Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

ЗОЛОТИЙ ЛЕВ, АБО СІМ НОЧЕЙ СВЕКРА З НЕВІСТКОЮ

Синову дружину Арсен Глібович ніколи не називав на ім'я, а тільки — «невістка». Або — під настрій — «невістонька». Вона якось не втерпіла і м'яко зауважила:
— Я ж не звертаюсь до вас — «свекре».
— Звертайся, — милостиво дозволив він. — Можеш навіть звати мене, ну, хоча б — свекроньком. Га? Іде?
— Ще чого не вистачало! — пирхнула невістка і враз чомусь засмутилася: — А взагалі... мене, Арсене Глібовичу, між іншим, звати Надією.
— Я знаю, що ти — Надія, — замислено мовив Арсен Глібович, але далі говорити не став, а тільки подумав: «Шкода, що цього не розуміє син».
Правда, невістка не знала, що свекор не раз напучував свого сина (як вони залишалися удвох):
— Тримайся за Надію. Для тебе вона й справді надія. Хоч як не дивно виходить, але не вона за тобою слабка, як прийнято казати, стать, а ти можеш за нею почуватися, як за кам'яним муром. Тобі просто поталанило на таку дружину. Жаль, що ти в мене... м-м... несерйозний якийсь. Колись спохопишся, та пізно буде. Той, хто володіє багатством, часом не задумуючись, розтринькує його. Як здоровий — здоров'я. Тож бережи свою Надію і тримайся за неї. Вона — твоя затишна гавань і якір у ній (колись у далекій молодості Арсен Глібович служив на флоті).
Хоч синові ще тільки-но виповнилось двадцять сім, але Надія була його вже третьою дружиною, і як воно таку сина виходило, Арсен Глібович не міг збагнути. Сергій міняв дружин частіше, як костюми. Мабуть, у матір свою безпутну вдався. Арсен Глібович не довго й пожив з нею. Після народження сина Галина протрималася з рік (і до заміжжя вона, бувало, пускалася берега, та Арсен їй все вибачав, бо захопився нею, та й за сина був їй вдячний), а тоді, як зірвалася — пішло-поїхало їхнє сімейне життя шкереберть.
Років зо два Арсен терпів, благав дружину схаменутися, думав, що вона за розум врешті-решт візьметься, але все марно. Галина, бувало, і по місяцю додому не з'являлася, і де її носило, того ніхто не знав. Зрештою, розлучилися. Вона дверима хряпнула: «Подумаєш! Я таких, як ти, десяток знайду на сотні метрів». Арсен був певний, що сина Галина забере — мати ж! Але малого вона кинула — в тому розгульному житті, яке вела, синові не було місця, й Арсен тому тільки зрадів. Років через десять до нього дійшли чутки, що Галина потрапила до злодійської «малини» і загинула в притоні — від передозування наркотиків. Шкода було її, нещасну, та що вдієш, така, мабуть, їй випала планида. Гірше, що син у матір вдався, хати теж не тримався. Це ж треба — 27 років, а вже втретє одружився!
Ну, стрибни десь на стороні в гречку, якщо без цього не можеш, але ж сім'ї тримайся. Гульки — то таке, доки молодий, доки у штанях нуртується, а як постарієш — з ким віку доживатимеш? Хоч скільки про це казав синові, Сергій тільки дратувався:
— Не лізь у моє життя, що ти взагалі у житті тямиш? Краще про себе подумай. Якщо знаєш, як мені жити і як дружини триматися, то чому ж ти не втримав біля себе свою дружину, мою матір? — Бив він боляче і глибоко, але Арсен Глібович, люблячи його, терпів і все йому прощав — рідний бо син.
Після розлучення Арсен Глібович більше не женився і навіть спроби такої не робив, жив удвох з сином і для сина. Але все одно не зумів з нього виховати путящого, і це його непокоїло.
Старався не втручатися у відносини сина з дружиною, намагався бути зразковим батьком для сина і свекром для невістки. Але Сергій, мабуть, не вдався для сімейного життя. За жодну із своїх дружин не тримався. Жив, як перекотиполе. І це при тому, що з себе він був вдатний, навіть гарний, розумний, у компанії— душа, мав багато друзів і ще більше подруг. Останні й зводили його на манівці. У прекрасної половини він мав незмінний успіх, було їх завжди предосить, тож на Надю дивився всього лише як на своє чергове захоплення. Казав:
— Хоч яку гарну жінку візьму, згодом переконуюсь, що є ще кращі. Любив повторювати десь вичитані слова гетьмана Сагай-
дачного (у школі та в студентські роки Сергій захоплювався історією): «Як згадаю, що всіх дівчат не перелюбиш, то і жити не хочеться».
Надією захопився швидко, як тільки вперше її побачив, але так само швидко (не проживши з нею й року) охолов до неї — ясно, знайшов десь іншу. Жили вони кепсько. Усім своїм дружинам Сергій незмінно ставив умову: «Я — вільний козак, пута Гіменея — не для мене». Міг прийти додому опівночі, коли вже ні сам батько, ні дружина місця собі не знаходили, видивляючись його у всі вікна, прислухаючись до кожного скреготу ліфта. На сльози дружини, на докори батька уваги не звертав.
— З хлопцями погуляв, посиділи в кафе —- де тут крамола? Що я — підневільний? А не влаштовує — піду од вас!
— Якщо підеш, тобі нікуди буде повертатися, — казав йому батько.
— До тебе я принаймні завжди повернуся.
І то була правда. Сергій своїх чергових дружин приводив до батька (своєї квартири не мав), потім їх виганяв, сам десь зникав і знову повертався, щоб незабаром привести у батькову квартиру нову свою пасію.
