АНАСТАСІЯ

Коли я зустрів Анастасію, у житті моєму була повна чехарда. Я летів по бурхливих хвилях подій і обставин «без керма і вітрил», втративши смак до життя, тому що занадто затягнулася чорна смуга невдач. А це вже замкнуте коло: начебто і невдачі закінчилися, але коли нема кайфу від життя — це завжди таїть в собі невдачі і сум'яття. І раптом я зустрів Анастасію. І життя, до цього буденне, сухе, монотонне, помчалося навскач і зигзагами. Немов я переступив межу неймовірного і пріснятина банальних життєвих проколів, образ та розчарувань змінилася фантасмагорією незвичайного.
Одного разу я повертався додому кільцевою дорогою, втомлений, ледве не засинав. Дивлюся — у невиразному світлі фар наче жінка похилого віку рукою маячить. До цього давав собі слово: нікого не брати. Народ біля доріг крутиться кримінальний. Смертельних випадків — тьма. Та й пізня осінь з заморозками і ожеледистими місцями на лірику не налаштовують. І все ж пригальмовую, опускаю скло. Старенька наближається, просовує голову, і бачу я: лице немов гіпсове, нерухомі очі наче із зеленого скла... Я як рвонув з місця, думав, голову їй краєм вікна знесу, але навіть удару не почув. Оглянувся — пусто! Нема старої! Жах якийсь!..
Втому і сон наче рукою зняло, їду і намагаюся осмислити: що ж це було?. Смішні віршики в голову лізуть: «Тихо шифером шурхоче, їде дах, куди захоче». А на душі муторно і страшно. Бррр! Швидше додому, в безпечне місце. Однак, проїжджаючи низинкою, де з обох боків лісок і туман повзучий, до болю чітко і ясно бачу: знову хтось голосує. І не просто хтось, а молода дівчина в білому довгому шарфі і з неприкритою головою. По коліна тоне в тумані, але всю її тонку фігуру видно з дивною чіткістю. Видно навіть якого кольору пальто, волосся і очі... Ні, стосовно очей стверджувати не берусь, але чорне сяюче світло — це точно. Тим часом думаю: еге, ніяких пасажирів, досить мені цих стресів, а самому немов дідько нашіптує: пригальмуй, пригальмуй... Е-е, ні, тисну на педаль газу, і раптом в останню мить передумую, до того ж абсолютно усвідомлено і рішуче. Скрегочуть гальма, і, дивна справа, куди поділася ожеледиця, машина зупиняється вмить, аж задок підкинуло. Відчиняю дверцята. У дівчини уважно-перелякане обличчя:
— Вибачте, Христа ради, я тут зовсім закоцюбла. Підвезете? Голос не те, щоб несміливий, але якийсь невпевнений і водночас ніжний.
— Про що мова, — кажу, — всі ми люди.
Усілася вона в салоні і дивним ароматом запахло від неї: і не парфумами, і не повітрям морозним. Так, мабуть, пахне сухе сіно на холоді — терпкою чистотою...
Лице юне і в сутінках дивовижно красиве. Такі обличчя на фресках: тонкі риси і довгі вії.
Завмерла, як пташка, мовчить. Та й мене не дуже на розмови тягне. Остогидло все. Але через деякий час незрозумілий звук привертає мою увагу: наче тарабанить кришка багажника. Хоча знаю, що з моєю акуратністю цього не повинно бути: все відлагоджено і відрегульовано. І все ж — деренчить і на вибоїнах постукує. Зупиняюся. Оглядаю скрупульозно: все на місці, все підігнано, всі гумки-прокладки на місці, та й багажник пустий — нема чому деренчати.
Рушаю і та ж дурниця: гримить препротивно. Дивуюся вголос:
— Ви чуєте?
— Чую.
— І що за життя таке прокляте стало! — починаю роздратовано. — Одні неприємності і капості.
— Це ви через оці маленькі недоречності такі висновки робите?
— Ну, як вам сказати, — спохоплююсь. — То якісь жахливі баби
голови у вікно просовують, то ось..
