Класика Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки

Сергiй Дацюк
ПОТЯГ ДО ЗГУБИ

Відгук на "Польові дослідження з українського сексу" Оксани Забужко

"Нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! — якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом..." (ст.38 вышеупомянутого романа).

"Нерозкуштовані, невживані, непідживлювані енергією зустрічної думки тексти помалу-малу вихолодають, ще й як! — якщо тільки потік читацької уваги вчасно не підхоплює й не виносить їх на поверхню, каменем ідуть на дно й криються нездирним зимним лепом..." (ст.38 вищезгаданого роману)

Не еротика, не євротика, не американістика, і навіть не україністика. Дуже просто було б віднести даний витвір до кон'юнктурного поєднання двох тем — сексу та національного навернення в лоно. Націоналізму тут замало простору для розвою, бо дуже вже відверто змальовані його глибинні вади. Україністиці забагато цинізму і замало лірики. Фемінізму взагалі вирито могилу і вбито хрест, бо ж хто схвально погляне на такий стражденний фемінний досвід.

Це не еротика, бо для еротики в романі замало оповіді про задоволення, і навіть для збоченого мазохістського смаку теж не еротично, бо в цьому разі тут забагато рефлексії щодо мазохізму. І навряд чи вже віднайдеться та наступна сходинка мазохізму — мазохіст, який знає свій діагноз, який вміє сам собі зробити психоаналіз, і в процесі такого психоаналізу знаходить ще більшу насолоду.

І тим не менше, ця книга — подія для української культури, незалежно від того, що її популяризують з інших причин. І те, що саме так відверто вперше в українській літературі висказалася саме жінка, є національною традицією, а тому справді глибинно традиційно.

Книга вже має досить рецензій, щоб не писати ще одну. Та й рецензія — хороша чи погана — повсякчас лише той спосіб, у який насправді замовчують тему книги. Тому наш відгук не про книгу, не про авторку, як то могло би бути в рецензії, а про глибинну проблему самої книги — який же той результат "польових досліджень" авторки, якщо ставитися до цієї назви серйозно, а не сприймати її як технологію реклами та просування до ринку.

Чи не вперше за останні роки ми маємо барометр, якому можемо довіряти; ми маємо об'єкт психоаналізу, який уособлює всю українську інтелігентську культуру нинішнього часу. Ми маємо той небрехливий зразок представника української еліти, який не тільки несе на собі всі переваги і вади нинішнього автохтонного авангардиста-україніста, але і здатний спостерігати це все у собі, більше того, виказувати — вистачає сміливості виказувати це публічно. У чому ж скандал книги? Вже ж не в сексуальному розкріпаченні, якого маємо після Джойса, Лоуренса, Мілера вдосталь. Скандал книги в чесному виписуванні, ба навіть несвідомому вибовкуванні, чуттєво-трагедійного в українській культурі взагалі і в так званому інтелігентському її прошарку зокрема.

За це все нинішня українська інтелігенція мала би скласти подяку і низько вклонитися, але що я бачу: хто відмовчується, хто бачить лише епатаж, хто бурчить собі під ніс. Скільки лишилося вас недосліджених, хто не попав за своїм віком у "поле" авторки, хто може тішити себе сподіванням, що у нього інший діагноз, і все це не має до нього жодного відношення.

"Український вибір — це вибір між небуттям і буттям, яке вбиває, і ціла література наша горопашна — лиш зойк приваленого балкою в обрушенім землетрусом домі: я тут! я ще живий! — та ба, рятувальні команди щось довго дляються, а самому — як його викопаєшся?" (ст. 46) Що ж робить ця література? Вона бідкається. Чому? Що завжди є причиною не біди, бо ж все це вже розписано сотні разів, а саме бідкання? Чому приходять нові і нові покоління літераторів, і все бідкаються, бідкаються, бідкаються. Відповідь, що тому, що постійно біда, — дуже банальна. Якщо одна і та ж біда, то мабуть не можуть ніяк з нею справитися, що свідчить про те, що біда не зовні, а зсередини такої культури. От саме ця біда зсередини вбиває. Що це за біда?

Найперше впадає у вічі мова. Зрусифікована, занглізована, нормальна, як і будь-яка інша мова. Але чому так почувається вона нерідною і незвичною від вживання, чи не тому, що звички до чистої мови так ніколи і не було. Щоб не вносити з часу у мову чуже, потрібно встигати вчасно вносити у неї своє. Саме чуттєва культура — той шар мови, який зразу ж видає ледач і мовну неохайність національної еліти: вибачте, матів своїх можна не мати, але от звороти, якими маємо говорити під час того, коли кохаємось, мусять бути. А якщо їх все-таки нема, то любляча молодь буде русизмами та американізмами вести чуттєвий мовний діалог в сексуальних стосунках.

