Класика Поезія Проза Усяка всячина Прислів'я, приказки Перевiр себе! Хихітня Відгуки



*

АГНЕСА

Ах, Агнесо, зоряна казко, сон світанковий! Dolсе Агна! Діється а нею щось важко збагненне: задума, то радість, пай-дівчинка й раптом така чучвиндя, простибіг!
—Дзінь-дзелень,— повільно падає вимитий келих, б'ється весняно, неначе з тонкої криги, скалки розлітаються далеченько й ще довго потім вибризкують у зненацькому закуті сяйнистою крихітною загрозою.
— На щастя, — тут же його незграбна спроба підрятувати ситуацію.
— Еге ж, на щастя, — відлупить вона, й маленька слізка впаде на вціліле скляне пелюстя.
— Щось сталося, сталося, щось-щось... — зашепочуться сутінки.
— Так-так, так-так,—уторює будильник-флеґма. Сентиментальна мить, коли й погладити і вдарить хочеться.
Висновувалось, що недавній рішенець був не зовсім актом розумного егоїзму — скорше, капітулянтська слабина, відступ від самим же встановлених правил, та що вдієш, коли вчинок споконвіку обганяв у нас думку, власне, сталося те на грані відчаю і порожнечі; у кожного трапляються «повітряні ями»: здається, життю край і попереду тільки похмура ніч і суцільні безцільні витрати. Надовго шурхонувши у безкрильний провал, Ігор і запропонував Агнесі притулок. Що мало першої пори озоново-оновний подмух схожий з тим, як до кімнати залетить заблудла пташка.
Була й мала донька при ній спочатку. Але — застуда, і батьки Агнеси забрали внучку. Це, звісно, попустило путо. Затримочки немов на лекціях та інших семінарах, вертання з майським повівом винця при мові — легка, натхненна, наче балерина, і ще лишалася хазяйкою при тім, і ніжності тільки прибувало. Панове, то які гріхи? Хіба зримуєш з нею бруд, брутальність?
Язик не повертавсь їй докоряти. А надто, коли ніжність... О, ця ніжність! Пестощі її були такі пластичні, роїлись так овально-гнучко, зміїлись і цвіли, немов по вишколі в султанському гаремі.
Хоча інтим і виключався з планів він просто рятував її. А цей нюанс заплутає життя. Та наші плани...
— Не діло пізно їздити самій, — на здогад товариської поради шукав неранячі слова.
— Ти ж їздиш, і нічого.
— У юних пань розкладка інша. До мене ще не в'язла жодна п'яна.
— А я — прив'язну? П'яний чоловік — агресор, ти про це? Чіплялися до мене, ну то й що? Де сядуть, там і злізуть.
— Ти знаєш, я тобі добра...
— Усі зичливчики добра аж тім'я ладні проклювати.
Старий буркун, ну чим він кращий від зануди-мораліста, яким її в очах був батько? Нітився і жмакав невисловлені нотації, мов невдалу чернетку, замовкав Ігор, у тиші все влягалось, і знову мовби нерозшарпаність спокою. Видимість. Видиме—невидиме...
— Ми підемо у філармонію й в картинну галерею, хочеш? Бо трохи відірвались від людей, не буваємо ніде, не бачимо нікого, -— руки її літають довкола нього, заходячи в круте піке обіймів, доторків гримучих. І в ньому вже й без скрипок в'ється мелодія, рояться барви.
— А потім поведеш мене...
—Я поведу тебе в льокаль «В гостях у Бахуса» і наточу веселого вина — букет без брехень, витримка і...
— І ми прийдемо і запалим свічі...
Сюжет знайомий, майже ненабридний. Ти і вона. Вона і ти. Й поменше світу поміж щільність душ.
Лишалися філармонії у начерках, не більше. Коли твій човник плине без весла.
Зате журфікси почастішали, і все достарчить Агна цвіт своїх подруг — солістку із ансамблика якогось, поетку-початківицю, кравчиню...
І сяде спершу те святе пришестя тихо, мов горобчик—сама сором'язливість і невинність, а ледь оговтавшись, вже бісики пуска — вважай, по-дружньому, без всякої принуки, і вигідно поставить ніжку — аж по коліну зайчик сонячний стрибає, сліпить очі. Засмалить цигарку, окропиться вином. Обуриться Агнеса у шпарці тиші: — Ви й досі ще на «ви»? Ану ж мерщій на брудершафт налийте... І так допровокує, що він ґрунтовно вмочить губи у напомаджені чужі вуста. Сміх-смішки, втіха всім і щонайперша — Агні. Пантрує чуйно, зветься хтось на «ви»: штраф, штраф! Тобто цілуй іще, допоки закарбується: ти й ти!
Співмешканка вловила чуйно, що при гостесі він не поскупиться, отож розхвалює немов на продаж достоїнства її жіночі:
—Які розкішні груди, правда? А рот — він ні на що не натякав? Такі дрібнотно-хуліганські невинно-винні грища...
Жовтнева п'ятниця була змарнована чеканням; Агни, летіли шкереберть якісь їх плани, і телевізор не розраював його, лише дражнив: а маєш? Агнеса з'явилась пізно; та не сама—у супроводі рудуватої Ірини. Висока, бистрі зеленаві очі, строга сіра сукня, туфлі на низькому каблуку. На весь погідний вид цвітуть півонією губи у дужках зморщечок — том парний розділовий знак — на пристрасть натяк?
— Зараз ми тебе почастуємо рагу за Іриним рецептом, — і метушливо хазяйнують в кухні, наче на пожежку, І хутко, й весело придумали вечерю.
Рагу вдалося вище від похвал, і Ігор виставив з останнього «ензе» мадеру.
По телевізору йшла «Лісістрата», й Ірина, що зібралася, було, додому, пригальмувала. Щось не сиділось, крутилась, вмощувалася зручніш, і сіра сукня облипала ноги, ліплячи лекальні згини. Наперчене рагу, мадера і екранне дійство запліднили у ньому чортовиння. Агнеса вловила чуйно стан його душі і змовицьки дісталася рукою. І слала крадьковиті позирки Ірині, що бовваніла перед ліжком на стільці, немов відсутня. Добряче вимуштрувавши жилу, Агна схилилась низько тонкими польськими вустами, й Ігор не зчувся, як не тільки дозволив їй цю вишукану ласку, а й ніжно заохочував у міру змоги.
Раптово Іра озирнулася на них, полив'яно заблисли очі. Імпульс Ігорів — сховатись, Агнеса ж обурено пересмикнула плечем, і він капітулював, мов тут і ні при чому: розніжилась, поклала на коліна голову, ну що такого? А Іра вже торкалась босої його ноги, і надломилась груддю, взялася цілувати кавурника, облизькувати й лоскотати.
Він збараніло кайфував. Снаги всім стачило надовго, і все скінчилось на високій ноті.
— Поп'ємо чаю? — відітхнула врешті Агна, втираючи вкриті смагою уста. — А втім, вже пізно. Може, нехай і Іра заночує?
— Якщо. . . Ну, коли так., . — розслаблено він муркнув. Чомусь стелила Ірі не на кухні, як вже водилося у них.
— Ліверне од запаху, газу, — мовби здогадалася про що він думає, Агнеса.
— Тоді на кухні я...
— Ні-ні, я не засну без тебе.
Не був він певен, що легко спатиме в перевантаженій лодії постелі, але для чого сперечатись? Агнеса — гостинна господиня. Й гостинність ця для нього не вада.
Поки він перевдягавсь на кухні у піжаму, Іра встигла вже обкластися, лежала при стіні, з-під ковдри стриміла тільки руда її голівка. Ледь знічено Ігор походжав по кімнаті, косуючи на жінок.
— Лягай, — сказала Агна, — чого то ... Я тут зараз ...
І доки за звичаєм довго хлюпалась у ванній, напахчувалася дезодорантом, Ігор притулився скраю, мов сирота, обачно тримаючись дистанції, — жіночий дух потужно струмував, достоту з калорифера. Ігор намагався думати про Агнесу: ось вона пере свої блідо-рожеві трусики, змиває ось з вій туш, а ось стає під душ. На персах молодих злотисті крапелини, роса на яблуках неначе, і...
І знову моцувався з хіттю, трясця їй! Так хутко... Та чи не ця залітна птиця винна? — необережно ворухнулась, голий дотик об воскреслу твердь.
— Ви... ти любиш Гайдна? — звільна облизнулась.
— Ех, вам би Гайдна на комбайні чи, може, Ліста в ритмі твісту? — роздрочено одлунив Ігор.
— Ну, чом же... Це такий ніжний композитор, а надто там, де упродовж концерту гаснуть свічі, і музиди покидають сцену, лишаєтся тільки один язичок полум'я, і. . , — голос її глибинно задрижав, і знову голий небезпечний доторк її лядвеї, і він вже в паніці, в розгубі, бо раптом шал: вп'ястись до болю в ту м'яку шовковінь.
«Тук-тук» у двері. Вар'ює Агна.
— До вас можна?
О, нарешті!
Прийшла, нецеремонно-жартома посунула стегном Ігоря впритул до Ірини, і лівому його боку стало гаряче од щільного дотику до гості.
Погасло світло. Всі троє лежали мовчазні, замислені, мовби над розв'язком простенької, та підступної задачки. І раптом... несміло рушила до нього в розвідку обачна ручка Агни, а їй назустріч шерхіт й од Ірини, стрілися обидві на напруженому Ігоревім прузі.
О дівчатка! У юності він звав стосунки зовсім інші: чи боязкі, чи соромливі, в ровесниць у мізках чипіло оберегом — не дозволять багато зразу. Нахабі, котрий зльоту шастав під спідницю, давали щиросердих одкошів, хоч, може, й жалкували потім...
Ірина шульпалась дедалі завзятіш, де серця щільно брала свій підпільний клопіт, а що Ігор колодів і колодів, урешті пирхнула й обурено погидувала до нього спиною. Невдовзі навспросонь полишила його і Агна.
І довго він лежав як по команді струнко...
Прочомавсь од дзвінкої натятивленої тиші. У передсвітанковій імлі Агнеса одкрилювала од своїх пліч сорочку, гойднувши матовими овочами персів. Сам він уже був розбираний, либонь, не без її старань, у напівмороку стримить рогулька перископом.
Агнеса спонукливо розкинулася, повабила його до себе, і сторожко, щоб не розбуркати Ірину, він підібгав в'язкуче вижидальне тіло, сповільна прорухаючись у нього, осласнений новим нюансом—злодійкуватим присмаком чужої побічнини. Незмулена Агнесина плоть усе чуйніш реагувала на його щиросердість, і, впоєний примарним сполуванням, Ігор побічним зором засяг розширені Іринині очиська, вона поривно двинулась до нього, підхлюпнула підруби голі перса. Він мимохіть діткнувся їх рукою, жадобно стиснув, узявся Цілувати.
Тепер він уже не володав собоюі Іра, знав, давно не спала, лише прикидалась. Не витримала і вона, убгала під блакитні напівпрозорі трусики руча, запідмогала собі, пальчиком, постогнуючи тихо. Агна уторювала їй кволим повиском, і самоччин безтямний супровід хутко довів Ігоря до краю. Агна обома руками спізніло перетасувала його до Ірини, і він слухняно поткнувся до неї, лишаючи на її стегнах, мов равлик, вогкий слід. Ірина судомно там його притисла, Агнеса тулилася до пліч теплим, ніби натертим присипкою, персом.
— Уже метро працює, — одводячи од них полив'яні очі, промимрила Ірина й подріботіла у ванну.
Води вже стількох річок передзюрчалиу непам'ять, а там усе цебеніло й цебеніло. Здалося — двері стукнули вхідні, і Ігор вийшов їх замкнути. Світилося у ванній, і все ще падала вода, розляпуючи бризки. Він прочинив тихенько стулку. Іра, високо задерши голову, лучила із змішувача струменем в розтулений дівицею розквіт мішені. Ігор приголомшено дивився на цю містерію, на одміни здитинілого лиця, на якому проектувалося німе кіно. І раптом шкіра на жіночому животі стрепенулась, мов у лошиці, яку обліпили мухи, і з тихим стогоном Ірина опала на підібгані під сідниці ноги.
