-куди не виливали, бо після «чаклування» над короваєм вона ставала особливою. Тому виливати її не слід. Нею вмивали батьків молодих, давали пити худобі, а решту виливали під фруктові дерева, щоби рясно плодоносили. Не викидали й залишки борошна. Його висипали на пшеничне поле, аби пшениця густа вродила.
Коли коровай зарум’янився, його обережно виймали з печі і садовили на вишитий рушник. Коровайниці уважно обдивлялися: якщо коровай рівний, з усіх боків зарум’янений, гарно випечений — молоде подружжя буде щасливим; якщо тріснув — слід чекати розлучення, шлюб буде нещасливий; якщо покручений, нерівний — сімейне життя буде нелегке, будуть проблеми зі здоров’ям; якщо перепечений — хтось із наречених буде брикливим, сварливим, норовистим.
Окрім короваю, українське весілля було багате на розмаїте весільне печиво, обрядові паляниці. У деяких регіонах випікали лежень — великий овальний хліб, схожий на кошик, наповнений подарунками. Він був окрасою столу. Біля лежня клали весільні калачі, медові, з родзинками. І лежень, і калачі лежали перед молодими аж до закінчення весілля.

Весільні калачі перев’язували кольоровими стрічками, щоби молоді були «вкупі до смерти», обтикали міртою, «би любов вічною була межи молодими».

Випікали на весілля ще й дивень. Його називають «братом» короваю. Це був круглий калач у формі плетінки, в який утикали житні колосочки, кетяги калини, квіти. Прикрашали цей надзвичайно гарний калач різнокольоровими стрічками. Дивень вважався на весіллі оберегом від «лихого» ока.
Дуже популярними колись на Україні були весільні «шишки». Сама назва підказує, що печиво було схоже на соснові шишки. Це обрядове печиво було символом родючості. «Шишки» молода дарувала майбутнім весільним гостям під час запросин. Цим печивом обдаровували усіх дітей на весіллі, а також тих, хто не був запрошений і спостерігав за весіллям збоку.
Випікали ще й теремок, гуски, голубки, верч та інше весільне печиво. Щодо обрядового вживання хліба, то найперше місце займає українське весілля. І випікання, і споживання, і дарування весільного печива супроводжувалося цілою низкою ладканок та народних пісень, грою на скрипках та цимбалах.

Приходьте, присланчики, до нас...

Грайте, музики, як грали,
Ми вже молоду убрали.
Як не убрали, то її вберемо
І до шлюбу поведемо.

Увечері в п’ятницю (або в суботу вранці) молода відправляла присланців до молодого. Присланці (їх могло бути 5, 7 або 9) несли молодому один кошик із сорочкою та букетом, а другий — із хлібиною та пляшкою горілки. Кошики були замаяні барвінком, кольоровими стрічками. Коли присланці підходили до хати молодого, то відбувався пісенний діалог із дружками.

Зійшла зіронька до місяченька звечора,
Слала молода до молодого ще вчора.
– Ой де ж бо то ви, п’ятеро присланчиків, бували?
– Ой бували ми у молодої на чести.
– Ой що ж бо ви там, п’ятеро присланчиків, видали?
– Ой видали ми білую паву на стави.
– Ой чому ж бо ви тої павоньки не ймили?
– Ой тому ж бо ми тої павоньки не ймили,
Бо свої коні вороні сідлали.

Молодий виходив до присланців і починалися „торги” за сорочку. Коли викуп погодили, то молодий дякував присланцям, гостив їх. У деяких регіонах молодий передавав своїй обраниці вельон (а якщо був багатий, то і все весільне вбрання). Під час цієї церемонії обміну лунали жарти, сміх. Присланці хвалили молоду, яка придбала таку гарну сорочку, і ганили молодого, що дарував такий дешевий вельон. Після гостини по-весільному одягнений молодий, дружби, присланці та всі гості від молодого готувалися йти до молодої.
Ось і прийшов такий очікуваний день вінчання. В оселі молодої всі метушилися, готувалися до приїзду молодого. Наречену вмивали у відварі барвінку, який залишився після вінкоплетіння. Одягали дівчину сестри, дружки та рідна матінка. Жінки, які співали ладканки, супроводжуючи обряд одягання, спостерігали за дійством, стежили, аби все було по правилах, аби молода гарна була, аби щось, не дай Боже, не забули одягнути. Дружки вплітали у волосся нареченій гроші, часник, одягали вінок. Молода оглядалась, дякувала усім за те, що гарно виглядає. Потім вставала зі стільця, аби всім уклонитися. Як тільки стілець був вільним, кожна дружка намагалася сісти на місце молодої, щоби швидше заміж вийти.
Дружки дбали не лише про те, щоб наречена була гарно одягнена. Вони святково прикрашали сосновими гілками, калиною, квітами, кольоровими стрічками весільну браму, яка була відчинена ще з самого ранку, закликаючи гостей на весілля. Прикрашали й приміщення, де мало відбутися весілля. Особливо гарним мало бути місце, де сидітимуть молоді. Прикрашали стіну образом під рушником, ґреґором, квітами. Лаву, на якій мали сидіти молоді, вкривали килимом.

