Відрядження у Москві стомлює немилосердно, але цього разу Зимоглядові
пощастило: (потрібні підписи в міністерстві завдяки «Українській з перцем»
та київському торту він зібрав за один день і мав дозвілля до кінця тижня
в окремому номері готелю «Росія», котрий потім так страшно горів. Він
ділив себе між двома «м» — музеями і магазинами. Увечері перекусить у
буфеті й гамає на десерт телевізор. Другого ж вечора хтось про нього згадав.
Телефон.
— Покличте, будь ласка, Івана Петровича.
— Не знаю такого.
— Це номер 298-08-34?
— Він.
— Пробачте, — і не поспішає класти трубку. Жінка...
— Нема чого пробачати. Дякую вам.
— Дякувати — за що?
— За ваш дзвінок і ніжний голос.
А голос був таки ніжний.
Поговорили. Лілія Віталіївна із запізненням схаменулася, що не передала
Іванові Петровичу слоїчок горобинового варення до Мінська. Ну та що тепер...
— Ніколи не куштував варення з горобини.
— То маєте нагоду.
— Незаслужену.
— Може, заслужите.
Він записав номер телефону.
— Тільки ж неодмінно дзвоніть!
— Будьте певні.
А що, час є, а він уявлення не має, що воно за звір — москвичка. Сходити
разом до театру, ресторану, цікаво, оця — брюнетка, шатенка?.. Не одважився
запитати. І — раптом: розкинулася в постелі на цілу Москву, карається
безсонням жінка, і нікому вгамувати її жар... Видно, розвинута особа:
«У вас у Києві хороша опера. І пляжі дніпровські. Про борщ і сало промовчимо...»
У середу він повернувся з ледь підйомною паюю книг. Тільки-но розв'язав
мотуз, задзвонило знов.
— Як ваші справи? Як Москва — ще не обридла?
З увічливості він хвалив усе підряд, хоч добряче дістала його червонозоряна
гонитвою, чергами.
— Що ж не телефонуєте? Може, щось не так, образилися?
— Що ви! Якраз оце збирався.
— Правда? Приємно чути.
Підбираючи слова, як з іноземної мови, він обережненько почав натякати
на зустріч.
— Завтра зможете? Чудово. Подзвоніть мені годині о п'ятій, я буду вдома.
І що він ньомняється: варення ж! Вона сама запропонувала... Коли дістав
блокнота із свіжим московським номером, Лілія Віталіївна і сьогодні випередила
його, обізвалася перша. Приблизно о п'ятій.
— Чомусь постійно думаю про вас. Людина сама в чужому місті, ні з ким,
певне, й словом перекинутися.
— Що є, то є.
— І ще: коли ініціативу бере у руки жінка, декого це відлякує. Неправильні
тлумачення, хоч і емансипація...
— Я вам дуже вдячний, що не забуваєте мене.
Діалог палахкотів бікфордовим шнуром з обох кінців, вони з півслова розуміли
одне одного, делікатно примовкали, коли співрозмовникові кортіло кинути
репліку, а наостанку, чудово знаючи, що то лише розминка, вступ, що найважливіші
слова скажуться саме тепер, одностайно провалилися в паузу. Зимогляд боявся
висунутися із запросинами до готелю.
— То що, до побачення? — хрипко засміялася Лілія Віталіївна.
— Де? Де побачимося?
— У нас у Москві демократія. Якби у вас знайшлася плящина, могли б посидіти,
погомоніти. Тобто приїздіть у гості. Мама якраз у санаторії.
Кров йому вдарила в голову. О, ці щирі душі москвички! Питав адресу —
далеченько, десь у районі Виставки, та що відстані, коли запасочка пахне...
У гастрономі він розгубився — було б поцікавитись, які напої їй до вподоби.
Роздивлявся різнобарвні наклейки і спинився на «шері» — у їхньому колективі
жінки мліють від нього.
їхав, уявляв, яка вона на вигляд, ця Лілія Віталіївна, і свіжий вітерець
пригоди приємно лоскотав нутризну.