І починалися старі-нові чвари. Як і цього разу. Арсен зітхав. Надія тихо плакала. Коли молоді з'ясовували свої відносини, Арсен тікав з квартири, до півночі блукав вулицями з надією, що молоді от-от помиряться. Та, зрештою, хай самі розбираються, бо як втрутиться, то сам же й буде винуватим, вони молоді, (чоловік та жона — одна сатана) у ліжку дійдуть ладу. І таки попервах вони мирилися після скандалів, а потім — розсварилися зовсім. Сергій ніде не міг нагріти місце, ніде довго не працював, стрибав з роботи на роботу, живучи іноді батьковим коштом.
Арсен Глібович не розумів сина — чим того не влаштовувала Надія? Характер — кращого не знайдеш: уважна, добра, завжди спокійна і стримана. З приходом Надії в їхній чоловічій оселі запанував затишок, у всьому відчувалася рука жінки, вони були завжди смачно нагодовані. Як жінка — вона приваблива, така симпатична білявка, все в неї на місці, струнконога, статурна. Щодо Арсена Глібовича, то йому такий тип жінок завжди подобався, шкода, що в сина інші смаки й уподобання.
Але на всяк випадок старався поменше вдаватися до повчань (син просто терпіти їх не міг!). Тримався маленької кімнати, там у нього і телевізор свій стояв, теж маленький, старий, чорно-білий. А кольоровий разом з великою кімнатою віддав молодим — живіть! Любіться! Шануйте одне одного — чого вам ще треба? Але відчував, що син з дружиною живе вкрай погано, між ними щось назріває... Так воно невдовзі й сталося. Але гірше того, що він чекав.
— Арсене Глібовичу, — хрускаючи пальцями, якось почала невістка, очі її були припухлими, повними сліз, і лице ніби зів'яло — напередодні вони (свекор чув) погиркались аж занадто, — я розумію... я у вашій квартирі ніхто. Чужа...
— Ти моя невістка, Надійко.
— Але Сергій подав на розлучення зі мною.
— Дурень він, ось хто! — в запалі вигукнув свекор. — Такими дружинами, як ти, не розкидаються. Але я йому ума не вставлю, він мене, на жаль, не слухає.
— Я знаю. Та й не треба з ним говорити навіть вам, його батькові. Це нічого не дасть, Сергій дуже впертий. Та й потім... Ми вже розлучені. Від учора.
— Що-о? — Арсен Глібович спалахнув.
— Він що?... Зовсім уже... не шурупає? Навіть не порадившись зі мною...
Аж тут і Сергій:
— А чого це я буду з тобою радитись? Це моє особисте... Та й що ти розумієш у подружньому житті, — ущипливо мовив до батька. — Бо якби розбирався в ньому та ще в жінках, то не жив би двадцять років одинаком... — Це було боляче чути, та ще від рідного сина, але Арсен Глібович стримався.
Невістка стала на захист свекра.
— Сергію, з мене ти можеш глузувати, але з рідного батька! Який тебе виростив і на ноги поставив... і взагалі — жив тільки для тебе, тому, може, й самотній тепер.
— А ти, адвокатша, заткнись! — повернувся до неї Сергій, лице його було злим. — Ти мені віднині — ніхто! Ти вже навіть не Бондаренко, як я... І забирайся звідси, це квартира не твоя!
Хряпнувши дверима, погупотів східцями — певно, подався до своїх пивних друзяк, з якими часто просиджував ночі напропале в кафе.
— Арсене Глібовичу, — невістка намагалась говорити рівно і стримано, але ковтала сльози. — Квартира ваша, і я, втративши статус дружини вашого сина і вашої невістки, мушу звідси йти. Та й не зручно покинутій невістці жити в одній квартирі зі свекром... Але зараз мені нікуди йти — повірте. Хіба що — на вулицю з валізою. Я — самотня, рідні немає, друзів, мабуть, теж. Потерпіть мене доти, доки я не знайду собі бодай який куток.
Через три дні Сергій зник — мабуть, подався в чергову мандрівку по країні, він це любив і часто практикував. Там поживе, там щось заробить, там щось роздобуде, а там перепродасть — з того й жив. А ще за рахунок заможних жінок. І того разу, їдучи світ за очі, він голосно, щоб Надія чула, вигукував до батька:
— Є в мене одна на прикметі, керує фірмою в Одесі. Жінка, що треба! Давно запрошує. А та... — натяк на Надію, — хай негайно звільняє житлоплощу!
— На вулицю вона не піде, — твердо відказав батько. — Як знайде собі нове житло, тоді інша річ.
А про сина подумав: що ж, хай поїздить, мо, нарешті, набереться розуму. Все одно додому повернеться, як і раніше повертався. Тоді стане хоч ненадовго, але тихим. А там, мо, й помириться з Надією і все у них налагодиться.
З від'їздом сина життя зовні ніби не змінилося. Щоранку Арсен Глібович, як завжди, ходив на обридлу службу, повертався пізно. Надійка теж ходила на свою роботу, але з'являлася трохи раніше і встигала до приходу свекра приготувати вечерю. І коли свекор переступав поріг, у квартирі його зустрічали запашний дух житла та апетитні пахощі вареного. І Надійка у фартушку — весела, привітна.
— Мийте руки, Арсене Глібовичу, і — до столу.
Готувала невістка смачно, вечеряли вони завжди неспішно. Іноді на кухні вмикали маленький телевізор, дивилися якусь передачу або фільм, їли, про се і те гомоніли. Й Арсену Глібовичу стали подобатись такі посиденьки, і увесь наступний день він потай чекав ще однієї спільної вечері, коли душа його відпочиває.
— Смачно готуєш, невістонько,—хвалив. -— Гарна ти хазяйка. Шкода, що в мене син такий нерозумний.
— Арсене Глібовичу, я ще не знайшла собі кутка.
— Я не про це. Шукай. Я ось про що. Ти за свої гроші купуєш продукти для наших спільних з тобою вечерь. А я, старий бовдур, їм надурняка та хвалю. Замість того, щоб і свою частку вносити на наші трапези.
