Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

ШУКАЛА МАТИ СИНОВІ ДІВЧИНУ ЛЕГКОЇ ПОВЕДІНКИ...

Так і було в газеті чорним по білому надруковано: «Шукаю дівчину (молоду жінку) легкої поведінки. Дзвонити (телефон) Марії Пилипівні. Оплату гарантовано».
— Ну, дають! Легкої поведінки їм забаглося! — подивувалась Аліна. — І взагалі, хто така ця... як її, Марія Пилипівна?
А втім, яких тільки оголошень та пропозицій нині не здибаєш у рекламних виданнях — все продається, все купується. Але оте: «оплату гарантовано»... Хоча — яка оплата? За що оплата? Хоча все одно. Аби платили. Правда, оголошення якесь...м-м... оригінальне, аж занадто. Усі шукають порядних, а тут комусь, виявляється, потрібна й легкої поведінки... Гм... Ціка-аво...
Оскільки вона сиділа на мілині, то оте «оплату гарантовано» і приманило її. На ловця, кажуть, і звір біжить. Комусь ще потрібне її тіло.
Шкода, картки для телефону-автомата не мала — довелося йти до квартирної хазяйки.
— Гроші принесла? — накинулась та, щойно Аліна переступила поріг. Май на увазі, ти заборгувала вже за три тижні. Від сьогодні не пущу ночувати — знайду іншу, яка вміє заробляти. — Так вона завжди погрожує, але боржників ніколи не виганяє — спасибі й на тім.
— Менти чіпляються, — буркнула дівчина, — засвітилась...
— Це твої проблеми. Май на увазі: не можеш на вокзалі, шукай клієнтуру деінде, а за ліжко треба платити справно.
Цього разу волосся в неї було якесь... сіро-буро-малинове (вона любить фарбуватися, щотижня перефарбовується), мабуть, невдало змішала барвники. Колись хазяйка (за далекої молодості) удар-но трудилася біля готелів для іноземців. Кілька разів попадалася, навіть погрожували судом, але викрутилася. А втім, це давно було, сьогодні «Май на увазі» (так її дражнять дівчата) стара і нікому не потрібна й задарма. Сьогодні найбільше її багатство — простора двокімнатна квартира неподалік вокзалу, одну кімнату якої вона й здає вокзальним «метеликам». За ніч — 3 гривні з носа. За місяць набігає сотень три — з того й живе стара шльондра. Ні сім'ї не має, ні друзів — сама-самісінька. Та ще дівчата-квартирантки. Аліна винаймала в неї ліжко разом з трьома іншими «жрицями інтимних послуг». Тепер ось заборгувала їй аж за три тижні: Це ж треба! І де дістати шістдесят три гривні?
— Май на увазі... — заспівала своєї хазяйка.
— Сьогодні розрахуюся. Тільки треба подзвонити, щось ніби негадане накльовується...
— Будеш ще й по телефону набалакувати, а я — плати.
— Інакше не розплачуся.
— Дідько з тобою — дзвони! — хазяйка поправила свої сіро-буро-малинові кучми...
Зустрілися в умовленому місці у скверику. Марія Пилипівна виявилась маленькою жіночкою (слава Богу, що хоч не схожа на аферистку, здається, сама простота) літ за п'ятдесят. Чорнява, білолиця молодичка, колись, певно, була привабливою, але тепер якась спушена, передчасно зів'яла. Зодягнена більш, ніж скромно. Цікаво, а як же оте — «оплату гарантовано»?
— Спасибі, що відгукнулася, — тихо проказала (чомусь, правда, гублячись). — Ви, даруйте, справді... е-е... легкої поведінки?
— Такої легкої, що далі вже нікуди!..
Оголошення, вичитане Аліною, стосувалося саме її—вона була нічним метеликом на вокзалі. Але вже встигла засвітитися. За останній місяць її двічі затримувала міліція. Сержант застеріг: утретє попадешся — посадимо! Тепер доводиться вокзал обминати, а де ще можна знайти панель, Аліна не знала. Заробітки й так були мізерні, а це й зовсім зникли. От вона тільки те і робила, що шукала нові «ринки збуту», а тут... «шукаю дівчину легкої поведінки», «оплату гарантовано». Тож вирішила не церемонитись, грубо додала:
— Не вагайтесь, жіночко, я — вокзальна «працівниця». Чи, як у моєму селі кажуть, курва. Вас це влаштовує? — Жінка наче знітилася.
— Не знаю, як тобі й відповісти, дівчино.
— Я вже давно не дівчина.
— Як кажуть, від суми та тюрми не зарікайся. А що на вокзалі, то... З кожною може таке статися... А на вигляд ти дівчина, ще й нічого...
— Бо ще не встигла опуститися на дно. Але це від мене ніде не дінеться.
— Бачу, в тебе, голубко (Господи, ця добра, печальна жінка називає її голубкою — чи справді вона така сердешна та наївна, чи з-за рогу мішком прибита?), не склалося життя. Як і в мого сина... Із себе вдався, розумний, але... без обох ніг. По коліна. Підірвався на душманській міні в проклятому Афгані. І досі той Афган йому сниться — кричить тоді уві сні...
— Співчуваю, але я тут до чого?
— Голубко (знову «голубко», так Аліну в дитинстві називала тільки бабуся) моя, не тікай від мене. І вибач, коли що не так. Я сама жінка, розумію тебе, але... Син мій хоч і без ніг, проте хлопець нічого. І лицем, і здоров'ям. Ось тільки без жіночої ласки йому тяжко. Особливо без отого, що нині зветься, як його... сексом.
— З безногим ніхто не хоче?
