Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

СВЯТО СПІЛКУВАННЯ

На запитання «Чи може сучасний письменник бути не постмодерністом? Чи може він, з одного боку, будучи нібито традиційним прозаїком, з іншого — мати неабияку популярність?» — відповідь однозначна: «Так».

Це підтверджує своєю творчістю корінна киянка Женя Кононенко, за плечима у якої три книги оригінальної прози (четверта от-от має з’явитися у видавництві «Кальварія»), збірка поезій та декілька перекладних. Мала форма на творчих теренах письменниці мирно сусідує з великою: Женя Кононенко пише оповідання перед романами, а романи перед оповіданнями. Окрім того, вона ще й встигає передрагоманювати з французької та викроювати годину-другу на есеї.

Євгенію Кононенко можна назвати співцем буднів: жорстких і жорстоких, часто безвихідних, і лише зрідка зі щасливим хепі-ендом. На жаль, празниковості у нашому житті обмаль. На щастя, свята спілкування з текстами і книгами, а йдеться насамперед про творчість Жені Кононенко, не скасувати нікому.

Груди й стегна (смерть і життя)

( #1 , Липень 2003 )
Кононенко Євгенія (Євгенія Мягка)

Катерина твердо вирішила цього вечора поговорити із сестрою, Маргаритою. Але остання кашляла так страшно, так надривно, так довго, що перша приречено подумала: ну от, знову нічого не вийде. А скільки разів давала собі слово: сьогодні неодмінно. А Маргарита все кашляла, кашляла, і високі стіни великої порожньої кімнати трикратно відлунювали той жахливий кашель. Здавалося, з цього нападу Маргарита вже не вийде. Так і здригатиметься, і тремтітиме, і затулятиме обличчя руками, поки не заспокоїться назавжди.

Та ось вона замовкла. І, здається, залишилася живою. Завмерла на підвіконні, бо більше ніде не присядеш: у хаті щойно завершено ремонт, меблів немає. Тепер Катерина чекає, щоб сестра остаточно заспокоїлася. Нехай вона заговорить першою. А тоді вже Катерина скаже те, що має сказати.

— Я мала доконати цей ремонт, — нарешті урочисто вимовила Маргарита, ніби йшлося мало не про підсумки життя: я мала пройти цей шлях, я мала донести свій хрест. А Катерина подумала про неадекватність пафосу тону розмови та її предмету. Так, відремонтували помешкання. Хто ж заперечує: це певна житейська перемога. За це можна випити. Щоб стіни стояли. Щоб стеля не сипалася. Але говорити про це так значуще, ніби виведено військо з оточення…

— Я мала завершити цей ремо-о-онт… Мені треба поговорити з тобою, Катю. Я маю тобі сказати щось дуже важливе.

Катерина стрепенулася, рвучко обернулася до сестри:

— Мені так само. Я також маю сказати тобі щось не менш важливе. І давно вже маю сказати.

— Ну то хто перший?

— У якому сенсі — хто перший?

— У прямому. Хто перший каже своє дуже важливе? Давай, спочатку я. У мене питання смерті й життя.

— Ти знаєш, у мене в якомусь сенсі теж.

— Тоді починай ти, — зітхнула Маргарита.

Кілька хвилин сестри сперечалися, хто почне говорити про своє дуже важливе. То боролися за першість, то поступалися місцем одна одній. Нарешті Катерині здалося, що цей абсурдистський діалог може тривати цілу вічність, і вона рішуче перейшла до справи:

— Рито, ти вже кілька місяців займаєшся винятково своїм ремонтом, і твоя Настя мало не весь час у нас.

— Я все зробила дуже швидко, бо в мене немає часу, — знову невиправдано значуще відповіла Маргарита, — люди такі ремонти роблять роками.

— Можливо, й так.

— Не «можливо, й так», а саме так! — істерично вигукнула Маргарита.

— Гаразд, хтось це робить роками, ти це зробила за два місяці. Але всі ці два місяці твоя Настя живе у нас. І моя Елька весь час із нею спілкується.

Маргарита мовчить на підвіконні. Вона починає часто й глибоко дихати, певне, змагаючись із новим нападом кашлю.

— Я розумію, ти виховувала доньку, як могла. Дівчинка росла без батька. Один вітчим, другий, потім знову нікого. Я ж нічого не кажу. Що я можу тут казати? Але наша Елька росте по-іншому. Її виховувала небіжчиця Марія Петрівна, моя свекруха. Мені з нею було важко, але я знала: дитина доглянута. Навесні Марія Петрівна померла. А потім прийшла твоя Настя. І я не впізнаю свою Ельку. Вона почала користуватися косметикою, робить маски для обличчя, фарбує волосся. І це в чотирнадцять років! Вона повикидала всі бавовняні трусики, які їй купила небіжчиця бабуся, і носить тільки такі, як твоя Настя: спереду фіговий листок із мережива, ззаду мотузка між сідниць.

Маргарита мовчить. Тільки далі розстібає гудзики на блузі. Лізе хусткою туди, втомлено витирає піт поміж своїх пишних грудей. І мовчки дивиться на сестру, ніби не розуміючи, про що вона. І тоді Катерина викладає козирного туза:

— А вчора, вже потому, як ти дзвонила, вони…

Маргарита не перепитує, що, власне, робили вчора двоюрідні сестрички, чим так обурили Катерину.