Повільно розплющилися її стуманілі, ніби покриті поливою, глипки — не впізнавала Ігоря, хоча й не дивувалась його з'яві? Він механічно забрав з її безвольної руки нікельовану змію змішувача — цікавість віжкувала ним, сама цікавість! — і спрямував весь водяний батіг у центр, де сходилися три тупі кути золотистої плоті, на перекинуту яличку змокрілого волосся. Ледь подалися в боки її стегна і на обличчі знов протанув блаженно-мрійливий вигляд. Наосліп попливла її рука, спіткнулася неподалік об знахідку, що не залінькувалася стверднуть, й купальниця-кохальниця на неї нанизала хавку.
Вповільнено-грайливі рухи, лінькувата грація...
«Як їй личить», — майнуло окопом його свідомості.
Одводила й одводила руду заваду пасем, і змигував рожевий тренчик губ, обтягнених довкола тлустого тлуму — немов качалкою розкачувалося тісто, і цікавість одступалася в Ігорю перед захопленням, і дія ця здавалась тільки і можлива, така, що виключає варіанти, попри зіпсутість і розпусність малювалась чисто і невинно, прегарно навіть штабу нюхання троянди. І губи дотикались обережно-ніжно, неначе й справді цілували квітку. Та затремтіла врешті ожила статуя, як тремтить холодильник, коли вимикається двигунчик, і відштовхнула Ігоря від себе.
— Геть звідси... Я кажу, облиште.
І він облишив. Зовсім недалеко вже від власної мети. Аж засоромився Агнеси із цим станом. А вона потрактувала як належить. Погладила й поцілувала. Щоправда, сонно, і він її розбуркувать не став. Варив цю кашу далі в голові.
Вже через дрімки брутально хряпнули на вихід двері. Пішла, не попрощавшись.
— Ти мав її? — розплющилась Агнеса.
— Дощенту ні, — сумирно одізвався Ігор.
—Чому?
— Чи мало тих «тому»? А головне — ти ж знаєш, я кохаю лише тебе.
— Та це не мусить заважати знатися тобі і з іншою.
— Якщо тобі це так приємно...
— Неприємно не було б мені.
Зима ґвалтівно вторглася в оселю осені, завчасу вигнавши її жебрати десь по не наших краях. Холодний різкий вітер, стабільно низька температура, мов гарячка у хворого, раптово збила тонус життя — навіть горобців не стало чути. І Агнеса—змерзлий горобчик —- мерзлякувато щулиться в потертій кожушині, розгублено зиркав з-під великих окулярів.
— Хоч би сніг випав...
А снігу нема й нема, тільки зранку паморозь, що геометрично тане, коли тіні будинків одступають убік. То—за сонця. Але сонце не завжди є. І тоді сіре небо із сірою землею—дві частини сендвіча, поміж якими пропадає людина.
Та от — вітри вляглися, сонце цілий, хоч і короткий, день. Станеш спиною у затишку — відчуєш теплі лапки на плечах.
— Ля-ля, ля-ля, — знов закурликала Агнеса. Вона любить співати, тільки затверезу соромиться. Співає пташка, але ще домує вечорами.
У суботу вона прокинулася раненько зі свіжим янгольським личком — такі бувають у дітей, яким снилися світлі сни, — обвила шию Ігорю голими прохолодними руками.
— Ти не хотів би принести мені гарбуза?
У ньому з теньком наче щось зламалось.
— Тобі обридло вже зі мною?
— Принести, не піднести. Для каші, май френд, для кашечки. Я хочу гарбузівки. Як колись бабуся готувала.
Хоч він і не любив базарювати, але оцей симптом приручення... Хутенько одягнувся і почвалав, мов на лови, до універсаму, під котрим тулиться суржикомовний базартаун.
З гарбузами красувалось лиш одне окате світлокосе дівча в куфайці і яскравій червоній хустці. Губи зблякли до блідо-рожевого, сірі очища в оберегах синюватої туші впускають у себе світ без застороги й оборони. І він туди одразу вскочив і почувся хутко свійським: приязно відгукнулося дівча про ціну, потвердивши ручам—три пальчики стримлять, два загнуті. Три тищі, що ті тищі?
Він завагався.
— Вам дорого? — немовби співчуття і легкий жаль.
— У кого товстий гаманець — то анітрохи.
— У кого він зараз: товстий... — дружньо-теплий голос не відпускав його, хоч й ладен відпрощати.
— І жалко мені дістати від такої господиньки аж отакого ралця. Хіба покласти на полиці і згадувати цей день...
Вона вже вибирала йому пузатенького і ребристого добродушного городнього ґазду.
— Оце буде саме враз... Ще не доводилося куштувати печеного гарбуза? — так м'яко стелить: двозначність і прихований натяк, що і він їй чимось приємний. Ігореві згадалось оповідання Валерія Гейдека «Помідори»—там хлопець допоміг незнайомій дівчині спродатися на ринку і потім вони завітали до неї, хотіли й боялися тієї часини, коли залишаться віч-на-віч і того, що зробиться поміж них, що зробилося, що не могло не зробитись...
«Він побачив на стільці ліфчик, трусики її, навіть не прикриті платтям, побачив, як боязко вона поглянула на нього, і цієї хвилини відчув полегкість, звільнення. Усе, що мучило його весь день
і тут, у будиночку, важенним тягарем насунулось, — було бажання якось зв'язати воєдино те, що було для нього поокремішнім і окремішністю своєю гнітило його...»
Коли б не Агнеса, він, певне, так само спробував би допомогти цій окатій побазарювати чи й скупити у неї весь товар і запросити її до себе — ну чи не гріх батьку або там чоловікові тримати цілий день на холоді таке створіння, — і поки той чоловік чи батько під'їхав забирати її додому, вони устигли б з нею щиро погомоніти про все на світі, як водиться у випадкових стрічних, полегшивши і просвітливши свої душі. Грала б тиха музика, і їхні пальці спліталися і розлучалися, і нишкли в дотиках, боялися і прагнули навстріч одне одному... Щось гарне могло статися з ними, і згадка гріла б їх колись обох, мов плинна ласка заосенілого сонечка.
...Грала тиха музика. Тахта уже була застелена, Агнеса забралася на неї з ногами, приймала гостю — Ірину. Й Ірина сиділа так само з ногами на постелі, обоє вкриті до пояса легким брунатним накривалом.
— О, здрастуйте!
— Привіт, — немов не бачилася й Агна.
—Я тут у вас шукала дріжджі, хтось казав, у вашому універсамі вчора бачили. Зайшла погрітись, — пояснювала свою ранкову з'яву Іра.
Він опустився на стілець перед тахтою і закурив. Дівчачі погляди, неначе в киць у казці, схоже, закидали про дочасність його з'яви. Щось мовби руки вкрадене ховають під вкривалом. І чи не труси Агнесині блідо-лілові зм'яті з-під подушки?
Двигнуло ним, одкинув скраю покривало. Завмерли пальці-п'яльці в підволоттях...
— Ну що, не бачив? Роздягайсь та просимо до нас, — Агнесоччин пригаслий кволий голос.
— Без тебе ми занудьгували трохи.
— Просим, просим, — і Ірина.
Розсердитись хотів він і не зміг. Й так по-простяцьки відгукнутись на той заклик...
Дві пари рук прийшли йому на поміч, визволили з одежі, і він стояв позуючим натурником. Агнесочка взяла його за стан, погладила і притулилася щокою. Тримала проти себе близько, наче кишенькове люстерко, то раптом відтуляла далі, гейби вже трюмо. Дивилась і торкалась, зачіпала. Й обачний хутко дотик інших рук і лоскіт іншого волосся. Взяли його в роботу майстровито і діяли, хоч і не синхронно, але зладно, і невзабарі вже шкварчав у нього кожен міліметр шкіри.
Вилизували його — кішки кошеня — і муркотіли од утіхи. Він гладив схилені при нім голівки, чуючи у жилах дужі сокогони, як у весняному клені, й заплутувався в павутинні їхніх кудел, наосліп тицявся у вуха, щоки, губи. Змішалися пасма з пасмами, накручені на жваве бігуді.
Жінки повабили його до себе, і в тім сплетінні тіл, у в'язі рук і ніг блукав він і вибрукував, пірнав і виринав на теплих хвилях, п'янів од ароматів, що клаптями туману маяли у їхніх згинах, і цілував усі звиви й випуклини, хотів і мав їх донесхочу, порушивши усі табу... Під, над і всередині.
Горнувсь поперві більше до Агнеси — й приручений її розкуттям, і обачність: раптом потім заревнує, — а це вже як на душу бог зійде, що ближче туди й рветься.
І марно він боявсь зневажити своїшу. Натішившись його жагучим гостюванням, вдячно й лагідно звільнилась, перевела до Іри, від широти душі частуючи подругу найдорожчим, чим щойно упивалася сама. І він лиш тамував, розтягував спромогу, милуючись розніженим гуртком. Повіки у двох відданиць приплющені, в напіврозтулених губах гасає полум'я рожевих язичків, і віє то тут, то там, блукач схмелілий, ошалілий.
Вони спивали дань нектару, скуштовували по краплині, ці молоді розпусниці-богині, язичниці-вакханки, вони давали й брали, удосконаливши природний дар мистецьким шармом.
Чарівний гріх, медвяний вир розпусти...
Дітклива ніжність шкіри, запахи дурманні лона. З усіх боків тулилися до нього, горнулись персами й руками, світ замело русяве і рудаве — їхні коси, і пальчики повзли по ньому повзиками, знаходили забавку і тримали її чемно, легенько бгали, мов перебирали струни. В крихкому напівмаренні, в фаті-моргані хиталися легкі й безплотні тіні, танок тіней. В'юнкі, як водорості, вони пришпорювали гін уяви, ява уяву обганяла, і вже фантазії йому забракло, а витівки вакханок не вчахали. Цвітуть від пальців ніг дівочі поцілунки, пелюстки гублять — вище й вище, заки вуста дов'ються до завершення мети, десяток раз він піднімався щаблями блаженства, — невже ще може бути чарівніше? Може.
Він може й може.
Ой губи-згуба, дівчино люба...
Та — люба і та — люба, з лона згуба, і з губ — згуба, зануритись обличчям у м'який лан живота й наосліп мандрувати чутливими кінцівками по райській планеті Жінка, планеті, що має такого ніжного двійника-супутника, віддзеркалювача нестям, сутіней, світань; хуткозмінні сонце й місяць, обабокі притягання-відпихання — маленький космос, мікро-макрочари...
І їхні перехлюпи під душем у прислузі і підмозі, і заваді одна одній, ти тут — і ні, підглядини за ними, милування пластикою рухів: мовби його руки торкаються цього виткого спинопліччя, стеблистих рук і ніг. Роїння зоряне молекул тіла і рух молекул атмосфери у сизому димку цигарки... Він розчинився в світі, світ розросився в ньому, і це було підближення до розуміння суті існування.
— Ти був дуже милий, — лащилася до нього Агнеса по провідинах Ірини.
— У неї катастрофа — її покинув друг, й вона така самотня і нещасна, а ти пригрів її і втішив.
— Розпуста й зрада, — одходив звільна Ігор. — Не думав, що я здатен до такого. І рай, і пекло полетіли шкереберть, зродили в цій руїні якесь нове покруччя.
— Немає ні розпусти, ані зради. Хтось обікрав когось, комусь підставив ногу?
— Ще й яку!
