СНІГУРОНЬКА

Хоч як віднікувався, посилався на туманні обов'язки перед домашніми, все одно мене змобілізували на ролю Діда
Мороза — треба було привітати підшефних школяриків. Згнітивши серце, приміряв червону кожушину — саме враз; приліпили бороду, вуса, і сам я себе в дзеркалі не впізнав: такий поважний та хороший.
— Знайомся, твоя Снігуронька, — сказав проректор, підштовхуючи мене до білявої тендітки з довгою косою та пишними багатенькими вустами. Вона тицьнула мені вузеньку долрнькучовником, обдарувавши сірим розливом загадки з-під довгих вій. Снігуронька ще це була одягнена в святкові шати — брунатна стьобанка, кокетливий беретик.
— Почекайте трішечки,— дівчина вийшла з нашою лаборанткою Просиною Іванівною і за мить повернулася вже в своєму казковому образі, на ходу застібаючи кожушок, і я завважив краєчки пухких персенят підсяйнистим мереживом — е, то життя не таке вже й кепське!
Наші підшефні були за кільканадцять кілометрів од міста, і з кожним кілометром Снігуронька більше й більше прилягала мені до серця. Доки ми їхали, я гарячково шукав миленького слівця, щоб розважити її, але так ні на що й не здобувся. Кілька разів дівчина прзиркнула на мене; здалося, що в кутиках її багатеньких вуст чаївся кпин.
Дітвора зустріла нас радісним вереском, мене зашарпали зусібіч за поли кожуха, один малюк підстрибнув і ледь не одсмикнув мою бороду. А даль., далі все було, як у кіно. Ми проказували завчені примовки, обдаровували малечу подарунками. Я поступово розкомплексувався і провів цей вечір на єдиному подиху. Свято крихту підхмели-ло, мов отой келих шампанського на прощання в директорському кабінеті.
Вертаючи назад, розговорилися, і я вже думав, куди б запросити Снігуроньку, щоб по-людськи завершити свято. Нараз машина нервово сіпнулася взад-вперед і вклякла, мов наскочила на невидиму стіну. Шофер вийшов поколупатися під відкритим капотом.
Приїхали...
— Щось серйозне?
— А дідько його знає. Карбюратор, мабуть.
— Це ж треба—така пригода у Новоріччя, — сказав я, покосував-ши на сусідку.
— Вже недалеко залишилося. Може, дійдемо?—глянула вона сполохано й мовби викличне.
Я зрадів: побути вдвох серед засніжених краєвидів — така романтика...
Ми попрощалися з шофером, побажали йому якнайшвидше розібратися х двигуном і рушили путівцем. Через кілька кроків Снігуронька спіткнулася, і я встиг подати їй руку, яку вона вже не випускала, — через вовняну рукавичку мене дедалі більше гріло тепло її пальчиків.
Ліворуч від дороги бовваніло село, зрідка поблимуючи освітленими вікнами, сіявся легенький сніжок. Хотілося співати, танцювати, сміятися.
Коли з імли перед нами виросла новісінька повітка, війнувши духом струганої деревини і сіна, моя супутниця провинне мовила:
— Ти знаєш, я натерла ногу.
„Ти” в її устах прогнало так природно й зворушливо!
— Що ж робити?
— Перевзутися б.
— Я тебе на руках донесу!
— Не треба такої жертви, — вона першою ступила до будівлі, що світилася в сутіні вощаними стінами.
Я прибрав засув, і Снігуронька полегшено впала на сінний замет, розкинувши руки, мовби обіймаючи увесь світ.
— Справжній рай, — потерла ногу трохи вище п'яти.
— Дай я допоможу.
— Допоможи, — милостиво дозволила вона. Удвох ми стягнули її білий чобіток — звісно, вовняна шкарпетка зібгалася і... Я поправив її і поклав ніжку собі під кожушок.
— Не холодно?
— Як на Дід Мороза, то навіть гаряче.
— І я не думав, що в Снігуроньок такі теплі ніжки.
Її рука діткнулося моєї дідморозівської шапки, і вона покотилася в сіно. Рука скуйовдило мені волосся, серце тенькнуло. Я осмілішав, перехопив лагідну ручку і припав до неї в поцілунку. Дівчина нахилилася, і я відчув біля своїх губ розтулені пелюстки її уст.
Перший дотик їх — несмілий та обачний. А далі... Ми цілувалися наче навіжені. Покотилися в пахучу купіль сіна, Снігуронька обвила мою шию, прип'яла до себе, не відпускаючи й на мить.