— Вчора вони під музику танцювали голі! Просто у вітальні! І не бігли ховатися, коли я увійшла! Маргарито, я розумію, ти виховувала дочку, як могла. Я розумію, батька не було, один вітчим, другий, тепер знов нікого. Дитина не винна. І тебе я не засуджую. Кожен живе, як може. Але я категорично проти, щоб твоя Настя наразі спілкувалась із моєю Елькою.

Маргарита знову мовчить. Катерина передбачала, що сестра образиться, тому й довго не могла зважитись на цю розмову. Але більше так не можна. Із Елькою стільки проблем. А як поряд Настя, проблем не удвічі, а вчетверо більше. Настя годинами висить на телефоні, в їхній дім тепер додзвонитися, як на вокзал. Вона кокетує із татом Ельки, як доросла. І головне, вона немилосердно розбещує Ельку. Чого ти мовчиш, Маргарито, це серйозно, це все дуже серйозно!

— Після того, як ти це сказала, — нарешті вимовила Маргарита, те, що хочу тобі сказати я, втратило будь-який сенс. Я гадала, ми однієї крові. Гадала, ми і в горі, і в радості разом, — Маргарита знову говорить пафосно, ніби на якійсь панахиді. Але цей ремонт я таки витягла!..

— Боже мій, Рито, так, ти витягла ремонт, тепер ви з Настею будете жити тут, як цариці! А потім мине час, і Настя з Елею знову будуть спілкуватися! Тільки тимчасово їм неодмінно треба побути окремо! Скоро осінь, в обох розпочнеться школа!

— Так, осінь, скоро осінь. А ти знаєш, Катю, восени найбільше смертей.

— Яких смертей, що ти таке кажеш, Рито?

— Людських, яких іще?

Довго, довго Катерина умовляє Маргариту сказати те, що мала на меті сказати. А також пояснити, чого це вона раптом про смерть. І нарешті Маргарита застебнула гудзики на блузі до самого горла і сказала, цього разу абсолютно буденно, без пафосу:

— У мене рак грудей. Оперуватися я не буду. Потворою не житиму. Цю хату — хіба я для себе її ремонтувала? Я маю надійних клієнтів, — Маргарита назвала божевільно велику суму. — Я собі думала: Настя, поки не встане на ноги, буде в тебе, гроші, звичайно, будуть тобі, я буду… — Маргарита знову зайшлася страшним кашлем, а Катерина не знала, чи заспокоювати сестру, чи бігти звідси геть.

— Господи, ну може, щось можна зробити? Та й тобі вже більше сорока! Це ж усе-таки не двадцять, коли зовсім страшно… Тобі треба оперуватися, Рито! Після цього довго живуть! От у нас на роботі Ольга Василівна…

— Передавай Насті, щоб збирала речі. Якось буде! У мене є друзі! Не переживай за нас!

— Настя може побути в нас до кінця літа…

— Ні! А то ще виведе на панель твою Ельку. Мені не треба, щоб нас десь згадували лихим словом! Завтра вранці я візьму машину й приїду за дочкою.

Від сестри Катерина приїхала додому пізно. Насті нічого не сказала. Але та вже поговорила з матір’ю по телефону. І безладно складає речі, то спаковуючи, то розпаковуючи рюкзака. А Елька схлипує й не розмовляє з мамою. Хіба вона могла собі дозволити таке раніше?

— Що сталося в цьому домі? — питає чоловік, коли вони вже лягли. І вона розповіла йому про розмову із сестрою. Він довго мовчить у темряві. А потім вимовляє:

— Я її розумію. Відтяти Маргариті груди — все одно, що каструвати активного чоловіка. Не кожен піде на це. Багато хто обере смерть замість такого життя.

Кілька місяців тому вони з чоловіком посварилися, як періодично свариться більшість подружжів. І він кричав їй, що ніколи не зраджував її в прямому значенні, тобто матеріально ніколи не був з іншою жінкою. Зате в непрямому жодного разу не був, власне, із нею. Завжди уявляв на її місці іншу.

— Хто вона? Хто? — люто допитувалась Катерина, — Ритка? Чесно кажи, це Ритка? Я бачу, як ти по-кобелячому зазираєш їй за декольте!

Декольте в Маргарити було не тужливим закликом і не фривольним запрошенням, а органічним виявом її жіночості. Що б не робила вона в цьому житті: чимось торгувала чи десь адмініструвала, вона завжди ставала секс-символом установи, на яку працювала, хоча ніхто до кінця не міг збагнути усього ідіотизму модного поняття «секс-символ». Зверніться до жінки з великим декольте, радили відвідувачам. Декольте Маргарити було сутнісним моментом її особистості, без нього не було її.

Катерина розповіла чоловікові про плани Маргарити щодо здачі квартири в оренду.

— І за скільки?

Катерина назвала суму.

— Та-а-акі величезні гроші?

Чоловік Катерини вже давно перебував на межі безробіття. Він брався за все, навіть за мережевий маркетинг, але в нього нічого не йшло. І тут такі гроші задурно.

— І ти відмовилась, щоб Настя жила в нас за такі гроші?

— Ти ж тільки вчора запитував, коли вона вже з’їде! Скаржився, що вона з’їла твою вечерю, на яку ти розраховував…

— Так, але маючи такі гроші, можна буде не переживати, як хтось з’їсть не своє.

— Я те саме подумала, коли їхала додому. Але я спершу поскаржилась їй на Настю, а вже потім вислуховувала, що вона мені хоче сказати…

— І вона переказала, щоб ти прислала Настю до неї?