— Воно й так і...не так. Де він з дівчиною познайомиться, коли навіть із квартири не виходить — соромиться свого каліцтва. Та й тяжко йому, зневіра в душі. Горбиться за столом, годинники ремонтує — надомник він. А здоровому хлопцеві — ой, як любовна утіха потрібна. Природа і плоть своє вимагають. Без сексу він згасає. Ще, думаю, взагалі дівчат почне боятися, «синдром монаха» наживе. Та й пора йому кохатися — тридцять два уже. До армії дівчат не знав, після десятого класу його забрали в Афган. Сусід мій сина свого викупив, завбазою тоді він був, а я, вдова, не змогла. Таких синів тільки й гнали під афганські кулі — начальницькі діти цього лиха уникли. Чи траплялися в нього в Афгані жінки — не знаю. Хоча — навряд. А повернувся без ніг, ось уже десять років гибіє без жіночої ласки. Згас, змарнів, відчуваю, як йому, самотньому, без пари тяжко. Любов йому потрібна... Стала я міркувати. Зараз не проблема знайти жінку легкої поведінки — та ж він ніде не буває. Та й куди піде на протезах? От я потай від нього й надумала — прости Господи, — дати оголошення в газету.
— Вирішили знайти синові хоч шльондру?
— Не кажи так, голубко. Дівчата й легкої поведінки все одно дівчата. У них, я думаю, просто життя не склалося — як і в мого сина. То чому б, думаю, не спробувати? Зараз такі часи, що...
— Я не благодійниця і не займаюся ощасливленням інвалідів.
Та й сама про щастя вже й мріяти облишила, — Аліна звелася.
— Постривай, — злякалася жінка. — Не йди, ти моя остання надія. Якщо погодишся... ну, переспати, даруй, з ним, тобі заплачу.
— Скільки? — по-діловому спитала Аліна, а сама подумала: «За ліжко винна шістдесят. Скільки ж разів за таку суму доведеться під безногого лягати?»
— Не знаю, голубко, скільки таким дівчатам, як ти, платять, робота ж у вас не проста, специфічна (крива посмішка майнула на обличчі Аліни), але сто гривень дам. Вибачай, якщо мало.
О, це вже щось! І — велике щось! Навіть щедро. Аліна відразу ж і присіла. Ця жінка й справді не відає, яка такса в таких, як Аліна, з вокзалу. Вона з клієнтів брала й по десять гривень — вокзал є вокзал, круті туди не ходять... А тут — сотняга. За один раз. Майже, як у тих, котрі біля валютних готелів «трудяться» (Аліна якось хотіла було туди втиснутись — але де там! Не пустили. Конкуренція!).
Марія Пилипівна тим часом — руки її чомусь тремтіли — дістала з сумочки («А сумочка — стара й потерта», — відзначила Аліна) сто гривень і клаптик паперу.
— Ось тобі гроші й адреса, — тицяла все те Аліні і, певно, почувалася не дуже зручно, та Аліні було байдуже — теж мені, чистюха! Для сина замовляє проститутку, а сама... — Подзвониш, він тобі відчинить. А ти скажеш, — що до мене, тобто до Марії Пилипівни. І що вона, тобто я, на випадок чого просила тебе зачекати. Ну і... Не мені тебе вчити... Я три години не потикатимуся додому. Тобі цього... вистачить?
— По зав'язку, — гмикнула Аліна. — До речі, в мене є довідка.
— Яка?
— Ну, з вендиспансеру, що я... чиста. Тільки вчора перевірялася.
— Ну й добре, я тобі вірю. І вибачай, голубко, що я, мати, й таке затіяла. Із безвиході це, не з жиру чи розпусти. Сина шкода. Коли б не проклятий Афган, хіба б так у нього склалася доля? Та ти не думай чого такого... Він у мене здоровий і на вигляд нічого. Навіть гарний. Коли б ноги мав — ціни б йому не було!
...Син і справді виявився нічого з себе. Навіть гарним. Ноги б такому — справді б ціни йому не було. Високий, чорнявий, очі
могли б бути жагучими, як колись казали, якби він не був, як і його мати, якимось... м-м... згаслим.
Відчинивши Аліні двері, він запитливо і чомусь непривітно дивився на неї, сутулився, обпираючись на два ціпки, бо не твердо тримався на протезах.
— Привіт, молодику! Марія Пилипівна вдома? — намагаючись бути грайливою, запитала прибула.
— Немає, — буркнув він і хотів було зачинити двері, та прибула, не питаючи дозволу, переступила поріг.
— Почекаю. Ми так домовлялися. А ти не спіши дівчину виганяти з хати — такі, як я, на дорозі, — гмикнула, — не валяються.
Він стенув плечима, зачинив двері й, незграбно пересуваючись на рипучих протезах та спираючись на ціпки, допхався до столу, що був засіяний розібраними годинниками та запчастинами до них. Сів, сунув собі лупу під брову й заходився копирсатися в якомусь механізмові. Ушнипився в нього, здається, надовго. На гостю — нуль уваги.
Ясно, треба брати ініціативу на себе — не вперше. Аліна впевнено, наче була тут господаркою, пройшла до столу, сіла збоку на стілець — якраз напроти нього — й ефектно закинула одну довгу ногу на другу. На ній була коротенька спідниченька, і коли вона сідала, то ще більше оголилися її звабливі стегна — цікаво, чи клюне? Таких типів, які б не клювали на її довгі ноги й спокусливі стегна (та й все інше у неї на місці, особливо груди, що аж вилазили з кофтини) їй ще не траплялося. Чоловіки всі однакові — хоч кіл теши їм на голові, а вони лізуть на жіноче тіло, як мухи на липучку.