Чи сам у неї ґудзик відщепнувся, чи вона сама, чи я... З-під кожушка війнуло таким рідним і кличним, що я добрався до станика самими губами і ними ж вигорнув до себе двійко любих голуб'ят.
— Подумати б, вони із снігу мали бути, — ледь одірвавшись од дзьобиків-пилок, видихнув я.
— Та й у Діда Мороза начеб не все скрижаніло, — у тон відповіла вона, мишкою прослизаючи під мою одежу. Спершу під сорочку, потім далі.
Не тямлячи, що діється зі мною, я мовби вже любив її всю, хоча одважився торкнутися лише гладеньких м'якушів її ніжок. Боявся, що насварить, що зірвуся, та все ж одважним альпіністом долав паморочливу крутизну.
— А що Дід Мороз подарує своїй Снігуроньці? — прошепотіла вона.
— А що Снігуронька подарує своєму Діду Морозу?
— Вона подарує йому лисичку.
— А він їй — зайчика.
Пещене н чутливими пальчиками тіло зайчика нахабніло й нахабніло, і вже не я, а воно інтуїтивно, мов песик на туго натягнутому повідку, вело мене в глибшу розвідку. Коли під оксамитовим волоссячком озвалося літепло проталинки, я ледь не танув і сам, ще мить — і не донесу себе до неї.
Краєчком нерва — в розквіт вогкого пелюстя, захоплено і лячно — далі й далі, і ось вже наче б ваблений магнітом, у хмільну безодню, де сповивають пестливі і щемкі сувої.
Із Снігуроньчиних губ спурхнув тихий стогін, і вона немов летіла у провалля, ваблячи мене за собою, й прагнула мойого порятунку: одне за одним, одне в однім...
В погибелі спасіння... Десь зашуміла віхола, повітка закружляла, і полетіли в ірій сірі любі очі. Мабуть, так зацвітають квіти, лопаються брості...
Снігуронька непритомно розкинулася на пахкому різнотрав'ї, білими сніжками мріли персенята, і стрімка ковзанка оголених ніжок вела в самісінькі чорториї.
— Розтала... Снігуронька, — прошепотіла дівчина. — Що ти наробив, Діду Морозе?
Ніч стала біла-біла, сяйна, мов у травневому цвітінні. Завмерла, ширяла через світи?
Дівчина близько нахилилася до мене: очі — майже впритул до очей, і її два сірі озерця злилися в одне-єдине, бездонне, безкрає. Не знаю, як це сталося, але ми а нею опинилися в самих лише розхристаних кожушках. Холодний поцілунок обпікає до мурашок по спині. Чутливе рученя поспішає на поміч, але в ній уже немає потреби. Прудкий зайчик самотужки второваною стежкою добрався на гам-гам до своєї лисички, і вони так любо сконтактувалися межи собою, що вже не треба було пильнувати їх, їм було не згірше, ніж нашим губам, нашим серцям, нашим сплетеним пальцям. Якби вони могли говорити, що то вийшла б за мова!
— Т-ти... такий, такий...
— Який?
— С-сам знаєш.
— Ти...
— Яка?
— Найкраща!
Обдарувавши щедро всім, чим лише змога, лисичка кілька разів снула на прощання. свого зайчика і обоє завмерли, та не ро-
— Снігуронько, а як тебе звати? — нарешті одважився я.
— Світлана. Хіба ти не знаєш, Павлику?
— Пробач, — розгублено прошепотів я.
— Звісно, куди ж першачкам до третьокурсників — ті на менших дивляться, як на мурах. А я тебе ще з першого семестру запримітила.
По дорозі загуркотіла машина. Я визирнув — чи не наша. Світлана тут же потягнула мене за рукав назад.
— Тобі вже нецікаво зі мною?
— Але ж твоя нога!
— Вона вже не болить...
Зайчик ще кілька і разів бігав до лисички погратись, і щоразу ті ігри тривали довше й і довше, і хоч гра була одна й та сама, з'являлися якісь її одміни.
Я остаточно закохався по вуха в свою Снігуроньку, котра, як зізналася, ледь не з першого погляду покохала мене. А якби я не погодився на роль Діда Мороза?
Потім ми довго шукали свої новорічні обладунки: надто мою бороду, яку ми здогадалися відчепити лише за другим разом, і під ранок побували в гостях у справжньої ялинки — у сусідньому лісочку. Цілувалися й там. Цілувалися й у майже безлюдному місті, забувши, що ми — Дід Мороз і Снігуронька. А втім, що — їм забороняється?

Ігор ЧЕНИЧ