Двері відчинила худа змарніла жінка, якій було явно за п'ятдесят. Вона
зирнула на нього, мов кішка з помийниці на випадкового перехожого: тікати
чи ні, і Зимоглядові закортіло у затишний номер, до телевізора і книжок.
Ледве не бовкнув: «Ваша донька вдома?» — матері, котра якраз у санаторії!
Його розгублено запросили заходити, і він зайшов і все зрозумів, і настрій
йому зіпсувався остаточно.
Горілки б склянку!
— Ех, оце горілочки б! — після другої солодкої чарчини сказала Лілія Віталіївна.
— Ви любите горілку?
— Горілка — універсальне бухло. Тим більше, що цей компотик нам навіть
очі не зігріє.
— Хіба не найкраще зігріває щире спілкування?
— Інколи хочеться й схмеліти. Коли свято.
— У вас свято?
— Гість — свято завжди.
— Я чомусь вважав: з горілкою брутально.
— Брутально без горшки. У мене дещиця є. І якби компенсувати...
— Охоче, — він поліз у кишеню.
— Наступного разу...
«Вона певна, що буде наступний раз».
— Я уявляла, що ви старший, — ставлячи почату «Екстру» на стіл, покосувала
на Зимогляда хазяйка.
«А я вас — молодшою».
Лілія Віталіївна мала рацію. Горілка таки універсальна мікстура. Рятувальний
пояс. Скоро Зимоглядові стало навіть добре. Він не думав про ніч, про
хазяйчин вік. Час із властивою йому неспівмірністю — перші години в гостях
тягнуться повільно й нудно, останні летять, мов під вітрилами, — уже вивітрювався,
і Зимогляд з подивом збагнув, що йому ліньки додому.
— Ви ніколи не замислювалися, чому москвич любить гарно випити, а москвичка
довіряється — якщо довіряється — чоловікові з першого вечора? — запитала
Лілія Віталіївна. — Увесь секрет у відстанях. Переїхати Москву з кінця
в кінець — все одно, що в інший світ. Хто ж стане напинатися, щоб прокататись
упорожні... — Вона пустила кільце диму і мрійливо простежила, як воно
розпадається і тане.
— Можете лишатися ночувати. Місця вистачить. А то серед ночі... У нас
крутий народ. Перестріне хтось, може вийти неув'язочка.
Справді, куди їхати серед ночі в чужому місті? Лілія Віталіївна, здається,
чемна жінка. Невеличка накладка вийшла з віком, ну та що поробиш. Перебуде
до ранку — і вйо.
Хазяйка постелила йому на дивані і побажала на добраніч.
Напроти дивана висів портрет вродливої жінки: з великими жагучими очима,
схожої на... Донька? Господи, та це ж сама Лілія Віталіївна замолоду!
Він повернувся на правий бік і задрімав під дзюрчання води у ванній.
Прокинувся від дотику прохолодного гладкого стегна. Не тямив, де він опинився.
Хтось залазив до нього під ковдру, нецеремонно втручаючись, куди не просять.
Зимогляд поривався обуритися, запротестувати; водночас хвороблива цікавість:
невже це може статися, і саме з ним? Допоки опритомнів, його вже мали,
наче підлітка. Фахові наїзницькі вправи, вповільнені верхогони перейшли
в алюр, що мимохіть захопив і його. Сутінь ледь натякала на чуже обличчя....
«На весіллі всі свати, на хрестинах — куми...» Він заплющився і виразно
побачив портрет хазяйки замолоду. Це прискорило діло, і Лілії Віталіївні
вдалося доскочити свого уже за його фіналом.
Полегша хутко відійшла, натомість накочувалася зневага, огида до самого
себе. Усе-таки це була немолода жінка, навіть не ровесниця, не треба й
дотикатися, щоб відчути дух праху.
Зимогляд рвучко відсунувся на край дивана, але від себе не втечеш.
— А ти гарячий хлопець, хоч і хутко згораєш, — хихикнула по-чужинськи
темрява.
Торохнули сірники, він вчасно заплющився і не побачив партнерку; очей
діткнулось лиш червоне озеречко.
