Полюбив якось один класик української (тоді — радянської) літератури
та просту селянську жінку... Ні, ні, ви думаєте, що, мовляв, якщо він
класик, то вже йому до жінок — бодай і до чужих зась?.. Хе! Не на того
натрапили! Від простого народу класик ніколи не відривався — особливо
від того, що в спідницях.
Та й що з того, що він класик? Вона, може, теж молодичка — клас!
Звали її Настею. Проста-простісінька жінка, а бач... Самого класика рідної
літератури полонила. Чоловік її, правда, на той час кудись завіявся —
до Росії подався на лісорозробки чи що? І доки він там за довгим рублем
ганявся, Настя його тим часом і влаштувалася до того класика покоївкою.
Та, зрештою, треба ж було і їй гроші заробляти — підробіток для сім'ї
ніколи не зайвий. А дача того класика була неподалік їхнього села — скільки
там ходу! Як кажуть, і дома, і замужем.
Ну, стелить вона йому постіль, місяць, другий. І одержує не менше, як
її чоловік на клятих лісорозробках. Платив їй класик добре — спершу, правда,
самими лише грошима. Він добряче заробляв, серед письменників України
вважався багатієм. До всього ж класик і з себе вдатним був. Можна сказати,
навіть гарним, п'ятдесяти з чимось літ, а на вигляд — ледь за тридцять.
Одне слово, у розквіті — і слави, і всього іншого. Завжди відзначався
елегантністю та галантністю, завжди гарно зодягнений — як надіне білий
костюм, так жінки й липнуть до нього. А був він тоді удівцем, тож скаржився
на самотність, що постіль у нього, мовляв, холодна...
Ну, постеле йому Настя постіль, він коньячок поставить імпортний. Ще дещо
виставить і запрошує її «розділити з ним трапезу». Настя й ділила—а що
бідна жінка мала робити? Та й шкода було класика української літератури
з його самотністю. Тим більше й вона була тоді самотньою. Та й класик,
незважаючи на те, що вона проста селянська жінка, соловейком поетичним
біля неї заливався. Розливаючи дорогий коньячок, яких тільки класиків
їй не цитував. Починав неодмінно з Панька Куліша:
Уродилася Настуся —
Любо подивитись,
Із личенька рум'яненького
Хоч води напитись...
А вона ж не дерев'яна була, душу мала (крім усього іншого) чуйну і до
поетичної класики вразливу. Та й Панько Куліш наче про неї колись написав.
І Максим Рильський від нього не відставав:
В кімнаті білій спить Настуся.
Світанок стукає у скло
Рожевим пальцем...
Світанок часто і застукував їх за тим... гм-гм... поетичним заняттям.
До всього ж класик вдавався ще й до народної поетичної творчості, а вже
народ скаже — як зв'яже:
Ой як будеш ти, Настушко,
Покірненька,
Буде твоя голівонька
Спокійненька...
Настина голівонька від такої поезії та ще коньяку завжди була хмільненькою,
і світ їй тоді справді здавався чарівним. Тим більше, чоловік її ніколи
не був здатним до таких ніжностей поетичних...
І все було б добре, і Настя була задоволена своєю роботою (та й скільки
там того діла — постелити класику рідної літератури постіль та розділити
з ним скромну його вдівцеву трапезу), як десь так через півроку (ой леле!
Коли ж вони пролетіли — півроку?) негадана вість: повертається із заробітків
чоловік, про існування якого вона, правду кажучи, за тим стелінням постелі
вже й забувати стала.
А чоловік повернувся, як пес приблудний — з опущеним хвостом. Що заробив
у Сибіру на лісорозробках, те там і пропив. Тож мучиться чоловік, як ненаглядній
повідати, аби не вразити її наповал? Аж тут йому кажуть: доки ти, кажуть,
позауманню
тинявся, твоя Настя справно стелила постіль класику української літератури.
Надихала, так би мовити, його на подальші шедеври. Додому поверталася
завжди під ранок, городами, лисицею крадучись (та хіба від сусідів сховаєшся?).