Цей, здається, був не з таких... Гм-гм, хочби й справді в нього не виявився «синдром монаха», доведеться з ним тоді поморочитись. А він длубався собі в годиннику та й длубався — так можна, чого доброго, не одну годину просидіти, а їй треба відробляти сто гривень.
— І довго ми отак будемо в мовчуна грати?— порушила мовчанку. — Може б, ти розважив гостю хоча б... мудрою бесідою?
І коли він, вийнявши з-під брови лупу, глянув на неї своїми чорними, виразними очима, у яких гніздилися задавнений біль і смуток, Аліна зробила ефектний рух, ніби осмикувала спідниченьку — зробила те, аби привернути увагу до своїх пишнот, бо спідниченька була такою короткою, що куди її там осмикувати. І, здається, досягла свого. Він звернув увагу на її довгі ноги, на спокусливі напівоголені стегна і, злегка розгубившись (навіть зашарівся — як хлопчик, їй Богу!), поспішно відвів погляд убік — добрий початок, наживку він заковтнув. Та й чого канітелитись, вона ж на роботі, пора б і до діла.
— Послухай, мене звати Алею. Тобто Аліною. А тебе як, молодий та цікавий?
— Всього лише Іван.
— Послухай, «всього лише Іване», — грайливо щебетала — з деякими потугами, правда, на ніжність, — запитай мене...
— Про що? — у нього виявивсь соковитий баритон.
— Ну, хоча б про погоду.
— По радіо слухав прогноз.
— Жаль, спізнилася. Тоді хоч про що-небудь питай — аби не мовчати. Ти взагалі такий небалакучий з дівчатами?
— Ні, тільки сьогодні, — він, здається, губився. А це вже щось.
— Послухай, Іване...
— Можеш звати мене Івасем, — милостиво дозволив. — Так мене називає мати.
— Овва! Ти й справді, як Івасик.
— Що ти...— він насторожився, — маєш на увазі?
— Що ти нічогенький, Івасику.
Він так і заусміхався (певно, небагато в його житті було ласки) і став схожим на великого хлопчика. Ні, він таки й справді нічогенький. Навіть їй подобатись почав. Аліні стало з ним легко і просто, таких на вокзалі вона не здибувала.
— Послухай, — Аліна знову зробила майже сексуальний жест, осмикуючи спідниченьку і млосно потяглася. — Те потягування тільки підкреслило її в'юнкий стан і пишні груди, — не нудьгувати ж нам, поки прийде Марія Пилипівна. Пригостив би хоч кавою.
Іван зробив рух, щоб звестися, однак Аліна його випередила.
— Сиди, Івасику, де у вас кухня? Я сама...
За кілька хвилин вони пили каву й гомоніли, як давні знайомі. Він жадібно вбирав поглядом її всю, особливо ноги та груди. Зголоднів добряче... Аліна знала кілька дешевеньких прийомів привернути увагу не вельми рішучого клієнта до своїх зваб. А цей великий Івасик нерозбещений і непересичений, тож клюне і на
простіший. Вона ніби ненароком хлюпнула собі кавою на стегно
— попередньо переконавшись, що напій вже не гарячий.
— Ой!
— Ти не обпеклася? — Іван хитнувся до дівчини і заходився хусткою вимочувати в неї на стегні каву й одночасно, користуючись моментом, мацати його. Витерши каву, руки не забрав, і вона почала несподівано рухатися в напрямку Аліниного живота. Його дихання прискорилось, він уникав на неї дивитися. Треба було негайно відзначити й похвалити його відчайдушно-сміливу вилазку та надихнути на подальше геройство. Аліна покуйовдила його чорняву (яке в нього м'яке волосся) чуприну.
— А ти славненький, «всього лише Іван». Ми можемо гарно провести якусь там годину.
Підбадьорений, він нарешті дістався до її спідниченьки й завмер, певно, не зважуючись пірнути під неї. Але їй вже почала набридати його нерішучість та млявість, з якою тривав сам процес зближення, тож вирішила прискорити подію — 100 гривень таки добрі гроші.
— Ти, здається, вже давно не торкався жінок?
— Ти так несподівано з'явилася, наче з неба впала, що я й досі не можу отямитись. І повірити, що це мені не сниться.
— Ти мені подобаєшся.
— І ти мені... — він вже пашів, і рука його зробилася гарячою.
— Але ж у мене немає ніг. Тобто, я хотів сказати, що я ... інвалід. Це тебе не лякає?
— Ні. А все інше, що має бути в чоловіка, у тебе, сподіваюсь, на місці?
Аліна вдала, що теж схвильована і геть розгублена. Звелась. Він теж підвівся, зробив до неї крок без ціпків, хитнувся і, щоб не впасти, вхопився за її плечі. По хвилі відчула, що парубок навалюється на неї й одночасно підштовхує її до дивана. Оскільки це теж входило в її плани, дівчина охоче позадкувала в напрямку дивана, але обережно й неспішне, аби він не відірвався від неї і не впав. Так вони досягли дивана, Аліна впала навзнак на нього, Іван — на неї. Спрагло, хоч і невміло, хлопець почав її обціловувати, пестити й шепотіти:
— Аліночко... Я так тебе довго чекав... Сам Бог тебе послав до мене. («Твоя мати за сто гривень», — хотілося їй сказати.) Ти — чарівна. Я зразу це відчув, як ти переступала поріг. Ти — незвичайна. Я ніколи не забуду цей день. Я вже починаю вірити в чудо... Досі їй ще ніхто таких слів не казав (тільки в кіно їх чула) і ніхто її так ніжно не цілував. Розчулившись, несподівано стала відповідати на його поцілунки (в її «роботі» цілуватися з випадковими клієнтами не рекомендувалося, аби не напоротися на сухотного) і шепотіла у відповідь на його шепіт:
— Івасику... Івасику... Я теж такого, як ти, ще не зустрічала... — І то була правда, бо відомо, які «Івасики» траплялися їй досі на вокзалі...