— О, бачиш! В трухлявих нірках — ярлики й полички. Коли ти забалакав приязно до когось чи потанцюєш з кимось, переділиш чашку кави, комусь всміхнувся — то вже розтринькуєш багатство, що належить іншій? Уявиш, зробиш—чи не все одно? В свідомості це рівнозначне. У цьому світі все належить всім. Ти лиш один хотів би мати небо й сонце, цвіт і спів пташиний? Але чому лиш тільки ти? Скупиндя, трусячись над золотом, його тримає під замком, а нащо? Ти ділишся із кимось, хтось поділиться з тобою, і ви стаєте устократ багатші. А зрада — це коли когось обділено, за чийсь рахунок. Коли ж усім — тобі й мені, і їй чи йому добре — хіба це зле?
— Виховували нас не так.
— Усіх навчали нас не так. Проте щось тільки й починається тоді, коли руйнуються стереотипи. Тобі поганого зробили щось я чи Іра?
— Це я... Я був поганий.
— Дурненький! Ти був би поганий, якби любив тільки себе, думав лише про себе. Але й любити себе — це теж свідчення небайдужого серця. Хто не вміє себе любити, навряд чи зуміє полюбити й когось.
— Я люблю тебе.
— А я тебе. І зараз це найголовніше. І коли ми любимо ще й Іру, і вона любить нас з тобою, то хіба ми від цього збідніли?
Вони лежали голі, пригортали й гладили одне одного й шепотіли одне одному слова, що безцензурне йшли із самого глибу, і почували переливи крові й лімфи одне в одного, уже стаючи однією істотою, і він зовсім не хотів її фізично, кохалися їхні душі і їхні серця, вони давали і брали стільки, що така мізерія, як запізнатися фізіологічне, була б нікчемною другорядністю, тисячорядністю на кшталт маленької росинки серед безмежжя океану.
— Я мав у ній тебе, твоє віддзеркалення, твою другу суть.
— І скільки таких сутей може бути! —загадково всміхнулася Агнеса.
— І я тебе мала через неї — іншого, незнаного. Це мов душа моя, одлущившись від тіла, ширяла над нами й милувалася мною в твоїх обіймах.
«І скільки тих сутей може бути...»
— Яз подарунком, — щиро, аж зухвало видасть Ігореві Агнеса, з'явившись пізно при новій подрузі. Й Ігор не може сердитися, що вона десь вешталась, йому цікаво вже: а що у нас сьогодні у меню, які там витинанки, що за альковна новела-анекдот? І витиналося, звичайно, щось нове. Але...
— Ти знаєш, часом я тебе ненавиджу, — ще спересердя кидав Ігор Агні спершу.
—Цілком нормально, — її здивуєш! — Ненависть — це лише тінь любові.
Новий сувій розповили вони відтоді, певне. Ігор знайшов у собі внутрішню розкутість, менше гнобив свої думки і почування.
—Я хочу, щоб ти ділився зі мною всім, як брат із сестричкою.
— Гм, всім...
— А чи не засидівся ти в дівках? — спантеличив його у понеділок, ще й тринадцятого числа Відсек (так Ігор і називав його за посадою — відповідальний секретар).
—Не зрозумів.
— Провітритись не хочеш? У відрядження... У Січеславі обласні збори фермерів.
— А, — полегшено відітхнув Ігор. Хоча яка ж полегша — кинути Агнесу саму.
— Я заберу у батьків доньку, — немовби здогадалася вона. На прощання вони так накатувалися, що в нього стегна, одерев'яніли. Втерли вони часнику тахті, ледь пружини не потрощили. І натруджений прутень у нього стримів усю дорогу — аж на його полицю у плацкартному вагоні сусідки-школярки задивлялися: хіба ж те простирадло приховає бруса?
У Січеславі він зайшов до колег у місцеву газету, і дебела стажистка з журфаку на ймення Любава напросилася йому у супровідниці. Це він любив — коли в чужому місті його хтось водить: стільки часу заощадиш!
Але й очища у неї. А губи! І стегна... Та нехай їй грець. Щоб не Агнеса — може, й на гріх би... Та що Агнеса — хіба вона не вчила його не комплексувати?
Коли вони сиділи в залі поруч, відчув могутній дотик ноги через товсту червону спідницю і раптом звідчайдушнів: якщо не, варитиме з нього воду, то він не скапарить.
На неофіційній частині наради вона сміло випила з ним на брудершафт, і вони поїхали в трамваї разом—Любаві півмарш-руту по дорозі з Ігорем. Він почав натякати, що не завадило б кави, а в нього саме в номері розчинна є.
— Взагалі-то у мене рантка з нареченим, — Любава неуважно стежила за завіконним краєвидом.
Він запитав, о котрій те побачення, і виходило, що вона вже запізнилася на цілих півгодини.
— Він мене чекатиме й годину, й три. Скільки треба.
— Ми встигнемо й за годину, — його поймав мисливський азарт.
— Маєте ще десять хвилин. Може, й умовите.
— «Умовиш», — м'яко підправив він, — і, отже, ти заборгувала мені поцілунок. Борги ж краще віддавати зразу, бо набіжить процентів.
— А як ти мене цілуватимеш?
Він завівся, згадуючи Агнесу, і Любава таки не встояла. Кави пити не стали. Він одразу ж почав справляти борг, і Любава задвигоніла ракетою на старті. Через десять хвилин він уже її мантачив. Любава вміло фехтувала грізним клинком, завдаючи собі приємних уколів куди забажає, та найбільших розкошів доскочила, коли він убгав їй руку — ледь не по самий лікоть.
— Так-таки й всю руку? — недовірилась Агнаса. Доньки він не побачив: уже відвезла, мовляв. Перед самісіньким його приїздом. Якби не інтермедія з Любавою, він доскіпувався б, а так...
— Там не вагіна, а цілий борсучий лаз, — захоплювався згадкою, Ігор.
— По тому вона зробилася по-справжньому ручною. Вика зала всі свої дівочі таємниці. Має трьох подружок, з якими кохається по черзі.
—Цікаво було б з нею познайомитися.... А як же тоді її наречений?
— О, наречений... Коли ми прощалися вранці, я підкусив її — чи не заверне на майдан: раптом бідолаха й досі на своєму посту. Досі її чекає.
Любава не вибувала в Ігоря ще два вечори, і йому не треба
було й пальцем ворушити — усе вона обладнувала сама: осідлувала й підгулькувала, варила кохальне зілля, як уміла.
«Ох, відірву я, відірву»,—все шаленіла.
«Знаєш, взагалі-то на мені стаття...»
«То шкрябай, я потерплю».
І він розлінно сів до столу, почав чухрати немічні рядки. Суконно, просто базгранина, та хай — сяка-така чернетка, обробляти потім легше. На останніх сторінках забуксував.
«Що то за Муза — заохотити не може, надихнути?»
«Вона може», — Любава легко зіскочила з ліжка, де вилежувалася, лінькувато пантруючи на його муки... Кинула біля столу подушечку, стала на неї навколішки.
Це підстьобнуло його краще за батога.
«Тільки не поспішай... поки я тут не закінчу».
«Будь певен», — промурчала вона і час од часу позирала знизу вгору — чи не скоро крапка — і пригальмовувала й знову ревно надихала, чутливо вловлюючи одміни його стану. І він за її ніжного сприяння скинув камінь з душі, «Тільки знав би читач, як далася авторові ця кінцівка!»
Наостанок Любава прокусила йому нігтя на великому пальці правиці: щоб пам'ятав!
— Коли ти був там?
— А де ж іще?
— Та мало де можна.
Він заплющився, і перед очима захилиталися дзвони великих Любавиних персів, і між тих персів він...
— Я хочу чути ще, як вона тебе надихала, — інший, рідний голос.
— О, це вона вміє!
— Краще, ніж я?
— У тебе вміння опромінене душею. А, вона — суцільний шал стихії. Коли заведеться — уся двигтить до нігтів ніг, весь світ всисає чорною дірою. А вийде з трансу, не зразу впізнав — і де вона, і з ким... Кілька разів називала мене Колею.
— Це тебе не ображало?
— Яка ж образа, коли ти — саме ти — забив їй памороки. І ти береш її, напевне знаючи — це не твоє.
— А якби твоє?
— Були б проблеми,—розкрився щиро він, і Агна глянула на нього мовби заклопотано.
Вона посунулась на ліжку, скидаючи трусики, розкинулась привільне, пропонуючи себе, Ігор поклав їй на волосся руку, ворушачи, неначе мурашник.
— Розказуй ще про неї.
— Я все вже розказав.
— Як вона реагувала... її улюблені слова.
— Ай правда! Кінчаючи, завжди гукала: «Чудо, таїнство природи!»
— Що то вища освіта,—Агнеса знайшла чім клопотатися і в нього і вже не одривалась. — Ти цілував їй там?
— Не знаю, чи зміг би.... Та й чи була у тому потреба? Вистачало й дотику руки. Там така німфа! Візьмеш межи пальців, а воно вже пружне й ковзьке — справжня тобі курятина в желе. Правда, просила мене одну річ.
— Ну-ну!
— Хотіла, щоб я прикладався до неї вухом. І слухав, як мушлю.
— І ти слухав?
— Вибач, але...
— Давай, давай, — засовалася Агна, і він не збагнув — далі гладити чи оповідати, — І що ти там почув?
— Я чув там море. Справді, як у мушлі. Чи лиш здавалось...
— Послухай мене, — облизнула пошерхлі губи Агнеса. Він зреагував не зразу.
— Я ж прошу тебе...
Ігор перехилився до неї, ліг вухом на лоскітливі кучерики.
—Чути щось? Він мовчав.
— У мене, отже, не море.
Од хвилювання і старання у нього засіпалася жилка на скроні і обненацька скресло тихе шемряння.
— Є, — сказав він.
— Ти справді чуєш?
Він кивнув, приклався другим вухом.
— У тебе не море, а цілий океан, — Ігор упав на неї обличчям, зацілував її, зализькав.
Агнеса перекинула до себе дровиняки його ніг, обклалась ними.
Язик блукав, змагав, наполягав. Легенько прутень прослизнув у впадині між персів. І ось вона нарешті, незнана досі ласка: він у долонці-лонці, а слівничок її уже в його роздвої. Затамувавши подих, Ігор втиснувся опруглим язиком в бахмату замшавілу дучку. Ще й пальці — там і там, Агнесині Невтомні губки і пухка ручнівка. Й коли відчула прожогінь кінця, підставила за кілька дюймів розтулене пелюстя губ, кмітуючи не згавить миті оком. І ось жадана біла злива, й жадане влучання, й ще кілька раз здоїла рештки, в знетямі провела ним по вустах.
—Допіру поцілуй мене.
Він вдячно потягнувся донизу, але з Долоньки рвійно враз затула.
— Ні-ні. Не, там. У губи.
Він повернувсь до неї, стер з-над горішньої вустини кілька олив'яних крапель і ніжно цмокнув липкий вільглий рот.
— «Чудо, таїнство природи», — всміхнулася вона, — А це... тобі не бридко?
— Мені з тобою нічогінь не бридко.
— А якби Любава... — ї..в я Любаву,— щиросердо видихнув він.
— Ну звісно: а що ж ти іще з нею робив.
Вона змахнула розпущеним волоссям, схилила йому на груди голову, затулила тією шовковою запоною його від усього світу і стала слухати, як б'ється його серце.
І піхва її посіпувалася в такт тому биттю:
—Тук-тук...
— Сіп-сіп...
І ось вже Новий рік на носі.
—Де святкувати хочеш?
— Кликали мої до себе. Нас обох.
— Сидіти в галстуці, дивитись телевізор..,
— Мені й самій не в кайф. Не випий зайву краплю. Поводься чемно. А я люблю кохатись в новоріччя... Давай удень, я з доцею побуду, а вечір з ніччю — наші. Подумай про напої.
— Уже подумав. Дещо є.
— Подумай добре. Хай краще зостанеться.
— Ялинку ставимо?
— Обов'язково!
І він за кілька років знов зазнав святкової бентеги.
