Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

ПЛЕМІННИЦЯ

Тихе і розмірене життя Ковальчуків закінчилося того дня, як пролунав веселий, та ба, навіть трохи задерикуватий дзвінок у двері. Мотрона Василівна, огрядна жінка п'ятдесяти шести років, яка якраз у цей час готувала сніданок, посунула до передпокою, і за хвильку до квартири впурхнула Ліна, її рідна племінниця, кароока дівчина років вісімнадцяти. Весело щебечучи, вона поцілувала тітку у щоку, зробила жартівливий кнікенс перед Дмитром Івановичем, який статечно вийшов зі своєї кімнати, зачувши дзвінкий, повний молодої наснаги, голос гості. Він не бачив Ліну, яка жила у Житомирі, років п'ять і тому був приємно вражений, коли угледів перед собою не маслакувате дівча, а гарно сформовану дівчину, невисоку, але міцної статури, зі шпичками незвично низько посаджених грудей. Обмацавши все це за якусь мить захопленим поглядом чоловіка, який вміє поціновувати жіночу красу, він зустрівся з дівочими очима, що ніби дві жарини горіли під шапкою майже чорного волосся, підстриженого у стилі а-ля Мірей Матьє. Ці озерця душі, як поетично називають їх, звичайно, майстри слова, вразили його чи не найбільше, їх вираз мінявся з блискавичною швидкістю, переходячи від відвертої цинічності, що пасувала б якомусь зекові, до приязно-соромливого, ба, навіть цнотливого. Не витримавши нав'язаний німий двобій, Дмитро Іванович відвів погляд, вирішивши про себе, що ця поривчас та у своїх принадливо-зграбних рухах дівка — ще та штучка... І якщо він хоче спокійно дожити відпущені йому Господом Богом роки, то мусить триматися від неї якомога далі. Але вся трагедія Дмитра Івановича полягала в тому, що його невтримно потягнуло до племінниці, яка була ніби надпотужний магніт, що притягує до себе все, що тільки потрапить у його сферу впливу. Не маючи сили опиратися тому, що раптом нагадало про себе через стільки років, він зрозумів: заспокоїться лише тоді, коли втамує своє бажання з Ліною. Це відкриття в першу мить неабияк налякало його, бо за тридцять п'ять років спільного життя зі своєю Мотрею він ще жодного разу так палко не бажав іншої.
Чого кривити душею, були у нього захоплення і після одруження, але скороминущі і без будь-яких серйозних наслідків для обох сторін. Але те, що випало на його долю зараз, не йшло ні в яке рівняння з ними. Він бажав Ліну так сильно, що ладен був і очі заплющити на те, що вже одним існуванням потягу до племінниці заробив собі величезного гріха. Приголомшений тим, що коїться з ним, Дмитро Іванович опирався своєму бажанню, як міг. Але від долі не втечеш. Спільне життя в одній квартирі з молодою дівчиною, яка приїхала до Києва з метою стати студенткою одного з вузів, було повне настільки спокусливих моментів, тільки залізна витримка чоловіка не дозляла йому схопити Ліну в обійми тоді, коли вона дефілювала вранці до ванної кімнати в ліфчику і трусиках, перекинувши рушник через плече, чи виходила на кухню в коротенькому халатику, що ледве прикривав мереживо на трусиках, відкриваючи його жадібному погляду стрункі ноги. Та коли б тільки це. Ніби маючи на меті завдати йому якомога більше пекельних мук, дівчина не застібала верхні ґудзики, що дозволяло йому бачити груди чи не повністю, коли дівчина нахилялася, щоб взяти щось зі столу. Ковтаючи потай слину, Дмитро Іванович намагався відвести погляд від зваб юного створіння, котре, здавалося, і за чоловіка його не вважало. Але це мало допомагало, бо всупереч його волі перед очима все одно поставали то покриті ніжним пушком стегна, то видовжена шия, яка манила припасти до неї губами, чого він зроду не робив з дружиною, яка навіть у ліжку дозволяла цілувати себе тільки в губи. Щодо сексу, то він обмежувався лише тим місцем, яке сам Бог призначив для злягання чоловіка і жінки. Чи не тому Ліна так приваблювала його, що підсвідоме він відчував — це його остання змога звідати справжнє тілесне кохання, яке не відає ніяких обмежень, бо скоряється бажанням, а не тим забобонам, які колись так шанували. Мабуть, Дмитро Іванович так ніколи б і не наважився натякнути Ліні про свою пристрасть, коли б не випадок. Якось, коли дружина цілу добу чергувала на