Друге, що бачиться, — це відстороненість. Єдино психологічно можливий спосіб переживання розпачу і злиднів. "Ще почекати. Додивитися цей фільм до кінця." (ст. 9) Так власне і пишеться, так власне і живеться: живу не я, а хтось інший, я лише спостерігаю, фіксую, рефлексую. Люди не просто осторонь справи, часу, вони — осторонь себе. Чуттєво це вже найперший підхід до розладу. В сексі злиття з партнером можливо лише тоді, коли немає Я, інший і насолода, а лише коли Я, інший і насолода є одне ціле. Відстороненість з'являється тоді, коли навіть під час сексу не вимикають рефлексію, коли в сексі не виникає насолоди, — от тоді і з'являється цей розпад і ця відстороненість на Я, інший і наша незадоволеність-відстороненість.

Два принципово різних підходи до чуттєвого світу, які дають змогу виділяти інтелігентський секс у щось особливе. Перший підхід, де ще немає поділу на тілесне і духовне, де все синкретично злите, і поривання духу є водночас пориванням тіла, пройдено: не культурою, а знанням, що затуляють тіло. Інтелігент доростає до другого підходу: впізнавати своє духовно і пориватися до нього тілесно. "Мова різко скоротила ваш шлях назустріч одне одному: ти впізнала свій, в усьому — свій, одної породи звірюки! — і в ній же, в мові, було все, чого ніколи потім не було між вами в ліжку." (ст. 34)

Оце воно і є — інтелігентський вербофільний секс, секс інтелігібельний. Розлад між мовою національної культури і мовою почуттів. Почуття виявляється ще не інтегроване в культуру так, щоби з тієї культури можна було якось дати раду цим почуттям. Почуття виявляється стихією, навалою, що трощить і топче взаєморозуміння вербальної мови. Почуття береться, черпається з радянської культури — не з Лесі чи Франка, навіть не з Пушкіна чи радянського кінематографу, а з культури спустошливої на ці самі почуття, культури чуттєво-репресивної. Розлад — свій у мові і совок — в ліжку.

І це не є проблемою чоловіків, як це було підняли на прапор українські феміністки: "Забужко показала, які ви всі мудаки..." Це є обопільне відношення — вони обоє чуттєво совки: і вона, і Микола. В цьому ключі — він такий же "мудак", як і вона "дерев'яна". Він іде в ліжко зі своїм "ніколи не спитати, чи добре жінці", а вона іде туди зі своєю "українофільською рефлексією". Українізатори завжди погано кінчають, як у прямому, так і переносному розумінні. І причина цьому одна — акцентуйований секс.

Акцентуація — тип сексуальної перверсії, коли чуттєво беруть до уваги все, що завгодно, крім самого чуттєвого світу. Акцентуація — винесеність уваги, позиція поза самим сексом. Здобування насолоди-кар'єри-грошей, поставити галочку (ще одна-один моє), отримати духовне єднання — весь вантаж, що можна звичайно покласти на секс, якщо він досить глибинно може поєднувати двох. Але пристрасть все скидає, відкидає, примушує закривати очі і лишатись без усього — оголеним в найширшому розумінні. От тоді тільки і виходять назовні батьки, діди, минулий чуттєвий досвід культури, якщо його не зупиняють, не ховають, не відкидають роками і не душать релігійними заборонами.

Аякже ви думали — одночасно вводити в Україні мітингове християнство, язичницькі глибинні засади досліджувати, за одвічну цноту нації стояти, і при цьому всьому у лицемірний спосіб травмуючи чуттєву культуру — досягати оргазму? Так не буває. Лібералізм — те найперше, що має ввійти в культуру окрім демократії. Терпимість до чуттєвої культури, її неопозиційний щодо релігії зміст. "Європа встигла заразити нас мутною гарячкою індивідуальної хіті, вірою у власне "можу!" — одначе підстав для його справдження, чіпких структур, котрі б те "можу!" підхоплювали й тримали, ми ніколи не виробили, шамотаючись віками на дні історії, — наше вкраїнське "можу!" самотнє і тому безсиле. Амінь." (ст. 26)

Статевий розлад виявляється не між інтелігентами в сексі, а статевий розлад у кожного з них. Статевий розлад між обмеженою чуттєвою культурою і вихованим та здобутим з освіти раціонально збудованим та зведеним до купи (а не чуттєво інтегрованим) знанням. Звичка до чуттєвої брехні — брехні самому собі, що має в іншому поколінні інший зміст. Чуттєва брехня — брехати собі і іншим, що відчуваєш те, чого не відчуваєш і навпаки.