Тридцять першого, як і домовились, удень Агна понесла гостинці доні, наготувавши зранку все до столу. Зателефонувала на роботу: я недовго…Колеги скинулись по двадцять тисяч, а Ігор сачконув — боявся у «козі» зав'язнуть, Агні буде сумно. Та сумувать би довелось йому, якби не розуміння материнських почуттів: барилась Агна.
Повештавшись каналами телевізії, що всі в один вдалися нецікаві, він з книжкою приліг.
Прийшла Агнесочка ще у старому році. У супроводі: Емма й Люба — (невмирущий в неї потяг до сюрпризів). Емма сухорлява брюнетка з хлопчачою розкуйовженою зачіскою, Люба — пишнотіла блондинка при вівсяній гривці до пліч.
Судячи з їхнього піднесеного стану, дівчата вже встигли дзьобнути по келиху-другому. І як таких знаходить Агнеса? Чорт чорта впізнав та й на пиво позвав?
Спробуй скажи, що вони лише сьогодні познайомилися. В трамваї Люба загубила сумочку, а Агна добачила, коли вже вони з Еммою вийшли, і кинулася їх наздоганяти.
— Чую, горлає хтось, як навіжений: «Дівчата, та хай вам трясця, зачекайте!» — і ноги кидає, мов утюжки, у своїх ботиках, — на всю кімнату дзяволіла Емма.
— І не могли ж ми не скропити цю приключку. Бачу — наші люди. Кажу їм: є такий фест файний фацет...
— Ми просто заінтриговані вами, — хлюпнула до нього синькою давального погляду Люба. — Ви для нас суцільна легенда.
Щось про легенду було у Маяковського. Що він там передавав із вуст у вуста в Парижі?
—Думаю, ти їх не розчаруєш.
— Хоча інколи легенди краще слухати, аніж торкати, — вже гралася з полум'ям Люба.
— Ці лестощі — і знаєш, що до чого, а приємно, й Ігор не огинаючись виставив «а перед тим» — аперитив у вигляді каберне.
— Стратегічне вино, — похвалила Емма.
— Стронцій з організму виводить. Попісяв, і вже екологічно-чистий.
Ігор зрозумів, що свято буде урожайне і вже по першому ковтку його зсередини немов осяяла заграва, заграли дзвони. Ще в юності він самоіронізував перед однією своєю знайомою:
«Я на кохання реагую нирками».
«Багато дзюриш?»
«Ага».
І трохи спантеличено посунув він до туалету й розслаблено дивився, як з його підв'ялого краника струменить красива дзвінка цівка. Просто диво дивне — геніально чи недоладно зрихтувала природа осердя насолоди, змушуючи соромитись й ховати від сторонніх очей. А чому, власне? Згадалося спостереження Леонардо да Вінчі: кожен хазяїн ледь не всім своїм функціям, за винятком роботи серця, і тільки прутневі не завжди може повеліти — харциз підводиться, коли захоче, це не рука-нога; напевне, через те, що в нього власна голова, і він свою щоразу гадку має.
Усе іще забімбаний проблемою, Ігор пустив у ванній гарячу воду і про всяк випадок ополоснув штуку: спонтанно закортить котрійсь поцілуватись, і враз не надихне солоний присмак. Штука від операції одразу набубнявіла—шкода й ховати перло.
За переділкою клацнув вимикач: котрась сподвижниця з кохального синдрому змінила на недавньому посту. І все ще загнуздуючи свого недогризка, Ігор підглянув крізь щілину — і ванна, і туалет не замикалися із середини—стрункі жіночі голі стегна, в яких для нас завади чаїться біс. Емма. І тихий подзюрк не одбриджував, а навпаки, заводив, і Ігор прочинив по-змовницькому двері.
Застукана зненацька, Емма не злякалась, лиш інтуїтивно стисла ноги і розтулила рота — збиралася на щире слово, певне. Але не встигла — мабуть, розгубилась і паколом закляпила собі вуста. Ігор став кохати її в повний рожевий рот з кокетливою виїмкою на горішній губі, і кохав доти, доки не змовкло тихе дзюрчання.
—Дякую за розминку, — відкоркувавши рота, нарешті задихано одреагувала Емма. — В дебюті ви гросмейстер. Та ще не вечір. Заберіть.
І він слухняно, хоч із жалем, облишив її, тримаючи в руках, неначе револьвера, позичку свою наївну.
У пляшці вже мало що лишалось. Агнеса напівлежала на тахті із сигаретою. Люба сиділа на стільці під стіною з голою японкою на узбережжі моря — старий календар — і коли побачила, що Ігор за гостинця мав, очі її розширялися.
— Ах он який атракціон!
— Ах-трахціон, — миттєво каламбурить Агна. Ігор тримав у формі огира стрімкими рухами без тіні зніяковіння—ніби книжку гортав: така, знать, розлилася атмосфера від гостей.
— Я щойно дійшов висновку, що три точки, рівновіддалені одна від одної — рот, серце, геніталії, — сполучаються найкоротшою прямою, якої не вирахує й найгеніальніший геометр. Вони, по суті, розташовані в такій площині, що її не розітнути й скальпелем.
Агнеса пасла очима його руку, яка ліпила найкращий у світі гончарний виріб.
— Геніальна думка. Хоч віддалі посутньо ніякої нема — все в одній точці, коли по-справжньому... Але ми теж з Любою ворухнули мізками: як було б славно, щоб, скажімо, прутень ріс на місці вказівного пальця. А піхва розмістилась в жінки у долоні. Скільки веселих контактувань могло б затіватися в кіно, на прогулянці, навіть у студентській аудиторії. Жити стало б простіше.
— Тільки й робили б, що трахалися, — сатанів Ігор, не припиняючи своїх невинних вправ.
— Однак щось би й втратили, — Люба замінила його руку своєю пшеничною долонею. — Не було б загадки й чекань, те-
атру роздягання, для чого тоді трусики й презервативи — вистачало б самої рукавички.
— Та уявляєш — вічний стоян, завжди готовий до вживання, і це нікому не заважає.
— Він зараз і так готовий, — задумливо підлизнула Люба верхню губу вологим рожевим язичком. — Він так гарно стримить, як пі... пізанська вежа. Аж шкода, що таке добро марнується. — І раптовий сумнів: — Сподіваюся, він у вас не обрізаний?
— А що, параметр не той?
— Той, аж задосить... Не бачила я просто обрізаного. У чім там різниця?
— Різниця мала. Проте повір, що цілий цікавіший,—Агнеса жадібно затягнулась і втоптала недопалок у попільниці. Попільниця називалася «ріsdа» — припасована з розбитого келиха, вона мала на денці виведене епоксидною смолою це романтичне слово. Агнунця колись спізніло підправила Ігоря, що треба писати через «z», але клей уже засох і так воно й лишилося з похибкою.
Тим часом Емма промокнула туалетним папером мокру піхву, звиваючись станом, натягнула трусики з гаслом англійською «Вона вас чекає», й вступила до кімнати.
— Про про що ви тут базарюєте?
— Ми не базарюємо. Ми сумніваємось, нащо природі ховати кохальне знаряддя в такий незрук. Куди спосібніше, якби все це було доступне, як ручкання.
— Теж знайшли проблему. Тільки бамкання — і все у ваших руках. І не тільки у руках, — ніжно затремолила Емма, як Люба завдала собі Ігоревого прутня на плече і, тулячись до нього голою шиєю, стала погладжувати, мов папугу. І японка з календаря схвально і ледь заздро позирала на неї.
— Ти не промахнулася, Любо? — Агнеса ревно пильнувала інтереси друга.
— Чи я сліпа? Знайомитися треба поступово.
— Егоїстка. Думає лише про себе.
— З чого ти взяла? Хазяїну із цього теж перепадає щось. А як щось не так, то й він, здається, не безрукий. Чи вам це, любий друже, не до шмиги? — покосувала на Ігоря Люба.
— Мені все подобається, коли влягає дамі.
— А коли сам собі?
— В моєму віці це була б така наївність!
— Дурненький, — Агнеса попустила труси й вклала межи ноги середульшого пальця із срібним перснем.
— Та й сім'я шкода тринькать.
— От з цим я згодна, — підкивнула Люба. — Не варто одривать од жінки.
— Люди! У мене вже слинка котиться, — психонула Емма.
— Ти хочеш? Зараз. Ще тіль-тіль, — процвіріньчала Агна.
— Вам добре, всі при ділі.
— Немов тобі хтось заважає!
— Я їсти хочу. А оце... Хай бог боронить. І так вже три аборти в один рік.
— А гумка нащо? — любо лебедів Люба.
—І що в тій гумі? Краще вже самій собі,—прискорено шарує Агна.
— І взагалі, це не життя, а хрін зна що... Черги, ціни. Ціни, черги...
— Один знайомець мій зізнався — так захарчувався, що в ліжку в нього єдине добре виходить — спати.
— А ти перевірила б.
— Тану вас!
— Знати б, що чекає нас у році новім, — Емма залпом допила свій келих.
— Ну, розпхинькалися. Хвалити бога, чарка є і кусень хліба. І чоловік, який нас любить. Ігоре, ти ж, правда, любиш нас? Чи ми того не варті?
—Голодній кумі х.. на умі, — Емма нагнулася підняти з підлоги чиюсь заколку для волосся. — Не моя.
Ігор автоматично погладив підставлені майже впритул ідеальні півкулі, обтягнуті червоними штанями. Між поясом і підсмикнутою кофтою спокусно скресла смуга голого живого матеріалу, і він заслав під пояс руку. Гармонійний злад, що озивався там, телетранслювався судинами й нервовими волокнами до самісінького нутра. Розпад і Маріанська западина, і в неї природно провалюється мізинець — вільно і просторо. На поміч — безіменний, а там і середульший; невеличка рокіровка, й усі три пучки складені, як до молитви, і вже під ними півнячим гребенем настовбурчялися малі губи. І Емма ладком загойдала задком.
— Це щось уже з хероографії, пардон, — хореографії, — Агнеса покинула чухрати свою бандурку, стала перед ліжком бокаса — кидець ноги, руки кидець; напроти Емми чоломбитна пантоміма. Емма вкрівнювалася непритомно, й Ігор не знав, куди себе подіти. Тим більше, що й Люба вже випустила пташку: лети, де знаєш — і приєдналася до подруг.
«Танці! Зібралися три зас..нці. Один грає, другий дує, третій дурень, що танцює».
Й Ігор засумував, та не зовсім свята трійця взяла його в своє рятівне коло, розтіпала йому гузиря, затіяла навпочіпки квача, і він це вподобав, це не могло не припасти до смаку навіть кам'яному ідолові, якщо він і скам'янів тисячу літ тому.
То була сухопутна копія постійного останньочасового його ранкового сну. Вудив рибу, до пояса у воді поплавок не зворухнеться, а до Ігоря підпливають довгокосі слизькоперсі русалки і все товчуться довкруж мовби насадженої на гачок наживи, тицяються зусібіч, поки якась нарешті не настромиться верхньою губою, і, о диво — починала клювати й риба на вудці. Але він бачить, як унизу, у воді коло тулова зривається одна і друга, й третя діва. І раптом котрась вивернеться, учепиться іншою подобизною губ, і все в ньому стрімко випростується, й русалка звивається гнучким станом, лоскоче йому живіт лапатим хвостом і зривається углиб, у водоростеві хащі.
Та вже не уві сні мов навісні — Агнесочка і гості. Солодко одмружившись, він бачить: повільно скидає золотаву блузку Агнеса.
Маха, як лелека крилом. І це променисте гасло переймає решта й невдовзі кружеляють усі лише в станиках...