Все сталося ніби само собою, і обоє залишилися задоволені коханням і мали таке відчуття, що вже давно-давно зустрічаються і любляться. Хоч він довго й не мав жінок, але «синдрому монаха», коли від довгого утримання чоловіки починають боятися жінок і слабнуть під час акту, щасливо уникнув. Правда, зголоднів за коханням так, що невдовзі після першого разу, шепнув їй на вухо:
— Можна... ще раз?
— А чому б і ні? — просто сказала Аліна. — Кохатися — так кохатися! — і ще подумала, що 100 гривень — все ж таки гроші, як на її заробітки, великі, бо за таку суму на вокзалі їй доводилося по кілька разів лягати під шарамижників, а тут ще й такий гарний та ніжний хлопець, якого їй аж захотілося кохати...
Удруге він так постарався і з такою пристрастю, що Аліна відчула себе просто щасливою — чого з нею ніколи не траплялося, як почала віддаватися за гроші. Він виявився ніжним, скромним і навіть після любощів, коли чоловіки, отримавши своє, стають на якийсь час байдужими до партнерші, палко її обціловував і називав різними ласкавими словами. Аліна просто танула.
«Такі гроші — ще й задоволення отримала, — думала розчулено. — Пощастило мені сьогодні, ой, пощастило!..»
Коли вже йшла, Іван раптом нагадав їй:
— Ти ж хотіла дочекатися маму.
— Я сьогодні надто... щаслива. Хай іншим разом.
— Коли? — він з надією і тривогою дивився на неї.
— Н-ну... іншим разом. Але ти мені сподобався, — цмокнула його в губи, покуйовдила чуприну.
— У ліжку ти був на висоті!
І зникла. Іван до самого вечора не міг взятися за годинники. Сидів біля вікна, дивився на вулицю, якою вона прийшла і якою пішла, усміхався сам до себе і все не міг — і не хотів! — отямитись від негаданого щастя, що так раптово до нього завітало...
Аліна нарешті розплатилася за житло, ще й наперед дала хазяйці, — і та змінила гнів на милість.
— Бачу, грошовитого клієнта підхопила, — наче аж позаздрила.
— Цього разу не клієнта, — відрізала Аліна, — а добру людину!
— З грошима всі добрі, особливо з доларами, а без них — сама злість, — зітхнула хазяйка, — тож вибачай, коли буваю не в гуморі від безгрошів'я. Але май на увазі...
У ті дні Аліна почувалася розгубленою, ніби втратила під ногами ґрунт, і все не могла збагнути, що з нею діється? Тільки відчувала, що після Івася до старого в неї вороття вже не буде. І де він, «всього лише Іван», узявся? А коли так, то за що їй тепер жити? От морока! Вирішила шукати хоч якусь роботу. Та легко сказати: «шукати». А де? В неї ж — ні спеціальності, ні... Тільки десятирічка за плечима. Правда, чула, що в їхньому районі двірник потрібний. Хіба піти? Мо, кімнатку, бодай і службову, дадуть? Ким завгодно пішла б, щоб не повертатися до старого... Все бачила перед собою його очі, відчувала його обійми та ніжні (вона вже й забула, що це таке — ніжні?) поцілунки... А пригадуючи «всього лише Івана», тихо усміхалася — сама до себе... От влипла! 1 де він узявся? Наче перевернув її дотеперішнє життя. І відчувала, що їй тепер — хай там як, — трохи легше жити від того, що десь у місті, не так і далеко від неї, є він, просто Іван. Івасик чорноокий і чорнобривий...
Ще через день Аліні зненацька подзвонила Марія Пилипівна.
«І чого б це? — стривожилась Аліна. — Ніби ж відпрацювала сто її гривень без браку...»
— Аліночко, дівчинко моя, — Марія Пилипівна не говорила, а щебетала. (Що це раптом сталося із згаслою жінкою?) — Не знаю, як і дякувати тобі...
— До чого тут дяка, коли ви заплатили?
— Е-е, не кажи. Я тобі буду вдячна все життя — ти врятувала мого сина. Він — ожив. Треба знати, який він був до зустрічі з
тобою і яким став тепер. Кажу, ожив. Усміхається!.. Чи не вперше звідтоді, як повернувся з Афгану, — вона, здається, схлипувала на радощах. — Ой, дівчино моя. Аліночко, ти навіть не уявляєш, як мій син ожив після твоєї любові. Його вже на співи тягне. В годиннику копирсається і сам до себе намугикує. І — усміхається, усміхається, наче — замріяно. Голубко моя, усміхається мій Івасик. Не впізнаю сина. А з ним і я ожила, бо моє життя — то Івасик, синок мій. Йому добре, й мені добре, йому зле, й мені зле. То як я не буду тобі вдячна за рятунок, Аліночко?
— Зворушена, мерсі, — Аліна вдалася до легкого тону, аби не видати, що й сама розхвилювалася — і від чого б це?
— Ой, Аліночко, він про тебе тільки й думає, — о, це вже й ні до чого, ще втріскається в тебе — не відчепишся потім. — Якось я хотіла сісти на стілець біля столу, а він у крик: «Не сідай, мамо, там Аліна сиділа, хай стілець зберігає її тепло!..»
— Ой, ой, — наче покепкувала Аліна, а самій ураз стало затишно та гарно — ще ніколи в неї не було такого відчуття.
Здається, вони обидві розчулились і просльозилися, хоч добре, що по телефону говорили, тож вдавала, що ніби нічого й не сталося.