Звідтоді свекор став давати своїй невістці гроші на їжу. Надійка купувала продукти, готувала, час од часу запевняла, що шукає собі житло, але... Все не по її статках. Проте вона шукає.
Арсен Глібович чи не вперше подумав: а щоб ти його і не знайшла, так йому було гарно з Надійкою вечорами трапезувати. Тепер уже він ходив на базар скуповуватись, Надійка тільки готувала. А якось помітив, що вона попрала (разом із своєю) його постіль та білизну, яку він скидав до кошика у ванні.
— Спасибі, але... мені не зовсім зручно, — казав їй, трохи чомусь гублячись, побачивши в кошику для білизни свої труси і її.
— Наче я експлуатую тебе. А попрати я й сам ще в змозі. І звик це робити вже не одне десятиріччя.
— Не будете ж ви при жіночих руках у хаті та прати? Та й потім — так економніше витрачатиметься — коли разом,— пральний порошок.
— Коли разом... — повторив свекор, виділяючи голосом слово «разом» (в очах його майнула якась надія, але зітхнув він, певно, безнадійно), — то, звичайно, дешевше. Навіть... прати.
Повертаючись з роботи, свекор накупив кілька пачок прального порошку, а невістці сказав:
— Як затієш генеральне прання, гукай — допоможу.
Так вони прожили ще місяць і навіть спільно удвох здійснили генеральне прання, від чого обоє залишилися задоволеними і довго потім сміялись, згадуючи, як вони прали разом. Пішов уже й другий місяць їхнього життя удвох в одній квартирі. Спільні вечері на кухні ставали довшими, жвавішими. Тепер Арсен Глібович чи не вперше квапився з роботи додому, зарані уявляючи і тішачи себе тим затишком, що на нього чекав удома, та вечерею з молодою жінкою, від яких — вечері та жінки — на душі ставало світліше. Особливо від невістчиних усміхнених очей, які його тепер зустрічали з роботи. Але повечерявши, погомонівши всмак, вони все ж розходились — Надія у свою кімнату, він, зітхнувши, у
свою. Іноді вона кликала його до зали.
— Арсене Глібовичу, крутий детектив іде. Ви ж любите такі фільми.
— У мене є телевізорчик...
— Саме так, телевізорчик. А в залі стоїть великий і кольоровий. До речі, ваш телевізор. Заходьте, подивимось, я вас не з'їм.
— Дякую.
Арсен Глібович мовчки сідав у крісло, дивився фільм, а потім так само мовчки йшов до себе — чомусь уникаючи дивитись на Надійку...
— Забула вам сказати, — якось зітхнула вона, опускаючи голову: — Телефонував Сергій...
— І як він там?.. До речі, де він?..
— Звідки я знаю? Він про своє місцеперебування нічого не каже. А втім, здається, він вже одружився. Принаймні запевняв.
— Вчетверте? — зітхнув свекор, — що він ще казав?
— Тільки кричав на мене... Що я — його колишня дружина, розлучена, а тому не маю права тут жити. Пригрозив приїхати і викинути мене геть.
— Квартира моя, і я в ній господар. А доки я тут живу, доти житимеш і ти.
— Спасибі. Але я от-от знайду собі житло.
Арсен Глібович не зчувся, як у нього й вихопилось:
— Я був би радий, аби ти його ніколи й не знайшла!
— Ти... ви... — почала вона, але Арсен, зашарівшись, заговорив швидко, не даючи їй і слова мовити.
— Маєш кімнату — живи. Та що там кімната... Я ладен тобі віддати і всю квартиру, аби ти була поруч...
І швидко вийшов, а Надійка відчула, як у неї запашіли щоки...
А якось він дивно на неї глянув, ніби зніяковів, але, поборовши розгубленість, пробурмотів:
— Надійко... Надієчко... А чому б нам не жити...
— Разом? — запитала вона прямо.
— Так, разом. Тільки...
— Що «тільки», Арсене Глібовичу?
— Ти молода і гарна, а я... Вже підтоптаний, чесно кажучи. Піввіку мені.
— То ще не вік. Може, б ми й зігріли одне одного.
— Вибач, це ти кажеш так тому, що тобі діватися нікуди? — Арсен Глібович поставив питання руба.
— Може, й тому, але не тільки тому. Ви мені подобаєтесь. Я б жила з вами. Ви — добрий. А я скучила за добром. А від добра — добра не шукають. Та й навіщо мені когось шукати, коли я вас уже знайшла.
Арсен поцілував їй руку: — Я вже боюся жінок, Надієчко, як дикун.
— Нічого, я приручу вас. Але за умови, що ви... ви одного разу подивитесь на мене, свою колишню невістку, іншими очима.
— Я вже давно подивився, Надійко. Я вже давно дивлюся на тебе, колишню мою невістку, як на незвичайну жінку. І мрію... Ні, я, мабуть, не зважуся. Мені все життя не щастило з жінками. Боюся й останнього невезіння.
Того вечора (пішов уже третій місяць їхнього життя в одній оселі) по телевізору крутили гостросюжетний фільм, а який саме, вони й збагнути не могли. Сиділи нарізно (він у кріслі, вона на дивані), стривожено дихали, дивилися на екран, але нічого там не бачили.
— Не можу зважитись, Надійко, — прошепотів Арсен, старанно втуплюючись в екран.
— А якби раптом зважився, Арсеню? — перепитала вона, перейшовши на «ти», теж старанно втуплюючись в екран. — Ти б зробив крок навстріч?
— І навіть... навіть не один. Та що як він виявиться хибним? І взагалі, ти достойна кращої пари, аніж я.
Арсен підійшов до неї (Надія схопилась), поцілував їй руку, швидко пішов у свою кімнату.