Недавньої просяйної суботи його понесло до затоки, берег якої обсіли нові озії для спритного панства, що вміє надоїти з
копійки мільйон. Прозора крига перебрала колір у води, і скрізь по цьому нешибкованому склі поскорчувались над ополонками немовби в рукоблудді вудильники. Берегова лямівка цукристо відблискувала салом поломаного льодоставу, пісок був вогкий і важкий. Під кущем шелюги з неодпалими жерстяними смужками листя Ігор знайшов місцину, де він вперше вгостився в Агнюню. Тепер там стримулів фекалійний Везувій, поодаль поворухувалася під вітровим подмухом розірвана поліетиленова торбинка з відбитком смаглої курортниці — рахманні її ножиська лінькувато здіймались і вклякали на рудому сторчаку обламаної билинки пижма.
Щемкий жаль оповив його серце: адже у ньому не відмерли зовсім гальма, десь на запічку душі ще скавуліла ніким не примічена й не поцінована світлизна, що при Агнесі змикалася, мов стулки перлівниці, й назовні просилося усе тілесне, бестіарне. Агна одступалася йому своїми несосвітенними фантазіями, і він слухняно убирався у строї безсовісного лицедія — лише б не стати у її очах пронафталіненою тінню, витягнутою з предківської шафи. І хто кого запалював диявольським вогнем?
Вернути б до затоки у червневу пору, спинитись там, де зупинитись ніяк, повіжкуватя, може, ледь інакше...
Безкомплексні дві Агнесині подруги замуляли йому — хоч би на мить ковтнуть озону, а там уже нехай валує чадний дим. І він зірвався. Зафутлярився на всі застібки. Сердито блякнув:
— Час вечерять.
І примовкла машинізована притлінна музика із сутіні століття, ба тисячоліття, люд слухняно поланцюжився на кухню.
Забрязкали ножі, виделки. Ігор клопотався коло пляшок. Притьмом усе було готове, лишалося хіба що розігріти дещо та подати. І меткі снігурки у святкових персотримачах снували з кухні до кімнати, заставляючи їством стіл.
— Сюрприз — увага! — голоснула Агна, підштовхуючи ззаду Любу, і застібка на чорнім ліфі в тої сухо клацнула, й великі смаглі груди ледь не впали на хлібницю.
Усе вертало у второване річище, інак і бути не могло. Ще не встоялися хвилі, розколошкані сплеском пишних персів, царицею сідала за стіл Люба, однак безконкурентність нітила її.
— Ну що сама я буду, наче дура?
— Стривай, не волноваха, — Агнеса галантно прислужилася Еммі, і та віддячила тим самим, й три пари ворочків — пухких, гладеньких, гострих націлились в гаврана-візаві.
— Ну, чим тобі не рай, маестро? — звела Агнесочка бокал,
— Мені забракло слів. Ну й витівниці... І це ще рік старий... За добре все в старому році й за ваші добра!
Й три пари уст, дівочих хтивих спермофагів, цнотливо сполоснулись трунком і заходилися запихатися легкою потравою.
Емма настромила сосиску, надкусила дрібними рідкими зубками. Ігор одвів од неї очі. (Анекдот: у лазні джентльмен пита сусіду: «Що це в тебе такий подзьобаний?»—«Та... інтелігентну жінку маю».—«Моя теж інтелігентна...» — «Інтелігентка й любить брати в рота». — «Моя також бере». — «Видно, не справжня в тебе інтелігентка. Бо інтелігентна жінка твердо знає, що м'ясо ні в якому разі не можна руками, тільки — виделкою...».
— О, скоро дванадцята, — сказала Люба, на мить переставши жувати. Спершу Ігор не міг дивитися в обличчя застільницям, усе опускав погляд до рівня грудей. А то ніби й призвичаївся. Мовби так і треба — варіант масажного кабінету. І він відкоркував шампанське й наповнив келихи.
—З Новим роком, — віддунило трикратно під передзвін кришталю.
«З новим ротом», — механічно скоригував Ігор. — З одним і другим...»
Пили і їли. Пили, здається, більше. І вже пляшки йому в очах ряхтіли, як верстові стовпи на швидкісній трасі. О, недаремно наполягала Агна: «подумай про напої».
Приємність йшла од серця пухирцями, наче з дна бокала. Нехай... Нехай Агнесоччине буде зверху: її режисура, а послух — його.
— Тобі за нас миліший телевізор? — ревно смикнула Ігоря Агна, коли він на екран лиш ледь покосував.

У лісі, лісі темному,
Де ходить хитрий лис,
Росла собі ялиночка
І зайчик з нею ріс, —

затягнула вона, підмиваючи усіх до танку. А Ігор ще до цього не дозрів.

— Ой зайчику-стрибайчику,
Іди, іди до нас, —
повабила його до гурту Люба. І він піддався: де ж дінешся?
— Довго ще ти корчитимеш із себе портрет невідомого? — Агна вишарпнула darling'у із штанів поділ сорочки, а решта дружно здерла і сорочку, й майку. І полетіло з нього пір'я, так само, як і оперення з курочок: з Емми штани, спідниці з Люби і Агнеси. Просвічуються крізь колготи щілинисті сутіні, та скоро цей гайок осипав листя зовсім. Кинулися підграбовувати ялинку і прикрашати одне одного. Ігор навісив на шию Еммі сріблисту нитку канителі, вона — йому.
Знайшла десь маски Агна, й Люба вже лисиця, Агнеса — киця, Емма — тигриця. Єство його зреагувало на феєрію маскараду, й Агнеса зірвала з гілки екзотичну тубілку у прозорій льолі і почепила на стрімкий живий вішак.
Ігор смикнув за шнур хлопавку. Обсипані серпантином, сласні самки стали схожі на казкових фей. І він — єдиний корифей. І надто чаровиння у тигриці — всебарвні сніжинки заплутались у зачісці і на волоссі нижче, по дві застряли на пупку й в лож-бинці межи персів.
—Я хочу пити! — шаленіла Агна, скидаючи маску. І знову всі обсіли стіл. Ігор скрутив дрота з непочатої пляшки мускатного. З басовитим бахканням ударяв корок в стелю, і бризки хлюпнули на голі перса Люби. Він злизав їх і наповнив келихи. Тим часом дещо в нього похилилось, і «тубілка» впала на підлогу. Емма нагнулася за іграшкою і перед самим носом завважила Ігорів конфуз, та не розгубилася, піднесла келих, у якому й намочила кінчик. І надпила й взяла добряче в губи на предмет закуски.
— Співати хочу, — невгавала Агна.
—Якої?
— Нашої з тобою, — вона запалила його іскристим поглядом, і він почав:

Ой зелен-трави, ой зелен-зілля,
Незграби граби — німі свати...
Та терен-терем зна те весілля,
Зім'яту м'яту її цноти, —
підхопила Агна.
— Ой, низько взяла, — закашлялася вона.
— Таки треба вище, — погодилася Люба й пожадливо причастилася Ігоревого снікерса, що знову був у формі.

Ой губи-згуба, дівчино люба,
Ой гоже ложе — колючий мох.
П'яні дерева, п'яні, як люди,
А ти зі мною, а ми удвох, —
вів далі Ігор, надиханий конкретною підтримкою.
— А ми вштирьох,— витина своєї Агна. Гойдав-жадав я розкриті перса, —
Люба підставила йому свої розкішні плафони, і він вмудрявся там шурувати, не збиваючися з мелодії. І пішло-поїхало...
— Ой чий то кінь стоїть, — і тягнуться й тягнуться до нього губи.
—Цілуй, цілуй, цілуй її,—перебігає з мелодії на мелодію Агнеса й солодко зачоломкала Любині перса.
— О, що ти робиш, — кволо одмагалась од Агнеси Люба. — Я ж була у школі відмінниця. І за поведінку мала п'ять.
—— Начеб тільки двійочнйці живі люди. А Ігор, убгавшись Любі вже у волосся, під ті мелодійні перебивки веде свою партію:
— Цілуй його,
Й вони цілують...
В його житті траплялись недопиті й лише ледь надпиті кохання, прощання на порозі зустрічей, несправдження жагучих обіцянь, розрив-обійми і поразки на межі блаженства, а це мовби фортуна заповзялася винагородити за втрати й недобори, щоб усе збулося по самісінькі вінця, та ще так сконцентровано, як сіль в ропі, як тепла вільглість у липневій зливі, реванш за всі омани і обмани...
Волога і спекота поцілунків, жар єства. Умовності розмито, маски скинуто. Багаторука, бататогуба істота тягається до нього всіма своїми присосками і драговинами. Не мудрствуючи лукаво, Емма вельможно розвела ноги і самими порухами таза й стегон заволоділа Ігорем. Вдихнувши дражливий аромат, що просочувався з-під золотистого Любиного руна, він язиком обходив припухлий влаз в її сутерини. Агнесі лишились його ноги, й обидва великі пальці їх були в її губних роздвоях.
Немовби Ігор відбув великий піст, загнав нестерпний голод, та вже минулася пісна монастирська дієта — покликано на королівську учту, і він смакує тут і там, очима ладен й ще хапати, а насичене нутро просить припочинку, та жаль перепускати вишукане частування. Коли то ще повториться таке? І він і на межі незмоги підкручує себе, як дзиґаря-будильника, що в ньому виснажився підзавід, — знов напруга й перепруга.
Людина-фалос, ось хто він зараз: уп'явсь вустами Любі в тепле молочко, угвинчувався в Емму... Театр ляльковий, де на кожній кращі звивається, зітхає й скавулить жива маріонетка. Він крутиться, немов на мурашнику, міняє губи, дотики, солодкі всиси.
Квартет любовний збоїв не давав. Найперша вдовольнилась Емма. Ігор вийшов з неї, перенісши ласку Любі в рот. Агнеса на мить лишилась безпритульна, мов потопаюча, хапалася за подруг, а він доповнював рукою Любу. Чутливо уловивши її пік, подав десерт куди й приписано природою, встиг дати все їй, що хотіла, зберігши у собі запалу для Агнеси — вона уже давно безмовно закликала: «Ласкаво прошу в мене». Вмостив її поміж двох утішених любасок, збагнув, чим нині хочеться їй ласувати, лише не знав, чи вистачить його надовго.
Та недарма Агнеса визнала його і відчувала, як облупленого: вчасно прикусила зубками. І він, діставши змогу перегрупувати сили, розчахнув її навстіжень і влився гарячим потоком під маточку ліворуч, пірнувши обома руками в Любу й Емму.
— Подумати тільки, — по чималій паузі засокоріла Емма, — людству треба було навчитися добувати вогонь, щоб любитися по-людськи.
— Це ж як? — помалу виходила із сласної летаргії Люба.
— Тобто на спині.
— Плебейська поза, — пирхнула Агнеса.
— А доти як? — все допевнялась Люба. —— А доти було по-скотському. Як худобина на худобині.
— Як на мене, треба всяк потрошку перекидатись.
— Тим більш, що ще й від устрою залежить, — докинув мудре слово Ігор.
— Хіба? І не в усіх однака?
— Звичайно, ні.
— Ціка-а-аво... просвіти, — звелась на лікті Люба.
— Хоч порівняймо й ваші. Дивіться: вище ось, а в Емми нижче. Ще розмір губ малих і скоботня й так далі. А в основному типів три.
У Люби й Агни — він це ще коли завважив! — мальвіни майже як близнючки — центрівочки, лише у Люби глибша, а в Емми більш на сіпавку скидалось.
— Ти ба, яка принцеса! Я й не знала, — немов позаздрила подрузі Люба.
— А шана всім одна, — підхвицьнула словами Емма.
— Ну, не скажіть...
— А котра краща? — невгавала Люба.
— Узагалі-то королівна — корольок. Та, що повище, мовби на лобку, їй і мальок дасть ради. Хоч, звісно, все це дуже суб'єктивні речі.
— Хвалити бога, ти нам й так вгодив, — погладила Ігоря по руці Агна.— І там, і там...
— Ти кажеш — там і там, — все ворушила звивинами Люба, — а я щось логіки не бачу, коли ховають від очей лише мандусю. Рот, подумати, хіба не соромітний орган теж? Його ж чогось не драпірують, виставляють, ще й малюють, щоб помітніш...