— Так… Прямо завтра.

— Послухай, Катю, це дуже страшно, це не танок голих дівчат перед дзеркалом, це смерть і життя! Ти не знала, що все так серйозно, коли скаржилась на Настю! А тепер ти усвідомила все і переглянула своє ставлення до… сердешної сирітки. Ми зараз їдемо до Маргарити! На таксі! Ми маємо підтримати твою сестру в такі страшні для неї хвилини!

— Давай поїдемо завтра після роботи. Це буде суттєво дешевше!

— А чи не буде запізно? Вона вже може забрати Настю, тоді буде важче домовлятися. Вона й зараз могла вже домовитись із Ігорем або Сергієм.

— Іще чого! Сергій — алкоголік, а Ігор — патологічний бабій, — охарактеризувала Катерина колишніх чоловіків сестри, в яких вертлява Настя примудрялася й досі «стріляти» невеличкі кишенькові гроші. — Певне, таки треба їхати. Врешті-решт, це не труси й не косметика, а смерть і життя.

Вони одяглися й тихенько вийшли зі спальні. Було вже зовсім пізно. В кімнаті Ельки було тихо. А у вітальні, куди перебралася Настя, відмовившись спати в ліжку небіжчиці Марії Петрівни, за причиненими дверима горіло світло. Вочевидь, Настя пакувала речі. Вони мають випередити її!

Вони легко впіймали таксі й швидко доїхали до Маргарити. Вікно з вулиці темне. Там, на підвіконні, сиділи сестри кілька годин тому, і останні промені червоного вечірнього сонця грали у волоссі Маргарити й падали їй у декольте. Так, звичайно, в це важко вірити. Молода жінка, ефектна, сексуальна, і раптом таке лихо.

Увійшли в подвір’я, де пройшло їхнє з сестрою дитинство, де покійна мама кликала їх з четвертого поверху: «Катю! Рито! Їсти!» Тоді їм належала лише одна кімната — та, що вікнами у подвір’я. Зараз там горить світло, хоча надворі глупа ніч. Маргарита не спить! Вони приїхали вчасно!

Було пролито море сліз і згадано безліч дитячих ностальгійних історій, і те, як стояли меблі у них і в сусідки Сіми Зуселівни, чию кімнату вони зайняли, коли та емігрувала. Ось тут був комод, а тут трильяж. Ми рідні сестри однієї крові. А Настя з Елькою — двоюрідні, то з ким же їм товаришувати, як не одна з одною? Тільки Настя вся така зграбна, а Елька вся в прищиках. Нічого, Настя на два роки старша. Елька підросте і буде така, як Настя. Сестри обнялися й розридалися. Чоловік пішов на кухню різати ковбасу й розливати горілку. Від вересня тут уже будуть квартиранти. Вони в’їдуть зі своїми меблями. То ти продала всі меблі нашої мами? Так, а тобі вони були потрібні? У тебе ж гарнітури в усіх кімнатах! Але я б радо взяла тумбочку з передпокою. Вибач, я не подумала. Не страшно! Що вже та тумбочка!

— А як усе це буде… практично? спитав чоловік, коли вони вранці верталися додому першим метро.

— Н-не-знаю, відповіла Катерина.

А практично на початку вересня Маргарита вручила сестрі суму грошей на утримання Насті. Не таку величезну, як обіцяла, але вона ще тут, їй можуть знадобитися гроші. Собі Маргарита найняла крихітну готельку на околиці, дала сестрі копію ключа від неї, показала, куди слід іти, коли вона перестане телефонувати. Настя наказала, щоб у холодильнику завжди був свіжий сік. А також привела хлопця, і з його допомогою врізала замок у двері від вітальні, яку віднині іменувала своєю кімнатою й куди не пускала навіть Ельку. У жовтні від Маргарити знову надійшла сума грошей. Не грандіозна, як ввижалося раніше, але родина давно не знала й таких грошей. Безробітний і неоплачуваний чоловік власною персоною вставав уранці й проводжав до школи Настю як головного постачальника грошей в цьому домі. Коли Настя йшла, вставала Катерина й проводжала Ельку. А Маргарита перестала телефонувати. Вже й листопад не за горами, може, в листопаді їм перепаде повна сума… А Маргарита не телефонує. Катерина порадилась із чоловіком, і вони, перш ніж їхати до її готельки, спитали, що про все це думає Настя. Настя відповіла, що поклялася мамі бути щасливою за будь-яких обставин. Тільки цією клятвою вона змогла полегшити бідній мамі її нещасну долю. І Катерина рушила до сестри сама.

Всю дорогу Катерині марився сморід із-за дверей і жаске видовище на кушетці. Але їй у носа вдарив знайомий солодкий запах Маргарити, хоча самої сестри вдома не було. По крихітній кімнатці, третину якої займало величезне ліжко, були розкидані глянцеві журнали, присвячені різним моделям бюстгальтерів. Невже сестра таки вирішила боротися зі страшною недугою, хай навіть і ціною своєї краси?