Але місця собі й там не міг знайти, ходив від стіни до стіни — на душі було і радісно, і страшно водночас. Страшно, що в нього нічого не вийде, а невдача остаточно його доконає. Та й молодша вона за нього, згаслого вже. Що він їй може дати, крім цієї квартири? Ні машини, ні дачі, ані рахунку в банку — лише скромна зарплата. Та ще закоренілий песимізм та стійкі невдачі, цього їй теж не бракує. Може, не треба дарма обнадіювати жінку?
Того вечора (він негадано стане їхнім першим вечором, що непомітно переросте в їхню першу спільну ніч) Арсен Глібович, як завжди, об одинадцятій пополоскався під душем. Робив те дійство механічно, бо вже давно не відчував від того задоволення. Як і свого тіла теж не відчував. Наче існував поза ним чи ходив у чужому одязі. Зітхнув, в'яло розтираючись рушником. Життя-то, за великим рахунком, вже давно скінчилось. Але навіть думати про те не хотілося, що від того зміниться?
Механічно почистив зуби — теж за звичкою. Не дивлячись у дзеркало, недбало провів гребінцем по вже дещо поріділій шевелюрі і махнув рукою — зійде, мовляв, і так. Накинув халат і пішов у свою кімнату. А йдучи, побачив крізь скло дверей, що у другій кімнаті голубіє екран телевізора — невістка дивиться черговий серіал. Вони були безкінечні і в них практично нічого не відбувалося, а тому в Арсена Глібовича не було ані терпіння, ані цікавості дивитися їх.
Переступив поріг своєї кімнати й завмер: на дивані йому було акуратно послано постіль. Дивно. Якщо йому не зраджує пам'ять, останні двадцять років постіль собі він стелив сам — по тій простій причині, що більше нікому було те робити.
Ще й дві подушки покладено. Йому завжди вистачало однієї. Невже Надія? Крім неї, послати постіль і покласти дві подушки в цій квартирі нікому...
Надія — чути було — зайшла до ванни і захлюпотіла, щось наспівуючи. Вона завжди наспівує, як купається у ванні чи щось там пере, і цього разу плескалася з шумом, з вигуками задоволення. Молода — кров грає. Тому й контрастний душ приймає й верещить від задоволення. Слухаючи її захоплене верещання, Арсен Глібович тільки зітхав: її б запал та йому... Бо що то за життя, коли тебе вже ніщо не хвилює, і ти ні від чого захоплено не верещиш...
Все ще косячись на другу подушку, Арсен Глібович скинув халат і обережно, наче постіль була замінована, поліз під ковдру, приліг на подушку, що була скраю від стіни, то була його — й обережно зиркнув на чужу, її, Надійчину, бо від неї ледь чутно пахли її парфуми. Лежав і боявся до неї навіть доторкнутися. Але вона притягувала до себе, наче магнітом, і він, повернувшись, обережно торкнувся її губами, з насолодою вдихаючи пахощі її парфумів і ще щось, напівзабуте вже, напевне, запах молодого жіночого тіла...
Рипнули двері, Арсен Глібович устиг одсахнутися від Надійчиної подушки й завмерти на своїй. Боса Надія, притримуючи рукою на грудях халатик, зайшла до кімнати. На її гарному лиці була повна гама задоволення від контрастного душу.
— Це твоя... подушка? — обережно запитав Арсен Глібович. — Ти кому її послала, Надійко? Мені?
— Ні, собі. Але біля твоєї. Ти не будеш проти?
— Ні, — голос у нього чомусь став хрипким, — але я...я...
— Знаю, ти свекор мій, а я твоя невістка. Але це в минулому. А сьогодні те, що має статися, врешті-решт і станеться. Бо за своє щастя я маю подбати сама — більше нікому.
— Невістонько, ти вважаєш мене своїм щастям?
— Ти не помилився, свекрику.
— А якщо ти... помиляєшся?
— Коли жінка приходить до чоловіка голою — пізно говорити. Рухом плеча скинула з себе халатик і голою шмигнула до нього під ковдру. Лягла тихенько, не притуляючись до нього. Навіть не торкаючись.
Холонучи — що тепер буде? Що буде? — він теж завмер. Чи розгубився, чи злякався, хоча в останні дні їхніх відносин до того вже йшлося. Обоє завмерли, сполошено і сторожко, навіть не дихаючи, стараючись не торкнутися одне одного. Він лежав на спині, дивлячись у стелю, вона теж лежала на спині і теж дивилася у стелю. Та ось він ворухнув рукою, переконався, що вона діє і обережно став просовувати її під ковдрою до Надії. Зі свого боку вона почала сунути йому навстріч свою руку, але руки їхні не зустрівшись, застигли.
— Я тобі... подобаюсь? — пошепки запитала вона.
— Дуже... А я... тобі?
— Ти гарний лицем і постава у тебе, як у молодого. Ти мені подобаєшся. Тільки не мовчи.
— А що маю казати?
— Ну... хочби освідчився, — тихо сміялась, — мені в коханні. Я ж відчуваю, що люба тобі.
— Я боюся й подумати, щоб оволодіти тобою. Лише подумки люблю тебе, Надієчко.
— А навсправжки... хочеш? Мене?
— Хочу.
— І я хочу... Тебе. Ти — як дитина. Велика, добра і незахищена. Ніким не люблена по-справжньому. Запущена. Занехаяна. Зневірена в собі. Як полюбиш мене, я віддячу тобі... Любов'ю. І такою, якої ти ще не спізнав.
— Давай, — почав він несміливо, — разом одне до одного... торкнемося.
Вони рвучко повернулися одне до одного й обнялися. І він аж захмелів від молодого її тіла у своїх обіймах.
— Ну, ось, тепер нам буде легше, — чи вона сказала, чи він. Гарячкове, став він шукати тремтячою рукою її лоно, торкаючись її стегон.
— Не треба, Сеню, — все ще обпікаючи його своїм тілом, прошепотіла Надія йому на вухо. — Те, що ти шукаєш в мене між ногами, віднині твоє. І ніде від тебе не дінеться. Але — ще не треба. Не все зразу. Згода? Мені так хороше з тобою і у твоїх обіймах.