роботі, він звично накрив стіл до обіду і пішов кликати Ліну. На його подив, двері в кімнату, де мешкала дівчина, були прочинені, магнітофон, з яким племінниця не розлучалася ні на хвильку, ревів, аж захлинався. Осудливо похитавши головою: «Це в неї називається готуватись до іспитів», — Дмитро Іванович делікатно постукав, потім погукав: «Ліно, йди обідати», але відповіді не було. Тоді наважився, хоча і відчував, що цього робити не слід, відчинити двері і зазирнути до кімнати. Те, що він там побачив, спантеличило його так, що він закляк на місці, ніби вражений струмом. Прямо перед ним, на відстані декількох кроків, на спині з широко розведеними ногами лежала Ліна. Задравши халатик до пупка і спустивши трусики, вона ритмічно рухала вказівним пальцем поміж гарно сформованих валиків ніжниці. Чоловік зачаровано розглядав цю картину і не міг відвести погляд. Нарешті він схаменувся і, немов рятуючись від побаченого, рвучко зачинив за собою двері. Ошелешений таким видивом, подався на кухню. Сівши за стіл, кілька хвилин некліпно дивився в тарілку, нічого не помічаючи, а перед очима все ще стояла, ніби мара, пляма розпашілої жіночої плоті, підглядати за якою не мав жодного права. Але так вже трапилося, і тепер єдине, що йому залишалося, це пекти раків перед Ліною, яка, звичайно, теж не ангел, але це аніскільки не виправдовує його.
Ледве він згадав про дівчину, як вона ось тобі. Недбалим кроком, ніби нічого не сталося (а таки бачила його витягнуте від подиву обличчя у дверях), зайшла на кухню і сіла на своє місце. Згадавши, що найкраща оборона це напад, Дмитро Іванович не дав їй навіть рота розтулити, накинувшись з докорами:
— Як тобі не соромно, Ліно? Чим ти займаєшся, безсоромнице?
Дівчина, яка, здається, не відчувала жодних докорів сумління після того, як її спіймали на гарячому, здивовано подивилася на Дмитра Івановича і ліниво відповіла:
— По-перше, шановний дядечку, виховані чоловіки ніколи не зазирають до кімнати дами, поки не отримають на це дозвіл. По-друге, якщо це вас так цікавить, займалася я нічим іншим, як мастурбацією, якщо вам знайоме таке слово. А по-третє, якого чорта ви встромили свого паскудного носа в те, що вас не стосується. Це моя особиста справа, коли і яким чином задовольняти свої сексуальні потреби. Затямили? От і добре.
Дмитро Іванович, вражений тоном небоги, густо почервонів і вже вирішив було поставити шмаркачку на місце, та в останню мить стримався. Він не мав жодного сумніву, що якщо заїсться з Ліною, то та неодмінно поскаржиться на нього дружині і тоді тримайся, бо Мотря все пробачить цьому дівчиську, над яким трясеться, ніби над рідною дитиною. А от йому не подарує навіть цей невільний гріх. Втім, це ще не найстрашніше з того, що почнеться потім. Ревнива, ніби їй і досі тридцять, дружина влаштує справжнє стеження за ним, і тоді прощавай, примарна надіє, хоч раз уламати Ліну.
Поставлений перед гострою, ніби лезо меча, дилемою «або-або», Дмитро Іванович вирішив не плювати собі в борщ і негайно примиритися з бестією, що здатна, якщо судити з гнівного погляду мигдалеподібних очей, на все, аби тільки більше їй не наступали на мозолі. Улесливо посміхаючись, він звернувся до дівчини:
— Вибач, Ліно, я й справді негарно вчинив. Але, довір, я навіть в думці не мав підглядати за тобою. Просто музика так гриміла, що я міг і годину гукати, перш ніж ти почула б мене.
Здивована несподіваною метаморфозою з дядьком, який ще хвилину тому був готовий відшмагати ременем, дівчина вирішила більше не конфліктувати з ним і примирливо відповіла:
— Гаразд, я приймаю ваші вибачення.
— От і добре, — зрадів Дмитро Іванович. — А тепер дозволь мені одне запитання.
— А чому б і ні, — великодушно відповіла Ліна, настрій якої помітно поліпшився.
— Навіщо ти займаєшся цією... як її, мастурбацією? Якщо вже тобі так припекло, то знайди собі хлопця і кохайся, як всі нормальні люди.
Ліна хотіла відповісти гостро, як підказувала вроджена задерикуватість, але стримала безжального язика і відповіла, ніби мала справу з невиправним диваком:
—Чому? Якщо хочете почути правду, то скажіть, але тільки відверто: ви займалися чимось подібним, коли були хлопцем?