— Мусульманки драпірують й рота. Паранджею, — сказала Агна.
— І тільки зрідка відтуляють ширму, дражнять чоловіка, мов махаючи подолом, — Емма енергійно натягнула на свої стрункі стегна бежеві панталончики.
— Чого це ти ховаєшся за нижню паранджу? — подивувала Агна.
— Ой, перестаньте, я уже стісняюсь, — заманірнічала Люба і прихистила губи долонею, як затуляють піхви сором'язливі купальниці, виходячи на берег. А другою рукою намацала чорні мереживні трусики, сховала під ними собі вид. А там і натягла, мов протигаза, низом догори на голову, з-під цього грайливого імпровізованого шолома прозирали тільки очі та пасма волосся — рот, ніс і підборіддя зоставались під забралом.
Результат був приголомшливий. Ігор відчув такий несамовитий приплив хоті, що не втримався, одсунув Любі клаптину тканки під ніс і підніс їй палахтючий світильник. Вона легко здалась на вмовляння, по суті, й упрохувати не довелося, уста розімкнулися самі — ще б пак, така універсальна відмичка та й модна новинка надиха, — заплямкотіла й засопіла, проте зрештою зірвала маску.
— Дихать важко, — чомусь провинно пояснила.
— А це екзот. Це знахідка, — засокоріла Агна, знайшла салатовий бахматий шар, завинула обличчя і собі, залишивши відкриті лише очі.
Як мавпочки, їй-богу... Вбирали лиця так і так, хилилися, лицялися до нього, а як уже охоч він був до діла, кокетували:
— Тільки після шлюбу, бо мамця буде бити...
Він пройшов промочити горло на кухню, хлюпнув у кухлик холодної заварки. Завіконня скресало дугастими спалахами різнобарвних ракет. Свято тривало. І коли Ігор вернув до кімнати, на нього кинулася ошаліла зграя самок — ганялися за ним навкарачки, кружляли довкіл, підгавкували і підвискували по-собачи.
— На, цюця, на, — піддражнював і ухилявся од них Ігор. — Кусі, кусі...
Він врихтував імпровізованого батіжка і став дресирувати, легенько шмагаючи їх по дупках. Вишикував ланцюжком і забігав їм то на перед, то ззаду, частуючи то батіжком, то пряником, нарешті повалив усіх на спину — одну одній у ногах, і вже водив пружистою качалкою по цьому похітливому рублику, видобуваючи примітивну, та досить-таки незлецьку мелодію. Піднімався та спускався по гарячих східцях, чіпляючись за губи, перса, а врешті й за Еммину дучку. І там застряв надовше.
— Ням-ням, — заковерзувала Агна.
— Ням-ням, — уторювала Люба.
— Ням-ням, — підвискувала й Емма.
Й Ігор, почавши, спорск спіднизу, одразу вирвавсь і вділив їй в губи. І Любі. А решточки уже — Агнесі.
— Мало, — жалібно проскиглила вона.
— Нічого, послідок смачніший, — втішала її Емма. — Слухаєте, а може, нам його перевівати, щоб вистачило всім?
— На отаку брутальність? Ми ж дівчатка інтелігентні, а не якісь там продавщиці. Нам вигадка солодша за товкач, — взяла Агнеса під захист друга.
Ця блядська ніч... І спали, і не спали. В хмільній напівдрімоті роїння плоті. Велика ротата худоба... Обліплений, неначе метелями, в трьох соснах Ігор заблукав...
Відтоді Емма загостила в них. Це та, що так боїться. Прислужувать йому любила на очах у Агни. А Агна кайф ловила від самого споглядання. Була для неї завідна ця увертюра. Намилувавшись досхочу на їхні вправи, вже згодом долучалась і сама. По тому Ігор спав, немов обпившись маком. Лиш ніби звіддаля крізь сон, траплялось, до нього долинали шемряння і шепіт, вовтуження скрадливе, вогкий плескіт — патиком по плесу. А він не виринав із забуття.
Та раз тривогою повіяло йому: знайшов схололу постіль поруч, і певність, що давно немає Агни, вколола серце певним жалем. Сновидою прочовпав він на кухню. У сплесках місячного срібла на дивані звивалися дві білоперсі рибки.
Давно підозрюваний заворот сюжету:
Я українець, а ти лесбіяночка,
Дружба в нас.
Лівою рукою Ігоря перебіг струм і там заланцюжилася мурашня —так йому знедавна відходили зненацькі перевтоми. І по серцю — наче мурашина навала. І спалах за спалахом у мізку — блискавки чи підсвітка фотозйомки, і кадр за кадром назад, у минуле...
Мрійливе дівча з товстою русявою косою, пристрінуте в роїнні презентацій... Він запросив зайти до них в часопис з пробами пера. Оперативно Агна відгукнулась. Залетіла мусяжковим бджоленям, розпустяла довірливо крильця, а в очах і наївність, й безодня всезнання про нього, про його підсвідомі хотіння й застороги. Розмова і скінчилася по ділу, дівча ж іти не поспішає. Він дляється, вагається, змагається з спокусою, та врешті не витримує і дістає шампанське: запасся нібито, випадком... «Така чудова днина і нагода...» І на защіпку двері: «Допитливий народ почне тут протягами допікати». Дівчисько згідливе киває, яскріє поглядом, пускає кільця диму.
— Чому ви — «ви» та «ви»? Я все ніяк не звикну, — відкрито дивиться на нього Агна.
— Я тикати не вмію так зненацька. Хіба що брудершафт...
— То вип'ємо на брудершафт. — Вона згинає сміло в лікті праву руку і перехрещується з ним, й здригнувся в нього келих, проливши кілька крапель на штани.
Повільно п'ють, повільній поцілунок. Вона не квапиться із забиранням губ,
— Цілуєшся ти ніжно, — нарешті каже він, й із знехіттю розладнує обійми.
— Ти теж, — вшановує його й вона.
І знову п'ють, і знову поцілунки. Його поймає дріж; не тямлячись, він запускає руку їй під сірий трикотажний светер, напевне знаючи, що там немає персотримача. О, так і є — нема. І перса її пружні і м'які. Він починає цілувати їх, втрачаючи вже рештки глузду. Але Агнеса не тратить тями.
— Все, все... Ну годі, — пригальмовує вона. — Мене чека квартирний клопіт, — і він слухняно відщіпає двері.
Духмяний день ще сяє і іскриться. Частину шляху вони разом у роїнні люду; в метро юрба припасувала так її до нього, що він вчуває лабіринти згинів і випуклості всі дівочої постави, її пасемце лоскотнуло йому скроню. Стрімкий приплив жаги. Вона напевне відчуває його стан, не може не відчуть через непевну бронь одежі. І не силкується бодай на міліметр відтулитись. Мабуть, і їй приємно.
І ось прощання, але вона зателефонує ще сьогодні.
Як тільки він вступає в хату, б'є на сполох телефон. Ледь не прокол: озвалась не Агнеса, а Люба з Ямполя, в котру у відрядженні недавно закохався з першого схресту поглядів. Як і вона у нього і через три години по знайомстві уже хазяювала у готельнім ліжку, стискаючи пестливо пальчиками з кривавими медіаторами нігтиків щойно пізнане знаряддя втіхи.
Схожі голоси були у них, і дуже.
Отой дзвінок ледь все не переколошматив: ця ніжна перебивка одсунула од нього трохи Агну, а ще телефонувала з дороги Агна саме тої миті, коли розщебеталась Люба, і, втративши терпець, поїхала додому неофітка. І виманить її у гості буде вже нелегко — але він добивається усе ж до неї, випрохує побачення: попити кави. На щастя, на Хрещатику в кав'ярнях людно, і задушно.
— Я знаю каву під плакучою вербою над водою.
— І де це?
— Якщо узяти в термосі окропу й бляшаночку розчинної...
її це спокусило. І поки закипала вода на кухні, Агнесочка вже тут, і те та се, і знову ніжність, і він роздумує: на біса та затока, та верба плакуча, однак заблудла пташка хоче під вербу.
Цілунки тьохкають й на березі затоки, де йому вже підмогає сутінь. Тнуть каву і коньяк з одної склянки і врешті забуваються про все на світі.
Колись він лугом опівночі простував. Сміялись зорі, теплий плив туман, під тим туманом в золотих калюжках кипіло жаб'яче весілля, і солодко, і тужно в ньому скресло жадання злитися із проквітом природи, з воскресінням. І нині був той самий стан, і стан звивався у його руках дівочий. Ніжна м'якизна ліній, плавке капітулянтство рухів. Німа чудова мова рук і змова дотиків — котилось у безодню серце. Залоскотав її до шалу. Узяв на руки і поніс під кучерявий кущик. Стелився рушничок під дорогоцінну ношу, і нараз облишила його спромога. Вона чутливо шле на поміч губи.
— Ні, — жорстко мовить він й нарешті сам виладнує себе. Швидке злиття, як відкриття нової зірки, і вже всі риштування й хвилювання — на тому боці. У туманіючій, сливе підкипаючій, затоці купав її, неначе немовля...
Раптова рідність, відданість — це доля. Схмелілі одне з одного, в піску й цілунках повертають через ніч в його притулок, їй ще стало глузду телефонувати мамі. Та хвалитьбо, батьки на дачі, їй можна залишатися, не мучачись сумлінням. А чоловік у відрядженні .Так, вона заміжня...
Коли вони роздягаються, з-під одягу струмує ще пісок, й він обтирає Агну рушником, мов щойно видобуту з-під землі скульптуру.
Лиш не холодна. І ось вона голісінька на білім простирадлі. Світлий басман, слід купальника розмежовує її тіло, гейби вона в білих трусиках, Агнеса звивається упоперек ліжка, дає йому тонкі й в'юнкі вуста.
Літання тої ночі серед зірок і пахощів низин духмяних... Ікар наївний, прагнучи до сонця, не знає, що воно обпалить крила. Чим вищий злет, тим болючіш падіння. Буде. Та це колись, не зараз, не тепер. Тепер ти бог, й богиня юна поруч...
Нове кохання засвітало, коли ще сяєво недавнього не згасло. Йому приємний Любин телефонний голос — озивається щоднини — і милий Агнин тембр, коли воркоче, тулячись до нього; вія любить їх обох, доповнюють вони незнано одна одну. Жагу розпалює ота, а та її тамує. Принаймні, не помітно порожнечі.
Він хтів би бачить Агну повсякчас, звичайно, це не просто, і не завжди вдається. Як пауза в стосунках пролягає, його втіша обіцянками Люба: приїду, неодмінно, скоро. Та от Агнесочка маленьке свято зробить, макітерку вареників приставить або хутенько деруни зрихтує, і все у неї так гаразд виходить: оближеш пальчики. Не з кожних рук міг брати Ігор їжу, до Агни ж звіра зразу — неначе в пса із першого принюху.
Поближча Агна — даленіє Люба, а далі Агна, Люба — ближча... Все більше стелеться він Агні. Смішний, наївний, наче першачок. Не треба так хилитись. Прибридне скоро пасії стелизна. Тим більше тій, що любить віражі, чим покрутіші, тим миліші.
І тихо входить повінь в береги, але стосунки все ще нерозривні.
Напевне, щось знаходить в Ігорю вона, чого не може віднайти у інших. Та вже одкришується в неї серце набік.
І ось нове у неї закохання. Він цього не знає, лише вчуває нутром, як чує передсмертний час тварина. Кріпиться з усіх сил, щоб не зірватись. День-два... Сама вона йому зізналась.
— Однак дружити будем?
— А що нам іще лишається?
Час від часу вона навідується до нього поплакати в жилетку. Попри все, їй добре, дуже добре у нього—її гніздечко тут ще не схололо. За звичкою чи з доброти душі кілька разів віддається йому. А то лише розпалить губками і губками зніме напругу.
Інколи здається, що ніщо й не розлучало їх. Просто була хвороблива пауза, відпустка почуття.