— Я, — іронічно продовжує дівчина.
— Ну до чого тут ви? — відповідаю покаяним тоном і з жахом відчуваю, як машина починає вібрувати і грюк ззаду переходить у гуркіт. Сильно здивований зупиняюся. Біжу до багажника, потім до двигуна.
Пасажирка теж вибирається з салону, її обличчя залите мертвотною блідістю.
— Це стара, — хрипко видихає вона.
— Яка стара?
— Та, яку ви зустріли по дорозі. Але ви не бійтесь, вона не за вами полює, їй я потрібна.
Я нічого не розумію:
— Що за чортівня? Поясніть.
— Я все поясню, але потім. Давайте ми зробимо так: далі я доберусь сама. Це недалеко вже. Потім все розповім.
— Яким чином? Де, коли?
Але попутниця вже зникла в темряві.
— Як вас звати?
— Анастасія, — прошелестіло біля самого вуха.
Справи настільки закрутили мене, а дні полетіли з такою скаженою швидкістю, що про дивні ті зустрічі на кільцевій дорозі я вже майже й не згадував. Так, коли-небудь зрине в уяві той вечір і обличчя тієї дівчини Анастасії і все. Ну, зрозуміло, приємно було її згадати. Але де вона? Шукай вітра в полі.
Та якось серед усіх своїх нагальних справ і турбот я помітив у себе на долоні якісь цифри. Моєму здивуванню не було меж. Почав згадувати, де ж це і коли міг їх записати, і що вони означають —дату, чи, може, телефон. Так нічого й не пригадавши, вимив руки й забув про цей напис.
Вранці наступного дня із здивуванням виявив, що напис на долоні проявився знову. 1 схоже — ті ж цифри. Написані звичайною кульковою ручкою. І явно це ніщо інше, як номер телефона. Треба все-таки спробувати подзвонити. Я взяв слухавку, але з неї не долинало ніяких звуків. Нічого не розуміючи, я попрямував до ванної, відкрив кран і... завмер перед дзеркалом. Ні, моє зображення у ньому було звичним, а от те, що я побачив над самим дзеркалом, здивувало мене так, що я завмер, неначе вражений стовбняком, — на кафельній плитці проступило зображення жіночого обличчя... Анастасії. Я протер очі, потім схопив рушника і з силою провів по плитці. Але зображення не зникло. Тоді я побіг до сусіда нагору — дзвонити. Але й тут слухавка мовчала. «Кабель пошкоджено, — роздратовано повідомив він. — Розводили газові труби, а пошкодили кабель. Так що тепер ні газу, ні телефона».
Подзвонив з роботи.
— Ти відьма? — запитав напряму. Слухавка насторожено мовчала.
— Чому ти мовчиш!? — закричав я. — Адже це ти!
— Я, — відповіла Анастасія пригніченим голосом. — Яка ж я відьма?
— Вибач, — мені чомусь стало її жаль. — Ти не могла б прояснити суть справи?..
Ми зустрілися в парку. Мене тягнуло на цю зустріч, як метелика на полум'я свічки.
— Я хотів тебе бачити.
— І я тебе теж.
— Чому?
— Сказати, що у тебе все буде гаразд. Адже тебе переслідували невдачі? Чи не так?
— Їй-Богу, ти відьма. Або ясновидиця.
— Не кажи більше так. Я ображуся.
— Добре, не буду, але все одно я нічого не розумію. Звідки ти знаєш, що у мене все буде добре?
— Тому що я витягла тебе сюди, — зовсім загадково відповіла Анастасія. — Ти переступив межу. Тепер залишилося переступити межу мені.
— По-моєму, це я тебе витягнув. І про яку межу ти кажеш?
— За якою — погане. Я так хотіла, щоб ти подзвонив мені...
— До такої міри, що на моїй долоні проявився твій номер телефону?
— Так.
У мене від усіх цих ребусів аж замакітрилося в голові.
