Під'їжджаючи осіннього глизявого вечора до своєї каторги після божевільного
дня — пожежа в Червоній, каракумський розор на осушених землях Болотні,
падіж телят у Ленінці, — Ленський з полегшею знайшов звично освітлене
вікно приймальні, знак останньої надії і стабільності на цьому світі,
де все зрушило з притертих місць і кинулося змагатися в безглузді — дурдом,
не район, не країна, а, прости Господи... Люд розходився — зяб-хитавиця,
ти ж вимудровуй лій на хвилі, щоб хоч трохи пригасити їх. Тільки Маргарита
Савеліївна лишалася незмінною впродовж семи років ні зовні — борошняним,
ледь припухлим обличчям, майже непомітною об'ємністю постави, ні, не сумнівався
Ленський, нутром, де панує ідеальна симетрія, мов у бджолиних щільниках,
кожному з яких свій вміст і наповнення. Вікно приймальні, Маргарита Савеліївна
— це іскра в мороку, рятівна ниточка; щось же має десь сприяти людині!
Відпустивши шофера, невдало заніс праву ногу над верхнім мармуровим східцем,
чорний лакований передок «Саламандри» не замортизував удару; припекло
великий палець. Не стримавшись, грубо вилаявся. І тут же озирнувся — здається,
поблизу нікого.
Сторож уже почув машину, наготував двері. Ленський кивнув йому і проплимкотів
коридором — червоно-синьою, килимовою доріжкою до масивних дверей з лагідним
написом «Приймальня». Його ініціатива. Донедавна табличка холодно їжачилася
йоржистою, позбавленою громадянства навіть у рідному алфавіті літерою
«е». Ленський тримає ніс за вітром, легкий на взування й одягання, та
все одно товчуть тепер тебе як у ступі, спробуй щораз вивернутись.
Дедалі частіше повертаєшся від людей розсобачений, з пошарпаною душею.
А коли немає злагоди із самим собою, які вже з тебе віддатки... «Потрібні
позитивні емоції, негайно», — сказав собі, пірнаючи в двері з фундаментальне,
ніби на надгробку, виведеними посадою і прізвищем плюс повне розшифрування
ініціалів: знову ж таки для зручності відвідувачів, щоб не перепитувати
ім'я, по батькові. Колись ці двері вели в тронний зал, теперечки вхід
до склепу та й годі.
Сів за стіл, не скидаючи плаща, потарабанив по стільниці короткуватими
пальцями. Робота... ну й роботка! І все ж, бач, приперся саме
сюди. Від дому відкидало — тридцять років жінка згірш мундира, усе там
рутина рутиною, і Людочка знову підзалетіла — киснуть удвох із старою...
Висунув шухляду, другу — папери, папери... Вхідні, вихідні, прохання,
директиви, анонімки — і раптом крейдяна обкладинка серед сукноманіття
машинопису, достоту повія між обтяжених клопотами й торбами трудящих.
Звідки? Та ж недавно Василь Омелянович перевідував, підкинув журнальчик.
Погортав знічев'я, пальці привчено спинилися на сімнадцятій сторінці.
«Живуть же, проклятущі!» Фото дія розгорталася невимушено-навально: робочий
кабінет, похмурий шеф і усміхнена секретарка, вона кладе пальчики на ґудзик,
і блузки як не було; розстібає ще щось — півтіла скресло, ось уже й спідницю
геть, а , тут уже й без... і так порцеляново відтінюється засмага. Чим
більше вбивається в природний стан підлегла, тим вище й вище дереться
начальницький ніс, розгладжуються зморшки. Тепер діло просто палахкотітиме
в його руках.
«А що, якби...» — крамольна думка тут же самознищилась: провінція, з'їдять,
тільки кісточки хруснуть. Але хто з'їсть? Хто дізнається? Маргарита Савеліївна,
як кожна нормальна секретарка, ладна за шефа трупом лягти. І не тільки
трупом. Тридцять шість — саме той вік... А чоловіка носить по морях та
океанах... Ні-ні, цього нам не треба. Хоч усе одно пліткують, що секретарки
із своїм начальством... То чом би хоч не...