Коли Едічка приїжджає до Америки, то на нього там чатує фрустрація. Лєночка кидає йому: "Вы, Эдичка, не умеете наслаждаться" і іде від нього. Подальші гомосексуальні експерименти Едічки пов'язані з тим, що він хоче спробувати, епатувати щось замежове, гранично інше. Але хлопця з провінційного Харкова видає оце невміння насолоджуватися. Він не тому прагне гомосексуальних стосунків, що його тягне до цього чуттєво, а тому, щоб епатувати, протестувати і т.ін. Оце і є чуттєва брехня, оце і є акцентуація поза сексуальною чуттєвістю.

Покоління Миколи та Оксани вже виховане з меншим ступенем чуттєвого лицемірства. Оксана спокійно говорить про такі речі, вживаючи і ненормовану, але звичну уже для неї навіть у тексті лексику не з епатажу, а природно. Вона прагне вже саме насолоди, без всякого протесту. Але вона робить наступну помилку — вона поєднує свою чуттєвість з національно-культурним контекстом. І ламається не на тому, що це контекст національно-культурний, а на тому, що він поза чуттєвою культурою. Інтегруйте в українську культуру чуттєвість, тілесну, оргіастичну чуттєвість, і тоді рефлексія не розтинатиме секс навпіл: це розумію, а це відчуваю.

Російський і український відвертий діалог про секс різний. Даша Асламова теж навряд чи відчуває оргазм з усяким стрічним, але її скандальність сексу акцентуйована на епатажно-соціальному мотивові здобути особисте визнання. І між іншим, як тільки вона зустріла справжнього мужчину, так одразу ж поставила його поза скандальними інтерв'ю, відбувшись його ініціалами, що свідчить на користь того, що це помста така жіноча всім їм кобелям поганим. Отже, її скандальний розголос про своїх партнерів (сильних світу цього) засвідчує, вже всередині російської культури — що насправді культура ця нормально-цінічна, як і будь-яка західна: ніхто з партнерів Даші не був морально засуджений, не полишив кар'єру. Суспільство вже готове до сексуально-публічного цинізму.

Не те — Оксана з її "польовими дослідженнями". Їй потрібне не особисте визнання, а визнання її України. Коханий у неї єдиний, і близькість їх духовно освячена не тільки любов'ю, але і духовно-українським контекстом. Її "дослідження" не скандальний розголос, а публічне каяття. Але все це скидається лиш на ширму, бо ж насправді назовні за собою, авторка тягне на вівтар усю культуру, усю Україну. Бо це не вона не може здобути тілесного задоволення, маючи національну-культурну-мовну-глибинно-автохтонну-аж-до-язичництва єдність, а вся культура, запрошена у ліжко, не дає цього задоволення.

За що вона, хай навіть жартома, хоче відзнаки? "За кількість українізованих койкомісць", а не за кількість чуттєво задоволених у тому українізаторстві. Сексуальне заохочення до українізації — чи є ще культура, що додумалася до цього, не кажучи вже про те, що свідомо стала це робити. Мені здається, що це скидається на навернення свого часу більшовичками до соціалізму всіх чоловіків, що проходили крізь їх руки (перепрошую — ліжка). Сексуальні акцентуації повторюються, і так само невідворотно ведуть до фрустрації.
Я можу зрозуміти вибір авторкою мови, культури, долі взагалі і повернення на Батьківщину зокрема, бо "заклято тебе — на вірність мертвим, усім тим, хто так само несогірше міг би писати — по-російськи, по-польськи, дехто й по-німецьки, і жити зовсім інше життя, а натомість шпурляв себе, як дрова, в догоряюче багаття української, і ні фіга з того не поставало, крім понівечених доль і не читаних книжок, а однак сьогодні є ти, котра через усіх тих людей переступити — негодна". (ст. 38) Це я розумію, як розумію те, чому вона всіх цих мертвих тягне в ліжко, але не можу зрозуміти, як вона після цього ще сподівається на оргазм.