Ми пройшли до безлюдного ставка. На пустинному причалі погойдувалися прикуті ланцюгами човни. Ми забралися в один з них. І кожний думав про своє — але дивна справа! — між нами продовжувалася розмова. До того ж дуже інтенсивна. Робота, кохання, друзі, недруги, проблеми — невичерпний потік інформації.
І раптом я помітив, що ми тонемо.
— Швидше вибираймося звідси! — закричав я.
Анастасія опам'яталася.
Через дошки до цього абсолютно сухого човна щосили пробивалася вода. Та так сильно і щвидко, що ми ледве встигли вискочити на сидіння, а з них на причал.
— Нічого собі, — дивувався я, — човна втопили.
— Пішли звідси, — мерзлякувато згорбилася Анастасія. — У тебе ноги промокли. Ще застудишся.
— А ти? Ми зайдемо до мене. Я обсушу тебе. З дому я передзвонив на роботу — телефон дивним чином запрацював, але повідомлення, яке я почув, вразило мене: в офісі над моїм столом обвалилася балка перекриття — комп'ютер і монітор виявилися розплющеними вщент.
— Уявляєш, яку межу я переступив, — повернув вражене обличчя до Анастасії. — А якби я не пішов на зустріч з тобою?
— Я принесу тобі удачу, — впевнено посміхнулася вона...
І тим паче мені було прикро, що декілька днів я не міг до неї додзвонитися. Але, нарешті, вона подзвонила сама. Зустрілися в маленькій затишній кав'ярні. Анастасія здалася мені блідою і втомленою.
— Де ти пропадала?
— В битвах і колотнечах, — пролунала відчужена відповідь.
Але продовжити розмову нам не вдалося — в кав'ярні розпочалася паніка. З бетонної, розмальованої квітами підлоги почала просотуватися вода. Так проступає піт на розпаленому тілі. Але вода прибувала набагато швидше і була крижаною.
— Це він! — з жахом у голосі промовила Анастасія. — Треба швидше залишити це місце.
Біля виходу я ненароком зіткнувся зі старою, яка здалася мені знайомою. Як тільки ми опинилися за порогом приміщення, паніка вмент ущухла.
— Що відбувається? — запитав я у скверику.
Вона зняла куртку і задерла рукав кофтини. Вся її рука від зап'ястка до ліктя і вище була у саднах, порізах і укусах. Така ж картина була і на іншій руці.
— Час від часу не легше. З тобою не занудьгуєш, — зовсім засмутився я.
Мені стало нестерпно шкода її, і я почав у пориві жалю і ніжності цілувати ці садна і порізи, які буквально на очах почали рожевіти і затягуватися.
—Поясни, що відбувається, — відсахнувся я.
—Чому саме я? !
Вона зрозуміла мене одразу.
— Тому що ти «підібрав» мене. Ну, пам'ятаєш, тоді, в низинці. Біля моторошного лісу, в темряві. Всі проїжджали мимо, а ти єдиний, хто зупинився.
— Все одно хтось та зупинився б, рано чи пізно.
— Але ж зупинився не хто-небудь, а саме ти, — беззахисно посміхнулася Анастасія.
— Поясни ж, нарешті, що відбувається? — знову попросив я. — Човен, кав'ярня, садна на руках...
Анастасію тіпало.
Я взяв її за руку і, як дитину, повів до себе додому. Гарячий чай з лимоном спокійна музика привели її до тями.
— Тож, чудеса з човном, в кав'ярні, садна на руках... — наполегливо продовжив я розпитування.
— Це все він, — перелякано озирнулася! Анастасія. — І взагалі —| це все так неймовірної щоб можна було повірити*
— Та розкажи. Я спробую. Зрозуміти. І повірити.
— Розумієш, мене переслідує мій чоловік.
— У тебе є чоловік? — неприємна новина таки вразила мене. — І це називається «все буде гаразд».