Дмитро Іванович, лаючи себе на всі заставки за те, що завів розмову на цю слизьку тему, почервонів ніби рак, що опинився в окропі. Але щось підказувало йому, що, відповівши щиро, мов на сповіді, він допоможе собі як знайти спільну мову з племінницею і нарешті зруйнувати ту невидиму стіну, яка досі стояла між ними і робила марними будь-які спроби зблизитися з дівчиною. Скоряючись цьому невідомому пораднику, він пробурмотів:
— Авжеж, займався, бо треба мати нелюдське терпіння, коли хочеш жінку, особливо коли тобі сімнадцять-вісімнадцять. Але ж я був хлопцем...
— ... А я дівчина. Чи, може, ви думаєте, що дівчата хочуть менше, ніж хлопці? Та ваше бажання по силі разів .у десять менше, ніж наше. Я згодна каміння гризти, аби тільки так не страждати.
— Навколо он скільки хлопців, шукай швидше пару і тішся, скільки заманеться.
— Знову ви за рибу гроші! Думаєте, я не шукала? Але де ж його такого візьмеш, щоб і квартира хоча б для любощів була, і стояв, як слід, і, головне, не ощасливив чимось на кшталт французької нежиті. А чому б вам мені не допомогти? — несподівано додала і лукаво поглянула на зніяковілого чоловіка.
Серце Дмитра Івановича радісно загупаіло. Ось воно те, чого він так довго чекав. Досить лише сказати: «Я згоден» — і він звідає не тільки смак її вуст, а й щастя поринання у гаряче лоно, жар якого він відчуває, здається, навіть на такій відстані. Але чоловіка владно стримало те, чого понад все на світі він боявся — Ліниного кепкування, до якого вона була охоча. А саме до цього, на його думку, і йшло.
Вдаючи розгубленого, Дмитро Іванович затинаючись відповів на дівочу шпильку:
— Побійся Бога, Ліно... Я ж твій дядько.
— Невеликий гріх таке відчути і з дядьком, аби не з дідьком, — засміялася з власного дотепу племінниця. — Я ніколи б не подумала, що ви такий боягуз. Чи, може, я вам не подобаюсь? Чого вам боятися, ми ж чужа кров?
—Ні, Ліно, шукай собі когось молодшого. Я вже той.., і дружину не пораю, куди вже тут тобі догоджати.
— Щось ви рано, дядечку, на мілину сіли. Он у Китаї у вісімдесят років чоловіки ще дітей роблять, а ви себе в такому віці у запас списали.
— Може, годі про це, — вдаючи, що йому урвався терпець, гримнув Дмитро Іванович.
— Який же ви, їй-Богу, не сучасний, — не вгавала дівчина. — А може спробуєте, я ж не проти.
— Та май же ти милосердя, не ятри мої рани, — не витримав чоловік, якого допекло до живого.
— Ваша правда, милосердя я ніколи не мала. Бо милосердних у нас топчуть немилосердно. Та мова зараз не про це. Ну що ж, якщо не можете, то пропонувати більше не буду. Але ж дивіться, щоб більше мені не дорікали, що сама себе задовольняю.
— Не буду, Ліно, обіцяю, — щиро мовив Дмитро Іванович, якого ніби-то жартівлива розмова не на жарт схвилювала. Щоб вгамувати розбурхані нерви, він дістав почату пляшку коньяку і два келишки. Хлюпнувши собі та дівчині, промовив:
— Давай вип'ємо, Ліно, за те, щоб і надалі ми розуміли одне одного так само добре, як сьогодні.
— Давайте, — охоче погодилася дівчина і хвацько вихилила пекучу рідину. Але, певно, вона пішла не в те горло, бо закашлялася. Дмитро Іванович хутко стукнув її долонею по спині і докірливо мовив:
— Куди ти квапишся, Ліно. Коньяк — не горілка, його п'ють смакуючи.
— А ще можна? — ошелешила його дівчина, логіка якої спиралася на що завгодно, але тільки не на здоровий глузд.
— Можна,—несхвальне відповів Дмитро Іванович, але таки налив повний келишок.
Цього разу Ліна пила не кваплячись, смакуючи кожний ковток міцного напою. Дмитро Іванович, який не зводив з неї очей, мимоволі зами-лувався вродливим обличчям, на якому щоки червоніли чим далі, тим дужче. Ні, вона таки до біса принадна і він даремно сказав, що вже не боєць. Треба було ризикувати, поставити все на кін, але спробувати зірвати хоча б один цілунок з цих насмішливих вуст. Але тепер пізно, горобець відлетів, тож сиди, облизуйся і радій, що вона дозволяє роздягати себе хоч поглядом.