"Так ось, леді й джентльмени, прошу не поспішати кваліфікувати розглянутий випадок закоханості як патологічний..." (ст. 32) Авторка свідомо не вважає це патологією, це нею вважається звичаєвим, озвичаєним, звичним за багатьма ознаками, і освяченим мрією зустріти "направду — першого" "українського мужчину" (ст.33). Чому, звідки це бажання? Це бажання зовсім свідомо мати тотожній мовний, культурний чуттєвий простір, одне і те ж поле гри, де не потрібно переключатися на лекції при кожній згадці, кожній цитаті рядку з вірша (ст. 33). В українців завжди було звужене поле сексуальної гри, інтегрованої в культуру. Тільки коли культура розгортається вшир, доходить природнім чином до чуттєвого досвіду і інтегрує його на рівні не тільки текстів (поезії-прози), але і критики, але і вживленості в культурні феномени всіх рівнів, тільки тоді з'являється це поле взаємного розуміння текстів і контекстів, цитат і посилань, номенів і реноменів, фреймів і рефреймів.

Свідомість постійно таким чином присутня. Вона завжди тут, вона завжди контролює, спостерігає, фіксує. Вона уважно слідкує, щоб жодний чужак неукраїнець до чуттєвого не вторгся, а своєму можна розкритися. Але хіба розкриття стається саме по собі, коли всі сили і засоби були виробленні на захист, оборону, потаєння і закриття. Культура не дозволяє робити корекцію психіки: бо її так довго і різним чином робили. Останній раз — робили ідеологічну корекцію; і всі інструменти захисту, що були вироблені в культурі, теж ідеологічні. Національне — не що інше, як інструмент психічного самозахисту культури на рівні ідеології проти класового її змісту. Тому підсвідомість завжди опирається будь-якому психоаналізові, і будь-який психоаналіз спримається як спроба чужинця зазіхнути на своє замуроване.

Аж ось кохання, свій, йому можна. "Вирубала в собі всі застережні табло, що жахтіли червоними лампочками на межі перегріву — достоту перед аварією на АЕС, — і тільки вірші, що негайно ввімкнулись натомість і пішли суцільним, нерозчленованим потоком, пропускали недвозначні сигнали небезпеки." (ст. 29)

І що ж там в підсвідомості. А там — стихія, що стукається назовні віршами. І якщо поет свідомо не чує свого підсвідомого у віршах, то хто ж тоді має чути. А там — одвічна терплячість до болю, і знову образа з боку свідомості за свій напівмазохізм. А там — безодня інферно, бо туди ніколи нікого не пускали, ніколи і самі туди не забиралися, і от несвяте місце теж пусте не буває.

Душа тягнеться до духовного глибинно-національного, а тіло до підсвідомого бажання насолоди, що тільки відкривається з глибин стихії, і не знаходить собі місця у іншого, не отримує насолоди. Що ж тоді?

"Це було гарне тіло, здорове, розумне й життєрадісне, і, слід віддати йому належне, воно з біса довго трималось, тільки з тим чоловіком зворохобилось одразу, але я прикрикнула на нього, грубо й нецеремонно, а воно противилось, скімлило якимись хронічними застудами, опухлими залозками й лихоманковими висипками..." (ст39) Прикрикнути на тіло, не помічати віршових свідчень підсвідомого передбачення болю, — це вже діагноз. "А далі вже все за підручниками з психіатрії: fear of intimacy, fear of frigidity, suicidal moods — словом класичний випадок, навіть до психіатра вдаватися не варт." (ст. 41) А от і варт, бо випадок некласичний — густо замішаний на ідеологічно-акцентуйованій перверсії, і важливий не так діагнозом, як постійним, причому стаціонарним, лікуванням, яке гостро необхідне не тільки пацієнтці, але і добрій частині їй рідної культурної інтелігенції, якщо звичайно вона також переймається бажанням чуттєвої насолоди, а не звела все до сублімації і тішиться з того.

"На медицині! на медицині треба б вивчати курс українського романтизму, на психіатричних відділеннях!" (ст. 47) До чого дійшло: пацієнт від давності своєї хвороби простудіював психіатричні підручники, сам собі вже діагноз намагається ставити, але не лікуватися. Злісна істерія з симулятивною залежністю — це вам не просто суїцидальні настрої одинака, це потяг до згуби цілої культури, яка постійно шукала отакого "миколу", щоб виправдати своє "не можу", а насправді завжди боялась бути незалежною, розкутою, з тілом, свідомою своїх таємних бажань і т.д.