Катерина склала журнали в охайні стоси, замела підлогу, вимівши з-під кушетки десятки тюбиків помад і кремів, і, дивуючись, навіщо жінці, яка… власне… помирає, стільки косметики й таке широке ліжко, подумала: а може, то був підступний план прилаштувати Настю в її родині, а собі жити й горя не знати?… А втім, ось на підвіконні якісь ліки. А може, то протизаплідні пігулки? Вона вирішила дочекатися сестру і з’ясувати, чи та вмирає, чи живе. Якщо останнє, то нехай забирає назад свою доньку. Вона чекатиме сестру стільки, скільки треба. Тим більше, що її не тягне додому, де царює нахабна Настя. Нехай чоловік сам частує дівчат, то була його ідея, не розбивати зворушливу дружбу двоюрідних сестричок.

Маргарита прийшла за годину. Вона не просто весела, а, можна сказати, в ейфорії. Ах, Боже мій, вона давно не телефонувала, ти, Катю, й правда могла подумати, що я вже… То чи вмираю я, чи живу? Ой, я вже була замовила розширення огорожі на цвинтарі, де лежить наша мама, ти, до речі, там не була? А я була, думала про вічність, аж тут раптом мені зустрівся професор Печерний. Уявляєш, Катю, він підшиває нові груди, які моделює зі стегон!

— Зі стегон? З чиїх стегон?

— Зі стегон тієї жінки, якій роблять нові груди! А в мене на стегнах стільки зайвого м’яса! Так доречно було б перенести його в інше місце!..

І Маргарита знов зайшлася жахливим кашлем.

Жовта зірка в снігах ( #1 , Липень 2003 )
Автор: Кононенко Євгенія (Євгенія Мягка)

 

Моїй давній подрузі Белі Поляк —
де ти поділася в цьому житті? 

Міжміський зв’язок був геть поганий, і керівник експедиції Самуїл Маркович Марбель ледь міг чути напучування Лева Ісаковича Зіберблата, себто Льови Саковича, як іменували київського наукового генерала працівники гідрологічної експедиції. Вони не перший рік працювали тут, у горах, і краще за кабінетних теоретиків знали, чого й коли на практиці можна чекати від гір: туманів чи лавин, мокрого снігу чи нестримних потоків. Але Льова Сакович все одно пихкав і хрипів, і кричав, якою має бути потрібна йому та світовій науці крива залежності товщини крижаного шару від атмосферного тиску на висоті тисяча п’ятсот метрів над рівнем моря, і ніякі пояснення практиків не задовольняли його:

— Значить, робите погані замі-и! Значить, ви так і не навчилися мі-яти!

— От жид поганий, — весело прокоментував розмову з наукою Самуїл Марбель, нарешті кидаючи трубку, — тебе б сюди в гори хоча б на тиждень! А то свого тлустого жидівського заду ніколи не відірвеш ні від м’якого стільця, ні від теплого ватеркльозета!

Начальник гідрологічної експедиції Самуїл Марбель був сином того ж народу, що й доктор наук Льова Сакович, проте складав повну протилежність до нього. Він мав зграбні, обтягнуті джинсами стегна, вдвічі вужчі за плечі. Він подобався жінкам, і не тільки єврейським. У долині він говорив без акценту й прононсу, а тут, у горах, вправлявся з гуцульською лексикою та фонетикою краще за своїх колег-українців. Гори люблять сильних і відважних. За десять років Марбель довів свою мужність і вміння долати всі труднощі некомфортного експедиційного життя, продемонстрував повну відсутність міфологізованого єврейського боягузтва.

— То чи ми вже будемо їхати, пане Самійле? — запитує Орест, водій експедиційного «бобика».

— Так, так, звичайно, — поглянувши на годинник, заквапився Марбель, — ми маємо на автостанції в Ясенях зустріти Оленку.

Вони виходять з маленького будиночку гірської метеостанції, рушають до свого транспорту. Орест сідає за кермо, Марбель — поряд. Ззаду, на перекинутому догори денцем відрі, скоцюрбившись, сидить молодий спеціаліст Алік Білман, читає журнал «Новый мир».

— Їдемо?

— Їдемо.

Брезентовий «бобик» виїжджає з подвір’я метеостанції, їде вниз звивистою гірською дорогою. Марбель починає наспівувати «Дороги трудны, но хуже без дорог». Від тієї дороги з кружлянням і підстрибуваннями в Аліка паморочиться в голові, і він відкладає «Новый мир», який все-таки тамує неймовірне хвилювання перед зустріччю з Оленою.

Алік блідий і чорнявий. Якби не кучерява борода, він був би зовсім невиразної зовнішності. Але борода, хоча й стандартизує чоловічі обличчя, проте й суттєво ошляхетнює їх. Великі сумні чорні очі Аліка в поєднанні з його рудуватою бородою — наче з обличчя біблійного пророка чи навіть месії. Светр грубого плетення і брезентова куртка-«штормівка» несподівано нагадують вбрання тих часів і також підсилюють ефект. Кидаються у вічі нервові, із завеликими суглобами довгі пальці Аліка. Усі чомусь питають, чи він, часом, не музикант.

Самуїл Марбель — далекий родич Білманів. Зв’язки такої міри віддаленості зазвичай не підтримують. Хіба що євреї. Марбель влаштував Аліка на роботу до експедиції. Молодий хлопець понад усе хоче позбутися іміджу жидочка — матусиного синочка, який споживає виключно домашній супчик з тефтельками і ні за що не вийде на вулицю, коли помірні опади стають сильними, або коли ртутний стовпчик падає нижче від мінус семи. Алік хоче йти в гори, долаючи шторми й буреломи. Їсти зі спільного казанка вариво з карпатійської квасолі та «Сніданку туриста». Легко перехиляти склянку горілки за експедиційною вечерею. А ще Алік Білман мріє, що одного дня він, так само, як і його семиюрідний дядько Самуїл Марбель, зможе легко жартувати з приводу свого жидівства, невимушено відповідаючи на всі ризиковані запитання під час вечірніх експедиційних посиденьок.