— А мені у твоїх...
— Цього нам для початку й досить. Бо для початку й цього багато.
Вона притулилася щокою до його щоки, потерлася.
— Ой, колючий... Голитися треба щодня.
— Досі мені не було для кого.
— Знаю. Тепер будеш голитися для мене.
— Тепер я буду голитися для тебе.
— Ти... тремтиш? Боїшся? Мене? Чому?
— Я вже давно не спав із жінкою. Навіть забув, коли це було востаннє. Відвик. Наче згорів і згас. У мене ніщо й не ворушиться. Дивно. Гола жінка, а я... наче колода. Не вийде в мене.
— Не вийде, — погодилася вона.—Та тільки сьогодні. Ну, може, ще завтра-позавтра. Бо ти й справді згас. Тебе треба... — сміялася, — розкочегарювати. Тож постараюся. Тільки не будемо квапитись. І не бійся. Буде любов — все відновиться. Але не відпускай мене зі своїх обіймів. Мені у них так затишно, я теж неприкаяна і ледь чи не згасла. Мабуть, зневірена. Тож мені теж треба відродитися
— з твоєю допомогою і твоєю любов'ю.
— А мені — з твоєю.
Надія поцілувала Арсена в груди, притулилась до них щокою, посовалась, певно, вибираючи зручне місце, щось задоволене промуркотіла й миттєво заснула.
Дихала рівно і якось умиротворено-затишно.
Тримаючи її в обіймах, Арсен пролежав майже всю ніч без сну — аби не потривожити її. І не хотілося спати, і ніколи йому, як у ту безсонну ніч, не було так гарно. Почувався, як після цілющої купелі. Тільки дивно було, що ось він, п'ятдесятирічний, тримає в обіймах молоду, двадцятип'ятилітню жінку, а в нього ніяких сексуальних бажань. Але чомусь не панікував, навпаки, йому було, як ніколи, спокійно і затишно. Тримав її в обіймах, як найбільшу свою радість, боячись ворухнутися, аби не сполохати її сон, і насолоджувався відчуттям її молодого здорового тіла у своїх обіймах, вдихав її пахощі, і вони його бентежили й п'янили... І, дивно, почував себе краще, аніж якби мав з нею оргазм. «Може, це і є любов? — думаючи, усміхався і торкався губами її плеча...
Задрімав на світанку. І сон його був легким, наче приємне марення, і відразу ж, тільки вона ворухнулась, потягуючись, розплющив очі.
— Доброго ранку, Сеню, — прошепотіла вона, усміхаючись і цмокаючи його в щоку, і він погодився з нею — справді, після такої ночі ранок, як і день, у нього будуть тільки добрими — бо як же інакше.
Вивільнившись з його обіймів, Надія пішла з кімнати голенькою, прихопивши халатик, пішла, така струнконога, наче вирізьблена з дорогого каменю, і він проводжав її захоплено-радісним поглядом людини, якій нарешті пощастило надибати такий скарб.
— Як у казці, — прошепотів захоплено. — Невже це мені не сниться?
По хвилі Надійка повернулась, але вже в коротенькому халатику, застебнутім на животі на один ґудзик так, що видно було все, що в неї вище ґудзика і все, що нижче. Вона обережно несла, тримаючи обома руками, високу склянку, повну чогось оранжевого.
—-Це — апельсиновий сік — замість вранішньої кави.
— А ти? — запитав він, беручи склянку.
— Більше в нас, — Надійка вперше вжила слово «в нас», і йому
це сподобалось, — немає соку. Залиш мені трохи на денці.
Він випив половину, насолоджуючись духмяним соком, що теж видався йому казковим, і простягнув їй склянку. Вона допила решту.
Потім вони поцілувалися — поцілунок був духмяно-солодким і теж від нього повіяло чимось казковим... Того ранку він уперше прийняв контрастний душ — гарячий і холодний, надто холодний, і вперше відчув, що в нього, виявляється, таки є тіло. Хлюпотівся, як ніколи, із завзяттям і вийшов з ванни свіжим та бадьорим. І диво з див — хоч і не було в них статевої любові, а почувався після ночі з Надійкою щасливим. Старанно поголився, надів чисту сорочку (Надійка випрасувала) і пішов на службу бадьорим. Уперше за останні десятиріччя йому хотілося жити, бо, виявляється, жити так приємно, чорт забирай!
Увесь день Арсен сам до себе усміхався, бо увесь день пригадував ніч, проведену в одній постелі з Надійкою, і в її обіймах. І не міг насолодитися навіть спогадами, а тому пригадував ще і ще... Й усміхався... Жінки з його відділу дивувалися, не ймучи віри: — Що це сьогодні з нашим сухарем діється? Аж світиться од щастя. Невже закохався?
— Та й пора б уже... Допоки ж згасатиме самотнім...
— Дай йому, Боже, — хтось із жалісливих.
— Але ж як ожив, як ожив! А був же ходячою мумією.
Арсен Глібович здогадувався, що співробітниці перемивають йому кісточки, але тільки усміхався...
У другу їхню ніч, коли Надійка голенькою жигнула до нього під ковдру і вони, обійнявшись, почали цілуватися, шепочучи одне одному ласкаві слова, плоть у нього ніби заворушилась і стала оживати, але надії все ще — як він відчув — не було.
— Для початку й це добре, — Надійка притискувала його до себе. Бо — ще рано. Не квапся, наше від нас ніде не дінеться. Просто треба набратися терпіння. Будемо звикати одне до одного у спільній постелі.
Серед ночі він проснувся, вона була в його обіймах, а на душі була ще й бентежна казка. Плоть ворушилась і багла свого.
— Але вона все ще не зовсім боєздатна, — зітхнувши, сам до себе гірко промовив він.
— Не треба...— сонно озвалася Надійка. — Бо й сьогодні ще рано...