""То ти себе що, склацнувши лезом нагору, як бганий ножик, — "побєдітєльніцей" почуваєш?", — здається, так і лишилася сидіти з роззявленим ротом: Миколо, та чи ж ми з тобою в перетягування каната забавлялися?.. "Знаєш, — і знову був той лиховісний незмигний погляд, немов щось інше дивилося крізь його різко обведені запаленими повіками очі, як крізь прорізи маски, — якби ти була мужиком, я б тобі зараз ввалив!" Дуже мило з твого боку, коханий, — мені й самій часом ох як шкода, що я — не мужик)." (ст. 21)

В коханні цікаве (в трактуванні Голосовкера) полягає у боротьбі його та її самолюбств. Любити значить виграти в цьому двобої самолюбств і здатися на користь переможеного. Перемогти його і здатися йому у полон. Але будучи постійно у полоні ідеології незалежності, хочуть тільки здолати, щоб інший здався, а його відпустили. А інший не здається і не підкоряє, і не може впоратися з тим, коли йому здаються. Потенцію взагалі треба трактувати у розширеному змісті — не як просто ерекцію, а як спроможність доставити жінці насолоду, власне, імпотентів би за цим визначенням мало би побільшати. Те саме і фригідність — не як здатність жінки до оргазму, а чуттєве вміння (не знання), як чоловіка заохотити до дій, які б вели до насолоди.

Боротьба триває, кривава і дріб'язкова. ""Листи повернеш", — розпоряднулася наостанці, шорстко і діловито, — не те щоб їй справді так уже баглося мати ті листи, що було — відгуло, фіг з ними, а от вивільнити з-під нього всі рештки себе, в яких іще знати кволе посіпування живця, свербіло, і то дуже, — а він з місця замкнувся, виставивши насторч оте своє небезпечно розвинене, куди там псевдомужнім голлівудським сперматозаврам, підборіддя: "І не подумаю. Це — моє", — твоє, голубе мій, іно те, що намалював, і не треба себе дурити: в що сам не провалюєшся — на безбач, з головою, — ніколи твоїм не стане. Спиши слова, дозволяю, чого ж. А, і ще одне, мало не забула: от тим-то й кохання твої — мишачі виходять: невеличкі такі." (ст. 47) От вам хохляцький мордобій — жодному ті листи не потрібні, але щоб моє було зверху, і під ним нічого не лежало. Мишаче, провінційне за всіма ознаками. Вони ділять не насолоду, а біль та страждання: "що ж, серце моє, я не в претензії, постраждай трохи й ти" (ст.116); шпурляння ножами — "родинний спорт української інтелігенції" (ст. 88)

А що ж потім? А потім має прийти кобель-москаль, який може, який цю Оксану, як шевченківську Катерину, "зможе" і кине. І піде вона покриткою по світу, проклинаючи і свого, що не зміг, і чужого, що зміг та не залишився. Чим не безвихідь згуби? Так воно в історії і було.

Проблема цього народу в тому, що він не може досягати чуттєвої єдності, а мир і спокій, що вважається його ознакою, стається не через єдність, а через інфантильність, індиферентність, нечуйність до болю, незалученість до пристрасного диявольського такою мірою, що ні се ні те — ні святе ні грішне. "Говорити, звичайненько собі дійти згоди було неможливо — оскирявся з місця, займаючи оборонну стійку..." (ст.87) Єдність і взаєморозуміння досягаються не шляхом емпатії (вчування в іншого, відчування іншого), а шляхом надрефлексії (вмислювання в іншого). І коли до надрефлексії вдається жінка, на збиток власній природно-інтуїтивній чутливості, то ясно, що всі феміністки мають її ненавидіти; хоча вона є лише тим, чим могла стати радянська жінка, пересічна взагалі.

Назагал роман, у назві якого обіцянка "сексу", аж занадто нееротичний. Тип еротики, що запропонований у ньому, інфантильна еротика. Не Микола виявляється садистом, а Оксана потурає своєму інфантильному потягу мертвої сили почуття. Мертвої — тому що внутрішнє руйнуючої, тому що у панцирі своє культурі не знаходить виходу на той простір, де самі творять культуру, відкидаючи мертвих.

Чому історія цього народу така згубна? Проста відповідь, тому що соціальний мазохізм лежить понад усе у свідомості цього народу, не годиться. Звідки соціальний мазохізм — постає питання.

Його природа — у відкиданні чуттєвої насолоди, у постійному випаданні з тих етапів історії, коли більшість Європи разом з репресуючою чуттєвість етикою християнства і переходом до вивільняючої етики протестантизму відкинула сором'язливий гатунок чуттєвості. Ця країна постійно випадала з таких етапів. Черговий раз такий рух у вигляді фрейдизму було відкинуто новою репресивно-чуттєвою тоталітарно-етатичною етикою марксизму.