— Сьогодні у нас свинячий «Сніданок туриста», Самуїле Марковичу, — єхидно відзначав старший інженер Юра Савченко, — як до цього ставиться ваша віра?

— Ви хочете, щоб я не їв страви зі свининою, аби більше лишилося вам, — знизує плечима Марбель.

— Та ні, ну що ви, просто я чув, що ви цього не їсте…

— Я не юдей, Юро.

— А хто ж ви?

— Єврей, жид, якщо хочете…

— Я цього не кажу!

— Але не юдей. Втім, і юдеям закон дозволяє в дорозі їсти усе.

— У вас дуже гнучка релігія, Самуїле Марковичу.

— Краще гнучка, ніж ніякої.

— А до речі, ви обрізаний?

Марбель посміхався:

— Головне, щоб у мужчини не був підрізаний розум. І щоб не були підтяті крила душі. А інше… з іншим ми якось розберемося, — Марбель посміхався Марічці, місцевій молодиці, в якої експедиція протягом багатьох років орендувала хату. Гарна статна Марічка сміливо посміхалася Марбелю у відповідь і несла йому неодмінну гітару. Самуїл театрально зітхав, артистично підводив очі, легко брав акорди, співав спочатку соло, потім підхоплювали всі. Влітку співали надворі, і гори зусібіч підспівували експедиції. Взимку співали в Маріччиній хаті з пухнастими ліжниками й полицями з гуцульськими мисками. Кращого співу не було й не могло бути. Саме в ті хвилини виникала ілюзія єднання з природою й людьми, з чужими вірами й прадавніми віруваннями. І з красунею Оленою. Одного дня Алік посміхнеться їй так само значуще, як Самуїл посміхається Марічці. Але Аліку інших жінок не треба. Він не хоче слави всекарпатського спокусника Самійла Марбеля. Тільки б киянка Олена Христенко посміхнулась Аліку, не соромлячись, що посміхається жиду.

 

А зараз вони їдуть зустрічати її. Дівчата працюють у полі, себто в горах, не більше трьох тижнів. То суворі сильні чоловіки вибираються сюди на повний сезон. Аліка вперше запланували на весь термін. На попередні експедиції його відряджали на період, коротший за дівчачий, і він так і не зустрівся з нею в горах. Досвідчені експедиційники казали:

— У полі, а особливо в горах, стосунки з жінками залагоджуються вдало, як ніде інде. Всі міські комплекси лишаються в місті. У горах все простіше й мудріше. Навіть не треба ловити момент. У горах момент сам тебе упіймає.

Але перший їхній неймовірний момент стався в Києві. Алік провів Олену додому з роботи — вони затримались допізна, пакували експедиційну машину перед відправленням у гори. Був пізній вечір бабиного літа. Було тепло й зоряно. Шаруділо листя. З чужих вікон лунала музика. Олена сама запропонувала посидіти у сквері на засипаній кленовим листям лавочці. Тоді вони й поцілувалися вперше. І коли після божевільного дотику їхні губи вже готові були роз’єднатися, Оленка обхопила його шию руками і продовжила поцілунок. Йому хотілося говорити і говорити, що він не жалюгідний жид-боягуз, він також нічого не боїться. Як і Самуїл Маркович, він зійде на сліпучі засніжені вершини і звідти побачить увесь світ… Він нічого не сказав тоді.

Наступного дня машина вирушала в Карпати. Самуїл сідав біля водія в кабіні, Аліка вмостили серед спальників у кузові. Інші експедиційники їхали ввечері Івано-Франківським потягом. Як завжди, всі вийшли на вулицю провести машину, завантажену експедиційним мотлохом.

— До зустрічі в горах! — сказала Олена й привітно посміхнулася йому.

— До зустрічі в горах! — відповів Алік, пориваючись зіскочити з купи спальників.

— Лишайся там, де ти є, — гукнув Аліку шофер Микола, — більше я тебе туди не прилаштую!

Вантажівка з Аліком рушила, Олена залишилась на вулиці. Що буде далі? Які божевілля у них попереду?
Олена мешкала неподалік від Інституту, тому й після школи пішла працювати техніком туди, де працювали і гідролог зі світовим іменем Льова Сакович Зіберблат, і відважний керівник польових робіт Самуїл Маркович Марбель, і багато інших наукових і ненаукових співробітників, які вранці сповзалися на роботу, а ввечері розповзались по домівках, натхненно обговорюючи наукові проблеми або нарікаючи на одноманітну роботу й низьку зарплатню. Хоча молода дівчина ще не могла збагнути наукових висот, яких сягали інститутські дослідження, проте полюбила гірські вершини, які побачила на власні очі. Почала заочно вивчати географію й гідрологію. Вчитися й працювати було цікаво. Хлопця ще не мала, хоча була дуже гарненькою. І ось в експедиції з’явився єврейчик Алік. Від його великих чорних очей, якими він дивився на Олену, паморочився світ. Олена й Алік були не діти: їй було двадцять, йому двадцять чотири. Пора гри очима мала б для них швидко минутися, настати інша цілком природна пора.

— Єврей! Єврей! Жид! — стукало в Олениних скронях.