Після тривкого обіду Ліна спробувала підвестися, але ноги відмовлялись слухатися. Дмитро Іванович, який з першого погляду зрозумів у чому річ, рішуче обняв її за талію і повів до кімнати. Наблизившись до ліжка, він спробував покласти дівчину, але вона потягла його за собою, гаряче шепочучи:
— Лягай, я тебе лікувати буду.
— Ліно, не треба, — спробував умовити племінницю Дмитро Іванович, але вона була невблаганною:
— Лягай, чи ти думаєш, що мені досить того, що я пальчиком полоскотала?
— Відпочинь трохи, потім поговоримо, — спробував вивернутися чоловік, у якого на цю хвилю зникло бажання мати будь-які справи з п'яною дівчиною. Та він погано знав Ліну. Хитро примруживши праве око, вона зненацька виразно проказала:
— Якщо негайно не ляжеш, я скажу Мотроні Василівні, що ти намагався зґвалтувати мене. Будеш слухняним — вона зроду ні про що не довідається.
— Але ж я тобі напряму сказав, що забув, коли на жінку залазив, — з розпачем у голосі відповів Дмитро Іванович.
— А ми це зараз перевіримо. Лягай!
Тепер чомусь уже без того горіння, яке охоплювало раніше, проклинаючи на чому світ стоїть того нечистого, який приніс до них Ліну, Дмитро Іванович ліг на ліжко, де годину тому охала і зойкала дівчина, бажаючи вдовольнити те, що по природі своїй було ненаситне, мов вогонь, який існує доти, поки має хоч найменшу поживу. Ліна, сп'яніння якої було не настільки великим, як вона вдавала, хутенько зняла з нього спортивні штани, за тим і сімейні труси. Перст насолоди, геть зледачілий за останні п'ять років, протягом яких його турбували заледве сім-вісім разів, смикнувся, щоб відсалютувати цікавим дівочим очам, але одразу ж відмовився від свого наміру. Та Ліні і цього руху було досить, щоб переконатися, шо ще нічого не втрачено і невелика дрібка старання поверне охлялій плоті другу молодість. Хутко і спритно вона затисла поміж долонь і ну викачувати, ніби тісто на кренделі. Шукач насолоди, який був колись нівроку собі, відсиджувався у глухій обороні недовго. Спочатку ледь помітно, а потім все відчутніше набубнявів так, що йому стало тісно в дівочих долонях. Неабияк здивований такою оказією, Дмитро Іванович простягнув руку, щоб і собі попестити ту звабну місцину поміж чарівних стегон Ліни, де так до сліз не довго блукав нещодавно його погляд, але не встиг. Спостерігаючи за тим, як прокидається від тривалого сну його чоловіча сила, дівчина так збудилася, що їй ледве вистачило терпцю дочекатися, поки руки скинуть трусики. Халат вона вже не знімала, а лише підсмикнула і стала на коліна над Дмитром Івановичем, який аж дихати перестав, чекаючи на найсокровенніше. Із зойком полегшення опустившись на шукача насолоди, Ліна навіть не дала часу ніжниці звикнути до нього, а одразу розпочала таку бажану для неї гру, стрімко злітаючи над партнером, до якого поверталися відчуття, спізнати які він вже не сподівався. Та апетит, як відомо, приходить під час їди. Трохи призвичаївшись до того, що то не він, а на ньому вигоцують, Дмитро Іванович забажав хоч трохи попестити дівочі груди, що гострими шпичками напинали тонку тканину халата. Але не встиг він покласти на них долоні, як Ліна розстібнула ті два ґудзики, які ще якимось дивом трималися, і відкрила його погляду смагляву плоть, що так і просила, аби і їй вділили трохи уваги. Обережно, ніби кожен його доторк міг спричинити гострий біль, Дмитро Іванович торкнувся твердих пилок, потім пестливо провів зовнішнім боком пальців по плавному вигину персів, дивуючись їх пружності. А потому легенько обняв груди пальцями і почав потискувати в такт рухам дівчини.
Ліна, якій сподобалась його делікатна ласка, підбадьорливо посміхнулася і мовила:
— Не бійся, натискай сильніше.
— Я ж зроблю тобі боляче, — попередив Дмитро Іванович.
— Не зробиш, ти ж не з тих. А мені, щоб ти знав, чим сильніше ти натискаєш, тим приємніше.