Навіть зараз в середовищі інтелігенції зберігається зверхнє ставлення до фрейдизму як до чогось несерйозного, від чого буцім-то Захід відмовився. Але Захід відмовився, інтегрувавши всі його досягнення і пішовши вперед (до техніки НЛП і різних східних вчень). А ми відмовляємось від невігластва — ось і цей роман не виняток, хоча в одному авторка права: зведення до власних індивідуальних психічних проблем героїв роману було би невиправданим спрощенням, або навіть відвертою примітивізацією дійсного стану речей, чи то пак, людей. (ст. 53-54) Мова йде про набагато серйозніше — психічну хворобу цілої нації, причому, хворобу досить довгу щодо своєї тривалості в історії цієї нації.

До того, хто довго не долучається до еросу, долучається танатос. Згуба — це не рефлексивно-раціональне рішення, як це ми можемо бачити в екзистенціалізмові сартрівсього штибу, що постає як резонерське питання щодо змісту життя. Згуба — це втрата відчуття життя, заховування його у панцир невідчуття, нечутливості, на Заході невідома. Емпатологізм — нами винайдений розвиток екзистенціалізму, де питання про раціональний зміст уточнюється до відчуття такого змісту; життя (існування), що не відчувається, і при цьому раціонально може мати суть, що не передує існуванню за всіма вимогами екзистенціалізму.

Агедонія — набута нами нездібність, невміння упоратися з чуттєвим задоволенням. Це не відмова від задоволення як гріховного чи наступне зречення його як таким чином засудженого з релігійних чи власне індивідуально-доленосних причин, це саме нездатність чуттєво сприйняти задоволення як таке. Досить бажання зрівняти з хіттю, волю з соціальним ентузіазмом, і ніхто не зможе заперечити: якщо бажання — хіть, то це гріх (мінус бажання), якщо воля це соціальний ентузіазм національного відродження, то немає волі індивідуальної (мінус воля).

Не буває колективних бажань, бажання бувають лише індивідуальні, і воля колективною теж не буває інакше, ніж засобом тоталітаризму. Але ж як кортить не відкинути тоталітарну надвладу держави, що підпорядковує кожну з індивідуальних воль, а просто підпорядкувати ці волі іншій — надволі українізаторства. Українізаторство і є такий націонал-тоталітаризм, що породжує "бідолашних сексуальних жертв національної ідеї" (ст. 103). Я не українофоб, я просто не українізатор.
Скільки б не дурити себе та інших будь-якою примарою, завжди є безумовний тест — чи не нудить вас від цього, чи не з'являється відчуття, що "щось не так", раз обоє інтелігентних творців художник та поетеса не можуть чуттєво порозумітися. Це те, що відчували багато радянських дисидентів, не вміючи ні раціонально пояснити, ні теоретично змагатися з марксизмом. Вони саме відчували: "Нет, ребята, все не так; все не так, ребята!" Цей роман є одне велике "ЩОСЬ НЕ ТАК".

Нудно, нецікаво — ось враження, що потребує уваги. Це відчувають, і від цього тікають. Втеча української інтелігенції має три напрямки — філологія, минуле, просторово-культурна зміна місця проживання. Кожний з напрямків це зміна середовища, що дає сподівання на сякі-такі події, що тільки і можуть відвернути нудоту. У філологію тікають свободолюби мовники, у минуле — романтики, у світа тікають прагматики і надрефлексисти. Але "бажання вирватись — іще не свобода" (ст. 71)

Втеча у світа (Париж чи Нью-Йорк) — той же мазохізм, потреба відчути себе і свою країну піщинкою і нікчемою перед соціально-культурними велетнями. Філологія з її вербофілією створює світ уявний, від якого можна і не вертатися до реальності. Власне як і минуле — вічний докір теперішньому, середовище псевдоподій. Усі ці три ніші — середовища псевдоподій — чуттєво чужі, і можуть бути сприйняті лише рефлексивно. Чужого не відчуваєш і не переймаєшся ним. І тамтешнього багатого дядю до серця можна не брати: шмотки взяти, бо дуже "дібрані любовно й зі смаком", а дядю продинамити (ст. 101). А кохати вже свого, бо свій це можливість події — події кохання.

