Шлях крутоярився в білих заметах. Снігу накидало достобіса, — він заовалив
усі нерівності ґрунту; рельєф нагадував багаті жіночі форми.
Вертали додому в темряві, дорогу від райцентрівської середньої школи до
Лісків вивчено назубок, узимку відстань допомагали долати лижви.
У Русі не ладналося з кріпленням, і Степанко, раз по раз підмогаючи їй,
помітив, що від гурту відстали далеченько.
Пораючися біля закрижанілих пасочків на Русиному взутті, він кілька разів
діткнувся стужавілої литки в спортивних штанях—з-під тканини віддавало
сталим неубувним теплом.
Степанко тримався позаду Русі. Ім'я пасувало їй: була русява і струнка,
а ще зворушливі ямочки на щоках, мовби крихітні гніздечка ніжності. Спускаючися
крутосхилом до спокійного неширокого ложа річки, Руся наскочила правою
лижвою на присипаний снігом кущик і зробила незграбний пірует; нараз її
не стало — потонула в пухнастому заметі.
Степан різко загальмував, мало не впавши й сам. Став на коліно і пошукав
у білому мливі дівочу руку. Без рукавички вона була мокра й гаряча:
— Встати можеш?
Руся почала зводитись, та, втративши рівновагу, повабила і його за собою
в пухку кульбаб'ячу постіль.
— У мене зламалася лижа.
— Добре, що не нога. Ти не забилась? Ніде не болить?
— Н-не знаю.
Степанко намацав її ногу, спробував зігнути. З ногою есе було гаразд.
Інша по самісіньке коліно потопала в снігу, і він підважив повняву теплінь,
обтягнуту ворсованою матерією. Кущик під Русею осів, і Степанко повалився
на неї. Вона засміялась, ямочки на щоках поглибшали, в затишних печерках
віч таїлися тепло і поклик.
Він погладив її ліву щоку, змітаючи з неї порошинки снігу. Руся затримала
його долоню — «змерзла?» — і припнула її донизу. Краєм долоні він черконув
по пружистому горбочку під вовняною кофтою, нижче, в м'якому розтуллі,
було тепліш.
Сніг танув у Русі на віях, одходив вологою довкіл одежі.
— Глянь, які зорі, — сказала Руся.
Небо немовби нахилилося до землі, і зірки були так близько, що, здавалося,
можна дотягнутися до них.
Визволивши руку з безладу одежі, він став забиратися під спід. Через зібгані
складки тканок, через плутанину поворозок і резинок — й ось нарешті нічим
не прихищене довірливе тепло. М'які волосинки над вогким входом до полохливої
нірки лоскотали пальщ. Тиха й спокійна, як довколишній пейзаж, Руся ледь
чутно попрохала:
— Тільки не нароби шкоди.
Новизна відкриття розбурхала у ньому кров. Очікуючи тендітної перешкоди,
він обачно розвідував нову для себе царинку, таку маленьку і таку неосяжну
своїм первісним сенсом. Розтулений Русин рот цілував повітря, але хлопець
не здогадався підставити під ті поцілунки свої губи.
Нараз її холодне руча спритною мишкою шаснуло до нього. Все в ньому опало,
перш ніж дівчина незручно повернулась і зойкнула.
— Годі вже, підемо, — стрепенулася і стала підводитись. Шукаючи рукавички
при світлі сірника, він не одразу помітив краплинку крові, що калинове
вкотилася в сніг з його пальця. Якусь мить ошелешено дивився на неї, затим
став стріпувати з Русі білу потерть.
Він звільнив дівчину від лиж і віз її за собою. Не зовсім зручно, ще й
Руся не завжди втрапляла синхронно ставити крок, але вона обіймала його
стан, і незбагненна бентега довго не полишала Степанка...
Легка підліткова закоханість хутко випарувалася, лишивши проте у свідомості
щемний слід.
Через чимало років він зустрів її в далеких гостях на родинній вечірці.
Руся не подавала знаку, що знайома з ним. Та коли Степан вийшов надвір
покурити, невдовзі помітив поруч жіночу постать у світлій сукні.
— А пам'ятаєш, як у мене колись зламалася лижа? Він пам'ятав.
— Я боялася, що ти тоді спортив мене. Але, хвалитьбо, все обійшлося. Хоча
краще було б, якби ти тоді не пальцем,.. — Руся була явно захмелена, похитувалася
перед ним, і в неї трохи заплітався язик.
Те, що вона зробила наступної миті, ошелешило Степана — нецеремонно дісталась
його штанів, стиснула клубочок м'язів і підважила в долоні, мов овоч на
грядці.
— О, то у нас із цим усе гаразд, а я думала... Слухай, може, ще не пізно
й допіру? — гаряче зашепотіла вона, ледь не лягаючи Степанові на груди.
Він нічого не встиг відказати — лезо світла з прочинених дверей розпанахало
темряву, і чоловічий голос хазяйновито гукнув:
— Русю, де ти там? Ходімо, мабуть, додому.
Руся з жалем відпала від Степана і стиха розсміялася:
— Не бійся, я пожартувала. — і голосніше, чоловікові: — Як скажеш, любий,
як скажеш...
Класика