У наш час проводять весілля, як правило, у бенкетних залах, але звичай прикрашати весільну залу залишився. Правда, оформлюють по-сучасному: повітряними кульками, композиціями з квітів, веселими плакатами на весільну тематику. Обов’язково прикрашають і місце, де сидітимуть молоді: чіпляють на стіну образ під вишиваним рушничком, ґреґор, живі квіти (ні в якому разі не штучні).

Уже іде по дівчину хлопець молоденький...

Ой колесцем, сонечко, колесцем,
Ой сій, мати, сина овесцем,
Щоб сей овесець був рясен,
А молодий був красен.

Молодий та його родина теж відповідально готувалися до весілля. З самого ранку вигравали музики, збиралися дружби. Молодий одягався у святковий найкращий одяг і збирав «весільний почет», який мав супроводжувати його до молодої.
У світлиці в ряд сідали батьки молодого, його бабусі та дідусі, сестри та брати. Коліна батьків були вкриті вишитим рушником, на якому лежали два калачі. Молодий ставав перед батьками, а поруч нього — староста, який виголошував: „Став нині молодий перед Господом Богом, перед усіма святими, перед батьками, просить його в дорогу до молодої благословити.” Молодий тричі кланявся, цілуючи калачі, батьків та усіх рідних. Батьки щоразу калачами перехрещували сина, промовляючи: „Хай Бог тебе благословить!”
На порозі хати мати благословляла свого сина в дорогу, обсипала зерном (щоб щасливим був), грішми (щоб багатим був), солодощами (щоб життя з коханою було солодке). Син вклонявся «на чотири сторони»: батькам, дружбам, старостам, усім гостям. У супроводі дружбів (мала бути непарна кількість, бо парою мала стати наречена), старостів, які несли коровай та калачі, молодий вирушав до молодої.

Дорога була з «перешкодами». Сусіди, друзі та родичі молодої влаштовували «брами» (перейми), яких могло бути декілька. На кожній такій «брамі» вимагали від молодого викуп за наречену. Остання «брама» була біля воріт молодої. Перед замаєною гілками та калиною брамою староста від молодої ставив стіл, який мати молодої накривала вишитою скатертиною і ставила пляшку горілки, тістечка, хлібину.
Двері до хати замаювали живими квітами, кольоровими стрічками. Молодого зустрічали родичі і старости від молодої, її сусіди. Від молодого першим ішов староста з весільним короваєм, а за ним — дружби?, гості від молодого. Коли староста з короваєм підходив до столу, починалися "торги". Обряд цей давній і пов’язаний із цікавим дійством „переберій”. Переберії (рядження, переодягання) на весіллях відоме віддавна. Обряд „фальшивої” молодої є цікавим, веселим і потішним. В молоду переодягали парубка. На нього надягали старе лахміття, на голову — вінок із будяків та кропиви, на шию — намисто із картоплин, морквин та цибулин. Обличчя вимащували сажею, аби страшнішим був. На сьогодні в цілому обряд зберігся, але трохи видозмінився. Час вніс певні зміни, корективи. І зараз цей обряд проходить так: дружби кажуть, що приїхали забрати молоду, а сусіди допитуються, яку це молоду, адже їх в окрузі багато. Сусіди спочатку просять могорича хоча б на один кут стола. Коли дружби ставлять пляшку, то староста від молодої виводить спочатку перебрану в молоду маленьку дівчинку. Дружби відмовляються, кажуть, що замолода. Тоді сусіди вимагають могорича на другий кут стола. Коли дружби ставлять пляшку, то сусіди виводять переодягнену стареньку бабусю. Дружби знову відмовляються від нареченої, кажуть, що для цієї молодої надто юний їхній молодий. Сусіди вимагають на третій кут пляшку. Коли дружби ставлять, то виводять переодягненого у молоду парубка-здорованя. Знову жарти, сміх. Дружби відмовляються, хочуть гарнішої молодої. Сусіди вимагають на четвертий кут пляшку і просять показати молодого, щоб було легше йому молоду дібрати. Коли дружби ставлять на четвертий кут пляшку і приводять молодого, то дружки виводять молоду. Але між молодими стає брат або сестра молодої з вимогою дати викуп за сестру. Адже стільки сил і грошей витрачено, поки вона виросла. Молодий мусить дати грошовий викуп (кидає у рукавичку молодої або в мешт, який тримає брат чи сестра молодої). Молоді стають одне навпроти другого, щоб обмінятися букетами. Кажуть: хто першим зробить крок назустріч, той буде виконувати у сім’ї другорядну роль. Коли, нарешті, хтось із молодих наважився зробити перший крок, молода чіпляє молодому на лівий бік букет, а молодий дарує їй за це золотий перстень і букет із живих квітів. Молоді цілують одне одного, беруться за руки і йдуть у світлицю до молодої услід за старостою з короваєм.