— То я думаю тебе ще запросити, — Аліна хотіла було щось заперечити, але Марія Пилипівна поспішно крикнула: «Почекай, почекай! Я заплачу!.. Правда, ста гривень у мене вже немає, але п'ятдесят знайду. Не відмовляй.»
«Це теж добра плата в порівнянні з вокзалом», — подумала Аліна. Та й хотілося їй ще хоч раз побачити «всього лише Івана», відчути його обійми і ніжні поцілунки. Тож, не втримавшись, квапливо запитала:
— Коли?
— Хоч і сьогодні, він тебе у всі вікна виглядає. Адресу ще не забула?.. Я сьогодні з третьої години і до сьомої вечора не буду вдома. Прийди знову ніби до мене. Скажеш, що я просила тебе зачекати... Гроші будуть у конверті, в кухні, у першій навісній шафочці, де кава...
— Не квапся, Івасику, давай по-людському. Не на вокзалі ж ми. Аліна заходилася стелити постіль на дивані, а стелячи все усміхалася, уявляючи і наперед радіючи, як то у них зараз гарно як він ніжно її цілуватиме і пеститиме...
Удруге в них вийшло ще краще, як першого разу — обоє після кохання дивилися одне на одного із захопленням. І Аліні страшенно не хотілося йти з його квартири. Та коли Іван почав цілувати їй руки, раптом розплакалася.
— Не плач, Алю, я готовий стати перед тобою на коліна, але не можу це фізично зробити, — пальцями витирав їй сльози. — Чого ти, Алю? Так усе добре. Я не хочу тебе відпускати. Ти не повіриш, але я тебе так довго чекав.
— Мені здається, що і я тебе все життя виглядала.
— Як чоловік я тебе... задовольняю?
— Ще й як!
— Тоді виходь за мене.
— Ой, який ти...
— Хочеш сказати: безногий, а швидкий?
— Ніг ти позбувся на війні, а я...я... Хіба ти не знаєш, хто я насправді? Не медсестра ж я врешті-решт, що приходить до хворого робити медичні процедури. А ти...ти пропонуєш мені шлюб (Аліна ковтала сльози). Ти мені подобаєшся, Івасику, ти наче перевернув усе моє життя. Пішла б за тебе, але...
— Але я — на протезах?
— Аби душа не була на протезах.
— То чому ж?
— Тому, що я... Ти мусиш все про мене знати. Я — дівчина, як прийнято казати, легкої поведінки. Була до зустрічі з тобою. На вокзалі. Тепер, як тебе зустріла, вже не буду такою. Та пізно. Я вже була... А ти мені... цілуєш руки, Івасику.
— Тоді й ти мусиш про мене все знати, — він був налаштований явно рішуче. — Я ж афганець, колишній окупант.
— Інтернаціональний обов'язок виконував? — Аліна хоч політикою і не цікавилась, але щось краєм вуха чула.
— Авжеж, виконував, — вигукував він іронічно, — з автоматом у чужій країні. Кажу — окупантом був! А щодо так званого інтернаціонального обов'язку, то... так нам, тодішнім десятикласникам, вбивали в голови. І ми, наївні, вірили, що в Афгані рятуємо світ. А то була окупація чужої країни, що закінчилася для нас крахом! Ти розумієш... Ні, ти мусиш все про мене знати. Я — убивав в Афгані. Людей! Мабуть, і безневинних. Убивав, виконуючи наказ. Убивав, зрештою, аби мене самого не вбили. Тому, якщо ти не
погребуєш таким, як я...
— Це якщо ти не погребуєш такою, як я...
— Не смій так казати, Алю! Кращої від тебе я не знайду. Та й нащо мені шукати, якщо ти вже зі мною?!
— Ні, ні, — вона то припадала до нього, цілуючи і плачучи, то відштовхувала його від себе. — Ти мене не зрозумів. Я...вокзальна. Жриця!.. Продажна! Брудна!.. А ти... Пусти мене, я піду. Ти надто чистий для такої, як я.
Він хапав її руки, цілував їх, приказуючи:
— Не треба, не треба. Ти торгувала тілом, а я душу дияволу продавав в Афгані. Може, в мене руки по лікті в крові. І досі сняться і не дають мені спокою палаючі кишлаки і трупи мирних людей... Мовчи, Алю! Твій гріх у порівнянні з моїм — ніщо! Зрештою, ми своє відстраждали. Тепер сім'ю хочу мати, кохану, дітей. І — сина. Тільки ніколи не пущу його в новітні Афгани.
— Ти думаєш, Афган може повториться?
— Все може статися, якщо попремося в чуже ярмо. Он Росія в Чечні скільки своїх хлопців поклала... Та годі про це. Виходь за мене, Аліно. Все в нас буде добре, повір мені. Я таке пекло пройшов. Відкупився ногами, а хлопці мої, як наш бетеер підірвався на міні, навіки там зосталися. Мушу бути щасливим — і за себе, і за них. Вони ж ще й дівчат не знали, не цілувалися, не любилися... їх додому в запаяних цинкових трунах попривозили, з декого лише шматки, а для ваги клали каміння та пісок сипали... Твоє збочення в порівнянні з моїм взагалі безневинне!
— Тоді й ти мене вислухай... Я приїхала з села у місто дівчам зеленим. Десятикласницею наївною. До вузу вступати. Не пройшла за конкурсом — банальна історія. В село не зважилась повертатися, — ганьба, думала. Та й тупик в селі... Там у мене була лише бабуся — то що, сідати на її пенсію, якої їй, до речі, не платили місяцями? А заробити там копійку — аніякої можливості... Якийсь час я перебивалася випадковими приробітками, а потім і вони зникли. Хазяйка погрожувала на вулицю викинути... А тут ще й потрапила в одну компанію, ну... І покотилася, як з високої гори в болото.