Але рефлексія, структуруюча і сполучно-еклектична рефлексія (однієї культури і іншої, чуттєвого та раціонально-соціального, глибинно-батьківського, родинного з розкутим і цинічним нью-йоркським) — тільки вона витримує це, а чуттєвість не витримує, бо так і не просипається. "А у висліді й не скінчила ні разу: хіба, може, той живцем патраючий біль — теж один із способів кінчати?" (ст. 69)

Які тільки виходи не підказує рефлексія Оксани: "..."А може, ти мене просто — й не любив?" Бо тоді справді було б простіше: легше." ... "Прости. Любив, я знаю." (ст. 48); "А давай ліпше побратаємось" (ст. 49)) — інцест був би виходом, бо давав би виправдання облудній фрустрації кохання; і просто творче захполення Миколою як ліпшим майстром-творцем (ст. 50) теж було би виходом. А ще навіть заборонений хід оповіді — "блядка і блядка, з усіма приналежними атрибутами... (та ще й, як хутко з'ясувалося, невдатна блядка!), — але ж ми, блін, таки недарма рєбята з крутим творчим потенціалом, нам раз плюнути — перетворити невдатну блядку на трагічну любов". Ні, ніяка Оксана не "блядка", бо насправді це явище в російській культурі споріднене з гейшою чи гетерою (блудолюбиця, сластолюбиця, страстотерпиця); явище, яке репресоване двічі: не тільки в християнській культурі як соціально засуджене, але і в мові як нецензурне слово. І за наговорами ("блядка") на себе теж не сховатися. І на диявола не звалити (ст. 118-119), бо уявний інфернальний груповий секс лише символ компенсаційного звалення вини на іншого — виходу нема. Любити і не могти любити — геніальне висвітлення роману трагедії нинішнього стану української культури. Не втечеш нікуди: і розмова по суті між Миколою і Оксаною в романі так і не відбувається.

Річ доволі серйозна — витримати хоча б раз, не те, що кожного дня, розмову по суті. От і криються інтелігенти "мовною машкарою" (ст. 57-58), щоб углиб душі нікого не пустити, обоє, ніби "кам'яне яйце" (ст. 58). І живе душа в панцирі, не випущена на волю. Чуттєве тамують як біль соромний, криють як розпусту, консервують аж поки не протухне. Коли всі сили інтелекту спрямовані на вироблення захисту-від чи кругової оборони, саме те, що захищається, виявляється від інтелекту відстороненим і марнується.
Західна культура подарувала Пруста, принципово вивільнявшого чуттєво-душевне назовні, а наша культура дарує панцирників, що криють індивідуально-чуттєве за гратами національного, культурного, державного, ніби соціальна санкція таких грат може якось виправдати те, що такі грати взагалі існують, ніби "зафаховілий екзгебіціонізм" (ст. 84-85) може якось зарадити постійно зашореній і вдягнутій душі. Тут, панове, не до декадансу. Це — декаденти-навпаки.

Ось цього і не враховує наша інтелігенція, що завжди має знаходитися в авангарді розвитку чуттєвої культури суспільства (експерементувати, грішити розпустою, тішити дивацтвом і т.ін.) — інтелігенти це ті, хто не має права на те, "щоб усе, як у людей". Ми виявилися на зламі між перехопленими природничими та гуманітарними знаннями з інших культур і недорозвиненою чуттєвістю, розвиток якої свідомо гальмується: частково так званими національно-ментальними традиціями, частково релігійними догмами, частково варварством і соціальною інфантильністю власної еліти.

З того часу, як ідеологічний прес став меншим, багато чого було видано і більшість природничих і гуманітарних знань поступово інтегрується в культуру. Але з чуттєвістю не так. Досі ніхто з місцевих кінематографістів не може спромогтися на еротичний фільм світового визнання. Чуттєвість не можна перейняти як знання з однією культури в іншу. Чуттєвість може бути розвинена лише самостійно, скориставшись власними традиціями і відродивши власний чуттєво-духовний світ.

Інтелігентський секс — взагалі окрема тема. Оскільки існує цей відрив від решти світу, то взагалі: для того, щоб що-небудь творити у мистецтві, потрібно перш за все підняти свою чуттєву культуру на світовий рівень. Ситуація така, що один з двох в парі інтелігентів тільки і мав би займатися розвитком чуттєвого світу двох. І більше нічим. Але ж жаба давить: інші щось витворяють, щось пишуть, малюють, знімають, а ну і я. А от не виходить те а-ну, виходить лише аноргазмія. "Ніхто вже не доживає до свого "Фауста"" (ст. 126), не тому, що рано відходить у той світ, а тому, що не живе так, як автор "Фауста", тому що просто не живе.

Панове, треба бити на сполох. Секс як соціальна сфера дискусій науки та мистецтва, моралі і права не існує ще й досі. Тому "польові дослідження українського сексу" — це дослідження звуженої і занедбаної, недорозвиненої і перверсійної сфери індивідуального сексу представників еліти. От саме це "поле" і досліджується, і саме там викривається культурна катастрофа.