Благослови, Боже,
І отець, і мати...

Кланяйтесь, діти,
Як рожеві квіти,
Низенько, покірненько,
Щоб було хорошенько,
Отцю, матіночці, брату
І сестроньці,
Ще й всій родиноньці.

У світлиці молодих чекали батьки, дідусі, бабусі, сестри, брати обох родин, які сиділи поруч. Мама молодого та мама молодої сиділи в центрі, тримаючи у руках вишиті рушники з весільними калачами (або хлібом). Жінки співали:

До хати, доню, до хати.
Скінчилося дівування,
Вклонися низько дівчатам,
Гуляєш з ними востаннє.

Пора вже, доню, віночок
З барвіночка виплітати,
Пора вже, доню, подружок
Собі в дружки вибирати.

Пора вже, доню, з коханим
На рушник вишитий стати.
Благословіть, рідна мамо,
Благословіть, рідний тату.

Молоді ставали перед батьками. Біля них — старости. Староста від молодої мав слово. У наш час його виступ може звучати так: "Шановні гості! Дорогі родичі молодих! Ось і прийшов цей найвідповідальніший момент сьогоднішнього дня. Молода пара проситиме благословення у своїх батьків, поклониться їм низенько до землі, щоб подякувати за безсонні ночі, за тривожні дні, за догляд і виховання.
Дорога (ім’я нареченої)! У створенні нової сім’ї твоя роль найважливіша. Це роль дружини, матері, подруги, коханої. А ти, (ім’я нареченого), станеш головою сім’ї, надійним помічником, добрим порадником, ніжним чоловіком, опорою, турботливим батьком своїм дітям.
Нині стала молода пара перед Господом Богом, перед усіма святими, перед матір’ю молодої, перед батьком молодої, перед матір’ю молодого, перед батьком молодого, просять їх благословити і в щасливу дорогу до шлюбу випровадити. (молоді кланялися. Молода цілувала хлібину і маму молодого, а потім усіх рідних, які сидять. А молодий цілував хлібину і маму молодої, усіх рідних. Потім вони мінялися місцями). Стала молода пара другий раз і просить благословення (молоді кланялися і цілували знову). Стала молода пара третій раз, щоб попросити благословення (молоді втретє кланялися і цілували батьків. Після кожного поклону мами калачами перехрещували дітей і казали: "Хай вас Бог благословить!").
Батько брав із божниці ікону Спасителя і Матері Богородиці, тричі хрестив нею пару, промовляючи: «Бог благословить, і я благословляю на щастя, на здоров’я, на многії літа».
Жінки співали під час обряду:

Ой до трьох раз, Марусенько, до трьох раз,
Поклонися матінці зо сто раз.
Не рік тебе матінка годувала,
Нім ся твого поклононьку дочекала.
Вона свої рученьки зробила,
Вона свої ніженьки сходила,
Вона свою голівоньку склопотала,
Нім ся твого поклононьку дочекала.

Ой до трьох раз, Марусенько, до трьох раз,
Поклонися батеньку зо сто раз.
Не рік тебе батенько годував,
Нім ся твого поклононьку дочекав.
Він вже свої рученьки зробив,
Він вже свої ніженьки сходив,
Він свою голівоньку склопотав,
Нім ся твого поклононьку дочекав.