Ніжка в чорному розрізі спідниці, підтягнута сухорлява постава. Цікаво,
що там у неї під... Фантазії чомусь забракло. Пружив уяву, а в очах діаграми,
таблиці, графіки; нарешті примітивна схема, гірша за малюнки в громадських
місцях. Живе беззахисне тепло вислизало від нього, не давалось йому.
Натиснув на кнопку. Двері безшумно відійшли від одвірка, Маргарита Савеліївна
впливла до кабінету і завмерла у стойці, як лягава. На обличчі — готовність
номер один. «Про що вона зараз думає?»
— Підійдіть ближче.
Секретарка пройшла до столу, в міру потреби завчено похитуючи
стегнами.
— Як живемо, дорогенька? Здорові? Не виснажуєтесь — день і ненормований,
і, як по-людськи, ненормальний...
— Та нічого. Добре, — не вловлює, куди гне шеф, а погляд відданий, уся
вона — чистий аркуш блокнотика, пиши, що хоч.
— Ви розслабтеся трохи... — очей не піднімав, щось ладнував на столі.
— Питання на засипку — як ви ставитеся до... тіла?
— До чого?
— До тіла. Голого. Ню.
— Може, я піду?
— Даремно ви так, Маргарито Савеліївно, усі ж ми під своїм одягом, пробачте,
того... Ніколи не були на художніх виставках? Венера Мілоська чи той,
як його, Ботічеллі... Бодай у кіно ходите? А там останнім часам багато
показують. Можна сказати, все. Наприклад, у «Місті Зеро»...
— Колись нічого подібного не було.
— Усе було. В усі часи. Тільки приховували. А тепер.... Та ви присядьте.
«Що в нього за настрій? — ніяк не могла збагнути секретарка. — Чого хоче?
Стільки років ходив як повз стовп, і на тобі...»
— Страшний суд. Ця демократія... і розпуста («возврат», як казала колись
Ленському одна листоноша: «хазяйка мене штовхала до возврату»), й порнографія.
І коли вона скінчиться?
«Скоро, — клацнуло в Ленському, — дуже скоро всьому буде край. А все одно
не покращає. Нікому».
— Десь написано, Маргарито Савеліївно, що чоловік і жінка на самоті Біблію
читати не стануть.
Опустивши низько голову, секретарка бгала ріжок блакитненького шарфика,
руде фарбоване волосся затуляло обличчя. Якби ж він підійшов, погладив
чи пригорнув. Вона б для нього...
— Пізно вже... Треба, мабуть, іти.
— Може, трішки для хоробрості? — відчинив сейф, дістав почату пляшку коньяку.
— Н-ні, що ви? — хитнулася, — А проте щось у мене післяобід голова...
Краплиночку хіба, — мов непритомна, ледь розтулила губи і влила напій
маленькою прибійною хвилькою.
— Я ж до вас завжди по-доброму.
«Так, і подаруночки до свят, а коли мати захворіла, то хто допоміг в обласну
лікарню покласти, з квартирою ж знов...»
— І знаємося не перший рік.
— Я ж не дівчинка, розумію...
Вона Сиділа напроти нього, безтямно утупившись у портрет за його спиною.
Скільки-то лиць змінилося на тому місці! Хвала одному, другому, третьому.
Усім треба була поклонятись. Це стало ритуалом, не від'ємною часткою світського
життя — возносити щодня того, хто й так вознісся вище над усіх, високе
крісло автоматично робило зі звичайної людини божество з усім супутним...
Ось і цей... Дедалі більше проростають у нього ріжки, але от... про всіх
ходили анекдоти, про цього ж почалося і причахло. Бо багато дозволив.
Анекдот — жанр споконвіку заборонений. Підніми до поверхні глибинну рибу,
звиклу до тиску, — здохне, її просто розірве в нормальному середовищі.