— Але мені вже хочеться. Я наче просипаюся після довгого, ледь чи не летаргічного сну. І вперше... хочеться.
— Потерпи, Сеню. Коли хочеться — солодко терпіти. А натомість дай руку... Я тебе з дечим, — засміялась, — познайомлю. Пора вже...
Взяла його руку, провела нею в себе по грудях та пиптиках тугих персів, а тоді — по плоскому животу, і його рука опинилася в неї між стегнами. Арсен почав злегка тремтіти, вона занурила його пальці в м'яке волоссячко лобка, і ось він, спустившись ще нижче, відчув вологий клітор. Дихання його прискорилось — казка, виявляється, ще тільки-но розпочинається! Надійка трохи розсунула ноги, завела його руку собі в промежину і притисла її до піхви. Арсен відчув сороміцькі губи, а між ними — зволожений теплий її отвір, що й геть його знетямив...
— Дуже хочеться? — шепотіла вона, і голос її усміхався.
— Д-дуже... Адже мене чекає...рай...
— І все одно ще не треба. Те, що ти зараз тримаєш у власній жмені, — тихий сміх, — твоє і ніде від тебе не дінеться. Але тобі й сьогодні ще рано. Потерпи нічку-другу. А поки що побався в мене між ногами... не соромся... Мені так гарно від твого дотику... Можеш триматися так доти, доки матимеш бажання. А можеш і спати отак. Мені тоді буде ще краще...
— А мені так взагалі — казка.
Надійка звела ноги, легенько затиснувши його руку в себе на піхві (його пальці вже були в неї в теплому вологому отворі, що наче аж пульсував), і вони знову поснули, і він кілька разів за ніч прокидався і сонно мацав її м'яку теплу піхву, пестив її (Надійка тоді уві сні солодко постогнувала) і щасливий знову поринав у якийсь справді казковий сон...
І була в них третя ніч, Арсен проснувся, як уже світало. Якусь мить лежав на спині й усміхався сам до себе, бо поруч відчував її. І було в нього, як ніколи, затишно й хороше на душі, хотілося швидше зустріти новий день, який, звичайно ж, тепер буде просто чудовий.
Обережно, аби не сполохати солодкий сон на світанні, звів голову. Надійка лежала розкритою і теж на спині, голенькою, стрункі ноги її з наче вирізьбленими стегнами, були трохи розведені, і злегка підігнуті в колінах, і всі її зваби загадково чорніли в промежині. І так йому захотілося подивитися ще ближче на її заховані від усього світу таємниці... «Мені можна» — переконував себе подумки, хоча й відчував незручність, що, користуючись її сном, хоче подивитися на те, на що не дивляться при світлі дня... Обережненько підвівся, спершу на лікоть, потім сів і, як хлопчик, якому так кортить зазирнути через паркан у чужий, таємничий диво-сад, де визрівають незнані йому плоди — солодкі й бентежні, — зазирнув їй межи ноги, і побачив там... Аж тут Надійка ворухнулась, Арсен, як спійманий на гарячому, почервонів і, впавши на подушку, почав старанно вдавати, що він безневинно спить, заледве чи не сном праведника. Для підсилення ефекту навіть старанно захропів...
— Хочеш подивитися — подивись, — раптом, не розплющуючи очей, лагідно озвалася вона. — Потіш себе, подивися, там все твоє, і тільки ти один маєш на мої таємниці права.
Арсен полегшено перевів дух, засміявся і йому враз стало легко і просто. Повернувшись до неї, заходився її всю обціловувати: лице, шию, груди, живіт, стегна, а вона, задоволено мружачись, сміялась і поверталася, щоб він всюди її обціловував. І він всюди її цмокав, і сіднички теж, і від того мав таку втіху, що вертівся в постелі і був геть захмелілий...
І була в них четверта ніч...
І була в них п'ята ніч...
І була в них шоста ніч — як і попередні, теж казкова і теж сповнена милування, яким вони (знудьгувавшись за любощами) щедро обдаровували одне одного, й Арсен вкотре думав: виявляється, він досі ще не жив, бо досі — як? чому? — не мав того, що повинен мати кожен чоловік від коханої жінки (як і жінка у свою чергу від коханого чоловіка). Адже все інше в житті починається потім, після любові (чи — завдяки їй), бо вона іде першою в реєстрі життя, першою і вирішальною.
І дивно йому було: як він міг прожити піввіку — цілих піввіку! — без любові, в ім'я якої і приходить у цей світ людина. Бо як же інакше? Та, зрештою, інакше — то вже не життя, а його сурогат.
Отож минула їхня четверта ніч, потім, п'ята, за нею — шоста.
І настала їхня сьома ніч. Як вони були певні — вирішальна. Або-або, сказав собі Арсен. Або він нарешті стане справжнім чоловіком, і Надійка це підтвердить, або... Про друге «або» не хотілося й думати. Друге «або» — то кінець його чоловіцтва.
Надійка сміялась.
— Ти — боягузик, — притулила долоні до його лиця, вони так гарно пахли, і він їх цілував. — До цього в нас було все добре, то чому сьогодні має бути інакше?
Сьома їхня ніч випала з п'ятниці на суботу.
— Ах, як добре, що завтра не треба рано вставати і бігти до переповненого автобуса, — солодко мружачись, потягувалась Надійка. — Можна сьогодні й довше побавитись.
Чи то так здалося Арсену, чи й справді вона того вечора була незрівнянною. Наче квітла. І чекала його любові. І тому він не мав права схибити. В її променистих очах стільки було солодкого гріха, у який вона ось-ось мала поринути, що Арсен ніжився в сяйві її очей, вбираючи її всю в себе, впиваючись її молодим тілом, що так і грало, так і співало під легеньким халатиком, з якого вона могла випурхнути будь-якої миті, тільки забажай він.