Затяжка по затяжці, захеканий вихук диму, і ось пришкварк згасання.
— Ти знаєш, а я б іще не проти, — Лілія Віталіївна понишпорила по ньому,
мовби шукаючи загублений гаманець.—Може б, ти поцілував мене, га? — і
не встиг Зимогляд відповісти, як жінка, возносячись обличчям, поповзла
вгору, наче в ліфті. За в'ялими грудьми його щоки діткнулася западини
живота, у ніздрі вдарив запах лою.
— Облиште дурні жарти.
— Це не жарти, дорогуша, це життя.
— Порядні жінки... спершу самі цілують, — відмагався, як міг, Зимогляд.
Вона тут же посунулася вниз.
— Не треба, — пручнувся він, та вже було пізно. Жінка у віці знає свої
недоліки і вміє перетворювати їх на переваги...
Чорт забирай, Зимогаяд соромився тих піруетів, учасником яких йому довелося
нині бути, але його підрятовував портрет молодої жінки на стіні; не розхлюпавши
й краплини, пронесла Лілія Віталіївна уміння і снагу через роки й роки.
Та коли по всьому потягнулася з поцілунком до його губ, він відчув приплив
нудоти і побіг до ванної...
Одягнутися Зимогляд не встиг. Жінка так стрімко напала на нього, що з
несподіванки він ледве знов не впіймався в її тенета, та останньої миті
тремтячою рукою намацав вимикач.
Світло одкинуло їх одне від одного з вибуховою силою. Оплилу, мов свічковий
недогарок, — хлялі груди, фіолетові жили на стегнах з шпакуватим вичовганим
кущиком мички — Лілію Віталіївну спотворювала гримаса жаги, поглибивши
зморшки і тіні під очима.
— Куди ви?
— Я пішов,
— Уже пізно!
— Нічого.
— Навіщо ускладнювати собі життя?
— Я не ускладнюю. Навпаки.
— Та лишайтеся ж.
— Ні.
— Більше я вас не тривожитиму.
— Дякую. Мушу їхати.
— Але ж це безумство. Ви... не покуштували варення з горобини.
— Іншим разом.
— Хочете, я поставлю Вагнера, рідкісний запис...
Він тільки крутив головою на всі боки, наче одмахувався від надокучливих
мух.
— Я... на колінах... — і вона опустилася на підлогу, обняла його за ноги.
— Не йдіть, прошу вас.
Сум і жаль ворухнулися в ньому — хіба вона винна в тій прірві, що її прогризли
між ними випадок і роки, але побачити себе у сонячному промінні, себе
і Лілію Віталіївну...
— Пробачте, треба йти. У мене там оплачений номер, — він помалу відступав
до стільця, брав одяг, задкував до дверей.
— Тільки не це. О, як ще вас умовляти?! До речі, ви ж... обіцяли компенсувати.
Зимогляд навмання дістав з гаманця, кинув на підлогу кілька папірців,
не відводячи від жінки очей, наче від змії. Вона повзла за ним на колінах
і белькотіла, мов заведена:
— Прошу, не йдіть. Не йди.... Не йдіть. Він уже шарпав замка. Вона схлипнула:
— Ти повернешся? Прийдеш іще?
Ладен був пообіцяти що завгодно, аби тільки вирватися, і цієї ж миті.
Коли це нарешті вдалося, він ледве не задихнувся від джерельності світанкового
повітря, від запаху бузку, від солов'їного тьохкання. Цілий океан щастя.
В'язень, що вирвався на волю. Збагнув: якби залишився у Лілії Віталіївни
до ранку, вранці його знайшли б під її балконом.
Він вирвався від самої смерті. Сама смерть із чорними очницями колисала
його цієї ночі на своєму вишмаруваному до блиску лоні, кликала в трухлі
обійми, обплутувала ноги холодними руками.
П'єр, вночі скравшись до бараку,
Спізнався з Мері через.... двері.
А то була служниця Мері —
Не довіряй тьмі, неборако!
Класика