— Маргарито Савеліївно, Рито, — сказав Ленський грубувато, — ну якого
ще вам рожна? Може, я вам не подобаюся?
— У тім-то й річ, — зашарілася секретарка. — В чім?
— Якби не...
Вічні чудеса з цими провінціалками! Усе в них заплутано там, де |має бути
просто як води, напитись. І її морячок... Швендяє у портах заморських,
хіба нічому не наспособив? Цим модним штучкам, на котрі здатна практично
тепер кожна, і, певне, ще такому, про що він у свої п'ятдесят і не чув?
І вже, мабуть, не почує.
Ленський покосував, чи спущені впритул маркізи, узяв двері приймальної
на ключ. Хлюпнув їй і собі знов, щоб утамувати хвилювання, схоже на парубоцьке,
коли вперше зазіхаєш на дівочу пазуху.
Рука секретарки лежала на коліні, мовби приросла до нього. Він посунув
ту руку разом із спідницею вище й вище, чорна гофрована тканина збрижилась,
зроджуючи наївний розгардіяш. У несподівано фігуристах стегнах було щось
від оголеності струганого дерева і замкненості клямки. Секретарка так
і сиділа, не забираючи руки із спідниці, мовби заціпеніла. Ленським трусонуло,
застояна кров зметнулася ртутним стовпчиком — ну й перегрів! Що ж він
ходить околяса? Тицьнув журнал Маргариті Савеліївні — нехай освічується,
коли не освічена досі.
Секретарка взяла журнал, і тут же кинула, ніби скрапуючи кривавими нігтями.
І нецеремонно дренькнув телефон. Рука Маргарити Савеліївни вишколено потягнулася
до трубки. Тип більше, що й апарат ближче до неї. Ленський показав на
мигах: «Я сам».
Телефонував голова колгоспу з Кологривого, просив комбікорму. «Вибрав
час...» — «Пробачте, ніде не міг знайти вас». — «А раніш куди дивився?
Я що — зобов'язаний тут ночувати?» — «Ви ж обіцяли». — «Коли?» — «На минулій
нараді». Значить, старість, склероз і т. ін. «Добре, щось придумаємо.
В робочому порядку». Таки справді склероз. І пішов би він до дідька, той
голова.
— Ну? — як про давно вирішене, муркнув він до Маргарити Савеліївни.
Уперше за всю свою трудову діяльність секретарка розгубилася. Чого, чого,
а такого від начальства не чекала. Вона, звісно ж, не свята, і якщо по-людськи,
то... А це казна-що, гірше за найрозпуснішу розпусту.
Журнал посунувся на край столу і впав. Вона автоматично нагнулася за ним
і тут же випросталася:
— Що ви наді мною збиткуєтесь?
— Бог з вами, Маргарито Савеліївно. Рито...
— Я знаю, є такі, що де завгодно і як завгодно, але ж... Ходімо краще
до мене, — вичавила вона нарешті, знову зашарівшись, як школярка, котра
зізналася: контрольну списано у подружки.
«Дурепа, — сіпнувся Ленський. — Засвітитися на весь район. Ніяк не дотумкає,
що від неї вимагається. Чи прикидається».
— Нема часу на гості. Хай-но колись... («На чорта воно було треба. Людей
слід знати. А ти погано знаєш людей. Нікудишній психолог — нікудишній
керівник».
Він її вже не тримав. Але як же негарно, незручно як! Ледве володіючи
ногами, секретарка встала, Ленський насунувся на неї впритул, торкнув
вилоги блузки. Важкуваті груди тіснилися у вирізі, мов у верші.
Ленський захекався, чолом заструмував піт.
—Далі сама, — приткнувся скраю столу, схрестив ноги і постукував
по столу сигаретою, м'яв і м'яв її. Знічена Маргарита Савеліївна ладна
була заплакати. Затулилася руками.
— Світло погасіть.
Їй-богу, їй вибило останню клепку. «Погасіть...» Презирливо усміхнувшись,
він потягнувся до динаміка — раптом музику дають. Дзуськи — йшла чергова
балаканина про стагнацію і культ.