Що бідному чоловікові в такій ситуації робити — відомо. Як кажуть, не
він перший, не він останній. Побіг невдаха до сільмагу, на останню десятку
білого міцного набрав. І сам добряче набрався. А тоді до жінки: ага, кричить,
доки я родінє ліс валив, ти класику української-радянської літератури
постіль стелила?..
Бідна жінка втекла з хати (а що їй лишалося робити?), а чоловік, допивши
рештки біоміцину, взяв замашну довбню і подався на дачу до того класика,
якому його жінка стелила, значить, постіль...
Була друга чи третя година чудової української ночі, коли невгамовно тьохкали
соловейки, і чоловіки все ще кохали своїх жінок.
Тієї ночі класику не було кого кохати. Тож він, згадуючи Настю, покачався-покачався
самотнім та якось і заснув, нічого лихого не підозрюючи.
От прийшов ревнивець до пишних дачних пенатів класика української літератури,
а металеві ворота із середини заперті. Недовго думаючи, він розмахнувся
довбнею та з усього маху — г-га-ах по тих воротах!.. Аж загуло навколо.
Передихнув, розмахнувся довбнею та знову — т-тр-рах!.. І пішов молотити
довбнею по воротах!
Проснувся класик від того гармидеру, все збагнув, крутить-ся-вертиться
в ліжку, а гуркання й не затихає. Він, бідолашний, вже було й вуха спробував
заткнути — де там! От влип, думає. І взагалі, цікава виходить картина.
Він — визнаний класик української-радянської літератури, людина відома
на увесь Союз, творчість його в школах та вузах вивчають, в історії літератури
він посів солідне місце, ще й Спілку письменників очолює. Депутат не одного
скликання, член президії КПУ і самої КПРС, академік, лауреат багатьох
державних премій. Відомий громадський діяч. Самих орденів Леніна в нього
щось більше півдесятка, видав кілька багатотомників. Член Всесвітньої
Ради миру і... І тут раптом таке...
Ну, викличе він міліцію, до нього вона примчить не забарившись. А далі
що? Міліція складе протокола, вранці його викличуть в ЦК на розмову до
першого... Мда-а... Треба якось миром зам'яти скандал, доки той ревнивець
не зґвалтував усі дачі, а з ним і село. Вийшов класик із своїх пенатів
(нічка, місячна та гарна, як на замовлення!), спинився зі свого боку воріт
на безпечній відстані, аби той... нервенний і його довбнею не шарахнув.
— Здрасті... — обережно і чемно так почав. — Ви, шановний, здається, щось
хотіли мені сказати?
А шановний — нуль уваги, знай своє робить: геп і геп у ворота. Ну, це
вже занадто. Класик аж дозволив собі трохи розсердитись.
— Чого це ви, шановний, трахкаєте серед ночі у мої ворота? А той як гаркне
ледь не на все село:
— Ти мою жінку ночами трахав і тобі нічого, а мені у твої ворота трахнути
не можна?
Взагалі — логічно — змушений був зізнатися класик.
— Можна бодай трохи тихіше? — попрохав.—Люди сплять, ви їх побудите.
— А я це й хочу зробити...
Еге-ге, занепокоївся і без того стурбований класик, таки побудить, довбня
у нього важенна, сам він... безкультурний... Доведеться... рублів п'ятсот
йому відкупного дати...»
— Я згоден компенсувати деякі... е-е... моральні збитки...
У відповідь — трах-бах! Бідні ворота! Шкода було воріт.
«Кепські справи, — занепокоївся кавалер більш як півдесятка самих лише
орденів Леніна. — Була не була — запропоную тисячу...»
— Послухайте...
— Та ні, це вже ти с-слухай! — тр-рах! Ледь ворота втримались.
«Дві, — поспішно вирішив про себе член ЦК керівної і спрямовуючої. — Шкода
воріт. Ворота ж не винні...»
— Послухайте...
— Я вже наслухався, що ти тут із моєю жінкою видєлував, доки я в Сибіряці
вкапував!..