Арсен теж був увесь переповнений бажанням, як сонячний плід соком, і тільки чекав вечора. По телевізору показували черговий детектив з погонями та стріляниною (він любив такі фільми), але цього разу хоч і дивився на екран, а бачив перед собою її. Надійка дивилась не на голубий екран, а на нього — вся світилася в очікуванні дива... Ні, схибити Арсен не мав права.
— Нащо нам те кіно, Надієчко, коли я вже не можу без тебе...
— І я не можу без тебе, Арсенчику...
Вони пішли у ванну, пороздягалися і голими стали під душ. Сміючись, обливали одне одного водою — Надійка верещала від захоплення. Потім одне одного губками намилювали — вона його, він — її, всю, від шиї до пальців на ногах, потім вони, сміючись, знову обливалися водою і потім вони одне одного витирали рушниками, а тоді він підхопив її на руки, вона обхопила його руками за шию й затихла покірно, готова до всього — така ніжна, рідна і віддана йому. Він поніс її до своєї кімнати, де вже була послана постіль. І коли ніс її на руках, і коли клав у постіль, то відчував себе — вперше, відколи мав справу з жінками, — як ніколи, впевнено.
Далі все було, як у солодкому тумані, з якого не хотілося виринати, а хотілося в ньому ще і ще тонути... А втім, все це була лише прелюдія, простіше розминка, забавка перед любощами, коли він цілував її, розпластану, безвільно розкидану, цілував її пипки грудей, живіт, бавився губами в її лоні — горбик Венери у неї округлий, пухкенький і шовковистий на дотик, крізь волоссячко виднілася молочна білизна шкіри... Скільки ж тривало солодке дійство, Арсен не пам'ятав — та й для чого лічити хвилини, коли він перебував у ній. Вони здалися йому вічністю.
— Любий мій, ти був просто... просто незрівнянний! — захоплено шепотіла вона, як потомившись коханням, вони лежали віддихуючись.
— Це завдяки твоєму терпінню та любові твоїй.
— Я під тобою двічі помирала і двічі народжувалася знову...
Він пам'ятав, як вона стогнала під ним і кричала наче в якійсь медовій лихоманці: «Ой, ой, що ж ти робиш зі мною, мучителю мій солодкий?.. Я помру-у... Ой, ой, роби зі мною, що хочеш, тільки дай під тобою ще... померти і ще народитися...Ти мене замучиш... Ой, ой, замуч мене ще, любий мій, замуч...»
До ранку він не спав, бо не мав такої потреби, і ніч та варта була всіх його попередніх ночей...
У понеділок Арсен зі своєї роботи подзвонив Надії на її роботу.
Наче квапився, говорив збуджено і швидко:
— Надієчко, в тебе все гаразд? От і добре... Я теж скучив за тобою... Ні, ні, не додому йди. Давай після роботи о сьомій зустрінемось біля нашого лева — я щось маю тобі сказати. Важливе-важливе.
Це означало на Михайлівській площі, у скверику біля мідної статуї лева — де вони часто зустрічалися після роботи, гуляли і звідти через Хрещатик пішки йшли до себе на Печерськ.
Голос у нього був якийсь незвичайний. Схвильовано-врочистий чи що.
— Може, що сталося? — поспитала вона не без тривоги.
— Так. Принаймні має статися.
Коли Надійка, захекана й зарожевіла від швидкої ходи і від того приваблива, осяяна білозубою усмішкою, примчала до лева, трохи спізнюючись, Арсен уже збуджено ходив сюди й туди, з розкішним букетом полум'яних півоній.
Вигляд у нього і справді був урочисто-схвильований.
— Господи, що сталося? Ти наче на свято зібрався.
— З тобою в мене завжди свято. А це тобі, — дав букет.
— Ой, які гарні квіти, — Надія теж півоніями заполум'яніла. — Мені ще ніхто таких не дарував.
— Надіє... Моя ти надіє, — почав Арсен, явно хвилюючись. — Прошу вислухати мене хвилину.
— А дома не можна?
— Ні. Довго чекати. Я тут скажу. Я мусив тобі це давно сказати. І саме тут — на нашому побаченні. Я люблю — тебе, ти — найкраща з усіх жінок Києва!
— Ой, ой, Сеню. Якщо ти й перебільшуєш, а це, мабуть, так, все одно це приємно слухати. Що я — найкраща в Києві.
А в Києві день видався як на замовлення — погожий, сонячний і якийсь аж ласкавий. На залитій сонцем Михайлівській площі, на світлих її плитках гуляли люди, на біло-блакитній стрімкій дзвіниці, що відродилася з небуття і линула золотим куполом із хрестом у голубе київське небо, куранти відбивали чергову мелодію. Мідний лев у сквері, витертий дітьми до блиску, золотом сяяв у промінні сонця — як щойно народжений. Якесь щасливе дівчатко гуцикало в лева на спині, тримаючись за його вуха. Та ось воно зсунулось і побігло до дитячого майданчика — ще й на гойдалці політати.
— Ніколи в житті я не сиділа на такому звірові, — сміючись, Надія підійшла до лева і сіла йому на спину, звісивши на один бік ноги. — Пригадую, що якусь принцесу-чи царівну вовк-сіроманець на спині ніс, а мене хай понесе київський лев...
А тут де не візьмись — меткий чоловічок з фотоапаратом на грудях. Шановна пані, пропоную увіковічнити цей момент. Недорого.
— Щодо плати звертайтеся до мого чоловіка, — і Надія показала на Арсена, вперше назвавши його своїм чоловіком.
— У вас така неповторна усмішка, шановна пані. Усміхайтесь, фото буде чудовим — запевняю вас.
Фотограф клацнув і за хвилину кольорове фото було готове. Арсен розплатився, фотографією лишився задоволений. На спині в золотавого лева Надійка, здійнявши над головою букет півоній, сміялась, як безтурботна пустотлива дівчинка.