— Досить, Аліночко...
— Але ти все мусиш знати. Руки мої цілуєш, а я... за десятку, за пиріжки — з голодухи... Нащо я тобі така?
І вибігла з квартири, а він на протезах не міг її догнати. Вибігла, навіть не взявши п'ятдесят гривень, що чекали її в кухні у навісній шафці, де стояла баночка з кавою...
Тиждень Аліна не виходила з квартири (накупивши перед тим собі їсти), лежала на ліжкові й нікого не хотіла бачити. І тиждень їй по кілька разів на день телефонували. І щоразу до кімнати заглядала стурбована хазяйка.
— Ей, дівко?! — наче аж привітно, що квартирантка розплатилася наперед за ліжко, вигукувала з порога (того тижня її кучми відливали вогнем — хазяйка ж ледь чи не щотижня любила перефарбовуватись, щораз міняючи колір і вигадуючи іноді немислимий), — тобі дзвонять. Якась Марія Пилипівна тебе просить... Май на увазі! — Аліна відверталася до стіни. Невдовзі хазяйка знову з'являлася.
— Ей, дівко примхлива, май на увазі... Я довго бігати до тебе не збираюся — мерсі боку! Чи й не цяця! їй дзвонить молодий чоловік на ймення «всього лише Іван», а вона... кирпу дере! Іди! Біжи, аж спотикайся! Допоки дзвонять, ать т-твою! Хіба можна від клієнтури відмовлятися?! Май на увазі... ать-переать!.. — лаялась без злості.
Аліна мовчки відверталася до стіни. Іноді їй здавалося, що вона стала боятися Івана. Особливо після його скарги, що Афган і досі йому душу рве... їй теж вокзал душу рвав... То, може, краще їм, з порваними душами не зустрічатися?.. Ану ж, він не зможе забути вокзалу, докорятиме?.. Була певна, що сама собі ніколи не вибачить вокзалу і не простить собі ніколи минулого, і не забуде його... Тож боялася — і за Івана, і за себе...
— Дурепочка!.. — виносила вирок хазяйка. Постоявши, невідь-чому зітхала.
— Отакою колись і я була. Молодою та дурною! А результат? Коту під хвіст моє життя пішло! От і ти, дурненька, потім схаменешся, та пізно буде... Прийде каяття, та не буде вороття. Май на увазі!
Ще через день в кімнаті негадане з'явилася... Марія Пилипівна. Як мара, вигулькнула, тихо-зажурена і наче якась печально-безтілесна, згасла.
— Як ви мене знайшли? — схопилася Аліна.
— По квартирному телефону, — і поклала на столик конверт. — Минулого разу ти не взяла п'ятдесят гривень. Мабуть, забула,
то я й принесла їх. Це твої, чесно зароблені...
— Не говоріть мені про... чесність!
Аліна навіть не глянула на конверт, хоч і не знала, чим через тиждень буде розплачуватися за житло.
— Що вам од мене треба? Чого ви за мною бігаєте?
— Дозволь присісти, голубко... Аліна й геть зірвалася:
— Яка я вам... голубка?! Не смійте мене так називати! Я не голубка, я.. .я... — І розплакалася.
Марія Пилипівна тихенько підійшла, обняла її за плечі, пригорнула до себе. Аліна раптом ткнулась їй у груди, бо здалося, що вона маленька-маленька і її лагідно та ніжно обіймає матуся...
— Аліночко, дівчинко моя, він пропаде без тебе...
— То я що — мушу його рятувати?
— Мусиш. І його, і себе — разом з ним. А він — разом з тобою. Бо тільки удвох і врятуєтесь. Мого Івася життя скалічило, тебе воно теж не пестило, от удвох разом вам і починати нове життя.
— І рада б по-новому почати, але... боюсь...
— Чого?
— Що нічого не вийде.
— Люди — не янголи, давно відомо. В когось щось та є — якийсь там гріх за душею. І не треба ялозити минуле, що було, хай з водою сплива. Та й життя ніколи по голівці не гладить. Тож треба думати про свою майбутність... А тепер ти не самотня. Івась мій тільки й мріє про тебе, з кожного вікна тебе виглядає. Ти — його доля. А він — твоя. За інше не хвилюйся. У нього військова пенсія добра. Як учасник бойових дій, має пільги. Ще й годинникарем заробляє. Квартира у нас трикімнатна. Розпишетесь по закону — душа в душу житимете. Я свого сина знаю, минулим тобі докоряти не буде. У нього в самого минуле недобре, от ви й пара. Не скривдить він тебе. Будеш йому дружиною, а мені за дочку... Подумай.
— Я...я подумаю.., мамо, — не зчулась, як у неї й вихопилось — востаннє це слово вона вимовляла років з десять тому, як була ще живою мама...
Минув день і хазяйка (цього разу вона вже була вифарбувана в голубий колір) знову заглянула до кімнати.
— Май на увазі, дурепочко, — затягла своєї, — ставлю ультиматум ...ать-пере... Або ти зараз підійдеш до телефону, або... Ні, більше я тебе, нерозумна, не кликатиму до телефону, а казатиму всім, що тебе немає, що ти... щезла, туди-перетуди! Та й чим ти тоді, май на увазі, будеш розплачуватися зі мною за житло?
Аліна в самій сорочці сиділа на ліжку, по-турецьки підібгавши під себе довгі ноги, сиділа розпатлана, невмивана і жувала ковбасу з хлібом, запиваючи її пепсі-колою з пляшки та шморгаючи носом.