— Помовч. І послухай, — Анастасія приклала палець до моїх губ. — Жила-була собі сім'я. Він, вона і свекруха. Спочатку було кохання і згода. Потім — пиятика і бешкет. Народилася дитина. Дівчинка. І ось тут на авансцену у всій своїй красі виходить свекруха. Єдиний, кого вона любить, це її син: йому вона всіляко потурає і протегує. Внучка не вписується у цю схему. Янголятко стало занадто яскравим промінчиком світла в похмурій затхлій квартирі, заставленій мотлохом і пляшками. Але спочатку діставалося в більшій мірі невістці. Вона опинилася між двома вогнями: чоловік знущався фізично, свекруха — морально. Інколи, правда, вдавалося випустити пару: пиятика все частіше закінчувалася тим, що молоду жінку примушували теж прикладатися до пляшки. І вона поринала в забуття. А коли відходила, то все частіше помічала, що на тілі її коханої і заляканої до смерті дочки почали з'являтися садна і синці. Незабаром і розгадка з'явилася: одного разу за таким заняттям вона застала свою свекруху — та просто мордувала дівчинку. І як знати, скільки продовжувалася б така трагедія, коли б одного разу дівчинка не зникла. Трирічна дитина примудрилася сісти в поїзд і поїхати, куди очі бачать. І ніхто не міг випитати в неї, де ж вона проживала раніше.
Зникнення дівчинки було відзначено грандіозною пиятикою, яка закінчилася пожежею. Незрозуміле тільки, як врятувалася одна свекруха.
— І ти та сама дівчинка? — хвилюючись, перебив я Анастасію.
— Я та жінка, яка згоріла у вогні. Знайшла згодом дочку і моя душа вселилася в неї.
— А стара?
— А в стару вселилася душа мого чоловіка, і тепер він переслідує мене.
Я, як баран на нові ворота, дивився на Анастасію і гарячкове міркував: чи не божевільна вона? Але спробував заспокоїти себе і запитав:
— А чи не здається тобі, що це просто божевільна жінка, шизофренічка?
— Я знаю, про що ти подумав, — гірко посміхнулася Анастасія. — Про мене, наприклад... Людей, у яких вселився злий дух, відрізняє від божевільних ціла низка характерних особливостей. Почнемо з того, що галюцинації, м'язові спазми і припадки, характерні для істериків, продовжуються звичайно не більше п'яти хвилин, тоді як диявольські сили можуть діяти протягом доби, тижнів, років.
— То, виходить, синці і порізи тебе переслідують постійно.
— Так, — похитала головою Анастасія. — І не тільки. На мене з даху летіли цеглини і піді мною провалювалася крига у двадцятиградусний мороз.
— А вода?
— Очевидно, неусвідомлений страх мого колишнього чоловіка перед пожежею набув цілеспрямованого характеру. Але це не найстрашніші його підступи. Левітація, нечутливість до болю, демонстрація нелюдської сили, неприродні повороти кінцівок — чи не занадто багато для божевільної старої? Я, як бачиш, літати не вмію і мені боляче.
Я сидів вражений і слухав.
— А номер твого телефону на моїй долоні? А твоє зображення на кахельній плитці?
— У кожної людини є янгол-охоронець...
— Але чому він не каже, де вихід?! — у відчаї промовив я. — Вихід ми шукаємо самі.
Я дивився на Анастасію і і незрозуміле — тепле і трепетне — почуття заповнювало мене. Ні, я не жалів її. Просто любив цей згусток болю і терпіння, оскільки відчував, що у цьому згустку криється величезна сила доброти і ніжності. Так, у всякому разі, мені здавалося.
І Анастасія відчула це. Напруження відхлинуло з її прекрасного обличчя.
— Дивись, — промовила вона і зняла з себе блузку. Все її тіло було в саднах і подряпинах. Руки, плечі, груди... І ці садна і подряпини на моїх очах почали зникати.
— Що це? — я вже перестав дивуватися.
— Ти кохаєш мене — і він безсилий заподіяти мені зло. Анастасія запалила свічку і опустила на полум'я долоню. Я зачудовано спостерігав. Хвилину, дві. Потім не витримав, задув свічку:
— Що ти робиш? Дірку Пропалиш!