Після благословення мати молодої обсипала пару хмелем. Мама і тато молодої брали у руки по калачу, ставали біля дверей і піднімали руки з калачами. Молоді проходили під калачами і зупинялися перед наступними дверима. Батьки обходили молодих, знову ставали перед дверима і піднімали калачі. Це робилося біля усіх дверей, через які виходили молоді. Калачі, після того як проходили у двір молодята, розривали на шматочки. Кожен присутній мав скуштувати, аби з молодими «побрататися». Молоді виходили на подвір’я і зупинялися.
Мама молодого тримала в руках посудину зі свяченою водою, а мама молодої — макітру з цукерками, житом, пшеницею, грішми.
Староста казав: "Най шлюб і життя по шлюбі буде чистим, як та свячена вода, солодким, як ті цукерки, щедрим, як наші лани. Живіть у любові і в достатку."
Мами тричі обходили молодих, йдучи назустріч одна одній, скроплюючи молодих і гостей свяченою водою, обсипаючи усіх цукерками, пшеницею, копійками. Після цього перед молодими ставав староста із весільним короваєм, за ним — молода з дружбами, молодий із дружками, старости з батьками, гості.

Допоможи, Боже,
До шлюбоньку стати...

У нашій церковці
Свічка запалала,
То княгиня з своїм князем
Вже до шлюбу стала.

Колись молоді з родиною та знайомими йшли до церкви пішки. Зараз їдуть в автомобілях чи на весільній бричці. У першій машині повинен їхати староста з короваєм і молода з дружбами, у другій — молодий із дружками і старостіною.
У призначений час наречені прибували до церкви, де на них вже чекав священик. Він заводив молодих у храм, слідом за якими йшов староста з весільним короваєм, дружки з дружбами, батьки, родичі та гості. Нареченим у жодному разі не можна було перед шлюбом біля церкви зустрітися з іншою молодою парою, яка вже взяла шлюб, або тільки йшла до шлюбу. Це мала припильнувати старостіна.
У церкві молода вклякала перед вівтарем і сповідалася. Після неї це ж робив молодий, бо вони мали цю найурочистішу у своєму житті службу «чисті» простояти, аби увесь вік разом прожити у мирі та злагоді.
Вінчання — найвідповідальніший і найурочистіший момент весільної церемонії. Провадилася коронація (вінчання) у церкві, яка завжди обстоювала і нині обстоює стабільність, нерозривність і святість подружжя, бо це свята Тайна, установлена Богом. Єднаючись у храмі через вінчання, подружжя одночасно єднається з Богом, який як Творець і Законодавець входить третім контрагентом подружжя, надаючи їм свої окремі ласки та благословення. Свята Церква в імені Божім через своїх священиків благословить християнське подружжя в урочистий спосіб, присвячуючи йому багато уваги та опіки. Вінчання є зовнішнім виявом церковного завершеного подружжя, суть якого полягає в добровільній згоді закоханих бути разом. Отже, св. Тайна подружжя — це заключений перед священнослужителем Церкви добровільний контракт між чоловіком і жінкою, бажаний і благословенний Богом, з метою продовження людського роду через народження і виховання дітей. З усіх контрактів, які може заключити людина, подружжя — це найдавніший і найсвятіший контракт (перше подружжя, учасниками якого були Адам і Єва, було здійснене в раю, а сам Бог засвідчив і потвердив той контракт, наголошуючи, що родина повинна бути великою, міцною і нерозривною, що у сім’ї повинні панувати взаємна любов, повага, розуміння). Молоде подружжя повинно пам’ятати: нерозривність сім’ї — це природний закон, установлений Богом, бо "що Бог злучив — людина не розлучає".
Після шлюбної церемонії у церкві молодих спочатку вітають дружби і дружки, батьки, дідусі, бабусі, старости, а потім — родичі та близькі. Першим із церкви виходить староста з короваєм, за ним — молоді. Дружки стають обабіч виходу з церкви і, коли молодий бере молоду на руки, обсипають шлях молодих квітами, пелюстками троянд, листочками мірти та барвінку. Мама молодої іде слідом за парою і обсипає їх цукерками, житом, пшеницею, просом, промовляючи:

Сиплю на вас жито,
Щоб вам мирно жити,
Ще й пшеницю яру,
Щоб горя не знали.

Сиплю на вас просо,
Щоб мирно жилося,
Сиплю на вас овес,
Щоб гордився рід увесь.