— Май на увазі, — на підвищеній ноті затягла хазяйка, поправляючи своє голубе волосся. — Давитися ковбасою із сльозами ти завжди встигнеш. Особливо на старості. А зараз, поки ти ще молоденька й гарненька, дурепочко, біжи до телефону. Бо я... я тебе хлудиною до нього пожену! Май на увазі!
— Іду, — раптом погодилась Аліна.
— Щось у лісі здохло, — полегшено зітхнула хазяйка. —Та, зрештою, колись же треба й за розум братися. Аліна вибігла в передпокій.
— Алю... — на другому кінці дроту був він, Івась.
— Чого тобі? — Аліна востаннє шморгнула. — Чи не здається тобі, що ти... ти мені скоро набриднеш?
— Мені здалося, що ти зараз плачеш. От я й дзвоню тобі. Із сльозами щасливою не будеш.
— Ой, ой, який мудрий, — Аліна заусміхалась крізь сльози, і хазяйка полегшено зітхнула і пішла у свою кімнату.
— Слухай мене, дівчино. Я домовився з сусідом, у нього «Таврія», запам'ятай номер...
— Навіщо він мені...
— Знадобиться. Через тридцять хвилин я приїду «Таврією». До тебе. За тобою. Щоб чекала мене біля під'їзду.
— Через тридцять хвилин? — перепитала Аліна.
— Дурепочко, через годину, — виглянула зі своєї кімнати хазяйка.— Тобі ж треба привести себе до божеського вигляду.— І, як Аліна поклала трубку, перейшла до діла: — Май на увазі... Тобто бігом у ванну, під душ! А я тим часом поставлю на плиту бігуді... кучерики грайливі спорудимо.— Висунула шухляду столика, на якому стояв телефон. Ось тобі біжутерія і косметика— вибирай, що хочеш. Марафеться... А втім, ти й без косметики ще нічогенька, свіженька та гарненька. Ще не встигло тебе болото засмоктати. Але — засмокче, якщо будеш дурною. Май на увазі... Ой, Господи, та чого ж ти стоїш-стовбичиш?! Марш у ванну! Квапся, не повтори моєї помилки, бо життя так і мекне! Трапляється добра людина — йди. На крилах до нього лети, єдиного свого!
— Але ж я...
— Знаю, знаю, ким ти була. Не з добра. Як любить тебе — простить. Та й не вбивала ж ти людей.
— Він убивав, в Афгані.
— Його погнали туди, він невинуватий. Тож мусиш його рятувати. А заодно й себе. А він що — поранений, покалічений?
— Ніг не має. Але тільки по коліна.
— Все інше у нього на місці?
— Ага. І гарний. Добрий. Хоч і в Афгані побував.
— Не озвірів, значить? Дурепочко, чого ж тобі ще треба? Май на увазі.... Та чого ж ти стоїш?.. Біжи у ванну, а я ставлю бігуді... -- За годину Аліну було не впізнати.
— Як квіточка, — задоволене оцінила хазяйка. — Тобі ще й пощастило, що трапився добрий хлопець, поки тебе болото не засмоктало... Усміхайся! Грайливіше! Звабливіше!.. Ось так... О-о, то ти ще й нічогенька. Май на увазі... Та чого ти стоїш? Вже година минула. Хапай чемоданчик і — у двір!
Аліна підхопила чемоданчик.
— Гляньте ще раз на мене... Яка я? Тільки без бре-бре...
— Ти ще зовсім юне дівчатко. Постривай, я побризкаю тебе французькими парфумами. Тепер — порядочок.
— Чого ви плачете?
— Та вже ж не за тобою, — хазяйка кулаком витирала сльози, розмазуючи по щоках голубі тіні. — За своїм життям... опаскудженим! То хоч ти виборсуйся... Ну, йди... Подзвониш потім...Та не забудь на весілля запросити... Стривай!.. Може, коли була з тобою грубуватою... Коли що не так—вибачай. І—будь щасливою!
Аліна підхопила чемоданчик, цмокнула хазяйку в щоку.
— Ей-ей?! — спохопилась та. — Ти ж куди? Присядьмо перед дорогою на удачу... Ось так. А тепер — біжи! З Богом!
Спустившись ліфтом на перший поверх, Аліна трохи постояла, вгамовуючи серденько, й обережно виглянула у двір.
Біля під'їзду стояла «Таврія», а біля неї— він, Івась. У новому світлому костюмі, при краватці (таким вона його ще не бачила),
якийсь схвильовано-урочистий. Однією рукою він тримався за відчинені дверці машини, а в другій мав великий букет полум'яних троянд.
Вітер куйовдив його м'яке волосся (в ту мить Аліна аж позаздрила вітрові), не зводив погляду з під'їзду й усміхався.
Загледівши її, Івась зробив рух, щоб іти (біля машини стояли його ціпки), але дівчина поспішно крикнула:
— Стій на місці, Івасику! Я надто довго до тебе йшла, мушу пройти й ці останні метри.
І зненацька в цю найвідповідальнішу в житті Аліни мить де не візьмись — кішка. Та ще й чорнюща, бісова личина! Це ж треба!.. Невдача! Чи у своїх невідкладних справах кудись квапилась, чи нарочито, але кицька, задерши хвоста, явно збиралася продефілювати перед під'їздом, а отже, й перейти Аліні дорогу до щастя.
Це вже було занадто! Аліна відчула, що її щастя в небезпеці! Його треба було рятувати. Негайно! І тієїж миті обоє вони — Івась та Аліна — не змовляючись, в один голос закричали на адресу безсовісної і безвідповідальної істоти:
— Ей-ей, е-ей!!! Стій!!! Щоб тебе!.. Та, певно, перестаралися, адже після їхнього крику-вереску відчайдушного бідна тваринка (бодай і чорнюща!), аж підстрибнула на місці й, ображено нявкнувши, відсахнулася вбік. Цього було досить, щоб Аліна благополучно проскочила відстань, що відділяла її від «Таврії». Івась обхопив її обіруч, і вони полегшено перевели дух.