"Секс... — це тільки показник якоїсь глибшої незгоди" (ст. 86-87) ""Знаєш, що мені здається? Тільки зрозумій мене правильно, не ображайся: що ти відкритий до зла"" (ст. 105-106) Що за глибша незгода, чому відкритість до зла? Особливість української ментальності у відсутності звички до постійної роботи над індивідуальним чуттєвим світом, у відсутності чуттєвих стосунків у сексі, які би урізноманітнювалися, у відсутності вияснення саме чуттєвих стосунків замість сварок, у відсутності еротики як такої, абсолютно, в принципі. Це виявляє себе не тільки у ворожому ставленні до еротичних, більше того, до порнографічних фільмів, а й у примітивізації сентиментальної сфери чуттєвості, що повністю задовольняється латиноамериканськими серіалами. Як же таке сталося? Куди поділася еротика? Чому навіть еліта носить свої почуття у панцирі і ніколи їх не розкриває?

Відповідь на поверхні. Постійна ситуація "що нас ростили мужики, обйобані як-тільки-можна з усіх кінців, що потім такі самі мужики нас трахали, і що в обох випадках вони робили з нами те, що інші, чужі мужики зробили з ними. І що ми приймали й любили їх такими, як вони є, бо не прийняти іх — означало б стати по стороні тих, чужих? Що єдиний наш вибір, отже, був і залишається — межи жертвою і катом: між небуттям і буттям-яке-вбиває?" (ст. 140) Саме ця ситуація протягом століть зробила наші душі товстошкірими. Бо всяке відчуття — це біль.

"Як то воно у них відбувається — в тамбурі, під стук коліс, притисшись спиною до перегородки, утробно здригаючись вкупі з нею? чи, мо', в клозеті, осідлавши унітаз, вище підошов у розковезяній круг нього рідкій багнюці? що вони при цьому почувають, що почувають їхні жінки — сласну розкіш пониження, збоченський кайф на хвильку оскотинившись, чи, чого доброго, і це ще гірше, взагалі нічого не почувають?" (ст. 80-81) Саме так, нічого не відчувають. Життя, що не відчувається, швидко згиджується, наповнюється потягом до згуби. "Виживання скоро підміняє собою життя, обертається виродженням". (ст. 82)

Усяке нагадування чуттєвого одразу ж викликає стимул-реакцію захисту — заховатися у панцир нічогоневідчування. І вже навіть запах життя втрачається: враження героїні від американського хлопця дивує її — "життям він пахнув, блін, життям!" (ст. 102) Усяке відчуття життя визиває огиду, і це залишається і передається із покоління в покоління: батько героїні "мав добрий смак до літератури, лиш еротики не переносив на дух, як католицький цензор" (ст. 137) — а ось її післяфрустраційне враження "Був час — в останніх днях співжиття і зараз по розриві, — коли, забачивши по телевізору еротичну сцену, вона починала плакати. Тепер дивиться спокійно, як зоолог на злягання ящірок." (ст. 105) От так воно вивітрюється плачем і болем поступово до повної втрати відчуття, передаючись від батьків до дітей, від коханого до коханої: "..."В мені просто багато речей убито!" Дякую тобі, серце, — відтепер, здається, в мені також. Значить, вона заразна, ця хвороба духа?" (ст. 88)

Секс — найперший спосіб відчути життя. Секс — те, від чого втікає українська ментальність, бо боїться відчути життя, хоча ніби заборони й зняті. Дія, акт, розвиток, це як секс, — хтось повинен це робити, щоб усі мали задоволення. А вони, сонні мухи, нічого не відчувають, тільки рефлексія здіймає лемент: ми незалежні, ми українці. Хто захоче після цього українізуватися?

Насправді цей роман-сповідь є кладовищем нечуттєвої фрустраційної національної культури шестидесятників. Вони навряд чи й зрозуміли, що цим романом вбито осиковий кілок в їх могилу. "Залиште мертвим хоронити своїх мертвяків, відпустіть дітей жити" — ось про що насправді цей роман.

""Я завжди хотів одного — реалізуватися" Чудесний збіг, братіку, — я так само, тільки що це значить — реалізуватися?" (ст. 70) Щоб звільнитися назавжди від страху перед життям, потрібно Оксані і Миколі своїм батькам еротофобам-шестидесятникам вклонитися низько до землі і дати дорогу своєму життю. Щоб український секс пахнув життям, а не українізаторством. Щоб нове "поле" нового дослідження українського сексу було відчуттям життя, життям життя.

Джерело

*
Нагору