Мама молодого зустрічає молодих на дорозі під церквою разом зі старостою. Мати промовляє:

Стрічаю вас
Хлібом-сіллю,
Щастям і здоров’ям
Та ще й віком довгим.
Батьків, матерів,
Щоб не забували,
А людей добрих,
Щоб шанували.

Молоді зупиняються. Молода перечіпляє молодому букет із лівого боку на правий, бо він уже одружений чоловік, а не парубок.
Вінчання — кульмінаційний ритуал весільного обряду, тому такий урочистий та святковий.

Де співати й танцювати,
Як не на весіллю...

Лети, лети, ластівко, поперед нас
Та дай матері звістку про нас!
Нехай вийде мати з могоричем,
Бо звінчали її дочку з паничем.

При вході у приміщення, де мало відбуватися весілля, молодих зустрічали батьки з хлібом-сіллю, медом та могоричем. Мати молодої на плечах мала пелехатий кожух, а в руках — хліб-сіль. Жінки співали:

Вийди, вийди, мати, з хати
Свого зятя зустрічати.
Вийди, вийди та в кожусі,
Та в хорошому дусі.
Якщо кожух пелехатий,
Тоді буде зять багатий.

Батько молодої тримав пляшку та чарки. Наречені батькам тричі кланялися. Батько наливав у чарки, молоді пригублювали, а решту виливали позаду себе, аби лихо позаду було, і кидали чарки об землю, аби розбилися «на щастя». Мати гостила дітей тістечками і розбивала перед молодими тарілочку, щоб діти щасливими були, горя-біди не знали.
Жінки співали:

Ой побиті келихи, побиті,
Вже нашої молодої іншим не любити.
Побили тарілку, побили,
Щоби нашу молоду інші не любили.

Мати молодої стелила молодим під ноги кожух, по якому вони ступали. Останнім часом заведено при вході у святкову залу ставити столик, застелений вишитим рушником, на який кладуть весільні калачі та коровай. Гості підходять до молодих, вітають їх з одруженням, обдаровують подарунками.
Дарування здавна супроводжувалося ладканками:

Ой горує Соненько горує,
Мене рідна матінка дарує.
Та й на щастя, та й на здоров’єчко,
Жеби була моцна сімеєчка.

Старостіна теж радо обдаровувала молодих. Подарунки її були особливими, ціннішими за найдорожчі дари. Вона дарувала молодим прибраний стрічками та квітами кошик, у якому в торбинках була всяка-всячина. Старостіна витягала з кошика торбинку і дарувала, примовляючи:

— Дарую вам часнику, щоб любились до смаку.
— Дарую молодій зерна, щоб ніколи не була одна.
— Дарую жменю проса, щоб не ходила жінка боса.
— Дарую жменю жита, аби не була жінка бита.
— Дарую ще й гречки, аби не було суперечки.
— Дарую жменю гороху, щоби грошей мали багато, а не потроху.
— Дарую нині вам овес, щоб славився рід увесь.
— Дарую молодій горщик, би варила борщик.
— Дарую молодому кислиць, щоб не бігав до чужих молодиць.
— Дарую голосні дзвіночки, щоби мали гарні дочки.
— Дарую вам стрічку синю, хай Господь дарує сина.
— Дарую трохи цибулі, щоб не тикали один одному дулі.
— Дарую мішечок пуху, щоб не ображали свекора й свекруху.
— Дарую молодій леденців, щоб не любила чужих молодців.
— Дарую шмат полотнини, щоб до року ви гостей запросили на хрестини.
— Дарую молодій горіхи, щоб від чоловіка зазнала втіхи.
— Дарую джерельну воду, щоби гарні обоє були на вроду.
— Дарую пляшечку з живою водою, аби вас біда минала завжди стороною.
— Дарую копійки мідні, щоб не були бідні.
— Дарую золото і серебро, щоб в сім’ї було добро.
— Дарую пшеницю, аби Бог щодня давав білу паляницю.
— Додаю ще в дар підкову, щоб на золотім весіллі всі зустрілись знову.

Всі дари складалися до кошика і вручалися молодим із такими словами:

Все це — ваші обереги,
Тому берегти їх треба.