Слухняно скоряючись бажанню дівчини, яка стрімко наближалася до фінішу, Дмитро Іванович почав потискувати перса сильніше, несподівано відчувши, що сам отримує насолоду від цих нібито невибагливих пестощів. Він так захопився, що проґавив щасливу посмішку, яка раптом розквітла на обличчі Ліни. Дівчина нарощувала темп гри доти, поки солодка знемога не охопила все її тіло, яке враз немов знесиліло, і вона впала партнеру на груди, щаслива і впокорена до кінчиків пальців. Але Дмитро Іванович ще продовжував пошуки вінця насолоди, відчуваючи, що вона ось-ось таки дістанеться йому, як земля обітована богообраному народові. Намагаючись прискорити події, Дмитро Іванович спробував прогнутися у попереку, та Ліна, попри невеликий зріст, була досить важкенька, і він хутко відмовився від наміру. Йому прийшла на допомогу дівчина. Оговтавшись від екстазу, кількома рухами довела його до солодкої знемоги.
Минуло чотири місяці. Дивний, з погляду на солідну різницю у віці, зв'язок тривав. Дмитро Іванович і Ліна користувались найменшою нагодою, щоб задовольнити вируючу в тілі пристрасть. Літнього віку людина і молода й гаряча, як необ'їжджена кобилка, дівчина втішалися несамовито доти, поки не падали у знемозі на ліжко. Дівчина, здавалося, після цього повинна згадати про секс не менше, ніж через сто років.
Але минали два, від сили три дні і племінниця знову втрачала спокій, не можучи зосередитись ні на конспектах, ні на підручниках.
Тож могло б статися і так, що вони втішали б одне одного всі ті п'ять років, протягом яких мала навчатися Ліна. Та раптом дівчину почала краяти нудота. Одного чудового дня зрозуміла, що трапилося майже неймовірне — вона завагітніла. Водночас сама собою розкрилася таємниця, чому вона так швидко почала набирати вагу.
Приголомшуюче відкриття вибило Ліну з колії, вона довго вагалася, чи відкритися Дмитру Івановичу, чи мовчати доти, поки, як кажуть, живіт на ніс полізе. Про те, щоб зробити аборт, навіть не заїкалася, розуміючи, що запізнилася як мінімум на місяць. Тож мусила народжувати, хоча неждана і небажана дитина ламала всі життєві плани. Врешті-решт вирішила тягнути до останнього, бо не без підстав побоювалась, що від такої новини дядько запанікує і Мотрона Василівна дізнається про їх любощі. А тітки вона по-справжньому боялася. Сувора і владна, та в одну мить виставить з дому, та ще й батькам повідомить.
Але шила в мішку довго не втаїш. Мотрона Василівна таки запідозрила щось, бо одного вечора вигнала Дмитра Івановича рибку половити і приступила до племінниці.
— От що, дитино, признавайся, що з тобою коїться, бо щось ти надто дивна стала.
— Та у мене все гаразд, — спробувала вивернутися Ліна, мимоволі втягуючи живіт, що був красномовним фактом її біди. Але тітка була не з тих, хто так швидко відступає від свого.
— Авжеж, авжеж. Ти думаєш, що я така дурна, що нічого не помічаю? Признавайся, я обіцяю, що лаяти не буду і замовлю слово перед Галиною.
Ліна, яка була на волосину від того, щоб щиросердно розповісти про свій гріх, вже було і наважилася на це, але останню мить передумала і промовила:
— Це від перевтоми, тітонько. Ви пам'ятаєте, якими важкими були іспити. От трохи і розклеїлась.
— Від перевтоми, кажеш? Ану стань боком до мене, та живіт не втягуй, наказала Матрона Василівна, всю дипломатію якої як рукою зняло.
Ліна неохоче скорилася тітчиній волі.
— Так я і знала, ти — вагітна, — задоволене констатувала літня жінка. — Хто він?
Дівчина, приперта до стіни, відчуваючи, що опиратися далі ремно, наважилася відкрити ду і тихо промовила:
— Дмитро Іванович.
— Що? — аж роззявила рота Мотрона Василівна. Побійся Бога, дитино, у го вже давно не стоїть.
— Це на вас не стоїть; кинула Ліна, відчуваючи дивну насолоду від того може дозволити собі сказати у вічі тітці подібну крамолу. А на мене ще й як стоїть.
Мотрона Василівна, на наглою новиною, знем впала у крісло, а Ліна, виставивши наперед живіт, більше не потрібно було приховувати, велично вийшла з кімнати.

Сергій ЛИС



*
Нагору