Бувало, так засидиться вона у нього, що мусить залишатись ночувати. Він підмічає, що спить Агнеса навдивовижу міцно, мовби непритомніє. І якось у відчаї бере її сонну. Вона не прокидається. Побачивши себе вранці роздягнутою, дивується:
— Ти що, кохався зі мною?
Він уже знає, як напевно можна мати її тіло, котре й досі для нього солодше меду, і завжди щедро пригощає її. Збоченський чар в побоїську любовнім — ти самовладний цар, покора безвідмовна. А в неї ні крихтини тями потім — немов і не торкав її глибин. І тільки дедуктивним шляхом — знову гола! — доходить висновку про те, у чому несвідомо брала участь. «Я так не хочу!» — гордо заявляє. Але не «так» ще спробуй часом вмов... Він здогадується по всьому одягати її, і всі тепер щасливі. А як дозволяє конструкція трусиків, шеретує Агну, навіть не скидаючи цього символу капітуляції або неприступності — залежно від того, чи його добровільно позбавляються, чи чіпляються за нього обома руками.
А ще приводить вона бойову собі заміну — сексапільних ровесниць, буквально підставляє їх, примушує його до них лицятись. Одна, на ймення Жанна, так уже махала перед ним подолом, підрихтовуючи ефемерну сукню, й демонструючи плавні згини стегон по самісінькі трусики в синю горошину, і його тіло відгукнулося на ті наївні продемонстровини, та серцю праглося лише Агнеси. Не клюнув ні на кого він тої пори при ній...
Коли став грубшати у неї стан, стрічались менше.
«Та ти не бійся — не твоє ношу — законне...» Агнесочка любила... О, вона любила все! Він часто згадував безсонними ночами, як вона вплітала зграйця в коси, пестила собі обличчя, наче квіткою, «годувала» груддю, пильненько розтуляючи йому ротика. Всі їхні безумства і напівдитячі наївності поятрювали його уяву, підстьобуючи серце. Тут вона і немає... Через три місяці, як народила, вирвалася до Ігоря «з клітки»:
— Я не житиму з ним. Дай мені краплю вина, бо завішаюсь.
І він дав, як не дати: спробуй не дай, сам потім жалкуватимеш.
Миттєво упилася і поникла. Достоту кручений панич, що розпустився на очах і в'яне з першим сонячним промінням. Пішла молода нескінченна скарга: кривди, образи, змія свекруха, шизік свекор.
— І на хрін було мені оте заміжжя!..
Помалу пару випущено, вино розм'якшило душевні мозолі.
— У тебе наче кабінет психологічної розради... Хоч і тобі, мабуть, не мед буває?
Він мовчки пригорнув її, поклав на груди руку.
— О, час би й годувати, — провинний позирк на годинник. І індульгенція самій собі: — Нічого, нагодують з пляшки. Лиш, бач, як розпирає.
— То дай мені.
Підсміюючись, Агна виставила набрякле персо, помережане зворушливими блакитними жилками. Він приклався до набубнявілої пипки і заплямкав. В рота потекло, солодкаво-пряне, він не встигав ковтати, аж розлилось по підборіддю.
Її це завело, мов пускачем; сомнамбулічне роздягалась, не одриваючись від нього:
— Хай знають, як тероризувати... Тільки не дивися на живіт. А він дивився — що ті деформації, він бачить іншим зором. Голими жниварями у полі в підобідок сидять напроти одне одного так близько, сплелись ногами, животи впритул. До самозабуття кохає його ручкою, вишешуючи спазматично:
— Він.... виростав з мене... Це моє... моє... Я простромлю тебе... упхнусь по саме... аж по самі... о... туди й туди...
Зусиллям волі він тримався й руку відбирав її, та скільки ж можна?
— О як я тобі заздрю! У тебе воля. Ти сам собі господар... І нахилилася для цьому, а довго стримуване ців'я пирснуло їй на окуляри, і поки молозиво спливало з них північним сяйвом, підсліпувато мружачись, затисла ліву грудь і спрямувала струмінь молока в розтулений зів прутня. Їхні соки змішалися. Омитий молоком, мов шампунем, він був пропечений ніжністю в її губах, в її словах, в її зітханнях.
— Після пологів має буть там інший овид, — сказав невдовзі Ігор, уходячи дедалі в скверну, хоч скверниця між них була раніш, коли Агнеса носила сьомий місяць. По-товариському в кав'ярні стрілись, де вдовольняв її маленькі примхи, удивовиж почуваючись і її батьком, і батьком майбутньої дитини. Агнеса залюбки наминала тістечко за тістечком і раптом зашарілась:
— Це не я, це воно їсть.
— їж, їж, я ще візьму.
— Ні, вже на волю. Досить.
Гуляли довго по узвозу, спинилися край порослого чагарем узвишшя.
— Боїшся?—лагідно поклав їй руку на плече.
— Чого боятися природи?
— Воно то так, та вперше...
— Усе о'кей, хіба що часом... Неначе в тобі міна з годинниковим механізмом
— Бідненька, — зітхнув і запалив.
— Дай і мені.
— Не можна зараз.
— Лиш потягнути. Один разок. І я тебе так поцілую, як ще ніхто в житті.
Він подав їй сигарету, і Агнеса округлила назустріч рота, отарою нагнавши згадки. Провокуюча еротична затяжка, а її рука вже блукала по ньому, свідомо зволікаючи з миттю, коли знахідка потішить їх обох.
І рвучко дісталася й навпочіпки присіла. А він забрав у неї сигарету.
Цей флорентійський поцілунок, дитинно-невинний і гаремно вишуканий вкупі.
— Ще, — рука її наосліп підпливла вгору, і він загіпнотизовано оддав їй сигарету із сизою гудиною диму. Агнесочка всмоктала дим, аж щоки їй позападали, і враз пустила ідеальне кільце, що облягло стрімчак хитким обводом. Кохальне серсо. Ще і ще... Кінчик бовванів планетою Сатурн з чарівливими концентричними синіми калачиками. Вона міняла сигарету на живу Гавану.
— Ти знаєш, — зводилась, підпираючись ним, — я цілу вічність не кохалась.
Повз них пройшла юна пара, цнотливо тримаючись за руки, і Агнеса прихистила собою Ігоря, провела закоханих затуманеним поглядом. Колись і Ігор так ходив. А треба... було б брати, м'яти свіжий цвіт. Бо все одно зімнуть — не ти, то інший.
Заведений Агнесоччиними пасами, він аж шкварчав. За хвилю мовчки повернув її до себе тилом, нагнув і, наче ведмежатник, що безжально бере профспілкову касу, холоднокровне стягнув з її огрублих сідниць і живота великі б'язеві рейтузи. З важким обвислим черевом вона була немов корова. Й він простромив її, як бугаїсько.
Тепла розсіяна туманність Андромеди тендітно обволокла його по всьому периметру пульсацією такої концентрації, ніби це була пружна повітряна оболонка — діткливе і манливе марево. Насотуючись вільгістю, вона пружнявіла і пружнявіла, й лишалась еластичним оксамитом.
По вінця, по саменькі вінця... Ігореві здалося, що він дістався через тоненьку переділку плоду, й ембріон заворушився, навіть ніжками хвицьнув, протестуючи проти цієї ґвалтівної турбації. Сором, бридь до себе і до Агни, й пік фізіології, зеніт земної насолоди зродили такий пронизливий коктейль, що він з навальністю мастодонта зросив вразливий притулок плоду й мовби вмер. Життєві соки облишили його, але чуття лишились. У кровотоках вичахав відгомін царських розкошів, а нервові закінчення ще й ще прогонили послів слідами втіхи. На вході стислося вузьке кілечко — асоціація з недавніми кільцями диму; вхід, власне, ставав виходом, й Ігор вже неначе діставав чужу кінцівку із чужого логу. Вогкі соромітні губи зійшлися з легеньким пшиканням — ніби спускала повітря проколота ґумова куля.
— Пробач, — нервово хихотнула Агнеса. Коли вона поправляла одежу, у поглибшаних її очах стояв легенький блакитний туманець.
— Це ти мені пробач. Варвари ми.
— Будемо вважати це масажем.
— Що не завадить?
— Що не вадить ніколи.
І коли вже нікому не зашкодило тоді, то чом зашкодить нині?
Він завше так праг її, що Агнеса щораз була для нього нова жінка, але це й справді вже була нова та інша. Розпоротий шов піхви проглинув його без остороги. Розтягнені м'язи ще як слід не стужавіли, і він спершу навіть не відчув дражливої пружнини входження, подумати б, що промахнувся, якби не поступове ніжне обволікання зоряної речовини, котра потиху згущувалася з кожним його прорухом. Немов побільшала й подовжала ураза. Щоб випевнить ефект, Ігор розлого розвернув її подебелішалі стегна, заперпендикулярив їх і врешті все пішло, як в еластичному трубопроводі. Нараз Агнеса обм'якла й мовби десь поділась.
— Я вже, — цвірінькнула весняно.
— Так хутко?
— Після пологів я маю все хутчіш.
Хоч саме цієї миті нагад про іншого його не втішив (бо як же ще довідалася про прискорення, коли не з кимось) але з головою можна було користатися і з нього — хай збочення й наруга! — уявки застеріг її в екстазі сливе збоку, і це підстьобнуло його, і навіть з нерухомості її він викресав іскрину, од якої все миттєво й спалахнуло.
— Я забула загодя сказати, що зараз можна не боятись. Та сподіваюся, твій досвід.
Той досвід... Подумати, він все життя те й робить, що штопа породіль. Але процес уже не можна зупинити, коли б і треба.
— О-о, — заревів він, відчуваючи, як з космічною швидкістю стартує в ньому сім'я, рветься з прутня, і підмогнув йому розпукнутися фейєрверком надоганяючим конвульсіями.
— Побігли ігорьочки, — констатувала Агна, відчувши у долоні, яку підставила під себе, щоб не забруднити постіль, сизо-матове озерце.
— Марна трата, — меланхолійно відгукнувся він.
— Весняний сніг, зимовий грім, — вона дістала з-під подушки ліфчик, опоясала розповнілий стан і ледве вбгала в крамні чаші перса.
— У ванну не спішиш?
— Я вже казала... І їх приємний слід. Побути хочеться хоч трішки з ними.
Недругорядну роль у його зачамрінні відігравав і запах Агни.
Ще з першого почину її піся війнула йому рідним і родинним... Траплялися кохання в нього і до неї, та пахощ не завжди сприяв — у кращім разі був нейтральний, а інколи одгонило таким, що він марудно одмивавсь, як од зарази. А це, бувало, увійде в Агну на прощання тільки, щоб зберегти надовше її дух; коли уже й слідів ніяких, діткнешся пальцем, піднесеш до носа — чути магну Агну. І навіть перш ніж входить, прорухне спочатку пальцем і понюшить — вже й завівся. Сильніший збудник аромат за голий вид.
Після Агнеси з іншими — з'являлися у нього й інші, таке життя — вже мав проблеми: не тим повіє, й край! Хоч писок одвертай. Було, нерідний дух одіб'є взагалі бажання, і він викручувавсь як міг: мовляв, не здатен отак змаху, мені потрібне передусім духовне зближення, єднання душ. Ах, милися б, голубки, ви частіше! І рота полоскали. Адже мінетниці, що регулярно споживають сперму, чіпляють специфічний запах в хавці — лиш розцілуй, і вже вгадаєш те дівоче хобі. Агнесочка ж сама невинність — скрізь, і навіть в роті... Недарма «чиста», «непорочна» означа її ім'я.
Життя, життя... Брудне з прекрасним поруч.
Агнеса — натура горда, киця, що гуляє, де захоче. Навіть щось чоловіче було в її стремлінні правити бал по-своєму. Що, звісно, не сприяє раю вдома. Конфлікти там насувалися за конфліктами, мов атмосферні фронти.