«Дам три тисячі, — подував член президії Всесвітньої Ради миру».
— Ти мою жінку...
— Та чув уже, не глухий, — поспішно вигукнув класик і, озирнувшись, перейшов
на шепіт: — Чого кричати? Кожний конфлікт можна тихо та мирно владнати.
У відповідь теж саме трахкання. Ворота (шкода було воріт) вже ось-ось
репнуть. Ні, ворота треба рятувати, і вирішив запропонувати чотири тисячі
відкупного.
Тр-ра-ах!...
«Рознесе ворота й село зґвалтує, — занепокоївся класик, заг-ледівши кілька
вже освітлених вікон. — Дам чотири п'ятсот!..»
Тр-ра-ах!...
«Діло — швах! — у розпачі класик, — доведеться давати п'ять...»
— Послухайте, шановний, ворота ж не винні...
— Впораюся з воротами, до тебе доберуся...
«Шість, твердо вирішив класик (воріт було шкода, не винні ж ворота) і
аж жахнувся від своєї щедрості нечуваної— це ж ціла машина! Потрахав довбнею
і заробив...»
— Скільки? — нарешті запитав ревнивець, але довбню над головою все ще
тримав напоготові, ворота вже були перехняблені... — Кажи швидше, бо зараз
твоїм воротам — амбець! (Він, правда, вжив інше, більш популярне слівце,
яке автор, будучи цивілізованим, тут не зважується навести).
Класик уже хотів було назвати «шість п'ятсот...» (гроші він мав), але
в останню мить наче за рукав смикнуло: не квапся, поцікався його ціною...
— А на вашу думку скільки? — запитав з острахом — раптом назве тисяч десять?
І нічого не вдієш, доведеться платити.
— Давай ... — чоловік, певно, напруживши всі свої мозкові звилини, щось
таки звідти видобув: — Давай... півлітру!
— Тобто„. чого? — вкрай розгубився класик.
— Та вже ж не пива. І не білого міцного, — аж розгнівався
чоловік. — Настя моя не остання баба, гони півлітру горілки! Незважаючи
на свою солідність, класик метеором метнувся до будинку і тим же макаром
назад повернувся, несучи в кожній руці по пляшці. Та не горілки, а — коньяку
імпортного.
— Ось... прошу.
— Обидві? — подивувався чоловік.
— Обидві. Для доброї людини і двох пляшок не шкода.
— Так би відразу, — вже подобрів чоловік. — А то... воріт йому шкода.
Не за ворота беру, за Анастасію...
— Настеньку? — не второпав класик і миттєво прикусив язика.
Жінку того чоловіка, що вона стелила йому постіль, він називав не інакше,
як Настусенькою, Настенькою і навіть Стасею, Стасунькою. І навіть — Тусею,
Тусенькою... Але в даній ситуації вирішив не вдаватися до зайвої лірики.
Та й чоловік не став чекати од нього лірики, схопив дві пляшки (ще передумає
класик, щедро відвалив!), наче розтанув у пітьмі ночі, лишивши класику
на згадку про себе свою розчудесну довбоньку...
Майже до ранку не міг заснути тієї ночі розтривожений класик. Качався
самотній в холодній постелі, відчуваючи, як йому поруч не вистачає покоївки
Настусеньки...
Уявив її тепле, покірне тіло з усіма звабами, пристрасні обійми і геть
прогнав сон. Правда, на душі в нього навіть від спогадів зробилося гарно
так, гарно...
«Дурень, — зрештою подумав він на адресу Настіного чоловіка. — У якусь
там пляшку якоїсь там горілки оцінив свою Настю... Неборака навіть і гадки
не має, що його Настуся варта всіх скарбів світу...»
У відчинене вікно долинало ніжно-завзяте соловейкове тьохкання.
«Напевне ж, своїй пернатій Настусеньці витьохкує, — подумав він про солов'я
не без заздрощів. — Щасливий... А тут спробуй потьохкати, як деякі бігають
з довбнею...»
Класика