— Від жидів завжди тхне жидами! — категорично стверджувала їхня родичка Фрося.

— Як це — жидами? — не розуміла Олена.

— Вони вживають багато цибулі й часнику. Тому такі вертляві та енергійні, — пояснювала мама.

— Ні, — заперечувала Фрося, — запах жида — то не просто цибуля й часник. Це особливий жидівський запах! Його не опишеш словами. Його можна тільки винюхати!

У старшого брата, Сергія, були серйозніші претензії до жидів. Він мав друга Діму Гербера, який після поневірянь по низькооплачуваних посадах нарешті знайшов собі гідне місце у відділі математичного забезпечення в солідній установі. Сергій попросив Діму взяти його до себе. Діма сказав, що то неможливо — сам ледве вліз. А потім з надійних джерел Сергій довідався, що Діма влаштував до себе миршавого витрішкуватого Ізю, з яким, власне, й не товаришував.

— Як тягати меблі йому на новосілля, так на те Сергій підходив! А як порекомендувати на роботу, то тут підходить Ізя! — обурювався Оленчин брат, — Ну що я після цього можу думати про них усіх?
Скільки тих євреїв загинуло на війні, скільки їх виїхало в Ізраїль або до Сполучених Штатів, і все одно їх так багато! А неєвреї або ненавидять євреїв, або захищають їх. Байдужих до єврейського питання нема. Втім, як казала Фрося, захищають ті, хто самі — жиди. Тільки не зізнаються. Не пишуться. Але читаються. А тьотя Люся з Фастова казала, що жлоби значно гірші за жидів. Бо що таке жлоби? Жлоби поміж українців — то як жиди поміж євреїв. Люсю з Фастова аж ніяк не можна було назвати таємною жидівкою. Швидше неприхованою жлобихою.

— Для Люсі жиди — то ознака столичного життя, — знаходила Фрося пояснення її поблажливості до жидів, — вони по провінціях не живуть, усі пруться до великих міст.

— Ти почитай Шолом-Алейхема, Фросю, — відповідала мама, — там самі провінційні євреї.

— Ще не вистачало, щоб я читала жидів! Коли я наших руських писателів ще не всіх перечитала! — відповідала Фрося.

Коли в житті Олени з’явився Алік Білман, згадалися всі ті давні розмови, яким вона раніше не надавала великого значення. Згадалися й загули очманілою поліфонією.

— Страх — то наша фірмова підлива до всіх наших страв, розповідала за чаєм учителька Берта Лазарівна, до якої дівчата завітали вже після закінчення школи. — Ні один народ так не цькували, так не винищували, як євреїв. А ми все одно живемо. Чекаємо нових геноцидів, нових голокостів.

— Я не бажаю їм зла, — нерідко повторювала мама, — Боже збав, щоб я колись щось лихе про них сказала! Я завжди вітаюсь із нашою Нелею Нухимівною і ніколи не кажу їй у спину «жидівка»! Але зараз такий час, що треба просто триматися від них подалі. Адже вони в будь-яку хвилину можуть емігрувати! Коли згадаю, як наш Іван Олександрович давав пояснення колективу про те, чому не заявив, що його донька з єврейським зятем від’їздить за кордон, то відразу стає не по собі!

Олена знала, як добре звучать у горах закордонні радіостанції, де всі питання, які непокоять батьків, висвітлювалися зовсім по-іншому. А іноді Самуїл Маркович ловив українську «Свободу», і голоси з дивним акцентом, не таким, як говорили гуцули чи карпатійці, читали незнайомі українські вірші, які для Олени теж неймовірно сплелися з єврейською лінією її життя.

— Я знаю ціну і євреям, і жидам, і сіоністам, й антисемітам, і юдофобам, і юдофілам, — говорив за склянкою горілки в горах Самуїл Мaбель. — Між іншим, єврейське питання пікантніше за статеве, правда? Як десь говорять про це, всі починають гигикати й шарітися, якщо в товаристві є хоча б один… Ніякі жидівські паскуди, яких ми всі так добре знаємо, не можуть виправдати й сотої частини усіх єврейських трагедій. І ніякі єврейські трагедії не роблять увесь світ винним перед євреями. Але якщо так говоритиму я, свої мене назвуть запроданцем, а ваші — огидним сіоністом. Якщо так говоритиме хтось із вас, того свої назвуть таємним жидом, а мої — чорним антисемітом. Але і серед вас, і серед нас є невелике число людей, які все розуміють. За них і вип’ємо!

Одного разу, коли їх ніхто не чув, Олена запитала:

— Самуїле Марковичу, а ваша дружина — українка?

— Ні, Олено, вона також єврейка.

— Вона така гарна і зовсім несхожа! Ой!

Марбель посміхнувся:

— Як я розумію, тебе цікавить не моя родина, а як бути з Аліком. Як у такій справі можна давати поради? Він хороший хлопець. Розумний і незіпсутий. І закоханий, як Ромео. Але євреям нічого не вибачають. А любов — то ще не запорука того, що все складеться. Якщо у вас не складеться, він автоматично стане поганим жидом. А з іншого боку, любов приходить і не питає, чи кликали її сюди. А потім вона може більше не прийти.