Анастасія з посмішкою показала долоню — ні плямки.
— Не бійся, я не відьма. Поки ти кохаєш — зі мною нічого не трапиться.
— А якщо перестану кохати?
— Але ж ти хочеш, щоб я приносила тобі удачу? — лукаво посміхаючись, відповіла Анастасія.
Я обійняв її, і вона, відгукуючись, відразу ж розтанула в мені — така велика була її ніжність. Непритомне марево закружляло нас і несподівано розсіялося, і на своїй долоні я побачив статуетку — оголену жінку надзвичайної краси. І це не було маячнею: просто мені так захотілося і моя уява піднесла мені цей подарунок.
Я милувався своєю живою статуеткою, її точеною фігуркою, прекрасним обличчям, плечима, грудьми... А вона на моїх очах раптом почала збільшуватися і стала нормальних розмірів. Я почав тонути в рельєфах її солодкого тіла, і заблукав у ньому. Щоб не вмерти від спраги, взявся пити її ароматну оксамитову шкіру, пробігаючи від п'яток до потилиці... і м'яти, упинаючись пальцями, як це робить скульптор з глиною... і ця немилосердність не завдавала їй болю, і я це відчував, як відчував кожну її клітиночку, відчував, як проникаю повсюди крізь її тканини, виломлюю кожну кісточку і м'яз невагомими пальцями ніжності... Поки нас не закружляв різнокольоровий зоряний вихор і ми не опинилися на іншій планеті — два голих диваки, конвульсуючі в пестливому піску і граючій хвилі фантастичного моря, і з берега на нас дивилися прекрасні рожеві квіти, в яких перекликалися кришталевими трелями дивовижні пташки... і я, знемагаючи, крутив і перевертав її, цілував розкішні сідниці, спину, шию... і груди з твердими темнокоричневими сосками, втрачаючи розум від цього... і всередині нас точка насолоди розгоралася, розросталася, поки не стала набагато більшою від нас... і не вибухнула спалахом світла. І тоді з цього засліплення почало поступово з'являтися звичайне вікно, в яке заглядала гілка каштану, і потім з'явилася звичайна кімната з усіма її земними прикметами-речами... але від буденних предметів виходило світло нашого кохання, і ні витверезіння, ні розчарування ми не відчули, і відсторонившись один від одного, ми, як і до того, залишалися інопланетянами і аромат трояндових квітів та бризки ласкавого моря й досі долітали до
нас... І ми знову примагнітилися один до одного, наче останній раз ужитті...
Через декілька днів пізнім ве чором мені прийшла в голову божевільна ідея. Без будь-яких пояснень я посадив Анастасію в машину і ми поїхали. В ту ж низинку біля того ж самого лісу. Прямо на узбіччі я встановив три свічки, поставив пляшку шампанського. Незважаючи на вітер, свічки не тільки не згасли, але й горіли нерухомими пружними сердечками. Ні однієї машини не проїхало мимо. I в раптовій тиші, яка несподівано встановилася довкола, почувся шурхіт кроків, які наближалися — до нас прямувала стара: гіпсове обличчя, спотворене зморшка-ми-хробаками, білі жмути волосся і непорушні очі з зеленого скла...
— Анастасіє, ти станеш моєю дружиною? — запитав я.
По гравію зловісно: шурх, шурх...
— Так.
I раптовий факельний спалах осяяв низинку, спотворене обличчя старої витяглеся вогнем, і її кістляві руки піднеслися безсилими кулаками... І дерева злякано відсахнулися геть... щоб через мить зашумів добродушно зовсім не страшний ліс з обох боків дороги. І — припинилася тиша. Мимо зарухалися машини. В декількох кроках від нас догаряв чадний сніп полум'я.
...Зараз нашій дочці Анастасії три роки. Вона разюче схожа на свою матір. 1 нічого такого з нами вже не трапляється.

В. КОСКІН