Ігор вже навчився легко відділяти з її слів зерна від полови і бачив, де її заскоки, де родинні перебори. Звісно, присікатись до неї було за що. Нехтування міщанською мораллю, чарочка та сигарета, що на думці, те й на язиці, пізні з'яви ще й неночівлі вдома. Звичайно ж, вона вміла підночовувати не тільки у нього. Та все таки — жива ж душа... І часом їй доходить: треба щось змінити.
«Якби хто зміг порятувать мене!» — простогнала у відчаї якоїсь днини, й Ігор збагнув глибінь розколин, що побасманували її душу.
Наступної зустрічі обмовилась між іншим, що подала на розлучення. І, щоб збити раптовий жар його реакції, докинула: одразу не розсудять, будуть умовляти... І він, як міг, оберігав її в ті дні, дзвонив їй часто, квіти дарував.
Збулось розлучення, та не збулись надії. Батьки, що стали гірш, ніж змії... І визріває цей химерний замір — нехай побуде з донькою у нього. Просто на правах другині. Перед батьками то повторний заміж.
Перші ночі він не посягає на неї. Вона спить на кухні, він у кімнаті. Та суботнього вечора під екранне еротичне шоу Агна розслаблено засинає біля Ігоря, і він не встоює. Відтоді й ділять ложе.
— Я не хочу, щоб ти захоплювалася цим, — виказував він Агнесі, підгледівши її пестощі з Еммою.
— Ти ревнуєш? Але я не ревную тебе!
Логіка, що й казати.
Тоді ж, даючи лад старим паперам, на дні шухляди він надибав два патрони двадцятого калібру і згадав про тулку, що зберігав її розібраною поокремо — десь приклад, десь дуло. І захопився пошуком, й знайшов. Стулив докупи, тисне на собачку. Погладив ложе, мов плече жіноче.
Агнесочка за ним по п'ятах, лащиться, як кішка.
— О мій Отелло! Тобі було б приємніше, якби я милувалася з чоловіками?
—- Ми так не домовлялись.
— Ми взагалі ніяк не домовлялись. Теж логіка...
— Ти міг би мене вбити?
—Таке придумаєш...
Він заховав рушницю в шафу.
Цілих два тижні Агна поводилась як ляля. А потім стала ретельно вишукувати в календарі бодай маленьке свято. Щоб відзначити у примітивний спосіб — дрінком. І ті свята і святиня та пішли у них якісь перехняблені. Агнеса примудрялася брати основний удар напередодні, й Ігор, затягнутий у хмільний вир її хвацьким взірцем, майже завжди перебирав і тяжко переживав похмілля. Зате Агнеса трималася дому і рятувала на другий день в підручний спосіб, що не потребував додаткових затрат, — затяжною нескінченною феллацією. І він у віддяку стягувався їй на пиво.
Зазеленів і вигрівся на сонці світ. Наближалося Купало.
— Я так хотіла б натрапити десь на предковічне святкування, у повнім дійстві, — стала натякати Ігореві Агна, і він подумав, що тепер це взагалі неважко — коли не в скансені, то в ближньому селі, де ренесанс традицій стародавніх, все можна й влаштувати. Але у переддень Агнеса привела у гості незнайоме начебто подружжя.
— Знайомся, Сашко, а це Наталя. Мої колишні однокласники.
— Дуже приємно.
Хоч, як по щирості, не дуже. Занадто вже вона запанібрата з цим Сашком. Хай навіть однокласником... Проте прийма гостей привітно Ігор. Наталя поставою скидається на Агну, ще й ледь обличчям — лиш уста повніші. Є й коса. Темніша і коротша.
Знайома до дрібниць розкладка: гості пересиділи метро, куди ж їх дінеш?
— Купала, — запалюється Агна. — Пішли купатись на затоку. Усі в захопленні, крім Ігоря. Та що поробиш? З галасом перелітного птаства висипають у нічне тловиння, мережане безсонними скліпами ліхтарів.
— Купаємося наголяса, — верховодить далі Агна і перша вислизає з одягу. За нею і Наталя. Чоловіки консервативніші, та що вони за кавалери, коли не підіграють дамам?
Агнеса зайшла в незрушне плесо і тихо попливла.
Ігор хутко наздогнав її, ліг на спину і жартома підпірнув під неї. Вона залюбки розпласталася на ньому, він улучив мить, хижо вп'явся в неї губами й зненацька заволодів нею. Певно, їй це був новий нюанс. Безладно підгрібаючи руками, вони єднались, наче земноводні, наче риби, і тут же він сьорбнув води й потягнув Агну на дно. Ще кілька миттєвостей підводного сполування, і невзабарі відпирхуючись і відпльовуючись вони виринули, розладнавши обійми. Недоконана ніжність вибухнула в Агнесі чортовинням. Неподалік звільна погойдуючись дрейфував мазівський скат. Агнеса добралася до нього і стала випихати його наберег.
— Облиш, — сказав їй Ігор.
— Облиш мене, — із серцем видихнула Агна, налягаючи грудьми на чорну ковзьку гуму.
Ігор вийшов на берег, раптово збайдужілий до її впертості і до сусідів, до усієї чортівні цієї ночі. Був часткою природи, стояв, мов кущ, вростаючи в пісок, вчуваючи, немов у гіллі, зелену кров дрімучих животоків.
Сашко кинувся на поміч Агні, і вони удвох викочували ската на узвишшя. Ігор підступився до Наталі, що складала з дрібного хмизу курінець для багаття. Вона запитливо звела на нього погляд. Пригаслий його прутень ледь похилив голову, та був ще пружний. Наталя стріпнула розпатланим косивом, торкнулась лоскітно живої булави, й вона ураз звелась над горизонтом, долаючи спокусу діткнутись до Наталиних вуст, Ігор присів і витер сірника. Вогонь несміливо побіг тонким галуззям.
Агнеса із Сашком вже випхали на гору ската і пустили його вниз. Підстрибуючи на купинах, він з розгону шубовснув у хвилю. Вони кинулися знов виводити його на берег.
У відблиску вогню Ігорів кінець жеврів, неначе головешка.
— Тиша навкруги, — завела тихенько Наталя.
— Скупаємося? — без задніх думок запропонував Ігор.
— Ходімо, — вона випросталася, відкидаючи з блідих персів з вишневими вкрапленнями пипок розмаяне волосся. Обрис русявого кущика під животом був достеменно Агнин. Ах, Агна, Агна...
Побачив її білявим цибатим дівчиськом, котре скулилось у ванній, вперше збагнувши, що торкатися себе в стидкому місці може бути приємно. Відтоді полюбила водні процедури і поглибила пізнання—теплим стругленем ще краще.
«До школи хоч би вже ходила?» — «У другий клас, — беззабобонно розкривалась перед Ігорем Агна в зеніті їхніх взаємин.
— Я й сестричку двоюрідну підучила. Старшу. Вона одразу не впіймала кайфу, просто за компанію старалась. І тільки потім...»
— «У неї потім склалось все гаразд?» — «Не знаю виїхала до Новосибірська». — «А мати тебе ні разу не застукала?» — «О, моя неня! Вона так пильнувала, щоб я у ліжку клала руки зверху укривала, а до цього її фантазія не доскакувала. Якось побачила, що бавлюсь струменем, але нічого не доперла. Ну, я стала защіпуватися надійно». — «І часто?» — «Кожен день. Така медівня. Рукою треба довше, а тут і комфортніше, й десятки раз находить
— раз за разом. Ця знахідка моя вбезпечила мене від хлопців. Бо я все мала і без них, ну трохи ще цікавості лишалось, та основне я бачила у брата. Пізніше, правда, петінги траплялись, але наскрізь
— боялась: вагітніти в школі? А далі вже заміжжя, і я ділилась навпіл — не дочекаюсь чоловіка, то й сама з собою...» — «А він... умів?» — «Усе він вмів. Не обманювала б його, однак він перший дав лівака. Знайшов із ким — з моєю найкращою подружкою. Вона ж мені одразу й похвалилась. Я поклялась — віддячу устократ...»
Ця потаємна метушня, не видна зверху... Коли дітей знаходять у капусті, носить їх лелека...
Були й з дружиною у Ігоря проблеми в першім шлюбі. Не йшов інтим, як він не хитрував. Вмовляти мусив, навіть ґвалтувати. Не здогадався пальцем доторкнутись. Аж раптом вже десь перед самим крахом приніс додому знімочки фривольні. Дружина запалилась від цілунку крупним планом. А він, іще такий невіглас, не збагнув: до серця її ключ. І лиш в одній з останніх його спроб забратися із дому вона упала на коліна, благаючи лишитись, й він раптом змилостививсь: поцілуй... Вона так жадо стала улещати, що якби раніш, то, може б, він її й не кинув. А на той час уже багато пролягло між них загат...
Він узяв Наталю за руку, і вони поволеньки спустилися у воду.
Забрівши майже по шию, спинилися. Ігор почав погладжувати її перса, що підпливали медузами. Дістався пальцем вогкої набряклої щілини, й, щоб не згубити рівноваги, жінка ледь розкарячилася, її рука занурилася до його все ще не охлялої бадилини.
Ігор все більше й більш втрачався в теплу шпарку. Подих Наталі урвався, розтулені в знетямі губи прошепотіли:
— А може, ні? Вода... мабуть, не зовсім чиста.
— Гей, ви там не потонули? — гукнула Агнеса.
Наталя кілька разів судомно стиснула його і рушила на берег.
Почав світліти обрій.
— Пора вже й спати, — потягнулась Агна і стала одягатись. Ішли, обнявшись, Агнеса із Сашком, Ігор з Наталею. Час од часу Наталя повертала до нього обличчя і в її очах блукав відсвіт ранкової зорі. Ігор був наче потьмарений, чуття й душа його померхли. Шлях додому здався йому втричі довший. І вже текуче, до всього згодне чуже жіноче тіло не бентежило його.
Нарешті вдома.
Агнеса хутко постелила гостям на кухні, видихнула у вухо Ігореві: «на добраніч» і миттєво заснула. Невдовзі придрімав і він.
Уже не раз ним звідана тривога розімкнула йому повіки. Лапнув поруч — ні, все гаразд, Агна біля нього, лише відсунулась до стінки. Мов сліпець, Ігор обмацував ворожу й любу плоть, її метка долоня спіймала його руку і доправила собі до стегон в м'яку порість. А друга ручка шукає в нього і знаходить все, що треба, тисне й мне, мне й тисне. Та все настирливіш. Стрімко нахиляється над ним. Ніжний дотик вуст, стрімкий проглин, і ті вуста немовби соковитіші, ніж завше. Він заплющується й муркоче з насолоди. Знетямлено нападає на неї і майже ґвалтує — грубо й любо. Чомусь вона затуляється від нього долонею, відвертає спотворений гримасою жаги вид.
Єднання самки і самця. Первісне жагуча злучка. Все як колись, та все нові й нові одлуни.
І раптом, знетямлено втихомирившись на ній, він з жахом помічає інші губи, інші вилиці, волосся. Схожа, та не та!
Зривається, летить на кухню. Світліє у мізках, світліє у природі, дебелий мужицюра розкинув на дивані волохаті ноги. Поміж якими скулилася Агнеса, припала, мов до маминої цицьки.
Він отетерів на мить, лише на мить, і шарпнувся до шафи. Схопив рушницю, не тямлячи себе, загнав у ствол набій. Звів ців'я. І вже коли натиснув на собачку, десь на закраїні свідомості скресло: доня, її доня!
Сухо клацнув курок. Осічка.
Повільно-повільно, ніби при зйомках рапідом, Агнеса повернула до нього достоту розплющене обличчя, зіпнула рибиною:
— Дурень. Боже, який ти дурень...
І вже зірвалась, вже біжить до Ігоря, пожбурила на підлогу рушницю, вкрила його істеричними поцілунками і заголосила, як над покійником.

Петро ФЕДОТЮК

*
Нагору