Коли Олена з Аліком уперше поцілувалися в осінньому сквері, не було, не було ніякого паскудного жидівського запаху, не було! Була свіжість молодості, свіжість далеких синіх гір. Яка різниця — українець, росіянин, єврей, німець, чех, мадяр? Любов, що виникає між дітьми різних народів — від Бога, а не від диявола! Це так задумано для того, щоб народи могли порозумітися! Падало листя. Падали зорі. У пізньому сквері, крім них, нікого не було. Тільки брудна декласована жінка збирала під лавками порожні пляшки, тим самим доводячи відсутність Божого задуму — або його цілковиту незбагненність.

— Аліку, ми з Орестом станемо тут, а ти йди до станції. Сам дотягнеш Оленчині речі?

— Звичайно! — Алік схопився, виліз із «бобика», боляче грюкнувшись головою об край.

Автобус «Івано-Франківськ — Ясеня» під’їхав за п’ять хвилин. Олена зійшла однією з перших. Алік схопив її сумку, поцілував її в щічку, дівчина зашарілася, сказала «ой, тут люди!», а Алік не знайшовся відповісти, що при зустрічі можна цілуватися й на людях. Самуїл також цілує Олену, йому можна, він старший за Оленчиного батька. Він без непотрібних посмішок запитує, хто де сідає, можна всадовити Олену біля водія. Олена сідає ззаду біля Аліка, і вони рушають вгору тією ж звивистою дорогою.

— Завтра буде сніг, — впевнено каже Орест, поглянувши на гірське небо, — лижі взяла?

— Мої тут від попередньої зими, — відповідає Олена.

— Може, хоча б після снігопаду буде крива, яка задовольнить нашого Льову Саковича, — зітхає Марбель.

Сніг пішов уночі. Алік двічі виходив надвір, перелазячи через сонних колег. Стояв на порозі, чекав Олену, але вона не виходила. Очевидно, втомилася з дороги. 

І зір немає. Тільки сніг, сніг. Їм потрібен сніг для їхніх польових робіт. Але не такий несамовитий. І їм з Оленою снігопад не потрібен. Інша справа зорі на морозному небі. І білі гори зусібіч. Але снігопаду не видно кінця. Третій день мете. Польові роботи стоять. Іде сніг. Експедиція тиняється без діла. Мужики валяються на матрацах, курять, мляво жують. Немає ні хліба, ні горілки. Ще добу в такому режимі — і нас будуть заривати у сніг. «Труднее всего не свихнуться от скуки и выдержать полный штиль».

— Скільки ще йтиме сніг? — роздратовано питає київський водій Микола у місцевого водія Ореста. Орест знизує плечима.

— Коли снігопад не минав за три дні й три ночі, моя бабуся різала чорного півня.

— І допомагало?

Орест дивиться на Миколу, як на божевільного:

— Як у нас одної зими не було чорного півня, то такий снігопад тривав шість діб.

— Марічко! У тебе немає чорного півня? — гукає експедиція.

— Моя бабця ніколи не різала чорного півня, і снігопад завжди минав за три дні, — відповідає Марічка.

— То це тому, що чорного півня різала МОЯ бабця, — відповідає Орест, — але вона весною буде рік, як вмерла.

Марічка відмовляється різати чорного півня. Каже, що то невірна прикмета. Сніги зупиняють не так. Але вся експедиція уклінно просить Марічку, бо всі довіряють Оресту, бо його синоптичні прикмети завжди справджуються, бо то вже перевірено багаторічними польовими дослідженнями. Марічка таки ріже чорного півня і віддає його експедиції на вечерю. А шофер Микола приносить із вантажівки недоторканий запас, що зберігався на чорний день. Три дні без горілки ще можна. Але чотири! Тут і святий сказиться!
Чорного півня варять у казанку, поки м’ясо не відвалиться від кісток. Потім його дрібно січуть і вкидають до казанка з картоплею.

Аліку вже третій день погано. Болить живіт, нудить. Не хочеться ні їсти, ні пити. І навіть Олену не хочеться бачити. Вірніше, не хочеться, щоб вона бачила його таким. Але покликали до вечері. Знову буде вечеря! Всі сядуть навколо казанка, не жуватимуть недоїдки, як це робили протягом снігопаду. Знову будуть розмови, пісні й очі навпроти.

Марічка з Оленою прийшли й сіли скраєчку. Марічка не покликала до себе в хату з мисками на стінах. Сіли в хаті, де зберігаються гідрологічні прилади та інше експедиційне майно. Всім у миски насипали печені з чорного півня. Марічка старанно вибирає виделкою кусники півнячого м’яса, кидає їх псові Дунаю, що бігає під ногами. Марічка весь час щось шепоче Оленці на вушко і посміхається. А потім лишає дівчину саму і пересідає ближче до Марбеля. А Оленка підводиться й робить знак Аліку. Чому його обличчя не світиться щастям, чому він іде до виходу, наче на страту?

Маріччин дім сяє вогнями крізь снігопад, але там нікого нема. Марічка навмисне лишила світло в залі, щоб Алік з Оленкою легше перетнули подвір’я і увійшли в її дім, поки хазяйка посидить з хлопцями, поспіває з ними, а потім ще й виставить їм домашньої горілочки з ялицевими горішками. А Оленка з Аліком нехай побудуть самі в її домі. Хай роблять там, що хочуть. Хай цілуються так, щоб зупинився сніг. Хай скинуть одяг і ляжуть на ведмежу шкуру на підлозі. Її дім у горах завжди відкритий для кохання.