їй би просто розплакатись і піти, і це було б логічним завершенням вечора.
Чортова провінція, як вона йому обридла. Мало, що животієш на обочині
цивілізації, мусиш живитися крихтами з телевізійного столу, усе передове
й осяйне пролітає повз тебе, шлючи лише поцілунок рукою. Навіть свята...
Навіть свято тобі не свято, безсонні мороки не відпускають ні на годину,
мусиш свою ролю грати щодня, щодень ти на видноті, кожен твій крок під
прицілом десятків очей, на слуху у всіх кожне твоє слово. З ким стрічався,
з ким привітався, кому усміхнувся, кому ні — все на виду. Навіть думай,
та оглядайся — і думку твою рознесуть по окрузі сороками. Це така роздягачка,
що куди тій кустарщині із журналу. У місті з такими ділами взагалі ніяких
проблем. У місті... Він пригадав безсонну нічку останнього відрядження
в готельному номері з двома курсистками-культурницями і як уранці вони
походжали перед ним без нічого, наче його там і не було, й обмінювалися
вбивчо-емоційними репліками на близьку до продовження людського роду тему...
— Я зараз, — прошепотіла Маргарита Савеліївна і вислизнула з кабінету.
«Слава тобі, Господи», — атеїст Ленський мало І не перехрестився і заладнував
на столі. Двері несміло прочинилися, а в них Маргарита Савеліївна — о
Боже — в самому лише чорному купальному ансамблі. Стала серед кабінету,
рішуче завела руки за спину. «Не треба», —хотів гукнути, та пізно: розчохлені
боєголовки покірно націлилися на нього. А жінка сомнамбулічне бралася
вже за таке саме чорне трико.
Ленський дивився зніяковіло й з острахом — йому здавалося, вона ось-ось
кинеться на нього, така рішучість і самопожертва були в її очах. Без одягу
тіло її трохи попливло, особливо неприємно вражав одвислий живіт із світлими
штрихами порушеного підшкірного жиру — певне,
від пологів.
Він не встиг щось мовити, як Маргарита Савеліївна прошмигнула до нього
і плавно опустилась на коліна.
Ленський сторопів, а вона вже обвила його шию теплою повною рукою, війнувши
потом з-під пахви, і заплющила очі. Бридливо торкнувся голої спини, провів
пальцями по рельєфних хребцях. Судомно здригнувшись, вона почала вгрузати
в Ленського, мов пустельна ящірка в пісок.
«Хоч би телефон задзвонив», — ледве не піддався паніці Ленський, але апарат
мовчав.
— Хвилиночку, — сказав Ленський, майже спихаючи секретарку з колін. Вона
повела за ним непритомним нерозуміючим поглядом. Він двома пальцями підняв
чорний чохлик. — Дякую, я вас більше не затримую.
Здається, до неї нарешті дійшло. Пирхнувши по-кошачому, вибігла з кабінету.
«Ще, чого доброго, отак і на вулицю», — страхонув сам себе, і сам же й
послав себе куди належиться. Витримавши паузу, виглянув у приймальню.
Ні одягу, ні сумки Маргарити Савеліївни там не було.
Але ніякої полегші, неприємний осад не розсмоктувався — достоту муху проковтнув.
Він покрутив телефонний диск, не знімаючи трубки, і тут же підняв її,
натиснув на важіль... Галина Павлівна була вдома і, як завжди, зраділа
його голосу.
— Хочу втопитися, — сказав пароль Ленський.
— У річці глибокій?
— В одних-єдиних на всьому світі очах.
— Мене тішить ваше трагічне бажання. Скоро?..
— Цієї ж хвилини.
Півнастрою поліпшилось одразу. Вирівняється й решта. Галина Павлівна —
особа довірена. Мало того: жінка із знаком якості. Вона для нього з шкури
вилізе, не те, що... І живе на самісінькій околиці, подалі від заздрісливих
очей.
Класика