Приємно, що відродився ще один гарний звичай, який можна побачити на багатьох весіллях: коли гості обдарували молодих, то мама молодої дає молодим кінці від рушника і веде за стіл під образом. Якщо в молодої був молодший брат чи сестра, то сідали швиденько на місце молодого чи молодої і вимагали викупу за місце. А одержавши викуп, поступалися місцем.
Коли сіли молоді, староста розсаджував гостей за столи. Перед молодими на столі стояв коровай або лежень з гільцем, весільний калач, на якому лежав віночок-доля, виплетений для молодої у п’ятницю на дівич-вечорі. Аби молоді завжди були разом, аби ніщо їх ніколи не розлучило, стрічкою зв’язували їхні келихи, ложки, виделки. Гостина починалася з молитви. Потім слово мала старостіна. На сучасному весіллі можна виголосити приблизно таку весільну промову: «Дорогі наречені! Шановні гості! Віддавна заведено на нашій святій землі, що першим вітає молоду пару після шлюбу батько молодої. Прошу його до слова». Батько каже: «Любі мої діти! Благословляю вас золотим сонцем і блакитним небом рідного краю, врожайними полями, чистими водами, ясними зорями, високими горами, зеленими лісами, синіми морями, щедрою рукою славної неньки-України. Щиро, від усього батьківського серця бажаю вам створити сім’ю міцну, здорову, щасливу, закохану, добру і багатодітну. І тому, шановні гості, за молодих лунають тости. Живіть щасливо і багато! Хай радість вселиться у хату. Хай сміх в ній щирий не змовкає. Хай вас любов оберігає». Гості п’ють, пригощаються. Старостіна зі старостою проводять представлення гостей. «Поєдналися сьогодні два серця, створили нову сім’ю. Але, окрім цього, ще й розширили родинне коло. Дві раніше чужі родини стали тепер близькими і рідними. Зараз саме час розпочати знайомство». Старостіна знайомить усіх із батьками молодих, хресними мамами і татами, сестрами та братами молодих, родичами та іншими близькими людьми, які присутні на весіллі. Представлення може бути серйозним, а може бути і жартівливим, де, окрім родинної спорідненості, можна говорити і про захоплення людей, піджартовувати з деяких рис характеру. За знайомство, звичайно, треба випити. Староста каже: «Прошу наповнити келихи і випити до дна, бо, хто не п’є до дна, той не зичить нам добра!» Коли гості добре погостилися, то староста оголошує: «А тепер не завадило б нагадати, що ми є на весіллі, де треба не лише їсти та пити, а ще й веселитися, гарно забавитися. Музики просять усіх гостей до танцю!»

(Танці, ігри, конкурси, забави додаються у розділі V).

А музика як заграє,
То забуду біду...

Веселенько заспіваю,
В сопілку подую —
Співаночок до ста знаю,
Рота не шкодую.

Яке весілля без пісні! У весільних обрядах задіювали колись більше тисячі п’ятиста пісень. Вони були тісно пов’язані з тими чи іншими звичаями. Умовно пісні поділяють на обрядові весільні та необрядові весільні. До обрядових відносять ладканки та «журні» пісні. Вони групуються навколо таких основних тем:
— жалі (батьків за дочкою, а дочки — за батьками, домівкою, дівуванням);
— пісні-прохання до Бога, щоб дав молодій парі добру долю;
— пісні-величання, поздоровлення молодих та їх родин;
— пісні про невпевненість у майбутті, про лиху свекруху, нелюбого чоловіка, про гірку жіночу долю.
Жартівливі, кепкувальні та сороміцькі пісні відносять до необрядових. На весіллі співали багато найрізноманітніших пісень про кохання, про сімейне життя.
Обрядові весільні пісні виконували, як правило, жінки. Упродовж весілля між гостями від молодої та молодого було постійне змагання, «передирки», пісенні «діалоги».
Обов’язковим атрибутом весілля були колись ладканки. Ці наспіви-формули належать до групи весільних обрядових пісень. У деяких селах на Західній Україні вони збереглися до сьогодні. Ладканки були не лише окрасою весілля, а й обов’язковим атрибутом, тому супроводжували кожен весільний обряд. Від¬радно, що останнім часом можна почути ладканки на весіллях не лише в селах, а й у містах. Ладкання завжди було привілеєм лише заміжніх жінок. Виконувалися вони без музичного супро¬воду. Існували ще в дохристиянський період, але "дожили" і до наших днів, хоча у зміненому вигляді. Сьогодні особливо попу¬лярними є жартівливі ладканки, частенько звучать і сороміцькі. Ці весільні пісні-мініатюри повинні знову стати емблемами розмаїтих весільних обрядів.
Важко уявити собі весілля без музики. Колись музикант був одним із обов’язкових атрибутів весільного дійства. Мелодії супроводжували кожен весільний обряд. За свою роботу музикант отримував „підошву” короваю і рушник, на якому коровай стояв. Сьогодні роль весільних музик взяли на себе невеличкі оркестри, ансамблі, гурти. А колись дуже популярними були народні «троїсті» музики, які грали на скрипці, бубні, басі, сопілці та цимбалах. Прикро, що автентичні весільні музики витісняються сучасними гуртами. Тішить лише те, що нині, як і колись, звучать на весіллях вівати, марші, туш, польки, вальси.