— Мовби й нічогенька, — Надія зазирнула через плече Арсена на фотографію. — А лев — так узагалі красень. До речі, Арсенчику, ти щойно, здається, щось хотів мені... незвичайне повідомити? Чи ж, бува, не передумав?
Арсен квапно застебнув піджак на всі ґудзики, поправив краватку, пригладив волосся на голові.
— Я хочу, щоб ти завжди-завжди була моєю. Я мусив тобі це сказати раніше. Принаймні ще до вчорашнього дня... Власне, ночі. Але раніше я не був упевненим у собі, як чоловікові. Тепер, коли я вже переконався, що я — таки чоловік, то нарешті кажу тобі: якщо я задовольняю тебе як чоловік...
— Задовольняєш, — червоніла вона, а світлі очі її сяяли, як дві зорі. — Арсенчику, любий мій, ти наче зібрався до мене свататися.
— Я й прошу твоєї руки, Надієчко. Будь мені за дружину. Клянусь, я постараюся бути тобі непоганим чоловіком. Ти вже носила моє прізвище, Бондаренко, але не довго. А тепер я хочу, аби ти його знову взяла, тільки цього разу — назавжди. Скажи... при цьому свідкові, при золотому левові... Ти згодна за мене вийти?
— Так ніби ти не знаєш?
Коли через місяць Арсен з Надією, вже чоловік та дружина, із свідками й гостями повернулися із ЗАГСу і в квартирі був гамір і метушня, задзвонив телефон.
Молода в ту хвилину була ближче до нього.
— Надія Бондаренко слухає, — весело проспівала у трубку.
— Яка ти Бондаренко, коли ми з тобою три місяці тому розлучилися і ти повернулася на своє дівоче прізвище? — на другому кінці дроту був Сергій Бондаренко.
— А я тепер знову повернулася на прізвище Бондаренко, і цього разу — назавжди! Отож можеш мене привітати, Сергію Бондаренку.
— Як це ти — знову Бондаренко? — закричав колишній чоловік, явно спантеличений. — І взагалі, чому ти й досі живеш у квартирі мого батька? Негайно звільни квартиру! Ти вже колишня моя дружина! Колишня!
— Тобі колишня, а твоєму батькові — нинішня, — сміялась Надія. — Тож опануй себе, Сергію Бондаренку. Зараз я твоєму батькові і моєму чоловікові передам трубку.
— Що вона... верзе? — загаласував Сергій. — Вона п'яна? Яка вона тобі... дружина?
— Не яка, а з сьогоднішнього дня — законна. Арсен, як завжди, вирішив не ображатися на сина — рідний, все ж таки. Та й день був святковий, то чи варто його псувати?
— Ти що, старий — женився? Може, в тебе інша Надія?
— По-перше, я не старий, а за теперішнім моїм статусом — молодий, а по-друге, Надія не інша, а та сама, сину. Бо справжня надія завжди одна. У мене, як ніколи, все добре. А як ти живеш, сину? Як твоя нова... здається, вже четверта дружина?
— Та щось... Мабуть, приїду до тебе. Зализувати рани.
— З дружиною?
— Ні, сам.
— Ось цього й не треба робити — аби не довелося тобі згодом ще і вп'яте одружуватись. Живи з четвертою.
— Та вона...
— Моя покійна бабуся, а твоя прабабуся любила в таких випадках казати: бачили очі, що купували, тепер їжте, хоч і повилазьте!
— Я відчуваю з твого голосу, якого я, до речі, навіть не впізнаю, що ти — неймовірно щасливий. Що сталося?
— Спершу Надія мала стати твоїм щастям, сину. Першою доля послала її тобі, але ти сам одцурався від неї, долі своєї.
— Вона моя...
— Ні, даруй, сину, Надія була колись твоєю. А тепер вона — моя! Ти мене чуєш? Моя! І ні тобі, ні комусь іншому я своєї надії не віддам. Сьогодні ми розписалися і вона знову стала Бондаренковою... Алло, ти мене чуєш? У нас зараз повна квартира гостей, через годину ми сідаємо за весільний стіл... Алло, алло, ти мене чуєш? Більшого щастя, як Надієчка, я за своє життя ще не спізнавав. Надія мене врятувала, і я з нею воскрес, і тепер у мене прекрасне життя, сину... Алло, алло...
Але у трубці вже лунали короткі гудки.
Квартира переповнювалась і дзвеніла веселими голосами. У кухні лементували жінки й носили до великої кімнати страви на столи, що їх вже розставили чоловіки.
Арсен чомусь зітхнув і тихо, якось аж надто обережно поклав трубку. На нього запитливо дивилась Надія — у білій весільній сукні, і щоки її полум'яніли.
— Все гаразд, моя люба дружинонько. У житті завжди так буває, що хтось необачно губить, а хтось знаходить. Мені поталанило, що цього разу я знайшов. Тебе.
Надійка смішно кривляючись, смоктала половинку лимона.
— Бррр! — здригнувся Арсен. — Як ти можеш таку... кислятину?
— Можу, бо треба, любий. І він усе збагнув.
— Надійко, невже?
— Так, уже, — мружачись, Надійка ласкаво кивнула йому, відчайдушно смокчучи лимон.
— Я вагітна з нашої сьомої ночі.
...А над ними, на стіні, значно збільшена, висіла в заскленій рамці фотографія, на якій Надійка, сміючись, сиділа з букетом півоній на спині в лева, що й справді здавався золотим. Той лев був добродушно-симпатичним і наче аж задоволеним. І здавалося, що разом з Надійкою і він усміхався, а його вигляд наче промовляв: і до чого ж приємно, коли в тебе на спині сидить така гарна жінка! Для справжнього чоловіка, наче говорив лев своєю, потаємною, лев'ячою мовою, — це єдина ноша, яка ніколи не набридне і завжди буває тільки в радість.
Коли ти, звичайно, лев...

Валентин ЧЕМЕРИС

*
Нагору