Вони вийшли на сніг, і Алік провалився по коліна. Нічого, скоро вони зігріються в Маріччиному теплому домі. Оленка посміхається. А Аліку млосно. Йому хочеться зігнутися літерою «Г» і лягти в кутку. Оленка пестить комір на його кожусі. Чому він не робить те саме? Більше року чекав він цієї нагоди. Але не з його жидівським щастям. У нього болить живіт, болить поперек, його нудить, він ловить сніг ротом, може стане легше. І раптом жахливий напад блювоти зводить його, і трусить, і вивертає назовні!.. Коли потім Олена мимоволі іноді згадувала ту жахливу мить, вона з сумною радістю відзначала, що не назвала Аліка поганим жидом, тільки прошипіла: «не вмієш пити, то чого п’єш?» І повернулася до експедиції, де вже почали співати.

Марічка не відразу бачить Олену, а як бачить, то не може зрозуміти, в чому справа. Вона все пояснила їй: хлопець молодий і не дуже досвідчений. Може відразу не вийти. Але то не біда. Головне — знати, що ніхто не прийде й не застукає. Про це подбає вона, Марічка. А ще головне знати, що то не гріх, а любов. І не має значення, що жид. Жиди — найкращі коханці. Особливо, як покохають хрещену. А ти не хрещена? І він не обрізаний? Все одно, все буде гаразд! Вже рік я бачу то сумну тебе, то сумного його. Чого ж ти повернулася, Оленко? І де твій жидочок? Чи не вмер від щастя?

Але Алік вмирав від іншого. Його шлунок давно був порожнім, і він блював на сніг жовчю, яку тут же засипав сніг. Він став на коліна і знову здригнувся від жахливого нападу, і побачив перед собою велику жовту пляму. Жовта зірка, байдуже подумав він, і знову схопився за свій болючий живіт. Йому здавалося, ніби боліло абсолютно все навкруги: і двері хати, де стояла експедиція, і вогні Маріччиного будинку вдалині, і сніг, і холодна земля.

Наше нещасне тлінне тіло може штовхати нас у таке провалля страждань, звідки не витягне й окрилений дух. І коли шофер Орест затяг Аліка до кабіни вантажівки і лагідно сказав йому: «ну куди тобі в гори, хлопчику, тобі б на скрипці грати, чи на піаніні, а без маминого супчика тебе й схопив апендицит», ті жахливі слова не справили на Аліка ніякого враження. І навіть Оленка, яка підбігла й подала йому його шапку, не могла заспокоїти його мук.

Сніг перестав. А Орест так і не довіз Аліка до лікарні. Водієві стало страшно, коли хлопець перестав стогнати. Але він все одно гнав вантажівку по снігових дорогах. А що йому ще було робити?..
Того сезону гідрологічна експедиція Самуїла Марбаля так і не побудувала кривої, якої так прагнув Льова Сакович Зільберштейн.

— Все одно тебе не випустять на твій конґ-гес до Зальцбурґа, — лютував Марбель, який після смерті Аліка самовільно відправив експедицію до Києва і отримав за це догану по партійній лінії. Але це буде потім. А поки в Інституті збирають гроші на похорон. Аліка ховатимуть від його будинку на Березняках. Туди вирушив автобус зі співробітниками. Марбель сидить поряд з Оленою, яка весь час думає, чи могло бути по-іншому, чи все було передбачено ще тоді, коли євреї облишили свою землю і розбрелися по всьому світу, лишаючись євреями, не зливаючись із народами, на чиї землі закидала доля.

Труну поставили на дві табуретки, й Алікова мати, огрядна жінка в норковій шапці, верещала та вила:

— Це все через неї! Все через ту експедицію! Хай вони всі там повимерзають! Хай їм усі місця повимерзають!

А батько Аліка, стрункий сивий єврей, щоразу стримував дружину:

— Елю, Елю, заспокойся, заспокойся!

А пізно ввечері, коли вони залишилися удвох у порожньому помешканні, мати застогнала:

— Я казала тобі, що його треба знайомити з Риминою дочкою! А ти казав: нехай хлопець сам розбирається! Ось він і розібрався! Ось він і розібрався!

А батько довго мовчав, а потім сказав у відповідь:

— Якби в нас усе-таки була ще одна дитина, зараз не було би так тяжко…

— Яка ще одна дитина? Яка ще одна дитина? Чи ти забув, що я весь час була на партійній роботі?..

Все це сталося за рік до Чорнобиля, коли експедиція ще вивчала небезпечні явища природи, а не радіологічні контамінації довкілля. А ще через рік взагалі все помінялося. Батьки Аліка рушили на історичну батьківщину, везучи в маленьких торбинках грудки землі з його могили — а що їм ще залишалося робити? Згодом рушив і Льова Сакович Зіберблат з дружиною, дочкою, зятем, двома онуками і двоюрідною сестрою батька зятя. А Самуїл Марбель залишився. Він відвідав свого двоюрідного брата за океаном, бачив Кордильєри і кондорів над ними. Куди там картинам Рокуела Кента! Але повернувся. Марбель давно закинув польові роботи — для кого їх робити, як нема замовлень від науки? Працює дистриб’ютором ізраїльських продуктів харчування. Оленка закінчила університет і навіть захистила кандидатську дисертацію. Вийшла заміж, але, як годиться інтелектуальній жінці, невдовзі розлучилася. Має сина Олеся. Недавно Олена зустрілася з Марбелем на вулиці, і вони довго згадували ті далекі часи. І говорили, й не могли наговоритися про сині гори і незаймані сніги.



*
Нагору