— Яка ти гарна, Аліно, — парубок захоплено роздивлявся її'.
— І ти гарний, — Аліна теж захоплено роздивлялася його. А кішка тим часом підійшла до них і, тихо та лагідно муркочучи, наче заспокоюючи їх («чого ви закричали, як божевільні... Так перелякали мене...»), вигнула спинку дугою і заходилася тертися об їхні ноги.
— Чия вона? — запитав Івась.
— Дворова, а тому — нічия.
— Тоді заберемо її — для сімейного затишку.
— Це й буде моє придане.
Так негадано пощастило ще й безпритульній кішці...
ти. Але — засмокче, якщо будеш дурною. Май на увазі... Ой, Господи, та чого ж ти стоїш-стовбичиш?! Марш у ванну! Квапся, не повтори моєї помилки, бо життя так і мекне! Трапляється добра людина — йди. На крилах до нього лети, єдиного свого!
— Але ж я...
— Знаю, знаю, ким ти була. Не з добра. Як любить тебе — простить. Та й не вбивала ж ти людей.
— Він убивав, в Афгані.
— Його погнали туди, він невинуватий. Тож мусиш його рятувати. А заодно й себе. А він що — поранений, покалічений?
— Ніг не має. Але тільки по коліна.
— Все інше у нього на місці?
— Ага. І гарний. Добрий. Хоч і в Афгані побував.
— Не озвірів, значить? Дурепочко, чого ж тобі ще треба? Май на увазі.... Та чого ж ти стоїш?.. Біжи у ванну, а я ставлю бігуді... -- За годину Аліну було не впізнати.
— Як квіточка, — задоволене оцінила хазяйка. — Тобі ще й пощастило, що трапився добрий хлопець, поки тебе болото не засмоктало... Усміхайся! Грайливіше! Звабливіше!.. Ось так... О-о, то ти ще й нічогенька. Май на увазі... Та чого ти стоїш? Вже година минула. Хапай чемоданчик і — у двір!
Аліна підхопила чемоданчик.
— Гляньте ще раз на мене... Яка я? Тільки без бре-бре...
— Ти ще зовсім юне дівчатко. Постривай, я побризкаю тебе французькими парфумами. Тепер — порядочок.
— Чого ви плачете?
— Та вже ж не за тобою, — хазяйка кулаком витирала сльози, розмазуючи по щоках голубі тіні. — За своїм життям... опаскудженим! То хоч ти виборсуйся... Ну, йди... Подзвониш потім...Та не забудь на весілля запросити... Стривай!.. Може, коли була з тобою грубуватою... Коли що не так — вибачай. І — будь щасливою!
Аліна підхопила чемоданчик, цмокнула хазяйку в щоку.
— Ей-ей?! — спохопилась та. — Ти ж куди? Присядьмо перед дорогою на удачу... Ось так. А тепер — біжи! З Богом!
Спустившись ліфтом на перший поверх, Аліна трохи постояла, вгамовуючи серденько, й обережно виглянула у двір.
Біля під'їзду стояла «Таврія», а біля неї— він, Івась. У новому світлому костюмі, при краватці (таким вона його ще не бачила),
якийсь схвильовано-урочистий. Однією рукою він тримався за відчинені дверці машини, а в другій мав великий букет полум'яних троянд.
Вітер куйовдив його м'яке волосся (в ту мить Аліна аж позаздрила вітрові), не зводив погляду з під'їзду й усміхався.
Загледівши її, Івась зробив рух, щоб іти (біля машини стояли його ціпки), але дівчина поспішно крикнула:
— Стій на місці, Івасику! Я надто довго до тебе йшла, мушу пройти й ці останні метри.
І зненацька в цю найвідповідальнішу в житті Аліни мить де не візьмись — кішка. Та ще й чорнюща, бісова личина! Це ж треба!.. Невдача! Чи у своїх невідкладних справах кудись квапилась, чи нарочито, але кицька, задерши хвоста, явно збиралася продефі-лювати перед під'їздом, а отже, й перейти Аліні дорогу до щастя.
Це вже було занадто! Аліна відчула, що її щастя в небезпеці! Його треба було рятувати. Негайно! І тієїж миті обоє вони — Івась та Аліна — не змовляючись, в один голос закричали на адресу безсовісної і безвідповідальної істоти:
— Ей-ей, е-ей!!! Стій!!! Щоб тебе!.. Та, певно, перестаралися, адже після їхнього крику-вереску відчайдушного бідна тваринка (бодай і чорнюща!), аж підстрибнула на місці й, ображено нявкнувши, відсахнулася вбік. Цього було досить, щоб Аліна благополучно проскочила відстань, що відділяла її від «Таврії». Івась обхопив її обіруч, і вони полегшено перевели дух.
— Яка ти гарна, Аліно, — парубок захоплено роздивлявся її.
— І ти гарний, — Аліна теж захоплено роздивлялася його. А кішка тим часом підійшла до них і, тихо та лагідно муркочучи, наче заспокоюючи їх («чого ви закричали, як божевільні... Так перелякали мене...»), вигнула спинку дугою і заходилася тертися об їхні ноги.
— Чия вона? — запитав Івась.
— Дворова, а тому — нічия.
— Тоді заберемо її — для сімейного затишку.
— Це й буде моє придане.
Так негадано пощастило ще й безпритульній кішці...

Валентин ЧЕМЕРИС

*
Нагору