Уже косу розплітає наша молодая...

Стелися, барвіночку,
До нашої хатиночки.
Ми будемо тебе рвати,
З молодої вельон здоймати.

Підходив час і до ще одного відповідального моменту на весіллі — обряду покривання голови молодої. Цей обряд символізував перехід дівчини до жіночої громади. Закінчилося її дівування і перебування у статусі нареченої. Тепер вона «замужня жінка», яка перебуватиме під опікою свого чоловіка. Після півночі староста брав до рук капелюха, ставав біля молодої і питав: "Чия молода?". Хтось із парубків казав: "Моя молода". Кидав у капелюх гроші і танцював з молодою. Тоді інший парубок підходив до старости, кидав гроші в капелюх, казав: "Моя молода", — забирав молоду і танцював з нею. Усі бажаючі танцювали "Останній танець з молодою". Останнім до старости підходив молодий, кидав у капелюх гроші, казав: "Моя молода," — забирав молоду і танцював з нею. Староста ставив посеред зали стілець (колись це була скриня з приданим). Мама молодої несла вишиту подушку і клала на стілець. Молодий поспішав сісти, бо якщо його випередить брат чи сестра молодої, то йому доведеться викупляти це місце. На подушку сідав молодий, а молода намагалася вирватися і втекти. Тому молодому слід було міцно тримати її і посадити собі на коліна.
Весільний вінок молодій знімали дружки і мати молодого. Це дійство супроводжувалося сумними піснями. Дружки розплітали косу молодій і закручували на голові, роблячи чубок, під який запихали грудку цукру, щоб сімейне життя було солодким; а також скибочку хліба, щоб сім’я великі статки мала. Голову нареченої наші предки накривали вишитим білим вишиттям рушником. Сьогодні накривають хусткою. Віднині не носитиме вона коси під віночком, а лише чубок під хусткою, бо стала молодицею. Жінки співали:

Встидайся, молода, встидайся,
Покриватись хусткою не дайся.
За дівуванням жаль буде,
У свекрухи добра не буде.

Свекруха, маючи, як правило, кілька хусток, починала пов’язувати з гіршої. Невістка крутила головою, не давала пов’язати себе поганою хусткою. Коли, нарешті, хустку пов’язано (у деяких регіонах хустку зав’язували дороги ріжками, щоб до молодої чоловіки не залицялися, аби її все лихе минало, а в серці зрада не селилася), молода цілувала руку мами молодого, а та, в свою чергу, цілувала невістку і дарувала подарунок. Вони обоє танцювали. Потім молода танцювала по черзі з усіма дівчатами, які присутні на весіллі, прикрашаючи їхні голови своїм віночком (вельоном). Дівчата, які потанцювали з молодою, утворювали навколо неї коло. Молода підкидала вінок (вельон). Яка з дівчат упіймає, та і заміж швидше вийде.
Старостіна брала вінок (вельон) і клала у кошик. Під кінець весілля цей кошик старостіна дарувала молодій, яка до вінка клала рушник, на якому наречені стояли у церкві, букет молодого і свій. А потім молода танцювала з кошиком, прощаючися з дівуванням. Кошик цей дарувала молодшій сестрі, якщо така є, або зберігала для майбутньої доні чи невістки. На сучасному весіллі можна побачити обряд, запозичений у Європі. Молодий, зібравши навколо себе неодружених парубків, заплющує очі і кидає позаду себе рукавички молодої. Хто з хлопців упіймає, той найшвидше одружиться.
Під ранок староста і старостіна від молодої запрошували родину молодого до обдарування, тому що молода хоче придобритися і наготувала подарунки. Староста казав: "До обдарування запрошується мама молодого". Звучала маршова музика, мама підходила до молодої, яка, пригощаючи її чаркою горілки, вручала подарунок. Жінки співали:

— Дарую Вам, мамо, дарую, дарую,
Підійдіть до столу, най Вас поцілую.
— Дякую ти, невісточко, за тую данину,
Може колись заколишу маленьку дитину.

Мама брала подарунок, пригублювала чарку і казала: "Дякую Господу Богу, молодій і батькам молодої за подарунок". Мама танцювала з подарунком, радіючи йому. Староста запрошував батька молодого. Жінки співали:

— Дарую Вам, тату, дарую, дарую,
Підійдіть до столу, най Вас поцілую.
— Дякую ти, невісточко, за той даруночок,
Може колись заколишу, як буде синочок.

Коли вся близька родина молодого обдарована, староста казав: "Дякуємо Господу Богу, молодій і молодому, батькам молодої і молодого, всьому цьому колу, що біля цього столу".

А ми коровай ділили...

А наш дружба пелехатий
Бігає кругом хати.
Де ж йому краще стати,
Щоби коровай роздати.

Після обряду покривання хусткою голови молодої майже по всій Україні побутував звичай урочистого поділу короваю. Середину, в якій були гроші, перстень, горіхи, часник, давали молодим. Кому дістануться гроші, той буде керувати сімейними фінансами; кому перстень — дужче любитиме свою половину, ніколи не зрадить; кому часник — ніякі злі сили не зможуть звести на лиху дорогу; кому горіхи — у здоров’ї вік проживе.
Коровай був символом зріднення двох родин, тому його перед споживанням цілували. Ножем його не слід різати, бо ніж роз’єднує, а тому коровай ламали. Шматочками короваю обдаровували всіх присутніх: серединку — молодим, окрайчики — батькам молодих, хрещеним батькам, братам, сестрам, близьким родичам та усім, хто був на весіллі. Розподіл короваю супроводжувався співанням "коровайних" пісень.
Верхня частина короваю, яку давали молодим, вважалася символом Місяця. "Підошва" короваю діставалась весільним музикам як подяка за добру роботу, бо гарно гостей веселили.
Коли коровай поділений, підходила черга дружкам та усім присутнім на весіллі дівчатам ґреґор ділити. Староста зривав ґреґор зі стіни, а дівчата намагалися побільший шмат відірвати. У якої в руках найбільший ґреґор буде, та і заміж найшвидше вийде.
Усіх гостей знову запрошували до столу, весілля продовжувалося.
Укінці весілля староста казав: "Дорогі молоді! Шановні гості! Чудова була нині забава, але вже час і прощатися. За давньою традицією проспіваємо мо¬лодій парі "Многая літа". Гості співали стоячи.

Многая літа,
Многая літа,
Многая літа, многая.
Сотвори, Господи,
Многая, многая літа.
Многая літа,
Многая літа,
Многая літа, многая.
Їм во здравіє,
Во спасеніє,
Многая, многая літа.
Многая літа,
Многая літа,
Многая літа, многая.

Староста продовжував:

— Бажаємо "Многая літ" батькам молодих,
Щоб були здорові, щоб були багаті,
Щоби мали силу добре працювати
І молодій парі допомагати.

Усі співали „Многая літа”. Староста продовжував:
— "Многая літа" сестрам і братам молодої пари.
Щоби молодята рідних не цурались,
В будень і у свята з ними зустрічались.

Усі співали „Многая літа”. Староста продовжував:
— "Многая літ" співаєм всій родині великій,
Щоб були веселі й щасливі довіку,
Щоб мали здоров’я їсти і співати,
Горілочку пити й польку танцювати.

Усі співали „Многая літа”. Староста продовжував:
— "Многая літ" співаймо,
Вас, гості, вітаймо.
Побажання наші щирі —
Живіть в радості та мирі!

Усі співали „Многая літа”. Староста продовжував:
— "Многая літ" ще господині нині не співали,
Здоров’я, радості, достатку ще їй не бажали.
Щоб вона у щасті довго проживала,
Щоб весілля щосуботи нове рихтувала.

Усі співали „Многая літа”. Староста продовжував:
— "Многая літ" бажаєм нашим музикантам.
Як весіль не буде, то зникнуть таланти.
Тому їм багато сили побажаєм,
Щоб вони хвалились весільним врожаєм.

Усі співали „Многая літа”.
У давнину весілля відзначалося кілька тижнів: один тиждень — у хаті молодої, другий — у хаті молодого. Сучасне весілля триває один-два дні.

Далі
До змісту Жубіль-Книш Г., Жубіль Р. Сучасне весілля по-українськи.